Любові Всевишній. Спудейський вісник №6 (14.02.21)
Українська любов у віршах
▼
Правопис для чайників
▼
Джерела європейської України
▼
Створення й Відтворення
▼
Несказане лишилось несказанним
▼
Паростки
▼
Що буде, якщо піти гуляти із дівчиною
▼
Дорогий Ти
Перше слово
Вітання, друзі!
За вікном сніг, знову морози, значить, слід виявляти ще більше тепла до ближніх. Так, цей тиждень був цікавим, ми знову стикалися з абсурдом, непорозумінням, радістю та журбою. Усе це змушує нас рухатись уперед.
Любов — це щось більше за почуття, це просто необхідність у нашому житті. Ми всі почуваємось одержимими любов’ю до наших найрідніших, найближчих людей, колег, викладачів, домашніх улюбленців — усіх… Це прекрасно, що є змога в такий простий спосіб дарувати сонечко душі. Це тепло, яке вартує усього нашого життя, наших радощів і переживань. Слід дарувати його. Даруймо любов.
На сторінках цього випуску знайдете історії любови з уст могилянців: ми радо читали їх усією редакцією упродовж тижня, тож і вам радимо! Переможницю цього конкурсу оголосимо наступного тижня.
Хочу завершити це своє, як завжди, дивне слово, рядками поетеси — пророчиці нашого століття — Ліни Костенко:
Настала черга й на мою зорю.
Чи біля тебе душу відморожу,
Чи біля тебе полум’ям згорю…
Любімо одне одного, зараз це потрібно як ніколи.
Українська любов у віршах
Любов супроводжує кожного з нас по життю, чи то у вигляді дружби, чи то романтики, чи то материнська вічна любов. Ми всі, як одне ціле на планеті шукаємо це відчуття та інколи не знаємо, як описати емоції, що находять несподівано чи повільно, терпко чи солодко, на останніх силах чи в піднесенні душі. Ми пірнаємо в проруб любови, яка пробуджує нас від сну та зводить сонце в житті. Про це та інші відчуття, які супроводжують людину в період осягнення цих емоцій, писали українські письменники. Чоловіки, які змушували серця битися швидше. Одними із таких поетів були Микола Вінграновський, Василь Стус та Василь Симоненко. Пропонуємо познайомитися з ними ближче та почитати поезію, яка просочується в душу до найпотаємніших глибин.
Микола Вінграновський та Любов усеохопна
Із Миколою Вінграновським ми зазвичай знайомимося в останньому класі школи. Залишається кілька місяців до іспитів, втома від навчання така, що голова йде обертом, аж ось — один із останніх уроків літератури, й ми чуємо слова, які запам’ятаються нам надовго:
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке — любов?
Микола Вінграновський якось сказав у інтерв’ю: «Спосіб життя, думання, мислення, — це спосіб любові, а не ненависті. На любов треба більше зусиль. Ворожнеча й ненависть лежать на поверхні, любов — в глибині». І складно знайти краще висловлення, щоб описати те, яким світ постає в його очах. І у творах — також. Саме любов і зусилля помітити її, бажання шукати її, різну: часом драматичну, та завжди ніжну, таку, що поза радістю чи стражданням — над ними; саме ніжна прив’язаність та уважна споглядальність формують його поезію. Особливу, та як зазначав сам поет, неперекладну.
У 1962 році друком виходять «Атомні прелюди» — перша поетична збірка Миколи Вінграновського, що й досі вражає динамікою та віртуозністю. Інтонації у ній патетичні, мова вибухова й стрімка, справді «атомна». Образи підсилені, доведені до максимуму — космос тут постає своєрідним абсолютом, а герой є викривальним, емоційним і таким, що зривається на крик. Утім навіть у такій патетичній збірці крізь рядки обережно, проте впевнено, проступає любов:
Як раптом вибухнуло серце!.. І на нім
Дніпрові хвилі всесвіт застелили,
І я позбувся мужності і сили —
Стою хлопчиськом в мареві яснім.
Згодом друком виходять збірки «Сто поезій» (у якій віршів насправді було 99), «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим» і багато інших. Із часом масштаби зменшуються, поезія стає все більш камерною, з Космосу локалізується до Києва, невеличкого села й навіть маленького саду, де «на колінах яблуні спить вітер». Природа у Миколи Вінграновського також жива, й також сповнена ніжності та любові.
Прилетіла весна на рябому коні,
Снігу сорок лопат привезла для годиться.
І мені привезла все, що треба мені,
Але що привезла, не скажу, — таємниця.
Усесвіт Миколи Вінграновського цілісний і гармонійний, а поезії виплітають таку тканину, що з неї не висмикнути ниток, аби розглянути кожну окремо. Та й не потрібно це, адже навіть коли йдеться про інтимну лірику — любов до жінки часто поєднується, чи радше розчиняється в любові всесвітній, зображується крізь неї.
Кохана
ти не знаєш
що коли я приходжу від тебе
я засинаю
людиною
а просинаюся деревом
і вранці
шумлю у нашому подвір’ї
і сусіди дивуються
звідки
за ніч
виросло таке
дерево.
Цікавим видається життя настільки уважного й чутливого до світу поета. Про це найліпше свідчать спогади близьких йому людей. Його дружина Олександра Білинкевич-Вінграновськазгадує такий момент із життя:
«Десь із середини травня і до жовтня, і так з року в рік, у домі починалися розмови про мандри. Називати це мандрами було б неправильно, бо, виїжджаючи з наметом на берег Росі чи Десни, він там і залишався. (…) У котрійсь остаточно облюбованій місцині ставився намет. Сам Микола у ньому рідко перебував, у чорному спальному мішку спав хтось із товаришів-гостей. Микола спав чи лежав під деревом на вивернутому кожусі, босий, із кросівками біля кожуха. Дощик не заважав йому. Лежав і командував: кому нести воду на юшку, кому збирати хмиз, а кому закидати вудки. Лежав, командував і все, що було далеко від нього, і те, що ближче, коло кожуха, розглядав. Вихоплював оком найдрібніше населення у траві, крилате у повітрі».
Київський поет і актор Василь Довжик згадує, як читав поетові власні вірші:
«І я йому читав свої вірші. Не знаю, що він там знаходив, але Микола умів плакати над чужими віршами. Він взагалі не соромився наївності. Навіть його гордість була трохи наївна. Він казав: “Ми з Шевченком — неперекладні поети!».
Зі спогадів ми також можемо читати про Вінграновського-актора, Вінграновського-вигадника-історій і Вінграновського-жартівника, та в поезії усі його постаті завше складаються у Вінграновського-який-любить. Навіть може здатися, що творчість його пантеїстична, а це світле й урочисте божество розчинене у цілому світові до найменшої його травинки й краплі роси. І ім’я цьому божеству — Любов.
Василь Стус і Любов, що звільнює від зла
Що робить з людини поета? Чи це писання віршів, чи особливий світогляд? Чи, можливо, чутливість до світу, чи місія, що горить усередині вогнем?
У начерку автобіографії «Двоє слів читачеві» Василь Стус написав: «І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій». Себе ж Василь Стус вважав літературознавцем. Поетом — не називав, і часто про це нагадував. Писав, що ненавидить слово «поезія», а себе мав за «людину, що пише вірші». Втім, і людиною, якій любов постійно допомагала долати почуття ненависті та звільнятися від неї, він був, безумовно, теж.
У словах про любов як дію, що потребує зусилля, можна помітити перегуки з висловленням Миколи Вінграновського. Бачення митців тут справді дуже схожі. То, може, поетами людей робить саме це зусилля любові?
