Колодій. Спудейський вісник №10 (14.03.21)
Колодій від СБ: Горіла баба — палала, коло спудеї стояли!
▼
Скрипторій: “Україна. Їжа та історія”
▼
Слово за слово: Денис Кирій-Федосенко
Переднє слово
Добривечір!
Цього четверга Могилянка вже традиційно зустрічала її, Весну. Спалення Баби у переддень Колодія стало доброю традицією за підтримку котрої дякуємо Спудейському братству. Радістю наповнились наші серця, бо знову повернулось тепло надворі. Тоді як САЗ дозволив нам зробити свій вибір, омріяні курси вже у наших планах. Такі новини не можуть не радувати.
Першу річницю на карантині ми зустріли цього тижня. Час, що здавалось напочатках міг стати прірвою у нашому житті, натомість додав нам лише інших клопотів. Пандемія не змусила нас опускати руки, а навпаки — шукати нові істини в таких простих речах поруч.
А наступного тижня нас чекає продовження епопеї виборів президента НаУКМА. Доленосний день календаря уже цього четверга — 18 березня. Наша команда невпинно слідкує за виборами, тому, щоб бути в курсі всього-всього, доєднуйтесь до інформаційного каналу. А вже завтра — публікуємо інтерв'ю із кандидатами. Буде багато цікаво.
Весна вже тут, стрічаймо!
Бережімо здоров'я своє та близьких, хвиля недуги знову наростає.
Колодій від СБ: Горіла баба — палала, коло спудеї стояли!
Колодій — споконвічне свято, яким у наших предків знаменувалося закінчення зими і початок весни, яке було символом нового життя та продовження роду. Інколи його називали «Бабським тижнем», тому що це був саме той час, коли все жіноцтво з приходом тепла ходило «поколодкувати» у шинку, аби поговорити про злободенні проблеми сімейного життя. Проте так історично склалося, що традиції Масниці збіглися з нашим Колодієм і утворили традиційне «2 в 1», тому ці святки правляться і з іграми, і з приготуванням смачних страв, і з ворожінням, і навіть зі спаленням солом’яної баби. Усю архаїчну фантастику цього свята вдалося відтворити хранителям праподій у Могилянці — Спудейському Братству.
Рубрика: Довідка для фрешів (від організаторки цьогорічного Колодія)
Що таке Колодій від Спудейського братства? У чому особливість?
Колодій від СБ — це щорічний фестиваль у Могилянці, під час якого ми зустрічаємо весну, шукаємо своїх significant other (бо Колодій — це ще й бог шлюбу), смакуємо млинці та вареники.
Кульмінацією події є фаєр-шоу та спалення баби.
Чому СБ щорічно спалює власноруч зроблену солом’яну бабу?
Баба — це своєрідне «опудало» зими, тож спаливши її, ми прощаємось із холодними днями, морозними щічками й вітатимемо весну.
Довбня Настя, ФСНСТ — 1
Організаційні витребеньки Колодія
Цьогорічний Колодій мав дещо гібридну форму, з одного боку онлайн-розваги: онлайн-ярмарка, збірка рецептів від викладачів та деканів КМА та навіть спіддейтинг, а з іншого — офлайнове «пускання півня» на солом’яну жіночку. Тож редакція Вісника вирішила дізнатися про ідею, організацію та саме свято безпосередньо в людей, які координували певні відділи події, і, звісно, в організаторки події — Анастасії Довбні, ФСНСТ-1.
Як відбувалося приготування до цьогорічного Колодія?
Приготування до Колодія відбувалося онлайн, спочатку це були дві збірки, під час яких ми брейнштормили ідеї і формували загальну концепцію події. Сформувалося декілька відділів, які займалися окремо своєю частиною організаційного процесу. Поставлені нами задачі були сповнені пригод та нової інформації, це зумовило і створення стікерпаку, і збірки рецептів від викладачів Могилянки, і загалом комунікації з Могилянськими викладачами. Хтось пропонував запечену скумбрію, хтось родинні історії розповідав, це було надзвичайно. І, звісно, неймовірне захоплення я маю висловити команді, завдяки якій мій досвід організації такої події, будучи ще малючкою, був настільки класним і спокійним.
Чому традицію спалення баби вирішили все-таки провести офлайн, і чи були труднощі, пов’язані з карантинними обмеженнями?
