Етимологія витвору мистецтва. Спудейський вісник № 11 (25.04.20)
У пошуках історії
▼
Народження Єви
▼
Емоції
▼
Машка, яка любила кусатись
▼
Фотосесія — короткострокові стосунки зі своєю історією, початком та завершенням
▼
Музика графічного дизайну?
▼
Усе починається з ідеї
▼
Відчуваю. Це ода смутку од радості
▼
Аннине закулісся
Перше слово
Скільки ж утоми
Від дистанцій й корони…
Багато. Занадто багато останнім часом. Тому сьогодні не про це. Сьогодні про ті можливості, власниками яких ми так несподівано стали. Нарешті прийшло те ефемерне «завтра», коли ми можемо почати займатися спортом, перейти на правильне харчування, розпрощатися зі своїми шкідливими звичками. Що найважливіше, тепер ми маємо змогу поставити купу незручних запитань самим собі. Дехто навіть зможе на них відповісти.
Ці питання та відповіді мають на меті гризти особистість зсередини. Вони породжують страхи, комплекси, почуття провини, егоїзм, стрес, пробоїни в кільцевому захисті ментального здоров’я. Врешті з’являється імунітет, що постійно відбиває атаки здорового глузду. Від цього не втечеш. Це не відкладеш на ефемерне «завтра». Бо ж карантин, пам’ятаєте?
Єдиний спосіб упоратися зі своїм найбільшим ворогом — собою — це піти з ним на діалог. А такий небезпечний тандем можливий лише в постійному процесі творіння. Так, творчість — наш рятунок. Воно є склепом усіх токсинів, які синтезує наша душа, й одночасно з тим воно є скульптурою, пам’ятником нашої уяви та потенціалу. Без творчості немає ні лікування, ні реалізації. А людству нині необхідно і те, і інше.
Творіть. Припиніть боятися творити. Вам це зараз конче треба. Маю надію, що спеціальний випуск Спудейського Вісника, приурочений творчості в багатьох її виявах, допоможе вам засвоїти просту істину — мистецтво є будь-де та будь-коли. Бо ми творимо, щоб жити, а живемо, щоб творити.
А коли ви творите?
Спудейський словесник містить сучасну могилянську термінологію, власні архаїзми й історицизми, ті, які у всіх на слуху, і ті, про які ніхто не чув.
Читайте. Діліться. Доповнюйте. Розвивайтесь і розвивайте.
Сонечко потребує тебе і твого мистецтва!
Поєднуєш слова у проникливі вірші чи прозу? Ловиш момент у фотографії чи малюнках? Знімаєш відео? Підкорюєш світ музикою чи танцями?
Ділися своїми уміннями з Творчим Вісником!
Надсилай свої роботи на поштову скриньку sv_team@ukma.edu.ua, і вони обов’язково з’являться в наших випусках. Ми даємо змогу кожному проявити себе — у могилянській спільноті, і поза її межами. Дедлайн подачі — коли сонечко зайде над бурсою.
Не зволікай! Світ чекає саме на тебе!
Запитати про те, що турбує, завжди можеш у Сергія чи Одарки.
У пошуках історії
Усі мають потребу розповідати історії. Розлогі й лаконічні, повчальні та страшні, комічні й не дуже. De facto, усе людське життя — величезний і занедбаний каталог відбірних історій. Найцікавіше те, що такий каталог буде вичерпано лише після нашої смерті. Тому до того, як вони помруть, люди стараються користуватися ним для досягнення різноманітних цілей — від терапії та рефлексії до наклепу й заробляння статків. А втім, усі мають потребу розповідати історії.
Початок дороги
Я звик утілювати свої історії в текстах. Розлогих і лаконічних, повчальних і страшних, комічних і не дуже. Звичка мутувала в манію, а манія — у залежність. Ще трохи — і сам текст був куди важливішим для мене, ніж історія. Отже, я мусив писати. Але почасти запасів мого внутрішнього каталогу бракувало. Так я почав вигадувати історії, щоб потім зліпити з них текст.
У Могилянці я записався на курс «Основи літературної творчості», щоб більше писати й виправдовувати це вимогою навчального процесу. Одного разу викладач цього курсу розповів про конкурс «ProМинуле». Це конкурс історичного оповідання, який організовують щороку. Цього разу темою конкурсу було «Українське місто у 1920-х роках». Сліпий вибір, янгол-охоронець, підсвідома жага авантюри — не знаю, що намагалося мене змусити брати участь. Але я вирішив піддатися змушуванням і спробувати.
Шукання правди
Я обрав Київ у якості теми свого майбутнього твору, бо легше писати про місто, де перебуваєш увесь час. Оскільки це конкурс історичного оповідання, я не міг просто вигадати сюжет. Мені були потрібні реальні події, які б лягли в основу тексту. За порадою викладача того ж таки курсу я пішов у бібліотеку Вернадського. Справа в тім, що у Вернадці є газетні фонди. А в газетах є реальні історії всіх років (усіх років, коли існували газети, звісно). Це ідеальне місце для створення каркасу історичного оповідання. Ба більше, лише газети можуть передати антураж і колорит епохи, про яку я писав.
З першого разу мені не вдалося потрапити до відповідного відділу бібліотеки. Щоб отримати доступ до газет, старших за 75 років, потрібно мати спеціальний доступ. Це логічно, адже старий газетний папір дуже крихкий, його легко порвати або зіпсувати. Втрата будь-якої газети — це втрата цінного історичного й культурного надбання. Тому в цей відділ не пускають абикого. Щоб отримати доступ до газет, які мене цікавили, необхідно було мати заяву з місця навчання або роботи. На щастя, кафедра літературознавства й деканат ФГН пішли мені назустріч і надали потрібні папери.