У творчості Василя Стуса кохання — це справді почуття, що запалює, підтримує та береже те внутрішнє полум’я, що звільнює від зла. Його серце озивається на рани суспільства лікувальним вогнем, і ми знаємо про це насамперед із його віршів та листів до рідних.
Однією з найперших асоціацій із постаттю Василя Стуса загалом будуть його листи. Про епістолярну спадщину поета можна говорити нескінченно довго, втім найкраще, що можна сказати сьогодні — це те, що в ній дуже багато його самого, його світогляду, а разом із тим тієї любові, якої він сповнений: до близьких людей, до рідних місць, до мистецтва.
Із ув’язнення Василь Стус надсилає дружині Валентині вірші й переклади:
«Вітаю Тебе з днем народження. Тебе, маму, Дмитричка я бачу мало не щодня. І всіх люблю. Люба моя, приготував Тобі подарунки — недорогі, але від щирого серця: майже 200 віршів і майже 100 перекладів».
навчає сина:
«Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш — то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю».
і передає вітання місту, яке також любить, і за яким безмежно сумує:
«Уклонися від мене київському небові, київським світанням і вечорам, київському Дніпрові й київським соснам. І — великий мій уклін Софії Київській. Згадую — як то славно вона, диво-птаха, щебече з-над досвіта у вранішньому тумані. А Ти не можеш її поцілувати — за мене? Цілуй її, Софію Київську!».
І справді, найкраще ми знаємо Василя Стуса за його віршами й листами до рідних. Трохи менше — за науковими працями. А вони, втім, такі ж вражаючі за ідеями й духом, і настільки ж сповнені тієї любові й турботи. Василь Стус пише праці, досліджуючи білі плями в історії української літератури — вивчає забуті твори Володимира Свідзінського та Павла Тичини. Про першого Стус пише наступне: «Якщо відшукувати композиційний центр поетичної світобудови Свідзінського, то він — у любові до світу. В такій любові, яка стала синонімом існування, його другою назвою. Жити — любити». Тож, може, справді, у центрі всього — Любов?
Літературознавці пишуть, що відділяти повсякдення, наукову й епістолярну діяльність Василя Стуса від діяльності творчої не варто. З 1965 року життя митця набуває нових вимірів, і межа, що раніше відділяла особисте від літературного, зникає. Та й загалом «життєтворчість» Василя Стуса постає дуже цілісною, і також сповненою любові.
Його любов, його творчість завжди емоційна й щира, завжди запалена. Нині ми знаємо Стуса як героя, як непохитного стоїка, що самим своїм існуванням кидає виклик тоталітарній системі. Утім, рацію має й критик Юрій Шерех, коли пише, що саме героїчна біографія (що є цілком виправданою) часом заважає нам почути Стуса в його повноті. Акцентуючи увагу винятково на образі героя ми забуваємо про загальнолюдське й тривале у його творчості, про любов до світу, що саме у серці митця набуває відомих нам барв. Він додає: «Стус не політик і не вождь нації, він людина і поет, і він широко відкритий і просто протилежним почуттям — не мститися, а прощати, не нищити, а покрити омофором любові». І ми бачимо це й нині з його листів та праць, з його віршів та прози — з його життя, багатогранного та по вінця сповненого тієї запеклої Любові, що звільнює від ненависті та зла.
Любовна бульбашка Василя Симоненка
Василь Симоненко — людина, яка мала неймовірний хист до поетичного мистецтва. Він торкається словами кожної частинки нашого серця. Його поезія молода, юнацька, цнотлива та охоплена великими надіями на любов.
Вірші «Ти байдужа, як мертве місто…», «Вона прийшла непрохана й неждана…», «Щось нове у серці забриніло…», «Любов», «Ти спішила од мене…» пов’язують із новим етапом життя поета. Восени 1956 року він закохується в Людмилу Півторадню, яка пізніше стає його дружиною. Всі отримані нові емоції надихнули Василя Симоненка на написання ще більш відвертих та душевних поезій. Лірика в цей період особливо інтимна, а тексти сповнені справжніх почуттів.
ВОНА ПРИЙШЛА
Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вoнa прийшлa, зaквiтчaнa i милa,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Вірш написаний у віці, коли гормони любови створюють твоє життя. Коли закоханість та почуття зустрічають тебе на кожному кроці. Василь Симоненко присвячує пізніше поезію своїх дружині Людмилі, яку невтомно та палко кохав. Його голова туманилась від почуттів, а сам «дурів», як писав в одному з віршів:
І цілуватися в провулку до безтями…
Чого б тепер я тільки не віддав,
Щоб тільки знову все було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.
Щoб знoв бyли тi сyпeрeчки мaрнi,
Щоб від кохання знову я дурів…
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та я їх кров’ю власною зігрів!
Листи до Люсі від Васі
Та найбільш інтимними присвятами завжди були і є листи. Вони призначалися лише одній людині, а тому й були такими душевними. В листуванні присутня романтичність, а у Василя Симоненка вона говорить за нього. Збереглися всього 15 листів написаних молодим поетом, та навіть з цієї невеликої кількості ми можемо відчути справжню близькість, яка снувала між Василем та Людмилою. В листах поет розриває свою душу на двоє. Одну частинку віддає Людмилі, а іншу лишає собі.
Цілую мою вредну Малюсю.
Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від тебе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? А може, з’явився той білоголовий в’юноша, що випадав на картах? Зроду не вірив у забобони, а тут уже починаю побоюватися. Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина — ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі маленькі дівчата здалеку були чомусь похожі на тебе. Я навіть підозрівав, що у мене щось із шариками не в порядку.
Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере — треба ж готуватися до екзаменів, а тут «світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні.
Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить.
Люблю дико. Цілую твої пальчики, щоб вони скоріше взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів.
Твій Вася.
30.01.1957
«Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив»
Він писав про свої звичайні дні, як сильно сумував за нею, а інколи й у відповідь на її листи міг начеркати чогось про одвічні проблеми стосунків. Ревнощі, підозри в зраді — не оминули й подружжя Симоненків:
«Ти завжди вигадуєш про мене дивні речі: то я сміюся з тебе, то в мене дівчата якісь є, то говорю не так, як слід. Може, й справді я говорю препогано, але я люблю тебе і ні сміятися, ні обманювати ніколи не збирався.
Зрозумій, що я говорю не компліменти — адже було б просто дико, щоб усе пішло догори дном тільки тому, що ти видумала якусь дівчину. Я вмію тримати себе в руках і зубоскалити, сидячи на гвіздках, зрештою, у мене є власна гордість. Коли ти після цього скажеш «ні», я любитиму тебе, може, навіть більше, ніж зараз, але ніколи не підійду до тебе і говоритиму тільки про службові справи.»
Та все ж в навіть таких текстах романтичні речення слідували одне за одним. Вони ставали головними, не давали Люсі подумати, що він її не любить. Симоненко майстерно підбирав слова не лише до своєї поезії, але й до листів.
Слова Івана Франка завше проносяться у пам’яті: «Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини». І як би тяжко не було в бою з самим собою, бажаємо всім знайти крило, в якому можна вкритися від хуртовини, зігрітися та відчуття усі смаки життя. Хай же поезії читаються, а любов завжди живе у вашому серці.
Правопис для чайників
Люблю говорити про те, що фільми потрібно не дивитися, а бачити. Перша дія цілком може здійснюватися без другої, однак друга відбувається тільки як наслідок першої. За схожим принципом у цій статті я маю намір порушити питання редакції українського правопису 2019 року.
