Виборлет. Спудейський вісник №3 (07.02.2022)
· Міністр тимчасовий, Могилянка — вічна!
· Минуле, глобальність і питання для роздумів: зустріч з Ярославом Грицаком
· POMME DE BOUE — анонімні мозаїсти підкорюють арт-галерею
· Як володіти думкою, словом, ідеєю
· Не НАШ
· Фонтан виснаження. Висока вода
· Ілюзіон: “Мюнхен. На порозі війни”
· Нацвідбірний Нацвідбір
Міністр тимчасовий, Могилянка — вічна!
«Шкарлета — геть!», «Руки геть від Могилянки», «Могилянці — Президента», «Наш вибір — відставка Шкарлета» — ці та інші гасла лунали у п’ятницю 4 лютого під стінами Кабінету Міністрів. Перенесімось у часі назад аби переглянути хроніки останніх виборів Могилянки й зрозуміти, що ж стало причиною таких подій.
20 січня. 1 тур виборів.
20 січня відбувся перший тур ювілейних п’ятих виборів президента. Без жодних інцидентів, тихо й спокійно, могилянці віддали голос за свого кандидата. Комісія, опрацювавши бюлетені, зробила висновок: 232 голоси за Сергія Квіта, 201 за Олександру Гуменну, 22 проти всіх. Другому туру — бути! Хтось буркотів, що Могилянка знову не обере, хтось сперечався з друзями стосовно кандидатів, хтось уважно перечитував програми й дивився дебати — нічого незвичайного, здавалось, не відбувалося.
27 січня. 2 тур виборів.
Однак 27 січня, Могилянку сколихнув небачений до цього у вищій освіті інцидент.
Близько 13:30 до виборчої дільниці, що знаходиться на третьому поверсі КМЦ, увійшли одинадцятеро молодиків у чорному.
Вони розділились на дві групи. Перша група влила в одну скриньку зеленку, відвертаючи всю увагу на себе. У цей час друга група взяла іншу скриньку та попрямувала до виходу. Спостерігачка, а згодом і охоронець, намагалися перешкодити злочинцям. Однак їх обох відштовхнули та втекли, вибивши двері КМЦ. Після цього робота виборчої дільниці продовжилася. Задля забезпечення нормального функціонування була використана резервна скринька для голосування.
Далі прибула слідчо-оперативна група, яка перевірила територію навколо КМА та взяла записи відеоспостереження за виборами. Приблизно о 14:05 скриньку було знайдено та повернуто на місце. Її відставили та більше не використовували.
О 15:00 дільниця зачинилася для підрахунку голосів. Виборча комісія перевірила кількість надрукованих бюлетенів та погасила невикористані. Така процедура відбувається наприкінці кожного туру виборів, тому викрадення невикористаних бюлетенів неможливе.
Бюлетені з першої резервної скриньки, до якої не було жодних запитань, — підраховані. Далі складніше: на черзі викрадена скринька й та, що з зеленкою. У скриньці з зеленкою всі бюлетені були непошкоджені. Незважаючи на плями, позначки за кандидатів були чіткими. Викрадену скриньку перевірили на наявність пломби та її цілісність. Якби щось з цього було не до ладу — вміст скриньки було би відразу визнано недійсним.
Усі бюлетені були перевірені головою та секретарем Виборчої Комісії на справжність їхніх підписів та гербової печатки: усе було визнано дійсним. Можливості підробити бюлетені чи вкинути інші у зловмисників не було.
За підрахунком усіх бюлетенів, Сергій Миронович Квіт отримав перемогу в цих виборах та був оголошеним новообраним президентом Національного університету “Києво-Могилянська академія”.
Протоколи результатів виборів були підписані всіма членами виборчої комісії та кандидатами: ніхто не висловив незгоду з результатами виборів.
Києво-Могилянська академія нарешті видихнула. Президента обрано. Протягом наступних 4 днів Наглядова Рада НаУКМА, Вчена Рада, Конференція студентів та Студентська колегія визнали вибори. Викладачі та спудейство очікували якомога швидшого підписання контракту з паном Квітом.
Але Міністерство освіти і науки захотіло погратися з нашими нервами й вирішити інакше.
31 січня. Розмова голів ОСС зі Шкарлетом.
За день до цього, ваш покірний слуга, за сумісництвом голова Студентської колегії, прийняв дзвінок із запрошенням прийти до міністра Сергія Шкарлета.
Тож у понеділок, 31 січня, Руслан Грабовський разом із головою апарату Конференції студентів, Олександром Романюком, прибули на “розмову з паном міністром”. Будівля Міністерства освіти і науки знаходиться неподалік від Національного цирку України (трішки знаменно). Розмова тривала трохи менше години, однак уже принесла свої перли від пана Шкарлета: “Ваші вибори по-молодіжному називаються мем і треш” та “Будь-яку інституцію повинна очолювати людина із бездоганною репутацією”. Основним висновком стало те, що вибори пан Шкарлет відмовився визнати, попри усі докази.
1 лютого. Інтерв’ю з “Укрінформ”.
Міністр дав інтерв’ю виданню “Укрінформ”, у якому офіційно заявив про те, що він не визнає вибори в КМА. Це спричинило хвилю обурення й початок протестних настроїв у спільноті: уже тоді студентство почало заявляти про потребу донести нашу думку Міністерству.
2 лютого. Оголошення страйку.
