До відборонених. Спудейський вісник №28 (07.12.20)
До Дня Збройних сил України
▼
Щира подяка ветеранам
▼
16 кроків протидії насильству
▼
Святий Миколай мандрує Могилянкою
▼
Кози пасуться, погода в нас нині прекрасна…
▼
Друга рука помочі?
Переднє слово
Цей тиждень для когось останній у триместрі, а для когось він — лише початок сесійного маратону. Що ж, редакція «Вісника» бажає наснаги всім, для кого таке вперше, і всім, для кого входити в цю річку вже стало звичною справою.
Учора ми згадували про тих, хто боронить нашу свободу. Усе ж сподіваємося, що пригадуємо ми про необхідність її захищати не декілька разів на рік і не лише тоді, коли так пише в календарі, а частіше. Тож іще раз просимо про одне: не забувати.
З-поміж усіх статей випуску, котрі апелюють до суспільно важливих тем (насильство, благодійність, споживацькі нахили…), розрадою для нас, утомлених дітей цивілізації, може стати матеріал про пані Любу та її кізочок, що прокинулися популярними після репортажу «Телебачення Торонто».
Проте, знову й знову, закликаємо піклуватися про себе й бути тою самою людиною-selfcare із нашого останнього поста в Інстаграмі (:
До Дня Збройних сил України
Щоранку ми поволі розплющуємо очі, неспішно готуємо сніданок, упевнено вирушаємо на роботу, зустрічаємося з друзями та знайомими — і цей ланцюжок дій здається нам таким буденним. Але ви помічали? Коли в голові починає вирувати безліч дивних думок, навколо бунтує пандемія, а «братні сусіди» не припиняють сунути танками для своєї псевдодопомоги — є ті, хто завше перебувають поряд і накривають нас парасолями, не дозволяючи жодним токсичним дощам «війни» втрутитися в наше мирне життя. Ці слова для них.
6 грудня ми вітаємо наших військовослужбовців із Днем Збройних сил України. Цього дня 1991 року було ухвалено Закон «Про Збройні сили України», а свято було встановлено 1993 року постановою Верховної Ради України, що символічно збігається з початком однієї з визначних сторінок української армії — Першого зимового походу Дієвої армії УНР.
6 грудня десятки тисяч українських воїнів продовжують сміливо боронити позиції на Сході України, стримуючи російського агресора й забезпечуючи нам щодня мирне небо над головою.
6 грудня ми вшановуємо пам’ять тих, хто впродовж війни поклав своє життя за незалежність та цілісність нашої країни.
6 грудня з особливою любов’ю та шаною ми висловлюємо слова вдячності всім нашим військовослужбовцям, військовим капеланам, ветеранам та ветеранкам за те, що відстоюєте наш суверенітет, захищаєте наші цінності та свободу.
Наші парасолі над головами — це винятково ваша сила духу та хоробрість сердець. Для вас це не просто конституційний обов’язок — це справа захисту наших домівок. Деякі з вас не є військовими за фахом, дехто є добровольцями з часів Майдану, хтось навіть не знав, як тримати зброю, коли ворог ставив напроти кривавих найманців, але ви хотіли допомогти, ви мали силу, аби дати відсіч, ви захищали своє — і досі гідно захищаєте наше право на незалежність та мирне життя.
До Дня Збройних сил України я би хотіла розповісти про проєкт, що є прикладом того, як ветеранам вдається не просто повернутися додому, а продовжувати боротьбу. Тільки тепер ця боротьба — з нелегкими навчальними IT-програмами та домашнім завданням, хоча це й отримання цінних знань, навичок та можливостей працювати в успішних ІТ-компаніях. Це проєкт — Veteranius.
«У Veteranius вчаться та працюють ветерани та ветеранки, у тому числі ті, які внаслідок поранень не змогли вернутися до колишньої роботи; переселенці, які мріють повернутися додому; волонтери, які продовжують забезпечувати надійний тил і закривати потреби, які не може чи не хоче закривати держава. А також дійсні військовослужбовці, які у вільний час працюють над собою, розвиваються, опановують нову професію.»
(із Facebook-сторінки Veteranius).