Річ у тім, що протягом останніх двох років з’явилося предостатньо інформаційних текстів / аудіо- чи відеозаписів, які б повідомляли суспільство про правки, що відбулися з українською мовою внаслідок ухвалення змін до правопису. Завдяки цьому левова частка українського суспільства “подивилася” на редакцію 2019 року, цебто дізналася, що, наприклад, тепер обов’язково треба писати проєкт, але слова Афіни та Атени є взаємозамінними. Однак прийняття та засвоєння норм не означає їхнє розуміння, і справді кількість громадян, що “побачили” зміни, ухвалені Правописною комісією, є порівняно невеликою. Водночас метою цієї статті не є сформувати в читача позитивне “бачення” так званого “Правопису-2019”; її мета — надати експліцитне розуміння передісторії та причин, що стоять за авдиторією, Ґуллівером та, звісно ж, проєктом.
Як на мене, розпочати “лікнеп” варто із простого постулату: протягом 1798–1914 років з’явилося понад десять правописних систем української мови (кулішівка, максимовичівка, драгоманівка, желехівка, гражданка, грінченківка тощо). Така “правописна шизофренія” була пов’язана, по-перше, із відсутністю української державности в цей час; по-друге, із існуванням двох осередків розвитку української культури та науки по різні сторони річки Збруч, що майже не взаємодіяли до другої половини XIX століття; по-третє, із конфліктною атмосферою та браком консенсусу всередині цих двох осередків.
Гостра потреба уніфікувати українську правописну систему з’явилася зі здобуттям українцями спочатку автономії у складі Російської імперії 23 червня 1917 року (I Універсал), потімдержавности 22 січня 1918 року (IV універсал), і врешті-решт внаслідок ліквідації збручанського рубежу 22 січня 1919 року (Акт Злуки). Відповідно вже у січні 1918 року з’являється невелика книжечка під назвою “Головні правила українського правопису”. 17 травня 1919 року (трапляється також варіант 17 січня 1919 року), після об’єднання Західної України та Наддніпрянщини в “Соборну УНР”, з’являються “Головніші правила українського правопису” за редакцією Івана Огієнка — відомого мовознавця та релігійного діяча. Ця тяглість не була перервана остаточним утвердженням більшовиків на українських землях, і в 1921 роціз’являються “Найголовніші правила українського правопису”, укладені Агатангелом Кримським — ще одним українським лінгвістом, поліглотом та сходознавцем. Цим трьом працям безперечно потрібно віддати належне та розцінювати їх як перші успішні спроби стандартизації українського правопису, однак, зважаючи на неповноту (книжечка за редакцією А. Кримського, наприклад, містила всього 19 сторінок), залишалося дуже багато лакун, які українським філологам ще потрібно було заповнити.
Наріжний камінь у створенні того, що ми сьогодні називаємо “Українським правописом”, заклала Рада Народних Комісарів УРСР. У раднаркомівській постанові від 23 липня 1925 року йшлося про нагальну потребу створення державного стандарту української мови зусиллями провідних мовознавців (і не тільки) республіки (до переліку входили Агатангел Кримський, Григорій Голоскевич, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Олена Курило тощо). Відповідно до постанови фундаментом правопису мали стати “Найголовніші правила…” А. Кримського. Крім того, РНК УРСР рекомендувала запросити до участи в лінгвістичному дискурсі західноукраїнських мовознавців: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.
Протягом наступних 3 років відбулося кілька нарад та обговорень, що врешті-решт призвели до історичного підписання наркомом освіти Миколою Скрипником постанови від 6 вересня 1928 року про затвердження праці обсягом у 103 сторінки, що увійшла в історію під назвою “харківський правопис” або “скрипниківка”. Згідно з цим правописом нормативними були, до прикладу, такі слова: кляса, пляц, катедра, Гемінґвей, кіна (р. в. слова кіно), Хвастів,зфотографувати. Знак [;] у скрипниківці згадували як середник, знак [ — ] був не тире, а рискою, [-] — розділкою.
Харківський правопис залишався легітимним протягом наступних 5 років, однак уже навесні 1933 року, в рамках сталінського “закручування гайок” та “Великого терору”, почали з’являтися випади проти “націоналістичного” та “буржуазного” правопису 1928 року, а головних апологетів скрипниківки було репресовано. Боротьбу за “очищення” української мови та створення нового правопису очолив Андрій Хвиля — людина, яку значно впевненіше можна назвати партійним клерком, аніж лінгвістом.
“На мовному фронті націоналістичні елементи роблять усе, щоб між українською радянською культурою та російською радянською культурою поставити бар’єр і повернути розвиток української мови на шляхи буржуазно-націоналістичні. Це робилося для того, щоб, користаючись українською мовою, виховувати маси в куркульсько-петлюрівському дусі, виховувати їх в дусі ненависти до соціялістичної батьківщини, а любови до козацької романтики, гетьманщини тощо”, — Андрій Хвиля.
Насправді ж ішлося про тривіальне уподібнення української мови до російської: синонімічні ряди звужувалися, а в пріоритеті для затвердження опинялися ті правила, які краще відповідали тогочасній російській правописній доктрині. Окрім змін до правопису, значного впливу зазнали також словники, з яких масово викроювали українські слова, що відрізнялися від російськомовних аналогів.
Оновлений правопис було ухвалено 5 вересня 1933 року. Гадаю, не зайвим буде зазначити, що ще на стадії розробки цього правопису покінчили життя самогубством 13 травня 1933 року Микола Хвильовий, а 7 липня — Микола Скрипник. Найбільш гучною зміною, певне, справедливо буде назвати вилучення літери ґ з алфавіту. Також відтепер грецька буква ѳ (фіта) передавалася як ф, а не як т (міф замінював міт), слова іншомовного походження із закінченням о не відмінювалися (спустився до метро), а слова кляса, роля, спіраля, метода ставали іменниками чоловічого роду. Чому? Тому що такі самі закони працювали в російській мові.
УРСР не єдиний приклад асиміляційної мовної політики радянської верхівки. У Білоруській РСР у 1933 році відбулася мовна реформа, а в 1934 році було оприлюднено новий білоруський правопис, який охрестили “наркомівкою” через його штучність та повну залежність від рішень Народного комісаріату освіти. Принцип “наркомівки” той самий, що й правопису 1933 року — звести якомога більше правил білоруської мови до спільного з російською знаменника.
Ситуація з мовною політикою в СРСР, починаючи з 30-х років, нагадує алюзію на newspeak із роману Джорджа Орвелла “1984”. Ця вигадана мова мала за мету щонайдужче спростити спілкування та зменшувати кількість слів, тим самим позбавляючи мовця альтернативного вибору у висловлюваннях. І паралель між цими двома сюжетами полягає не в тому, що український правопис 1933 року чи “наркомівка” спрощували правила української та білоруської мов (навпаки, як, наприклад, із словами з пів-, вони їх ускладнювали), а в тому, що внаслідок мовної політики в СРСР стиралися грані між слов’янськими мовами, які об’єднувалися навколо “русского языка”.
Однак парадокс полягає в тому, що хоч український правопис 1933 року і ухвалювався справжніми дилетантами, частина сучасних мовознавців схильні бачити в ньому наукове підґрунтя і симпатизувати деяким нормам цього правопису. Проблема яскраво проявилася під час обговорення “Проєкту” 1999 року, суть якого значною мірою зводилася до відновлення норм харківського правопису. Тоді проти “Проєкту” висловився, зокрема, видатний філософ Мирослав Попович, а лінгвісти розділилися на два ворожі табори.
