Колодій. Спудейський вісник № 7 (01.03.20)
Колодія величаємо – весну зустрічаємо
▼
Welcome to OSToworld!
▼
Сонце, віти, пані Яна
▼
Калабаня
▼
Ілюзіон: «Черкаси»
▼
ЄвропаЦеМи
▼
А в нас війна?
Перше слово
Добривечір, любий читачу!
Цього тижня могилянці радо стрічали весну та драйвували під ритми улюблених саундтреків із фільмів.
Ми багато говорили про Революцію Гідності, російсько-українську війну. Цей тиждень змусив нас укотре зрозуміти, які вони, наші справжні цінності – українські та європейські.
Цього тижня обрано нових представників до Студентської Колегії.
Цей тиждень був останнім кроком до заслуженого відпочинку, попереду ТСР.
Нарешті, наша команда презентує спільноті Спудейський словесник – це зібрання лексики, котрою послуговується могилянська спільнота.
Сьогодні над бурсою сходить 50-те сонечко Вісника! 🌞
Із першим весняним сонцем,
головний редактор «Спудейського вісника»
Сергій Фірак
Колодія величаємо – весну зустрічаємо
Унікальне українське свято, адже альтернатив немає у цілому світі! Усі ці гуляння влаштовують на честь весняного пробудження природи. Оскільки це було останнє гуляння перед найсуворішим постом, справляли його гучно, весело та смачно, ярмаркували з музикою, піснями та найрізноманітнішими розвагами.
У жартівливій формі нагадували про важливість створення сім’ї, дівчата могли розіграти сцену весілля, символічно показати симпатію до конкретного парубка. За тиждень до Великого посту всі намагались помиритися, пробачити старі образи та попросити пробачення, тому Колодій часто називають святом примирення.
Свято характеризується спеціальними стравами, адже більшість із них приготовлено з молочних продуктів , усі каші виключно на молоці. Хотілось би зазначити, що звичай приготування вареників існував ще за часів трипільської культури, задовго до нав’язаних у радянські часи млинців. Цікаво, що вареники символізували молодий місяць, який у свою чергу був символом жіночої енергії.
Колодій, Масляна та Масляниця- одне й те саме? Зовсім ні!
Колодій – назва, пов’язана з традицією святкування до хрещення Руси-України, – прив’язування колодки неодруженим парубкам. Фактично, це було предноворічне свято, адже наші предки святкували Новий рік із настанням зими. Також Колодій – це бог шлюбу, примирення і згоди.
Масляниця символізує прихід весни, відродження життєвих сил, як людини, так і усієї природи.
У той же час Масляна – це народні гуляння, які влаштовують заради того, аби добряче наїстись перед довготривалим постом і помірятись силою. Це типова назва для цього свята в Росії.
Колодій у Могилянці справляли не менш жваво. Чаруюче виконання фольк-джем музики, яке заповнювало КМЦ, покази чорно-білого україномовного кіно, бійки подушками на колоді, завдання з колодками та неймовірні смаколики: млинці та вареники з різними начинками. Усе це підготували для нас малюки та братчики Спудейського Братства.
Процес підготовки до заходу почався за три тижні, було залучено дуже багато людей. Своїми враженнями про те, як пройшов захід, поділилась головна організаторка Колодія Нелі Блінова:
«Тенденцією минулих чотирьох років було святкування Колодія , спершу – це все було щось хаотично-незрозуміле, виникали проблеми з вчасною доставкою їжі, саме тому я була не на жарт напружена, проте це дуже круто – ти отримуєш величезну кількість емоцій, оскільки бачиш людей, які задоволені. Так багато людей ще ніколи не приходили на спалення Баби та на вогняне шоу, тому це щось неймовірне, вибух, особливо для мене , бо я вперше це все організовувала».
Кожного року змінюються організатори, а отже й суттєво змінюється підхід і бачення цього свята, проте концепція та деякі суто могилянські традиції залишаються незмінними. Цього року координаторами майже всіх відділів були першокурсники зі своїм фреш-поглядом. Братчики, безсумнівно, координували, а отже, був збалансований досвід минулих поколінь та нове бачення цього покоління.
