Красиво аж страшно. Спудейський вісник №8 (07.11.2022)
· Геловін крізь призму українства: історія, традиції, бестіарій та сучасність
· Бійтеся не мертвих, а живих
· Як швидко «забуваються битви» ? Геловінський Нетфлікс і річка Шельда
· Виставка «Червоне» : інтерв’ю з художницею
· Уже не шок: Сергій Жадан знову отримав…
· «…Демонструвати самим собі, що ми можемо, незважаючи на воєнні злочини, військові дії росії,продовжувати наше життя»: інтерв’ю з програмним директором «Arthouse Traffic» і «Київського тижня критики» Іллею Дядиком
Переднє слово
Привіт!
Ми видаємо випуск із затримкою, адже задля його створення об‘єдналися ті, про кого ви раніше не чули, — сонечки школи Спудейського вісника!
Коли творчість з особистого простору перенеслась у спільний, це поставило перед нами ще низку викликів: навчитися співпрацювати, ділитися ідеями й сирими шматками тексту (прощавай, перфекціонізме!), довіряти редакторам та редакторкам, виправляти одне одного і виправлятися. Словом, ставати сміливішими разом.
Задля випуску сонечка Школи Вісника пірнули в моторошне святкування Геловіну, дослідження української мітології, мистецтва, традицій, обрядів, і дійшли простого висновку: меншовартість лікується самопізнанням. Цікавтеся національною культурою, вивчайте традиції, ходіть на могилянські заходи й читайте в цьому випуску, як цікавились, вивчали й ходили ми у Школі.
Для багатьох це був дебют. Ми всі трошечки боялися, але завдяки командній роботі в чудовій спільноті змогли об’єднатися для створення цього випуску. Сподіваємось, новий погляд захопить вас та зробить занурення у цю магічну атмосферу набагато цікавішим. Приготуйтеся до стрибка в моторошне й захопливе: один, два, три — поїхали!
Авторки та автори,
редакторки та редактори,
усі сонечка Школи Спудейського вісника
Геловін крізь призму українства: історія, традиції, бестіарій та сучасність
Виникнення Геловіну
Halloween? All Hallows Eve? Samhain? Розберімось, з чого все почалося!
Повільно йде осінь: вересень, сухе листя на деревах, дощі, жовтневе бабине літо, листоп– так-так, стоп! Листопад? «Ні-ні, тут щось не те», — відповіли б вам на це кельти. Саме так! Кельтський народ, який жив 2000 років тому на територіях сучасної Ірландії, Великої Британії та Північної Франції, вважав 1 листопада початком зими. Цей період вони асоціювали з холодом і великою кількістю людських утрат. Тож у його переддень, 31 жовтня, кельти проводили Савань (ірл. Samhain, вимова: «Сау-ин», «кінець літа») — гуляння на честь кінця сезону жнив і початку «темної пори» року.
Народ вірив, що саме в цей день межа між світами живих і мертвих стає розмитою, тож померлі могли повернутися на землю й зробити шкоду: наприклад, зруйнувати посіви. У вечір перед початком зими кельти одягали костюми зі шкіри та голів тварин і розводили священне багаття, на якому спалювали приношення божествам. Друїди, кельтські пророки, спілкувалися з душами померлих.
Після завоювання кельтських територій Римською імперією святкування Саваню об’єдналося з римськими осінніми святами, які вшановували померлих і збір врожаю.
Окей, Савань. А «Геловін» звідки?
Сама назва Геловіну з’явилася від назви вечора перед християнським Днем всіх святих (англ. All Hallows Day), який називали All Hallows Eve. Пізніше цю назву скоротили до Hallowe’en, яка закріпилася в сьогоденні. Також з приходом християнства язичницькі традиції святкувань набули простішого характеру: костюми еволюціонували, а спілкування з померлими стало менш серйозним «передбаченням майбутнього».
Українські традиції
Український Геловін певною мірою відрізняється від західного і має назву Велесова ніч.
Святкування Велесової ночі з‘явилося нещодавно. У неоязичницькій традиції ніч з 31 жовтня на 1 листопада стала часом великої сили, коли кордони між реальним світом і потойбіччям зовсім тонкі. Тоді душі предків повертаються додому, щоб благословити свій рід. Покровителем дійства є Велес — бог земного достатку, домашньої худоби, мистецтва, краси, музики, багатства людської душі.
У давніх слов’ян теж бачимо схожі мотиви. На Поліссі збереглася традиція у період з 20 до 31 жовтня відзначати Осінні Діди. Точна дата святкування залежить від першого морозу або снігу. На святі поминають давно померлих людей та вшановують старших. Обряди свята мають сакральний сенс: згідно з народними уявленнями, це останні у році дні, коли душі померлих родичів повертаються до нащадків.
Вважалося, що в цей вечір молитви й думки були в сотні разів сильнішими, тож люди прагнули здобути оновлення та злитися з міццю природних стихій.
Напередодні свята прибирали в будинку й ходили до лазні. Такі звичаї символізували переродження душі й очищення від сил зла.
Вночі люди ставили на підвіконня свічку, що виконувала функції маяка і вказувала духам шлях із Наві (потойбічного світу) додому. На вулицю виставляли тарілки з традиційними родинними стравами, щоби почастувати «гостей». У будинку накривали пишний стіл. На вівтар свята клали плоди осені: яблука, гарбузи, кабачки, квіти — й згадували найкраще про померлих близьких і друзів, а також говорили приємні слова живим родичам. Залишки їжі виносили на подвір’я і віддавали птахам. Потрібно зазначити, що знаходили час і для ворожіння. Магічні обряди проводили, аби дізнатися в духів відповіді на свої животрепетні питання.
Цих традицій дотримуються при святкуванні Велесової ночі. Хоча порівняно з мовчазними й спокійними Дідами неоязичницьке свято стало набагато яскравішим, адже його символом є ватра.
Тож можна впевнено сказати, що український Геловін дійсно походить з глибинних слов’янських традицій і має місце у списку народних свят.
Український бестіарій і костюми
Бу-у-у! Лячної ночі всім! Вечоріє, повний місяць визирає з-за хмар — примари й духи злітаються з усіх земель; відьми та відьмаки вже збираються на Лисій Горі варити зілля й танцювати всю ніч. Упирі й вовкулаки нагострюють ікла, передчуваючи веселу нічку. Мавки та русалки заплітають свої довгі коси, а водяник, дідько і польовик обирають найкращі подоби для святкування Геловіну.
А ти вже обрав, ким будеш у цей вечір? Може, зеленокосою мавкою чи кровожерливим упирем? Ми допоможемо тобі з вибором і розповімо про кожного з цих міфічних персонажів.