Джерела європейської України
Історія — вчителька життя. Україна — це Європа. Ці дві тези мали б вичерпно описати зміст семінару за участі професора Гарвардського університету Сергія Плохія. У четвер він презентував книгу «Magistra Vitae: Розмови про історію з Сергієм Плохієм». Про що говорить ця назва? Кожен вихід книг професора зазвичай супроводжують кілька інтерв’ю. Частина з цих інтерв’ю увійшла до «розмов». Однак назва книги містить згадку і про «Magistra Vitae» (з лат. — «вчителька життя»). Може видатися, що читача одразу налаштовують на чергові роздуми про просвітницьку роль історії та місію історика. Однак це не зовсім так.
У своїй вступній промові Сергій Плохій зосередився на європейськості українського проєкту. З його погляду саме Європа постала як поле битви за цей проєкт у ХІХ-ХХ століттях. Частково ця битва не закінчена і сьогодні. Витоки зв’язку із Європою професор виводить і Київської Русі. Водночас він не романтизує цих пов’язань. Для нього Європа — це не лише Адам Міцкевич, а й італіський фашизм. Обидва «явища» відбилися і на українському досвіді. Лише історія дозволяє пізнати цей досвід сповна.
Прикордоння є ще одним наріжним каменем концепції Сергія Плохія. Україна — територія на перетині культур та ідей. Цей перетин часто подають під соусом боротьби між Росією та Європою. Однак дослідник наголошує, що впродовж ХІХ століття чимало ідей із Заходу потрапили до України саме через Росію. Звичайно, це було перенесення знань з метрополії у колонію. Однак відкидати цього шляху запозичення не можна, якщо ми хочемо зрозуміти себе і своє минуле правильно. Як говорить професор:
Ми є творцями нашого майбутнього. Європа є важливим орієнтиром, частиною цього. Але як ця Європа трансформується в нас — це наш вибір. Це саме те, що ми робимо, чим ми займаємося. Важливо в цих розмовах про Європу та Росію не загубити себе.
Щоб не збитися зі шляху, нам потрібні дороговкази. Чи може історик стати дороговказом? Історія не може написати себе сама. Завжди є людина, яка описує минуле, подає власний погляд на ті події, що вже відбулися. Ця людина пише суб’єктивно, під впливом власних уявлень та переконань. Історик часто ретранслює ідеї для своїй читачів. Своїми словами він впливає на погляди інших. Але ці слова говорять чимало і про нього.
«Magistra Vitae» — не тільки про історію. Це книга про історика, який творить цю історію. Про місію, про академічні середовища, про (не)інтегрованість гуманітарного середовища.
Наталя Шліхта, завідувачка катедри історії НаУКМА
Популярна історія нині затребувана. Коли обізнані люди не пишуть книг, їхню нішу займають дилетанти. Їхні твори — емоційні, але нелогічні. Вони заплутують читача, формують викривлене сприйняття минулого. Така проблема існує не лише на українському ринку. Назовні про історію України досі також мало що знали. Наприкінці минулого року Український інститут разом з НаУКМА та освітньою платформою EdEra запустив онлайн-курс «Ukraine: History, Culture andIdentities». Мета курсу — показати історію України як історію взаємодії між різними групами. Бути відкритим та актуальним у часі стертих кордонів — ще один виклик, про який згадали учасники та учасниці семінару.
Основний виклик, перед яким постають історики, — це глобалізація. Ця глобалізація у вузькому колі національної історії викликає вкрай негативну історію та штовхає в локальні сюжети.
Оля Гнатюк, професорка НаУКМА та Варшавського університету
Актуальні виклики не можуть чекати 20, 30 років. Якщо немає відповіді, то її місце займе найкраща або найголосніша альтернатива, яка є в цій точці.
Євген Глібовицький, політолог, випускник НаУКМА
Суспільство ставить питання про написання національної історії. Історії, яка була затоптана у 20-і рр. Разом з тим, ми хочемо бути у діалозі із світом, де національна історія — це вчорашній день, позавчорашній день, пройдений етап.
Сергій Плохій
Водночас національна історія — невід’ємна ознака деколонізації. Долаючи спадок імперії, історикам важливо не знищити пам’ять про неї. Інакше ми можемо хибно витлумачити власні проблеми. Тож важливо тримати баланс у цьому розбалансованому світі. Лише у такому разі історія може стати чимось на кшталт орієнтиру для багатьох людей.
Для мене важливо думати, що моя дисципліна дає певні відповіді на реальні питання, з якими живуть решта людей, які не прокидаються в історії і не засинають в історії.
Сергій Плохій
Тим часом, смаки ширшої публіки змінюються. Десять років тому полиці книгарень були заповнені літературою про козаків. Тепер на видних місцях стоять праці про революцію 1917–1921 років або ж Другу світову війну. Час плинний, плинні і зацікавлення дослідників.
Якщо раніше в українській історіографії точилися дебати щодо ранньомодерної історії, то теперішній світ та студентів цікавить новітня історія.
Наталя Шліхта
Історія ХХ ст. і справді полонила увагу більшості моїх однокурсників. Історія СРСР змістила на троні нашої кафедри історію XVI-XVIII століть (трохи пафосно, чи не так?). Що це означає? Лише те, що всі ладні вивчати те, що їх ціавить. Як буде далі — прогнозувати складно. Майбутнє — невизначене, теперішнє — плинне. Залишається, відповідно, один шлях. Ad fontes!
Створення.
У теміні міркувалося Водохреще, голосіївські дуби, їх садовив Рильський. Прикро, але не пориналося у смарагдові лісові купелі розпарованих тіл.
Колись і десь. Постійно в мряку сновидами ходили маршем спомини. Крокували, топтали, як пішаки і коні одне одного. Виходили за свої кордони, виривалися чорним у світ. А чи було?
-А чи можна чаю?
У відповідь німо дивилася скляна вітрина з «цитриновими ароматами», «альпійськими полонинами», «бесідами», «англійськими сніданками». Врешті хтось зглянувся, та віддали окропу з двома пакетиками чорного чаю, звична гіркота.
Пішаки топтали не гіркоту, бо та була досконало вивчена й ніяка. Вони бавилися іншим — русявий чуб у радянсько забутому свічаді, свічадо та запилючена вагонка, вагонка та холодне кафельне «навколо».
А далі приходили коні, відбивали у пішаків русявого чуба, садовили його до трамваю та везли до країн жасминових сновидінь. І там він був завжди деякий час, а потім знов виcлизав.
Здибалися-обнялися, в її руках опинилася книжка. Він ткнув у руки вірш про дитину з кошиком зірок, яку несла додому. Тарковський Арсеній. Ось тобі маєш спокій і в долонях. І полишаючи дні чорних, безнадійних запустінь, ще через мент їм на голови зі стель-рушників Миколаївського костелу сипалися зорі, а потім була музика Бахів, Чайковських. Лунала, відлунювала, місяцем котилася в очах, потрапляла у роззявлені вуха, зупинялася біля кожних замкнутих вуст.
Відтворення.
Опісля над головою був лютий лютих жовтих тюльпанів, нових етикетів та старих надій. Очі широко закриті, як колись зняв кіно дядько Стенлі. Марилося.
Він телефонував за п’ять хвилин до опівночі. Спливала їх чорно-біла світлина. У пустку мобільного зв’язку обидва кидали своє «алло». Найменше вона хотіла промовити щось зайве, аби не сполохати когось по той бік. Той хтось же сидів в кінці темного коридору гуртожитку. Їй видавалися ті стіни пофарбовані фарбою, а підлога заслана старезним лінолеумом. Покриття з кожним роком трохи набухало, наче попереджаючи, що не витримає марних ходінь, що скоро нарешті відірветься і збіжить до білосніжної стелі.
Говорили, як зазвичай говорять усі, кому неважливі сенси, лиш трохи. Віддалено. Далі бажали один одному на добру ніч бачити сновидів.