Відчувалась неймовірно дружна та родинна атмосфера. Це була певного роду дитяча забавка. Основною метою організації конкурсів було прагнення абстрагуватись від сучасності та повністю перенестись у середньовіччя, у часи, коли не існувало ґаджетів і молодь могла розважатись тільки так. Їм точно вдалось досягти мети! Адже КМЦ на день став мініатюрою типового українського селища, описаного у народній творчості.
З появою першої зорі почалось справжнє вогняне шоу. Це. неймовірне видовище, коли від витонченості рухів артистів мимоволі затамовуєш подих. Час спалення Баби та імпровізовані могилянські хороводи довкола неї об’єднували усіх присутніх.
Задоволені святом могилянці на довго запам’ятають цей вечір, який закарбувався у спогадах кожного. Приємно, що зі зміною поколінь могилянців, Спудейське Братство докладає усіх зусиль для підтримки українських традицій в Академії. Окрему подяку хочется висловити висловити усім братчикам, виконавцям, акторам і фотографам – усім, хто зробив цей день першою зустріччю весни.
Welcome to OSToworld!
Весна наступає, і тепло її не спинити – так само, як і музику. Вона також наповнює серця магічною теплотою та спогадами. Із фільмів, серіалів або мультиків, наприклад. Саундтреки давно стали частиною кіномистецтва, без них іноді вже неможливо уявити певного героя чи історію. Тож це неймовірно, що КУТ присвятив новий квартирник саме цій темі.
У четвер це був не просто ПідWall, а вікно в іншу реальність. Люди поступово збиралися, радісно гомоніли, роздивлялися постери на стінах. Та коли на сцену вийшов справжній Гоґвартський (ой, тобто Могилянський!) хор, усі притихли в очікуванні: ось воно, нарешті, починається!.. Чорні мантії, свічки та головна тема з фільмів про Гаррі Поттера остаточно занурили публіку в атмосферу OSTового квартирника.
Найбільше пісень лунало звичайно ж із фільмів. Від брутальних треків з «Хеллбоя» та «Бійцівського клубу» до романтичних «Вільна» та «Shallow». Але просто так на місці публіка сидіти не схотіла. Після запальної пісні «September» та голосних «аааііаааа» люди посунули стільці та пішли гарцювати! Танцювали й під «Гуцулку Ксеню», «Брудні танці» й відому «Sweet dreams». Була також і краплинка супергеройської тематики, яку додав саундтрек із «Скотт Пілігрім проти всіх». Намагались «достукатися до небес» із «I will survive». Не обійшлося й без повільної мелодії на скрипці з гангстерського «Хрещеного Батька» (так-так, саме цей мотив зараз грає у тебе в думках) та сумної «See you again» з «Форсажу 7».
Проте публіку радували не тільки пісні з фільмів! Була на квартирнику й музична тема на саксофоні з серіалу «Кухня» та містично-лірична пісня з «Чорного Дзеркала». А як усі запищали від захоплення, коли залунав пісенний мотив із «Ай-Карлі»! Йой… Тоді повітря наповнилось дитячою ностальгією…
А надалі все продовжувалось, звичайно, через мультфільми, адже деякі з них можуть пишатися саундтреками не гіршими за кіношні й серіальні! Аж цілих дві пісні зі «Шрека» перенесли всіх у те казкове, трохи дивне та смішне королівство з Фіоною та Котом у чоботях. А після романтичного «Can you feel the love tonight» захотілося знову зануритися в Африку до Сімби, Тімона й Пумби.
Пролунав на OSTовому навіть трек з серій відеоігор «Assassin’s Creed», який влучно доповнила гра на сопілці.
Вдалося й трохи поспілкуватись з ініціатором квартирника, Ігорем Шудрою, який також виступав і на сцені.
Дякую тобі й усьому КУТу за цей квартирник – це було неймовірно. Як узагалі виникла ідея зробити саме OSTовий? Чи складним був процес підготовки?