Почнімо з мавок. Ці лісові й польові красуні, попри їхню показну вроду, напрочуд хитрі й підступні. За легендою, мавки — це дівчата, які вкорочували собі віку через нещасливе кохання і відмовлялися переходити у світ мертвих. Вони мають розкішне довге волосся (переважно зелене, однак буває й руде, золоте чи чорняве), за яким ретельно доглядають. На голові носять вінок, вбирають довгу білу сорочку і ходять босими. Володіють даром навіювання.
Ось деякі види мавок:
- Березиця — лісова мавка, живе в березі, зваблює чоловіків під час танцю.
- Гречуха (Гречишниця) — польова мавка, полюбляє ночувати у гречці. Танці красуні сприяють врожаю цієї зернової культури.
- Грозовиця — лісова мавка, з’являється під час грози. Має яскраво-руде волосся й чорні, як ніч, очі.
- Дивовиця — лісова мавка, з’являється на вранішній зорі. Живиться енергією живих, зокрема силою проклять. Любить ставити запитання (якщо відповіси правильно — зніме з тебе ворожі прокляття й берегтиме тебе від них і надалі).
- Дубиця — лісова мавка, живе в дубі. Насилає звабливі сни, чоловікам, які люблять подрімати під деревом. Від них можна і не прокинутися.
- Жалиця — польова мавка, допомагає збирати врожай, однак скаржиться на свою долю.
- Катраниця — лісова мавка, носить запасну сорочку-катраницю. Дуже метушлива. Старається пригостити чимось смачненьким, але не їжте їх! «Смаколики» ці здебільшого з блідих поганок чи вовчих ягід.
- Косана (Сана) — лісова мавка з довгим чорним волоссям, яким, мов павутинням, обплутує свою жертву. Але сила косани буяє лише вночі.
- Лобаста — ворожа мавка. Єдина активна взимку. Білокоса й білотіла. Має руки-крила та червоні нігті. Залоскочує ними жертву до смерті.
- Осиниця — лісова мавка, живе в осиці. Може позбавити вас прокляття. Однак позбавившись від одного лиха, ризикуєте отримати інше — біль мавки.
- Росяниця — з’являється перед сходом сонця. Має темно-сині великі очі. На віях — крапельки роси. Живить цілющою водою рослини й тварин.
- Сенява — мавка з синюватою шкірою. Єдина, хто боїться людей.
- Травниця — лугова мавка, мешкає в травах. За легендою, трава — то коси вродливої дівчини, яка загинула через своє нешанобливе ставлення до родичів.
Наступними будуть водяні красуні — русалки. Дуже вродливі дівчата-потопельниці. Не пам’ятають свого імені та роду. Мають блакитне тіло, а на ногах — перетинки, як у качок; русалкам також властиві великі чорні або зелені очі, темні вії та довге розпущене зелене волосся. Носять русалки вінки з осоки чи плакучої верби. Ходять переважно без одягу. Можуть розчісуванням волосся накликати біду.
Як же святкувати наймоторошніше свято року без головних його пошановувачів — відьмаків та відьом?
Тож ось кілька фактів про них:
В давнину здатність чаклувати відьми мали з народження. Найчастіше були рудоволосими та, за деякими даними, мали квадратні ступні.
Невід’ємною ознакою відьми є здатність перетворюватися на різних птахів та звірів та могти вкрасти з неба дощ, росу і зорі. Все це вони тримають у глечиках у себе вдома. Перевтілившись на змію, відьми доять чужих корів — часом аж доки з дійок не піде кров. Як зазначають дослідники, «як тільки відьма хоче на Лису гору, то приставляє до вогню в горшку тирлич-зілля. Починає зілля кипіти, відьма скидає з себе сорочку, маже під колінами, під пахвами якоюсь мастею, сідає верхом на мітлу або на кочергу, хапає в руки глечик терлиці або одбительні і летить через вивід на Лису гору». Головним на цьому дійстві є відьмак.
У місячному сяйві між дерев зблискує щось попелясте й велетенське, аж до самих соснових верхівок. Це полісун чекає на свою жертву, щоб заморочити їй голову та до світанку водити хащами. Він тямить у метаморфозах. У траві полісун заввишки як трава, у полі — на рівні з пшеницею (і тоді зветься польовиком), а коли перетворюється на давнього знайомого, щоб заманити в ліс, то стає нормального людського зросту. Як же його зобразити? У полісуна є улюблена подоба — кошлатий дідок з довгою сивою бородою і шмарклями під носом. Власне, хто ми такі, щоб засуджувати вподобання давніх українців? А якщо все-таки хочеться не втратити в автентичности, але додати в естетичності, то натомість можна зобразити під носом бурульки.
Якщо полісун може з’їсти людину, то що з нею зробить чорт? Це ж уособлення зла, концентрат усього найгіршого, хіба не так? Тільки не в українській мітології. Є, наприклад, водяні чорти. Коли вони вночі вилазять з боліт, то відразу починають танцювати, жартувати, реготати та співати пісень. Головні атрибути чорта — волохата шкіра, хвіст, цапині ріжки та борідка, довгі руки з пазурами, чорне лице, довгий ніс, хитра усмішка, вогняні очі й свист. Гроші неможливо просвистіти, якщо ви сам пан Чорт.
Але досить про приємне. На черзі упирі, діти відьом та чортів. Успадкувавши магічні здібності від батьків, вони володіють ще однією: вихиляти чарку за чаркою та не пізнати сумну долю старшого з Кайдашів. Як наслідок, у них завжди червоне обличчя та пляшка в руці. Вночі упирі обертаються на мишей, вигризають шлях із домовини та п’ють людську кров. Так вампіричний алкоголізм поєднується з найзвичайнісіньким.
Ви вірите у домовиків? Можливо, ви помітили, що останнім часом у вас перестали губитися речі? Це легко пояснити. За легендами, коли рідний край під загрозою, домовики стають до бою проти ворогів. Ці створіння старішають у зворотній бік: що старший домовик на вигляд, то молодший він насправді. У них сиве розкуйовджене волосся, очі, що змінюють колір, загострені вуха та довга борода.
Українська мітологія украй естетична і природна. Навіть велетенського полісуна легко сплутати зі стовбуром дерева в нічному лісі. Щоб відчути містичний дух праукраїнців та створити канонічний образ, варто пам’ятати золоте правило давніх греків: «Блискавка б’є у те, що висовується». В перекладі це означає: всього має бути до міри.
Сучасність
Цьогоріч могилянці могли сповна відчути особливу геловінську атмосферу, адже заходів, приурочених святкуванню, було вдосталь: Таємний квартирник від КУТа, Геловінська вечірка від Tempus та СБ, вистава «Жертвопринесення» від Драм Квадрату .