Спалення баби було приводом для окремого обговорення, бо потрібно було проаналізувати всі «за» та «проти» кожного варіанту — онлайн і офлайн. Сценарій фестивалю був прописаний таким чином, що завжди був план «Б». Якби ми не спалили бабу, сто відсотків були б якісь альтернативні варіанти, проте головною метою було передати атмосферу офлайну, цю магію проводжання зими та урочисту зустріч весни (яку, власне, і знаменує спалення баби). Ми з командою зрештою надіслали подання в КМДА, нам його затвердили, тому труднощів, пов’язаних із карантинними обмеженнями, на щастя, не виникало.
Як ви могли здогадатися із заголовку статті, головною подією Колодія було урочисте спалення солом’яної баби. Тому спочатку трохи історичних інсайдів про це ритуальне «пускання півнів», а потім і про могилянців, які відтворювали цей древній обряд.
Історична довідка: «Навіщо спалювали солом’яне опудало?»
Колодій (а радше навіть Масниця) відома своїми обрядами-ритуалами вигнання зими та зустрічі весни, де спалення баби було фактично проводами попередньої пори. У давнину для реалізації цього обряду хлопці зазвичай збирали по хатах непотрібні речі, складали на гірці або найвищій точці села, а потім розпалювали багаття, яке символізувало весняне Сонце.
Узагалі спалення Масниці (Зими) було своєрідним оберегом, бо за повір’ями вогонь володіє захисними властивостями, які потім можна використовувати в інших ритуальних практиках. Солома слугувала реліктовим артефактом Масниці і грала роль такого собі стимулятора до пробудження світла та тепла з подоланням холоду та темряви. Вважалося, що саме дим від соломи відлякував відьом, хвороби (коронавірус теж, сподіваємося) та морозці. Ця традиція також пов’язана з опудалом Морани (Мари) — солом’яної богині смерті, образ якої спалювали та розривали, таким чином звільняючись від зими, смерті, мороку. У цьому спаленні була і своя циклічна символіка, бо в такий спосіб Морану ніби відправляли знову до землі, даючи світу можливість відродитися. Такі ритуали та обряди з часом були перенесені на календарні святки, особливо ті, що відбувалися на межі пір року, під час яких за народними повір’ями найбільш активізувалися нечисть, ворожі людські сили.
Створення Могилянської солом’яної баби!
Щодо дизайну, концепції та труднощів створення солом’яної баби розпитала в координатора цього відділу — Максима Лепського, ФЕН-1.
Розкажи про процес виготовлення солом’яної баби
Загалом процес складання був важким у тих моментах, де це не очікувалося. Одразу було дуже багато проблем із приміщенням. Під час офлайн навчання бабу складали в кімнаті СБ (4–107). Через карантин пустити нас у цю кімнату просто так не могли, до того ж сама кімната зараз у стані ремонту. Тому нам довелося шукати інше місце під створення баби. Із цим нам на щастя допомогла пані Осьмак, вона, незважаючи навіть на неправильно оформлене подання, дала нам спочатку кімнату КУТів, а потім дала доступ до підwallу. Але варто відмітити, що навіть попри комунікабельність пані Осьмак, узгодження привало 3–4 дні та підтискало наші дедлайни. Було навіть так, що ми уже вибирали матеріали для баби, поки в цей момент приміщення в нас усе ще не було (тобто куди б ми мали вести ці матеріали, ми не уявляли).
Скільки людей працювали над створенням баби? Де працювали?
Щодо людей, то разом зі мною нас було семеро. Колектив було підібрано доволі вдало, хтось вмів зробити креслення, хтось мав дизайнерські вміння і прикрасив бабу.
Чи брали десь приклад, чи власноруч вигадували дизайн?
Прикладу не було, хіба що попередні напрацювання, проте загалом відштовхувалися від того, що вже було. Скільки одягу змогли знайти на балансі СБ і позичити (із цим, до речі, також допомогла пані Осьмак), стільки й одягли на фігуру. А основа у формі хреста — це класика для солом’яних баб.
Скільки часу витратили на створення?
Щодо часу, то витратили його багато на підготовку (знайти приміщення, людей, тобто на організаційні питання + півтора тижня минуло, аби знайти солому). А от на сам процес створення пішло мізер часу. Два дні на створення конструкції у формі хреста (десь годин 6–7) і на обкладання соломою + декорування два дні (приблизно 4–5 годин). Тобто загалом на процес виготовлення ми витратили орієнтовно 12 годин.