Так от вони побачилися. Було і тепло і холодно. В неї осіннє пальто, а він у джемпері та з рюкзаком за плечима, на якому теліпалася зелена пташина. Були початки, вечірній весняний легіт дозволяв людям усе. То були не батьки зими-осені, а добра неуважна бабуся-весна, котра полюбляє своїх онуків, тож вони вибаваються з-під її влади провадять своїх правил та перебігають на чужі стежки.
Зустріч біля Шевченка, чиї вуса завжди були вусами Ніцше і Винниченка одночасно, а його жакет позаду належав В. І. І лиш обриси лоба були його власними, розіп’ятими між чужою ідеологією, модерними і не дуже філософіями, трактуваннями міфотворчостей і ще багато опісля.
Він вже стояв крокуючи біля діда Тараса з не своїм жакетом та не своїми вусами. У його слухавці співав Роман. Роман, який вартий окремих речень. Його життю та думкам, видається, колись було потрібно більше місця авдиторій та кафедр, але вже не тепер, коли квітка синього вогника палала кожної ночі на його кухні, і рятували навіть не книги, а молодші на 30 років сусіди. А чи рятували? А чи рятувалися самі у чужих досвідах, у відзвуках «Pink Floyd». Роман продовжував співати вже не слухавці, але підвіконню. Вони ж полишили старого професора десь ближче до рідного моря, самі поздоровкалися.
Спокій-її-його-зіниці. Вона хотіла знати, що ставалося у ті дні. І надалі лиш здалеку вона гадала, що ж він робив. Скоріш за все сипалися стіни свідмості, скоріш за все у мороку ночі була вірогідність шкоди. Своїй одинокости. Останнього разу через пів року, він врятується не гуканням ступити на стежку. Вона тоді втратиться і він просто поїде до моря. До себе.
Вдвох вечірнім Києвом. Замість них говорили перехожі, вони ж крокували мовчки. Воно все летіло у мові — «домівці нашого буття», перекидалося там у головах, промовляючи, рухало їхнє майбуття. Дивно, але не буває потреби бути конкретними. Ввечері точності належать перехрестям кварталів, але не розмовам, вони самі схиляються до Дніпрових хвиль за межі цементованих узбереж.
Там життя продовжується? Тільки ніби в дзеркалі. Бо ту зелену птаху, що вони знайшли разом ще у «Створенні» на Водохреще, вона була життям «до». А тепер стало свічадом минулого, де склалося життя та взаємність. Вона так ніколи її й не тримала у своїх руках; птаха, яку помітила саме вона, вислизнула. Так досягнення бажаного заплигає до пам’яті оминаючи сьогодення.
На протилежному березі Дніпра виднілися прямокутні вікна в округлених вирізах. Вдень міркувалося, що це був дослідницький інститут усіх проваджених досліджень у науково-фантастичних кінострічках. Мряка ковдрою вкривала йому дах, інститут засинав у своєму кафелі. Вони стиха дивилися у точку темноти, де снила будівля, з’ясовували кожний для себе, для чого вони саме тут опісля відсутності один одного в своїх життях. Їх взаємне перебування видавалося таким же химерним, якби біля річки здибали науковця, що вивчав планету Соляріс за прямокутно-коловим вікном того інституту.
Спомини заплигають до пам’яти, оминаючи сьогодення. То через що можна справжньо відчувати? Роз’ятрений розум виливається на оголоне простирадло гранатовими слізьми думок, поступово вони набувають форми, тепер нагадують дерев’ні сльози скульптур Пінзеля. Споглядання себе на відстані: розум бачить, як літери відтинаються, вдруковуються в папір. Відчуття свободи захлинає, його позбавлено обов’язку міркувати вже міркованим. Розум порятовано, спустошено та вивільнено.
Несказане лишилось несказанним
Завершення другого курсу. Треба було збирати години відпрацювання для отримання Могилянського диплому. Хоч і активностей було цілком достатньо, але хотілось спробувати якусь нову адміністративну активність, і я обрала роботу влітку в приймальній комісії. Я була позитивно налаштована, хотілось трохи знімати градус тривожності, що панував в головах в абітурієнтів. Згадуючи свій досвід вступу, я приблизно уявляла, що треба сказати, аби майбутній першокурсник міг з гарним настроєм піти на наступний етап. Моїми обов’язками було звіряти копії з оригіналами. Декілька днів я працювала саме з фрешами, але потім, одного дня, мене пересадили на прийом документів для магістрів. Всередині автоматично створився певний психологічний блок щодо комунікації з такими фрешами. Потім заспокоїлась, адже моя перевірка просто умовність, тож треба було перемикнути увагу на щось інше. Найпростіше — на погоду назовні. Це був ідеальний день: не занадто спекотний, з присмаком солодкого запаху квітів поруч. От би зараз зробити коротку перерву та трохи прогулятись вздовж набережної.
“Вітаю, ось мої документи”, — мовив Він.
“Доброго дня, давайте перевірю”.
Ніби стандартна процедура, але всередині з’явилось легке тремтіння.
“Симпатичний”, — подумала, але одразу викинула з думки все інше, — “Що ж, на які напрямки Ви подаєте документи?”
Наприкінці усіх перевірок, мовлю по стандарту “Дякую, бажаю успіхів у вступній кампанії”.
“Дякую, пані”, — звернувся Він, додавши ще й ім’я.
“Хм, вперше хтось подивився на бейджик та звернувся до мене на ім’я, ввічливий”.
Кивнула. Він пішов. Видихнула з полегшенням. Через пару хвилин оглядаю стіл та бачу Його перепустку на вступні іспити. Поспіхом хапаю її прямую на другий поверх КМЦ.
Ми зустрілись.
— Дякую, що помітили та вирішили віднести мені мою перепустку, — на цей раз Він дуже уважно заново прочитав моє ім’я на бейджику, — Вас так і шукати в мережі?.
— Так.
— Добре.
Сказати, що у мене всередині ніби зійшла лавина та стислось все, — нічого не сказати. І він знайшов того ж вечора. Все в кращих традиціях романтичних історій. Наступного дня Він знову прийшов.
“ Не міг дозволити собі залишити вас тут сумувати.”
І тепер, решта днів вступної кампанії проходили менш нудно: було менше абітурієнтів, і більше часу для спілкування.
Потік вступників щодня зменшувався, тож і не потрібно було весь день проводити в КМЦ. І ми гуляли. Спілкувались, обмінювались біографіями. Слухати Його було суцільним задоволенням. Ловити кожну думку, надихатись цим п’янким літом.
Мені дуже яскраво згадується одна з зустрічей у кав’ярні навпроти Могилянки, та турецька кава. Скільки нового я дізналась про цей напій, що й досі кожного ранку я починаю день саме з цього напою. Тільки зараз зловила себе на думці, що саме після того літа я так полюбила каву.
Пам’ятаю палкий погляд, що Він кинув на мене, коли ми стояли у затінку перед кінотеатром. Мені тоді забракло якось відреагувати на це, тож, ще “мала”, переводила теми на щось більш земне та далеких від тих, далеких від мене, пристрасних нот. І так було щоразу.
Загалом, кожна зустріч могла стати основою для романтичної вставки для фільму про літні канікули. А кожне повідомлення хотілось друкувати на папері. Але вся історія листування залишилась в забороненій соц мережі.
Коли зустрічаєш нову, відмінну від свого кола спілкування, людину, здається, ніби запускається атракціон. Неповторні перші враження, швидкість та відчуття збивають з ніг, але потім сеанс завершується.