У секретний день, у секретному місці: інтригу витримати було неможливо! Квартирник від КУТа — ось де насправді збиралися всі відьми та хтонічні потвори Подолу. Таємничу атмосферу створили гурти APW, Nudes, Riats та Ґонвальд, а від креативності костюмів у присутніх відпадала щелепа. Відриву вистачить аж до Нового року!
Уже в стінах рідної Могилянки відбулося інше святкування. Після запальної музики вечора суботи треба було обов‘язково поринути в магічні вайби історичного танцю від Спудейського Братства й Tempus! Тут вам і вальс, і полька, і цілі танцювальні постановки, яким можна було навчитися прямо на місці. А якщо ви б захотіли відволіктися від невпинного танцю, то на вас чекали смаколики й напої від організаторів. Ну й куди ж без квестів та конкурсу костюмів!
Звісно, від таких енергійних активностей треба й відпочивати: ноги втомлюються! А щоб поєднати приємне з корисним, Драм Квадрат приготував для всіх гостей неймовірно моторошну й криваву виставу «Жертвоприношення». Від такого драматичного виступу аж сироти брали!
Авторки статті: Шкленська Анастасія, Алєксєєва Анастасія, Клименко Зореслава, Данкович Поліна
Літературні редакторки: Нікіріна Єлизавета, Розумна Анна
Бійтеся не мертвих, а живих
Деяку частину табу ми навчилися розуміти як страх перед спокусою.
Зиґмунд Фройд
Починаючи, мабуть, ще з минулого святкування, уся могилянська спільнота очікувала дійства цьогорічного Геловіну.
Підготовка не оминула й таке студентське об’єднання, як Драм Квадрат — молоду спільноту талановитих, вільних та відвертих людей, котрі захоплюються перфомансом, здатним створювати реальність, яку ми відчуваємо глибше за навколишній світ.
На честь Вечора всіх святих Квадрат запропонував нашим спудеям пережити щось нове: глядачів очікувала німа короткотривала вистава з класичним музичним супроводом. Правильно створена атмосфера огорнула, у прямому розумінні цього слова, учасників та спостерігачів глибинною пітьмою. Це дійство порушило питання, що тонким димком бринить у повітрі протягом багатьох століть: «Як це — бути іншою?»
У сюрреалістичній реальності подібне здається абсурдним. Проте при поступовому звуженні масштабів розгляду теми, вона набуває рис справжньої проблеми. Театр говорить з нами про інших — осіб, що через немилість, можливо, Всесвіту, а може, Господа, стали загрозою рафінованій суспільній ідеології. Такою небезпекою бути неважко. Немає ні розмитих, ні чітко визначених кордонів. Один необережний подих — і ти виходиш за межі, окреслені методичкою буття, а стадо повісить на твою руку маленьку ознаку інакшості. Її треба приховувати, бо в іншому випадку — смерть, вбивство заради подібності.
Звертаючись до назви вистави, ми повертаємося до теми жертовності. Суспільство складається з індивідів. Кожен водночас є іншим, жертвою та вбивцею. Тому варто пам’ятати: вбиваючи іншу, відчуваєш, як щось вмирає в тобі самому.
Незважаючи на архаїчно-гріховний сюжет, учасники трупи не деморалізуються під час репетицій. Власне, цей процес проходить у спокійній, не гнітливій атмосфері: насичено, весело та дружньо.
Однак найцікавіше — момент втілення справжнього перфомансу, що народився, коли сутінки жовтневого вечора пробивалися крізь зачинені вікна зали. Це було практично єдине освітлення, оскільки допомагав їм лише ліхтар під подіумом. Насинений білий промінь освітлював ще одну головну особу дійства — величний портрет Григорія Савича Сковороди (чий життєпис дуже символічно обвито містичним флером).
Детальніше про зародження, підготовку та створення концепту вистави дамо розповісти її батьку, режисеру Георгію Хубяну:
Що тебе надихнуло на створення цієї вистави?
Я думаю, це була саме ідея глибинної психології, психоаналізу Фройда. Про страхи, які ми усвідомлюємо, але яким підкорюємось. Хоча… я не можу сказати, що це єдине, що мене надихнуло. Мабуть, загалом, певна атмосфера Геловіну і потреба в страху. Саме це є головним джерелом натхнення.
Як це — грати в пітьмі?
Доволі приємно, тому що твої факапи не зовсім видно, хоча треба бути уважним, бо можна наробити щось вкрай неприємне для інших.
Топ-3 порад для тих, хто хоче поставити виставу за 3 репетиції.
Топ-3 порад… ех… забути про поради і робити те, що вам цікаво.
Чи ти готовий провести реальне жертвопринесення?
Реальне жертвопринесення? Ну… кожен з нас і так щоденно приносить жертву, просто ми цього не усвідомлюємо. Ми готові до жертвопринесення своєї любові, своїх цілей, себе або навіть взаємин з іншими. Тому… ми вже це робимо. Чого ще боятися?
Тоді чого вартує людська жертва?
Я не знаю. Зараз ми живемо в умовах, коли кожен день втрачаємо дорогих нам людей. Навіть через їхню зміну. Тому, напевно, людське життя — це єдине, що є цінним. Ми починаємо це розуміти, але як… як це зробити?
Музика є важливою частиною подій. Чи можна було створити таку саме атмосферу без цього?
Так, музика дійсно є важливою. Атмосфера складається саме з музики — або з імпровізаційної музики, яку можуть творити актори.
Ти колись був на місці іншої?
Я можу сказати, що так. Але, на жаль, я рідко був на місці іншої. Тому потрібно подумати… можливо… це чекає на мене попереду (посміхається). Зараз зроблю розклад таро і подивлюся, коли і як це буде.
Погодьтесь: людина, що питає про власну іншість у таро, не могла породити ідею менш глибинну та водночас легку для сприйняття (а це найголовніше завдання творця).
Мистецтво існує за двох умов: хтось має його творити, а інші мають його оцінити. Дійство дозволило бути відкритими до відчуття, до того, про що так рідко говориться: вивільнення від власного страху. Образ настільки абстрактний, щоб кожному — глядачеві й учасникові — відгукнувся свій біль. Власний — у почутті інакшості, колективний — у моменті відмови від своїх переконань та моралі. Тому питання залишається відкритим:
А ви — інші?
Авторки статті: Анастасія Пономаренко, Влада Корабльова
Літературна редакторка: Марія Сичова
Як швидко «забуваються битви» ? Геловінський Нетфлікс і річка Шельда
Прийшла осінь, а значить, і сезон перегляду кіно під теплим пледом з гарячим чаєм. Хтось у таку пору влаштовує марафон улюблених стрічок, а хтось нишпорить стрімінгами у пошуках нових незвіданих сюжетів (чи крінжі, кому що більше до душі). Якщо ви любитель історичних драм, фільмів про події Другої світової війни та Нетфліксу, то раді порадити вам «Забуту битву», вона ж «Битва на Шельді» — перший нідерландський фільм платформи.