Мені вдалося відвідати Випускний перших учасників програми Veteranius, наприкінці якої з 64 ветеранів 37 отримали сертифікати й зараз 8 із них вже стажуються в успішних IT-компаніях! Таким успіхом та ідеї проєкту ми завдячуємо випускниці Києво-Могилянської академії, військовій волонтерці Любі Шипович. Як розповідає у своєму інтерв’ю Ярослав Лепявко (ветеран, студент магістерської програми КМА та представник проєкту Veteranius) в етері «Армія FM»:
«Наш проєкт починався з того, що відома військова волонтерка Люба Шипович через карантинні заходи була змушена на деякий час залишитися в Україні. Вона почала допомагати друзям розбиратися в ІТ-сфері, адже вона програмістка з 18-річним досвідом та має успішну кар’єру в США. Спочатку зверталися військові, переселенці, які знали Любу та потребували допомоги саме в ІТ-сфері, потім вони почали ділитися своїми знаннями зі своїми друзями. Саме так ця комунікація переросла в проєкт, який почав існувати з березня цього року (25 березня 2020 року).»
Ідеєю проєкту, як зазначають організатори, є надати ветеранам першу постійну роботу в ІТ-компанії, дружнє середовище «своїх» (ветеранів, волонтерів), а також кваліфіковану безперервну психологічну підтримку. Саме це допомагає ветеранам відчути впевненість в собі, ресоціалізуватися, здобути необхідні навички, знання, досягти успіху в новій професії.
Чому ІТ? Бо це одна з найперспективніших сфер в Україні.
Чому цей проєкт? Тому що звичайні курси — це виклад обмеженої професійної інформації, який не гарантує практики та одержання роботи, тим паче, що компанії шукають людей із досвідом. А який може бути досвід та, наслідково, робота, якщо ти новачок у цій сфері?!
«За 10 тижнів програми учасники змогли опанувати нову ІТ-професію, розробили власні проєкти для портфоліо та покращили рівень англійської мови. Пройшовши всі етапи навчання та набравши необхідну кількість балів, 37 з них отримали іменні сертифікати. Надалі ветерани продовжать свій кар’єрний шлях, отримавши рекомендації для роботи у компаніях-партнерах проєкту, а зараз 8 з них вже стажуються в ІТ-компаніях.»
(Випускний Veteranius)
Надалі проєкт не завершується, а модифікується в програму «12 спецпризначенців». Як зазначає організаторка Люба Шипович, 8 випускників із віртуального офісу Veteranius уже є учасниками цієї програми, тому це слугує деяким продовженням навчання для них. Одним із спонсорів «12 спецпризначенців» стала міжнародна організація IREX, а ініціаторкою співпраці — програмна директорка компанії Марія Берлінська, аеророзвідниця та випускниця Києво-Могилянської академії. Програма передбачатиме посилений курс навчання в ІТ-сфері та нові можливості стажування й працевлаштування в ІТ-компаніях.
Програма Veteranius — це не лише про навчання. Це про підтримку, щасливе повернення та міцну спільноту. Тому закликаю привітати з Днем Збройних сил всіх військовослужбовців, ветеранів і ветеранок та подякувати їм за наш мирний ранок, прогулянку, зустріч із друзями й постійну захисну парасолю над головами. Слава Україні!
Щира подяка ветеранам
Кожне життя — важлива цеглинка історії, а той, хто зберігає будівництво, не дає впасти та відважно оберігає кожен міліметр цієї хиткої плінфи — неоціненний скарб, що закладений у фундаменті нашої теплої хатинки.
Ми щодня з новин чуємо статистику загиблих на фронті, підтримуємо петиції задля захисту прав наших військовополонених та обурюємося черговими зривами домовленостей із численними несанкціонованими обстрілами. Ця боротьба з російським агресором триває понад 6 років, але більшість ще досі залишається віддаленою від подій на Сході, допоки не почує справжнє, немедійне, наповнене тим щирим патріотизмом — слово від людей, які воювали там, жили тією боротьбою й досі нею живуть. Історії, про які йтиме мова далі, — це життя бійців АТО, ветеранів, чия боротьба почалася з навчання в університеті «Києво-Могилянська академія». Певне, тому розповіді тоді ще студентки магістерської програми «Історія. Юдаїка» Марії Берлінської та наразі студента магістерської програми «Публічне управління та адміністрування» Ярослава Лепявко знайшли свій особливий відгомін у моїй оповіді.
Їхня історія починається з подій Революції Гідності, тоді, коли більшість українців усвідомили, що ситуація в країні — це вже давно не про суверенну Україну. Єдиний спосіб щось змінити — виходити на Майдан і голосно говорити, що так більше продовжуватися не може! Один із перших силових розгонів «беркутівців» відбувався 30-го листопада, коли студенти вийшли на мирний мітинг, без зброї, не очікуючи жодних нападів. Наступ на них уже був узгоджений, і вночі силовики виконали свій наказ — «розчистити місце для встановлення новорічної ялинки». Одним із учасників подій 30-го листопада був і Ярослав Лепявко, який прийшов тоді на мирний протест зі своїм другом із університету.