Цей день приніс дві години спільного засідання Студентської колегії та Конференції студентів. Дискусії, сварки та, нарешті, компромісне рішення звичайної акції протесту. Проте, за хвилину після оголошення цього рішення, з’являється повідомлення про оголошення Міністерством нового конкурсу на заміщення посади керівника НаУКМА, а звичайною мовою — нас чекають нові вибори.
У цей момент стало зрозуміло, що звичайний мітинг не має сенсу. Відтак замість звичайної акції протесту СК і КС оголошують безстроковий студентський страйк, чим вони висловили свою незгоду з рішенням Міністерства. Навчальний процес не переривається, але під час проведення протестних акцій студенти мають право не відвідувати заняття та вважати це за поважну причину.
Ввечері був створений страйковий комітет (страйком). Його ключова задача — координувати студентів та могилянські медіа у страйкових процесах. До координаційного складу страйкому ввійшли представники органів студентського самоврядування, голови студентських організацій, зокрема й могилянських ЗМІ.
3 лютого. Підготовка й зустріч із Прем’єр-міністром.
Страйком зайняв кабінет Вченої Ради НаУКМА та кілька годин поспіль Руслан Грабовський і Сергій Фірак відповідали на запити журналістів у стилі “Що ж таке зробила Могилянка та що вам не подобається”.
Опріч цього, вони та інші члени Страйкому спілкувалися з представниками різних університетів стосовно майбутньої акції, відповідали на прохання й питання нашого студентства, вирішували питання з Поліцією й КМДА.
У той час, поки координатори займалися питаннями комунікаційними, значна маса інших могилянців зібралася в КМЦ, аби малювати плакати. Так, у дружній атмосфері “офлайнової” Могилянки студенти намалювали близько ста постерів.
Надвечір, у Кабінеті Міністрів України на зустрічі представників могилянської спільноти з Прем’єр-міністром Денисом Шмигалем були присутні Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук і горезвісний Сергій Шкарлет. І, як завжди буває на таких зустрічах, ніякої точної відповіді не почули обидві сторони. Прем’єр-міністр зрозумів, що скасувати акцію протесту не вийде, Сергій Шкарлет пішов відкликати свій наказ про нові шості вибори, а Могилянка продовжила підготовку до запланованої події.
4 лютого. Акція протесту.
8 ранку. Площа перед Кабінетом міністрів України. Зверху, над вулицею Грушевського у парку, стоїть 6 автозаків. На території Уряду — 3. Купа охоронців та поліції діалогу дивляться з нерозумінням на купку людей, що збільшується з кожною хвилиною. Хтось приходить зі своїми плакатами, хтось бере заготовлені та привезені з КМЦ. Уся атмосфера зараз спокійна й піднесена.
Уже близько дев’ятої натовп займає весь простір перед Кабміном. Першим бере слово Коля Рибитва — голова СО “Бадді НаУКМА” у 2018–2019 роках. Він розповідав про цілі акції та чому ми взагалі сьогодні виходимо під Кабінет Міністрів.
Далі — знову голова СК, говорить про цінності НаУКМА й про підтримку іншими університетами. “Ми не хочемо ставати друзями цього МОН, ми хочемо конструктивного забезпечення всіх наших вимог. І тому просимо Кабінет Міністрів України, Верховну Раду України терміново відправити пана Шкарлета у відставку”.
Під час акції членів Страйкому знову запросили на зустріч із Денисом Шмигалем, де він ще раз запевнив, що він «на боці студентів». Також Прем’єр-міністр сказав, що процес підписання договору з Сергієм Квітом уже стартував — почалася спеціальна перевірка кандидата.
Акція закінчилася через півгодини після цього. Протягом дня близько 200 медіа згадали про протест могилянців під Кабміном.
О 18 годині у Львові на площі Ринок зібралися студенти різних університетів та організацій — УКУ, ЛНУ, Львівської Політехніки, ГО “Українські студенти за свободу” і, як не дивно, наші могилянці, які зараз за програмою мобільності вчаться в Українському католицькому університеті. Студенти близько години висловлювали свій протест проти чинного міністра освіти і свою солідарність із Могилянкою.
Акції протесту й підтримка Могилянки вийшли далеко за межі Києва: вони лунали з різних міст України та навіть Білорусі. Могилянка не лишається самотньою у боротьбі проти свавільного очільника Міністерства освіти і науки. Ми хочемо жити у такій державі, де тінь плагіаторства та фальсифікацій не торкається урядовців. І ми в цьому переможемо!
Слідкуйте за анонсами наступних акцій протесту та висвітленням подій на каналах Студентської колегії та Спудейського вісника.
Минуле, глобальність і питання для роздумів: зустріч з Ярославом Грицаком
П’ятничний протест могилянців вже став частиною минулого. Минулого особистого, університетського, українського. Чи, можливо, світового. Сказати напевне можна лише якщо ми, як спостерігачі, поглянемо на подію через її зв’язок з іншими подіями чи процесами. Коли звернемо увагу на наш власний досвід участі в протесті — отримаємо індивідуальну історію, поглянемо на роль протесту в житті Могилянки — отримаємо університетський вимір минулого, розширимо погляд до меж України — отримаємо всеукраїнський досвід. А от з місцем процесу для світової історії вже складніше. Бо існує безліч способів, як надати глобального виміру могилянському протесту, але водночас існує стільки ж проблем, пов’язаних з цими пов’язаннями. Про ці виклики ми мали нагоду поговорити у середу з Ярославом Грицаком під час презентації його книги «Подолати Минуле. Глобальна історія України».
