За жінок. Спудейський вісник №9 (09.03.21)
Чому ми маємо бути феміністками та феміністами?
▼
Про права в Білорусі. Цього разу, жіночі.
▼
Слово за слово: Алексі́ Одоне́
▼
Майже наукові розмови про історію — завершення
Перше слово
Добривечір, шановна могилянська спільното!
Нас зустріла весна й змусила пригадати, що не все так просто й тепло в нашому буденному житті. Укотре так само будемо обирати президента НаУКМА, вкотре в нервовому стані записуватись на бажані курси, вкотре квапитись через реченці та вкотре холонути, якщо щось омріяне не вдається.
Учора в День боротьби за права жінок і міжнародний мир, могилянки та могилянці вийшли на Марш жінок. Це про взаємоповагу, рівність у правах та незалежність у прийнятті рішень. Цей день про жінок.
А сьогодні відзначаємо 207 річницю від Дня народження Тараса Шевченка. Щороку черпаємо мудрости та даємо потрібного значення кожному його слову.
То ж борімось й будьмо щасливі кожним днем.
Чому ми маємо бути феміністками та феміністами?
Натрапила в Tik Tok на відео однієї дівчини, яка говорила наступні слова: «Чому я маю бути феміністкою? Чому? Мене ніхто ніколи не принижував за гендерною приналежністю. У мене є всі права. Спокійно просуваюсь кар’єрними сходами і ніхто мені не заважає. А термін “glass ceiling” взагалі вигаданий — такого в реальному житті не відбувається». Якби я була медійною особистістю чи знімала б тік токи, то неодмінно записала б дует на це відео та відповіла дівчині, чому ж вона має бути феміністкою.
Більшість жінок не розуміють, чим вони мають завдячувати феміністкам, що там казати про чоловіків, особливо в пострадянських країнах. Давайте розберемося, що там з тими феміністками та феміністами таке.
Минулого року я серйозно задумалась про фемінізм та про основні концепти, на яких тримається цей рух. Прочитавши книгу Скарлет Кертіс «Феміністки не носять рожевого та інші вигадки», у мене з’явилось дивне відчуття в середині, яке сигналізувало, що я майже нічого не знаю про жінок в світі, про їх права, проблеми та з чим довелося стикатися жіночій статі протягом багатьох століть. Це все було за сотнею замків та дверей. У школі про таке не розповідають та навіть не згадують, коли і за яких обставин у жінок таки з’явилося виборче право.
За нього боролися суфражистки — жінки, які відстоювали політично та економічну рівність жінок та чоловіків — у першій хвилі фемінізму Вперше заговорили про право голосу суфражистки Великої Британії. Там, насправді ситуація була складною і неоднозначною, оскільки не мали прав на голосування не лише жінки, але й усі бідняки не залежно від їх статі. У 1928 році парламент ухвалив закон, згідно з яким виборче право з’явилось у всіх жінок.
Подякуємо феміністкам за право носити штани
На фото жінка, яка відкрито та привселюдно вдягла штани. Саме завдяки суфражисткам в 1923 році сенат США вперше дозволив жінкам вдягати штани де та коли забажають. Звісно, що жінки носили штани й до цього, але оскільки це було під забороною, вони могли це робити лише прикриваючи чоловічий одяг широкими спідницями.
І за можливість отримувати вищу освіту…
А ви знали, що здобувати вищу освіту жінки почали лише наприкінці 19 століття. До цього ступати до університетів їм було заборонено. Тоді були й противники надання таких прав жінкам. Один із таких згадується у книзі «Чому не варто боятися фемінізму» Тамари Марценюк:
«Наприклад, 1873 року професор Гарвардської медичної школи Едвард Кларк (Edward H. Clarke) написав працю «Стать у освіті, або Справедливий шанс для дівчаток» (Sex in Education; or, A Fair Chance for the Girls), у якій висловився про шкоду освіти нарівні з чоловіками для дівчаток і жінок, зокрема для жіночої репродуктивної системи. Він вважав, що жіночі освітні здібності обмежені фізіологією… Свою теорію Едвард Кларк підтверджував спостереженнями з життя, які зафіксовано в його книжці — зокрема що жінки з вищою освітою мають менше дітей, ніж жінки без вищої освіти.»
Сьогодні я — дівчина — є студенткою закладу вищої освіти завдяки феміністкам та небайдужим чоловікам. Так! Завдяки їм теж, бо тоді визначальний голос був за ними, і лише за сприяння чоловіків-феміністів, які відстоювали жіночі права, ми зараз всі рівноправні здобувачі освіти — хлопці та дівчата.
Подякуємо за можливість займатися професійним спортом, за належну допомогу з дітьми; що ми в сучасному світі маємо право на самовираження та свободу.
Подякуємо і зрозуміємо: феміністки тоді вибороли так багато, щоб зараз ми не відчували, що колись це було заборонено.
Марш жінок
Фемінізм не має асоціюватися з однією людиною чи двома — це боротьба усіх. Ми маємо стояти на за себе та за майбутні покоління.
Саме тому щороку 8 березня в Міжнародний день жінок та боротьби за їхні права люди виходять на Марш жінок, щоб сказати «ні» насиллю, «ні» нерівності, «ні» приниженням, «ні» сексизму; «так» праву вибору, «так» праву розпоряджатися своїм тілом. Щоб сказати «ТАК» Стамбульській конвенції, щоб голос жінок був почутий.
