Любов вистоїть. Спудейський вісник №5 (03.04.2022)
∘ Насамперед треба позабирати студентів
∘ Волонтерство стало частиною мого життя
∘ Окупація змінила все
∘ А потім я зрозуміла, що теж біженка
∘ Війна змушує розставляти пріоритети
Переднє слово
Війна робить життя чорно-білим, не залишаючи простору для відтінків. У такий час нам дано лише любити своїх та ненавидіти чужих. Цей випуск апелює до любови, бо саме на ній тримається наш опір. Чим сильніше ми любимо, тим швидше переможемо.
Любов має багато вимірів. У випуску зібрано 5 історій про переживання війни. Головне, що їх об’єднує, — це любов. Бо любов вистоїть. А темрява потоне у світлі.
Насамперед треба позабирати студентів
Бесіди про те, що станеться війна, я чув задовго до 24 лютого. У це я не те що не вірив, а скоріше не зважав, бо не було сенсу наганяти паніку.
Дії на випадок війни планував мінімально. Чим ближче до терміну, тим частіше ми з друзями спілкувалися щодо того, хто які тривожні рюкзачки складає, хто що робить. У мене було місце в кімнаті з купкою речей, які мені треба в разі чого. Але я налаштував себе, що це ніяк не має впливати на моє життя.
О п’ятій ранку 24 лютого мені зателефонувала подруга й сказала, що «понеслося». Я зібрав речі, погнав у Могилянку, дорогою написав своїм студентам, що всіх, кому треба допомога, я заберу з Могилянки, і далі будемо кооперуватись. Я думав і перед цим: як щось і трапиться — насамперед треба позабирати студентів. По дорозі написав своєму другу, який тоді жив на Подолі, що всіх вестиму до нього. Більшість самі впорались. Написав тільки один, тож я його забрав до себе, і от місяць він зі мною.
Згодом я долучився до тероборони Києва. Але це не було таким рішенням, як у багатьох людей, мовляв, хочу стріляти русню. Це було вимушене рішення: я маю бути тут і захищати те, що люблю. Спочатку мої друзі їхали з Києва і кликали з собою, але я відмовився. Бо вирішив, що не хочу нікуди їхати.
Потім треба було вирішити, що робити і як найефективніше себе застосувати. Перші дні було зовсім неясно, як піде, де ти важливіший, де ефективніший. Я почав строчити на фейсбуці. За перші дні я написав більше постів, ніж за весь попередній час.
Облаштувавши вдома все та пересвідчившись, що ті, хто зі мною, — в безпеці, я почав допомагати обороні столиці. Помчав на Оболонь того дня, коли з вантажівок роздавали калаші, але коли прийшов, то вже нічого не залишилося. Зате поруч хлопці рили окопи, і я приєднався до них. Згодом вирішив, що можу назбирати гуманітарку. Бо бачив, як мерзнуть хлопці на мосту і, проходячи повз них, почув: «От би зараз чаю».
Є чат жителів Подолу «Подоляночка» — я написав туди. Хто може, хто хоче — назбираю і передам хлопцям. Багато хто переживав, чи я не махінатор; хтось просив паспорт, хтось профіль на фейсбуці. Але тоді за дві години я назбирав 50 кілограм цукерок, консерв, ще чогось такого. На велосипеді ганяв Подолом, а потім у рюкзаку доставив усе хлопцям. Після цього у мене в дворі з’явились військові. Я вийшов, щоб познайомитися з ними. Ми будували разом блокпости. Багато хто просто підходив і казав: «Давайте ми з вами постоїмо на блокпостах». Оскільки мене всі дуже добре знали, то як тільки я написав заяву в тероборону, одразу ж отримав калаш.
Зброю я тримаю вперше в житті, бо не служив та не стріляв. Перше, що я зробив — це завантажив книжки й став вивчати калаш і тактики бою. У всякому разі для мене це не було якимось патріотичним покликом. Я просто відчув, що маю знайти собі найефективніше застосування в нових умовах.
Загалом люди в Києві трохи призвичаїлися. У перші дні всі почували велетенський патріотичний поклик. Ти йдеш по вулиці й бачиш людей, які підходять і пропонують допомогу. Оці блокпости, у створенні яких я брав участь, будував увесь двір. Бабці тягнуть клунки, хтось везе якісь кучмовози, хтось викотив тачку й у багажник йому засипають мішки, тягають усе це. Так було скрізь на вулицях. І це я не до того, що люди якось себе не так поводили, а до того, що все було дуже невизначено. Ніхто не знав, що буде далі. Зараз ти вже чуєш постріли, вибухи та сирени і знаєш щось про них. Раніше було щось між «зараз сюди прилетить і мене вб’є» або «нічого не робиться, можна сидіти вдома й пити чай».