«Я говорив із другом, і тут ми почули якийсь тупіт, люди метушаться. Побачили: насуваються силовики. Ми стали під Стелу в кільце: дівчата і старші люди в середину, а ззовні стали хлопці. І там під Стелою «Беркут», внутрішні війська почали бити, розганяти. Це була перша ніч. Мені трошки дісталося, несильно, були синці та забої. Але я був більше в шоці від того, що відбувається»
(із фільму «Ярослав Лепявко» з циклу «Війна. Події. Люди»).
Зробивши власноруч захисний костюм, Ярослав надалі продовжував боротьбу на Майдані, допомагав та захищав навіть під час кривавих подій лютого 2014-го.
Для Марії Берлінської Майдан почався з виходу на протест 22-го листопада.
«Мене розбудила зранку близька людина, і це звучало так: «Ну прокидайся, бо ми вже тут проспали Революцію»… Майдан — це була абсолютно природна форма вираження своєї позиції, до речі, повністю прописана в Конституції».
Зокрема, саме там Марія познайомилася вже зі своїми майбутніми побратимами з батальйону «Айдар».
А далі для обох активних майданівців почався наступний етап боротьби — війна, вони стали добровольцями. Вже в квітні 2014-го року, так і не закінчивши навчання, Ярослав Лепявко стає бійцем у складі батальйону спецпризначення «Чернігів»:
«У момент ти робиш якийсь вибір і він, як ніщо інше, показує, які насправді в тебе цінності, чого ти насправді хочеш і для чого ти, по суті, живеш».
Під час відпустки організовував разом із друзями проєкт «Культурний десант» — це був безкоштовний перегляд українського кіно в містах на Сході: Лисичанську, Слов’янську, де тоді зовсім не було зв’язку з українським телебаченням. Ярослав воював у найгарячіших точках Сходу. Продовживши свій шлях вже в полку «Азов», зазначав, що всі були вмотивовані, проте, аби потрапити до полку, крім фізичної підготовки, вимагалася також ідейна відданість.
Згадуючи військове життя, зазначає, що наприкінці служби багато часу проводив у Маріуполі на тиловій базі і їздив на тиждень-два до Мар’янки, Красногорівки. Попри таку стабільність, Ярослав намагався постійно щось планувати: брав участь у відборі до програми Erasmus, так що після закінчення служби йому вдалося поїхати на місяць у Грузію. Попри все, постійною підтримкою залишалися побратими, друзі, батьки: мама стала волонтеркою, тато передавав книжки на фронт.
«Я постійно підтримував зв’язок із зовнішнім світом: друзями, родиною, вони в мене дуже активні».
Марія Берлінська вирішила їхати доброволицею вже влітку 2014-го. Проте потрапити на фронт їй було не так легко. Вічною перепоною, як не дивно, був факт того, що вона є дівчиною. Практично всюди відмовляли, але батальйону «Айдар» потрібні були аеророзвідники, і Марія, маючи гуманітарну освіту, жодного разу не керуючи будь-якими авіасуднами, але з великим бажанням допомогти та плідно вчитися, усе-таки потрапила на фронт.
«Що дала війна? Вона проявила людей на своєрідному рентгені. Після перших років війни я друзям постійно повторювала: я би, певне, за все життя не познайомилася з такою кількістю своїх людей — людей, які мають такі ж цінності».
Майже через півроку Марія Берлінська стала справжньою експерткою у своїй справі, ба більше: уже в січні 2015 року разом із побратимами вона організувала «Центр підтримки аеророзвідки», що збирав кошти на нове аерообладнання, а також на курси, які б дали змогу залучити більшу кількість нових аеророзвідників — справжніх фахівців. Перемога в повітрі є надважливою, бо завдяки їй зберігається сотні життів, які борються на землі. Звісно, кошти не були державними. Потрібно було звертатися до волонтерів, спонсорів, діаспори, і все це Марія Берлінська щиросердно робила. У 2017 році виходить фільм, продюсеркою якого, власне, виступила сама Марія Берлінська — «Невидимий батальйон». Ця кінострічка слугувала своєрідним меседжем про те, що гендерні стереотипи в наших силових структурах потрібно змінювати та нарешті дати доступ жінкам до повної реалізації в тому, яку функцію, роботу вони виконують на війні — не про звичайну «допомогу» у боротьбі, а про повноцінний захист країни як відважної штурмовикині, снайперки чи стрільчині. Фільм був представлений у багатьох країнах світу, де українських ветеранок вітали з великою повагою. Фільм також демонстрував питання статусу війни та слугував іще одним нагадуванням світові: це не громадянська війна, це війна з Росією, це справжній агресор, а не те, що намагаються переконливо ввіпхнути, видаючи за правду, на міжнародних російських каналах. Це зомбування відбувається не тільки у світі, але й усередині Росії; зомбують і її громадян, що свято вірять у свою «допомогу» та «непричетність» на Донбасі.