Стамбульська конвенція, як і чому має бути ратифікована?
Повна назва — Конвенція про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. Це угода Ради Європи за нульове толерування домашнього насильства та визнання його однією з форм порушення прав людини та видом дискримінації. Дану конвенцію ратифікували в 34 країнах світу, окрім України, яка безпосередньо брала участь в її створенні.
Насилля — це не ок, переслідування — не ок, примусові шлюби — не ок, ушкодження жіночих органів — не ок, примусова стерилізація — не ок, побої — не ок. Ніхто не застрахований від цього, закони мають захищати, а коли закони не захищають, стає страшно жити в такій країні. Саме тому, жінки та чоловіки вийшли на Марш 8 березня, щоб показати, що їм так не ок, що вони не будуть толерувати злочини проти жіноцтва.
Фемінізм — це не про ненависть до чоловіків, як багато хто вважає, це любов перш за все до себе, життя без утисків — це все про рівноправ’я.
Боротьба за те, що дуже крихке, бо права жінок сформовані були чоловічим суспільством в останні сто років. Ми покликані боронити криштальну кулю наших прав, хай як складно це не дається, але маємо надію в серці, що кришталева куля стане непробивною, і всі жінки та чоловіки будуть однаково захищені.
Про права в Білорусі. Цього разу, жіночі.
Усе ще нагадую шановним читачам, що в президентському кріслі Білорусі досі ще Лукашенко, демократія це все ще не про нинішню Білорусь, а протести, ніби як зазнали поразки, хоча опозиція говорить про щось грандіозне весною. Погода у Мінську мінусова. Тому напередодні 8 березня я поговорив із білорускою Настою Базар про те як почуваються жінки Білорусі в себе в країні. Тому спершу її автобіографія: «Я низова фем-активістка. Не належу до жодної організації й це моя принципова позиція, проте з багатьма з них тримаю зв’язок. Єдине, що я є членкинею фемгрупи Координаційної Ради (в ній ще є, наприклад, економічна група, освітня тощо). КР політичний опозиційний орган під час нашої революції. А також я ще активістка, спікерка, лектрока, організаторка заходів»
Перш за все, давай розповіси яке становище у білоруського жіноцтва? Лікбез для чайників.
Перше на що я хочу звернути увагу, це те, що в нас немає закону про домашнє насилля. Думаю після цього можна ставити крапку в питання, як це бути жінкою в Білорусі. У нас велика різниця в платні між жінкою та чоловіком, десь 25% приблизно. Звичайно ж, це є і в инших країнах. Для середньостатичної жінки, яка не цікавиться фем-темою це непомітно. Також жінок Білорусі характеризує значна кількість розлучень. Зазвичай діти лишаються із матерями, а більшість чоловіків це й влаштовує. І це є продуктом суспільства — вона тягне на собі дітей, то хай тягне. Загалом, у нас вельми потужний патріархат в країні, а місце жінки, мовляв, біля плити. І це проглядається далі, бо жінки, що виходять на протести, вони виходять не за себе, а за брата, чоловіка, батька.
Ти є феміністкою. Яке твоє визначення фемінізму?
Для мене найближчим є інтерсекціональний фемінізм, який говорить про питання всіх, проте жінки, перш за все, мають говорити про права жінок, а чоловіки про права чоловіків. Та це не означає, що коли я кажу про права жінок, то проти чоловіків. Ні. Наприклад, у нас, нещодавно закінчилася акція по відміні заборони професій для жінок, а заборонено у нас 181 професію. І аргументами цієї заборони було те, що це шкідливі для здоров’я роботи. І ми, феміністки, хочемо, щоб цього не було зовсім. Бо я не хочу, щоб ні чоловік, ні жінка працювали на шкідливому виробництві. Тому для мене фемінізм - це про права жінки, безперечно, але це і про права людини. Проте якщо говорити щиро, то про кого ти подумаєш, якщо я скажу «людина»? Чоловік або дитина чоловічого роду. Я вважаю, що ми робимо добре для всіх, бо коли у нас будуть рівні права, то краще стане всім.
Є якась історія білоруського фемінізму?
У нас є давні організації, що вже більше 20 років працюють допомагаючи жінкам боротися із домашнім насиллям. Проте, слово «фемінізм» не звучало дуже довго. У нас, у Білорусі, багато хто не сприймає це слово, а «ґендер» то взагалі страшно. Тому просто є частина людей, що звуть себе фемінстками й роблять свою справу. Мені дуже цікаво шукати причину страху в людей до фемінізму. Наприклад, коли говорили про відміну розпрацювання закону про домашнє насилля. Його ж нелегітимний [Лукашенко] взяв і зупинив із фразами, що це західні цінності й, мовляв, що з того буде, якщо чоловік полізе на чоловіка. У більшості виступають проти фемінізму віруючі. Люди думають, що тоді не буде кому народжувати. Білоруси просто не завжди розуміють, що стоїть за терміном «фемінізм».
Якщо повертатися до часу вашої революції. Там відбувалися окремі виступи жіноцтва, робилися марші, ланцюги. Це вияв національної ідентичности чи фемінізму?