Наступного разу я вже зміг потрапити до відділу формування та використання газетних фондів Вернадки. Він розташований у великій будівлі, яка є безпосереднім сусідом Червоного корпусу КНУ. Коли я нарешті опинився в оточенні тиші й заставлених газетами полиць, мені лишилося тільки читати. Це насправді неймовірний досвід. Я буквально бачив, як змінюються епохи з кожною новою шпальтою. Ось першодруки звернень Петлюри й Пілсудського до українського народу, а вже за 8 років на тій же першій сторінці розміщено детальний аналіз політики Китаю. За читанням газет минув ледь не весь день.
З-поміж міріад цікавих історій, які мені пощастило знайти всього за кілька годин, я обрав 3 найцікавіші. Одна з цих подій сталася в травні 1920-го, інші — у січні 1928-го. Я об’єнав їх спільною ниткою і, як результат, отримав синопсис майбутнього твору. Це вже були перші обриси історії, її силует. Але до повного її формування було ще далеко.
Місця бойової слави
Наступний крок — відвідання локацій, де сталися 3 знайдені мною в газетах історії. Перша адреса — вулиця Тарасівська, 9. Це було найцікавіше й найпроблематичніше дослідження за весь процес написання мого твору. Уперше прийшовши туди, я ледь не проґавив потрібне мені місце. За адресою вулиця Тарасівська, 9 нині розташований банк. Невеликий триповерховий будиночок, за його станом можна стверджувати, що зведений не так давно. Одним словом, нецікаво (принаймні для автора історичного оповідання). Але мій сліпий вибір, янгол-охоронець чи підсвідома жага авантюри не лишили мене в спокої. Я зайшов у провулок між двома будинками й рушив на їхнє заднє подвір’я. А там… Ще одна споруда з табличкою «Тарасівська, 9». Семиповерхова й занедбана будівля з цегли. На вигляд їй уже не один десяток років. Через її аварійний стан вона огороджена типовим для Києва зеленим дерев’яним парканом з написом «Проходу нема». Це та сама будівля з газетної статті.
З газетної колонки я вичитав, що в травні 1920-го на це місце було скоєно збройний напад із застосуванням гранат. Питання: чому напали саме на цю будівлю? Що тут було? Відповідей я не знайшов досі. Дослідивши архіви, я з’ясував, що вулиця Тарасівська має неймовірну історію. Тут жили Леся Українка, Анна Ахматова, Серж Лифар і багато інших письменників, поетів, композиторів, професорів, лікарів. Але я не знайшов інформації про мешканців будинку №9. В одній зі споруд цієї вулиці ОУН влаштовували підпільні зустрічі під час нацистської окупації Києва. Але я не знайшов інформації про те, що відбувалося в будинку №9. Єдине, що я про нього знав, це дата завершення його спорудження (1912 рік), його архітектор (точніше, технік-архітектор) і те, що він семиповерховий. Усе свідчило, що ця будівля була не житловою, а індустріальною. На цьому я закінчив своє дослідження. Можливо, колись я все-таки доведу його до кінця.
Наступна адреса — Хрещатик, 40/1 (будівля напроти ЦУМу). Ще одна пам’ятка архітектури. Колись тут був готель «Номе́ра Кане́». З цією локацією проблеми не виникли, оскільки про неї відомо більше, ніж про Тарасівську, 9. І нарешті третя адреса — Десятинний провулок. Тут колись була пекарня. Відвідавши ці 3 місця, я вже мав певне просторове уявлення, тому точно знав, як персонажі майбутнього оповідання могли пересуватися, а як — ні.
З того світу
З персонажами теж було нелегко. Справа в тім, що я гадки не мав, які імена мали люди в ту епоху. Це важливий елемент твору, бо почасти імена виражають характер, соціальне й матеріальне становище його носія. Але де їх зараз знайти? Де зібрано різні імена тієї епохи? Відповідь очевидна — на Байковому кладовищі.
Я рушив туди, щоб з’ясувати основні тогочасні тенденції у сфері, так би мовити, називання людей. І це справді допомогло, адже безліч людей у перші десятиріччя існування Радянського Союзу змінювали імена й називалися англійськими, італійськими, французькими іменами й прізвищами. Байкове кладовище допомогло зрозуміти, якими саме.
Фініш
На цьому підготовчу роботу завершено. Тепер можна братися за найлегшу частину всього процесу — написання. Воно в мене зайняло аж 2 дні. Куди важчим було редагування. Воно потребувало часу, зусиль, свіжого погляду збоку. І нервів. Адже виправляти самого себе — це випробування, ще й яке.
А втім, оповідання написане, відредаговане й відправлене на конкурс за кілька годин до реченця (у найкращих спудейських традиціях). На жаль, найскладніші процеси неможливо розлого описати, тому на цьому історію твору закінчено. Поки що.
Чи увійде це оповідання в короткий список конкурсу? Чи посяде призове місце? Це вже не важливо, бо я знайшов дещо більше. Я знайшов історію. І йдеться не про сюжет твору, а про процес його створення. Намагаючись відтворити одну історію, я опинився в епіцентрі іншої. Насправді люди завжди перебувають в епіцентрі якихось історій. Вони відбуваються поруч, а потім чекають на визнання, буквально лежачи під нашими ногами. Я побачив таку історію і розповів вам. Бо всі мають потребу розповідати історії.
Подяка
Нудна для читачів, але важлива для мене частина цього тексту. Я дякую пану Мирославу Лаюку за все те, чого він мене навчив на його курсі. Я дякую ЛітАкценту й видавництву «Темпора» за організацію конкурсу «ProМинуле» та за можливість випробувати себе. Я дякую пані Наталії Пелешенко за змогу доторкнутися до минулого. Я дякую Аліні за шанс зафіксувати історію. Я дякую Ріні за те, що побувала зі мною в потойбіччі. Я дякую Юлі за те, що не дозволила мені розгубити художність. Я дякую Анні за моральну підтримку. Я дякую Діані за вічне натхнення. Я дякую всім за те, що дочитали до кінця. Шукайте і знаходьте історії. Вони чекають на це.
– Коли ти твориш?
– Постійно. Жити — значить творити.
