День Соборності. Спудейський вісник №3 (24.01.21)
102 роки Соборності України
▼
«Ми прокидалися з піснею» — Україна Павла Тичини
▼
Вертепуємо по-спудейськи!
▼
Інформаційний трикутник білоруських студентів
▼
Скрипторій: “Пройти крізь стіни” Марина Абрамович
▼
Говоримо з іноземними студентами НаУКМА
Переднє слово
Добрий вечір, дорога спільното!
Уже минає другий тиждень цього триместру, спудейство поволі, але все ж уливається у цей ритм. Погода на зміну морозам дає нам плюси та дощі. Цієї п'ятниці українці святкували День Соборності. День, що об'єднав українців ще століття тому, зараз набуває нових значень, адже нам потрібна єдність для руху вперед та боротьби за краще майбутнє для свого народу.
Увага світу цього тижня прикута то до інавгурації новообраного президента США Джозефа Байдена, то до нових природніх катаклізмів та хвиль протесних акцій, що не вщухають. На жаль, це не все, і є небезпеки вдома, там, де здавалось, що все безпечно. І в додачу до ковідних пересторог, маємо ще неприємні вісті. Контрактова без нас стала не тільки пустішою, а ще й… небезпечною(саме так).
Ми висловлюємо свою позицію щодо неприйняття ксенофобії та насильства. Це неприпустимо за жодних обставин.
Тримаймось! Краще попереду.
102 роки Соборності України
Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
із Універсалу Директорії УНР, 22 січня 1919 року.
Що таке насправді Соборність…? Мимоволі прямуючи Софійським майданом з’являються такі хвилі роздумів. Ні, це не проста данина долі, не ще один вихідний чи день, коли містом крокують люди з прапорами, тут усе значно складніше. Ще зі шкільних уроків ми знаємо, що 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки. День, коли здійснилась споконвічна воля українського народу до об’єднання в межах однієї держави. Таке омріяне та довгоочікуване стало реальністю. Українські землі стали воєдино українською державою.
Зараз згадуючи минуле вже незалежної України, котрій, до слова, цьогоріч виповниться вже 30 років, розумієш, що все це було тільки становленням нашого шляху. Бо навіть сьогодні після загрозливих подій 2014–15 років — Революції Гідності, анексії Криму, початку російсько-української війни на Сході, досі звучать наміри розділити, розвернути чи знищити. Соборність? Це має бути наша цінність! Наші предки здобували століттями її, а ми ладні просто так за ніщо відпустити… Видаючи універсал 1919 року, Директорія Української Народної Республіки на чолі з Володимиром Винниченком думали насамперед про відновлення історичної єдності українців, а також про готовність разом боротись проти зазіхань на наші землі.
Зважаючи на таке цінне історичне минуле, наше століття просто не може дозволити собі зрадити споконвічну мрію українців. Соборність — це цінність, без якої уже в сучасній Україні ми могли б стати об’єктом територіальних зазіхань східного ворога чи бо навіть Угорщини. Але цього не можна допустити. Після розпаду Союзу українців тільки надихнула ця єдність Заходу та Сходу, можливість вільно панувати на своїй землі. 1990 року на перший живий ланцюг Єдності, що був завдовжки більше 700 кілометрів, вийшло близько трьох мільйонів людей з усіх куточків країни.
Це була наймасовіша акція в історії вже сучасної України. Акції на підтримку «Живого ланцюга» відбувались також на центральних площах міст.
У 2019 році ми вже писали про акцію «Живий ланцюг Соборності», що з 2008 року щорічно відбувається 22 січня на мосту Патона. Ініціатором її відродження є Вадим Васильчук, випускник НаУКМА 2010 року.
Пан Вадим ділиться своїми думками щодо цьогорічного святкування та змін, що сталися у сприйнятті свята українцями, зважаючи на всі останні виклики. Далі пряма мова:
«Мені спало на думку створити власний формат святкування 22 січня, я запропонував його товариству, ми вдосконалили ідею разом і, як показали подальші події, успішно втілили у життя. Перше, що взяли за основу: як нас зазвичай роз’єднують? Як правило — по берегах Дніпра: правобережна-лівобережна Україна, або по Збручу. Що об’єднує береги? Умовно — міст. Саме міст Патона обрали через те, що він найдовший, не прокладений на острів. Яким чином об’єднати людей на мосту? Тут на допомогу прийшла ідея 90-х. Звісно, ми не зберемо одразу мільйони, але сама суть живого ланцюга чудово пасує до ідеї єдності. Так і виникла перша акція «Об’єднаємо два береги Дніпра», яка налічувала всього близько 100 осіб. Перші активісти, які долучились: “Братство козацького бойового Звичаю “СПАС” (вони ж стали головними організаторами щорічної акції), братство з Могилянки, студенти із КНЕУ. Зараз з нами на міст виходять люди різних вікових категорій, можна зустріти і дітей, і людей похилого віку; з різних міст, та країн; але всі ми — об’єднані спільною ідеєю…
Дуже важливим моментом, на якому завжди наголошуємо, це, що під час створення ланцюгу, має майоріти лише один прапор — державний як символ нашої єдності. Бувало, що хтось із учасників намагався розгорнути, наприклад, червоно-чорний стяг. Я поважаю і його теж, проте чемно прошу сховати, щоб не порушувати цю концепцію. Ми — соборні, ми — один народ, одна держава і прапор у нас — один.
Що робитимемо цього року?