Протягом останніх двадцяти-тридцяти років у світовій історичній науці поволі усталився тренд на глобальну історію. Що таке «глобальна історія» — питання досі дискутивне, бо чи не кожен дослідник пропонує своє розуміння. Однак здебільшого всі погоджуються, що це щось більше, аніж національна історія. Після процесів деколонізації і падіння Радянського Союзу дослідники зрозуміли, що минуле не обмежується формальними кордонами. Відтак, почалися експерименти з підходами, джерелами та питаннями. Проте до України ці досліди дійшли порівняно недавно. Після відновлення незалежності у 1991 році постала потреба написати нову історію України, позбавлену ідеологічних кліше радянського часу. І упродовж 1990-х було кілька вдалих спроб задовольнити цей запит. Та вже до кінця «нульових» потенціал новостворених наративів себе вичерпав. Нове покоління українців потребувало й нової історії, а тому на сторінках «Українського історичного журналу» розпочалася дискусія про те, якою ж має бути ця історія. Обговорення, на жаль, завершилося безрезультатно, оскільки кожен із долучених авторів мав своє бачення, і не надто поділяв думки колег. Однак новий наратив українці таки побачили. У 2016 році вийшов український переклад книги Сергія Плохія «Брама Європи», у якій автор відстоював ідею пограниччя як засадничий підхід для розуміння історії України. Книга одразу стала популярною, адже була на часі. Одначе простір для інших позицій також лишався, бо «Брама Європи» не давала вичерпних відповідей на всі питання, пов’язані з нашою історією. Її мета полягала радше в переосмисленні популярних поглядів на минуле України. І от, п’ять років потому, ми побачили нову спробу зрозуміти нашу історію від професора Грицака.
«Подолати минуле» ставить більше питань, ніж дає відповідей. Тому навколо книги й розгорнулися такі палкі дебати. І саме тому в середу ми мали майже двогодинну серію з питань та відповідей. Частина з них торкалася нещодавньої дискусії між Ярославом Грицаком та Володимиром В’ятровичем, яка розгорілася на просторах Фейсбуку. Як зауважив професор Грицак, обоє мають різні підходи до історії. Пан В’ятрович працює у царині політики пам’яті, тоді як книга «Подолати минуле» — це про історію як науку. Ще у 2002 році професорка Наталя Яковенко написала статтю «Одна Кліо — дві історії», в якій обґрунтувала ідею про те, що є історія наукова, а поряд з нею існує історія дидактична — та, яку ми вчимо у школі чи та, яку пропагує держава. З цією ідеєю не погоджується, наприклад, Сергій Плохій, але вона доволі добре ілюструє різницю між підходами Грицака та В’ятровича. Поза тим, у середу чимало питань були пов’язані саме з політикою пам’яті, що так чи інакше ставить питання про роль історика в сучасному світі. Чи можливо зберегти критичний підхід, коли йдеться про нагальні питання? І як розповісти історію так, щоб люди повірили в неї, а не в псевдонаукові чи некритичні матеріали? Прямої відповіді ми, звичайно, не маємо, тому тут вже кожен історик ладен діяти на власний розсуд.
Під час зустрічі професор Грицак часто звертався до порівняння сучасної України зі США у ХІХ ст. Думка доволі провокативна, адже ми знаємо, чим все закінчилося для США, але не знаємо, як все закінчиться для України. Однак сама ідея звернення до порівняння є складовою глобальної історії, до якої автор тяжіє у своїй книзі. Водночас для того, щоб порівнювати, ми маємо знати не лише своє минуле, а й минуле інших країн, з якими ми хочемо себе порівняти. Чи достатнє наше знання для того? Питання також лишається відкритим. Як, зрештою, і те, що таке глобальна історія для України.
POMME DE BOUE — анонімні мозаїсти підкорюють арт-галерею
Що спільного має дизайн стільців Баугаузу, флорентійська мозаїка та мотивація ходити вулицями Києва із широко розплющеними очима? На відміну від загадки про подібність ворона і шкільної парти, на це питання можна впевнено дати відповідь, а саме: «Pomme de Boue».
Із 3 по 27 лютого у Dymchuk Gallery триватиме виставка робіт анонімної групи Pomme de Boue, що відомі містянам яскравим втручанням у вуличний простір через мозаїки ще з осені 2018 року. Представлені на виставці абстрактні роботи були створені протягом 2021 спеціально для виставки та продажу: 15 мозаїк та 4 скульптури. Безпосередньо формат виставки є новою сходинкою для групи у взаємодії глядачів та об’єктів споглядання, що до цього відбувався лише на вулицях Києва з найуважнішими до деталей перехожими.
Розміщенні по периметру стерильно білих стін та позбавлені контексту метушливих вулиць, перевантажених візуальним шумом і деталями, роботи набувають ореолу довершеності та самостійності, мов яскраві комети без неба чи загадкові артефакти поза історією. Назв, пояснень чи приміток немає, навіть у каталозі кожна робота маркована «Untitled», особистості авторів теж лишаються за завісою, проте все ж є натяк на те, що мозаїки й скульптури не з’явились самі собою, а зроблені дуже навіть реальними людськими руками, що розбивають моноліт матеріалу на геометричні уламки, а потім складають з них нову цілісність (під улюблену музику та підживлюючись крекерами, чаєм і варенням зі слоїка) — процес виготовлення мозаїки «Пейзаж» транслюється на екрані посеред однієї зі стін, тому замість музики чи тиші відвідувачі занурюються у виробничу симфонію пиляння, стуку, шереху і шліфування.