Народження Єви
Ти ніколи насправді не знаєш, що стане наступним сюжетом. Ти ніколи не знаєш, звідки він прийде, яким захоче бути та чим для тебе стане. Іноді чіпляють чиїсь випадкові слова, і запускається якийсь механізм. Іноді ти читаєш щось вражаюче. Іноді тобі просто конче треба хоч щось написати. І ти пишеш, аби потім забути, як страшний сон. А іноді важить картинка. Вона просто бере і стає в тебе перед очима, ніби говорить: “Ну давай, пиши з мене”.
Останнє — це про “Єву зі шрамом” — мабуть, мій улюблений вірш. Вірш, який я читала ще на своєму першому в житті літературнику, коли руки трусилися настільки, що я не бачила власного тексту.
Історія самого створення полягає в тому, що ніякої особливої історії і не існує. Вона обмежена дивним химерним моментом, коли ти бачиш, а в голові щось починає відбуватися.
Було близько дев’ятої вечора, і я шалено хотіла пити, мені було вже абсолютно байдуже, що саме: воду, молоко, та хоч томатний сік — усе одно. Я зайшла в маленький продуктовий на розі. Він був потворний і наскрізь просякнутий запахом сигарет, бо раніше тут були гральні автомати. А ще тут раніше можна було палити. За прилавком сиділа якась нова дівчина, її тут раніше ніколи не бувало. Хай там як, їй було нудно, і вона точно хотіла бути будь-де, лише не тут. Через усю її щоку проходив великий синюватий шрам, і він був дуже красивий. А дівчина — дуже неприємна.
Проте мозок вже встиг вхопитися за картинку, за цей самий шрам. Купуючи воду та нервово спостерігаючи, як вона чавкає жуйкою, я все думала про те, звідки він у неї.
А далі, якщо ви раптом десь колись чули цей вірш, ви зрозумієте, що він — велика красива брехня. Не було ніяк цунамі чи блискавок. Дівчина не прикривала обличчя руками. Вона й не була аж такою прекрасною, мала звичайні риси обличчя, трохи спотворені доволі агресивним макіяжем. Вона була пересічною. За винятком цього самого шраму, який був не тільки не потворним, але й найцікавішим, наймагнетичнішим з усього, що вона мала. Її навіть звали не Єва. Це точно була Лариса чи Люда. Щось на “Л”.
Просто слова завжди живуть якимось своїм життям, самі обирають собі ролі. Тому будь-яка творчість, будь-якого характеру чи ґатунку ніколи не тотожна дійсності. І їй нізащо не можна вірити.
Кажу ж, ніколи не знаєш, чим врешті захочуть бути твої слова. Мої лишили від правди лише дуже сильну спрагу. Вони самі створили історію, а мене в ній лишили людиною, яка красиво розказала все зовсім не так, як було насправді.
– Коли ти твориш?
– Тут точно нема відповіді.
Емоції
Емоції, що викликаються в мене красою, це та для мене галузь, у якій хочеться шукати нові істини.
Почалося все з того, що я зрозумів, що музика і є краса. Коли дві людини обговорюють між собою музику, вони обговорюють свій смак, починаючи з того, з чим вони змирились, і до того, що приносить їм ейфорію. Тобто знайти спільні інтереси серед пісень за діалогом з незнайомою людиною — це все одно, що сказати маленьке “я розумію тебе”. Такий емоційний інтелект, на мою думку, якраз керує обміном мистецтва. Я хотів би, звісно, побути на чужому місці по-справжньому, але через те, що це неможливо, доводиться удаватися до емпатії.
Коли я написав першу свою пісню, було “хіхічно”, бо це було по приколу. Випадково натрапивши на безкоштовну програму для створення пісні з нуля, я, як меломан, спробував щось зліпити. Власний голос на записі робив мені боляче, тому я вирішив над собою пожартувати й покривлявся. Мені ледве здалось, що вийшов вдалий жарт, але потім реакція друзів підтвердила це і додала мені впевненості, щоб я кривлявся більш зухвало. Минув час, тепер уже я кривляюсь вміло. Тепер, коли обставини садять мене за написання чогось нового, я розумію, що це буде легко, що процес накриє мене з головою і я не зважатиму на час.
Де шукати натхнення? Подивись під ногами, або краще не шукай, бо залежить від того, що це буде за натхнення. Особистість з абсолютним контролем над своїми емоціями перестає бути творчою. Якщо джерело натхнення — це муза, а муза, у нашому уявленні, це жінка-красуня, то це має бути хтось дуже тобі небайдужий. Тендітна муза надихне на лагідне звучання, на ніжні кольори, на слова, які зносить вітром. Хочеться таку музу шукати, а якщо хочеш, кажуть, знаходиться. Так само завжди знаєш, що, будучи злючим, напишеш щось відповідно відчайдушне, вогняне, грубе. Навмисно себе злити — сумнівна тема, тому і шукати таких емоцій нема чого. Тут головне, як на мене, бути готовим до творчості, бо емоції знайдуть мене самі, а я хочу бути на низькому старті, щоб піймати їх й уособити. Зручна хитрість при створенні пісні полягає в тому, що, коли щиро пробую почати співати чи писати, настрій з’являється сам собою, і до необхідного запалу звідти недалеко.
Ще одна річ, на якій я концентрую свою увагу, це сприймати свою творчість серйозно. Навіть у своєму 10-ому класі, коли записував те, від чого зараз соромно, я робив це без жодного сумніву і з холодним обличчям, бо мав на меті прокачати себе до рівня самоприйняття без ноток сарказму. Тепер я ціную свою творчість, бо люблю свої треки, а нехтувати тими, кого любиш, не можна. До речі, послухати їх можна на моїй сторінці в SoundCloud.
Бажаю всім перевершити себе, бо це шлях, яким завжди можна буде натоптатись.
-Коли ти твориш?
-Творю, коли відчуваю що сказати напряму буде замало.
Машка, яка любила кусатись
Минулого літа я познайомилась з Машкою, яка любила кусатись.