Ідея OSTового квартирника – одна з ідей, що лежать у нас, можна сказати, «в запасі». Якщо чесно, у нас була ідея зробити дещо інше, але трохи не вистачало часу на реалізацію (тому чекайте щось цікаве трохи згодом). Але в результаті вийшло досить таки класно – і за кількістю відвідувачів, і за звучанням, і за організацією (незважаючи на деякі внутрішні нюанси – але куди ж без них). До речі, і запис квартирника цього разу, слава Богу, до нас «добіг».
А які твої враження від концерту? Що сподобалось найбільше?
Все пройшло мегакруто, я думаю. Усі музиканти просто умнічки, добре підготувались і класно виступили. Найбільшим відкриттям, звісно, був виступ хору, і я дуже сподіваюсь, що ці талановиті дівчата та хлопці продовжать нас дивувати своїми виступами.
Можливо буде продовження – Part 2? Все ж таки саундтреків багато.
Продовження? Хтозна, може, через деякий час і зробимо, як усі трошки «відпочинуть» від цієї теми. Але в будь-якому випадку дуже раджу слідкувати за нашими соцмережами (телеграмом – @kytspace, й інстою – @kyt.space), і ви точно не пропустите наступну подію.
Укотре квартирник запалив людей драйвовими емоціями та дав насолодитись улюбленими піснями. А цей ще й встигнув поступово перетворитися з глядацької зали на танцпол! Особисто мені подобалося перед кожним виступом вгадувати, з якого фільму чи серіалу буде наступна пісня.
Ще раз дякуємо КУТу, музикантам, співакам та всім, хто доклав зусиль, щоб OSTовий відбувся. Думаю, він запам’ятається ще ду-у-уже надовго.
Усіх з початком весни та ТСР, набирайтеся сил і не забувайте про музику!
Сонце, віти, пані Яна
Які часом трапляються дивовижні збіги! Буває, що певна думка турбує мозок кілька днів поспіль, пізніше еволюціонує в ідею, яка ось-ось і синтезується в слова. І ось ти стрічаєш це вираження у випадково обраній для читання книзі, у заголовку безкоштовної газети, у словах людини, яку бачиш уперше в житті.
Так було в мене з Яною Гавриш, сучасною художницею, чия виставка відкрилася у Колізеї цієї середи. Я прийшла, зацікавлена сільськими мотивами, а пішла зі спокійним тендітним відчуттям того, що мене розуміють.
Про що ми говорили з Яною Гавриш? Ця розмова не буде викладена у форматі інтерв’ю. Хоч ми й стояли посеред зали, те, що між нами відбулося, несподівано виявилося доволі приватним.
Спершу полотна.
Як сказано в описі виставки “Сонце та віти”, метою художниці є довести спостерігачеві монументальність певних образів, їхню здатність існувати за межами сюжету.
Ви уважно вдивляєтеся в лінії фарби, олівця й кулькової ручки. Немов пробираючись через зарості різнобарвного квіття, мандруєте від картини до картини. Цей шлях, яким художниця рятувалася від тавра ілюстраторки – це її пошук своїх, незалежних сенсів.
Уявіть, що вам випала нагода побувати на відкритті. Тоді ви почуєте голос. Це лагідний, шовковий голос зрілої жінки, що запрошує до розмови. Підходячи до неї, ви поринаєте в погляд.
Про що ви будете з нею говорити? Певне, запитаєте про ті самі незалежні сенси. Вона вам розкаже про те, яку роль в існування людини грає середовище. Це буде поясненням утоми, що ви відчуваєте вже не перший місяць опісля переїзду до міста. Ви з нею виявляєтеся обоє залюблені в село, обоє втомлені від брудної міської жвавості.
Вона радить частіше бути на природі, а ви цікавитеся про себе й випадково озвучуєте, чи можна щось змінити у місті, щоби зменшити цей тиск? Яна Гавриш тоді мрійно оповідає вам про японські містечка, поки сонячне світло з вікон повільно оглядає її полотна.
Вона свого часу втекла з міста у невеличке село, полишила за собою нечисті ритми, відчуття, немов життя минає повз, а все, що тобі варто зробити – встигнути до чергового дедлайну.