«Вони [росіяни] воюють, у більшості своїй, за добро, тільки за добро в такому уявленні, яке їм розповіли з Кремля. Донести, що це не так — зняти оцю полуду — це задача достойна поваги, надати ці нові сенси і почати поступово вигравати цю інформаційну війну, тобто показуючи реальний стан речей — це складно, але це можливо…Українська ідея має бути ширша, це не про географію, це про людяність».
Наразі Марія Берлінська є керівницею волонтерського «Центру підтримки аеророзвідки» та адвокаційного проєкту «Невидимий батальйон», незмінно волонтерить та допомагає коштами аеророзвідці, також ініціювала проєкт «Мандри для ветеранок», даючи нашим дівчатам-воїнам можливість відпочити за кордоном. Ярослав Лепявко зараз старанно навчається на магістерській програмі в Києво-Могилянській академії, до речі, за ветеранською стипендією імені Богдана Радченка, однією з ініціаторок та координаторок якої була Марія Берлінська. Також Ярослав є одним із представників соціального проєкту Veteranius, створеного для допомоги в реінтеграції ветеранів та формуванні такої спільноти, яка підтримає, покаже власним прикладом, що можливо повернутися до щасливого життя.
Марія та Ярослав — це люди, які не просто надихають та мотивують, це люди, які стали справжнім прикладом того, як хоробро та щиросердно можна пройти цей важкий шлях боротьби, попри все несучи вогник добра та допомоги тим, хто так його потребує — усім українцям, які прагнуть жити в мирній країні.
На Сході гранати часто залітають у недобудовані будинки, намагаючись зруйнувати навіть можливість поставити хоч одну незламну цеглинку. Проте є ті, які, попри гради та обстріли, кожного разу кладуть міцнішу і твердішу плінфу, видобуваючи каркас, який неможливо зруйнувати нікому. Секрет незламності в складниках: добро та дух спільноти. Це те, що не вдасться нікому розбити, жодним «зомбованим гранатам», бо цей секрет у взаємодопомозі та підтримці — родини, друзів, побратимів. Це про захист тих, кого любиш понад усе, а не про знищення.
Дякую нашим ветеранам за те, що попри важку боротьбу, вони щодня зберігають та вкладають ці цінності в кожен міліметр нашої домівки.
16 кроків протидії насильству
Нещодавно розпочалася Міжнародна акція «16 днів проти насильства», ініційована 1991-го року Центром жіночого Глобального Лідерства, що відбувається в період з 25 листопада до 10 грудня.
Головною метою є залучення суспільства, громадських організацій, представників урядів до важливих соціальних проблем та наголошення на тім, що будь-які прояви насильства над людиною незалежно від її статі є порушенням прав людини.
Дати початку та завершення Кампанії вибрані невипадково. Вони створюють символічний ланцюжок, поєднуючи кілька заходів, а саме:
25 листопада — Міжнародний день боротьби з насильством щодо жінок
1 грудня — Всесвітній день боротьби зі СНІДом
2 грудня — Міжнародний день боротьби з рабством
3 грудня — Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями
5 грудня — Міжнародний день волонтера
6 грудня — Вшанування пам’яті студенток, розстріляних у Монреалі
9 грудня — Міжнародний день боротьби з корупцією
10 грудня — Міжнародний день прав людини
25 листопада у світі відзначається Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок, адже цього дня восени 1960-го року під час політичних протестів у Домініканській Республіці за наказом тогочасного диктатора Рафаеля Трухільо були жорстоко вбиті три сестри Мірабаль, що були активними учасниками супротиву.
Показова страта сестер закарбувалась у народній пам’яті надовго та набула світового резонансу. Згодом, у 1981 році, активістки жіночих рухів вирішили вибрати дату їхньої загибелі як день протесту проти насильства щодо жінок. А від 1999 року цей день став міжнародним.
Здавалося б: ми живемо у XXI столітті, криваві страти та жорстоке поводження в сім’ї мали б залишитись у минулому, проте статистика показує, що не так багато змінилося з того часу. Більше з тим, можна навіть з упевненістю стверджувати, що офіційні дані не відображають реальний масштаб проблеми. Основною причиною цього є замовчування проблеми самими жертвами через сором, страх бути не прийнятою суспільством.