Перша зустріч була в нічному, душному потязі Київ-Івано-Франківськ. Ми двоє, а ще цілий вагон галасливих дітей і Наталя (@nchernonok) з пляшкою «Моршинської» їхали в табір “Строкаті єноти”, що знаходиться в Унежі. Тільки ми з Наташою як волонтерки, а Машка — як майбутній єнот рою.
Дівчинка почала кусатись ще в потязі, коли її просили говорити українською (таким було правило Строкатих). Мала одеситка не хотіла, бо не звикла. Але ми як старші мусили показувати приклад і повторювати, що російською нічого не розуміємо. Це Машці і не сподобалось (бо вона знала, що це не правда). А ще вона просила грати з нею в «Дурня», а ми не спали 40 годин. Але то вже окрема історія.
Згодом Машка показала всім, що означає «кусатись», а також не слухатись і порушувати правила. Але її все одно полюбили. Може, її кусання було магічне, я не знаю.
Мене тягло її сфотографувати — темні очі, здавалося, знають усе-усе, що й мені не снилося. А ще вони посміхалися.
Дивіться — це Машка, яка любила кусатись. А, може, і досі любить…
– Коли ти твориш?
– Я не творю. Я фотографую.
Фотосесія — короткострокові стосунки зі своєю історією, початком та завершенням
Початок
Почну з початку, тож кому цікаво про стиль — переходьте одразу до відповідного розділу.
У мене часто запитують, коли і як я почав фотографувати. І щоразу це питання заганяє мене в маленький ступор, бо я не знаю, у який момент я став фотографом. Складається враження, що фотографував я завжди. Ще в дитинстві, щойно батьки мені подарували першу “Нокію” з камерою, я фотографував усе. Але 90% моєї фотоплівки містили світлини неба: тепле, вечірнє, літнє, домашнє, з садочку коло хати чи з вікна кухні. Батьки неодноразово жартували з того, що в мене більше тисячі фотографій неба, проте для мене вони всі були різними, а отже мали цінність.
Другий етап
Минав час, і з появою смартфонів до мого захоплення зйомкою додався процес обробки фото. Не було програми для обробки, про яку я не знав. Одного дня я згадав, що в надрах шафи лежить цифрова камера 2006 року: не мильниця, але і не дзеркалка — щось середнє. Нею ніхто не користувався, проте вона містила все необхідне: витримка, діафрагма, ISO і, вершина моїх бажань, — розмитий фон. Разом з нею я знайшов і книжку, з якої дізнався, як цим усім користуватися. Це був перший відчутний поштовх у якості моїх фото. Паралельно я освоїв “Lightroom” та “Photoshop”. Останній виявився настільки цікавим, що кілька днів літа злились в один — день безперервного навчання на просторах фотошопу. Остання фотографія на старенький Canon PowerShot G6 мала ось такий вигляд:
Батьки зрозуміли, що це не тимчасове захоплення, тож на день народження подарували камеру, якою я виконую замовлення і досі — Canon 700D. Невдовзі я провів першу портретну фотосесію. Саме з цього моменту я звик формально рахувати свій досвід фотографа, який чомусь так «багато» говорить всім навколо.
У житті кожного фотографа дуже важливим є момент, коли він наситився постійним ефектом розмитого фону на фото й усвідомив, що фотографія — це дещо більше. Коли він дізнався, що композиція — це не тільки правило третин, а ретуш — це не лише прибрати прищі. Саме тоді починається цікава та довга подорож в світ цього мистецтва.
Помилки
Сама моя подорож, на мою думку, почалась трошки задом наперед. Я дуже багато часу приділяв тому, до чого більшість фотографів доходять в останню чергу — ретуші та обробці. На мене справляли неабияке враження роботи мого тепер знайомого фотографа, який використовував фантастичну ретуш. Звісно, що я хотів так само, він мені багато допомагав, вчив, у мене виходило, але я випускав з фокусу такі аспекти, як смислове наповнення та композиція фото, а саме вони є базовими.
Перфекціонізм не дозволяв мені опублікувати роботу, яку я міг зробити кращою, на мою думку. Дуже неоднозначна риса: з одного боку, ти отримуєш задоволення від усвідомлення, що зробив все можливе задля найкращого результату, з іншого — я міг би швидше набути нових навичок, якби менше приділяв часу деталям, яких ніхто не помічає. Сьогодні я б порадив другу стратегію, бо, по-перше, так ефективніше, по-друге, щороку середня тривалість перегляду фотографій скорочується. Тож варто навчитися робити круті кадри з камери, а не витягувати їх у фотошопі.
Перші гроші
Минуло півтора року, я перефоткав усіх подруг і мене почали питати, чому я не беру за це гроші. І я відчув, що пора б почати. Цей досвід я не забуду. Був лютий. Зими тоді ще були схожі на зими, тож мінус був гарний, а до студійних зйомок я ще не прийшов. Я вже був модний, з сайтом, на якому була окрема сторіночка з прайсом, але от сторіночки з обов’язками не було. І я взяв на себе стільки, що три дні обробляв ті фотографії. Коли я закінчив і видихнув, то дуже добре засвоїв, що така робота коштує значно більше, ніж 800 грн. Висновок такий: поки твоя робота не тягне на нормальний цінник — знімай безкоштовно. Той тиск і зобов’язання від оплачуваної роботи не сприяють розвитку творчих навичок, тим самим з’являється ризик застрягнути на тому низькооплачуваному рівні і гарувати не піднімаючи голови за малі кошти.