Ні, зовсім не друге. Проте мені, здається, що значна частина жінок просто не розуміють наскільки вони багато зробили для Білорусі.
Декому моя думка може не сподобатися, проте я вважаю, що у білоруській революції жіноче обличчя.
Бо всі ці ланцюги, які утворилися доволі спонтанно, змінили хід протестів. Перед тим у нас було насилля над усіма, це вже не стало питанням опозиції. У Білорусі мало лишилося сімей, де хтось би випадково не опинився у руках силовиків. Людина могла йти до магазину й не повернутися. У людей був шок, тому доволі швидко це все могло розвернутися у бік насилля у відповідь. Тому якщо переходити до питання чому в нас досі мирний протест, то я кажу, що це заслуга жінок. Бо опісля трьох днів ґвалту виходять дівчата, й грають за патріархальними правилами, цебто виходять у біленьких сукенках і, мовляв, що ти зробиш? Будеш їх бити? Тому жінки розвернули протести у мирне русло. Зрештою, у нас навіть опозиція жіноча! Тому, на мою думку, роль жінок у революції потрібно проговорювати.
Яке ставлення до жінок-одиначок чи до жінок, що вирішили обрати кар’єру в білоруському суспільстві? Загалом, наскільки притаманне стереотипне бачення: у неї довге волосся — жінка, у неї коротке — пацан. У нього сережка у вусі — він не натурал і навпаки.
У Білорусі люди виглядають зовсім по-різному, особливо молодь. У моєму колі спілкування таких стереотипів немає. Проте за його межами я розумію, що не все так добре. Насправді, щоб позбутися стереотипів варто говорити про ґендерно-нейтральне виховання, цебто, коли в дитини є вибір. Якщо дівчинка, то вона повинна сама відчути себе дівчинкою. Але загалом стереотипів достатньо, наприклад, іграшки для дівчаток і хлопчиків. Зрештою, в нас була статистика де було вказано, що незначна кількість хлопчиків шкільного віку вважають нормою вдарити дівчинку чи, коли тато б’є маму.
А щодо мати одиначки. Не люблю цю фразу, мрію, щоб це змінилося на державному рівні на самостійну мати. Отже, я — самостійна мати. І до цього теж є стереотипи, мовляв, як ти можеш розлучатися, якщо в тебе двоє дітей. Це тисне, люди вважають, що розлучення це велика проблема, а не вирішення її. Якщо вас нічого не тримає в стосунках то ви розходитесь, проте повинні лишатися хорошими батьками для дітей.
Гаразд, який образ інституту сім’ї в Білорусі? У моральному плані.
Мама, тато, діти. Вона біля плити, а він приносить гроші. І все, все просто. Проте це на словах, а на ділі виходить так, що вона так само працює, а потім повертається додому й ще готує їсти чи дивиться за дітьми. А якщо вона у декретній відпустці, дуже хочу змінити ще й цей термін, бо це не відпустка, а праця, то тобі кажуть, що ти ж «сидиш дома й нічого не робиш». Загалом, саме так десь і виглядає білоруська сім’я. Насправді, говорячи ще про сім’ю, то чому нелегітимний був таким популярним? Бо його життя, коли приписують якість романи, байстрюків, але одночасно з цим він не розведений. Це знайомий образ багатьом білорусам.
Чи відрізняється ставлення до жіноцтва серед суспільства в Україні та Білорусі?
Якщо говорити про чоловіків, що постійно приділяють увагу своїй дитині, то так. Якщо тато гуляю із каляскою, то у Білорусі на нього дивляться із захопленням та плескають. Хоча це ж є абсолютно нормальна штука. І це контрастує із Україною. Я, коли переїхала, то дуже звернула на це увагу. Чувак із дитиною зустрівся із своїм другом поговорити й прогулятися. Й це окєй. Це дуже класно.
У побутових штуках я не дуже ще розуміюся, бо мало контактую із українцями. Проте спостерігаючи за вами, я бачу як тати гуляють із візочками, то розумію, що ставлення набагато краще. Проте, одночасно з цим, якщо на марші 8 березня була поліція, що спостерігала за дотриманням порядку, то певне, що не всюди все вирішено. І в поліцейському оточенні будуть жінки, а не ті хто виступить проти. Тому загалом становище краще, проте я розумію, що ще багато працювати.
8 березня жінки Білорусі виходять на марш окремо. Які ваші тези?
Для нас це важливо, щоб було проговорено, що це саме участь феміністок. З організацій Freedom Belarus Center, фемгрупа КР та ініціатива «Маршируй, детка!» (ініціатива утворена опісля зупинки закону про домашнє насилля). А тези… ми зараз розкриємо ідеї всіх плакатів, хахаах. Але для нас важлива теза fight like a Belarusian girl. У нас був такий плакат на революції й це впізнавано. Бо в нас все ще нічого не затихло, а лиш змінює формат.
Бліц. 8 березня це свято чи день з великої літери боротьби жінок за свої права?
Одне иншому не заважає. Це свято боротьби за права жінок.
Дарувати квіти чи чіпляти фіолетову стрічку?
Звичайно ж друге. Люблю квіти, проте не 8 березня. І побутові товари теж не для подарунку, бо це просто речі, які полегшують життя обом партнерам у побуті.
За фемінітиви в білоруській?
Безумовно. У білоруській мові фемінітиви це природна штука.