Загалом дані зібрані WHO (World Health Organisation) свідчать про те, що:
33,4% жінок хоча б раз у житті зіштовхувалися з насильством щодо себе, зокрема фізичним.
20% жінок були жертвами зґвалтування чи спроб зґвалтування.
Якщо замінити відсотки цифрами, стає зрозумілим, наскільки великими є ці показники:
~ 1 291 000 000 жінок, тобто кожна третя, зіштовхнулися з цією проблемою.
Не сприймайте ці дані лише як цифри, адже за ними сховані долі людей. У результаті жорстокого поводження та домашнього насильства жінки втрачають довіру, самоповагу, а іноді й життя.
Ви тільки задумайтесь: 741 мільйонів осіб становить населення всієї Європи, а жінок, що постраждали від різних форм насильства, майже вдвічі більше.
Говорячи «насильство» я маю на увазі і фізичне, і психологічне силування, зокрема:
- з боку партнера (побиття, психологічне насильство, зґвалтування в шлюбі, убивство);
- сексуальне насильство й домагання (зґвалтування, насильницькі статеві акти, небажані сексуальні зв’язки, педофілія, вуличні домагання, переслідування, кіберпереслідування);
- торгівлю людьми (рабство, сексуальна експлуатація);
- дитячі та примусові шлюби.
Насильство виявляється і в абсолютно очевидних фактах, і завуальованими під тими, що стали вже звичними для нашого життя явищами.
Найбільш поширеним видом, як би прикро не було, є домашнє насильство: воно має прихований характер, тому що його не завжди можна побачити, бо воно ретельно замовчується «пасивними жертвами» від сторонніх очей через страх і почуття провини.
Ніяке насильство не минає безслідно. Щоби викоренити це остаточно, потрібні конкретні кроки, а саме: матеріальні та соціальні гарантії, закріплені законодавчо.
Аби вичерпно дослідити проблему не буде достатньо однієї статті, тому зараз хочу поговорити про закон, дотичний до теми цього обговорення.
Цілі сталого розвитку висувають гендерну рівність як одну з основних потреб. Україна, зі свого боку, хоче ухвалити закон та зобов’язати компанії впроваджувати квотний принцип призначення жінок в топменеджменті.
Юридичне закріплення переваги жінок обіймати керівні посади не вирішує кореневу проблему, а навіть навпаки: породжує нові. Наскільки доцільно ухвалювати закони, які є лише красивою обгорткою?
Банальний приклад: робочий день починається о 8:30. Як самотня мати має встигнути відвести, ураховуючи затори, дитину в садок і, до того ж, не запізнитися на власну роботу?
Про мене, забезпечте жінкам можливості, а не робіть їх жертвами. Наприклад: можливість отримати хоча б довгострокову безоплатну оренду житла на 5–10 років, безоплатне чи пільгове навчання, захист прав на виховання дитини, а не поблажки.
І тут важливо не забути про чоловіків, як-от у Швеції: декретна відпустка розділена порівну між чоловіком та жінкою (по 1,5 місяці кожному), а в разі відмови чоловіка, відпускні просто згорають.
Конкуренція ж, на мою думку, повинна бути справедливою: на основі знань, а не за категорією статі.
Жінка не має були об’єктом політичних дебатів, а її права — лише красивими гаслами, піднятими на вимогу часу.
Святий Миколай мандрує Могилянкою
Буремний 2020-й рік добігає кінця, за вікном кружляє перший сніг, а серця могилянців стискаються в передчутті чи то сесії, чи то новорічного дива. У грудні вже так хочеться заварити філіжанку какао і, загорнувшись у плед, замріяно вдивлятися у вогники гірлянд на сусідніх вікнах. Однак у холодну пору не всі можуть насолодитися домашнім затишком. Олександра Назаренко, студентка ФПрН-1, ділиться веселощами з дітьми, які зустрічають зимові свята в палатах «ОХМАТДИТу».
Як ти стала волонтеркою?
Я прийшла до волонтерства саме завдяки акції «Святий Миколай мандрує «ОХМАТДИТом». У восьмому класі ще планувала вступити до Національного медичного університету й тому пішла навчатися до «Медичної школи» — це такий ніби гурток після уроків у Київському палаці дітей та юнацтва. Там були різні курси, розписані впродовж років навчання, зокрема предмет «Перша домедична допомога». Саме його викладала Соломія Семенів — волонтерка, яка започаткувала цю благодійну акцію. Спершу вона запропонувала нам спробувати себе в ролі волонтерів, які будуть супроводжувати захід. Опісля мене загалом зацікавила діяльність Мальтійської служби та волонтерство, і я запропонувала свою допомогу організації. Зараз уже третій рік організовую захід «Святий Миколай мандрує «ОХМАТДИТом» і на сьогодні працюю як головний координатор.
