Купала. Спудейський вісник №23 (28.06.21)
Повернення цього літа: Братське Купала-2021
▼
Книжковий арсенал: очікуване і дійсне
▼
Український інститут: осердя культурної дипломатії
▼
«Хвилі душі» Ольги Стеценко
Перше слово
Добривечір, дорога спільното!
Перш за все – із Днем конституції! Україно, слідуй букві закону, не давай нікому його паплюжити, порушувати чи трактувати як-небудь інакше на власний розсуд.
Так само вітаю ту більшу частину спудейства, що вже завершила цей навчальний рік, а особливо тих, хто сьогодні й завтра урочисто на Конвокації завершує навчання в Академії! Це був довгий цікавий шлях, а попереду буде ще більше.
У цьому випуску розповідаємо про традиційне святкування Купала від Спудейського братства; привідкриваємо закулісся 10-го Книжкового арсеналу; розповідаємо про діяльність Українського інституту, що святкує свій день народження цього літа; а наприкінці – щира розмова із Ольгою Стеценко, могилянкою (уже випускницею) та сольною виконавицею SO.
Літо вже тут, радіймо цьому.
Повернення цього літа: Братське Купала-2021
Могилянці прагнули свята – Спудейське Братство вловило цей сигнал міелофоном і почало готувати дійство для усіх, заспраглих “трушності”. Результат: десятки щасливих очей, щирі обійми та сміх, сотні фото, години співів, теревені й танці до світанку.
*Купала від СБ – традиційний дводенний виїзний кемпінг-фестиваль від СО “Спудейське Братство”. Відбувається наприкінці червня на природі. Обов ‘язкові елементи програми: ярмарок, майстер-класи, освячення криниці, розкладання наметів, нічна інтерактивна вистава, розведення вогнища і стрибки через нього, посиденьки, танці й інші розваги біля ватри. Інші активності – опціональні. Купала-2020 було скасоване через карантин.
Цього року “штабом” Купала стало “казкове село” Бобриця, що за 35 км від Києва. Для того, аби підготувати територію до візиту гостей, команда організаторів вирушила на локацію за декілька днів до фестивалю. Наступний крок – прикрашання території, що є цариною відділу декору. Його майстри розробляють концепції прикрас мало не від самого початку підготовки до свята!
Організатори дивували гостей стрільбою з лука, страйкбольним тиром, уроками з володіння залізною шаблею і батогом. Для тих, хто хотів більш спокійних розваг, були наявні розпис хною, квест “Знайомство у папороті”, ворожіння і плетіння вінків.
Були і сюрпризи від СО-партнерів цьогорічного Купала: Mohyla Art Week підготували тренінг-рефлексію “Актор в природі і природа в акторі” з Назарієм Залуцьким та воркшоп “Історія у кожному кадрі. Кінематографічний стиль в фотографії”; Підмогильний розважали стендапами, а Tempus зачарували вогненними середньовічними танцями.
Після таких активностей гості залюбки ласували смаколиками, які організатори дбайливо підготували для усіх охочих. Ділимося думками головного Шефа купальської кухні:
«Напевно, краще почати з думок, які супроводжували мене, коли треба було обирати найсмачніші варіанти за вигідними цінами для меню: «О Боже, нас буде близько 100 людей, а я ще не знаю бюджету кухні!», «Наберу більше людей у свою команду, щоб з усім впоратися!»; «Що, на локації нас працюватиме лише троє?» «Гадаєте, мене зупинять такі от проблемки?!».
Мої думки під час фесту: «Я не спав вже 29 годин, але я зроблю те, заради чого я сюди прийшов: отримаю насолоду від людей, від природи, від атмосфери – від усього, що навколо!»; «Супер, як же я радий, що старання приносять позитивний результат!»
Думки після фесту: «Нарешті все скінчилося, зараз сяду на ліжко, а потім треба буде у душ і…що, я вирубився і вже пройшло чотири години?».
Як видно з моїх думок – не все було просто, але саме складнощі роблять нас розумнішими, сильнішими і кращими…»
– Вадим Коваленко, голова відділу кухні (Культурологія-1)
Ще одним сюрпризом фестивалю став бар із напоями на будь-який смак. Цього року бар на фесті запрацював вперше:
«Бар пройшов супер успішно і я зрозуміла, що треба було робити його раніше! Це дійсно справа, яку я дуже люблю і готова вкладатись часом і креативом. Ми зробили літнє, легке меню і поставили низькі ціни, щоб студенти спокійно могли придбати те, що їм до вподоби.
