Любов?! Спудейський вісник №5 (16.02.20)
Перше слово
▼
Поговоримо про любов?
▼
Любов по-могилянськи
▼
Ворзель, література, áфини: інтерв’ю з Мирославом Лаюком
▼
Валентинник
▼
Ілюзіон: «Мої думки тихі»
▼
Аукціон побачень
▼
GreenAirs з Екоклубом
Перше слово
Тиждень, що минає був складним для Могилянки, але ми змогли віднайти любов і взаємоповагу.
Цього тижня alma mater обрала президентом Андрія Мелешевича.
Цього тижня святкував свій день народження ФЕН.
Цього тижня ми всі намагались осягнути справжню любов.
Почуття любові, що йде від самого серця. Воно тьохкає, коли ми займаємось справою, котру любимо; калатає, коли ми поруч з людьми, котрих кохаємо; воно палає в любові до країни та пульсує, бо шанує Академію.
Тож, запрошую до читання цього випуску!
Закликаю частіше задаватись питанням: що сповнює наші серця…
Любов?!…
Із почуттям глибинної любові,
головний редактор «Спудейського вісника»
Сергій Фірак
Поговоримо про любов?
Прийшла любов непрохана й неждана — ну як мені за нею не піти? (В.Симоненко)
Те, що вселяє надію в наші серця, те, що дозволяє нам мріяти, те, що надає сили боротися за власне щастя. Це щось неземне, глибоке, що йде від самої душі. Те саме почуття, про яке пишуть поети, те, про що складають пісні. Любов…Вона може мати різні форми та різні прояви, може бути щасливою чи трагічною, взаємною чи нерозділеною. Але незмінним залишається одне — лише вона надає сенс нашому життю.
За збігом обставин чи ні, але відзначення 19-річчя Факультету економічних наук було проведено у День усіх закоханих. Зазвичай, економісти відзначають день народження восени, проте це невеличке перенесення дати пов’язане із відрядженням деканки економічного факультету Олександри Віталіївни до США, яка за стільки років самовідданої праці стала безумовним символом ФЕН. Неодмінно, таке важливе дійство потребує неабиякої підготовки, про це з нами поділилася одна із організаторок вистави Емма Бродіна:
Цьогорічний формат святкування справді був незвичним. Ми розпочали підготовку ще наприкінці жовтня. Найважче — це написати сценарій, тому я дуже вдячна Маші Харитоненко, яка відгукнулась на пропозицію і яка готова була поставити справжню виставу. Підготовка до неї відбувалась у декілька етапів: написання сценарію, відбір акторів, відбір танцівників, відбір музикантів і вокалістів, підбір реквізиту і прикрашання залу, розробка дизайну афіш і запрошень, побудова комунікаційної стратегії і загалом піар, налаштування звуку та світла і, звичайно, репетиції. Над сценарієм повністю працювала Маша, я лише допомагала з перекладом, на мені, по суті, відбувались випробовування перших текстів.
Чесно кажучи, сюжет вистави дійсно вражає своєю складністю та наповненістю. Кожна картина, зображена на сцені, передавала одну із форм любові, підіймала різні проблеми, змушувала переживати за її героїв. Це наводить на думку, що Любов в усіх її проявах залишається чистим і щирим почуттям.
Ми також переживали з приводу сцени ЛГБТ: як правильно подати цей матеріал, щоб він не викликав обурення. Так, ми адаптували деякі твори для нашої вистави: монолог Безрукова з фільму «Мами», новелу О.Генрі «Останній листок»,С. Цвейга «Лист незнайомки» та Еріка-Еммануеля Шмітта «Загадкові варіації», усі інші історії Маша писала самостійно, звичайно, актори максимально адаптовували текст під себе, а останній монолог про нелюбов — це синергія Маші та Яни.
Марія Харитоненко, режисер виступу до Дня ФЕН, розповіла про саму концепцію, символізм у сюжеті та про те, що хотілося донести глядачеві:
Вечір. Друзі. Вечеря. Розмова. Невимушена атмосфера, яка почалася простим питанням: «як справи?». І нас переносить відразу ж на іншу частину сцени, і починається перша історія, яку я називаю «матері». Це гіперболізована історія показує те, що ми не цінуємо, поки не втратимо. Своєрідна ода матерям — з одного боку, з іншого ми показуємо що ця форма любові властива всім — навіть на перший погляд сухим трудоголікам. Репетирувати монолог було важко. Не можу сказати що відразу з актором знайшли почуття, яке хочемо передати. Не хотіла викликати сльози на першій же сцені, хотіла щоб це була сумна посмішка.