Чим саме ти займаєшся на своїй відповідальній посаді?
Я складаю план свята, розписую кошторис, створюю всі пости, які будуть допомагати нам у розповсюдженні інформації про цей захід. Також я сформувала команду, що працює разом зі мною над організацією свята, і, у принципі, відповідаю за збір коштів та подарунків.
Як саме відбувається акція?
Акція в цьому році буде відбуватися трішки в обмеженому форматі, бо до «ОХМАТДИТу» потрапити неможливо через карантинні обмеження, тож ми плануємо зібрати 50 пакетів подарунків для діток. Усе це, звісно, відповідатиме умовам, які висунула нам лікарня: ми повинні обробити ці пакети, правильно їх запакувати та передати до закладу 19-го грудня. Ми домовилися з працівниками торако-абдомінального відділення «ОХМАТДИТу» (тут зазвичай найбільше пацієнтів), що вони допоможуть нам вручити ці подарунки. Також один із працівників лікарні погодився перевдягнутися в костюм Святого Миколая і влаштувати для маленьких пацієнтів невеличкий перформанс із запитаннями, після чого роздати їм гостинці. Проте особистий візит Святого Миколая можна організувати лише в одному відділенні, бо переміщення між частинами закладу заборонене (навіть лікарі не ходять на консультації). Тому пакети, які в нас залишаться, ми просто передамо в інші підрозділи.
Чи можна, окрім переказу коштів, також безпосередньо долучитися до організації заходу? Наприклад, закупити подарунки, що просять діти в листах.
Проєкту можна допомогти спонсорським шляхом: або фінансово, або самостійно закупити подарунки. Листи — це трішки інша акція, проте також від нашої Служби. Дітки з малозабезпечених сімей та інтернатів, а також з особливими потребами надсилають нам побажання. Після цього ми розміщуємо листи на своєму сайті та шукаємо людей, які захотіли б стати Святим Миколаєм. Вони самостійно збирають і запаковують подарунки, а потім передають їх нашим волонтерам.
Чи будуть іще акції, у яких могилянці, та й усі небайдужі, могли б узяти участь?
Ми можемо організовувати акції за запитами до нашої Служби, але також у нас кожного року відбувався наметовий табір, як для діток з інклюзією, так і загалом. Тривав він сім або десять днів, залежно від зміни, у яку потрапляли учасники. Зазвичай була лише одна зміна на рік (десять днів). Там дітки весело проводили час, гралися, як у звичайному літньому таборі, але в таких собі польових умовах.
Чи не виникало бажання продовжити займатися благодійністю в якихось студентських організаціях Академії?
Мені було б дуже цікаво долучитися до інших акцій також, адже подіями студентського життя Могилянка й славиться. Цей досвід справді мені знадобиться в подальшій соціальній діяльності, незалежно від організації, якій я надавала би свою допомогу.
2020 рік добігає кінця. Грудень, як відомо, — це час див. Чи святкують волонтери Мальтійської служби допомоги новорічні свята разом?
Зазвичай ми збиралися після проведення загальних свят, пили чай із цукерками, спілкувалися. Я не знаю, чи можливо буде цьогоріч влаштувати таку зустріч, проте думаю, що ми знайдемо якийсь вихід із ситуації й також проведемо час разом.
Чи дарували батьки або, може, сам Святий Миколай тобі гостинці?
Наскільки мені відомо, в українських сім’ях зазвичай вшановують і Святого Миколая, і Діда Мороза, тому кожного року в мене було два подарунки. Мені більше подобався Святий Миколай тим, що я виготовляла для нього спеціальні місця, наприклад, мішечок, щоби він поклав туди гостинець. Раніше батьки дарували цукерки й іграшки, а тепер більше підтримують мою діяльність, тобто наші подарунки скоріше духовні, ніж матеріальні.
Бліц-опитування
Зима чи літо?
Зима.
Який подарунок від Святого Миколая запам’ятався тобі найбільше?
Найбільше мені запам’ятався великий 3D-пазл у вигляді будинку.
Яке твоє улюблене місце вдома?
Я люблю пляж, бо живу біля Київського водосховища, тож досить часто гуляю там зі своїм собакою.
Три слова-асоціації із Могилянкою?
Спільнота, навчання, українська мова.
Хто найкраще виступив на ВОЗ?
Для мене, звичайно, це ФПрН, але насправді всьому нашому факультету дуже сподобався сюжет виступу ФГН.