Потім ці блокпости сильно змінилися. Сильно змінилися люди. Кажу з перспективи патрульного на блокпості. Багато хто сильно нервував, але всі тримали себе в руках. Тобто люди були перелякані від цих постів, однак світло фар вимкнули, всередині салону ввімкнули, руки показують, часто самі пред’являють паспорти, самі підходять на блокпостах. І тобі не треба бігати зі словами: «Покажи документи!»
Так було довгий час. А ось останні дні все так, як колись. Так само люди ходять і п’ють каву. Може, через сонячну погоду. Зрештою це Поділ. Зараз зовсім видихнули. І це навіть кумедно: ти слухаєш сирену, стрілянину, вибухи, а хтось гуляє і п’є каву. Люди звикають. Загалом в Києві стало безпечніше, і це заслуга ТрО.
Такий досвід дає багато нових відчуттів та специфічних історій (є одна і весела, і повчальна). Тероборона — це армія, а під час війни армія має більше прав, ніж поліція. Зараз ми вже знайомі з поліцейськими, але в перші дні було дуже багато історій про те, як ДРГ крали поліцейські машини або карети швидкої, тому перевіряти поліцію — це must have. І це особливий фан, коли ти перевіряєш поліцію, яка на Подолі завжди була суперхамською. Підходиш з автоматом, а тобі одразу: «Ні-ні, пацан, я свій!» — і вони починають дуже ввічливо розповідати, звідки їдуть і куди їдуть, пред’являти документи, виходити з автівки для обшуку. Бо так має бути зараз. Тепер ми вже з ними знайомі, вітаємось часто. Важливо бути ввічливими. Але якщо ви бачите, що тероборона перегинає палку — заявляйте про це.
Останнім часом у багатьох виникає питання про «повторюваність історії». Якщо дивитись на це як ті, хто писав про повторюваність історії в стилі Гегелів-Фукуям, то ні, дурня. Бо повторюється наратив. Люди наступають на ті самі граблі. У мене особливо немає часу на те, аби почитати, як на це дивляться розумні люди, але коли все закінчиться, я обов’язково це зроблю. Наразі ж для мене Путін — це Гітлер. Бо він так само глобальна загроза людству у всіх свої уявленнях про те, де мають закінчуватися кордони і як поводитися з населенням. Але деякі речі роблять з людей повноцінне зло, яке не можна виправдати інтересами сторін.
Я дивився промови Черчилля. Вона схожі на промови наших політиків, того ж Зеленського . Це слова, які намагаються надихнути аудиторію, переконати тощо. Те, що каже Путін, і те, як він це робить — зовсім інше. Він сидить у кріслі й вершить історію. Він не обраний президент, він не якийсь легітимний правитель, він — цар. Це він робить як виходець з тієї культури, до якої належить. Так само робили його попередники. Це можна називати «повторюваністю історії». Росія знову наступає на ті самі граблі, шукаючи свій особливий шлях і, як результат, обираючи диктаторів. Але, як на мене, це зовсім не ті конструкції, про які писали історики, що історія повторюється, і це її властивість. Це не властивість історії — повторюватись. Це властивість людей — наступати на ті самі граблі.
Для нас головне — не здаватися. Перемога в тому, аби якомога більше людей були живі-здорові і щоб це все не повторювалось знову. Тактики воєн звучать як дуже поганий наратив. Якщо ж є можливість віддалити війну на один день, або ж навпаки наблизити перемогу на один день, то варто цим скористатись. Ну і готуйтесь до того, що нам це все відбудовувати!
Волонтерство стало частиною мого життя
Мене звати Катерина Воєвода, я першокурсниця Українського католицького університету. Зараз належу до Центрального волонтерського штабу Львівської міської ради. Там займаюся переважно логістикою і пасажирськими перевезеннями.
У день, коли почалася війна, я планувала здавати кров разом із друзями. Тобто я записалася на донорство, не знаючи, що цього дня почнеться війна. І це було дуже кумедно: о восьмій ранку починає звучати сирена, а ми не розуміємо, що відбувається. Бо усвідомлення прийшло не одразу. Я кажу друзям: війна війною, а донорство — за розкладом. І ми пішли здавати кров. Потім ходжу з бинтом на руці, і на мене дивляться, як на героїню. І кажуть: «Я йду здавати кров завтра». А я кажу: «Ні-ні-ні, заспокойтесь, в цьому немає потреби», — бо донорів з’явилося так багато, що за один день війни потребу в крові було повністю вичерпано.
Також в перший день мені зателефонував однокурсник і сказав, що на Львівському залізничному вокзалі гаряча точка: маса переселенців, яких нікому координувати. Тоді 15 моїх друзів поїхали туди волонтерити. Коли я також приїхала, то жахнулася, бо не впізнала львівський вокзал. Тому що він був брудний та переповнений, і ніхто нічого не розумів, бо не було ніякого координатора. Цікаво, що вокзал витримує десь три тисячі людей, а через війну там одночасно перебувало 30 тисяч. І таку кількість людей вокзал просто не витримував.