Чоловік може бути феміністом?
Профеміністом. Хоча мені байдуже, як ви себе звете, головне, щоб боролися за права всіх.
Розділення в школі предметів за статтю це окєй?
Це неприйнятно. Кожен має вміти й приготувати їсти, й забити гвіздок. Якщо це, звичайно, потрібно для цієї людини.
Слово за слово: Алексі́ Одоне́
Кілька тижнів тому я познайомився зі студентом із Франції, який наразі перебуває на мобільності в Могилянці. Мою увагу привернули слова про те, що він за два з половиною роки вивчив українську мову і веде інстаграм-сторінку, де українською розповідає про свої враження від України. Я вирішив поговорити з ним про досвід пізнання цього нового світу. І я був навсправжки вражений його розповіддю. Ця розмова надихнула мене звернутися до витоків «Вісника» і повернути до життя рубрику «Слово за слово». Ця історія — про натхнення, бажання та реалізацію. І та, ми спілкувалися українською, тож майже усі репліки звучать оригінально. Знайомтеся, Алексі́ (Олексій) Одоне́!
Привіт, Олексію. Розкажи, будь ласка, трохи про себе.
Загалом, мене звати Алексі́. Наголос на останньому складі. І прізвище Одоне́. Але в Україні мені дуже подобається, як мене люди називають Олексієм. Мені 21 рік. Я — студент Києво-Могилянської академії за обміном. І я — заручений. Люблю, гуляти, подорожувати, інколи займатися спортом. Зараз зима на вулиці. Я не звик до української зими. У нас тепленька зима, 10 градусів. А у вас — -20. Я був у шоці. Зима в Україні — це певний челенж.
На першому курсі у нас було 6 годин мов на тиждень. Це дуже мало.
Де ти навчаєшся?
Взагалі я — студент INALCO (Національний інститут східних мов і цивілізацій, Париж, Франція). Там українська мова, і не тільки. Не обов’язково східні, але східної цивілізації. Є теж грецька, угорська, фінська. Це єдиний заклад у Франції, де викладають українську мову. Тим більше викладають не лише мови, є ще цивілізації. Тобто це стосується мови, літератури, історії, навіть мистецтва. Я на третьому курсі бакалаврату. У нас три курси, але ми починаємо школу трохи раніше за вас. Я навчаюся на третьому курсі, тобто на останньому бакалаврату. І моя спеціальність — «українська мова та цивілізація».
На першому курсі у нас було 6 годин мов на тиждень. Це дуже мало. Щоб прогресувати, треба дуже багато працювати самотужки. У нас було мистецтво лише на першому курсі. Потім на другому була українська література. І на третьому — літературний переклад. Це такий дуже цікавий предмет. Але я вже там не навчаюся, бо я цього семестру за обміном. Тому шкода трохи. Але в Могилянці дуже, дуже багато цікавих предметів. Мене дуже цікавить, зокрема, “Українські мовні норми в контексті сьогодення”. Це дуже-дуже цікавий для мене предмет. Я думаю, найцікавіший, бо в INALСO такого немає, а це абсолютно підходить для моїх цілей.
Мене дуже цікавить в Україні мовна ситуація. Це дуже цікава тема і це стосується мене, бо я не розумію російської. І в Україні може бути дуже важко.
Відколи ти почав цікавитися Україною та українським?
У квітні 2018 року після мого останнього шкільного диплому (випускні іспити, аналог українського ЗНО — ред.) я не хотів вступати в університет. Мої вибори були для мене не дуже правильними. Я хотів вступати на англійського філолога, але мені не було дуже до душі. Крім того, я хотів бути перекладачем з англійської або журналістом, працювати в англомовних країнах. Це дуже-дуже поширена професія, є багато перекладачів. Якщо ти не знаєш англійську з дитинства, якщо ти не народився там, не маєш батьків, то це дуже важко. Я тоді не хотів цього і дозволив собі зробити перерву. Вирішив за однією французькою програмою поїхати до Лондона. Це — волонтерська програма. Ти можеш бути волонтером у Франції або в інших країнах, але тобі платять трохи, щоб вижити. Я надіслав мотиваційного листа, і організація YMCA (Young Men’s Christian Association) відповіла. І тому я поїхав собі у Лондон, жив там декілька місяців. Я хотів жити там рік, але не вийшло. Я мав повернутися до Франції і працювати там з YMCA. У нас було декілька міжнародних проєктів з цією організацією, бо вона присутня у 180 країнах, навіть в Україні є. Я поїхав на південь Франції, і там вперше в житті познайомився з українцями. І потім, через декілька місяців, був інший проєкт, який я організував біля Страсбурга на сході Франції. І там було декілька українців. Я знав вже росіян, німців, багато людей з Європи. Але українці — для мене це було щось незвичне. Вони мали такий стиль різний, вони завжди брали участь. Я відчував такий дух, який я не відчував ніде. Щось дуже нове для мене, щось дуже цікаве. Вони сказали, що спілкуються між собою українською, хоча було дуже багато людей із Запорізької області, Чернігівської області, Київської області, з Криму навіть. І вони між собою спілкуватися українською. І тому я думав, що всі в Україні спілкуються українською.
Головний меседж — те, що українці мене безмежно надихали.