Так от. Не буває чогось вічного. Те, що почалось з іскри, має дуже високу ймовірність згоріти. В один момент сталева завіса. Ще, це можна порівняти із задухою. Але задухою терпкою, коли хапаєш глибокими подихами повітря, але все мало. А ще, влітку така задуха передвіщає влітку дощі.
А далі ми роз’їхались. Він — на море, я — з сім’єю до іншого міста у літню відпуску після завершення вступної кампанії. Зрідка ми переписувались, але згодом і це зійшло нанівець.
На згадку залишилась листівка з велосипедами, яку я лишила в Києві, в одній з книг з поезіями.
“Мені шкода.” — Це було останнє повідомлення.
Востаннє ми бачились на 400-річчі Могилянки. Він прийшов з дуже привабливою дівчиною. Ми зустрілись в KMAspace, коли я грала з подругою в шахи.
— Зіграємо?
— Ні, дякую.
Та й вся розмова.
В той день опускали капсулу часу. Можна було записати собі послання, яке прочитаєш через декілька десятиліть. І я написала:
“Прямо зараз я дуже щаслива. Прямо тут і зараз.” Написала на звороті листівки з велосипедами та вкинула до капсули. Так хотілось, попри те, як перервалась та історія, виникло непереборне бажання так віддячити тому літу.
З того часу я не бачила Його, та й не було потреби. Як Він мені запам’ятався? Неймовірно романтичним, таким, хто зважує кожне слово, та знає, як можна закружити голову. І я впевнена, що і Він, і я, будемо щасливими, кожен по-своєму.
Через декілька років, вечір, Поділ, сидимо з другом в барі.
— Чого у вас нічого не вийшло?
— Зупинимось на тому, що ми занадто різні.
— І все? Щось підказує, що …
— Розумієш, мені шкода, що наше спілкування завершилось саме так. Не вистачило однієї розмови, аби розставити всі по поличках. Мені складно було все це тримати та владнати.
— І тому просто переклала на чужі плечі?
— Допоки не стало ще гірше і не зробила фатальної помилки.
— Так. Змінила б щось зараз?
— Можливо, хіба що сходила з Ним на каву. Проте маю сумніви, що він погодиться, адже можна обійтися без цього.
— Який висновок?
— Такі палкі знайомства корисні. Не завжди можна передбачити, де можеш зустріти такі пригоди. Університетські роки — як океан з можливостей в різних життєвих аспектах. І часом це дзеркало, по зображенню в якому можна побачити та оцінити своє “Я”. І куди варто рухатись далі. І чи варто. Але від кави я не відмовилась. Ходімо?
Паростки
Дівчина прочинила двері своєї квартири. Отась роззирнувшись побачив невелику кімнату з великим ліжком. Згадав, як вона казала, що по довгу не може заснути, крутиться. Подумав, що якби це було його ліжко — він би точно спав, як убитий. На підвіконні був проєктор, а поряд з ним біла ганчірка, якою, певно, Анешка протирала лінзи. Поки вона була на кухні, він роздивлявся кожен куточок. Усе було білим, що аж трохи лякало, але водночас ідеальним. Комод для одягу, тумба поряд зі столом, шафки, стілець. Він шукав очима бодай щось, що могло б їй нагадувати про нього. Нічого не було. Принаймні там, де він дивився.
Анешка зайшла в кімнату із чашками чаю, поставила їх на стіл та збігала в кухню за стільцем для Отася. Вони сіли. Ще трохи помовчали. Отась обпік язика кип’ятком, але вичавив лише «ссс».
–Ти говорив з мамою?
–Наївно думати, що вона мені повірить, тому ні…
Анешка підсіла ближче до нього. За трохи хвилин після вона спитала його про сім’ю. Її знань було достатньо лише для того, щоб робити припущення про батька. Але Отась несподівано для себе розказав їй усе, що відчував. Про свої побоювання, здогадки. Його наче вже і не турбувало, що це якась дівчина, яку він знає декілька тижнів. Довірився. А вона сиділа і слухала, часом питала його щось ще. Вона заполонила його думки, хоча сама того і не відала.
Отась мав якось перевести тему, бо відчував, що розмова заходить надто далеко:
–А твої батьки, де вони?
–Вони живуть окремо, як міг помітити, тут нема їхніх речей, — похилила голову, щоб не зустрітись поглядом із хлопцем, — раніше ми жили всі разом в одній кімнаті, та потім татові дали за статусом окрему квартиру для них з мамою.
Отась ніколи не заходив за межі особистого, тому якби Анешка не продовжила, він би і не спитав, що там з батьками не так. Дівчина встала зі стільця, підійшла до вікна та відвернулась від Отася.
–Я б хотіла бути з ними більше. Бачитися.
–Вони не в Києві?
–Та тут. Вони…тут.
Отась підійшов до неї, бо побачив, як її очі стали вологими вмить. Вперше, і сподівався не в останнє, він обхопив її руками. Тоді стало тепло їм обом. Він не хотів, щоб вона плакала, а вона плакала, щоб він її обіймав. В момент, коли хлопець притулився своїм тілом до неї, вона відчула хвилю тепла всередині, воно рухалось у напрямку живота. Обійми, які дали їй більше сил, ніж будь-що в цьому світі, так їй здавалось.
Ось вона вже мріє про те, як він робить так кожного разу при їх зустрічі, про те, як серце хоче на волю при лишень одному погляді на Отася. Вона хотіла бути щасливою. Занадто часто дівчина падала в прірву невзаємного кохання, яке засмоктувало її. Воно поглинало її жагу до життя.
–Мені ніколи не було шкода сил, грошей та любови, от тільки усім іншим було шкода навіть одного слова, — слова застрягли в невагомому стані. Десь між її серцем та його мозком.
Декілька тижнів назад вона не хотіла нічого. Занурення в роботу здавалось таким вірним рішенням, що вона днями читала про методи в’язання шнурків, занотовувала схеми, а напередодні зустрічі з Отасем вона виконала свою місячну програму за один день. Ще ніколи так не навантажувала себе в надії забути, що так сильно збуджує біль в її тілі та душі. Ці обійми стали порятунком для неї самої, хоча вона і боялась, що все відбувається занадто швидко. Тоді в метро вона зустрілась поглядами з хлопцем, але лише на одну секунду. Щось в ній прокричало: «Він». Дівчина довірилась інтуїції і пішла за ним. Так почалась їх історія. Історія, яка набула свого сенсу лише тоді, коли Отась обійняв її, коли передав їй частинку себе. Анешка так не бажала втрачати цю мить, але їй треба було охолонути, сплеснути обличчя водою, тому вона тихо пішла в ванну кімнату.
Зачинилась. Включила воду та сіла на кахель. Рожеве світло з полички падало на руки Анешки. Вона покрутила пальцями в пошуках відблиску на її колечку. Одна сльозинка скотилась по щоці. Дівчина так і не зрозуміла, це була сльозинка щастя чи суму.
Що буде, якщо піти гуляти із дівчиною
Вечоріло. Починало віяти холодною осінню, такою, яка з’являється спочатку лиш наприкінці дня, потім краде теплі ранки, а потім показує свою суть цілком — проходить дощами, вітрами, хмарами. Небо наливалося багрянцем, призахідне сонце кидало на обличчя дивацькі відтінки, а навколо шурхотіло опале листя. Природа вбирала в себе мій зачарований погляд, розливаючи по тілу відчуття смиренності та спокою.
Я сьогодні уперше пішов погуляти з дівчиною. Ліна з моєї паралелі, симпатична і розумна, раніше навіть не помічала мого існування. Та хлопці з класу з мене кпили, і, щоб показати, що я зовсім не тюхтій і слинько, я покликав її. А вона погодилася — це було неабияким дивом.