Стрічка така ж забута, як і взята за основу історична подія. Проте абсолютно дарма, адже ні візуальна частина: вдало поєднані розповідь та екшн, ні українські субтитри, що дадуть просмакувати оригінальний звук, не дадуть вам розчаруватися. Мозаїчна оповідь не дуже поширена у воєнних фільмах, проте тут саме вона допомагає глибше розкрити переживання та почуття героїв.
У центрі оповіді опиняються троє молодих людей: голландець, що служить у лавах Вермахту, дівчина з Зеландії, з руху опору, та англієць, пілот параплана. Їхні долі переплітаються навколо однієї з вирішальних битв Другої світової війни, показуючи жахи тих подій з різних сторін.
Протистояння на півострові Вальхерен (або ж операція «Порив») стало завершальним етапом в так званій битві на Шельді (2 жовтня — 8 листопада 1944 року). Важливість півострова пояснювалася логістичними потребами союзників. Після висадки в Нормандії основною метою об’єднаних армій Британської імперії та США став контроль над прилеглими французькими портами. Проте, з віддаленням лінії фронту (а з цим — логістичних шляхів союзників) постачати припаси армії, що воює, ставало дедалі складніше. Виявилося, що вантажомісткість французьких портів не задовольняла військових потреб. Пояснювалося це незначною місткістю бухт в районі міст Дьєп і Гавр, які, до того ж, були штучно спорудженими й мали тимчасовий характер.
Питання постачання мав вирішити один із найбільших портів Європи — Амстердам, який разом з непошкодженою бухтою вдалося відбити у німецьких військ 4 вересня 1944 року. Відразу ж з’явилася наступна проблема: поблизу гирла річки Шельди, на якому стояло місто, існував півострів Вальхерен. Цей географічний об’єкт (до того ж, насичений німецькими військами та численною береговою артилерією) дозволяв контролювати все гирло Шельди. А з цим і найважливіший логістичний шлях союзників, що проходив через Антверпен.
Проблема Вальхерену стала головною темою під час розробки операції із забезпечення постачання для союзників в Антверпен. За участю генерала Монтгомері було розроблено план, головною ціллю якого було захоплення території півострова. Він склався з трьох етапів: операції зі звільненнюя прилеглої до Антверпена і Вальхерену сухопутної території — операції «Вимкнення/Пітьма» , «Життєва сила», а також терену самого Вальхерену — операція «Порив». Остання операція мала початися 31 жовтня (у початок цьогорічного Геловіну) і мала здійснюватися окремими підрозділами Другої канадської армії, а згодом — Першої канадської армії, яка здійснювала зачистку прилеглих до Антверпена територій.
До участі в «Пориві» залучалися підрозділи 4-ої бригади спеціального призначення (британські командос) і 52-ої низинної піхотної дивізії. 4-та бригада була унікальним підрозділом, оскільки становила суміш різних «національних» частин. Окрім британських королівських моряків, у бригаді існували голландські, французькі, бельгійські і навіть єврейські роти командос. 52-га дивізія, набрана з вихідців гірських низин Шотландії, вперше залучалася до військової операції. Втім, їй випало воювати посеред боліт і затоплених полів Голландії. Обидві військові частини мали здійснити висадку на різних частинах Вальхерену — на заході півострова, поблизу міста Весткапель та однойменної дамби, а також на півдні, поблизу міста Флашинг. Висадка здійснювалася на гусеничних пливучих танках «Buffalo» і десантних суднах типу LCVP, наданих 79-ою бронетанковою бригадою. Вогневу підтримку здійснювали понад 29 легких і важких крейсерів, озброєних 25-фунтовими та 380-мм гарматами і ракетними установками «Land Mattress», а також декілька ескадрилей штурмової авіації (штурмовики «Typhoon» та бомбардувальники «Gloster»). За пропозицією командувача 1-ою канадською армією, Гая Саймондса, було вирішено здійснити попереднє бомбардування дамби на Весткапелі, з метою затоплення прибережних німецьких позицій.
Британському натиску протистояли рештки окремих частин 15-ої армії Райху, що складалися з розрізнених полків і рот Крігсмаріне (морського флоту) та Люфтваффе (повітряних сил). Тобто непіхотних, нашвидкуруч зібраних структур. Єдиною піхотною дивізією на Вальхерені була 70-та дивізія Рейхсверу. Вона складалася хоч і з досвідчених, проте хворих на шлункові хвороби, вояків. Серед військових вона отримала назву «дивізія білого хліба» через дієтичний раціон її особового складу. Шанси гарнізону Вальхерену урівнювала артилерія півострова, котра складалася як із трофейної чеської та французької важкої зброї в казематах, так і з 20-мм німецьких (котрі використовували як кулемети) та 88-мм (їх використовували проти танків) протиповітряних гармат.
Операція «Порив» почалася в ніч із 31 жовтня на 1 листопада з бомбардування дамби на Весткапелі та подальшої висадки частин під прикриттям корабельного вогню. Першу хвилю висадки становили частини 4-ої бригади командос. Німці чинили нерівномірний опір. Якщо у Весткапелі потік води зі руйнованої дамби знищив німецькі позиції у місті, то у Флашингу, який розташований значно південніше місця розливу, відразу розпочалися запеклі міські бої. Ситуацію ускладнювала низка інших факторів. Частину десантних суден, котрі перевозили важку артилерію, було потоплено німецькими мінами (за різними підрахунками, постраждало 25–27 суден з 49 наявних). До того ж, потоп у Весткапелі не зачепив артилерійські батареї супротивника, які знаходилися на узвишші. Відносна слабкість і розкиданість британської артилерії та бомбардування пошкодило лише частину німецьких артилерійських дзотів. А мул, нанесений розломом дамби, заважав просуватися важкій техніці.
Попри втрату 9–11 крейсерів із 29 наявних, частини командос змогли без перешкод не тільки захопити місто, але й узяти під контроль майже всі берегові батареї (декілька останніх дзотів захопили частини 155-ї бригади та 52-ої дивізії, що висадилася згодом). У Флашингу ситуація була інакшою. Підрозділи королівських моряків та голландсько-бельгійських частин командос зазнали великих втрат від вогню снайперів та кулеметних амбразур, створених із вибитих вікон міських будівель. Під час одного з невдалих штурмів штабу супротивника, готелю «Британія», загинули всі офіцери трьох рот командос. Ситуація ускладнилася настільки, що протитанкові гранатомети на кшталт американських Базук чи британських PIAT використовували при знищенні окремих міських укріплень та стін будинків. Поточний стан вдалося змінити після прибуття другої хвилі висадки на чолі з 155-ою бригадою 52-ої піхотної дивізії. Згодом ранковий туман над Флешингом поступився денному світлу, що дозволило нанести серію повітряних ракетних ударів по укріплених пунктах супротивника. Розбиті частини 70-ої дивізії Рейхсверу та низка інших німецьких підрозділів розпочали відступ вглиб Вальхерену.