Кошти для організації свята можна пожертвувати на картку 5169 3305 0942 5135 (призначення платежу: благодійна допомога)
Кози пасуться, погода в нас нині прекрасна…
Шевченко, повернувшись із заслання, мріяв про спокій господи в українському селі й родинне тепло, а Коцюбинський, як знаємо, ставив себе на pause серед полів Кононівки. Інші загальновідомі українські письменники й письменниці також частенько писали про сільську ідилію з особливим захопленням, що, звісно, не могло не наразитися на нерозуміння з боку сучасних читачів. Українське село ХХІ сторіччя оповите міфами й легендами, бо вмирає через міграцію селян до районних і обласних центрів. Не останню роль зіграло й хибне зображення сільського способу існування, скажімо, у ЗМІ, фільмах і серіалах. Колиска нації, яку так іще деколи титулують у підручниках української мови за сьомий клас, потрошку маргіналізується, а разом із тим тікає на маргінеси й традиційна українська культура, яка, зокрема, виражає себе в привабному побуті.
Нещодавно клуб «Оригамі» — творче молодіжне об’єднання, членами якого є, переважно, могилянці, навідався в гості до пані Люби, що веде канал на YouTube «Я і мої кози». Саме про нього Телебачення Торонто розповідало в одному зі своїх останніх відео.
«Зв’язалися, домовилися й поїхали».
Клуб «Оригамі» — творча молодь, яку об’єднує спільний потяг разом учиняти щось нове. Музики, художники, фотографи — люди з величезним творчим потенціалом, підживленим атмосферою клубу. Окрім творчості, члени «Оригамі» зацікавлені у вивченні української етнічної культури. Одним із проєктів об’єднання є «Електрон» — поїздки до випадкових сіл електричкою, знайомства зі звичайними українцями, що мешкають там, і запис їхніх повсякденно-дивовижних історій.
Пані Любі 45 років, вона мешкає в Тернопільській області в селі Старий Олексинець із чоловіком, а також із дочкою Наталею й сином Іваном, які навчаються в середній школі. Інші четверо дітей уже дорослі й живуть у різних містах, навчаючись або працюючи.
Трохи більше року тому пані Люба, за порадою молодшої доньки, стала знімати відео про своє повсякденне життя. І ці відео — надзвичайні!
Чи треба бути присутнім біля кози, коли вона котиться? Як топити козячий жир? Як навчити козу пити сироватку? Переглядаючи канал «Я і мої кози», ти справді відпочиваєш душею й відволікаєшся від гніту міських коронавірусних буднів. У чому таємниця цих відео, знятих на телефон?
Окрім живої, яскравої української мови, таїна криється в цікавинках побуту й корисних (звісно, для тих, хто займається господарством) порадах, що в основному стосуються догляду за козами: як обирати козенят, як доїти кіз, як їх пасти й лікувати. Є й кулінарні відео, де пані Люба розповідає про деруни, картоплю з маслюками, квашені огірки, цибуляники, паляниці, домашнє вино й безліч інших їстівних речей. Кому цікаво, є навіть відео з оглядом городу.
У пані Люби є не лише кози, а й кролики, кіт Черниш і собака Тузік. Родина живе в домі, який самі збудували й обставили саморобними меблями, стосунки між пані Любою, чоловіком і дітьми надзвичайно теплі й щирі. Сама пані Люба каже в одному зі своїх відео: «Усе, що хотіла, — усе маю».
Зараз село Старий Олексинець, як і безліч інших сіл України, існує взагалі без будь-якого транспортного сполучення. Пані Люба працює, доглядаючи за сусідкою, проте зарплатня мізерна: «Не скажу яка, бо будете сміятися». У школі, де здобували й здобувають освіту діти пані Люби й де навчалася вона сама, лишилося зовсім мало учнів.
Вона б і не дізналася, що про неї розповіли на Телебаченні Торонто, якби хтось не зателефонував і не сказав: «Ти там, у телевізорі!». Пані Люба спершу не повірила, але їй сказали, що її, може, і не впізнали б, а от кіз — напевно.
Так канал жінки, яка береже свою госпо́ду, старанно пораючись щодня зі світання до пізнього вечора, здобув на кілька тисяч підписників більше, ніж мав раніше. Хтось дивиться цей канал для того, щоб відпочити, хтось для посмішки, а комусь потрібна порада. Із відео, знятих на телефон, що починаються зі слів: «Це канал «Я і мої кози» й звати мене Люба» — проглядає Україна, не андерграундна, а по-простому істинна й по-істинному проста. І саме тому відео пані Люби такі магнетичні, тому й викликає усміх спосіб існування, який ми вже перестали розуміти. Без зверхнього жарту, а з повагою й бажанням сприйняти й охопити, подивитися, як вона живе.