Я не очікувала, що попит буде таким великим! Бестселером фесту був коктейль "Мавчин компот" з ананасом».
– Анастасія Олексієнко, головна барвумен Купала-2021 (Економіка-4)
Уночі уся локація стала декорацією інтерактивної вистави, безпосереднім учасником якої став кожний гість. Таємничості дійству додала «вогняна хода»: прохід усіх учасників вистави під воротами, що палають.
«Чарівні вогняні ворота-портал у міфічний світ, пекельні танці, Водяний, який справді поставав із нічних вод, чисте кохання, озлоблена на всіх могутня Чаклунка та весілля чортів – це і ще купу інших див можна було зустріти на нічній виставі.
Я рада, що все відбулося саме так. Висновки зроблено, уроки винесено, задоволення отримано. Особливу подяку хочу висловити нашому головному сценаристу Олексію Гнилоскуренко (Економіка-1), який зробив максимум, аби втілити казку у життя. Дякую і усім нашим акторам, гримерам та декораторам!»
– Ангеліна Кавулич, координаторка нічної частини (Право-1)
Так, Купала – справжнє випробування для його організаторів і усього Братства. Проте, саме це свято є джерелом добрих історій, натхнення і адреналіну на наступний рік. Команда, випробувана Купала, упевнено подолає усі труднощі і обов’язково передасть досвід наступним поколінням.
«Досі не віриться, що офлайн-фест проведено. Організовувати цьогорічний Купала за такий короткий час було важко, але точно варте кожної емоції. Наша команда на 99% складалася з І та ІІ курсів, які до цього ніколи не бачили Могилянського Купала. Ми не мали поняття, що все дійство переросте у подію такого масштабу. Цей досвід багато чого навчив усіх організаторів.
Головне – це атмосфера та люди, які її створюють. До мене підходили людини з І курсу і казали, що нарешті змогли відчути що означає бути частиною "Могилянської спільноти". Ще більш приємним було чути від пошанованих братчиць про те, що їхнє останнє (бакалаварське) Купала було таким «офігєнним». Найліпші відгуки, що ми могли почути»
– Мирослава Муратова, координаторка денної частини (Хімія-2)
«Будь-хто, хто побачив би мене під час підготовки до фестивалю, міг би подумати, що для мене свято – це безсонні ночі, або ще щось жахливе. Але це не так. Для мене це, перш за все, – люди: ті, хто може організувати грандіозний фест за декілька тижнів (коли на це треба декілька місяців); хто вкладає усі зусилля у свято настільки, що не може встати із ліжка наступного дня; ті, хто може перевернути гори, аби знайти щось для Купала. Організація фестивалю виявилася захопливою та нелегкою: в останній тиждень у нас зі швидкістю світла з’явилася купа проблем, але вирішилася вона ще швидше завдяки чудовим людям, які завжди були поряд».
– Андрій Відейко, головний організатор Купала-2021 (ІПЗ-1)
Цікаво, що думає про свято колишній Голова СБ та організатор Купала 2019 Влад:
«Найперше це те, що цього року було враховано помилки, які ми допустили 2 роки тому, тож Купала стало кращим. Також було залучено більше організацій і використано більше ресурсів, що теж значно покращило фестиваль».
– Влад Васюра, братчик (Прикладна математика-3)
Свято пройшло вдало, що також є результатом кропіткої праці PR-відділу:
«Це був мій перший досвід у ролі Голови відділу піару, тому спочатку я сумнівалася, чи зможу знайти людей та зробити все так, як я мрію. Але мої переживання одразу розвіялися, коли я побачила, скільки талановитих та вмотивованих людей хочуть зі мною співпрацювати. У нас були різні ситуації: термінове написання тексту за декілька хвилин, повна зміна інформації перед самою публікацією, безсонні ночі за розробкою афіш та багато іншого, але результат був вартий наших старань!»
– Марта Семарак, Голова PR-відділу Купала-2021 (Фінанси-1)
Завершилося цьогорічне свято співами під гітару й сопілку у дружньому колі й танцями. Ніхто не помітив, як почався новий день…
Ось такий він, цьогорічний фестиваль від Спудейського Братства. Якщо купальські пригоди у Бобриці пройшли повз тебе – не засмучуйся! Братське Купала-2021 підготувало для тебе онлайн-свято, яке відбудеться 7 липня. Організатори запевняють: буде гаряче!
Уся інформація і фото пригод – на сторінках СБ та Купала.
До зустрічі ;)
Книжковий арсенал: очікуване і дійсне
“Буде чи не буде?” — останні два роки ця думка виринала одразу після того, як хтось згадував про Книжковий Арсенал. Цьогорічна оптимістична відповідь не могла не потішити: Арсенал відбувся!