Студія
Що ж, після відморожених на лютневій зйомці рук, я захотів знімати в студії. Але почав лише через рік, у 2019. Мене манила ідея створення фотографії з нуля, усі ці світлові насадки, фільтри, спалахи, фони — у цьому є своя романтика. Раптом мені написала дівчинка, яка якраз хотіла студійну зйомку і саме мене у якості фотографа. Я одразу сказав, що це буде перша моя робота в студії, тож грошей не взяв, лише за оплату студії. Я дуже хвилювався, тож підготувався максимально. Щоб ви розуміли, що для мене максимально: я подивився близько двох десятків відео про студійну зйомку, про синхронізатори, про спалахи, я прописав у нотатках кожен кадр (схеми світла, розташування моделі, фон, референси), щоб, коли я таки потраплю в це незнайоме середовище на 2 години, у мене був чіткий план дій. Усі лишились задоволеними, а з плином часу я дізнався, що така підготовка робиться перед кожною зйомкою, а не тільки перед першою. І з кожною студійною зйомкою я все менше дотримувався плану, у мене почали з’являтися улюблені прийоми та схеми, я почувався впевнено під час зйомки, але готуватися я не перестав (і не збираюся).
Як проходить зйомка?
Для мене фотографія — це самовираження через світло. У портретній зйомці центром уваги є модель, тож першопочатковою метою є встановлення емоційного зв’язку з моделлю та повне взаєморозуміння. Тільки тоді вона по-справжньому розкривається, невимушено позує, щиро посміхається, а я зі свого боку отримую найкращі кадри. Для мене фотосесія — короткострокові стосунки зі своєю історією, початком та завершенням. Я просто зрозумів, що не можна гарно сфоткати людину, яку ти не любиш, навіть якщо ви вперше бачитеся наживо і переписувались всього кілька разів. Тільки так я бачу в ній найкраще і не помічаю гіршого. І саме своє бачення краси людини я передаю у вигляді зображення — закарбованої миті цих коротких стосунків.
Фешн
Наступним етапом після студії стала фешн-зйомка. Після знайомства з одним фотографом, що був меншим за мене, але знімав у Мілані та Парижі для всесвітньовідомих брендів, мене потягнуло саме у світ моди. Так, це сталося не через захоплення дизайнерами (між іншим, у моді я не зовсім розуміюся), а через красу та естетику, які там панували, і рівня зйомок, на яких крім мене працює ще команда з 10–15 людей. Без фешн-фотографій бренди не хотіли зі мною працювати, а тому в мене не було фешн-фотографій. Замкнене коло, яке я вирішив розірвати своїм візитом на Ukrainian Fashion Week. Ви думаєте, мені дали офіційну акредитацію? Ха-ха. Авжеж.
Я написав і подзвонив КОЖНОМУ дизайнеру з проханням взяти мене в команду, і мене таки взяли. Так я зробив своє перше фешн-портфоліо. З ним на зимовий Fashion Week мені без проблем дали офіційну акредитацію як ЗМІ, з повним доступом на бекстейдж, і потім попросили фото. Нічого у фотографії не вдається з першого разу, і я до цього звик, тому було б проявом слабкості саме в цьому випадку зневіритися. Стукайте, і вам відчинять.
Мій стиль
З певного моменту мені почали казати про власний стиль, але я не надавав тому багато значення і сприймав як похвалу, оскільки ніякого стилю я в тих фотографіях не бачив. У той час моїм улюбленим прийомом було використання кольорових фільтрів. Це такі кольорові гелі, які чіпляються на спалах і забарвлюють світло в певний колір. З ними експериментувати можна вічно. Ба більше, цим експериментам присвячена ціла наука під назвою колористика, яка, до речі, є дуже цікавою. Хто б міг подумати, що на фотографії знизу я використав червоний та синій фільтри.
Світло — головна складова фотографії, без якої цей процес неможливий. І з саме з цією характеристикою пов’язаний один яскравий спогад. Була в мене зйомка, де модель була в дуже ніжному образі, тож я хотів підсилити його не тільки через надзвичайно м’яке світло, але й через колір, заповнивши фон бежевим. Та тільки в студіях немає фільтру під кожен колір світу. Потрібно його «добути» з наявних кольорів. Я дивлюся, які в мене є ресурси, і розумію, що найближчий до бежевого в мене насичений оранжевий. Спочатку, здається, що все легко, та тільки правила накладання кольорів тут працюють трошки не так, як у малюванні, з тієї простої причини, що фарба — фізичний об’єкт, який відбиває світло, а фільтр пропускає його. І, грубо кажучи, якщо змішати червону, зелену і синю фарби — ви отримаєте чорний, а якщо накласти фільтри цих кольорів перед спалахом, то світло не зміниться і колір залишається білим. Коротше, емпіричним шляхом я знайшов п’ять фільтрів, поєднавши які, я отримав той ідеальний бежевий.
Колір
Кожен колір несе певний настрій, і дуже важливо підібрати його влучно. Також різним відтінкам шкіри підходять різні кольори, наприклад, більш смаглявим людям пасують тепліші відтінки, а людям з білосніжною шкірою можуть підійти й холодні. Колір волосся і одягу теж відіграє роль. Змінних дуже багато, а навчитися правильно враховувати кожну з них можна лише через практику.
На Fashion Week я таки віднайшов власний почерк. А породили його рамки й обмеження. Бекстейдж головного подіуму — локація дуже невелика. Після першої тисячі фотографій розумію, що класних фонів на ній не так, щоб дуже багато, вони добряче набридли, а попереду ще не одна тисяча кадрів. Експериментальним шляхом я навчився робити “розмазані” фотографії, на яких чітко видно лише лице та деякі деталі (а іноді і їх не видно, але образ “читається”). Мені стало значно цікавіше, оскільки фон тепер не мав ніякого значення, а кожна фотографія була унікальною. Моделям ці фотографії також подобались найбільше, бо це щось новеньке. У мене була ідеальна можливість відпрацювати власну техніку, що мені і вдалося на цих «випробуваннях на витривалість» (так, зйомки UFW знаходяться досить далеко від зони комфорту). Дійшло до того, що, коли під час подорожі “сіла” камера, я навчився робити такі кадри на телефон. Це для мене стало уроком: що багато речей, які ми звикли вважати обов’язковими, такими не є. Для мене такою річчю стала чіткість.
Як і кожен фотограф-початківець, я починав з квіточок, заходів сонця (того, що важко сфотографувати погано), і поступово рухався до портретів.