Це було десь у серпні. Після Лондона я хотів навчатися у Франції. І я шукав, у нас такий веб-сайт, щоб знайти університети, спеціальності, “українська мова”. Просто так, по приколу. І там була програма “Українська мова та цивілізація”. Мені було надзвичайно цікаво. Я думав, що це вимагає якийсь рівень, тобто я не можу з нуля почати. Але виявилося, що ні. Тобто я вступив і навчаюся 2,5 роки. І ось так. Головний меседж — те, що українці мене безмежно надихали. Серед усіх цих людей з усього світу, з усієї Європи вони вирізнялися. Тобто я проти цієї теорії чи що там. У Франції багато кажуть, наприклад, що українці дуже схожі на росіян, чи це один такий народ. Для мене це зовсім не так. Я це бачу вже майже 3 роки, і я це помічаю. Для мене вони зовсім були різні. Я не тільки про мову, звісно. Про почуття до них.
А що у Франції загалом знають про Україну та українців?
У Франції старші люди, наприклад, мої батьки, які знали СРСР, які знали Берлінський мур, 60–80-і роки, вони не знають Україну зовсім. Може, через те, що бачили новини у Франції, але дуже погано розповідають про події, які тоді відбувалися. Для французьких ЗМІ оця війна, оце все, коли я про це читав, дивився, то вони показують, наче це внутрішній конфлікт, і ніби цей конфлікт зосереджений на мовах. Є там проросійські сили, які говорять російською, є проукраїнські, які говорять українською. Я зрозумів, що це таке дуже-дуже дике бачення про Україну. І це зображує незацікавленість французів про те, що відбувається в Європі. Бо це 2,5 години від Парижа на літаку.
Люди мого віку інколи теж мають думки своїх батьків, але вони знають більше про Україну, вони знають більше про Майдан, наприклад. І вони надихаються цим, бо для них — це революція, це заради Європи, для них це дуже символічно. Тим більше французька молодь була завжди прихильна до революції, до таких ідей. Але цей брак інформації у нас дуже поширений. Люди взагалі не знають про Україну. І з цією спеціальністю мої викладачі, до речі, їх 5, намагаються розповісти нам правду, розповісти нам не українську точку зору, не російську точку зору, не європейську, а об’єктивну точку зору. І коли ти розумієш, що об’єктивна точка зору — це точка зору справедливості, то ти відчуваєш, що українська сторона має рацію в цьому всьому.
Як у тебе почалося знайомство з українською мовою?
Із самого початку, ми почали, звісно, з алфавіту. Фішка в тому, що нас двоє. Мій однокурсник, Танер, він американець. Він вже, коли я був на першому курсі, він був на другому курсі російської мови та історії і так далі. І для мене це було надзвичайно складно, бо він вже знає російську, він вже вміє писати, він знає алфавіт. Але виявилося, що так краще, почати з нуля. Я нічого не плутаю з російською, бо я її просто не знаю. Він завжди щось плутає, щось там наголос. Вже краще, але на початку було важко.
У той день, коли ти перестаєш працювати, ти втрачаєш свою мову.
За тиждень ми знали алфавіт, ми знали, як писати. Це було дуже багато самопраці, бо у нас тільки шість годин мов на тиждень. І це дуже важко просто на уроці вчити. Тому я вдома практикував, я кожного дня ходив в бібліотеку, щоб навчатися. На першому курсі принаймні, потім мені стало легше. Головний меседж у вивченні української мови, як і будь-якої мови, — це самопраця. Працювати сам із собою. Якщо ти хочеш вивчити будь-яку мову, то моя єдина порада — це просто зануритися у цьому світі. Тобто якщо ти хочеш вчити французьку, то поїдь у Францію. Якщо ти не можеш поїхати у Францію, то послухай французьке радіо, поговори французькою зі своїми знайомими. Тобто ти робиш все, аби твоя країна була Францією. Треба створити таку бульбашку, щоб був для тебе зовсім інший світ. І тому для мене був український Париж два роки. І це було дуже цікаво. Наприклад, в Україні, якщо ти хочеш вчити французьку, то є багато заходів, є Alliance France, є Французький інститут в Києві. У Франції щодо України є набагато менше установ, звісно, набагато менше закладів. Але, тим не менш, є багато чого цікавого. Є Український культурний центр, це центр посольства. Я там знайомився з українською діаспорою. Було дуже цікаво.
Як тобі вдалося добре вивчити мову за цей нетривалий час?
Мені важко далося. Мені важко досі. Треба працювати кожного дня. В той день, коли ти перестаєш працювати, ти втрачаєш свою мову. Я думаю, що ці два з половиною роки, не було жодного дня, коли я не спілкувався українською, або не було жодного дня, коли я не працював чи вчив. Тобто це кожного дня треба працювати. Навіть коли ти хочеш відпочити, наприклад, ти хочеш дивитися якийсь фільм, то дивися українською. Принаймні з англійськими чи з українськими субтитрами. Деякі люди можуть сказати, що ринок не такий відкритий, що є дуже мало фільмів з англійськими субтитрами. Є дуже багато на Youtube, наприклад, дуже багато класичних фільмів. Наприклад, “Тіні забутих предків”, такі шедеври українського кіно і з англійськими субтитрами. І потім дивитися просто українською, щоб вивчити наголоси. Бо для мене сьогодні це — найважче. Моя наречена завжди перевіряє мене з наголосами, завжди допомагає. Бо інколи це немає сенсу просто, немає чіткого правила. Бо це дуже важко, коли немає логіки. Треба все вивчити на пам’ять. А мені дуже-дуже цікаво. Я колись навіть читав орфоепічний словник, просто щоб знати наголоси. Це дуже цікава праця. Те, що дуже цікаво теж — це купити собі словник і перекласти якісь тексти. Тобто ти купуєш собі словник, перекладаєш якісь тести із словником. І знаєш набагато більше за декілька годин. Це дуже-дуже допомагає.