Квіти на полотнах Яни Гавриш – нагадування про те, що світ існує незалежно від тебе. Він був і завжди буде окремо від твоєї тривоги й утоми, сум’яття й роздратування, тому цей вимір сонця й віт може повсякчас бути твоєю вірною опорою, відрадою твоєї роз’ятреної столицею душі.
Запрошуємо на виставку Яни Гавриш “Сонце та віти” в Колізеї (КМЦ-2)! Встигніть завітати до 26 березня, аби набратися спокою перед новими весняними ділами!
Калабаня
Часто кінець зими приносить не тільки дедлайни, але й апатію. У такі моменти хочеться сховатися від світу, а краще – повернутися років на п’ятнадцять назад, коли найголовнішою проблемою буття був післяобідній сон. Тому минулої середи команда Білого простору вирішила здійснити подорож у дитинство та створити маленький осередок дитячого свята у Могилянці.
Подія називалася «Калабаня», а що означає це загадкове слово, розповіла співорганізаторка заходу Аня Досенко (ФСНСТ-1):
«Івент спочатку мав іншу концепцію. Та обдумуючи локації, зрозуміли, що логічніше буде присвятити цей вечір дитинству – зробити захід, на якому люди б змогли відчути себе знову дітьми, пограти в настільні ігри, обговорити найпотаємніше в халабуді чи вилити весь стрес у розмальовки. Та й загалом відпочити між дедлайнами, які наздоганяли перед ТСР-ом, побути безтурботними хоча б один вечір. Звідси ті назва – «Калабаня» (калюжа), бо для нас вона втілювала все, що ми хотіли донести івентом: незвичність, безтурботність та нестримне дитяче бажання все ж потрапити туди.»
Білий простір був наповнений різними локаціями, які дали змогу знову повернутися у ті часи, коли нам було по п’ять. Звісно, найбільше захоплення викликала величезна халабуда, побудована із вішаків, десятків коциків, подушок та ліхтариків. Саме там відбувалися запеклі битви у «Монополію» та найщиріші розмови, секрети яких назавжди збережуть іграшкові песики та ведмеді.
Розмальовки – це ще один атрибут нашого дитинства, чи не так? Мабуть, у багатьох вдома лежали стосики контурних картинок відомих персонажів та персонажок. Пам’ятате, хтось акуратно замальовував деталі та дотримувався кольорової гамми, а хтось – домальовував щось своє? Так і на «Калабані», оскільки тут був цілий окремий куточок для поціновувачів розмальовок. На окремому ватмані можна було залишити свої побажання, дитячі спогади або маленькі замальовки (просто як у шкільних зошитах).
Але дитинство можна відчути не тільки на дотик. Слуховою частиною нашої подорожі у минуле займалися Богдан Дунаєв (ФГН-1) та Максим Куліков (ФГН-1), які під гітару виконували ностальгійні і не тільки пісні. Згадати смак дитинства допомогли желейні черв’ячки, печиво у формі тваринок та різнокольорова газована вода, яку змішували між собою, вигадуючи нові напої.
Найголоснішою локацією була, безперечно, зона настільних ігор. Тут змагалися за першість в «UNO», якнайшвидше шукали пари у «Double» та намагалися не завалити дерев’яну вежу-дженгу. А тим, хто засидівся на одному місці, поруч можна було зіграти у «Твістер» із друзями.
У кожної та кожного з нас всередині живе дитина, якій варто час від часу давати можливість побешкетувати. А де ж іще це робити, як не в колі таких самих дорослих із часточкою дитячості і щирості?
Ілюзіон: «Черкаси»
Мишко (Євген Ламах) та Лев (Дмитро Сова) – звичайні сільські хлопці, товариші. З різних причин вони опиняються на флоті – та ще й на одному кораблі. Коли цей корабель, тральщик «Черкаси», повертається з навчань до місця дислокації в Криму, його екіпаж затягує у вир окупації півострова…
Фільм «Черкаси» здатен вразити глибоко, однак він потребує певного «налаштування». Скажу відразу: «Черкаси» – не військово-патріотичний екшн, який багато хто, з острахом чи надією, очікував побачити. З надією, бо вже по приходу з кінотеатру доводилося читати розчаровані відгуки деяких глядачів, що, мовляв, вони очікували «відчути гордість», але фільм очікувань не виправдав. З острахом – тому що така історія, в принципі, хороший сюжет для лубка.