Через світову пандемію та оголошений в Україні локдаун існує чітка та беззаперечна заборона на будь-які масові заходи. Тому цьогоріч ми організовуємо наш флешмоб у онлайн-форматі: створили спеціальну маску в Instagram, рамку у Facebook, оголосили декілька фото- та відео-конкурсів. Онлайн-програма та концерт відбудуться за планом — о 8:00 22 січня. Ми пропонуємо у цей день максимально дотриматись синьо-жовтої символіки. Хто захоче — згадає, як святкував День Соборності із нами на мосту та викладе фото зі спогадів. Хто захоче — зробить нові. Ми пропонуємо також записати відеопривітання вдома або утворити живий ланцюг власною родиною: показати, що незважаючи на пандемію, не зважаючи на всі ці виклики, ми все одно святкуємо і подумки — разом.
Чому це актуально було, є і буде?
Відповідь є у нашій новітній історії. Ми маємо приклад Криму, Донецьку та Луганську, які не в повній мірі є з нами на даний час. Я вдячний, що частинка з них досі з нами, що вони нас підтримують. Для сучасної України це — як новітній урок історії, який показав, наскільки було важливо виховувати нашу єдність. Тобто в сучасних реаліях це все ще надважливо. Я щиро вірю та сподіваюся, що ми навчимося цінувати нашу соборність».
Подумки підбадьоривши себе, рухаючись далі, щоб не закоцюбнути надворі зовсім, оминаєш поглядом пам’ятник Богданові Хмельницькому, що своєю булавою вказує дороговказ, нагадуючи, що наша небезпека там — на півночі та сході, ще раз усвідомлюєш, що наша сила в єдності. Україна — соборна, єдина від Заходу до Сходу. Цінуймо та не розділяймо її. Слава Україні!
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Тарас Шевченко, 1847 рік
«Ми прокидалися з піснею» — Україна Павла Тичини
Січень. Людно. Софійська площа сторіччя тому. Жовто-блакитні барви у підніжжя Богдана відблискують у куполі гордої дзвіниці, линучи, бодай подумки, до самого Бога. Хор лунає увись. Так само гордо і так само до Бога…
Про події 22 січня 1919 року Павло Тичина писатиме емоційно:
«Ой, що на Софійському та грали дзвони, замовкали,
Там прапори приймали, до народу промовляли:
«Гей, разом, разом станемо
на ворога ми, браття-завзяття!»
Хто зрадить Неньку-Україну, –
прокляття тим, прокляття!
І суне військо лавою
від білих тихих брам,
Із «Заповітом»,
«Славою» — весь Київ наче храм…»
У своїх віршах молодий Тичина 1919 року співпереживатиме з усім українством Акт Злуки і згадуватиме «Заповіт» у виконанні хору під керівництвом Кирила Стеценка. Хто б міг припустити, що вже наступного року долі Стеценка й Тичини знову з’єднаються та разом нестимуть «вітер вітровіння» по всій Україні…
Для радянської влади 1920 рік став переможним, адже шальки терезів ще дужче схилились на її сторону. Своєрідним цей рік став і для кооперативу «Дніпросоюз», силами якого було влаштовано дві мандрівні капели. Тут і зійшлися знайомі нам постаті: Кирило Стеценко, випускник Київської духовної академії, який працював головою культурного відділу в «Дніпросоюзі» (так, такі відділи існували у бізнес-корпораціях!);
та Павло Тичина, що працював завідувачем музею у тому ж таки «Дніпросоюзі» і з дев’яти років співав при архієрейському хорі. Тичина міг би стати повноправним членом капели. Утім, у мандрівку він виїхав як офіційний літописець.
Вирушаючи з київського вокзалу у товарному поїзді, капела розуміла, що це не буде творча екскурсія Україною. «У степах їх чекала колиска анархії», — влучно підкреслює Родіон Хомяков. На Правобережжі, де єдиними острівцями лояльності до радянської влади були міста, жодної постійної комунікації, крім паротягів, не було. «Отаман Хмара зруйнував залізницю, все геть к чорту зніс і на п’ятдесят верстов забрав» — ширились повідомлення на Півдні, про що Тичина згадував у своїх щоденниках. Про Махна йшлося як про щось буденне, як-то про зливу чи буревій.
Шлях капели лежав до самої Одеси, тож, схоже, виклики Гуляйполя капелу не обходили.
На питання «А ви не боїтесь, як, бува, Голий пустить вас під откос?» Кирило Стеценко з гумором відповів: «Прийдіть і подивіться на нашу капелу: ми боягузів не брали. Під откос так під откос — і там співать будем».
А от побут капелі таки докучав. У вагоні нерідко шкварчали дискусії, як ділити сало чи скільки продати борошна. Доводилось займатися бартером, адже тогочасні радзнаки годились тільки для паперових човників чи для груби.
Тичина зітхав: «Якось раніш не помічав того, що кожен капелянт — окреме хутірське хазяйство. От я собі булку куплю, чашку мою прошу не брати, а сьогодні вартувать не можу, бо… ну, словом, я завтра буду». Не згадуючи вже про те, що в українській капелі балакають здебільшого російською чи на суржику — «малоросєять».
Періодично і самого поета охоплюють сумніви. Скажімо, під час концерту в Новомиргороді, коли міліція заарештувала якогось учителя нібито за те, що він «на з’їзді щось сказав». Тичина піддається маловірству: «Як же людині мовчати, коли її, що в херсонських степах викохалась, хочуть у клітку посадити?» — і відразу ж обриває себе: «Це що, — ловлю я себе на контрреволюції, — індивідуалізм проповідую? Ні, пора вже його знищити, пора».