А координувати вокзал треба цілодобово, тобто забезпечувати їжу, зігрівати переселенців, бо вночі там дуже холодно, та ще й комендантська година все ускладнює. Були координатори, які там знаходилися фізично, а я координувала вокзал онлайн: приймала запити, просила фоткати табло, питала, чи є потреба у волонтерах, чи вони не змерзають, чи треба когось підмінити. Працювати з переселенцями ще й психологічно важко, бо є люди, в яких підірвали дім, або померли родичі, або просто вони 40 годин їхали з Києва до Львова.
Взагалі Львів — дуже проактивне місто: всі одразу записуються в тероборону, вступають до ЗСУ, роблять коктейлі Молотова, волонтерять цілодобово. Я не знаю, яке ще місто в Україні настільки самоорганізоване. Тобто переселення та міжнародна гуманітарка проходять здебільшого через Львів.
У волонтерських каналах ми публікуємо запити від людей, і щодня прилітає купа дивних запитів: наприклад, забрати 60 цуциків на Захід України або доставити тонну мандаринів чи сто тонн зброї. А ще треба було один раз перевезти 6 габаритних кліток для левів з польського кордону на Київ. Я запостила це на три канали, і ніхто не відгукнувся, тому що, напевно, всі подумали, що треба перевозити левів, а не клітки.
Спочатку ми відчували проблеми в співпраці з міськрадою та державними структурами, бо вокзал має координувати перевірена людина, тобто хтось з «Укрзалізниці». Тому приїхали депутати і обрали найвищого чоловіка, щоб координував вокзал. Мені це розповіли, а я кажу: «Напевно, якийсь жарт!» Але так і було. І коли я намагалася вийти з ними на зв’язок, мене ігнорували. А мені прилітає купа запитів в особисті: допоможіть, тут поліція перекрила в’їзд, тут волонтери хочуть заїхати, забрати переселенців, а їм не дають доступ. Я кажу, що не відповідаю за це, що треба звертатися до «Укрзалізниці». Така реальність.
Дуже дивно насправді, що «Укрзалізниця», міська влада й область не співпрацювали, тобто вони не могли домовитися, щоб до Львова більше не їхали потяги. А область взагалі не знала, що таке районні адміністрації і що там треба реєструвати людей. Таке відчуття, що це три окремі стовпи, які намагаються вирішити одну проблему, але не можуть дійти згоди. Тому волонтерам треба було об’єднувати ці структури.
Щодо мене, то я в перші дні не їла й не спала, і мені було абсолютно все одно, бо мене живив адреналін. Волонтерство стало частиною мого життя. Але в певний момент здоров’я або ресурс, який ти маєш, просто вичерпуються, і ти не можеш їх нізвідки взяти, тому що ніхто не розуміє глибину всієї проблеми. Але мене підтримували друзі, які працювали не за гроші, не за дозвіл на зброю, не за перепустку в міську раду чи їжу. А просто тому, що я, напевно, для них важлива, або тому що їм не байдуже на війну.
Я думаю, що надалі так само буду присвячувати себе насамперед волонтерству, бо відчуваю потребу допомагати. Мої родичі зараз або в окупації, або в Києві, і допоки вони не будуть в безпеці, я не перестану робити те, чим займаюсь. Загалом я готова до навчання, але не розумію, як можна повертатись до попереднього життя, тому що війна змінила все. І ми не можемо просто сказати, що зараз спеціальність це головне, і що треба закінчити університет. Бо якщо ми зараз просто кинемо те, чим займаємось, то хто буде годувати хлопців на фронті, хто буде евакуювати переселенців, хто буде передавати гуманітарку? Мені здається, що це великий виклик для нашої нації: не очікувати рішень зверху, а самостійно щось організовувати.
Тому зараз найбільший пріоритет — це волонтерство і допомога армії. Але якщо хтось має роботу, то треба далі працювати. І навчання має продовжуватись. Люди мають організовувати своє дозвілля. Нам треба повертатись до рутини, але робити вдвічі більше, ніж ми робили раніше.
Я багато спілкувалась зі знайомими і друзями, які стали журналістами під час війни і ведуть репортажі по всій країні. Кажуть, що для іноземців усе те, що відбувається в Україні, це ток-шоу. Це розвага, як кіно з попкорном. Тобто вони нам співчувають, але напряму їх це ніяк не стосується. І треба зробити так, щоб це не сприймалося як шоу. Якщо українці, які зараз за кордоном, пояснюватимуть, що тут насправді діється, то це змінить ситуацію. Люди повинні говорити про те, що відбувається.