Однак в кінотеатрі ви побачите насамперед фільм про те, якими ми були і якими стали. Фільм про те, що часто в часи потрясінь доводиться міняти свої цінності і себе – інакше ризикуєш втратити людське обличчя. Сам фільм є практично дослідженням про український флот та початок війни в Україні. Чесний, щирий і тому – сильний.
Що найбільше хотілось би відзначити?
- Відсутність «поворотного моменту». У більшості фільмів на подібну тематику неодмінно є перелом, після якого розумієш – зараз розповідь на екрані піде не так, як раніше. У «Черкасах» такого моменту немає. І події Євромайдану у Києві, і початок окупації Криму проходять десь на дуже далекому фоні, фактично повз увагу глядачів і самих персонажів. «Занурення в реальність» за межами тральщика відбувається повільно. Хоча й показано окремі сигнали «з берега», «з материка», з політики (з «українських справ»), але вони не дуже себе виявляють аж поки «Черкаси» не опиняються в блокаді. Цікавий момент – не раз у фільмі з’являтимуться сцени, в яких герої переглядають новини або слухають їх по радіо, однак ця інформація їх, здається, мало турбує.
- Глибоке і чесне дослідження українського флоту. Одним з основних приводів для критики фільму стала наявність в ньому великої кількості нецензурщини та суржику. Однак це скоріше перевага, ніж недолік. Адже через такі деталі, як «дєдовщіна», обсценна лексика, (пост)радянські ритуали та перекази, герої фільму показані, як живі люди в реальних обставинах, а не як ідеалізовані «ходячі плакати». Це виглядає переконливішим, герої стають «своїми» – зі схожими думками, переживаннями і мовою.
- Ефект присутності. Авторам вдалося створити атмосферу максимального занурення в час і обставини, про які розповідають. Оповідь ведеться в стилі, близькому до документального, а не ігрового кіно. Глядачеві мало що пояснюють, як це роблять в «попкорнових» фільмах, він має сам «зайти» в ситуацію і відчути її. Під час перегляду не раз здається, що ти повертаєшся у весну 2014-го. Але вже не як людина, яка тільки спостерігає за окупацією півострова, а як той, кого вона зачепила. На дві години глядач ніби переноситься в машині часу в ситуацію, коли ніхто не знає, ні що буде далі, ні як це все закінчиться. Панує невизначеність, а часом і відмова прийняти нову реальність, у якій Росія – не «братня країна», а ворог, а перехід на російську службу – це не перехід на таку ж роботу, але з вищою зарплатнею і в кращих умовах, а порушення присяги, що робить тебе зрадником і позбавляє людського обличчя.
- Акторська гра. Реалістичність досягається завдяки акторській роботі зокрема. Особливо хотілося б відзначити Романа Семисала, який зіграв Командира. Як і всі герої фільму, Командир переживає певну еволюцію, однак в нього вона помітніша, ніж у решти. Якщо спочатку між Командиром та його підлеглими є виразна дистанція, то в кінці він стає «першим серед рівних». Цікава деталь – на початку фільму Командир стоїть у повній уніформі старшого офіцера, глядач не бачить навіть його обличчя, а на голові в нього – офіцерський кашкет; водночас наприкінці фільму на ньому кепка, яка відрізняється від решти команди лише кольором. У Семисала вийшло переконливо показати еволюцію свого героя та розкрити його образ в тому числі й завдяки таким деталям.
5. Однак і Командира, і членів команди «Черкас» об’єднує одна річ, яка виникла не за їхньою волею – потреба зробити вибір. Вибір, від якого дуже багато залежить. І це вибір між комфортом (перехід на бік ще навіть не ворога, а опонента, який, оточує з усіх боків, і пропонує дуже спокусливі умови) і гідністю – залишитися вірним присязі, своїй країні, вірним собі, але в критичних умовах. І чинити опір, наслідки якого можуть привести до найгіршого, яке в березні 2014 ще тільки насувалося – до війни. Епізод, коли команда робить цей вибір є одним із найсильніших у фільмі.