Сьогодні
А що сьогодні? Сьогодні карантин. Фотографувати нема кого, знімати можу хіба свою гру на гітарі, а спрагу до творчості треба втамовувати. Я давно відчував, що володіти лише фотографією мені мало, тож це стало ідеальною нагодою навчитися графічному дизайну та 3D моделюванню. Що з цього буде — ніхто не знає, але навички зайвими не бувають. Навіть якщо я не буду ними користуватися щодня, мені знадобляться компетенції для відбору людей собі в команду. У яку? Колись дізнаєтеся.
Де я?
Мої роботи і мене ви можете знайти на моєму сайті і на сторінках в Instagram, Telegram, Behance, Facebook. Також ви можете ознайомитис з моїми роботами на сторінках брендів Jean Gritsfeldt, Ukrainian Fashion Week, Roussin.
– Коли ти твориш?
– Я люблю ніч. Ніколи в мене немає стільки енергії, як вночі. Хочеться творити, пісні писати, малювати, усе, що можна уявити, усе, чого справді хочеться в цьому житті…
Музика графічного дизайну?
Я завжди був прихильником думки, що творчість повинна мотивувати людей думати, аналізувати, має передавати спостерігачу певні відчуття — тому в своїх дизайнах я намагаюся транслювати унікальний настрій, атмосферу кожної події через візуальні елементи. Зробити це влучно й класно, на жаль, виходить не завжди (від редактора: неправда — завжди!), але з-поміж моїх робіт точно є декілька, котрими я можу справді пишатись, адже вони, на мою думку, передають саму суть та енергію події, яку описують. Одним з найбільш вдалих прикладів моєї роботи, яка дуже точно передає атмосферу, є обкладинка 38-го випуску Спудейського Вісника — “Андеграунд”.
Того тижня спудеї з КУТа в котрий раз продемонстрували неймовірне — у ПідWallі розгорнувся справжній, неймовірний, драйвовий і трушний за своєю атмосферою рок-концерт! Ця подія була шаленою, і мені дуже хотілося передати ці відчуття через обкладинку Спудейського Вісника — навіть тим людям, які не змогли бути присутніми. Я знав: аби це зробити, кольорові рішення та візуальні елементи обкладинки повинні бути такими ж контрастними, як і сама подія, тому за натхненням я звернувся до одних з найшаленіших прихильників незвичних кольорових рішень у світі рокової та альтернативної музики — Gorillaz. Саме обкладинка альбому “The Now Now” та прослуховування самого альбому під час роботи наштовхнули мене на створення дизайну 38-го випуску таким, яким він є зараз.
Через шалений нічний ентузіазм і дивну жагу до створення чогось, що прокидаються в мені після дванадцятої, процес пішов доволі швидко. Але після розміщення назви випуску й кольорового градієнту дизайн усе рівно не мав такого вигляду, який я хотів — усе виглядало занадто м’яко та прилизано. Це зовсім не репрезентувало те відчуття рок-н-рольної суті квартирника, яке дуже важливо було передати. Тому я вирішив додати трохи гранжової “родзинки”, переробивши текст у стилі цієї музичної культури. Тепер тут уже відчувався роковий дотик, атмосфера живих та диких соло і голосних акордів під овердрайвом. Усе, чого не вистачало, — це останнього елементу, який би збирав усе до купи і показав рок-квартирник у всій його красі. Я замислився: що першим спадає на думку, коли ти уявляєш собі рок-концерт?
Величезні сцени, ритмічний грюкіт барабанів, світло, ефекти, шалені фанати, які знають кожну пісню напам’ять, рок-зірки, які викладаються на повну кожного разу. Як можна описати все це одним словом? Життя, жага, шаленість… Полум’я! Те, яке горить всередині кожного, хто знаходиться на цьому рок-концерті, — найважливіший елемент, без якого рок-музика не була б рок-музикою. Ці думки стали вирішальними у виборі останнього елементу обкладинки. Я домалював на ній вогонь, який символізує ту захоплюючу атмосферу і запаморочливий ритм, який панував того вечора в ПідWalli, — як на сцені, так і серед усіх присутніх перед нею.
– Коли ти твориш?
– Творю в будь-який час, коли надходить натхнення. А натхнення — доволі невловима річ, тому будь-якого разу, коли воно приходить до мене, важливо ловити момент і використовувати його на повну.
Усе починається з ідеї
Все починається з ідеї. Іноді здається, що це стосується лише малюнків «для себе». Буває, малюєш через силу, наприклад, якщо це замовлення, і може здатися, це найгірше, що взагалі могло бути, бо через це втрачається мотивація та натхнення, однак practice make perfect, тому я сідаю та малюю. Це чудова нагода практикуватись, навіть якщо замовнику потім не сподобається.
Ідея і натхнення для мене нерозлучні. Мене іноді надихає мій улюблений персонаж серіалу чи за 10 хвилин до закінчення дедлайну я вигадую для себе образ неймовірного персонажа, якого мені раптом захотілось намалювати. Моє улюблене — це о третій годині ночі уявляти собі зовсім інший світ з дивними істотами та підриватися з ліжка з думкою, що вранці я все це забуду, і записувати все уявлення, щоб цього не трапилося.
Для початку мені потрібно знайти референси, це ще називають дошкою натхнення. Будь-хто не може на рівному місці намалювати літак чи людину просто з голови, тому, звісно, кожному потрібен приклад чи митець, стиль якого вам подобається, чи ваша власна фотографія в дзеркалі — усе знадобиться. Для мене в такому випадку на допомогу приходить Pinterest — він вже вивчив усі мої смаки та підказує мені ідеї заздалегідь.
Я знаю, що багатьом людям, власне як і мені раніше, притаманне відчуття, що, копіюючи чиюсь роботу, вони плагіатять, однак людина не може бути ідентичною іншій на сто відсотків, тому ні вони, ні я не зможу скопіювати чиюсь роботу ідеально. Додавайте деталі, змінюйте позу та кольори. Власне, я вважаю, що корисно часом повторювати роботи людей, які вас надихають — так ви зможете знайти те, що вам дійсно подобається, і набити руку.