П’ятиденний фестиваль злився в один суцільний перехід між сценами: Кафе Європа — Лекторій — Папір — Сцена “Суспільного” — Бізнес-сцена — Сфера — Кафе Європа… Ідеш — і не знаєш, на що все перетвориться: чи то на інтелектуальний бенкет, чи то на просто бенкет. Не знаєш, кого зустрінеш наступної хвилини і з ким познайомишся. Купа цікавих подій, багато дискусій, презентацій, кінопереглядів і, звісно, тусівок — саме таким став для нас десятий, ювілейний Книжковий Арсенал. Після виснажливого карантину і довгих локдаунів ці п’ять днів стали ковтком свіжого повітря для всіх любителів літератури. Ми поставили кілька питань ключовим для цьогорічного Арсеналу учасникам фестивалю. Але про це — потім: поки розповімо про основні блоки подій цьогорічного Арсеналу.
Блок основної програми, що став її фокус-темою, називається “Оптимісти скептики” — саме так, без сполучників чи розділових знаків, адже між оптимізмом та скептицизмом не можна вибирати. Хто з нас не вагався й не вірив в успіх початої справи? А хто не думав, що “все буде добре для кожного з нас”? І оптимізм, і скептицизм — питома частина кожного з нас. Куратором цього блоку подій став Ростислав Семків.
Літературною програмою цьогоріч курувала Оксана Щур. У рамках цього блоку подій дискутували й читали свої тексти більше сотні провідних українських письменників, філософів та літературознавців: Оксана Забужко, Володимир Єрмоленко, Олег Коцарев, Сергій Жадан, Павло Вольвач, Микола Рябчук і багато-багато інших. Після довгого карантину відвідувачі нарешті змогли побачити улюблених авторів і сповна насолодитися атмосферою літературних читань та публічних дискусій.
Чи не найбільш очікуваною на Арсеналі виявилася програма Сергія Жадана “Вголос. Про себе”. У її рамках відбувалися і літературні, і музичні події: так, окрім знаних “Жадана і Собак”, вечірніми концертами публіку тішили Владімір Камінер із Юрієм Гуджи; Лявон Вольскі; Юрій Іздрик та Григорій Семенчук — усі в компанії Жадана. Гурту “Жадани і Собака”, на жаль, не було — сподіваємося, наступного рокГурту «Жадани і Собака», на жаль, не було — сподіваємося, що наступного року гурт таки збереться для виступу на Арсеналі. Також у рамках програми відбулася презентація збірки Бертольда Брехта “Похвала діалектиці”, яку переклав Сергій Жадан, а також презентація свіжої Жаданової збірки “Псалом авіації”.
Була й на Арсеналі програма “Сімейні цінності” — не переймайтеся, у ній не було нічого про “Традицію і порядок”, адже цим блоком подій опікувалася Ірина Славінська. Програма була присвячена сім’ям, які відіграли важливу роль у культурному житті України: Косачам, Старицьким, Драгомановим — та базовим цінностям, на яких будується сімейне життя: любові, рівності й повазі.
Цьогорічна програма, присвячена книжковому дизайну, називалася “Інтерфейси оптимізму”, її кураторкою стала Ольга Жук. У межах програми відбувалися не лише дискусії про те, яким має бути книжковий дизайн в Україні, але й міжнародні воркшопи від Яна Венцеля та Ласло Могой-Надя.
Музична програма “Сім струн для дядька Михайла”, курована Любою Морозовою, має стосунок до Лесі Українки, адже саме дядькові Михайлу Драгоманову вона присвятила свій поетичний цикл “Сім струн”. Це спровокувало й специфіку програми, сконцентровану на струнних інструментах.
Last but not least блок подій основної програми — “Наші нові добрі знайомі по зуму”, яким курувала Оксана Хмельовська. Це були події про міжнародну співпрацю, яка останнім часом стала можливою лише в зумі. На подіях, які проходили в рамках програми, відбувалися дискусії про просування української книжки закордоном, видавничі проблеми та розвиток читання. У рамках цієї програми відбувся також конкурс найкращого книжкового дизайну.
Із прекрасного в Арсеналі можна було побачити не лише книжкові обкладинки — на фестивалі також проходили виставки каліграфії та українського паперового колажу. Останній проєкт виник завдяки зусиллям Євгена Карася, Олександра Ляпіна, Олега Василенка та Алекса Заклецького. Для відвідувачів були доступні роботи 40 авторів, зокрема колажі Михайла Іллєнка, Олександра Ройтбурда та Миколи Малишка.