Процес створення та реалізацію «живої» солом’яної баби ми зрозуміли, а ось як готувалися конкретно до спалення біля 3 корпусу, чому варто було затримати підпал на певний проміжок часу розповіла комунікаторка Мирослава Муратова, ФПрН-2:
Щоб спалити солом’яну бабу ми розділилися на 2 напрямки: Максим був відповідальний за фізичну бабу, і готував її з командою та запалював. Пожежники і поліція, до речі, брали документи в нього і в мене.
Напроти церкви на Іллінській вже палили бабу. Тож цього року спробували змінити локацію і палити перед 3 корпусом (Круто? Круто).
У той час як я писала подання до КМДА, я попередньо ще купу часу перед самим спаленням розмовляла з пожежними службами і поліцією. Затримка була пов’язана саме з тим, що спершу не приїхали пожежники, бо начебто запит не дійшов, а потім нам ще не віддавали бензин.
Та це не завадило нам спалити бабу, і все було класно, бо наступного день пішов сніг.
Щодо питання, чому вирішили зробити цей перший в Могилянці цьогорічний офлайн івент, організаторка Анастасія Довбня зазначила:
Уже сто відсотків всім набридли конференції, для більшості можливість сидіти на події в піжамці і ліжку вже не є такою привабливою, якщо порівнювати з відчуттям, що ти спілкуєшся з людьми очі-в-очі, чуєш сміх просто зараз, а не з затримками через погане інтернет-з’єднання. Дуже хотілося офлайну.
Вітаю всіх із достойними проводами зими та поверненням прекрасної весни. Хоча морози зі снігами ще не хочуть від нас йти, проте настрій у нас точно сесійно-весняний, сподіваємося, що всі незгоди пішли разом зі спаленою бабою біля 3 корпусу. Усім див!
Скрипторій: “Україна. їжа та історія”
Для кожної країни, яка приймає іноземні делегації важливо мати гастрономічну програму. Ситі дипломати охочіше розв’язуватимуть нагальні питання. І тут постає питання — що ми знаємо про свою гастрономічну традицію? Що ми можемо розповісти іноземцям? Чи відомо вам, що шпараги, варя, вергуни та пірники — це не компоненти магічного зілля, а питомо українські страви? Чи чули ви коли-небудь про борщ із сома? Два тижні тому Український інститут та портал їzhakultura презентували книгу «Україна. Їжа та історія» — першу працю, яка розповідає про українські кулінарні традиції. Видання вийшло українською та англійською мовою і орієнтоване на якнайширше коло читачів. І покликане воно розказати смачну історію про Україну.
Ця книга — про кулінарну дипломатію у її найрізноманітніших проявах. Тут читачі та читачки знайдуть інформацію про історію продуктів та їхнє поєднання, про традиції гостинності, етикет та культуру спілкування. Одна з частин книги розповідає про смаки української кухні — солодкий, квасний, солоний та вуджений. Крім того, кожен може дізнатися і про досвід інших країн у просуванні власної гастрономічної культури.
Одначе основу видання все ж складають рецепти. І в цьому аспекті книга навсправжки вражає. Тут є сільська та міська кулінарні традиції, а також кухня сезонів та регіональна кухня. Читач натрапляє на караїмські, болгарські, грецькі страви, що походять з території України. Кожен рецепт перевірили та довели до ладу українські шеф-кухарі. Тож перед нами — актуальна книга про актуальну культуру їжі.
Кулінарна дипломатія — це про історію, про культуру, яка пов’язана з їжею, її споживанням, культорою її приготування, історією страв, історією страв, історією технологій. Кухня — це те, що може закохати в країну.
Тетяна Філевська, кретативна директорка Українського інституту
Попіклувалися видавці і про вегетаріанців. Зокрема, у виданні можна натрапити на два рецепти яворівського пирога — із м’ясом та без. Про цей пиріг та інші локальні страви розповідають у розділі «Спеціалітети». Загалом же, одна з цілей книги — показати, що українська кухня — не жирна і важкостравна, а смачна і корисна.