Непересічну роль у звільненні Вальхерену зіграв випадок. Під час операції «Життєва сила» 2-га піхотна дивізія (приналежна до 1-ої Канадської армії) мала зачистити півострів Південний Бівленд, що з’єднував Вальхерен з Амстердамом. Після успішного завершення операції підрозділ зміг відтіснити німецькі війська з південної частини дамби Слоудам, яка була єдиним дорожнім шляхом від Південного Бевіленду до Вальхерну. З незрозумілих причин (які й зараз є предметом дискусії), замість того, щоб віддати дамбу 52-ій дивізії та відійти на реорганізацію, одна з бригад частини (під командуванням генерала Кіфлера) розпочала штурм північного краю споруди. Через це вся дивізія була втягнена в битву за дамбу , а разом з тим — у хід операції «Порив». Вузька відкрита дорога, що з’єднувала обидва півострови (до того ж, насичена німецькими 88-мм гарматами та кулеметами), була єдиним шляхом до Вальхерену. Піхота підрозділу почала зазнавати шалених втрат. Елітні роти королівських «Чорних вартових» та «Горців Кальгарі» втратили майже весь особовий склад (цей штурм яскраво продемонстрований в одній зі сцен «Забутої битви»). Єдиним успіхом стала флангова переправа полку «Le Régiment de Maisonneuve» (складалася з канадців Орлеану) на інший берег дамби. Проте спроба не зазнала успіху через велику насиченість зброєю сил супротивника. Лише після прибуття з Флешингу частин 52-ої дивізії вдалося налагодити переправу з амфібій LCVP і змусити відступити німецькі частини. Попри незаплановану і, головним чином, невдалу атаку, 2-га піхотна дивізія змогла відтягнути частину підкріплень з району висадки. Це призвело до успішного звільнення Вальхерена 8 листопада 1944 року.
Незважаючи на численні втрати в особовому складі (понад півтори тисячі вбитими й пораненими серед учасників висадки проти 4 тисяч у німецьких військ та 160 вбитими та пораненими під час штурму дамби проти 60 серед її оборонців), основні цілі операції були досягнуті. Вальхерен був очищений від противника — вдалося забезпечити безперешкодне постачання амуніції до військ. Амстердам став одним з основних логістичних центрів союзників аж до кінця війни. До сьогодні на території Нідерландів існують декілька пам’яток, що нагадують про тогочасні бої. Серед них — меморіали «Горцям Калгарі» та 52-ій піхотній дивізії, а також бетонні залишки дамби Слоудам.
Авторство статті: Владислав Пилипенко, Лілія Фещенко
Літературне редагування: Юрій Клюс
Виставка «Червоне» : інтерв’ю з художницею
Мистецтво живе між нами: фарбується у різні барви, відшукує гармонію та впливає на наші погляди. У Києві, столиці свободи, навіть під час війни працюють, запрошуючи відвідувачів, різноманітні арт-центри. Зараз українці переосмислюють минуле й майбутнє народу, його історію та культуру, тому насамперед важливо зберегти уявлення про національне мистецтво.
До 20 листопада в Avangarden gallery&wine bar у Києві триватиме персональна виставка художниці Ганни Богачук «Червоне».
Про що?
Авторка розпочала цю серію живописних робіт ще в грудні 2021 року, перед повномасштабним вторгненням. Роботи мають спільні мотиви, енергетику та колір — червоний. Серію обрамлюють автентичні українські рушники, створюючи цілісний витвір мистецтва.
Червоний
Цей колір означає силу, енергію та життя. Недарма червоний є одним із головних кольорів української культурної спадщини, а наші пращури оздоблювали ним вишиванки та прикраси. Оспіваний у піснях як колір любові, червоний також символізує жагу до свободи та кров.
Для розкриття усіх тонкощів цієї виставки ми поспілкуватись із її творчинею Ганною Богачук.
Як ви стали художницею і чому саме живопис?
Мама відвела мене в школу мистецтв у Хмельницькому. Я малювала 10 років, відділ образотворчого мистецтва — усе почалось звідти. Тоді існував стереотип, що художник — дуже бідна людина, тому я обрала більш практичний шлях і вирішила вступати в економічний виш, закінчила КНЕУ. Я не малювала аж до 2018 року, якось пішла на майстер-клас і відчула знову, як це, коли малюєш, поринаєш сам у себе, занурюєшся. І вже відтоді я займаюсь цим.
Живопис, напевно, тому, що це мистецтво, яке мені близьке, в якому я щось вмію.
Що надихнуло вас на створення цієї серії робіт?
Тема наших традицій, етнокультури, етнічних візуальних кодів захоплювала мене серйозно вже 2 роки. Тобто я занурююсь, досліджую цю тему дуже глибоко, читаю багато літератури, дивлюся лекції, спілкуюся з працівниками музеїв.
У моїй творчості тема етносу й українського фольклору присутня вже досить довго. У межах курсу Ольги Штейн я виконувала проєкт і вирішила використовувати колір як символ українського коду. Я опублікувала ці роботи на сторінці й отримала відгук, що це класно зроблено технічно, але колір гнітючий, тому що він нагадує людям тоталітаризм, війну. Це було в січні 2022 року, тому контекст уже був про війну, і ці роботи сприймалися саме в негативному контексті. Для мене це було відкриттям, бо червоний для мене — очевидно український, він багато де присутній в українській вишивці, він основний утрадиційному нашому мистецтві. Але я вирішила не відмовлятись від цього кольору й продовжити цю серію. Те, що було моїм візуальним вираженням, стало гаслом.
Після початку війни наче моєю місією стало повернути нам цей колір, розказати українцям, що це насправді наше, червоний, який не схожий на «красний».
Чи змінився основний мотив картин через повномасштабне вторгнення?
Змінилися образи, раніше це була жінка у взаємодії з тваринами, адже мені здається, що ми зараз недостатньо поважаємо тваринний світ. Я хотіла показати, як люди співіснували з тваринами з повагою до природи, до всього, що оточує. Зараз трошки змінився контекст: тварини, які з‘являються в роботах, символізують те, що втрачено, те, чого нам не дістає в цей період. Трошки змінились і образи, які я використовую, вони відгукуються в цей час.
Що символізує червоний? Що надихнуло на створення? Про що ця виставка для вас?