Нарешті ми дісталися до головного (можливо, шукаючи цю частину статті, ви промотали все, що було нагорі) — до коментарів учасників цієї події. Ми ставили три основні питання: просили ділитися враженнями від першого посткарантинного Арсеналу, цікавилися улюбленими арсенальними подіями та книжковими новинками і просили вибрати собі місце на фотозоні «оптиміст» і «скептик».
Олександр Ірванець:
Українська література робиться дедалі кращою, скоро її не читатиме взагалі ніхто. Це цитата не моя, а з Юрія Андруховича, але зараз я готовий підписатися під цими словами. Хоча тим часом я займаюся білоруською літературою і вийшла моя книжка перекладна прекрасного білоруського автора Владя Арлова у ВСЛ «Краєвид з ментоловим ароматом» і це, мабуть, єдине, що варто придбати на цьому Арсеналі. Добраніч, дорогі телеглядачі!
А якби я був не оптик, я був би скептиміст.
Юрій Іздрик:
Мощний атвєт на вапрос «як вам арсенал»? Да а***нно, я вважаю, такий гайд-парк, шістдесят дев‘ятий рік, у мене такі чіткі флешбеки, мені тоді було сім рочків, я щойно після Вудстока ще цей, не відійшов — якщо чесно, це майже те саме, готуюся морально до фінального виступу на підтанцьовці у Сєрьожі Жадана, бо сьодні дискотека, ми з Грицьком Семенчуком будем ісполняти жосткий біт, а Сірьожа буде читати Вінграновського, а також свої прекрасні вірші.
Богдана Неборак:
Я оптимістка — тому для мене велика радість бути на літературному фестивалі по такій довгій перерві. Головне — змога слухати вживу, як пише Прохасько в якомусь есеї: «голос оживлює», в іншому — про «радість контакту». Тому понад усе мені добре було слухати поетичні читання та розмови авторів, яких люблю і за якими сумувала. Купила “Історію еротизму” Батая, “Етику” Бадью, нові видання Славенки Дракуліч, вибране Оксани Забужко, вибрану прозу Прохаська «Бо є так», листи Віктора Петрова до Софії Зерової.
Мирослав Лаюк:
Я чекав дуже поганого — депресивного й малолюдного — Арсеналу. Однак вийшло рівно навпаки. Події життєрадісні, розмови цікаві, зустрічі приємні, книжки хороші. Хто ще не має — рекомендую такі нові видання: антологія чеського оповідання «У чехів», Андруховичів переклад «Короля Ліра», «Вміст чоловічої кишені» Коцарева.
Я водночас і оптиміст, і скептик.
Юрій Андрухович:
Мабуть так, виправдалися, через те, що мої очікування не були якимись неймовірно високими. Я загалом задоволений тим, що Арсенал відбувся, і тим, що я на ньому побував.
Але що найважливіше в цьому Арсеналі, це те, що він дуже велике діло зробив: він розморозив контакти між авторами, видавцями, журналістами, і, що найголовніше, читачами. І мене дуже тішить той факт, що нам замало он-лайну, нам усе-таки хочеться спілкуватись уживу, і ось ця потреба себе так реалізувала. І тут велика подяка організаторам, що вони зризикували, і таки провели цю подію.
Ні, книжки не купував. Це може така дивна відповідь, але насправді я належу до тих письменників, які не на книжкових подіях купують книжки. Я не їду на Арсенал придбати якісь книжки, я їду презентувати щось своє. А книжки так чи інакше мене знаходять.
Знову вас розчарую. Ну, я краєм вуха чув і поетичні читання і Юрка Іздрика, і Оксани Забужко, але теж не можна сказати, що я перебував серед публіки. Просто, будучи там на цій території, неможливо не почути виступи з Вуличної сцени.
Я не бачу сенсу в такому формулюванні, тому що це не антоніми. Вибір мав би бути між оптимістом і песимістом, або, наприклад, між скептиком й ентузіастом. Тобто я оптиміст, і я скептик.
Ростислав Семків:
Ну, Арсенал класний: люди прийшли. Дванадцята ранку, я думав, нікого не буде, я готувався, що буде сидіти четверо людей і я буду казати: “У залі нас небагато, зате в Інтернеті нашу трансляцію дивиться значно більше”. Це абсолютно формат здорового, органічного Арсеналу. Бачте, він досконалий, бо минулий раз, два роки тому, коли Віра Павлівна говорила про Підмогильного, про Хвильового на презентації третього тому творів Хвильового, буквально трошки більше було людей. Сьогодні було людей 50–60, а тоді, може, було 70–80. Але тоді в нас не було онлайн-авдиторії, і я впевнений, що багато людей нас дивиться онлайн, а ще більше подивиться, коли буде запис. Тепер ми маємо враховувати, що всі події мають бути двоформатні.