Ми гуляли осінньою красою парку ледь не до болю в ногах, а коли відпочивали на лавочці, то говорили на невимушені теми і сміялися. Під час одного з таких перепочинків Ліна поклала мені на плече голову, зітхнула і сказала щось про приємність цієї прогулянки. Але тут я відчув біду. Всередині ніби з’явилася велетенська чорна діра, думки плуталися, голова йшла обертом…
Ліна підняла голову, подивилася на мене наївними блакитними очима і спитала:
– З тобою все добре? Ти страшно зблід, тебе не нудить? Може, додому провести?
Мені полегшало. Я погодився, щоб Ліна провела мене до дому.
На прощання я подякував за турботу і трохи зам’явся — як далі варто поводитися з дівчиною? Натомість вона всміхнулася, обійняла мене, міцно притиснувши до себе. Від неї віяло теплом, чимось квітковим і домашнім. Як від мами в дитинстві. Боже, звідки взявся цей спогад? Я не знаю навіть, як вона виглядала, що вже говорити про запах…
«Забудь, тобі ввижається, — сказав я про себе. — Твоя мама лишила тебе заледве після народження. Ти не можеш того пам’ятати.»
Але ця думка клеймом в’їлася в мозок. Вже у спальні на мене вилився цілий шквал спогадів: про, Ліну, цей дивний теплий запах, який не можна ні з чим порівняти, про маму. А потім з’явився голос — дуже м’який і ніжний. Він співав колискову. Виступили сльози. Повернулося те дивне відчуття порожнечі, як дірка в грудях. В голові запаморочилося, я втратив рівновагу і повалився з крісла на ліжко поруч. Темнота всередині перетворилася у біль, у страх, у лють… Але раптом усе зникло.
– Швидше, швидше, відмикайте його! Це не може далі продовжуватися, він просто не витримає! Бляха, та рухайтеся вже!
– Пане Шибанський, вони роблять все, що можуть, не репетуйте так, а то ще прокинеться!
– Якщо ви вгробите мені найкращий взірець, я вас по стіні розмажу! Ковбаси з вас пороблю, нехлюї! Як ви могли так проморгати щось настільки важливе! Та я вас… я вас Пушинці на розтерзання віддам!
Після останньої фрази звідусіль почулися смішки. Я спробував розплющити очі, але світло, яке відбивалося від блискучих стін, занадто сліпило. Металева кімната і люди в ній були незнайомими. Але Шибанський страшно лютував, і це, напевне, через мене.
– Ще мені посмійтеся тут! Ну ж бо, кажіть, щó ви проґавили, мої любенькі нездари?
– Пане Шибанський, це дуже складно виявити. За попередніми даними це, скоріше за все, були налаштування почуттів. Ми намагаємося з’ясувати, чого саме йому не вистачало. Із ситуації не зрозуміло, чи то була хтивість, чи щось платонічне, чи прив’язаність…
– Нікчеми! Думаєте, що, забравши у нього матір у дитинстві, ви могли приховати свою кляту помилку? Так ніби в нього не могли прокинутися теплі почуття до когось іншого! Може, ви ще й батька переналаштовували? Ох, неспроста це все. Пігмеї! Ви мусите ВСЕ виправити за найближчі кілька днів. Вишкребки! І дайте вже хлопцю снодійного абощо, він от-от прокинеться. Барани!
Кроки віддалялися, лайка поступово стихала, відлунюючи металом. Голосно зазвучав інший голос, жіночий, суворий:
– Ми маємо кілька днів, доки його мозок не почне деградувати. Доведеться все зупинити. Добре, що це з’ясували зараз, коли йому тільки чотирнадцять. Зараз усе владнаємо, а потім вирішимо, хто отримає на горіхи.
Я лежав у ліжку, вранішнє сонце сліпило очі. Татко, постукавши, зазирнув до мене в кімнату.
– Ти прокидатися не збираєшся, малий? — його очі були такими ж сонячними, як цей вересневий ранок.
– Вже йду, та’! Просто сон страшний наснився, я погано спав.
Татко всміхнувся у відповідь і пішов на кухню розігрівати сніданок, який мене зачекався, — пищала мікрохвильовка.
Всередині мене в цей момент ніби розтеклося щось дуже густе, тепле і приємне, як мед на млинцях. Як варення в пампушках. Як любов.
Дорогий Ти,
Як справи? Розкажи мені свої сни. Пам’ятаю, вони такі кольорові й чудернацькі.
Сьогодні двадцяте серпня. Я сиджу на смарагдово-зеленій пухкій, немов ковдра, траві під Нашим дубом, що завжди символізував силу і міць Нашого кохання. Отож, сидячи тут, пишу вже тисяча дев’яносто п’ятого листа Тобі. Знаю: знову не насмілюся його відправити, знову знайду якісь відмовки, на кшталт, «завтра» або «іншим разом», адже сьогодні ще багато справ. Знову покладу конверт із цими словами до шухляди, де зберігається кожен лист, кожне зізнання, кожна сльозинка, кожнісіньке почуття.
Я маю календар. Він мій друг і ворог водночасі. Ця, здавалося б, безневинна листівочка не дає мені можливості збитися з ліку днів, але й кожної хвилини ятрить душу. Щодня я ставлю відмітки — скреслюю числа місяців. Жодного не пропускаю.
Викреслила, наприклад, двадцять дев’яте лютого, таке рідкісне , але воно точно відображене в моїй пам’яті, як те, що було чотири роки тому, коли поруч із моїми ногами були твої, коли поруч із моїми руками були твої, коли поруч із моїми очима були Твої бездонні карі очі.
Викреслюючи будь-який день літа, я згадую ті безцінні моменти у червні, коли розквітали цілі луги, у липні, коли Ти приносив мені букети з польових квітів, у серпні, коли ми «купалися» у пшениці і плели вінки з неї.
І так кожного разу. Кожної секунди. Часто задумуюся, наскільки ми далеко один від одного. Проте річ не в дистанції, а в почуттях, у часі… «Не час минає, а минаєм ми»,- казала Ліна. А й справді. Ми не задумуємося над тим, що час ніколи не старіє, він завжди залишається на місці, а от люди повз нього проходять. Тож наскільки далеко відійшли ми з Тобою? Думаю, не більше, ніж на один макрометр. Для мене Ти й досі тут. Для мене Ти не йшов. Я відчуваю кожну частинку Твого тіла поряд з моїм.
Усе, чого я прагну,- почути стук твоєї руки у мої двері. Якби ж тільки я мала можливість глянути у твої бездонні очі хоча б іще раз, тоді я б точно зосталася щасливою до кінця життя. Коли почула «бувай» востаннє, то відчула, що частинка мене чи то заснула, чи то померла, чи то застигла від шоку. Відтоді щоранку прокидаюся і щовечора засинаю в агонії. Сльози, не питаючись, цілим табуном виходять прогулятися моїми щоками, носом, устами, інколи чолом і навіть нутром. У вухах, замість улюбленого Шопена чи Вівальді, звучить тільки хрипкий дзвін. В очах, замість іскри, можна побачити тільки вуглик, що ледь тліє.
Попри усю цю катавасію, я хочу подякувати. Саме завдяки тобі я бачила ліпшу себе, я відчувала себе собою, а не кимсь іншим, я не грала ролі.
З тобою не було страшно втрачати рівновагу, бо мені завжди було на кого опертися. Ми двоє були проти всіх. Не потребували зброї, аби боротися з цілим світом, адже наші почуття були найсильнішою рушійною силою.
Пригадалися думки, які виникли під час першої зустрічі з тобою.