Мене дивують люди, які не знають нічого про війну в Україні і починають захищати Росію. Тобто всі в Україні розуміють, що відбувається, але те, що виходить в ЗМІ та закордонних медіа, не має достатнього впливу. Українці мають посилати чіткий меседж про те, що відбувається.
Коли я приїхала за кордон три тижні тому, іноземці запитали мене: «А що, хіба Крим не має бути російським?» Коли я пояснила їм ситуацію, то іноземці сказали: «Ми цього не знали. Ми почитали якесь там медіа, і воно висвітлює цю проблему зовсім з іншої сторони». Ми маємо самі будувати і поширювати свій наратив, щоб перемогти.
Коли ми переможемо, я одразу ж поїду в Крим. Я дуже хочу в Крим. В дитинстві ми їздили з батьками туди. І в мене такі чіткі спогади про ці красиві краєвиди, про гори та міста, що я безмежно хочу туди повернутися. Я навіть не уявляю, як людям, які були змушені покинути свою домівку в 2014-му. Мені ще сподобалася фраза Марка Лівіна, що 600 тисяч кілометрів квадратних — це моя зона комфорту, і я не збираюся її змінювати. Бо Україна така як вона є, з усіма областями та Кримом — це і є Україна. Тут поступки неможливі. Адже ми не можемо погодитись на щось, що не відповідає нашій зоні комфорту. Не можемо сказати: «А, ну добре, ми посунемось». Ні, це так не працює. Якщо ми будемо мовчати, то нас з’їдять заживо. Але ми цього не дозволимо.
Окупація змінила все
Війну я зустріла вдома у Старобільську. 24 лютого прокинулася від двох вибухів, які сталися десь вдалині. Моя перша думка була проте те, що, мабуть, це якась велика аварія, але після численних дзвінків близьких дізналась, що велика колона різної військової техніки вже з двох напрямків від кордону їде до нашого міста, а ворожі танки стоять біля Харкова.
Старобільськ це досить маленьке місто, де майже всі знають один одного. Після воєнного конфлікту 2014 року до нашого міста переїхало багато людей з Луганська, тому Старобільськ збільшився майже вдвічі. Через переміщений Луганський університет ім. Тараса Шевченка в місті з’явилося багато молоді. Воно трохи ожило: проводилися різні концерти, часто приїжджав Сергій Жадан з творчими зустрічами (до речі, він звідси родом), будувались дороги, відкривались нові супермаркети та кафе, молодіжні хаби та ГО, які створювали різні акції, тематичні вечірки, малювали мурали.
Але окупація змінила все. Зараз всі заклади зачинені, а магазини пусті. Багато людей вчасно виїхали, а ті, хто залишився, бояться виходити на вулицю. Нам навіть вимкнули покриття українських операторів. До активістів та родин військових приїжджають машини Z, набиті орками з автоматами. На вулиці можуть перевірити паспорт та телефон. Обіцяють літнім людям пенсію ЛНР та закликають їх принести ксерокопію паспорта, коду та пенсійного для оформлення. Отже, окупанти встановлюють свої правила, і це дедалі більше пригнічує з кожним днем.
6 березня, коли ворожі танки вже зайшли до нашого міста, якийсь начальник з ЛНР призначив зустріч голові нашого міста Яні Літвіновій. На центральну площу прийшло багато місцевих з прапорами України та ЄС, заспівали гімн та повернули на законне місце український прапор. Триколор окупантів старобільчани спалили в прямому ефірі. Потім ходою пішли в сторону ворога, який злякався мирних людей та почав стріляти над натовпом. Після цього відео розлетілось по багатьох популярних пабліках, і навіть президент згадав Старобільськ в одній із промов.
На той момент відчувалась підтримка всієї країни, і в цьому було щастя, але з кожним днем ставало тільки гірше. Почались погрози зі сторони ЛНР, рейди по будинках. Зараз вони навіть вимагають людей переходити на московський час. Всіх, хто відмовляється співпрацювати, звинувачують у саботажі. Але правда в тому, що ніхто не хоче з ними взаємодіяти, тому вони ще більше бісяться та знімають якісь відео в ютюб, роблять якісь пабліки в телеграмі, де диктують свої «правила» та погрожують місцевим. Вони навіть знайшли «базу неонацистів» у кімнаті студентського гуртожитку. Напевно, скоро знайдуть розробку коронавірусу…
Всі місцеві чекають на звільнення, бо неможливо жити серед цього мороку. Це просто суцільний фільм жахів. Все наче чорно-біле. А сьогодні пішов сніг, бо, напевно, наша весна ще попереду. Адже я думаю, що Старобільськ на 100% українське місто. Я дуже захоплююсь головою Старобільської громади, бо коли вся адміністрація, начальники та навіть керівництво переміщеного університету втекли, то вона одна героїчно залишилась відповідати за весь Старобільськ. Дуже чекаємо на визволення, тому що нам необхідно займатися відновленням міста. На жаль, у нас є знищені та пошкоджені від вибухів будинки. Зараз сюди приїхало багато людей з Сєвєродонецька та міст поблизу. І в багатьох людей вже також немає житла. Зараз нам усім неймовірно боляче від того, що відбувається. Особливо переселенцям, які вимушені вдруге все це переживати. Відчуття, начебто ти в полоні: хочеться бігти і кричати, але нікуди, бо всі напрямки окуповані. Однак я вірю в те, що ми вистоїмо.