Я придбав штук 20 книг: «Валіс», «Діалог про Лакана», «Морський збірник», «Танець дикобразів», «Сніданок для чемпіонів», «Короля Ліра», перший том «Історії анімації», а також мені подарували «Цифрове місто», «Візуальну культуру», «Постправду» та інші.
А взагалі я оптиміст. Я вважаю, що всі, хто видає книжки, є оптимістами.
Віра Агеєва:
Бачите, трошки незвично, що немає тих неймовірних натовпів, які тут рухались і які тут, можна сказати, такими хвилями напливали, але добре те, що люди стужилися, засумували за живим спілкуванням, і справді дуже добре, що Арсенал відбувся. Дай нам Боже успіхів у боротьбі з вірусом, бо жити з ним тяжко.
Знаєте, основні події на фестивалі назвати важко, на Арсенал треба просто приходити. От тільки що десь там виступав Андрій Хаданович, і це білоруський голос на нашому фестивалі; тут буде і Сергій Жадан, і Оксана Забужко, і тут так багато всього цікавого, що справді сюди треба приходити.
Деякі книжки я вже купила, дуже багато є новинок, я от дивилась на сайті “Комори”, на сайті “Смолоскипа” і насправді багато всього дуже цікавого.
Бачите, для мене оптимізм і скептицизм не є протиставними, тому що скепсис — це те, що уможливлює оптимізм. Скепсис — це здоровий, прискіпливий аналіз, а прискіпливий аналіз якихось песимістичних речей сприяє оптимізму.
Український інститут: осердя культурної дипломатії
Цього літа виповнюється три роки з часу заснування Українського інституту — установи, що покликана популяризувати українське у світі. За ці роки представники інституту спромоглися реалізувати низку важливих проєктів та ствердилися на ниві культурної промоції держави. Перші успіхи підняли планку очікувань до цієї молодої інституції. Однак у цій справі поспіху бути не може. Загалом, сама історія появи і діяльності Українського інституту вказує, що лише поступовий розвиток може привести до помітних результатів.
Після Революції Гідності в Україні з’явилася низка установ нового типу, покликаних розвивати українську культуру. Серед, зокрема, Український культурний фонд та Український інститут книги. А в 2015 році міністр культури В’ячеслав Кириленко анонсував створення Українського інституту, метою діяльності якого мало стати просування української культури за кордоном. Однак реалізувати цю ідею не вдалося і вже наступного року ініціативу зі створення організації на кшталт Британської ради чи Ґете-інституту перехопило Міністерство зовнішніх справ. У червні 2017 року оголосили про створення Українського інституту при МЗС, але сама установа фактично почала свою роботу аж у серпні 2018 року. Очільником інституту обрали Володимир Шейка, який до того був директором мистецьких програм в українському представництві Британської Ради.
Часом в Україні можна здобути справжнє визнання лише після того, як про тебе скажуть добре слово за кордоном. Так, начебто ми самі не наважуємося повірити, що можемо бути класними й цікавими. Це питання нашої суб’єктності, і воно є ключовим для місії Українського інституту. Через культурну дипломатію ми долаємо цю меншовартість.
- Володимир Шейко в інтерв’ю для The Ukrainians
Від початку наріжним елементом діяльності Українського інституту стала культурна дипломатія. В її основі лежить ідея «покращення розуміння і сприйняття України у світі». Йдеться тут не лише про промоцію української культури, а й про взаємодію з численними а́кторами в Україні й за кордоном. Діяльність інституту поєднує академічну, просвітницьку та «розважальну» складові. Поряд з організацією культурних подій за кордоном, інститут проводить дослідження сприйняття України за кордоном, створює багаторівневі програми співпраці, а також підтримує студії з україністики за кордоном. Загалом, у стратегії інституту на 2020–2024 рр. передбачено сім основних напрямків програмної діяльності установи.