Після цього нас переносить назад до розмови, де говорять: «На жаль, тільки якщо станеться щось доволі болюче, тільки тоді ми що-небудь зрозуміємо, сильні емоції найбільш дієві». Потім перехід до «Останнього листка» О. Генрі, під гаслом «жертва як форма любові», задаємося питанням що може зробити людина, чим пожертвувати заради любові.
Далі частина, над якою я сильно сумнівалася: вона повинна була викликати або фурор, або обурення. Монолог на тему ЛГБТ. У розмові ми підводимо до цієї теми, говорячи про нерозуміння: історично склалося, що нерозуміння людей викликає в них виключно агресивну реакцію. У тій же частині прозвучало запитання, чому найвідоміша історія про кохання описується як: «Немає повісті сумнішої на світі», кажучи про те, що любов — це не завжди happy end. Сам монолог я писала сама, взявши за основу цитату Печоріна з твору М. Лермонтова «Герой нашого часу». Я не хотіла просто показати те, що суспільство неоднозначне в прийнятті гомосексуалів, а показати проблему, що через суспільство вони не можуть прийняти в собі себе, прийняти ту любов, яка є в них, бо думають, що це неправильно. Але чи може любов бути неправильною?
Незмінними компонентом вистави залишається танець, який доповнює її композиційну та ідейну цілісність. Валентина Вівчарчин, постановниця хореографії, відзначає, що «..кохання вимагає постійної роботи, життя для когось, старанності, відданості. Усе це було у танці.».
У наступній частині, підґрунтям для якої стала новела «Загадкові варіації» Е.Шмітта, зображується Абель Знорко, який через страх зруйнування побутом його великих почуттів, усамітнився на острові.
Далі — частина, яка викликала фурор, в основному завдяки акторській грі і оригінальності сюжету. «Загадкові варіації» — це готова п’єса. Я її адаптувала, скоротила і в деяких місцях переписала, щоб донести те, що іноді ми любимо так сильно, що боїмося це втратити, і йдемо, що і зробив письменник у цій історії. З приводу режисерських рішень, я відкрила для себе велику паузу, коли герой сказав, що дівчина померла, це, на мій погляд, було найсильнішим моментом: повна тиша, 15-секундне мовчання..
Леоніду Кузьменку відмінно вдалось втілити образ Абеля Знорко на сцені, тож його акторська гра досконало передала почуття втрати та розпачу його героя після того, як він дізнався про смерть коханої. Та чи був йому близьким його персонаж?
Я вважаю, що будь-який літературний образ — це симбіоз досвіду автора із максимізованими та іноді не реальними моделями поведінки, що вимальовуються в реальну особистість. Оскільки два моїх герої вже є у зрілому віці, з великим багажем за плечима, з десятиліттями історій, я ні фізично, ні морально не можу бути з ними «близьким», зокрема в контексті життєвого досвіду. Але були й емоційні характеристики, які викликали відгук у моєму світогляді. Беручи до уваги мій вік, досвід, мою власну історію, моє світле і в чомусь романтичне бачення, — усе це перемогло подекуди прагматичні та цинічні погляди моїх персонажів.
Далі продовжує Марія:
Потім йде історія, у якій я сама зіграла роль. Для мене це було важко, я після неї вийшла з-за куліс і не могла перестати труситись: мене дуже сильно переповнювали емоції, було складно. Але це треба було показати, бо якщо не кожен, то кожен другий знає, що таке нерозділене кохання. Я думаю: тут навіть коментувати нічого не треба. Я розділила поняття дитячої захопленості і любові дорослої жінки. Іронічно, що в листі йдеться: вона пізнала, що це таке (любов) з «Раптового болю в серці, який роздер мені душу». Під час «дорослої частини», назвемо це так, я хотіла, щоб глядач задавав собі постійно питання, сумнівався: лист це або вони вже говорять один з одним. Мені дуже важливо було викликати сумніви у глядачів, саме тоді можна говорити, що вистава вдалася, коли глядач виходить з сотнями питань.
Ну і останній монолог, монолог про нелюбов. Ми дуже довго його обговорювали, які ідеї він повинен виражати, який сенс нести.
Його автор — сама Яна Поліщук, я дуже хотіла, щоб вона сама його написала і розповіла, щоб це були її емоції, її почуття і слова, тоді це мало вийти сильнішим, ніж те, коли б вона просто вивчила текст. Сам монолог несе в собі багато думок, але, мабуть, головна — це те, що любити важко, і ми вам показали тільки деякі з форм любові, вони вимагають жертв, багатьох, але, як легко не любити. Відсутність любові набагато гірше, ніж любов з такими стражданнями, які ми показали. Це одна з основних ідей. Тому, ні, це не сумно, це реально. Ми показали реальність, іноді трохи гіперболізовану, але реальну любов, ту, яку ми бачимо в житті, а не у голлівудських фільмах. І сказали, що любов — це далеко не про романтичні стосунки між чоловіком і жінкою.