Як ти потрапив на цю програму обміну?
Це було дуже важко. Минулого року я жив у Києві. Із січня 2020 по березень 2020 я працював у Міжнародній французькій школі. Це було типу як стажування між моїм університетом та цієї школою. Але стажування не пройшло дуже добре. Я відчував, що мене використовували. Це було стажування і стажування полягає в тому, що ти не тільки допомагаєш їм, а вони тобі допомагають. Але там майже всі розмовляли російською або французькою. Я їм допоміг, а вони мені — ні. Для них допомога була та, щоб я жив у Києві. Тобто ти живеш в Києві — розберися з українською мовою. Вони поводилися не дуже гарно. Через цю пандемію вони дали мені 48 годин, щоб залишити Україну. І я не хотів залишити Україну. Я розумію, наскільки ця пандемія жахлива, звісно. Але я знав, що у Франції буде набагато гірше. У нас дуже жорсткий був локдаун. Я намагався за 48 годин знайти іншу роботу, бо в цій школі у мене було житло, у мене була зарплата, тобто все було в цій школі. Я планував тоді 6 місяців і після цих шести місяців і після цих 6 місяців я хотів залишитися в Україні.
Бо моя мрія була з початку навчання жити в Україні. Після цього стажування я хотів залишитися в Києві через програму Еразмус. Тобто Еразмус у нас можна на рік або на шість місяців. Але мене повернули, я так і не отримав посвідку на тимчасове проживання,. І я застряг у Франції, доки не відкрили кордони в Україні. Я потім поїхав в Україну на День Незалежності. 23 серпня вночі через Польщу, бо це було та к легше. Я намагався будь-який спосіб поїхати в Україну. Я намагався зробити Еразмус з вересня, але не вийшло. Вони скасували усі обміни на тимчасовий період. І потім я намагався все зробити, аби бути в Україні через обмін. Бо я дуже хотів навчатися в Україні, принаймні 6 місяців, дивитися, як там навчання, які там предмети. І, по суті, не було договору між INALCO і Києво-Могилянською академією. Дуже давно не поїхав студент з INALCO, і тому треба було відновити договір. Це було дуже складно на початку, але все вийшло. Тому я безмежно радий. Після Могилянки я планую жити в Україні. Я зараз шукаю роботу у Львові і тому буду залишатися жити тут.
Як тобі навчання зараз?
Мені на початку було доволі важко, бо я не знав оці всі українські університетські терміни. ТСР чи ще щось. Теж є DistEdu, є Teams, є Zoom, є Google Classrooms, є дуже багато чого. Але я вже звик, і мені дуже подобається. Предмети дуже цікаві, дуже захоплюючі, і я зараз кайфую від навчання в Могилянці. Мені все подобається.
Які несподіванки тебе чекали після початку мобільності?
Мені дуже подобається, що у вас є практичні заняття. Тобто не тільки лекції, а ще й практичні. Тобто ти можеш спати під час лекцій. Це трохи мене бісить. Це дуже круто, що ти можеш реально брати участь і реально бути на лекціях. Дуже багато домашнього завдання, але це нормально. Це абсолютно нормально. Щодо приємних несподіванок, я зараз не думаю про щось одне, але дуже подобається атмосфера, дуже подобаються студенти. Вони всі різні, всі цікаві. І, викладачі, зокрема. У мене немає на що скаржитися, на щастя.
Чи вдалося тобі поподорожувати Україною?
Попри пандемію, минулого літа я багато подорожував. За місяць я був в Одесі, в Миколаєві, в Южному, Дніпрі, Києві, у Львові, Івано-Франківську. А взагалі, я багато де я був. Але справа в тому, що я був сам, і мені не дуже сподобалося подорожувати самому. І тепер у мене вже є з ким подорожувати, тому з радістю. Я дуже люблю мандрувати Україною, у вас такі різноманітні пейзажі, різноманітні краєвиди. Це дійсно захопливо. Море, гори, ліси, степи. Це дуже-дуже цікаво. Тому це тільки початок.
Як щодо планів на майбутнє?
Я зараз шукаю роботу. Я не знаю, ким саме, бо з таким дипломом, укр. мова та цивілізація, у Франції я буду спеціалістом з україністики. Але тут я не знаю, для мене недолік в тому, що я тільки знаю українську. Тобто я тільки починаю з цим ринком, тобто дуже важко буде знайти щось. Я спробую перекладачем працювати. Мене дуже цікавить ця професія насправді, вона захоплива, різноманітна. Або в колл-центрі, не знаю. Бо я скоро одружуся і треба буде працювати, щоб забезпечити свою майбутню сім’ю. Одразу після навчання в Могилянці я буду працювати кимось. Я зараз шукаю, тому я не знаю. Але це буде у Львові. Це теж такий недолік, що ми будемо у Львові, бо моя наречена зараз досі навчається там і буде навчатися два з половиною роки ще. Тому ми поки що залишимося у Львові, і треба знайти там щось. І щодо інших планів, я не знаю. І щодо інших планів. Я б хотів створити якусь організацію для України, для українців. Я ще не придумав таку організацію. Не знаю, з яким питанням, я ще думаю. Не знаю, якісь несподіванки ще будуть. Хто знає, яке буде майбутнє.