А потім я зрозуміла, що теж біженка
Ми виїхали до війни, 19 лютого, тому що європейська компанія, у якій працює мій тато, евакуювала своїх співробітників. Батько запанікував і відправив до Польщі мою маму зі мною і молодшими сестрами, а сам залишився в Києві. Зараз він захищає столицю в складі тероборони. Нас довелося ще довго вмовляти, а я розраховувала, що це ненадовго: ми приїдемо і поїдемо.
Я дуже добре пам’ятаю день, коли почалась війна. Тоді я прокинулась і побачила сонячний ранок — вперше ясну погоду з того моменту, як ми приїхали до Кракова. А потім у кімнату забігла мама зі словами: «Аню, він все-таки почав війну». Потім я зайшла в телефон, і перше, що побачила, — це повідомлення від моєї дівчини про те, що вони у сховищі і в них усе в порядку.
Коли ми приїхали, у Кракові вже влаштовували акції протесту, на які збиралось і збирається надзвичайно багато людей. І перший час я також відвідувала всілякі акції, що проходили під посольствами і консульствами на головній площі. Це відбувалось перші три-чотири дні. Пізніше я дізналась, що є можливість через одну українську кав’ярню в Кракові поїхати волонтерити на кордоні, що я й зробила. Мені не дали жодних інструкцій, і це було дуже messy. Пам’ятаю, що мене відвіз на кордон поляк, а оскільки я не знаю польської, то ми розмовляли якоюсь сумішшю, з якої я розуміла десь 40% слів.
Я їздила на кордон десь п’ять разів. Коли ти на кордоні, то це означає, що ти проводиш від чотирьох (якщо на вулиці) до десяти-дванадцяти (у приміщенні) годин. Три рази я волонтерила на вулиці — було холодно, йшов сніг, а я мала при собі лише весняні речі. Потім ще двічі або тричі була в Tesco — це такий супермаркет у Перемишлі, який слугує як точка збору біженців.
Після цього наша організація припинила займатись такими виїздами, що дуже сумно, бо я думаю, що саме на кордоні від мене була найбільша користь. Я знаю, як говорити з людьми, як їм допомагати, у мене вже був певний досвід. До того ж це про комунікацію з українцями. І це був час, коли я відчувала себе живою саме там, а коли поверталась, то мені одразу хотілось назад. Я прагнула їздити якомога частіше, мені навіть забороняли це робити, казали: «Аню, ти маєш відпочивати». Я думаю, що знайду спосіб туди поїхати знову.
Хоча сам по собі кордон це великий безлад. Там дуже багато людей, які хочуть допомогти і привозять багато речей, часто не потрібних — наприклад, одяг. І ти сортуєш речі, серед яких трапляється щось на кшталт літньої сорочки, яка явно не на нинішню погоду. Привозять багато гуманітарної допомоги, але при цьому не розуміють, що саме потрібно робити. Плюс багато людей не знає української, а розмовляти з біженцями треба. Взагалі я вважаю, що основна мета волонтерів на кордоні — це зробити так, щоб люди, які втомилися з дороги, робили всього якомога менше. Якщо їм потрібен чай, ти не кажеш їм: «Ідіть, візьміть собі», а приносиш його. Переселенці дуже втомлені та шоковані, в них маленькі діти. Ти стежиш за дітьми, якщо тобі дозволяють; приносиш їжу, якщо вона потрібна; дістаєш матрац, на якому вони спатимуть; шукаєш їм водія.
Траплялися смішні історії. Наприклад, багато людей переставляють собі сім-картки на польські, а щоб зробити це, необхідна голочка. І я бігала по всьому Tesco із питаннями: «Хто має голку? Хто має шпильку?» Був випадок із чоловіком, якого звали Омар. Він погано почувався фізично, тому я викликала лікарів. Він направлявся до Німеччини, і я зрештою посадила його на автобус. Загалом це дуже довгий процес: ти береш собі людей, а потім стежиш за ними увесь час. Підходиш, питаєш у них: «Що вам потрібно, що вам принести?» Найкраще відчуття — це коли садиш людей, і вони їдуть туди, куди їм треба. Тобто, наприклад, біженці збираються у Варшаву — знаходиш їм авто, садиш, і вони їдуть далі.