Частину програм вже вдалося запустити. Попри пандемію, протягом минулого року Український інститут реалізував 84 заходи і проєкти. Передусім увагу привертають дві ініціативи, які отримали розголос. У грудні 2020 р. разом з освітньою платформою EdEra та Національним університетом «Києво-Могилянська академія» інститут запустив перший масовий англомовний онлайн-курс про українську історію та культуру. А вже у березні цього року представники інституту презентували книгу «Україна: їжа та історія», яке вийшло у співпраці з порталом Їжакультура. Ми розповідали про це видання в одному з березневих випусків. Загалом, воно стало першим кроком до розбудови української кулінарної дипломатії. Відтепер кожен і кожна може розповісти іноземцям про сім видів українського борщу або здивувати своїх іноземних друзів яворівським пирогом. Можна й самому спробувати Україну на смак. Зрештою, у цьому також полягає мета існування Українського інституту.
Український інститут — це прекрасний інструмент у тому, як мовою культури, елементами soft power реалізувати задачі.
- Еміне Джапарова, заступниця міністра зовнішніх справ України
Багатовекторність — основа роботи інституту на наступні чотири роки. Поступово має зростати географічне охоплення. Зокрема, вже цього року діяльність інституту має поширитися на територію Японії та Туреччини. Однак наразі це все відбувається на рівні окремих проєктів та заходів, позаяк створення постійних представництв за кордоном потребує додаткових зусиль та ресурсів. Ба більше, як пояснюють представники інституту, створення філій не є самоціллю для установи. У пріоритеті нині збереження стабільності і поступове розширення сфер діяльності.
Співпраця і комунікація якісно вирізняють роботу Українського інституту. Кількість подій та залучених фахівців навсправжки вражає. Попри те, що минуло лише три роки від часу його появи, позитивної репутації інститут вже набув. Таким установам хочеться довіряти і хочеться їх підтримувати. Бо зруйнувати розпочате доволі легко, а от створити знову буде надзвичайно складно. А Український інститут має жити, щоб кожен з нас мав що розповісти про Україну за її межами.
«Хвилі душі» Ольги Стеценко
Календар впритул наблизив нас до Конвокації. Цього червня знайомимося з могилянцями, які закінчують своє навчання в Академії. Історії старшокурсників завжди захоплюють і надихають. Про свої емоції, враження і неймовірний творчий запал говоритимемо з Ольгою Стеценко — філософинею, музиканткою та людиною з великим серцем.
Коли ми розшукали акаунт Олі у фейсбуці, то ми збагнули, що там так багато всього, що, напевно, самі ми не розберемося. Основними захопленнями для неї є філософія та музика. Упереміж — Карпати і випічка:
Думаю, для вас не новина, що цього року я закінчую університет та здобуваю диплом бакалавру «Філософія». Я член бадді, і є мій улюблений третій курс, який теж випускається, і який, скажімо, впливав на моє життя і на мої інтереси, і, загалом, туди багато сил вкладалося і любові. Але, щоб ви розуміли, я ще досі не була жодного разу на «Кораблику».
Крім того, цікавилася якимись темами саморозвитку, якісь тренінги проходила, і не одноразово. Зрозуміло, що не все поспіль, бо зараз спробуй вибрати те, що дійсно слушне, те, що дійсно принесе тобі користь. Йогою займалася також. Ну і крім того, важливу роль займала і займає робота в дитячому таборі «Росток» під Києвом. Я так само там зросла та досягла і в музиці, і навіть в плані вибору навчального закладу. Завдяки цьому прийшла до туризму, і в походи водні я сплавлялася, і на гори піднімалася у вересні в Карпатах…
Я рада тому, що нарешті з’явився час. З навчанням вже якось закрилось. Коли раніше був ряд певних обов’язків і ти мав робити все, і ти звик до такого режиму, коли лишається вільний дорогоцінний час, ти його вкладаєш. Я роблю це в музику. І зараз, коли цього часу вдосталь, я можу обирати щось іще, і ще більше розвиватися. Тут якось дихається більш вільно, та й взагалі починаєш якось інакше дивитися. А крім цього всього дуже люблю ще кулінарію, випічка — це просто вау!
Музика і філософія. Чи пробувала ти якось суміщати їх і писати на якісь музично-філософські теми?
Якщо ти зараз послухаєш, то в нас зараз в музичному та культурному просторі досить рідко почуєш пісні з сенсом. Це ділиться на дві такі частини: або танцювальна музика, або про сумне. От якщо радіо вмикаєш, то чогось середнього, якщо не включиш який-небудь «Radio Relax», ти в принципі не знайдеш. І от мої пісні перші писалися зі змістом, а далі пісні, які виникали, я досі, здається, не знаю, що з ними робити, тому що як поєднати сенс і зробити таку обгортку, щоб це сподобалось людям і вони могли слухати це на повторі. Я все ще в пошуках, бо це ще та задача. Я насправді завдячую Могилянці та філософії в тому числі, бо вона дала орієнтир та ставила певні питання не тільки щодо Всесвіту чи про якісь політичні устої, а й питання щодо самого себе. Я вважаю, що філософія напряму пов’язана із моїми піснями. Не знаю, в якому форматі вони будуть виходити далі, тому що я відкрита до творчості, і вважаю, що зміни — це класно. Але оця риса змістовності, сенсовності і «про щось» вона все ж таки залишатиметься. Філософія — це трепетна любов, але без музики своє життя я не уявляю.