Поряд з тим, як зазначила Тетяна Філевська, кретативна директорка Українського інституту, їжа постає основою для розмов про ширший контекст української культури. Сьогодні більшість мешканців живе у містах. Відповідно, вже не можна задовольнити себе думкою про те, що центр нашої гастрономічної культури лежить у селі. Ми переживаємо досвід творення міської традиції, міських страв та міського споживання. І книга «Україна. Їжа та історія» може допомогти нам зрозуміти виміри цієї нової культури.
Ми розповімо про продукти, ми розповімо про історію, ми розповімо, зрештою, про міську кулінарну традицію. І я сподіваюся, що ми трошки знімемо з української кухні шаровари.
Олена Брайченко, співзасновниця їzhakultura
Коли ми пізнаємо себе, нам стане легше порозумітися з іншими. Через їжу ми можемо розкривати свою країну для іноземців. Кулінарна дипломатія — це не лише про міжкультурні зв’язки, а й про те, як нас уявляють за кордоном. І про туристів, які завдяки цій книзі захочуть відчути Україну на смак.
В Одесі море дає додаткову сіль, а у Львові ми вже каву не маємо де подіти, тому стежки нею посипаємо.
Ігор Лельо, історик, автор книги «Львівська кухня»
«Україна. Їжа та історія» — це чудова нагода зануритися у світ сучасної української культури. Культури їжі, гостинності та пам’яті про минуле. Або принаймні насолодитися сотнею світлин, зроблених для цього видання. Зрештою, якщо ви просто любите готувати і шукаєте нових ідей — сміливо розкривайте цю книгу. Смачного!
Слово за слово: Денис Кирій-Федосенко
Продовжуємо знайомити з нашими спудеями. Сьогодні розмова про навчання в Англії та Києві, про кіномистецтво та натхнення, з Денисом Кирій-Федосенком, першокурсником НаУКМА бакалаврської програми «Історія» та, за сумісництвом, першокурсником Southampton Solent University спеціальності «Film production».
Сьогодні до нашого інтерв’ю я доєднався з міста Кропивницького. Звідки «привіт» передаєш ти?
Я зараз знаходжусь в Саутгемптоні, це на півдні Англії, тож я зараз у Великобританії і звідси даю інтерв’ю.
Сьогодні у нас, в Україні, похмуро. Яка погода в Англії?
У нас три градуси тепла, це десь така середня температура. Завжди похмуро, хмарно… Дуже мало сонячних днів буває, тож коли приїздиш сюди, починаєш цінувати такі дрібниці.
Погоджуюсь, це дуже по-англійськи говорити про погоду. Яка нині «погода» в англійській освіті? Як навчається?
Навчається, в цілому, добре, дистанційка, як і усюди. Приїхав я сюди, бо у мене вже закінчувалася віза (до 10 січня), тож треба було повертатися, щоб отримати картку на місце проживання, з якою я далі зможу їздити вже без візи, але тут повний локдаун, уся освіта онлайн.
Якщо порівнювати з тою ж дистанційкою у Могилянці, чи можеш уже зараз говорити про порівняння? Чи часу для знайомлення ще не так багато?
У моєму університеті, а навчаюсь я в Southampton Solent University, ми так само маємо онлайн платформу, схожу на DistEdu, зроблена вона дещо інакше, інакший дизайн, але суть та сама. Називається «Solar online learning», де викладають всі матеріали: конспекти, відео-уроки і завдання. Усе відбувається там. Мені навіть здається, що з ним більше взаємодіють, ніж ми з DistEdu.
Окей. Як відбуваються ці «відео-уроки»? Сухий виклад чи якийсь інтерактив?
Ні, інтерактивно. На уроках — обов’язково сидіти з камерою, хоча, якщо ти декілька разів цього не зробиш, тебе сильно змушувати не будуть, але вчителі дуже заохочують, щоб таки вмикали, щоб усі були з камерами, постійно взаємодіючи з учнем. Групи невеликі, в моїй групі було максимум 12 людей, тому кожен урок — це взаємодія. Учитель щось питає — ми відповідаємо. Так завжди.
Щодо кампусів і щодо місця проживання. Який інтер’єр, побут?
Хм… Тут доволі чисто! У кімнатах немає особливої вишуканості, але є все найнеобхідніше. Був такий момент, коли я приїхав, а у нас через карантинні обмеження не було ні ковдри, ні подушки, були тільки простирадла… На своє щастя я запхнув в чемодан подушку, десь два дні ми жили без ковдри. Було дуже холодно… Батареї тут специфічні: вимикаються кожні дві години. Там стоїть пристрій, на який варто натиснути. Ось так спиш, тобі стає холодно — мусиш прокинутись і натиснути — вона гріє. Не дуже зручно.