Тичину заспокоював стук коліс. Тоді, певно, йому мріялось про високе…
Вагона скрип і вічне хвилювання
Я ні на яку тишу не продам.
Наш рух вперед, себе перемагання
На зустріч місту, селам і садам.
У Єлисаветі (одна з офіційних назв сучасного Кропивницького) капела мала змогу трохи втамувати нерви. Жили вони вже не у вагоні, а в місцевому будинку «Просвіти». Тичина іронізував: «Господи, нарешті-таки штани скину! Де б його штани розвісити торжественно? Щоб на удівленіє оцьому Єлисавету…»
У цьому місті вони зупинилися восени 1920. Поет згадував, що, незважаючи на кінець вересня, сильно пекло сонце. Тут їх чекали теплі концертні вечори серед місцевої публіки. Особливої уваги заслуговує репертуар капели, що подорожувала вже радянською Україною: завжди звучали «Заповіт» та «Інтернаціонал», програму складали твори М. Лисенка («Ой гай, мати», «А вже весна», «Ой на гору козак воду носить», «Ой гиля, гиля»), К. Стеценка («Над нами ніч», «Хмари», «Сонце на обрії», «Колискова», «Вночі на могилі»), композиції М. Леонтовича, О. Кошиця (того самого, що познайомив Америку з «Щедриком» і який знову лунав на Правобережжі) тощо. На таке, здавалось би, нахабство, після перемоги радянської-то влади, була дивна реакція: після одного з концертів концерту червоноармійська публіка затребувала від капели «Заповіт» на біс! «Без декретів — от в чім вся сила музики», — підсумовував Тичина. Воістину, це були довершені зразки мистецтва, де кожна пісня — образно оброблений зразок хорової музики, від якої линуло силою і свободою. Соборної України на карті не існувало, а її музика продовжувала линути…
Для провінції це було надзвичайним явищем. Чи не найяскравішим спомином і для Тичини стала подорож з капелою Півднем. Сюди він знову повернеться уже після чергового протистояння, після звільнення від нацистських загарбників. Втім, це вже буде інший Тичина, для якого лірика юності стане чи не єдиним добрим спомином власної минувшини:
Я радий,
що тебе, Одесо, бачу.
Свою всю пам’ять
розбуджу гарячу:
З капелою ж Стеценка тут був.
Нічого з того часу не забув…
(1961 р.)
Вертепуємо по-спудейськи!
Чи дивилися Ви колись онлайн-Вертеп? Чи підспівували Ви в Зумі в унісон із колядниками? Чи знали Ви, що жартувати про Шарія та Медвейчука можна, треба, схвалюється та практикується, до того ж у римованій формі? Якщо так, то ви таки знаєте, як перемогти Ірода, і нічого більше не зробить Вам бурі в прийдешньому році. Якщо ні, то ви, певне, не були на Вертепі від Спудейського Братства, але не засмучуйтеся, сьогодні ми маємо нагоду розповісти Вам про цю подію, нову карантинну атмосферу свята, про, власне, “кухню” приготування цього “Різдвяного пирога з перцем” та мережеві хакерні перепони Зуму. Про цю унікальну подію — перший в історії онлайн-вертеп Спудейського Братства — ми вирішили запитати в організаторки дійства, братчицю — Неллі Блінову (ФСНСТ-2).
Примітка. Могилянська термінологія.
Вертеп СБ — це вистава, яка з гумором порушує соціально-політичні питання.
Минулого року ти також брала участь у Вертепі, але як мені відомо, ти тоді і грала роль, скажи, наскільки відрізняються ті відчуття, онлайн-реалізація та загалом атмосфера минулого року з цьогорічним Вертепом?
Так, я була акторкою, і ще, насправді, сценаристкою та трохи комунікаторкою, але найбільший внесок я зробила, як акторка. Сильно-сильно відрізняються відчуття, насправді, бо я була голоргом (головною організаторкою). А коли ти голорг, то це відразу інакше. Але атмосфера надиво була ота вертепна, яка була минулого року, і я дуже боялася, що тієї атмосфери не буде, але вона відтворилася, настільки класно, ну і просто максимально, наскільки це можливо. Онлайн-реалізація, звісно, це не повні відчуття, як під час офлайну, але це такий класний тімбілдінг. Це круто, бо люди, які раніше не вмикали камери і мікрофони, почали це робити. Ми всі роззнайомилися, і я впевнена, що малюки почали краще відчувати один одного.
Своїми емоціями, переживаннями та інсайдами з нами також поділилися і учасники Вертепу: актори, керівники відділів та загалом учасники створення цьогорічного Вертепу.
“…на перших виставах фідбеку було дуже мало, максимум 1–2 людини в чат щось позитивне напишуть. Але далі все чудово. Люди почали вмикати камери, мікрофони й це було неймовірно приємно” — Гнилоскуренко Олексій, ФЕН-1.
Яким чином відбувалася підготовка сценарію в умовах онлайн-режиму (коротко про процедуру поділу роботи та створення готової “цукерочки”)?