Починали Pomme de Boue з подільських шляхів, прокладаючи мозаїками свої звичні маршрути, у яких вони слугували певними антидепресивними зупинками, що змінюють динаміку місця, додають колір, вибуховість форм та вступають у діалог з контекстом локації. Зустріч зі «штучками», як їх називали самі творці, це завжди приємна несподіванка, на яку можуть натрапити небайдужі очі у неочікуваних місцях: від фасаду кінотеатру «Жовтень» та підземного переходу на Майдані Незалежності до старої телефонної будки чи дна фонтану.
На жаль, багато з них прожили не довше за метелика-одноденку, і короткотривалість життя прямо пропорційна до неординарності роботи, як-от у випадку з барельєфом, виготовленим зі знайдених біля Андріївської церкви гіпсових розп’ять — його розтрощили молотком. Та було б наївно думати, що автори не передбачили такого розвитку подій для своїх виробів, чому ж тоді продовжувати раз у раз віддавати їх вулицям, що імовірніше за все прожують і безсоромно проковтнуть те, що могло б роками бути змістовною частиною інтер’єру?
Pomme de Boue мало цікавить герметична збереженість витворів, вони не бажають називатись митцями, а свої роботи визначати мистецтвом, які в першу чергу є активною частиною урбаністичного організму і комунікують з оточенням у різні способи: доповнюють реальність, як от мозаїка пароплава на муралі моря, є пам’ятниками знесеним пам’ятникам, або дають іронічний коментар помпезному витвору мистецтва, відтіняючи шов на межі сучасних і застарілих форм взаємодії з містом. Водночас вони протиставляють себе конвенційному стріт-арту, і скептично ставляться до масових графіті, що зазвичай є продовженням вже зношеного шаблону та не здатні вдихнути повітря і нові сенси у простір, тому більше схиляються до монументалізму: “Велика, агресивно-яскрава та ірраціональна у композиції мозаїка виглядає монументально, утворює навколо себе монументальність, та, врешті решт, сама стає монументом”. Особливо це помітно у нових роботах на виставці, що відрізняються від попередніх ускладненням та виваженістю форми, більшою різкістю та розміром.
Повертаючись до загадки, варто пояснити до чого тут стільці й флорентійська мозаїка. Одним із джерел натхнення авторів є Баугауз, чиї дизайнерські новації, зокрема найвідоміше крісло XX століття «Василій»,розроблене Марселем Брейєром, та назване на честь Кандинського, Pomme de Boue в останніх роботах (окремо від виставки) втілюють у новій візуальній формі, що характерне для їх міждисциплінарних пошуків: звернення до архітектурної, художньої та дизайнерської спадщини, що поєднується з флорентійським стилем мозаїки. ЇЇ основною рисою є використання неоднакових шматочків матеріалу та збереження ліній-проміжків між ними, що дає більше простору для імпровізації та експериментів.
Виставка є певним концентратом робіт, на які зазвичай треба полювати містом, і насолоджуватись знайденим скарбом, що стає чимось особистим і рідним у публічному просторі. Така зміна сприйняття з рідкісних вкраплень у буденність на доступну демонстрацію масштабніших витворів є вартою уваги та цінною можливістю подумати над впливом мистецтва на середу і середи на мистецтво.
Як володіти думкою, словом, ідеєю
Ми звикли сприймати власність як володіння чимось матеріальним, тим, що ми можемо відчути, побачити, взяти і назвати це власним. Проте ми так само володіємо думками, словами, рухами, можемо вигадувати нові, використовувати існуючі в унікальних комбінаціях, називаючи їх своїми. Ми називаємо «своїм» продукт нашої уяви, про який ми розповіли, написали чи зробили. І все це теж власність — інтелектуальна. Ні для кого вже не секрет, що світ змінився. І нові правила цього світу — інновації в усьому: від техніки та побутових речей до економіки та суспільного життя. Інноваційне суспільство засноване на інтелектуальній власності та ефективному використанні інтелектуального потенціалу. І тепер знання про право інтелектуальної власності необхідні не лише правникам, а для кожного, хто не хоче загубитись у новому інформаційному світі.
З цією метою Спудейське Братство організувало дві відкриті офлайн-лекції у «Колізеї» з питань інтелектуальної власності від експертки Наталії Гуро. На першій лекції мова йшла про сутність права на авторство, його розуміння та забезпечення. Спікерка наголосила, що там, де право інтелектуальної власності має належне забезпечення та охорону, там відповідно зростає й економічний і соціальний статус громадян. Як наприклад у високорозвинених США, де інтелектуальна власність має найвищий рівень охорони, засновано 10 найдорожчих брендів за версією Forbes. Виходить, що охорона інтелектуальної власності важлива не лише для окремих осіб, але й для розвитку цілої країни.
Що ж важливо розуміти та пам’ятати кожному про право інтелектуальної власності?
Існує безліч об’єктів інтелектуальної власності, кожен із яких визначений у Цивільному кодексі України. Узагальнюючи, можна сказати, все, що було колись вами створене, є якісно новим та неповторним — об’єкт права інтелектуальної власності. Різновидом права інтелектуальної власності є авторське право, а його об’єктами — книги, статті, виступи, лекції, комп’ютерні програми, музичні твори, фотографії, твори образотворчого мистецтва, збірники творів і багато чого іншого. Більше того, способи створення чогось неповторного також захищаються правом інтелектуальної власності. Це є об’єктами промислової власності, як винаходи, корисні моделі, промислові зразки, які реєструються та використовуються як зразки для подальшого масового виготовлення певних речей. Комерційні таємниці, наукові відкриття, унікальні сорти рослин та породи тварин теж захищаються правом інтелектуальної власності як нетрадиційні об’єкти.