За час життя у Кракові я стала краще розуміти польську. Я її не знаю, але якщо людина повільно говорить, то все зрозуміло. У мене була можливість піти вчитися в місцевий університет, навіть два, але я не хочу, не можу і не знаю, навіщо мені це потрібно. Все ще чекаю на Могилянку. Насправді я все ще не розумію, що я десь у Польщі. Приходжу додому, сплю, гуляю з молодшою сестрою і йду на волонтерство — це все моє життя тут. Єдине інше — це чотири дні, коли приїжджала моя дівчина, і я на секунду ніби потрапила в довоєнне життя.
Тут всюди українські прапори: їх можна рахувати, і їх будуть десятки. Поляки — супер. Вони взяли мою сестру в школу, хоча ми приїхали до 24 лютого, а у них за законом мають приймати біженців, які в’їхали вже після початку війни. Всі поляки, з якими я зустрічалась і спілкувалась, надзвичайно допомагають. Зараз я працюю у волонтерському центрі, де займаюсь координацією, і більше половини тих, хто тут працює, — це місцеві.
Я дуже поважаю поляків за те, що вони роблять для нас. Вони витрачають дуже багато особистого часу і ресурсів, їздять на своїх машинах і використовують свій бензин, купують переселенцям продукти. Зараз майже в кожному супермаркеті є ятка «Купи продукти для українців». Кілька разів ми везли родини, а поляки говорили: «Вам потрібно щось придбати? Давайте ми вам купимо». Центр, де я зараз працюю, знаходиться на території театру. Там на другому поверсі — здається, раніше там була сцена — зробили спальні місця. Абсолютна більшість потягів безкоштовні для українців. От мені щодня приходять сповіщення про те, що я можу безоплатно поїхати до Берліна. Поляки витрачають багато грошей на все це. Тут всюди ходять волонтери, які допомагають, допомагають і допомагають.
Зараз, крім поляків, дуже сильно допомагають білоруси. Був день, коли мене везли на Tesco білоруси. У той день взагалі не було українських волонтерів. Мені здається, що про це не можна мовчати. Багато саме тих людей, які емігрували сюди у 2020-му, зараз допомагають українцям.
Цього навчального року я координую «Бадді НаУКМА», і в мене під час війни втратився зв’язок із тим, що там відбувається. І це тому, що я почуваюся так, ніби колишній світ зруйновано. У колишньому світі були бадді, тому вони теж потрапили під мій злам. І я не буду брехати: мені зараз дуже складно займатися координуванням, тому що в нас було так багато планів на весну, які я сильно хотіла втілити з нашою командою. Але цього, скоріш за все, не станеться або станеться в набагато меншому обсязі. Зараз моя робота в основному — це перевіряти, чи всі живі і телефонувати людям, які не відповідають.
Ще є цитата тижня. Я про неї забуваю щотижня, тому що дні тижня втратили сенс. Зазвичай я не знаю, який сьогодні день і число. Але цитату тижня потрібно продовжувати: ми сьогодні її виклали! У четвер… Мені здається, що головне зараз — це подбати про тих, кого ти любиш і хто поряд. Подбати про бадді теж — у тому сенсі, щоб знати, що всі дев’яносто із чимось людей у принаймні відносному порядку. Поки що всі в порядку!
Я зараз не можу уявити, як мені продовжувати координувати. У мене ще є відчуття, що я не була на війні: я жодного разу не ховалась від сирени. І в мене є враження, що я не знаю потреб бадді зараз. Я не проживала їхнього досвіду. Водночас у мене було дуже дивне осяяння: коли я їздила на кордон, то брала із собою їжу, щоб не їсти продукти біженців. А потім я зрозуміла, що теж біженка. Така сама, як вони, і відрізняюсь тільки кількістю проведених тут днів.
Моя основна проблема полягає в тому, що якщо я знаходжусь вдома і нічим не займаюсь більше, ніж день, мені стає погано. У мене було чотири дні перерви, коли нас перестали возити на кордон, і після цього я не могла змусити себе встати і щось почати робити. Мені перестає хотітися всього на світі: це якийсь стан оніміння і завмирання, коли все, що ти можеш робити, — це читати новини. Бути одній вдома — це жахливіше, ніж бути на кордоні і слухати розповіді людей із гарячих точок. Тому я раджу йти і щось робити, навіть якщо це маленькі речі. Наприклад, сходити у волонтерський центр. Найкраще — це волонтерити, тому що людям потрібна допомога, але якщо немає можливості, то потрібно продовжувати робити звичайні речі, які спонукають тебе думати про дім і спонукають пам’ятати, що попереду — перемога.