У нас було багато відділів: комунікаторів, сценаристів, римувальників, ТЗ (технічного забезпечення) і піару. Спочатку ми збиралися всі обговорювати загальний сюжет, формат, всі-всі, хто міг, потім пропускали це все через піар (одночасно відбувалася робота комунікаторів з організаціями). Згодом сценаристи почали писати сценарій, кожен писав по сцені, а потім ми це все зводили, вичитували, проганяли, додавали жартів, потім римували, знову вичитували, зводили до такої цукерочки. В онлайн умовах це було навіть зручніше — сидиш зранку, робиш собі сніданок і паралельно обговорюєш сценарій із дуже класними людьми, з якими комфортно працювати.
Також ділиться враженнями про підготовку вистави голова відділу комунікації Кузнецова Євгенія, ФСНСТ-2: “Спочатку було багато питань, як все ж таки проводити Вертеп, дуже не хотілося втратити ту аутентичність, що йому властива. Та, на мою думку, ми чудово справилися і вписалися в цьогорічні умови пандемії, це відстежується і в сюжеті, і в форматі”.
Який був найприємніший момент підготовки до Вертепу і найважчий, як для організаторки?
Найприємніший момент підготовки… Він був не один, виділю два. Перший — про те, як я вже згадувала, ми з хлопцями продумували деталі сценарію. Це був ранок, я зробила собі сніданок і ми сиділи кожен у себе вдома. Ми втрьох якось дуже лампово щось підписували і придумували. А другий — це перша повноцінна репетиція з акторами, коли всі вже увімкнули камери, коли прогнали весь повністю сценарій. Тоді я побачила, як це зі сторони виглядає — це було просто вау!Найважчим моментом було визначення формату. Коли я не знала, в якому форматі це робити, а рішення було за мною — робити це реальним, тобто заходимо та граємо для людей у цей момент, чи робити це записом, бо було багато думок. Мені було просто страшно, не вистачало сили прийняти рішення і погодитися на те, щоб це був Вертеп у реальному часі, але насправді я дуже цього хотіла. Зрештою, я так і зробила.
Герасимчук Степан ФЕН-2: “Дистанційний, формат звичайно ріже враження, з рештою, з живою аудиторією контакт відчувається більше. Тим не менш навіть у цьому форматі відчувався зв’язок з аудиторією, було особливо приємно, коли люди коментували. Я б сказав, що атмосферу вертепу зберегти вдалося”.
Ви проводили свій Вертеп у Зумі, ні для кого не секрет, що інколи ця платформа виробляє різні казуси, пов’язані зі зв’язком, блокуванням доступу, зниканням фонів? Чи були у вас схожі моменти і якщо так, яким чином вам вдавалося це обіграти або виправити?
Так, ми проводили свій Вертеп на зум-платформі і було багато казусів, вибивало і Інтернет, і в когось не можна було нормально налаштувати фон через світло. Із доступом проблем не було, лише вибивало із зуму чи вилітав інтернет. Такі моменти були, це було дуже смішно, стресово. Я пам’ятаю, як це відбулося вперше, коли в актора зникає інтернет, а в нього є діалоги, тобто інша людина не може грати сама з собою, це неможливо. У нас були, насправді, заготовлені деякі фрази на момент того, якщо когось вибиває, але скажу чесно, що користувалися ними не всі (із десяти разів скористалися один). Ми вмикали колядки і намагалися максимально це обіграти. До нас під’єднувалися інші актори, просто людина була на підстраховці. У чаті, наприклад, хтось писав:“окей, я можу зайти”, вона заходила, допомагала. Або просто актор, який грав якусь маленьку роль, швидко перевдягався, змінював собі фон і грав потім іншу роль. Таке в нас також було.
Тож проведення такої масштабної події у реальному часі не обійшлося без деяких технічних несподіванок та казусів. Проте позитивний підхід та вчасна підтримка команди дозволила залишити такі зміни непомітними для глядачів. Щоб дізнатися більше про “підводні камені” під час підготовки дійства, ми поспілкувалися з людьми, які брали безпосередню участь в організації. Так поділився своїм досвідом швидкої зміни амплуа Гнилоскуренко Олексій, ФЕН-1: “Враховуючи незвичний формат вертепу, окрім звичних для цього дійства ролей ми брали ще декілька людей на підстраховку. Я знав більшість слів та вмикався в гру, якщо в когось із акторів були технічні неприємності”. І, як зазначає Кузнецова Євгенія ФСНСТ-1: “..це зіграло роль в тому, що вистава здавалася такою живою”.
Розкажи про найбільше досягнення та факап цьогорічного Вертепу?
Найбільше досягнення — це те, як ми всі здружилися і роззнайомилися один із одним. Це саме ця атмосфера і спільнота, яка створилася та укріпилася після Вертепу. Для мене це є найбільш важливим.
І неодмінно важливим є той факт, що навіть першокурсники не побоялися такого формату дійства. Поділився своїми емоціями після дебюту Роман Ажнюк, ФСНСТ-1: “Враження бомбезні! Це перший рік, коли я беру участь у Вертепі, бо я лише цього року вступив у Могилянку. Атмосфера була чудова! А ще сценарій був такий кумедний, що часом хотілося сміятися навіть під час своїх слів”.
Вертеп — це подія масштабна, не лише кількістю залучених осіб до організації, але й кількості людей та організацій, до яких прийшли вертепувати.
Скільком організаціям Вам вдалося показати Вертеп цьогоріч? Скільки мали “дебютів” вашої онлайн-вистави загалом?
Узагалі ми виступили перед 16-ма організаціями. Загалом у нас було 17 Вертепів. А дебютів було багато-багато.