Суміжні права, як тип прав інтелектуальної власності, є спільні та рівні права виробників та виконавців одного твору. Прикладом є написання та реліз треку: композитор написав музику, автор — слова, співак виконав пісню. Отже всі автори, що брали участь у написанні пісні, є суб’єктами суміжного права.
Право інтелектуальної власності безпосередньо для авторів включає не якісь ефемерні категорії про «право», а цілком реальні майнові та немайнові права. Майновими правами є можливість використовувати свій твір: публікувати, відтворювати, виконувати, перекладати, продавати, і тому подібне. Автор так само має право дозволяти чи забороняти використовувати власний твір. Особистими немайновими правами є наприклад право на визнання особи творцем певного твору.
Важливо також пам’ятати, що строк чинності авторського права різний. Немайнові права автора є безстроковими, тобто особа, що написала твір, назавжди визнається його автором. Майнові ж права діють протягом життя автора та ще 70 років після його смерті. Так, після смерті автора, його авторські права переходять у спадок, і право ними розпоряджатися мають спадкоємці протягом наступних 70 років.
Виникає право інтелектуальної власності з моменту створення твору. Проте для того, щоб воно захищалось, важливо довести власне авторство. Для творів мистецтва як книги, музичні твори, картини, скульптури, або ж для статей, промов, аудіовізуальних творів достатньо вказати автора твору, тобто підписатись. На певні об’єкти, як наприклад об’єкти промислової власності, варто отримати офіційну реєстрацію. Експертка Наталія Гуро радить:
«Хоч українське законодавство й не зобов’язує реєструвати об’єкти права інтелектуальної власності, краще все ж це зробити. Підтверджена реєстрація дозволить уникнути безлічі багатовитратних судових процесів з доведення власного авторства, що можуть мати проблемні наслідки».
Запатентувати створений об’єкт потрібно у тримісячний строк. Подача заявки до УкрПатенту вже є фактом, що підтверджує права інтелектуальної власності особи. Проте для видачі патентів є так само і свої вимоги. Окрім унікальності патентованого об’єкту, він має бути матеріально вираженим. Неможливо запатентувати ефемерну ідею, навіть якщо вона є надзвичайно новаторською та прикладною. Ваша ідея має мати матеріальне вираження у вигляді запису, креслення чи зображення. Охоронятися будуть об’єкти, що вирізняються новизною, промисловою придатністю, тобто мають безпосереднє практичне призначення та мають неочевидні для спеціаліста нові характеристики виробу.
Інтелектуальна власність оточує нас буквально скрізь. Більш того, ми самі продукуємо об’єкти, що є нашою інтелектуальною власністю: статті, реферати, дописи у соціальних мережах і багато іншого. Ми так само іноді порушуємо чиєсь право інтелектуальної власності, переглядаючи фільми та серіали з піратських сайтів, користуючись неофіційними версіями додатків, чи завантажуючи електронні книги з неофіційних ресурсів. Проте від цього страждаємо і ми самі. Наталія Гуро висловилась так:
«Поки ми підтримуємо піратство в Україні, іноземні виконавці не будуть приїжджати до нас з концертами, письменники не будуть продавати права на переклад, а стрімінгові сервіси не сприйматимуть нашу країну як цікавий для інвестицій ринок. Адже вони всі не бачать перспектив в українських користувачах, які елементарно не мають належної поваги до інтелектуальної власності творців».
Радимо кожному відвідати другу частину лекції про право інтелектуальної власності від Спудейського Братства, що відбудеться вже 9 лютого. Наталія Гуро розповість про різновиди порушень права інтелектуальної власності та способи його захисту на прикладі українських та міжнародних кейсів.
Не НАШ
2 лютого о 19:00 біля центрального офісу телеканалу «НАШ», що знаходиться за адресою вул. Жилянська, 101-А, відбулась акція протесту. Натовп з великою кількістю плакатів та синьо-жовтими прапорами страйкували протягом двох годин. Головними організаторами мітингу були блогер й активіст Сергій Стерненко та очільник організації «Гонор» Сергій Філімонов.
Громадські активісти вимагали запровадження санкцій проти телеканалу «НАШ» та його власника Євгенія Мураєва, а також притягнення його до кримінальної відповідальності.
Причиною стала відверто проросійська риторика каналу, зокрема: заперечення факту російської агресії; трактування подій 2014 року, а саме Революції Гідності, як державного перевороту; розповсюдження брехливих тверджень про нібито громадянську війну; протидія будь-яким виявам проукраїнської політики.
Ба більше, нещодавно англійська розвідка повідомила, що в разі повномасштабної війни між Україною та Росією і подальшого захоплення Києва, РФ планує призначити Мураєва головою окупаційної влади. Тож 6 січня 2022 року Сергій Стерненко опублікував петицію про закриття каналу «НАШ», яка вже набрала достатню кількість підписів. Тепер Президент зобов’язаний відповісти на неї протягом 10 робочих днів, проте відповіді досі немає.
Протестувальники вимагають негайних дій від Офісу Президента, а саме:
- закрити телеканал «НАШ»;
- застосувати санкції проти Мураєва;
- ухвалити закон про колабораціонізм;
- запровадити кримінальну відповідальність за заперечення факту російської агресії.