Також можу порекомендувати сайт, який видає цікаві ідеї для малюнків.
Далі я починаю малювати. Звісно, спочатку йдуть чернетки та наробки, іноді навіть чернетка має кращий вигляд, ніж кінцева робота. Іноді зовсім навпаки — колір та текстури змінюють повністю концепт картини на краще. На початковому рівні я можу робити все, що захочу, дати волю фантазії. Це дуже простий етап, усі розуміють на інтуїтивному рівні, що потрібно робити. Також малювати скечі можна будь-де: на нудній парі чи в парку (хоча я не дуже люблю малювати на природі, але мені подобається спостерігати за навколишнім світом). Не знаю чому, однак створення скетчів — мій улюбленіший етап. Напевно, це тому, що я вкладаю всю свою ідею саме у них, вона ще не зіпсована помилками і я відчуваю, що з цього може вийти щось зовсім інше, нове та неосяжне. Навіть яскраві та незрозумілі, нечіткі лінії його не псують (але спойлер — усе буде, як завжди).
Наступний етап — це лайн, де просто потрібно обвести те, що вже намальовано. Якщо ви бачили митців, які одразу малюють з одягу чи одразу можуть намалювати машину, то не засмучуйтеся — одразу в них теж це не виходило. Роки практики — і вони без намоток можуть малювати. Лайн — це дуже дратівливий процес, іноді я просто не можу намалювати рівну лінію пів години, чи пальців виходить замало, а найгірше — малювати друге око (думаю, багато людей мене зрозуміють).
Найцікавіше йде далі — починаємо розмальовувати наше творіння. Тут важливо пропрацювати всі деталі одночасно, не раджу спочатку зосереджуватись на очах, а потім переходити до всього іншого. Краще обрати спочатку кольори та замалювати все, а потім додати тіні та текстури. Якщо мені складно обирати кольори чи я просто захотіла проекспериментувати, то я використовую два сайти. Перший — це класика — Pantone, він допомагає мені підібрати головні кольори та кольори, які з ними гармонують. Також можна знайти принагідні кольори, завантаживши будь-яку вашу фотографію.
Другий сайт — HTML COLOR CODES, він трішки складніший, оскільки в нього більше функцій. Він може підібрати контрастні кольори, кольори в одному тоні з вашим та багато всього іншого.
На ряду з додаванням кольорів іде додавання деталей, контрастів. Наприклад, я не все промальовую на наробках, частину елементів я додаю в кінці, експериментую, змінюю кольори чи щось прибираю. З тінями у мене спочатку було складно — я зовсім не розуміла, що і як. Однак гугл та незрозумілі уроки японською на ютюбі — і в мене вже зовсім інше ставлення. Додавання тіні — один з моїх улюблених процесів, бо тінь може змінити настрій вашої роботи кардинально. Наприклад, нещодавно я почала малювати бар і в мене все виходило в досить яскравому стилі, а потім мені раптом захотілося трішки змінити колір бляшанки, однак я наклала колір на всю картину, погралася з прошарками, тому повністю змінився настрій роботи.
Мої роботи ви можете побачити на моїй сторінці в Instagram, іноді в інста-сторіз ТА Могилянка та в міні-крамниці «Сам собі філософ».
Для мене малювання — це щось більше, ніж просто хобі. Усе почалося з дитинства, коли на малюнок витрачалося 5 хвилин і мільйон матеріалів. Важко зрозуміти, як я навчилась хоча б чомусь. Багатьом митцям кажуть, що в них є талант, що вони такими народилися, однак це дуже образливо. Таланту не існує, малювати чи писати картини ви навряд чи зможете просто з голови — це роки практики і помилок, так само, як і в будь-якому іншому занятті. Мистецтво — це тернистий шлях, на якому з часом ти все більше розумієш, що все починається з ідеї.
Відчуваю. Це ода смутку од радості
Кожен такий захід починається з любові: до людей, танцю, сцени, мистецтва. У моєму випадку — до театру. Щотижня моє життя поповнювалось новою історією, тобто виставою. Будучи філологом, я постійно надихаюся новими сюжетами та ідеями, яким мені хочеться надати форми: іноді це вірш, танець, цього разу вирішила, що це має бути акторський перфоманс.
Почалося все з пропозиції моєї подруги Дар’ї Чеченіної, акторки «4 студії», провести майстер-клас з пластики. Певно, таке запрошення я отримала завдяки моєму досвіду викладача в студії “Могилянка Денс”, де я проводила заняття з контемпу. Також мій акторський досвід дещо зіграв свою роль. Довго не роздумуючи, я погодилась. Даша зайнялась організаційною частиною: СММ, час і місце, технічне обладнання. Я займалась творчістю.
Перша година справді була тренінгом з пластики: вправи на взаємодію, відчуття себе і партнера, розмова з вданим тілом. Друга година була наповнена лише емоціями, які ми вчилися проявляти за допомогою рухів. Це не був контемп, це не була класика, це не була хореографія зовсім. Це були просто рухи, які підходили, які щось символізували, які вилазили з мого нутра. Я не могла також використовувати надто складні рухи, які важко запам’ятати за годину початківцю. Тому обирала щось максимально просте, але дуже влучне. Ми створювали образ людей-маріонеток, що постійно намагаються підлаштовуватися під впливом суспільства, зраджують себе та відсторонюються від поклику власного серця. Саме тому я обрала пісню Sirotkin «Бейся сердце, время биться».
Як на сцені все сповнено мотивами, так і наші рухи були наділені сенсами. У цьому суть перфомансу — передати ідею, головний зміст певного сюжету, що ти сам придумав. Довгий час я ходила з думками, які залишила в моїй голові книга «Ярмарка марнославства». Цим ідеям я надала форми, вдихнула в них свою історію, що перегукувалася з текстом пісні. Споглядаючи з боку, неможливо втримати сльози. А коли ти є частиною дійства, то майже неможливо стримати себе.