До речі, однією з організацій, яка долучилася до перегляду Вертепу був «Музей Голодомору» — ось як тепло відгукнулася про онлайн-виставу комунікаційниця музею Ольга Сиротюк:
«Дякуємо щиро за чудову виставу! Ми в захваті і будемо раді зробити щось спільне у майбутньому». (Фейсбук-сторінка Спудейського Братства)
І наприкінці надважливе питання, яке цікавить усіх, то наколядували більше, ніж минулоріч?
А останнє питання я все-таки залишу комерційною таємницею:)
Чому Вертеп? Мотиваційна промова від організаторки!
Головна мотивація бути частиною Вертепу — це емоції, люди, атмосфера. Це все в сукупності, а не за пріоритетністю. Бо люди створюють атмосферу, а атмосфера викликає незабутні емоції. Вертеп — це щось неповторне. Я відчула це минулого року і цьогоріч, бо я була ближча до кожної людини, відділу. Коли ти організовуєш таку масштабну штуку, ти як-не-як знаєш своїх людей, хто як працює, що вони вкладають. Знаєш, скільки разів ти написав: “будь ласка, зіграй зараз”, скільки людей пропустило пари. І навіть якщо ти не керуєш безпосередньо людьми, які в комунікаторському відділі, але ти бачиш, як вони все це роблять, ти відчуваєш залученість — це шалене відчуття того, що ви разом робите ось таку махіну! Ви взаємодієте між собою, ви ділитеся емоціями. Тому Вертеп для мене саме ця атмосфера. Коли я бачу, як люди, які були незнайомі — знайомляться, їм класно, вони потім продовжують спілкуватися, разом жартують — це вже більш глибока згуртованість, ніж просто переписки в чатах, це спільні локальні меми, які розумієте тільки Ви. І це надзвичайно! Тому я раджу всім спробувати себе в ролі будь-кого, але головне — людини, яка доєднується до масштабної події, і, таким чином, краще пізнає друзів, людей навколо і самого себе.
Не дивно, що натхненна підготовка та командна робота дозволили презентувати цьогорічний Вертеп на гідному рівні. Навіть підступні перешкоди онлайн-формату — поганий інтернет-зв’язок чи проблеми із Зумом — не стали на заваді креативності та творчому потенціалу учасників, яким вдавалося вчасно зорієнтуватися та допомогти один одному. Адже саме в таких стресових та несподіваних ситуаціях проявляється справжня згуртованість та командна гра, у якій кожен отримав задоволення від самого процесу. Тому виступ у реальному часі вимагає віддачі від кожного актора, зрештою, право схибити має тільки Зум… Як вдало помітив один із акторів: «Цього року можна було жартувати про всякі приколи з зумом. Думаю ця штука й зробила вертеп цього року автентичним» (Герасимчук Степан ФЕН-2).
Інформаційний трикутник білоруських студентів
В одному з нещодавніх випусків розповідалося про білоруську протестну ситуацію. Це — намагання нагадати, що в них досі триває революція, як вони самі це називають. Сьогодні ж ви почитаєте про білоруських студентів (що може бути для могилянців ближче, як не протести студентів), а саме — про їхнє медіа «Студэнцкая думка» (що може бути для могилянців ближче, як не медіа із трикутником в айдентиці). Отже, цей часопис є загальнобілоруським, що вже це наштовхує на роздуми: чому ж відсутнє щось подібне в Україні? Але про це згодом. А зараз декілька запитань до головної редакторки «СД» Аліни Балбас (відповіді перекладені з білоруської):
1. Перш за все розкажи, чим є “Студентська думка”, яка її мета та як виникла ідея створити це ЗМІ?
«Студентська думка» — це, насамперед, вельми старе медіа, що має досить велику історію. І створювали його не ми. Зараз «Студентська думка» — це медіа для студентів та студенток, яке створене самими студентами. Ми пишемо про те, що хвилює й те, що важливо. Одна із цілей, що є на даний момент, — це дати можливість чомусь навчитися, отримати певні навики, які будуть корисні в майбутній професії. Бо в білоруських університетах, насправді, із цим складно. Щодо історії «Студентської думки», то вона була створена у 1988 році. Тоді вона була газетою «Асоціації білоруських студентів», яка була студентською організацією, що виникла на зорі антикомуністичних рухів наприкінці 80-тих — початку 90-тих. І згодом цей проєкт переріс у загальне медіа. Певний час «Студентська думка» видавалася саме часописом, який можна було придбати. Наклад, звичайно, невеликий — 1000 примірників — проте це були доволі великі газети. Також видавали на СD-дисках, однак це довго не протривало. І так було до 2006 року, коли відбулися президентські вибори. Тоді у «Студентської думки» був проєкт, присвячений виборам: «Зроби себе сам». Після цього почався сильний тиск на «СД», її буквально майже закрили, позбавили ліцензії, провели обшук у головному офісі. Після цього доводилося видаватися в приватній друкарні.
Тому нова, сучасна «Студентська Думка» виникає ось зараз. Вона відродилася в 2017. Тоді це теж спочатку була газета. Уже потім часопис з’явився онлайн.
Якщо ж говорити про мету та якісь ідеї, то «Студентська думка» виникла, бо подібного не існувало. У студентів просто не було свого медіа, свого ЗМІ, тому в цьому була потреба. Хтось природно мав висвітлювати студентський рух. У сучасній «СД» ідея, в цілому, не дуже змінилася: це місце, де студенти можуть висловлюватися, говорити про те, що їх хвилює та непокоїть, а що навпаки подобається. Зрештою, говорити про білоруську освіту. Це формує студентську інформаційну спільноту. Також метою є те, щоб студентство, як клас, було активнішим. Аби студенти розуміли, що вони не чуваки, які прийшли просто повчитися, а щоб формувалася спільнота людей, які цікавляться змінами і які формують ці зміни. Спільнота людей, яким не байдуже.