Червоний символізує нас як націю, символізує життя, вогонь, енергію. Якщо говорити про християнство, то це колір Богоматері. Дуже багато символізму в кольорі, я його досліджувала з різних боків, навіть готувала наукове підґрунтя.
Наприклад, його використовували в Трипіллі, мазали хати червоним, українські митці використовували червоний для позначення своєї приналежності до свого українського походження.
Усі питають, чому жінки. Я не спеціально так зробила, але, можливо, вони мене зараз більше надихають, і якщо говорити про українську традицію, то її формувала жінка. Вона вишивала, ткала — чоловік взагалі не брав участі в цьому промислі. Жінки до самої старості передавали свої знання, оці орнаменти, закодовані символи, жінка — це джерело багатовікових знань.
Для мене виставка про те, що жінка зараз переживає, про те, як це відгукується, як співіснує з тим образом української жінки, який передається через покоління. Про нас як націю не тільки зараз, але й у минулому.
Яка улюблена робота з представлених ?
Наразі моя улюблена робота — це жінка з биками, називається «Земля». Вона нова для мене з тої точки зору, що я не працювала в таких великих розмірах. Ідей у мене було багато, але я вирішила залишитись саме на цьому ескізі, це референс, омаж на роботу Олександра Довженка «Земля». Там мене вразив кадр, де селянин стоїть із волами й дивиться зверху, як їде трактор. Воли послугували мені референсом, а жінка, значить, Землею…
Чому б радили молоді відвідати виставку?
Я б просила людей відвідати виставку не тільки через мої картини, а ще, тому що це спільна робота: моя, всієї команди Avangarden і Карини Качуровської, дуже сильно роботи працюють у експозиції. Також там представлені колекційні рушники з моєї особистої колекції та з приватної колекції Максима Гуменюка. Варто відвідати й поринути в цю експозицію, аби побачити, як сучасне мистецтво взаємодіє з нашими традиційними артефактами, як це круто і сучасно виглядає, як воно може надихати.
Виставка стала справжнім відкриттям для нас, вразила глибиною та різноманіттям контекстів, які наголошують на тому, що червоне — це українське, що наша культура неймовірна, і ми маємо досліджувати та цінувати її. Гайда підтримувати неперевершене національне мистецтво разом із нами!
Авторки статті: Вербицька Ганна, Калита Валентина
Літературна редакторка: Уляна Крамаренко
Уже не шок: Сергій Жадан знову отримав…
Як повідомляє Український інститут книги, 23 жовтня український письменник Сергій Жадан отримав Премію миру німецьких книгарів. Нагороду митець здобув за творчість та гуманну позицію, допомогу цивільним та військовим.
Не можна не звернути уваги і на промову Жадана:
«Ми говоримо емоційно, напружено, прямо. Українцям не треба виправдовуватися за свої емоції, але їх треба пояснити. Ми можемо пояснити, ми можемо описати, що з нами сталося і відбувається далі. Ми мусимо налаштуватися, що це не буде легка розмова. Але її треба сьогодні почати», — сказав Жадан на урочистій церемонії.
Премія миру німецької книготоргівлі — це щорічна премія Німецької книготорговельної асоціації, нагороду присуджують з 1950 року. Призовий фонд складає 25 тисяч євро.
«Неможливість вільно дихати і вільно говорити — фундаментальна відмінність війни від миру. Але ми мусимо говорити. Навіть у воєнний час. Особливо у воєнний час. Як говорити людині під час війни? Як впоратися з інтонаціями, у яких стільки відчаю, гніву і болю? Проблема не в наших формулюваннях, світові, який нас слухає, іноді важко нас зрозуміти. Ми говоримо емоційно, напружено, прямо. Українцям не треба виправдовуватися за свої емоції, але їх треба пояснити. Ми можемо пояснити, ми можемо описати, що з нами сталося і відбувається далі. Ми мусимо налаштуватися, що це не буде легка розмова. Але її треба сьогодні почати», — наголосив під час вручення премії Сергій Жадан.
Письменника вже не вперше удостоюють німецьких літературних премій. Раніше, у липні цього року, фонд Генріха Бьолля присвоїв українському митцеві нагороду імені Ганни Арендт за «політичне мислення».
Цього року Сергій Жадан також отримав Премію Свободи від фундації Франка Ширрмахера, а польське видання Gazeta Wyborcza назвало його Людиною року.
«Як говорити про війну? Як давати собі раду з інтонаціями, в яких так багато відчаю, люті, образи, але разом із тим — сили й готовності не кидати своїх, не відступатися? Мені здається, проблема з проговоренням найважливішого нині не лише в нас самих — світ, який нас слухає, теж не завжди здатен зрозуміти просту річ — ми говоримо, маючи надто різний рівень мовної емоційності, мовної напруги, мовної відкритості. Українці не мають виправдовуватися за свої емоції, проте добре було б ці емоції пояснити. Для чого? Бодай для того, аби далі не тримати при собі увесь цей біль і весь цей гнів. Ми зможемо пояснити себе, ми зможемо проговорити все, що з нами сталося і ще станеться. Просто потрібно бути готовими до того, що це буде доволі непроста розмова. Але її так чи інакше потрібно починати вже сьогодні», — наголосив під час вручення премії Жадан.
Авторка статті: Наталя Коваль
«…Демонструвати самим собі, що ми можемо, незважаючи на воєнні злочини, військові дії росії,продовжувати наше життя»: інтерв’ю з програмним директором «Arthouse Traffic» і «Київського тижня критики» Іллею Дядиком
20 жовтня, 09:30. Станція метро «Контрактова площа». Голос зі старого гучномовця крекче звичне для українців оголошення: «Увага! Повітряна тривога…». Ї**ча русня вже восьмий місяць стабільно не дає нам спокійно жити. Скоро буде дев’ятий…
09:40. Кінотеатр «Жовтень». Дощ. Багато людей різного віку товпиться біля входу. Синефіли чекають фільму-відкриття шостого міжнародного кінофестивалю Київського тижня критики — «Трикутник смутку». Лунає сирена. Організатори фестивалю повідомляють, що сеанс переноситься на невідомий час через повітряну тривогу. Дощ не стихає.
13 вересня. Місто Ролль, Швейцарія. 91-річний французький режисер Жан-Люк Ґодар пішов із життя шляхом евтаназії. Пішов добровільно, аби не давши фатуму можливості раптово схопити себе. «Він не був хворий, він просто був виснажений. Тому він ухвалив рішення покінчити з цим. Це було його рішення, і йому було важливо, щоб воно стало відоме», — повідомило джерело, близьке до покійного. Ґодар укотре довів, що є творцем і режисером свого мікрокосмосу. Він вирішив, коли буде останній дубль його життя.