Атмосфера така собі, бо перші десять днів нам було заборонено виходити, були на самоізоляції. Самотньо… Брак їжі змушував порушити карантин…
В Україні для цього є «Дія», вона свого часу мала б відслідковувати твоє місцеперебування. Чи є щось подібне в Англії?
Тут такого не помічав. За весь час, що тут живу, нам розповідали, що приходили (поліція або лікарі — ред.) лише до однієї дівчинки і все. Так не слідкують, але виходити — на свій страх і ризик.
Після почутого «чисто» записав питання: як з прибиранням, як контролюєте?
Дивись, у кімнатах прибираємо самі. На кухні — іноді приходять люди виносити сміття. Мені подобається, що його тут сортують. Тут відчувається, що його згодом кладуть куди потрібно. Одразу застав у своїй кімнаті дві урни — для органіки і для побутового сміття. На кухні три урни: органіка, те, що можна віддати на переробку і те, що вже переробити не можна, як-от поліетиленові обгортки або якісь жорсткі пакунки. Вони високі, але не широкі.
Вимоги пожежної безпеки ускладнювали наші київські спроби …
У нас у кімнатах стоять датчики паління, але вони, як на мене, не дуже працюють. Певно, реагують на велике займання, але щоп’ятниці їх перевіряють, і датчики подають пожежну тривогу, і на них треба не реагувати.
Ще одне питання, яке турбуватиме мешканців наших гуртожитків: як далеко помешкання від навчальних авдиторій?
Саутгемптон саме собою невелике містечко. В радіусі 10–15 хвилин можна дістатись необхідних точок. Є враження, що усе місто покривається університетом, його відділи фактично усюди. Ще раз повторюсь — на кампусах мені побувати поки не вдалося, локдаун. Якщо говорити більш узагальнено, мені здається, що людей тут набагато менше на вулицях, ніж у нас. У час жорсткого локдауну у нас людей буде побільше.
Працюють тільки продуктові та служби доставки. Але через інтернет щось замовити неможливо, адже ми не мали іменних кредитних карток. Бувало, навіть стукали у вікно машин, просили купити нам щось. Давали декілька фунтів. Чули тільки: «ні, ми для вас нічого не зробимо». Така особливість англійського менталітету…
А як у англійців з гумором? Чи ще не було таких ситуацій, щоб його випробувати?
Напевно, що не було. Помітив лишень, що вони слухають якусь дивну, застарілу музику, якісь хіти 2010-их років, 2000-их, і щось най-найпопулярніше, як ImagineDragons. З хітів останніх років я тут нічого не чув. Це було трохи незвично, адже музика допомагає соціалізуватись. Якщо ти заходиш на кухню чи йдеш вечірку, чуєш знайому пісню і тобі підспівує хтось з Німеччини чи Франції, ви вже на одній хвилі.
Про Моргенштерна питати не буду, відповідь очевидна. Ти згадав «з Німеччини, Франції». Ким є студенти Саутгемптона?
Тут навчаються такі ж молоді люди, багато приїздить з Лондону і взагалі з Англії, не тільки з-за кордону, принаймні ті, кого я зустрічав тут. У нас є друг з Чехії, з яким ми познайомились через вікно. Йому 19, тут десь так і навчаються: люди від 18 до 20.
Цікаво. Давай поговоримо про твоє заняття. Film production — твоя творча професія. Розкажи, що тебе надихнуло на це.
Десь з класу дев’ятого я почав такі-собі пошуки себе, чим буду займатись. В мене мама — архітектор, а тато — фотограф, такі от творчі люди, тож я себе так само бачив десь там, у творчому руслі й хотів у цьому розвиватись. Не знав, де саме, але пробував усе. Спробував фотографувати. Це мені більше сподобалось, ніж малювати, я і досі фотографую. Вже в одинадцятому класі, саме першого вересня, я вже вирішив з батьками, що хочу пов’язати своє життя з кіно, тому записалися у кіношколу, як окремі курси. Розглядав усі ролі, але знав одне — хочу щось створювати, це те, що мені приносить задоволення, те, чим я хочу займатись у житті.