Якщо є робота — продовжуйте працювати, якщо є можливість волонтерити — волонтерте. Треба просто займати себе чимось, що або допомагає тобі і твоїй сім’ї, або допомагає твоїй країні і автоматично тобі.
Для мене Україна — це рідні люди і домівка. Але більше все-таки рідні люди, тому що дім — це там, де вони. Це трошки по-зрадницьки звучить, тому що якби всі мої рідні приїхали сюди, то тут би була нова домівка, але це не так працює. І, можливо, третє — це внутрішній спокій, якого зараз дуже не вистачає. Це впевненість у завтрашньому дні — у тому, що він настане, і він буде хороший.
Війна змушує розставляти пріоритети
Мене звати Даша Бондарчук, мені 19, і я все життя мешкаю в Ірпені. Буча, Ірпінь, Гостомель — у цих містах інакша атмосфера, ніж у Києві. Столиця дуже робоча. Там ти спиш у метро, читаєш у метро, вчишся в метро, постійно працюєш. А в Ірпінь приїжджаєш — одразу розслабляєшся. Відчуття, що я вдома, і вже нічого робити не хочеться. Я ще жила в такому районі, що нічого, крім школи, магазинів та житлових будинків, не було. Щоб дістатися до якоїсь кав’ярні, треба було докласти зусиль. За місяць до початку повномасштабного вторгнення я знайшла собі роботу — почала працювати баристою. І через місяць все зламалося вщент.
Пам’ятаю, що мене розбудила мама, а ту розбудила її подруга, яка живе в Києві. Вона подзвонила і сказала: «Почалося — путін напав». У той день я ще мала йти на роботу, але не пішла. Мама весь день дивилася новини, а я збирала речі. Бабуся на тоді жила окремо, і ми вирішили переїхати до неї.
На жаль, ми не забрали котів, і це мій окремий біль, бо вони все ще в Ірпені, зачинені в квартирі. Я не знаю, чи вибило в нас вікна, чи не вибило; чи лишилася в них їжа, чи вони додумалися розірвати пакет з кормом; чи п’ють вони воду з туалетного бачка. Спочатку, коли ми переїхали до бабусі, то розраховували, що будуть люди, які наглянуть за котами. Але через два дні ситуація в Ірпені кардинально погіршилася. Нам вже просто було страшно спати, бо постійно оголошували повітряні тривоги. Коли людина не відпочиває і нормально не спить, то вона вже не здатна нормально мислити та захистити себе. А тут ти ще розумієш, що в будь-який момент може прилетіти щось у твій будинок чи в будинок навпроти. Тому всі виїхали.
Я абсолютно не звинувачую себе в тому, що коти там. Це важко та боляче, але коли з котами щось трапиться, у цьому будуть винні лише російські окупанти. Вони порушили мій звичний стан життя. Жертви є не тільки серед рідних людей, але й серед рідних тварин. Я просто розумію, що під час війни людське життя має набагато більшу цінність, ніж життя тварини. І я б себе дуже звинувачувала, якби щось сталося з моєю бабусею або друзями, якби я попросила їх навідати тварин. Це реально той момент, коли ти жертвуєш усім, що любиш, переживаєш за всіх і маєш робити складний вибір. Війна змушує жорстко розставляти пріоритети.
У нас не лунає сирена на вулиці, і на момент, коли влучив перший снаряд, ще навіть не було додатку «Повітряна тривога». Ми прийняли до себе людей з Гостомеля, який бомбили раніше — вони в перший же день втратили свої домівки. Пам’ятаю, як бабуся встає вранці і каже: «Нас багато. Зараз піду чистити картоплю, щоб на всіх вистачило».
Я тільки прокинулася, тільки зуби почистила. Ми з мамою стояли в залі і почули свист, наче щось розсікає повітря. Чотири-п’ять секунд — удар. Ще секунда-дві — проноситься ударна хвиля і пронизує все, що є. Я чую, як вилітають вікна в сусідній кімнаті, як сиплеться стеля, як дім тріщить зсередини.
Я наче була до цього готова. Знала: якщо чую підозрілі звуки такого типу, то маю впасти на підлогу, закрити голову. Перше, що я подумала — щоб з бабцею все було добре. Ми з мамою встали на ноги, і бабуся зайшла в кімнату. Ми знову чуємо свист. І знову паніка. Після другого вибуху ми вийшли на вулицю. Під ногами лежало потрощене скло, від удару зірвало двері, повитягувало замки. І я бачу, що в домі навпроти з’явилася діра, наче зрізали шматок сиру навскіс. Моторошно бачити чийсь побут через вирвану стіну. Ти розумієш, що в завалах поруч може лежати людина. Потім виявилося, що так і є — під завалами знайшли декількох людей.