20 жовтня, 15:00. Кінотеатр «Жовтень». На вшанування пам’яті видатного режисера Жана-Люка Ґодара організатори додали його фільм «Ім’я: Кармен» (1983) до програми «Gamechangers», де представлені фільми, які свого часу вразили критиків і глядацьку публіку свіжим поглядом на кіно й лишаються актуальними дотепер.
16:20. Сеанс почався майже з півгодинним запізненням через відключення світла. Потім показ переривався двічі, так що це було схоже на виставу з двома актами. Останні 36 хвилин фільму так і не були показані, але на обличчях людей не було розпачу. Вони отримали Ґодара. Вони отримали свободу.
*****************
Як проходила підготовка до фестивалю, враховуючи воєнний стан у країні та потенційні форс-мажорні обставини?
По-перше, треба було враховувати всі особливості проведення події у воєнний час, включно з тривогами. По-друге, у нас у перший же день відключили світло, і зірвались два сеанси. В екстреному порядку ми домовилися про роботу генератора, щоб покази відбувались своєчасно. Відповідно, якщо світло вимикається, потрібно 15 хвилин на перепідключення генератора — і сеанс продовжується.
Під час підготовки програми ми намагалися зробити акцент на українському кіно, тому додалась українська ретроспектива комедії. Ми змогли показати свіжі вітчизняні фільми в програмі «Українські ґала-прем’єри», тому що «Тиждень критики» — це перший фестиваль, який відбувається після початку повномасштабного російського вторгнення. Тим паче, подія проходить у заплановані раніше дати, і організаційних змін майже немає. Програма залишилась такою, як ми й хотіли. Єдине, що був розширений показ українських фільмів.
Чи розглядали ви такі варіанти як, наприклад, Одеський кінофестиваль, перенести покази в іншу країну або зробити «Тиждень» у форматі онлайн?
Ні, ми в роботі компанії «Arthouse traffic» [дистриб’юторська компанія, що займається організацією фестивалю — прим. авт.] намагалися залишити всі наші проєкти на запланованих датах. Мені здається, це досить важливо: демонструвати навіть не стільки ворогу, скільки самим собі, що ми можемо, незважаючи на воєнні злочини, військові дії росії, продовжувати наше життя і максимально адаптуватися до всіх умов.
Бачив анонс, що 3 листопада в широкому прокаті виходить фільм «Клондайк». Які ще українські фільми, що були презентовані на фестивалі, глядачі зможуть побачити цього року або наступного?
Українські стрічки, що були представлені на Тижні критики, вийдуть у прокат. З міжнародної програми в грудні виходить «Трикутник смутку». Ще кілька фільмів, наприклад, «Корсет» і«Одного чудового ранку» також скоро будуть у загальному прокаті.
А чи є вже конкретні дати релізу українських фільмів, окрім «Клондайку»?
Більшість фільмів вийде вже наступного року.
Цього року неймовірно «жирна» програма українських фільмів. Їх хочеться дивитись не тільки тому, що це вітчизняний проєкт, а перш за все тому, що це якісне кіно. Чи були фільми, які б ви ще хотіли додати до програми, але вони вже не «влізали»?
Так, було декілька фільмів. Та ж стрічка «Як там Катя?», яку ми вже демонстрували на ХарківДокФест. І, слава Богу, ще є ряд фільмів, які ми можемо показати пізніше. «Слава Богу» означає, що наша програма не може охопити ту велику кількість фільмів, що на цей момент знято, але ще не релізнуто.
Я не знаю, що буде з українським кіно в майбутньому, оскільки наразі більшість грошей іде на військові потреби, тому культура недофінансована. Тим паче є питання до менеджменту Державного агентства кінематографії. Як ви знаєте, вони вирішили закрити Довженко-Центр, назвавши це реорганізацією, а Національний центр Довженка — це найпрогресивніша державна установа у сфері культури, яка повністю функціонувала на рівні з аналогічними європейськими структурами. Наприклад, Паризькою синематекою. Ми якраз разом з ними [Довженко-Центром — прим. авт.] показуємо ретроспективу українських комедій. І їх закривають незрозуміло з яких причин. У принципі, навіть не пояснюючи своє рішення. Такі дії можна помітити у ставленні до мистецької кінематографії загалом.
Що спричинило, на вашу думку, «реорганізацію» Довженко-Центру? І поясніть, будь ласка, для тих, хто, можливо, не в курсі: чому Центр Довженка — це важливо?
Центр Довженка займається дослідженням, архівацією та збереженням українського кіно. Вони зберігають найбільшу кількість фільмів за всі часи нашого кіно, починаючи з перших українських фільмів — ми саме показуємо в ретроспективі стрічку «Шкурник» 1929 року. Довженко-Центр дуже активно розвивав саме класичне українське кіно, знаходив копії, які не збереглися в Україні, але були в кіноархівах різних країн, наприклад, Японії. Вони їх відновлювали, активно займалися промоцією українського класичного кіно закордоном, організовували різні ретроспективи. Дуже багато цікавих проєктів проводили у своєму приміщенні на Голосіївській. На певному етапі в керівництва Центру Довженка виник конфлікт із теперішнім керівництвом Держкіно, яке намагалося впливати на їхню активність. Далі ми бачимо, що непослух Держагентству призвів до того, що Центр закривають.
І незважаючи на всі протести, ця загроза досі залишається і є реальною?
Так, історія поки нічим не закінчилась. Процес «реорганізації» продовжується. Ось у найближчий час Центр Довженка закриється.
Щодо фільмів, які вже почали знімати, або вони перебувають на стадії пітчингу [подання фільму на отримання фінансування — прим. авт.]. Ми знаємо, що створення кінофільму — досить довгий і дорогий процес. Тож що зараз з цими фільмами?
Тут знову питання до роботи Держкіно. Вона стає досить непрозорою. Дуже багато дивних рішень із розподілу фінансування. Наприклад, коли в Україні започатковували процеси пітчингу, всі процедури були продумані так, щоби максимально обрізати корупційний вплив на прийняття рішень. І ось зараз ці процеси змінюються. Дуже часто зацікавлених осіб включають у різні ради. Це призводить до того, що фінансування виділяється зацікавленим структурам. Тому є високий ризик, що без конкуренції якість фільмів буде падати. Ми зараз бачимо, що протягом останніх 5–6 років прозорі процеси привели до буму розвитку українського кіно. Бачимо, що воно стало якісним, його демонструють на різних фестивалях, глядачі ходять, касові збори — як глядацького кіно, так і артхаусного та інтелектуального кіно — зростають. Припинення прозорих процесів фінансування, думаю, обов’язково уповільнить чи, можливо, навіть зупинить розвиток українського кіно. Цей ризик досить високий.