Акція протесту супроводжувалась гучними закликами: «Вимкніть зброю Росії», «Мураєва за ґрати» тощо. На завершення протестувальники запалили кілька факелів та розмалювали банер телеканалу червоною фарбою.
Фонтан виснаження. Висока вода
Квітень цьогоріч знаменуватиметься відкриттям п’ятдесят дев’ятої Венеційської бієнале — міжнародної виставки сучасного мистецтва, що відбувається за принципом національного представництва щодва непарні роки. Попри критику підходу до представництва такого штибу в часи зростання мобільності митців та все частішого залучення віртуального й зменшення ролі національних кордонів у мистецький практиці, бієнале лишається вірною відповідному принципові та цьогоріч залучає представників із вісімдесяти країн. Бієнале, що розпочне роботу в квітні, мала відбутися ще в 2021 році, втім через пандемію була перенесена на 2022. Виставка триватиме впродовж семи місяців — із квітня по листопад.
Тема бієнале — «Молоко снів» — відсилає до серії робіт представниці сюрреалізму Леонори Керрінгтон. За словами директорки бієнале Чечілії Алємані, мисткиня описує магічний світ, у якому життя постійно переглядається крізь призму уяви. Це світ, у якому кожен може змінюватися й перетворюватися на когось іншого або на щось інше. Проєкт бієнале залучає іншосвітних істот Леонори з іншими фігурами змін у якості компаньйонів в уявній мандрівці крізь метаморфози тіл та визначень людського. Виставка також спирається на бесіди з митцями, які відбулися за останні декілька років. У них усе чіткіше проступають питання, що стосуються загрози виживання видів, та підсумовують запити, котрі нині все більш помітно пронизують науку, мистецтво й міфи нашого часу. Як наразі трансформується визначення людини? Що конституює життя і чим відрізняються рослини від тварин, людей та не-людей? Якими постають наші обов’язки щодо планети, інших людей та інших форм життя? А як би виглядало життя без нас?
Цьогорічна тема бієнале ґрунтується на трьох тематичних сферах: репрезентації тілесного та його метаморфоз, відносинах між особистостями й технологіями, а також зв’язках між тілесним та Землею. Тож теми виставки стосуватимуться перегляду природи людського та спроб уявити життя без людини, що загалом відповідає актуальній нині тенденції розмислів про (не)людське в художній та гуманітарній практиках.
Україну на бієнале представить харківський митець Павло Маков із роботою «Фонтан виснаження. Висока вода». Ідею проєкту вперше представлено в галереї The naked room митцем та кураторською групою: Лізаветою Герман, Марією Ланько та Борисом Філоненком. Ідея не є новою — перший «Фонтан виснаження» Маков створив ще в 1995 році й відтоді ідея фонтану з’являлась у його практиці декілька разів. Утім цього разу робота має елемент, що з’явиться уперше. Звернімось до історії проєкту.
Уперше «Фонтан виснаження» побачив світ у 1995 році, коли в Харкові на час проведення Павлом Маковим концептуальних антропологічних розвідок, сталась локальна екологічна катастрофа. Тоді з ладу вийшли Диканівські очисні споруди, а місто лишилось без водопостачання на декілька тижнів. У цей час Павло Маков звертає увагу на Харків як на місто, що лежить на двох річках, і попри це потерпає від виснаження й зневоднення. Того року «Фонтан» з’являється в практиці митця у вигляді малюнку лійки на фотографії перетину Харкова та Лопані — згаданих річок, на яких лежить місто. Цей «Фонтан» є більш властивим творчості митця, адже є двовимірним — саме з таким типом зображень Маков частіше працював раніше. Утім у тому ж 1995 році митець створює й перший тривимірний фонтан. Проєкт поєднав ряди лійок, розташованих рядами один під одним, із текстовим графіті Олега Мітасова. Затим «Фонтан» потрапляє на виставки до НХМУ, PinchukArtCentre і Національного музею у Львові, змінюються матеріали лійок та локації експонування, але сталою рисою лишається відсутність у фонтані води, що природно, адже йдеться про Фонтан виснаження — таку собі неможливу в нормальному функціонуванні раніше утилітарну річ.
Це й зміниться на бієнале — до «Фонтану» вперше підведуть воду, що, вочевидь, має додати проєкту нових сенсів. Проєкт також залучить оголошення 1995 року про тимчасову відсутність води та стенд із матеріалами, що демонструватимуть історію «Фонтану» та його трансформацій.
Іншою особливістю «Фонтану виснаження» є його розташування — український павільйон розташований поряд із входом / виходом до головної експозиції, тож слугуватиме місцем початку або завершення огляду, що задаватиме відповідний настрій або ж підсумовуватиме враження.
З 1995 року до цьогорічної бієнале змін зазнали й сенси «Фонтану». З рефлексії катастрофи й виснаження в Харкові проєкт Макова трансформувався у символ матеріального, емоційного й такого, що стосується відносин із природою, виснаження в сучасному світі, що добре поєднує ідею митця й кураторів із темою виставки. Частина «Висока вода» у назві безпосередньо поєднує проєкт із acqua alta — повенями у Венеції, місті, що повагом «іде під воду» та страждає на посухи. Цей аспект також змушує спинитись та поміркувати про впливи людського на природнє й міцно вплітає «Фонтан» у проблематику бієнале.