Мама взяла мене за руку і каже: «Там же Лєнка, там же Лєнка». Це її подруга. Мама в паніці почала дзвонити іншій подрузі, а я стою, дивлюся на цей будинок і розумію, що щиро ненавиджу людей, які дозволили, аби це сталося, що вони це допустили. Всіх, хто підтримував владу путіна або ігнорував цю ситуацію. Аполітичність — це теж вибір.
Мама підійшла до тероборони (неподалік від нас стояв блокпост). А я сказала бабусі відкривати гараж, бо нам потрібні були лопати. Посеред вулиці — натовп людей, які повибігали зі своїх домів, які взяли ці лопати і почали оперативно розгрібати дорогу, щоб одразу могла проїхати служба ДСНС і швидка допомога. Я йшла вздовж цього натовпу і побачила свого знайомого, який стояв у двох десятках метрів від мене. Ніколи не почувала до нього ніжності, ніколи не була з ним дуже тактильна. Але тоді я просто розплакалася і побігла його обіймати. У такі моменти розумієш, що ти цю людину любиш, цінуєш та дуже боїшся втратити.
Часом мені сниться, що я вдома. Мене повертає до бабусі або на роботу, де я готувала каву. А потім я прокидаюся на вокзалі. У глибині душі мені хочеться вірити, що завтра це все згорнеться, і ми повернемося додому. Але пройшло багато днів, і ми вже майже в Іспанії, а це дуже далеко від дому. Я просто розумію, що тільки заважала б, якби залишилася.
Коли почалися бойові дії безпосередньо на наших територіях, і російські війська пішли наступом, я зрозуміла одну річ. Я не можу спинити путіна, але я можу зібрати себе та рідних докупи. Я не злякалася війни, навіть навпаки, — зрозуміла, що маю роботи далі. Так вийшло, що у своїй сім’ї я була чи не найспокійніша та найдоросліша людина, поки мама панічно дивилася новини, а бабуся постійно молилася.
Кажуть, що співпадінь не буває. Але, щойно почалася війна, я стала ледь не кожного дня зустрічати чарівних людей. Ми просто списалися з Ірою (також студентка) і зробили групу з усіма ірпінськими. У магазинах був дефіцит, і ми домовилися спочатку використати як гуманітарку те, що мали вдома. Приготували їжу та роздавали її, потім роздавали медикаменти.
Ми це робили, щоб не втрачати зв’язок, бо в перші дні Ірпінь був відносно безпечним місцем. По-друге, хотілося відволіктися від тривожних думок. Війна війною, але ти все-одно маєш жити. Коли я активно волонтерила, мені написав чоловік на ім’я Олексій, який сказав, що хоче допомогти фінансово, і надіслав тридцять тисяч гривень. Тож ми з Ірою три-чотири дні поспіль їздили Ірпенем та купували ліки для госпіталю.
На жаль, ми не встигли витратити всі гроші в Ірпені, бо почали роз’їжджатися. Я чи не перша виїхала з міста, бо мама дуже сильно боялася обстрілів і вибухів, не могла спати та постійно тривожилася. Залишки грошей ми надіслали окремим людей з ТрО, які потребували касок, одягу чи бронежилетів. Всі гроші протягом тижня-півтора розподілили. Ця історія з грошима зламала кордони в моїй голові. Це і є вияв турботи та уваги з боку незнайомих людей. Це той випадок, коли люди допомагають не з відчуття провини, а через переповненість.
Ми виїжджали з Ірпеня групою: я з мамою, а також моя подруга, її мама та брат з інвалідністю. Подруга в дитинстві жила за програмою в іспанській сім’ї, з якою до цього моменту підтримує теплі стосунки. Це люди, які дійсно стали рідними, і вони запропонували поїхати до них. Дуже мало українців їдуть Іспанію, а я думаю, що там можу згодитися: збирати гуманітарку, координувати людей, контактувати з діаспорою, знаходити людям житло.
Всі мої близькі виїхали з міста. Декілька днів тому ми дізналися, що під час бомбардування помер наш сусід. Почалася повітряна тривога, коли він готував їжу на вулиці. Сусід почав вести в бомбосховище жінок, дітей та літніх людей. Унаслідок цього сам не встиг заховатися. Я в житті не бачила його, але сподіваюся, ми з бабусею зможемо дійти до його могили, коли все закінчиться. Я просто хочу побачити його фото.
Коли я дізнаюся про нашу перемогу, то дуже сильно заплачу і кричатиму від щастя. А ще говоритиму з мамою про те, щоб поїхати додому. Так, я зараз за кордоном, але хто сказав, що я не повернуся додому? Я хочу додому.
Над випуском працювали: Мілена Рибцова, Антон Потєхін, Анастасія Вишневська, Ольга Красінько, Роман Ажнюк, Єлизавета Трофименко.
© Спудейський вісник, 2022
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