Такий вибір навесні 2014 року зробила й Україна. Так, наша війна за гідність продовжується…
#ЄвропаЦеМи
Я їду сонячним Києвом на зустріч із відомим дипломатом в Могилянці. Поправляю краватку, перегортаю сторінку «Невеличкої драми» Підмогильного. Коли набридає читати про зітхання професора і молодої пролетарки, дістаю телефон і вмикаю новий альбом Лінії Маннергейма. «Через тиждень у них концерт в Одесі, треба було б сходити».
За вікном бігають діти у сквері, нас обганяє новенький range rover, ліворуч стоїть пам’ятник молодому воїну, який загинув на війні із Росією. Стоїть із автоматом в руці і в касці, довкола нього декілька державних прапорів і квіти. Згадую похорон українських солдат в Одесі, коли вся Соборна площа стояла на колінах, проводжаючи в останню путь.
І кожен раз ледь стримую сльози в такі моменти. Він загинув за те, щоб я зараз поправляв цю кляту краватку і думав про концерт українського гурту в Одесі. Він загинув не за європейського комісара чи високі зарплати. Він загинув за те, щоб я зараз поправляв цю кляту краватку дорогою в Могилянку. Загинув за мене, за водія range rover, за Лінію Маннергейма. За нас усіх.
Тому відповідальність за європейську Україну залишається за нами. На цьому на зустрічі акцентував увагу і віце-прем’єр-міністр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба. Говорили про національні інтереси держави та процес євроінтеграції, під час якого, власне, виникають дилеми. «Це щоденний вибір балансу», – зауважує пан Дмитро.
Європейський союз – не панацея і не мрія, а серйозна робота і стратегічне планування. Українському суспільству важливо зберегти проєвропейський наратив, відкинути зараз будь-які рефлексії і сумнівні «але», які призводять до небезпечних хитань на стратегічному рівні. Проте рано чи пізно треба буде робити серйозний вибір: ставати гвинтиком системи чи зі сторони поглядати на нестабільний ЄС і вкладати перш за все у своє. «Я радію, що ви ставитеся до цього прагматично, ви вже не мрійники», –говорить Дмитро Кулеба.
Як би воно агітаційно не звучало, але #ЄвропаЦеМи. У нашій повазі до держави, у розумінні того, ким ми є, у цінностях та гідності. В Україні, яка не про «гордо ходить в кепках і спортивних штанях», як у пісні Кузьми, а про автентичну модерну культуру, яку розвинені європейські країни сприймали б як одну із своїх. Пан Кулеба згадав про українського князя Костянтина Острозького, який був видатним політиком і меценатом, перетворив Острог на центр слов’янської культури, як приклад спільної історії України із західними європейськими сусідами і точкою дотику, на якій варто акцентувати увагу сьогодні.
Європейський союз ніколи не збудує сильну державу і міцне суспільство за нас. Але показує приклад, образ, міф, який миготітиме десь на горизонті, проте ніколи не буде (і не повинен бути!) досяжним. Ми вже не піддаємо сумніву цінність європейських принципів, але не варто забувати про реальні умови, які тут і зараз потребують аналізу і дій.
Шлях відкривається під кроками того, хто йде. Під щирими і рутинними кроками людей, які пам’ятають про минуле і думають про майбутнє.
А в нас війна?
Війна…Слово, що одночасно викликає і холод по шкірі, і закипання крові… Слово, яке не залишить осторонь нікого… Слово, яке змушує ставати до зброї навіть найбільш миролюбних і простих людей…
25 лютого студентство мало змогу зустрітися з Володимиром Жемчуговим – Героєм України, волонтером, партизаном, а також бранцем Кремля, який провів рік у полоні.