Назва проєкту також змушує мене поміркувати про інші «Фонтани» в мистецькій і гуманітарній традиціях. Йдеться про «Фонтан» Марселя Дюшана і «Божественний фонтан» Григорія Сковороди. Дюшанів «Фонтан» відомий передовсім як такий собі маркер переходу мистецтва до концептуальності й сприйняття об’єкту як твору мистецтва. Обидва фонтани, вочевидь, позбавлені утилітарної функції, ба більше — самого уявлення про її можливість. «Фонтан виснаження» навіть назвою маркує цей оксюморон, а також постає зібраним із лійок таким чином, що потік води постійно зменшується аж доки не спадає краплями. Реді-мейд одного з лідерів дадаїзму постає, в свою чергу, перевернутим пісуаром, що розливав би рідину, як фонтан, не вбираючи її як предмет, із якого він створений.
Локальна гуманітарна традиція змушує також звернутися до іншого фонтану — «Божественного фонтану» Григорія Сковороди, який також походив із Харкова, й поміркувати про зв’язки між ними. Якщо в ідеї Григорія Сковороди усі посудини, в які ллється вода, є різними за розмірами й отримують стільки божественної води, скільки здатні умістити, посудини Макова — однакові, й ця тоталітарна уніфікованість призводить лише до повторюваності й виснаження, до несправності, іржавіння.
Чи є однією з причин виснаження уніфікація людського? Яка роль людини у співжитті із Іншим? Що таке людина та яка її роль у світі взагалі? Робота Макова й проблематика бієнале загалом ставить ряд цікавих запитань, вектори думок до яких прокладатимуть митці й мисткині вже з 23 квітня.
Ілюзіон: “Мюнхен. На порозі війни”
Коли в листопаді 1918 року завершилася Перша світова війна, багато кому здавалося, що «найгірше позаду». Та минуло зовсім небагато часу, і світ опинився перед загрозою нової війни, значно страшнішої. Однак, якщо у 1914 році початок війни викликав справжню ейфорію, то за двадцять років по її завершенню нової не бажав практично ніхто. Крім реваншистів…
1938 рік. Г’ю Легат (Джордж Маккей) — особистий секретар британського прем’єр-міністра Невілла Чемберлена (Джеремі Айронс). Пауль фон Гартманн (Яніс Нівенер) — співробітник МЗС Німеччини, а також учасник змови проти Гітлера. Колись Легат та Гартманн вчилися разом в Оксфорді, були близькими товаришами, однак потім перестали контактувати. Але тепер, у вересні 1938, їм випала нагода зустрітися — у складі британської та німецької делегацій вони прибувають до Мюнхена, саме тоді, коли світ опинився перед загрозою другої за двадцять років великої війни. Один прагне зупинити катастрофу будь-якою ціною. Інший — бачить у початку війни нацистської Німеччини проти суверенної Чехословаччини вихід, адже вважає, що це найбільш реальна нагода показати «справжнє обличчя» і плани Гітлера, зупинити того, чия діяльність може стати згубною для його країни та всього світу. Бо потім може бути пізно…
Фільм, як і книга британського письменника Роберта Гарріса, на якій базована картина, як і, зрештою, історія Мюнхенської угоди та всієї «політики умиротворення» підтверджує, наскільки небезпечною може бути загроза, реальність якою знехтували, яку недооцінили.
«Мюнхен. На порозі війни», який за жанром є радше шпигунським детективом, викликає багато емоцій і думок. Зокрема незгоду з тими посланнями, які пропонують глядачам кіновиробники. Власне, ідеться про, м’яко кажучи, суперечливе трактування угоди як такої, що «Виграла час і дала Британії та її союзникам підготуватися до війни» (цілком в дусі радянсько-російського «погляду» на пакт Молотова-Ріббентропа, який уклали майже за рік після описаних у фільмі подій). І хоч воно «прямим текстом» з’являється вже безпосередньо перед титрами, та все ж має ефект «ложки дьогтю», що псує післясмак від усього фільму.
Однак головною принадою як кінокартини, так і роману Гарріса, є дещо інше. Передусім — це погляд на події вересня 1938 року очима людей, які жили та діяли в той час і за тих обставин. Людей, які здебільшого навряд чи здогадувалися, що буде далі і все ще наївно вірили запевненням Гітлера про те, що після Судет Німеччина не матиме ні до кого жодних територіальних претензій. Людей, для яких Гітлер був не тираном, що сприймав подібні угоди, як звичайні клаптики паперу, радо їх порушував і відмовлявся від них, коли того бажав, а досить респектабельним лідером, обраним своїм народом, з яким можна, і, головне, потрібно було домовлятися, коли цього вимагала ситуація. Зрештою, ці люди прекрасно пам’ятали наслідки Першої Світової війни, не бажали її повторення і готові були вдатися задля уникнення нової великої бійні до будь-яких дій — навіть таких, які нам нині здаються відверто аморальними, особливо, коли ми знаємо, до чого це призвело… Саме їх сподівання озвучує прем’єр Великої Британії Невілл Чемберлен. І саме для них він стає національним героєм, який врятував світ від катастрофи, підписавши в Мюнхені угоду з «гером Гітлером».
З 2014 кризу навколо Чехословаччини того періоду та Мюнхенську угоду раз по раз порівнюють з сучасними подіями навколо України, де нашій державі відводиться саме та «роль Чехословаччини» — «розмінної монети у великій грі». Остання хвиля зростання напруги через концентрацію російських військ біля українського кордону додатково «актуалізувала» як сам фільм, так і події вересня 1938-го.