І наостанок, що б ти сказав нашим читачам та читачкам?
Я бажаю усім гарного тижня, і я б хотів, щоб Ви спілкувалися українською частіше. Робіть, як ви хочете, але бажано українською.
Майже наукові розмови про історію — завершення
Перейдімо до сучасности. У білорусів, взагалі, є якісь клішовані уявлення про українців? На кшталт уявлень українців про білорусів, нав’язаних у радянський час: «бульбаші» і постійні жарти про картоплю. Я намагаюсь витиснути це з себе, бо уявлення про білорусів у мене інше, почасти пов’язане з Жизнєвським, другим білорусом із Небесної Сотні. Цікаво й те, як у вас до нього ставляться, бо я так розумію, там не все так добре було: його сім’я виїхала до України. Даню, можливо продовжиш? Які маєш клішовані уявлення про білорусів, якщо вони є?
Данило: Мені якось важко говорити про клішовані уявлення про білорусів, адже у мене, як мінімум, половина сім’ї звідти. У нас удома якось такого немає, ніхто не називає одне одного «бульбашами». Це був би верх самоіронії. Останні кілька років існують уявлення про те, що Білорусь борсається десь поруч з Росією і пробує «то туди, то сюди». Це через політику Олександра Григоровича, що як вуж на сковороді, хоче і щоб Захід зняв санкції, і гратися в диктатуру, як у Росії. Це уявлення зберігається, і мені важко сказати, як було до цього. Останні шість-сім років в Україні відбувся такий собі сплеск національної свідомости, ми різко відокремили себе від Совка і вирішили йти в Європу. Щодо Білорусі у цьому плані — уявлень нема. Вона, ніби як, намагається бути десь посередині.
Певне, це і є про цю білоруську тутешність. Мені здається, в наших людей є таке сприйняття Білорусі як місця, де є «парядачек». Там дороги хороші, там квартири дають, там стабільність, там революцій немає. І багатьом людям в нас це подобається. Українці взагалі ставляться до Лукашенка, за даними опитувань минулих років, як до одного з найкращих закордонних президентів.
Данило: Я тут додам, що це певний радянський рудимент. Лукашенко ж, по суті, типовий генсек, який десятками років тримається за владу, зате в країні «парядачек». Мій сорокарічний знайомий відгукується про Союз так: «Ну так, там був дефіцит, але там був порядок», і вочевидь, оце уявлення перекочувало в нинішнє про Білорусь. Тобто Білорусь уявляється, як така радянська країна.
Гаразд. Євгене, як у вас сприймається цей порядочок? Як сприймаються українці та чи побутує уявлення про фашистів-бандерівців?
Євген: По-перше, скажу, що в мене теж половина родини в Україні, половина в Білорусі. Матуся й бабуся з України, я сюди приїхав на певний час. І тому я, так само як і Данило, не можу сказати про якісь стереотипи щодо українців. Але я погоджуюся про цей стереотип щодо БРСР, коли відкидають все погане й лишають лише хороше: сміття прибирали, люди на заводах працювали, дороги рівні. Також є уявлення про білоруську якість. Я не можу сказати, що це неправда, проте, знаєте, всі ці меблі з Білорусі, молоко, косметика. Це певний відгомін радянського й того, що є певний стандарт, ГОСТ, який не може бути поганим. Це от стереотипи про Білорусь, які я чув від українців.
А якщо казати про стереотипи щодо українців, то це націоналізм, але не в уявленні якогось радикалізму. Я б сказав, що це, скоріш, про те, що в Україні не забувають про свою мову, культуру, носять ті самі вишиванки. У Білорусі таке з’явилося лиш після 2014 року в Україні, бо тоді з’явився запит на білоруськість. Є ще певне уявлення про те, що українці щиріші, відкритіші, більш товариські. Не знаю, як це краще пояснити… для застілля! Бо білоруси все-таки менш компанійські у певних стосунках. Мені здається, що найголовніше тут те, що до українців у нас ставляться, як до сусіда по сходовому майданчику, із яким ми дуже схожі. Багато білорусів їздять до України на відпочинок, на море, раніше їздили в Крим, а тепер Затока, Одеса. І мені здається, що для білоруса з’їздити до України сприймається як певна поїздка в гості до сусіда, де все знайоме. Тобто не так, що ти потрапляєш у кардинально інший простір. Тому стереотипів доволі мало. Я думаю, наші стосунки, вони як… не хочеться казати «братів», але, скоріш, як до людей, яких ти розумієш і з якими немає суперечок. Так, був певний негатив після Майдану та війни, проте це пов’язано з тим, що ми в просторі російської пропаганди. Та скажу щиро, що ця позиція не зафіксувалася, була думка, що до українців почнуть погано ставитися, проте ця думка протрималася пів року, може, рік, поки була активна фаза війни, а потім вона зникла. Зараз російська пропаганда щодо України не сприймається. Ну, говорять зараз іноді погане про Україну по телевізору, але що ще росіяни можуть сказати про українців. Знову ж таки, є дуже багато родин, де частина походить із України. Тому дуже тяжко вважати поганою ту націю, звідки в тебе родичі.