«З чого я хотів би почати: в 2014 році у нас почалася війна. Я дуже часто чую в інтернеті, і в ЗМІ, і прості люди кажуть, що «це якась зрада», «чому ми війну не називаємо війною» тощо. Ми не така потужна країна, щоб об’явити війну Росії (бо «мы не нападали», «нас там нет»), тому була створена Росією така гібридна війна і гібридні терміни: у нас не війна (хоча війна у нас є, вже шостий рік застосовується артилерія, авіація, танки, система ураган – це війна), але ми не можемо цього назвати, тому ми називаємо гібридним терміном – російська агресія. На цій війні є полонені: наші офіцери і солдати, які знаходяться в підвалах Луганська і Донецька, але ми не можемо назвати їх військовополоненими, тому що у нас немає юридично війни, тому ми називаємо їх таким гібридним терміном заручники. На Сході є бомбардування, артилерія, розбомблені будинки, і люди втікали зі своїх домівок – їх називають біженцями, але біженці можуть бути, коли іде війна, тому у них такий гібридний термін вимушені переселенці. От ми фільм зараз подивилися, називається «Бранці Кремля». Що таке бранці Кремля? Фактично це політв’язні. Але як? Юридично не в’яжеться, бо як можуть громадяни України бути політв’язнями в тюрмах Росії. Це нонсенс. Ось тому був придуманий такий гібридний термін для політв’язнів. Я місцевий житель Донбасу, був партизаном, створив партизанську ячейку і зі зброєю в руках воював в тилу ворога. Але як можуть бути партизани? Партизани можуть бути тільки під час війни, тому у мене такий гібридний термін волонтер-захисник».
Інтелектуальне протистояння російській дезінформації – це один із ключів мирного спротиву агресії, яка не вщухає вже шостий рік. «Громадянська війна», «допомога російськомовному населенню України» та «відсутність російських військових в Україні» – ось основна риторика російських медіа щодо війни на Сході. Мовний конфлікт, штучно спровокований у 2013–2014 роках, змусив і частину українців вірити в антиукраїнську налаштованість Донбасу, що так чи інакше провокує у, на щастя, маленької частини населення думки про російськоорієнтованість цього регіону. Мовне питання було присутнім не тільки на Донбасі чи у певних регіонах України, а по всім республікам колишнього СРСР.
«Я б хотів трохи зануритись у передісторію. У нас на Луганщині в 70-ті, а радше 80-ті роки вже була «м’яка русифікація». У селах у нас ще й досі розмовляють українською мовою, в основному в шахтарських селищах. А в містах вже десь у 1982 році всі розмовляли російською. Нам, пам’ятаю, в клас перевели хлопця з села, його батьки переїхали працювати в місто, і він розмовляв українською мовою, чистою українською мовою. І ми над ним насміхалися, що він не розумів нас, а ми не розуміли його, всі ці смішні українські слова. Українську мову ми вчили в школі, але не спілкувалися нею. У чому ця «м’яка русифікація» виражалася: якщо ти спілкуєшся місцевою українською мовою, то тебе сприймали як людину з села, якусь недолугу, невиховану людину. Коли я вже після 90-х років поїхав по Радянському Союзу, я чомусь згадав цей випадок. Я був і в Кишиневі, і в Мінську, і в Алмати, і в Тбілісі, і в Єревані, і в Баку – і всюди я бачив, як працював цей, придуманий КДБ, принцип: якщо ти розмовляєш місцевою мовою, то тебе сприймали як людину з села, другого сорту. І це дійсно працювало. Не потрібно лякати і розстрілювати людей чи саджати їх за ґрати – створіть ось такий імідж місцевим мовам і все. Людям, які володіли російською, давали посади вище, їх просували по службі, їм швидше давали квартири, вони більше отримували зарплату. Ось такою була «м’яка русифікація» і вона, на жаль, спрацювала».
Володимир Жемчугов був партизаном на боці України. До приходу української армії саме партизани стримували російську армію, а згодом вони тісно співпрацювали з нашими військовими, давали їм інформацію щодо розташування військ агресора, їх кількісного і технічного складу, проводили спецоперації зі знищення і пошкодження особового складу і техніки агресора.
Відмінність партизанів і військових полягає в першу чергу в освіті і знаннях з військової справи. Мирні жителі, які жили звичайним життям і здебільшого не мали досвіду в цій справі, вимушені були взяти до рук зброю і стати на захист свого дому, своєї родини. З часом військовий досвід приходить, але до деяких аспектів не можна просто додуматись, їм треба навчитися.