Було близько 15 акторів, більшість з них — мої друзі. Проте не кількість людей була важливою, а те, що кожен зміг вийти наповненим після тренінгу, розмірковуючи дорогою додому, що ж сталося годину тому всередині МЕНЕ.
Мій друг назвав мій тренінг «театральною терапією». Я думаю, що ця терапія залишилась у серці кожного з нас.
Це був один із тих невеликих заходів, що не будуть обговорювати на КМЦ у вечір п’ятниці, не напишуть про нього велику статтю й не візьмуть інтерв’ю в його учасників. Проте кожен з акторів підійшов до мене після перформансу, щоб сказати «дякую» і запитати: «Коли наступного разу тренінг? Я приведу друзів». Ці слова набагато цінніші.
– Коли ти твориш?
– Це все спонтанно. Щось у голові засяде, а я пробую надати цьому форми.
Аннине закулісся
Усе почалося досить банально. Я обрала тему курсової роботи. Вона звучала так: «Звукова організація поезії Михайлая Семенка». Це було восени. Потім у нас були гастролі з театром у Дніпрі. Із собою я прихопила томик Семенка з наміром готуватися до написання курсової. Курсова так і не була написана, точніше, я писала її вже влітку, за тиждень до захисту, а натомість народилася вистава. Пам’ятаю, мене вразила біографія і сама творчість поета. Мені подумалося, що історія повторюється. Самовільно проводилися паралелі з тим, що у наш час все ще є митці, які лишаються за ґратами і проходять у звинуваченні за тією ж статтею, що й Семенко у 37-му році. Так і народилася ідея вистави. Мала би бути курсова, а вийшов поетичний перформанс, у якому ми пропонували глядачеві пройти шлях від футуризму до тероризму і поставити собі питання: це історія ХХ чи ХХІ століття?
Команда нашого театру — це моє натхнення. Той запал, з яким усі ми бралися до роботи, розучування хореографії талановитої Ірини Зборовської, неймовірна музика Вікторії Гуріної, Марії Зубченко та Анастасії Таргонської, наполеглива праця акторів Маркіяна Мороза, Сергія Сирбу, Павла Казидуба, Михайла Жура, Анастасії Пліщенко, Єсенії Вітенко, Маргатири Врублевської, Зоряни Губаль, Неллі Блінової та багатьох інших, реквізитора, освітлювача Олександра Пазюка — усе це витворило феєричний вир, історію, у якій ми жили і яку пропонували з нами прожити глядачам. Звісно, були моменти, коли здавалося, що час прем’єри ніколи не настане, коли опускалися руки, але поруч завжди були талановиті, творчі однодумці, які підтримували і надихали впродовж усієї роботи над виставою.
За основу було взято чотиритомник поезії. До того ж вивчалися матеріали кримінальної справи поета, прискіпливо вичитувалися спогади членів родини Семенка. Для антуражу наша реквізиторка Поліна Грімова проводила ревізії магазинами й барахолками в пошуках автентичного посуду. Над проєктом працювало багато людей, ми часом жили у студії. Наші репетиції починалися зранку і лише пізно ввечері ми йшли додому.
«4 студія» — це для мене друга сім’я. Це не просто театр. Це окремий світ, з яким я відчуваю себе собою, де маю сміливість творити. Я безмежно вдячна усім студійцям і глядачам за цю можливість.
-Коли ти твориш?
-Рішення сцени може прийти будь-коли і будь-як. Коли їхала у метро і прописувала мізансцени, зимовими довгими вечорами під музику промальовувавла сценографію, коли неспалося вкладала поезію для сценарію. Тут питання музи, яка мене навідувала тоді, як їй заманеться.
Післяслово
Цей особливий випуск присвячений мистецтву, яке оточує кожного із нас. Мистецтво — для насолоди? Витворами мистецтва люди проймаються, вони відчувають особливе, для кожного це особливе — своє. Людина в змозі сповна зрозуміти емоції, що прагнув донести автор, ба більше — сприйняти по-своєму й віднайти сакральні сенси, осягнути під призмою пережитого чи, можливо, заглянувши в майбутнє.
У цьому наскрізь натхненному випуску наша команда постаралась зібрати в одному номері розповіді людей, котрі творять Мистецтво й Могилянку. Кожна з цих історій напрочуд прямо демонструє світогляд автора чи авторки, їхні візії, з котрими вони беруться до творчості. Усі ці думки турботливо зібрані тут. Чому вирішили говорити про етимологію мистецтва? Бо не завжди прийнято говорити про всі ці перепетії на шляху до появи на світ цих витворів. Ідея цього випуску виношена Іллею Рудійком: саме він запропонував таку концепцію та саме він здебільшого слідкував, щоб усе йшло за планом у процесі підготовки випуску. Варто також завдячувати всій нашій команді Вісника, адже Яна, Аня, Марина, Дар’я, Катя, Ангеліна та Маша доклали чимало зусиль у сонечко, котре Ви завершуєте читати.
Сьогодні ми також оголошуємо про прийом робіт для «Творчого вісника». Якщо ти творець, то Вісник надає можливість тобі продемонструвати власні витвори мистецтва на наших шпальтах. Нарешті кожен спудей і спудейка мають можливість не ховати свої творіння, а сміливо розповісти про них усій спільноті. Розлогіше про наш заклик можна прочитати на початку цього випуску.
Карантин уносить корективи в наші будні, ми знаходимось в епіцентрі стихії : боремося за здоров’я та «зарахи» на сесії. У цей час кожному із нас варто абстрагуватись, на мить подумати про заповітне бажання, одвічну мрію та прийняти дійсність. Так, нам не підвладні деякі речі, але в наших силах протистояти цій бурі, залишаючись удома, відкрити свою душу й серце мистецтву.
Усе мине, а мистецтво житиме вічно.
Із закликом протистояти цій вірусній стихії,
головний редактор «Спудейського вісника»
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без посилання на першоджерело.