У твоєму випадку йдеться про філософію музичного тексту, чи музику як феномен?
Напевне, музику як феномен, хоча й філософією музичного тексту також можна назвати. Але я все ж прихильна до окремого феномену. Мене завжди дивувало, що от я читала, що багато філософів займалися музикою: антична школа грали хто на сопілці… хто на чому!, вони всі вчили музику. Музика допомагає налаштуватися на оцей стан зосередженості і оце вміння вичепити найосновніше — те, чим треба завдячувати саме музиці. Не дарма досить велика кількість видатних вчених — музиканти.
Хто був/була першою людиною, що спонукала тебе до музики? Зазвичай музика це щось з пелюшок, а от в твоєму випадку, можливо, це щось, що ти знайшла в Могилянці?
Не те щоб знайшла, просто в Могилянці я це визнала і зрозуміла, що без цього я реально не можу, бо воно лізе звідусіль, і я не можу від цього відмовитись. А стосовно людини, яка привела мене в музику, то я ніколи над цим так не задумувалась… Ну я в музичній школа повчилася, при чому почалося все не з вокалу, а з гітари. Потім був період, коли я півтора роки вчилася на фортепіано грати, а далі я потрапила до одного викладача, до другого викладача з вокалу, до третього….
Була така легенда, що я, мовляв, онучка того самого Кирила Стеценка. Вони ніби десь тут жили і я ж теж Стеценко. Мене навіть перепитували… Ну, напевно, якщо виділити одну-одну людину, то за маму згадаю, то пам’ятаю одну колискову… Мамі потрібно завдячувати, тому що вона бачила куди тягнуться руки і це тяжіння до музики, і ніколи мені не його забороняла і не обривала. Тому от за таку віру — мамі перше місце, а друге, це вже всі викладачі — їх людей 10 набереться. Це була справжня драбина зросту з рук вчителів.
Не сприймай за містику, але Стеценко таки теж вчився в КМА. На носі вступна кампанія, тож не можу не спитати: твій шлях до академії — це теж було за схемою «давайте спробуємо?»
Ой там ціла історія. Крута гімназія, я відмінниця, у мене там класний атестат. І всі мені пророкували, наприклад, юридичний, економічний, політологічний — щось таке. А я ж займалася всім, чим тільки можна займатися після школи. І я після 9 класу всерйоз задумалася, щоб поступати в університет Карпенка-Карого на акторський факультет, навіть ходила на підготовчі курси: один раз сходила і мені вистачило. Коли я сходила на одне пробне заняття, зустрілася із своїми майбутніми одногрупниками, і подивилася на атмосферу і контингент, я зрозуміла що це не моя історія… Про Могилянку я тоді багато чула, і, за іронією, ми ходили на танці з однією дівчинкою, і я її запитала, де вона вчиться. Якось я її зловила: «Я йду з тобою дві години гуляти пішки і ти все мені розкажеш, як ви вчитеся. Тільки без прикрас!» За двогодинну прогулянку вона розповіла мені все. Сказала, що буде складно. Складно, але цікаво. В останній момент мені забракло балів на вступ. Але батьки вирішили, що я таки вчитимусь там. Бодай на контракті. На другому курсі я вже була на бюджеті й отримувала підвищену стипендію.
Певен, що Могилянка — не тільки про навчання. Розкажи, будь ласка, про квартирники. Чув, як на один із них прийшла охоронець, щоб всіх розігнати, а в результаті почала співати сама. Чи були в тебе такі курйозні історії?
Якось так історично склалося, що в Могилянці на квартирниках я не так вже й часто співала. В могилянських квартирниках єдина річ, яка мене трошки гальмувала, це те, що я звикла, що якщо ти виходиш співати, то ти співаєш принаймні хвилин 20 і пісень 5. Але тут мені сказали, що співати можна лише одну пісню. Тобто я тут місяць, або пару тижнів, готуюся, щоб показати свою творчість, а мені 1–2 пісні — тоді й гітару немає сенсу тягти…
«Хвилі душі» — це якийсь римейк квартирників, чи просто інший проєкт?