«Ми знали розташовання гарнізонів і техніки російських військ. Ми вночі підходили на безпечну відстань як можна ближче, вистрілювали з автоматів по 2–3 обойми і втікали. Потім ми почали їздити по містам, де були тяжкі бої, збирали розкидані по полям міни, робили з них фугаси (прим. фугас – заряд вибухової речовини) і закладали на дорогах, де йшли російські колони. Вони завжди переходили у Луганську область вночі, в одному і тому самому місці, їхали полями. У нас були тільки автомати, а обстрілювати танки і БТРи з них беззмістовно, але ми стріляли в камази і бензовози, щоб завдати максимальних збитків. Зараз у вас у всіх є YouTube, на якому можна знайти відеоролики-уроки чеченців, які вони знімали з 1993 по 2014 роки. Саме по ним ми і вчилися веденню партизанської війни – виготовленню фугасу, стратегічним аспектам».
Війна – це не завжди місце високих принципів і боротьби за те, що вважаєш правильним. Це місце зустрічі як патріотів і захисників, так і найманців, моральні принципи яких стирає зброя в руках і наявність влади. Це випробування на міцність, і кожен, хто його пройшов є героєм.
Особисто для мене, найтяжчим моментом цієї зустрічі стала розповідь про воєнні реалії, цінності і їх відсутність, про неймовірну моральну витримку і збереження гідності у моменти принижень і скаженого болю.
«Бої були ночами. Не дивлячись на мій вік і емоційну зрілість, кожен ранок я отримував шок. Українська армія відступала. Підбита українська техніка, вбиті українські військові. Розірвані тіла українських воєнних. І це чеченці, вони вели себе дуже жорстоко. Вони фотографувалися на фоні підбитих українських танків. Вони ставали ногами на тіла вбитих українських солдатів, фотографували, знімали відео. Я був просто шокований. Я підходив до них, не страшно було підходити, і це були чоловіки років по 35, вони казали, що пройшли одну, другу Чеченську війни. І я казав їм: «Ти ж трохи молодший, ти ж застав ще радянські часи. Нас же вчили не так, звідки ця жорстокість? Всі ці добрі радянські мультфільми, казки. Я був вихований в цей час, і в мене немає такої жорстокості. Це ж мертвий український солдат, він тобі вже нічого не зробить, залиш його». Нам не давали навіть поховати українських солдатів. Це, як ми вже потім зрозуміли, був психологічний тиск: серпень, спека. Тіла швидко розкладалися і сморід цих тіл був над містом. Було дуже тяжко. Тому ми все одно приходили: хоронити не можна було, тож ми хоча б закопували тіла українських солдатів, щоб їх не їли дикі звірі ночами».
Володимир Жемчугов покликав ще одного гостя – Павла Гриба. Цей молодий чоловік колись теж учився в стінах нашої Альма-матер – пів року провів на філософії. А буквально через рік після вступу він зник. Як виявилося згодом, його викрали в Білорусі, після чого засудили до 6 років ув’язнення, з яких до визволення він провів 2 роки у СІЗО. Павло Гриб є наймолодшим бранцем Кремля – на момент ув’язнення йому було 19 років.
«Не треба бути байдужим. Не треба просто жити своїм життям і робити вигляд, що це не має до нас відношення. Мене це стосувалося і стосується, і я ні про що не шкодую. Я не шкодую, що два роки свого життя провів в СІЗО. Я не погоджувався навіть на те, що мене видали, я би сидів ще свої 6 років, які мені дали, може, й не досидів би».
Проєкт «Бранці Кремля» підтримується Міністерством культури, молоді та спорту. Він націлений на донесення правдивої інформації і культивування патріотизму серед студентства. Бранці Кремля – це не просто люди, які брали участь в військових діях чи мали активну проукраїнську позицію. Вони – приклад незламності духу. Вони – приклад боротьби з несправедливістю. Вони – небайдужі, справжні українці, патріоти.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без посилання на першоджерело.