Утім ці порівняння видаються сьогодні досить поверховими. Хоча б тому, що настрої на Заході у 2022-му далеко не такі, як у 1938-му. І це стосується як керівництва, так і звичайних громадян. Дається взнаки і досвід Мюнхенської угоди, яка стала ганьбою для цілого покоління західних політиків, і розуміння можливостей та планів сьогоднішнього головного світового агресора… Та й зрештою всі історичні паралелі — кульгаві.
Однак певні уроки з 1938 року, які «підсвітив» фільм про Мюнхенський договір, усе-таки сучасній Україні варто завжди пам’ятати. Але тоді історія Мюнхена буде для нас історією радше не «зради», а невиправданих очікувань. Адже Чехословаччина у власній безпековій «конструкції» надто сильно покладалася на союзників, які не хотіли воювати, не знайшла таких, які б реально змоги їй допомогти і сама не наважилася чинити супротив. При тому, що чехословацька армія станом на вересень 1938-го цілком могла протистояти німецькій. Одначе надто сильні сподівання на союзників призвели спершу до Мюнхена, а згодом — до остаточного «добивання» зміцнілою Німеччиною ослаблої Чехословаччини у березні 1939 року.
Який з цього висновок? Ніхто не зможе захисти нас краще, ніж ми самі. І саме тому нам потрібно пам’ятати історію Мюнхенської угоди. Пам’ятати, знати і правильно оцінювати її уроки. Вдумливий перегляд фільму «Мюнхен. На порозі війни» дозволяє їх нагадaти…
Нацвідбірний Нацвідбір
Хто з українських виконавців побореться за перемогу в Національному відборі на Євробачення й отримає шанс представити Україну в Турині? Цього тижня Суспільне мовлення спільно з представниками компанії Friends Production оголосило вісімку фіналістів, з-поміж яких 12 грудня професійне журі спільно з українськими телеглядачами обере пісню, що стане нашою візитівкою на цьогорічному Євробаченні.
За право взяти участь у конкурсі позмагаються:
Аліна Паш, хіп-хоп виконавиця, чиїми найвідомішими синґлами стали Bitanga та Oinahori, авторка альбомів “Пинтя: Гори”, “Пинтя: Місто” (2019) та “РозМова” (2021). На конкурсі Аліна представить пісню “Тіні забутих предків”.
Гурт Cloudless, чиї пісні лунають в українських телешоу (“Кохання на виживання”, “Зважені та щасливі”, “Чотири весілля”) та серіалах (“Школа”, “Сидоренки-Сидоренки”). У Турин гурт розраховує поїхати з піснею All be alright.
Kalush Orchestra — другий проєкт Калуша, чиї “Зорі” свого часу лунали з усіх колонок. Stefania, яку Kalush Orchestra подають на конкурс, стане другою офіційно випущеною піснею нового гурту — перший трек проєкту має назву Stomber Womber.
Наступним у фіналі Нацвідбору мав бути LAUD, виконавець популярних синґлів “У цю ніч” та “Вигадав”. Співак уже не вперше бере участь у Національному відборі: 2018 року він пройшов у фінал конкурсу з піснею Waiting, а 2019 виконавець узяв участь у змаганні з треком “Два дні”. За перемогу в цьогорічному Нацвідборі LAUD мав боротися з піснею Head Under Water, але за кілька годин після оголошення результатів оргкомітет Нацвідбору дискваліфікував співака, оскільки було виявлено, що його пісню оприлюднили ще 2018 року, а це суперечить правилам конкурсу. LAUD же зазначає, що порівняно з версією 2018 року пісня значно змінилася, тож вимог не було порушено. Тим не менш, замість LAUD у фіналі виступить соул-виконавець Barleben із піснею Hear my words. Цей співак — ветеран АТО, що брав участь у сліпих прослуховуваннях на “Голосі країни-11”, але не потрапив до команди жодного з тренерів.
Білоруський виконавець Michael Soul, фіналіст білоруського Нацвідбору, бек-вокаліст гурту NaviBand на Євробаченні-2017 позмагається за можливість представити в Турині пісню Demons.
Our Atlantic — той самий інді-поп-гурт, учасники якого ніби вийшли з 80-х і який ви чули на “Лесі Квартиринці”. Після виходу альбому “Час розваг” гурт був номінований на премію YUNAв категорії “Відкриття року” — тепер у хлопців та їхньої конкурсної пісні “Моя Любов” є шанс стати відкриттям Європи.
Roxolana — не та, що дружина Сулеймана, а та, що учасниця шоу “Голос країни-9”, засновниця проєкту Ukraine Is та виконавиця танцювального хіта “Очима”. У Турин співачка хоче поїхати з піснею GIRLZZZZ
Wellboy, хазяїн хітових “Гусей” і “Вишень”, учасник 10-го сезону шоу “Х-Фактор”, гітмейкер року за версією Spotify. У фінал Нацвідбору співак представить пісню Nozzy Bossy.
Хто з цих виконавців поїде в Турин, вирішуватимуть, як завжди, телеглядачі спільно з професійним журі. Цьогоріч організатори змінили і суддів, і ведучих: на основній сцені дійство вестиме Марія Єфросініна, а Тимур Мірошниченко спілкуватиметься з виконавцями у ґрінрумі. До складу професійного журі увійшли — Джамала, Тіна Кароль, а також Ярослав Ладигін.
До зустрічі 12 лютого!
© Спудейський вісник, 2022
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