2. Розкажи про команду. Чи вона велика у вас?
Команда в нас була з десяти людей, зараз вже вісім, але це такий, знаєш, основний склад, тому що в нас іще є позаштатний автор, який пише нам тексти, ось. Є позаштатні дизайнери, які роблять нам візуал. Ну, тобто ось одна з наших таких нещодавніх фішок: прийшли до нас на початку року дві дизайнерки, вельми круті, і ми почали робити офігенний просто візуал, тобто там малювати певні колажі для кожної статті, але згодом їх ув’язнили, тому в команді стало вісім людей, ось. Загалом, це і є основна команда. Повторюсь, що є нові люди, що просто пишуть. Тобто ми так само з ними комунікуємо, спілкуємося, але у розвитку штатного планування вони не присутні. Ну, тобто, коли ми бачимо, що людина прямо сильно зацікавлена, тоді уже ми запрошуємо до команди, але зараз така ситуація, що трохи небезпечно з цим всім.
Що ще… Ну, команда в нас класна насправді. Бачиш:
люди сидять у в’язниці — це такий критерій якості в Білорусі.
Ну, реально, ми збиралися разом із вельми класними людьми, за якими я дуже сумую. Це був дуже теплий колектив.
3. Як ви виходили на загальнобілоруську авдиторію та що саме об’єднує всіх студентів Білорусі? Скільки вас зараз читає, є якась статистика?
Я насправді не знаю, як тут можна багато відповісти. Як виходили на авдиторію… Просто піарилися через якісь сторінки «ВКонтакте», тоді це все ще було, ось, тому ось так… Ми проходили саме через школу «СД», робили піар у шкільних і навіть університетських каналах і чатах, люди знали про те, що є “Студентська думка”, довідувалися, читали нас. Узагалі це все просувалося більше як сарафанне радіо, більше через соцмережі, але багато хто казав, що довідався про «СД» саме від друзів, знайомих і так далі. Тобто про нас дізнавалися більше саме через когось.
Щодо авдиторії: у нас є близько двох тисяч підписників у телеґрамі, там кількість скаче. Може бути трошки менше, ніж дві, може більше, ну таке, плюс-мінус. Зараз, усе ж таки, є основні формати. У нас є люди в інстаґрамі, у телеґрамі й на сайті. На сайті в нас все влаштовано дійсно як часопис, тобто в основному тексти, а в соцмережах вже коротка інформація.
Тут могло бути фото Аліни, проте його не буде, бо еміґрація з диктатури справа ризикована
4. Як ви підбираєте новини (університетів же багато, всюди щось трапляється)?
Щодо питання новин: раніше з цим було трохи складно; зараз із цим просто, тому що, так, у нас багато відкрилося каналів університетів, тобто ти просто розповідаєш про те, що люди постять на своїх каналах у телеґрамі, і ти просто збираєш це все в одне місце. Новини нам можуть надсилати боти, і якщо ця інформація університетська, то вона піде в стрічку. Також у нас є люди, що дають раду новинам, і вони періодично читають громадсько-політичні видання, і коли є інформація про нових ректорів чи ще щось про освіту, то це все поститься й розповідається.
5. Що змінилося у вас опісля початку протестів? Якісь утиски? Спроби впливу на ваше медіа?
Після протестів змінилося те, що ми фактично повністю стали незалежними, недержавними [опозиційними] ЗМІ, що висвітлюють всі ці події. Звичайно, скоріш у студентському контексті, зокрема страйки, інтерв’ю із протестуючими; ми збирали та поширювали інформацію по затриманим студентам. Утисків поки що не було. Зараз почали займатися хіба що тільки масштабними ЗМІ. Останнім часом нас не чіпають, та й у списку ЗМІ, до яких потрібно прийти, ми явно не перші. Тому поки що у нас все окей.
6. Як ви бачите подальший розвиток? Що можливо хотіли б змінити?
Тут складне питання, бо насправді тяжко казати, що буде далі. Зараз скоріш іде розмова не так про розвиток, як про збереження того, що є. Працювати тяжко. Це студентське медіа, тут все тримається на волонтерстві та ідеї, а в людей зараз сесія. Тому всім потрібно знаходити сили для роботи. Зрештою, і теми в нас зараз не найлегші для емоційного сприйняття. Зараз ми відходимо від стресового стану, почало з’являтися більше текстів, ресурсів. А змінити б, що ми хотіли… Знаєте, хотілося б, аби наші ілюстраторки вийшли із в’язниці, щоб їм не дали термін. Бо дещо тяжко працювати, коли двоє із команди за ґратами, у слідчому ізоляторі. Але, насправді, ми вельми втішені з того, що ми продовжуємо працювати: нам постійно приходить фідбек, що те, чим ми займаємося, для когось важливе.
Ну ось, зрештою і все. Ось так вони й працюють — студенти Білорусі. За чудовою звичкою перетягнемо трішки ковдру на себе: отже, чому в нас не закрита ця ніша? Хіба студент із УКУ не має нічого спільного зі спудеєм КМА, про що можна було б написати? А з иншої сторони, хіба наша камерність і не дає ту саму атмосферу? Адже навіть в «Студентській думці» ми можемо щось для себе знайти. Тому обов’язково знайдіть їх в ґуґлі та погортайте їхні матеріали.