«Знаю: я не надто хороша для того, щоб тобі запам’яталися хоча б моє лице, очі, губи, ім’я… Не можу стримати свого язика… Ти не залишаєш мені вибору. Просто коли ловиш мій погляд ( а я не стримуюсь, щоб не витріщатися), одразу починаю нервувати, хоча знаю, що потенційно можу бути відкинута; з уст ллються усілякі нісенітниці. Застрягла на одному місці. Вічно у пошуках слів, які можуть тобі сподобатися. Але розумію: вони не потрібні. Слова — це не про нас. Проте я знаю вихід: дай мені свої губи, і я одразу замовкну.»
Я люблю любити. Кажуть, що коли ми відчуваємо «метелики в животі», то це по-різному може трактуватися: Ерос, Людус, Філія, Прагма, Сторге, Агапе і Філатія(залежно від виду самого відчуття). Також Вікіпедія каже, що «метелики» часто можуть означати якісь повідомлення, які наш організм нам надсилає(часто пов’язані зі стресом). Звичайно, коли я не люблю, то чи може мене взагалі щось хвилювати? Чи може швидше битися моє серце? Чи може всередині все стискатися? Коли я не люблю, хіба можу я жити? З тобою я жила.
Я люблю любити. Люблю знову і знову відчувати неспокій всередині.
Це щось стресове, так. Але це відчуття не залишає місця для фрустрації, ба більше, для апатії.
Я люблю любити. Я люблю казати, що люблю(а ще я інколи кажу «люб‘ю» (так ще каже моя бабуся)).
Інколи я мовчу про любов, бо боюся, що всі мої слова можуть бути використані проти мене. Тому й мовчу. Але це не змінює любови.
Можна любити мовчки.
Іноді я чекаю, поки хтось скаже про любов перший/перша за мене. Так я почуваюся більш впевненою. Так я маю якесь підґрунтя, на якому можу будувати слова своєї любови. Тому я й так довго мовчала перед тим, як сказати що-небудь тобі.
Інколи я чекаю, поки хтось скаже, і таки можу дочекатися; а від когось чекаю цих слів досі. Та нічого. Я люблю чекати. Але ще більше я люблю любити.
Щойно я згадала чи не найкращий момент, який стався зі мною в житті — той момент, коли я отримала від тебе справжнього першого листа.
“Як той вітер блукаю порожнім світом. Шукаю притулку, хоч якоїсь розради. У мене немає спогадів, усі вони, як мікроби змиті милом, ущент знищені. Здається, ніби цілу вічність я стараюся в агонії пригадати бодай найкоротші моменти з Життя. Ніяк не виходить. Усі люди, що проходять повз мене, хочуть допомогти, та не знають як.
Сидячи вдома, я отримую безліч листів, де жінки зізнаються в коханні.
Ти чуєш, Любове моя, вони зізнаються в коханні, і це мене обурює, хоча ті пані невинні, бо ж не знають, що я навіки серцем заручений з тобою. Тобою.
Навіть того не помітивши, я починаю згадувати Життя. Я починаю нарешті відчувати що-небудь, окрім спустошення.
Я довго ходжу і думаю, що ж це мало статися, щоб я враз почав згадувати. І отямився: Осінь. Вона прийшла, нікого не спитавши. Через неї у мене була та агонія, яка зсередини розривала мене на атоми.
І з того болю я пригадав Тебе, моє кохання.
Думав, Час вже заволодів мною з ніг до голови, і скоро треба буде полишити цей світ і віддати те нікчемне життя кому-небудь (чи чому-небудь). Але прийшло справжнє Життя. І я Живий. І тепер у мене в голові тільки Осінь, Ти і Осінній я…
« Трояндо неба і землі, в тобі всі їхні барви грають», зійшлись під сонцем кораблі, в Осіннім раю догорають.
Я п’ю тебе. Ти моя вода у спеку, Ти мій чай під час морозу… Зима… Я навіть не помітив, як швидко прийшла ця люта пані. Та мені зовсім не страшно: я досі пам’ятаю Тебе. Я досі пам’ятаю, як сніг любив Тебе і завжди падав на Твої вії, а Ти просила забрати ті сніжинки. Я завжди цілував Твої очі, ті бездонні карі очі… А зараз Зима, Ти і Зимовий я.
Люди бояться цієї пори року, а я лише згадую: «… Цієї ночі сніг упав — на чорне впало біле», і жовто-біла жимолость розцвіла на подвір’ї.
Лимонний запах Твій не дає мені заснути ані на секунду. Я думаю про Твоє волосся, таке шовковисте, м’яке як пух акації. Я замріююсь і вже бачу, що сніг давно зійшов, і до Життя повертається ціла планета.
Весна, Ти і Весняний я…
«І дні, мов коні вороні, дорогоцінний Час несуть», удома, не у Лісабоні, блакитні проліски цвітуть.
Дивлюся на них і згадую Тебе. А пам’ятаєш, як ще восени навіть не розумів , чого мені не вистачало. Тебе. І тільки Тебе. От сиджу собі, слухаю Вівальді, твої улюблені «Пори року», частина «Літо». Так заслухався, що навіть не помітив, як і справжнє Літо прийшло. Літо, Ти і Літній я…
Медовий аромат лаванди
І спогади напівзабуті
З непереможеним ваганням
«Нести в твій дім і сподіванням
Поїти серце в забутті» тім.
І так мій кожен рік проходить. Та я властивий над Часом, хоч хто би там до не казав, “Любове моя Осіння, Зимова, Весняна, Літня, Вічна”.
У той момент я б ніколи не подумала, що життя наше просто перевернеться з ніг на голову, і ми навіть не бачитимемо один одного у ванній, де щоранку чистили зуби.
Наостанок, ще розповім коротку історію. Як тільки ти пішов, я не знаходила собі місця, плакала безперестанку, кожного дня писала листи і не наважувалася їх надіслати. Моє життя зупинилося , воно не мало сенсу. Жодного. Повторювала тисячі разів слова Іздрика, що «життя — незнищенна дурна безконечність», а людину ж то можна знищити, так? Спочатку пробувала зруйнувати Тебе у своїй пам’яті, але ж це неможливо — відкинути найкращі моменти життя. Тому я подумала знищити себе… А для чого я тут? От це і залишалося риторичним запитанням. А знаєш, чому я зараз Жива і пишу це послання(хоч і Ти його не отримаєш)? Тільки листи тримають мене в тонусі. Пишучи, я ніби отримую клей, щоб зліпити всі уламки розбитого глечика і потім виливаю, мов свіже, тепле молоко, свої емоції і почуття. Пані Ліна стверджувала, що «треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт». Ці слова, насправді дали моїм очам знову розплющитись, моєму серцю знову розкритися, моєму мозку знову запрацювати, моїм сльозам знову литися. Текти вже не з горя-з кожної радісної миті.
Я зрозуміла, що навіть якщо Ти не поруч фізично, то духовно — стовідсотково тут! Для мене ти Америка, і вже тисяча дев’яносто п’ятий день у мене з голови не виходить величезна Американська мрія.
Сумую. Знаю один хороший вірш Іздрика. Напишу Тобі його повністю:
скучай але в міру
бо небо проллється сльозами
лишається віра
довіра і віра між нами
у небі є діри
у дірах є зорі прозорі
скучай але в міру —
у міру старих акваторій
скучай але в міру —
та не забувай скучати
чекання — офіра
прожити життя на чатах
скучай але в міру
і не забувай любити —
безмежну довіру
і віру в потребу жити.
Я сумую, але живу з Тобою. Хоч і без Тебе, насправді.
Напиши мені, мій Ти.
З любов’ю,
Твоя Я.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