Це така Україна, яку ми поволі втрачаємо.
Друга рука помочі?
Інколи здається, що у світі є лише три проблеми: голод, глобальне потепління й модники.
Якщо без жартів, голод, глобальне потепління та мода таки можуть бути пов’язані між собою. І коли з першими двома явищами нам важко боротися самостійно, то останнє ми можемо почати долати просто зараз.
Роками ЗМІ, будинки моди та фешн-інфлуєнсери нав’язували нам певні стандарти зовнішнього вигляду. Модний «лук» став ледь не найголовнішим атрибутом, за яким ми оцінюємо людину. І якщо омріяна маленька чорна сукня від Chanel або кросівки Gucci є, безумовно, недоступними більшості, то чорна сукня та кросівки з Н&М чи, ще краще, похід у вінтажний магазин можуть стати чудовою альтернативою.
За останні десять років відвідування секондгендів, вінтажних магазинів і перепродаж старих речей стали справжнім культом. У гонитві за модним і доступним одягом сотні людей вибудовують кілометрові черги до магазинів. Із появою секондгендів менш заможні верстви населення отримали змогу купляти необхідні речі за адекватну ціну. Незаперечною перевагою секондгендів і вінтажних магазинів є також екологічна складова: не викидати вже не потрібні нам речі, а віддавати їх для повторного використання. Таким чином, коли ми купуємо вживані товари, то створюємо менший попит на виробництво нових тонн одягу для масмаркету.
Зазначивши переконливі екологічні й економічні плюси повторного використання речей, хотілося б заглянути по той бік секондгендів. Їхній вплив насправді не такий однозначний, як здається.
Мати стильний вигляд — аж ніяк не гріх. Однак у гонитві за модним одягом більшість забуває про первинну функцію речей. Скуповуючи тисячі різних футболок, сорочок, пар взуття, шкарпеток, аксесуарів, ми забиваємо наші шафи тим, що носитимемо всього кілька разів у житті. Чим більше ми маємо, тим більше хочемо. Коли бути стильним можна ще й «за копійки», спокуса стає більшою.
Обсяги речей у стокових магазинах збільшуються, а легше планеті не стає. За останні роки з’явилася тенденція скуповувати одяг модних брендів і перепродавати за більшу ціну, ніж секондгендівська, таким чином заробляючи. У цих випадках ми потрапляємо в пастку: людське бажання наживатися породжує бажання споживати. Постає питання: наскільки екологічнішими є секондгенди, якщо навіть повторно куплені речі, найімовірніше, будуть викинуті на смітник або перепродані для нетривалого споживання (так само, як і будь-який одяг зі звичайного магазину)?
Найцікавіше те, що секондгенд уже не є місце покупок лише для найбіднішої верстви населення. Це скоріше ідеальна платформа для середнього класу. Через усе більший попит на одяг ціни зростають швидше за курс долара. Вінтажні магазини теж не стоять на місці. Ціни в секондгендах, якими б порівняно низькими вони не були, сягають усе більших показників. Штани, що ти міг купити раніше за 40 грн, тепер коштують 100 (а шкода їх так само, як і штани за 40). Незаможні верстви населення можуть дозволити собі все менше, тоді як «модники» та середній клас споживають усе більше.
Ще однією нагальною проблемою, пов’язаною з експлуатацією секондгендів, є дефіцит речей, яких реально потребують певні верстви населення. Хоча секондгенди пропонують такий одяг, що не завжди доступний у звичайних магазинах, мода на оверсайз наполегливо відбирає в покупців плюс-розмірів можливість віднайти бажані речі. У гонитві за модою забуваємо про потреби інших людей.
Існує ще й третя проблема секондгендів — їхня надмірна популярність. Скуповуватись у вінтажних магазинах зараз стає все дедалі крутіше. На тих, хто не хоче або кому просто неприємно носити вже використані речі, можуть тиснути загальні тенденції. «Не сходив у секонд — не бачив життя». Еге ж. Однак абсолютно нормально не користуватися цією опцією під час шопінгу. Масмаркет, ЦУМ чи секондгенд — вибір кожного.
Отже, повертаємося до початку. Справа не в тому, який магазин є кращим: секондгенд чи Zara та H&M. Ми маємо глибше аналізувати свої споживацькі звички. Не купляти одяг, що нам не потрібен. Не нагромаджувати у шафах ті речі, які б згодилися комусь іншому. Не вестися на тенденції, сприймаючи їх як єдине правильне рішення.
Цінувати та берегти речі — модно!
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