Скрипторій: “Пройти крізь стіни” Марина Абрамович
Початок 1975-го. Дівчина, 23 роки, стоїть посеред кімнати. Перед нею стіл, на якому 72 предмети, для задоволення та болю. Серед них — пір’їна, виделка, молоток, флакон парфумів, сокира, троянда, ножиці, шприци, дзеркало, шаль, мед, цукор, помада. І пістолет з одним набоєм.
Абрамович: «Я стану ледь не предметом. Я прийматиму їхні дії».
Їхні дії — дії глядачів.
«Ритм 0
Інструкції.
На столі 72 предмети. Їх можна застосовувати до мене, як вам заманеться.Перформанс.
Я — предмет.
Протягом цього часу я повністю відповідаю за все.Тривалість: 6 годин.
Studio Morra, Неаполь».
***
Книга «Пройти крізь стіни», авторка Марина Абрамович, видавництво ArtHuss.
Щоби зрозуміти мистецтво — потрібно зрозуміти митця, щоби зрозуміти митця — потрібно одягнути його взуття і пройти його шлях. Іноді босоніж.
Марина Абрамович — сербська мисткиня, основоположниця жанру перформансу. Якщо коротко, то феномен творчості Марини Абрамович пояснить таке її висловлювання: «Єдина свобода, яку я мала, — це свобода вираження».
Просто живопису недостатньо, Абрамович обходить його, щоби мистецтво стало її життям.
«Сама ідея “мистецтво повинно бути красивим, митець повинен бути красивим” полягала у знищенні образу краси. Тому що я вірю: мистецтво повинно бути тривожним, мистецтво повинно ставити запитання, митець повинен передбачати майбутнє».
Щоби спробувати осягнути масштаби та коріння творчості Марини Абрамович, потрібно зрозуміти історію Югославії, уявити похорони Тіто. Дізнатися, чому Марину Абрамович ніколи не обіймала мати і чому албанький коньяк супроводжував Абрамович під чаc першого сексу. Побачити фургон Citroen, в якому вона прожила п’ять років із своїм коханням, відчути її розрив, зрозуміти, чому вона вирішила пожити у пустелі з аборигенами, і, зрештою, побути поруч із жінкою, яка перемиває криваві кісти з пам’яттю про жертв Югославських воєн, за що згодом отримує Золотого лева на Венеціанському бієннале 1997 року за роботу «Балканське бароко».
Повсякденне життя у фургончику з Улаєм та нашою собакою Альбою, 1977–1978 роки (Марина Абрамович «Пройти крізь стіни»).
Марина Абрамович — та жінка, яка пройшла Велику китайську стіну. У 1988 році Абрамович та Улай (її кохання, а також партнер у мистецьких перформансах) здійснили похід Великою китайською стіною під назвою «Закохані». Почали сходження з двох протилежних кінців, а зустрілись посередині, де вони завершили свої стосунки.
Перформанс «Митець присутній». Жінка сидить за столом, майже не рухаючись, щодня більше шести годин на день, протягом трьох місяців, не відволікаючись абсолютно ні на які фізіологічні потреби. Відвідувачі сідають навпроти Абрамович і дивляться їй в очі. Скільки завгодно, як завгодно, хто завгодно. Деякі плакали, інші сміялися, ще інші заглиблювалися в думки і не могли відвести очей. Абрамович відчула кожного відвідувача.
Вона ставить запитання. Вона показує кордони розуму і крокує найтоншим лезом, експериментуючи із можливостями людського тіла.
Ще один перформанс Марини Абрамович.
Вона — митець. Усі інші — публіка. Її перформанси — про взаємодію митця та публіки.
«Я зацікавлена винятково у мистецтві, що здатне змінювати ідеологію суспільства. Мистецтво, що промовляє винятково про естетику, є неповноцінним.»
Усе це — у автобіографічній книзі Абрамович «Пройти крізь стіни», у відмінному перекладі Олександра Михеда та видавництві ArtHuss.
Марина Абрамович буквально пройшла крізь стіни.
Говоримо з іноземним студентом НаУКМА
Том Барретт, студент-магістр «Східноєвропейських студій» Берлінського вільного університету, навчався в Могилянці в рамках академічної програми обмінів «Еразмус+». Після вісімнадцяти років життя в Бірмінгемі, другому найбільшому місті Сполученого Королівства, він вступив до Оксфордського університету, де вивчав історію. У березні 2020 р. Том покинув Україну аби навчатися у Тбіліському державному університеті. Сьогодні він є учасником дослідницької команди Єреванського державного лінгвістичного університету ім. В.Я. Брюсова.
Чому ти обрав саме Могилянку?
Я потрапив у КМА випадково. Мій університет не відправляв студентів у Могилянку, тому спочатку я надав перевагу КНУ. Однак на мій вибір вплинули Катерина Зарембо, що перебувала з дослідницьким візитом у Вільному університеті Берліна, та координатор «Еразмус+». Вони порекомендували мені Могилянку. Я відвідував Україну до цього. Багато моїх українських друзів не поділяли мого бажання навчатися в Україні, але Могилянка перевершила мої очікування.
Чи змінив би ти щось в українській системі освіти?