Чи є зараз альтернативні варіанти фінансування?
Дуже невисокі, звісно. Європейський Союз активно зараз допомагає фінансувати різні проєкти, зокрема і в культурній сфері. Тому шанси знайти кошти закордоном є, але в будь-якому випадку потрібна участь держави, щоб отримати фінансування у копродукції з іншими країнами. Тут потрібна синергія, співпраця між органами влади. Тоді в нас і далі буде створюватись якісне кіно.
Чи змінився попит на українське кіно до повномасштабного вторгнення і після?
Так, звісно. Навіть у нас на Тижні критики всі сеанси українського кіно проходять з аншлагом. Зокрема і ретроспективі, де показуємо ті ж «За двома зайцями», які, мабуть, бачила кожна людина, — а всюди повні зали. Якщо говорити про закордон, українського кіно стало набагато більше й на інших фестивалях. Покази Днів українського кіно проходять у Європі та двох Америках. Глядачам з усього світу стало цікаво подивитися, що ж відбувається в Україні, а кіно найкраще це передає і демонструє. Дистриб’юторська компанія «Arthouse traffic» допомогла і допомагає організовувати покази українського кіно в Торонто, Дубліні, Брюсселі. Той-таки Одеський кінофестиваль проводить свої програми по всьому світу, зокрема Дні українського кіно у багатьох країнах.
Порівняно з минулими роками програма кінофестивалю розширилася. Розкажіть про це.
«Фокус: Україна та Британія» — наша звичайна програма. Кожного року змінюється країна-партнер. Ця програма була запланована ще минулого року, ми домовилися про співпрацю з Британською Радою. Ідея полягає в тому, що українські критики з попередньо запропонованих фільмів обирають учасників кінофестивалю. Під час показів українські критики говорять із творцями з Британії про їхні картини. Таким чином відбувається процес взаємодії, співпраці між критиками та кінематографістами. Щодо секції «Українська комедія», то ми й раніше проводили ретроспективні покази вітчизняних фільмів. У цьому році спільно з Центром Довженка ми зупинилися на темі комедій. З нового — це «Українські ґала-прем’єри». У зв’язку з відсутністю інших фестивалів, майданчиків для демонстрації українського кіно, нам здалося дуже важливим надати можливість представити нове українське кіно глядачам. Усі сенси проходять з аншлагами.
Окрім фільмів, які були представлені на фестивалі, які кінострічки ми маємо можливість побачити цього або наступного року?
Найближчим часом це «Клондайк». Пізніше буде «Цензорка». Я не знаю дат виходу в прокат «Памфіру» та «Відблиску», але всі фільми, показані на кінофестивалі, вийдуть на широкому екрані.
«Люксембург, Люксембург»?
Так, ось якраз новий фільм Антоніо Лукіча ми не змогли показати. З іншого боку, добре, що ми не все можемо показати. У нас є багато фільмів, і українська кіноіндустрія не обмежується тільки Тижнем критики. Я думаю, що «Люксембург, Люксембург» однозначно вийде наступного року для загального прокату.
Які ще події, пов’язані з кіно, варто очікувати вітчизняним глядачам?
Кінофестиваль «Молодість» планує покази в грудні, «Docudays» — із 11 по 13 листопада, фестиваль короткометражного кіно запланований, здається, на грудень. Також у листопаді відбудеться Тиждень німецького кіно.
Наостанок трохи провокативне питання. Ми бачимо успіх українського кіно навіть на тому рівні, що на нього ходять, але найбільше з українського кіно дивляться фільми типу «Скажене весілля», «Любов і блогери». Фільми, які більше не про кіномистецтво, а про кітч, знайомі обличчя з телевізора. Той факт, що на ці фільми ходять, більше свідчить про розвиток кіноіндустрії чи про формування почуття несмаку у глядача?
Загалом це стандартна історія. Масмаркет більш популярний, тому він і мас-маркет, власне кажучи. Нічого тут поганого немає. Потрібне як інтелектуальне кіно, так і глядацьке кіно. Ми нікуди від цього не дінемось. Глядацьке кіно підтримує інтелектуальне кіно шляхом поповнення загального бюджету і як реклама: популяризація українського кінематографу. Інтелектуальне кіно розвиває і рухає саму кіноіндустрію як з технічної точки зору (інновації в зйомках), так в загальнокультурному значенні. Тому що більшість технічних, наприклад, операторських прийомів, які зараз широко використовуються в голлівудському кіно, випробовувались у нішевому, артхаусному кіно. Великі гроші не люблять ризикувати, а ось кіно без грошей згодне проводити експерименти, які, можливо, потім набувають популярності. Тобто одне підживлює інше. Не може бути інтелектуального кіно без масмаркету, тому що це фінансування, і навпаки. Це один загальний процес.
*********
27 жовтня, 18:00. Кінотеатр «Жовтень». Закінчилося все так, як мало початися. Те, що мало статись, неодмінно станеться. Кінофестиваль закривався фільмом-відкриттям. Організатори зробили додатковий день фестивалю, аби показати фільми, які з технічних причин не вдалося продемонструвати в перший день кінофестивалю. «Трикутник смутку» — неймовірний. Наш український «Памфір» — це, на мою думку, кіно світового рівня. «Бачення метелика», «Я і Фелікс», «Цензорка» та інші — всі ці фільми я мав можливість дивитись протягом останнього тижня, і вони заслуговують на вашу увагу, бо це до біса гарне кіно, зняте нашими співвітчизниками, нашою рідною мовою. Це не може не тішити. Тож максимально заохочую всіх: беріть батьків, коханих, друзів і масово штурмуйте зали, бо ризикуєте пропустити щось дуже цікаве.
Автор статті: Марк Гришай
Літературне редагування: Юлія Ларькова
Післяслово
Цей випуск насправжки особливий. Раніше ми публікували тільки історії, надіслані на адресу редакції для котрогось із конкурсів. Сьогоднішній випуск сформований винятково зі статей, написаних учасницями та учасниками Школи Спудейського вісника.
Це був справді насичений тиждень лекцій, писання, редагування, обговорень та спілкування. Цим випуском Школа СВ завершується — але завершується не остаточно. Ми готуємось повідомити про прийдешні постподії вже зовсім скоро.
Заразом повідомляю про великі посадові зміни у редакції Спудейського: моя каденція нарешті добігла кінця, і ми вітаємо нову головну редакторку Катерину Кирющенко разом із її заступницею Дарʼєю Данилюк! Це саме та, нова сторінка в історії Вісника.
А я не кажу «до побачення» — радше «до нової зустрічі»!
Дякую за вашу читацьку довіру, підтримку та присвячений час.
© Спудейський вісник, 2022
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