Тож у тебе був вибір між фотографією і архітектурою. Чи були спроби це поєднати, чи фотографуєш ти зараз архітектуру?
Архітектуру — ні. Мені важко фотографувати просто природу чи будівлі, бо особливий сенс я бачу лише тоді, коли там є людина. Люблю фотографувати людей, мені треба щось живе в кадрі.
Отже, головна в кадрі — людина. А якщо говорити про мистецтво узагальнено, хто у ньому головний: митець, споглядач чи охоронець музею?
Думаю, що митець. Він створює реальність, це люди, які бачать світ інакше і рухають його, слово за ними.
Добре, а якими тоді навичками має володіти митець, коли ми говоримо про режисуру? Окрім того, щоб мати натхнення, звісно.
Якщо говорити про режисуру, я вважаю, що це має бути хороший менеджер, гарний управлінець, бо режисер — це людина, яка організовує всіх, у такої людини має бути візія, вона має точно розуміти те, чого хоче досягти. Режисер займається тим, що або сам створює, або йому пропонують уже щось, але саме він знає, як це зробити і передає своє бачення іншим. Найважливіше для режисера — це керувати, вести за собою, мати своє бачення.
… і продавати себе.
Думаю, цю навичку треба мати усім, не обов’язково режисерам.
Авжеж. Денисе, чи доводиться наразі чимось жертвувати, щоб таке захоплення, така робота була «не в напряг»?
Хех, по своїй суті я, як і більшість людей, що б не робив, роблю все останньої миті. У мене завжди з цим невеличкі проблеми, навіть незважаючи на те, що я навчаюсь у двох навчальних закладах. Іноді я вриваюсь останньої миті й роблю щось неможливе. Іноді виходить, іноді — ні. Але найчастіше — це просто брак самоконтролю.
Здається, це дуже по-студентськи. За моєю інсайдерською інформацією ти займаєшся спортом. Що це за спорт?
З п’яти років я займаюсь карате. За той час, що я займався, я отримав статус КМС, чорний пояс, перший дан і також нагороди з усіляких міжнародних та всеукраїнських змагань. Одного разу втрапив до збірної, брав участь у World Combat Games в Будапешті в 2019 році. Провів таку насичену спортивну кар’єру… Але коли довелось вирішувати, в пріоритет поставив навчання, спорт посунув на задній план.
Ми таки повернулись до вступу. Питання досить логічне: чому історія і чому Могилянка?
Любов до історії мені привила ще моя вчителька, у класі восьмому. Вона була така, непроста, але за собою помітив, що ті вчителі, які не подобаються іншим, які змушують працювати, мені імпонують найбільше, заряджають мене і мотивують. Коли почав активну підготовку, зрозумів, що якщо не творчість, то історія. Зрозумів, що хочу про це дізнатись більше. Мені подобається історія як наука, як дослідження, подобається розуміти логіку подій, що було тоді, як сьогодні, і що буде далі. Ще я став певен, що історія допоможе мені в моїх творчих проєктах, що стане підґрунтям можливих сюжетів.
Якщо б це була історія в кіно, який би це був сюжет? Яка епоха, постать, подія?..
Дуже подобаються двадцяті роки ХХ століття і часи перед цим, період українізації. У мене взагалі колись була ідея, що було б круто екранізувати роман Валер’яна Підмогильного «Місто». Думаю, цю епоху можна було б класно передати.
Це той випадок, коли є класний автор і сюжет, яким бракує це одного класного режисера…маєш усі шанси! Денисе, дякуватиму за розмову. На останок прошу дати пораду нашим читачам, з чого починати, які документи збирати, де можна відслідкувати інформацію про вступ за кордоном?
Дивись, я вступав з компанією «Student Study» (це може прозвучати на правах реклами, але, насправді, є купа інших агенцій, які займаються міжнародною освітою в Києві). Там мені допомогли у розумінні ціна/якість, зважаючи на навчання англійською мовою.
На першому етапі від мене вимагалося дві рекомендації від вчителів і від якось креативного керівника, мотиваційний лист. Також я надсилав своє портфоліо і спортивні досягнення. Іноземні виші дуже цінують, якщо ти встиг відзначитись десь крім школи. За це мені дали невеличкий грант — знижку на навчання.
По документам — вас уже скоординують. Я думаю, що найкращий спосіб — це саме звернутись до подібних агенцій. Все реально!
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