На мій погляд, КМА не є прикладом типової освіти в Україні. З історій моїх знайомих, в інших університетах обмежують інтелектуальну свободу, практикують ієрархічний підхід до навчання і підтримують корупцію. Якщо дещо з переліченого є в КМА, то не в такому обсязі, як в інших українських університетах. Я вважаю, що увагу потрібно зосереджувати на виробленні у студентів навичок критичного мислення. Йдеться про розумне використання часу студентів. Цьому не сприяють щотижневі завдання, які насправді не відображають і не підвищують рівень знань студентів. Такими є регулярні невеликі за обсягом письмові роботи, оскільки вони мотивують студентів вдаватися до копіпасту й сумнівних джерел інформації для збереження часу (до прикладу Вікіпедія).
Натомість час можна виділити для прочитання наукових статей. На мою думку, це найважливіше в навчанні і може принести більше користі, ніж відвідування лекцій. Мені імпонує навчальна стратегія, яка передбачає написання есе, презентації та екзамену, оскільки додаткові завдання лише перенавантажують студентів. Мені пощастило працювати з професорами ФСНСТ та ФПРН, які заохочували участь студентів під час лекцій та семінарів.
Яке враження справили на тебе українці?
Я щоразу повертаюсь в Україну. Побувавши в різних країнах, я зрозумів, що українці легкі в знайомстві. Вони відкриті та чесні. Я дуже ціную це, тому що так легше зрозуміти, чи подобаєшся ти людині. У СК існує стереотип, який формує враження про українців та росіян як неввічливих та дещо грубих. Проте я вважаю чесність сприятливою в заведенні нових знайомств, особливо якщо це перший візит до іноземної країни.
Я також зустрічав упереджене ставлення щодо рівня залученості українських студентів у позаакадемічному житті університету. Для західних університетів характерний високий рівень студентської згуртованості, що проявляється у спільнотах, клубах тощо. Я був приємно здивований насиченістю студентської діяльності у КМА. Мій досвід у цьому напрямку розпочався з фреш-фесту 2019 р. Також команда «International Buddy KMA» відіграла велику роль в адаптації міжнародних студентів у КМА й організувала прекрасні тури Україною.
Чи складно поєднувати навчання з подорожами та/чи роботою?
Уряд Британії надає студентам кошти на навчання та витрати на життя в позику. Ті, хто здобули освіту, виплачують ці кошти державі на визначених умовах (шляхом десяти відсоткового оподаткування заробітної плати, що перевищує £25,000). Окрім цього, я отримав академічну стипендію в повному обсязі в Німеччині, Україні, Грузії та Вірменії. Мені не доводилося поєднувати навчання з роботою. Поєднати навчання з подорожами для мене не було складно. Оскільки я вивчав політичні науки та регіональні студії, подорожі стали для мене цінним досвідом. Це може прозвучати банально, але час, проведений у гуртожитку, університеті чи барі з друзями, приніс мені користь. Я мав змогу спілкуватись з українцями і підвищувати свій рівень знання української. Як на мене, цей досвід є частиною академічної освіти. Саме тому я відчув, що досяг значного впродовж шести місяців проживання в Україні.
Що найбільше запам’яталось із подорожей?
Одного разу на Півдні Грузії я і мій друг у пошуку озера натрапили на ворота, що періодично випускають воду з озера в канал, який живить гідроелектростанцію. Тоді нам довелось перелізти через огорожу з написом «Стороннім вхід заборонено!». Нас застала злива, але нам пощастило знайти кабіну, де був працівник гідроелектростанції. Він запросив нас в середину, зігрів і нагодував. Ми розмовляли з ним аж до завершення зміни, після чого він відвіз нас назад у містечко.
Чим плануєш займатися далі?
Наступні дев’ять місяців я досліджуватиму наближення вірменського законодавства до правових стандартів ЄС. За цей період я планую продовжити викладати право та політику ЄС і почати вивчати вірменську мову. Мені до вподоби німецька модель вищої освіти, тому я маю намір отримати науковий ступінь у Німеччині. Також я зацікавлений у підтримці зв’язку між Україною та Німеччиною. Зокрема, я маю бажання знову долучитись до GURN («German Ukrainian Researchers Network»). Мені випала нагода бути лектором у зимній школі GURN цього року.
Я маю надію на те, що зможу займатися науковою діяльністю як в Німеччині, так і в Україні. Це дозволить мені повертатися в Україну в ролі викладача за міжнародною програмою академічних обмінів, гостьового лектора чи учасника конференцій. Я знаходжуся в пошуку можливостей, які наблизять мене до цієї мети.
Чи рекомендував би ти українським студентам освіту за кордоном?
Навчання за кордоном відкриває перед студентами нові шляхи. Однак, думка про те, що освіта в Україні поступається іноземній не завжди правильна. Українська освіта може дати достатньо міцну базу знань для студентів. Зразковим університетом є КМА. Я раджу студентам бути активними й залученими до освітнього процесу. Без сумніву, можливість навчатися за кордоном у рамках програм обмінів чи навіть вступ за кордон принесуть користь. До того ж якщо є можливість інвестувати свій час у вивчення будь-якої іноземної мови, окрім англійської, нею варто скористатись. Відверто: англомовні країни пропонують меншу кількість грантів чи стипендій на навчання, ніж, скажімо, Німеччина, Чехія чи Естонія.
Мій академічний напрям географічно протилежний тому, який зазвичай обирають українські студенти, що бажають навчатися у західноєвропейському університеті. Водночас знання української, російської та грузинської мов дозволило мені мати певні можливості, які можуть бути недоступними для студентів-магістрів.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