Слухай, а тобі не здається, що оця відкритість українців, про яку ти говориш, і закритість білорусів пов’язана із тим, що ти говорив про Білорусь як землю лісів, боліт. А в нас, зрештою, степ.
Євген: Як людина, що зараз живе в Україні й прожила все життя в Білорусі, я вважаю, що цей стереотип має під собою правду. Бо я завжди бачу, що коли у вас у село приїжджає невідома людина, то до неї будуть ставитися відкрито, всі готові розцілуватися, розпити чарку. У Білорусі таке ставлення тільки до своїх, наприклад, родичів, друзів. А от до невідомих людей такого вже не буде. Тут, знову ж таки, ще той момент, що українці легкі на підйом. Ну, і гарячість певна. Наприклад, ті самі протести — це дуже цікавий індикатор. Люблять порівнювати протести в Україні та Білорусі. Наприклад, коли кажуть про Майдан, то кажуть, що «ну це ж українці, вони одразу підуть битися із поліцією», а про білорусів, що вони ото взуття будуть знімати перед тим, як піднятися на лавку, чи сміття після себе прибирають. Насправді скажу таку думку, що білоруси самі іноді намагаються відповідати ось цим уявленням про себе.
Та, знаєш, хотів би згадати оті фото, де ви стоїте на лаві, як переходите на світлофорі під час протесту. Але ж в українців насправді теж таке є. Поки це лише протести, а не революція, по газонах ніхто ходити не буде.
Яке у вас взагалі зараз ставлення до Майдану? Я говорю не як про Революцію Гідности, а як про явище. Про те, що протести ще можуть відбуватися і так.
Євген: Ой, тут я буду вельми суб’єктивним. Бо, говорячи про історію, ми можемо посилатися на якісь джерела, праці. А тут ще нема ніяких даних, на які я міг би покластися. До Майдану ставлення різне. Головне питання: а що це дало. Проте, я бачу, що це дало, тому мені це питання не зрозуміле. Це дало право вибору. Білоруси, та й деякі українці, з якими я говорив, хочуть бачити дещо інше: певні економічні та соціальні покращення. Спочатку ставлення дійсно було не дуже, бо всі погіршення вважалися наслідками Майдану, тому було певне розчарування та недовіра до таких методів протесту. Зараз ставляться скоріш суперечливо. У нас такий формат зараз неможливий, бо це різниця між людьми. Я можу уявити Майдан в Україні. Таксист зі Львова казав, що «ми б усі вийшли, якби в нас вбивали людей, і почали б штурмувати поліцейські дільниці». А в нас не вийшли. Ось у цьому й різниця. Хоча, я кажу, що потрібно бути рішучішим, але, можливо, я це кажу через те, що в мене українська кров. Ось, наприклад, в Росії зараз почалися протести, проте у нас жартують, що революція — це тільки український метод, але ні білоруси, ні росіяни цього не можуть. Чому? Про це можна довго дискутувати. Шукати щось в історії, в національних рисах. Якщо говорити про ідею насильницького спротиву, то в білорусів це не знаходить відгуку або ж знаходить лише у зовсім маленькій частині населення. Тому ось цей протест, що відбувся, це вияв певного національного консенсусу. Це той формат, який більшість підтримує та готова прийняти.
Данило: Цю українську «войовничість», на відміну від росіян чи білорусів, можна пояснити зокрема й через призму останніх 30 років. У нас лишалася якась партійність, зміна влади відбувалася. Лишилася опозиція, коли в Білорусі її всю перебили. Мені здається, що політична культура останніх 30 років грає роль.
Нумо тоді перейдемо до останнього питання: що може стати новими точками дотику в наш час між Україною й новою Білоруссю?
Данило: Мені здається, що перша й основна точка — це відрив від Росії та напрямок в Європу. І, можливо, навіть розбудова сильних, незалежних держав у хороших сусідських стосунках.
Євген: Повністю погоджуюся. Мені здається, що будь-які соціально-політичні виклики, які виникають перед націями, якщо говорити по-колективістському, і свідчать про те, які стосунки поміж народами. Знову ж таки колективістський термін, бо ж зрозуміло, що існують стосунки держав та стосунки окремих індивідів. Зрештою, коли почалася війна в Україні, у нас тут було багато негативу про Україну, проте для мене значущою точкою стала подія, коли на футбольному матчі в Мінську весь стадіон скандував «Путін — х…ло». Це була не кричалка ультрасу, а всього стадіону.
Далі Євген встає й вішає в себе на стіні біля білоруського прапора український. Ми ще довго говоримо просто про особисте, запрошуємо одне одного в гості, домовляємося про зустрічі задля поліпшення сусідських, але в жодному разі не братніх, стосунків межи націями. Насправді такі розмови набагато краще дають зрозуміти народ, аніж будь-яке дослідження. Тому, коли ви в неділю вчергове побачите людей із бчб-стрічками й прапорами… поговоріть, пізнайте їх особисто.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