«Хвилі душі» — це взагалі окрема історія. Це — дійсно мій проєкт, ми робили його разом із моєю близькою подругою Аліною. І в нас з’явилася одна ідея, і ми її поєднали: Аліна хотіла робити щось в Києві, щось таке тепле та душевне, щоб люди ходили, а в мене на меті з’явилася така ідея: у мене було і зараз лишається купа творчих людей в оточенні, хтось танцює, співає тощо, і всі це роблять «в шухляду». І в мене з’явилася ідея, що я хочу зробити такий захід, де мої друзі можуть просто заявити про себе, щоб їх нарешті почули. І от у нас оце зайшлося. Крім того, ми підв’язали це під благодійність, тобто просто заробляти гроші — ми не мали такої мети. Ми організовували цей вечір, і в мого знайомого знайома збирала гроші на лікування. Я розуміла, що може прийти 15 людей, 10 людей, думаю — байдуже, бо я це роблю для себе і своїх друзів, але на перший вечір прийшло 40 людей. Після того, багато людей казали: «Олю, давай ще». Ми зробили другий вечір, на нього прийшло по-моєму 70 людей, на третій — 80, і на останній — десь під 100. «Хвилі душі» став для мене таким проєктом, куди і музика влилася, і філософія. Крім того, я не шукала тих людей, яким треба допомогти. Це — не магія, не казки, але коли люди налаштовуються всі на один лад, відбуваються дива. І от Настя Гудзовська, чиїй мамі ми допомагали, мені сказала, що в той вечір, коли в нас був благодійний вечір, її маму оперували. І наступного ранку вона написала: «Мамі констатували різкий прогрес». Її Мама різко пішла на одужання. Звісно, що це не з неба, і що це справа лікарів так само, але вона казала, що от вони два місяці лікуються, і такого не було. Ну я кажу, що всі люди, що сиділи, запускали сигнали в космос, грубо кажучи.. От якось зав’язалося. А далі таке розгалуження пішло, бо «Хвилі душі» як благодійний проєкт має одну рису, це і не добре, і не погано: з благодійністю ти не будеш ходити кожні вихідні, це можна робити раз в півроку чи рік. Знову ж таки, я не шукаю спеціально людей, але, на жаль, всіх у світі не врятуєш, особливо коли ти — 21-річна студентка з величезним серцем і купою ідей, проте з певним, поки-що, обмеженим колом можливостей. Ідей багато — і це щось, що засіяло далі. І це — дуже цінний досвід як організатора і музиканта.
Наскільки нам відомо, твоя мистецька та творча діяльність не обмежується квартирниками, ти ще записуєш кавери. Які є критерії для пісні, щоб ти записала на неї кавер?
Загалом прийнято, що кавери записують на ті пісні, які люди знають, тобто це може бути все що завгодно, те, що на слуху. В моєму випадку, я стараюся записувати на те, що знають люди, але часто є якісь музичні твори, які настільки врізаються в душу, що от перша думка — ти уявляєш, як ти це співаєш. І все. Оце, мабуть, один із найголовніших критеріїв відбору. От наступний кавер, яку я планую викласти на днях, це гурт Mgzavrebi «Ananke» — тобто це пісня грузинською мовою. Ми робили її разом із «Майстернею Іларії». Це — не найпоширеніший гурт і пісню знають, може, 3% людей з мого оточення. Я її співала на квартирнику, як кавер, і питають: «Олю, що це за пісня?» Я розумію, що от якщо ти хочеш великої кількості переглядів та велике охоплення авдиторії — так, треба робити реально популярні треки. Але якщо ти пропускаєш це через себе та співаєш ніби свою історію, навіть якщо грузинською, людям сподобається. Моя задача як музиканта — викликати в себе цю природню емоцію і передати.
Ти згадувала про «Голос країни», чи не могла б ти детальніше розповісти?
«Голос країни» як проєкт, власне, чому я про нього ніде не казала, бо я не доходила до прямих ефірів. Я їх не зацікавила як персонаж. «Голос» шукає не артистів, він шукає персонажів. Я прийшла до них як проста дівчина з настроєм «Хей, давайте я вам заспіваю». Я підібрала досить гарний репертуар, обрала пісню гурту Imagine dragons «Radioactive» і зробила свою версію, і ця версія зайшла, тож я дійшла до продюсерських прослуховувань і мені дали геніальну відповідь, яку я просто запам’ятаю до кінця життя: «Ну, все класно, але не сьогодні». Скажімо так, це — крутий досвід, але це не те, до чого треба прагнути напролом.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