Яна Поліщук, безпосередньо людина, яка написала фінальний монолог про любов і нелюбов, поділилась своїми думками:
Буду чесною, у моєї героїні немає ніяких проблем. Та й героїні як такої немає. Якщо помітили, то впродовж усієї вистави мене так і називали — Яна. Бо говорила я від себе, говорила те, що думаю, і те, що відчуваю.
У цьому і найжахливіше, якщо чесно.
Коли в тебе є образ чи роль, яку ти мусиш ідеально відтворити, то це складно.
Але коли доводиться грати себе — це нестерпно. (абсурдно)
Я ж тільки говорила про те, що ви самі бачили, підводила риску і ставила крапку. Ні, три крапки.
Українську пісню про кохання «Безодня» виконала Христина Кука та поділилася своїми почуттями щодо неї: «У ній розкішно поєднані глибокий зміст тексту та досить оригінальна і надзвичайно приємна мелодика. Пісня справді пронизана емоціями, які нереально приховувати, коли співаєш її. Буквально кожне виспіване слово, кожний мелізм чіпляє за живе.
Розповіли про свої враження та оцінили виставу захоплені глядачі, так, наприклад, поділилась емоціями Марта Мохнач (ФЕН-4):
Вистава закінчилась, а трохи щемить. Після всіх цих монологів та історій розумієш, що любов — це такий вогник від запальнички, який горить тільки тоді, коли ти любиш.
Йосип Мельник (ФЕН-1):
Цей виступ вразив мене до глибини душі, а як було сказано у виставі, що «..глибше душі вже нічого немає..». Все виглядало дуже гармонійно, щиро та видно було, як актори відчували це через себе, що дуже цінно. Вистава була просто неймовірною, я навіть на сценці про Матір пустив скупу таку хлопчачу сльозу, ну так, чисто, щоб очі зволожити. Також було дуже цінним, що сценаристи зачепили проблему відносин ЛГБТ спільноти у сучасному світі. От за це — величезний респект.»
Беззаперечно, цьогорічний виступ ФЕН підняв важливі проблеми сучасності: страх власних почуттів та осуду з боку суспільства, спілкування з рідними та близькими, пожертва як форма любові. Він дає змогу нам переосмислити цінності та задуматись над вічними істинами. Дуже важливі моменти висвітлила Емма Бродіна, одна з організаторів вистави: «Я особисто дуже хотіла, щоб ця вистава ще раз нагадала всім, що «тільки, коли любимо ми, можемо зватись людьми», щоб вона змогла об’єднати спільноту, щоб залишила багато запитань і роздумів опісля. Для мене має значення лише те, що вражає, тому що, якщо вражає, то це точно приносить задоволення, розширює горизонти, спричиняє появу нових сенсів.»
Вона захоплено ділиться враженнями про те, як могилянці цінують те тепло та ті емоції, які вони отримали після виступу. Адже, дійсно, це так важливо, щоб робота залишилась оціненою.
Я отримала за декілька днів дуже велику кількість відгуків про виставу і загалом про Тиждень ФЕН, студенти підходили, обіймали, дякували, мене дуже вразила дівчинка, що підбігла і сказала: «Я знаю, що ти мене не знаєш, але я дуже хочу тобі подякувати». Звичайно, мене це емоційно наповнює, це дуже приємно, що твою працю цінують. Це те, про що ми говорили кожного дня в студентському самоврядуванні: потрібно вміти казати «дякую», а могилянці вміють це робити!
Любов по-могилянськи
Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?
(Григорій Сковорода)
Розмовами про любов сьогодні нікого не здивуєш. Люди пишуть книги, пісні, створюють вистави (ще раз подякуємо дню ФЕН), раціоналізують її, намагаються пояснити метеликів в грудях та тремтячі руки гормонами чи знаками зодіаку. Хтось у кохання не вірить, а хтось — шукає його все життя, але ми можемо впевнено сказати, що Могилянка додає окрему романтику в будні студентів.
Чи то за кавою у 119, чи на лавочці другого плацу, ми завше можемо побачити закоханих людей, шукаючих правду всього світу в очах своєї пари. Могилянці гордо крокують на прайдах, тримаючись за руки, діляться книжками у бібліотеках, та схвильовано чекають під аудиторією під час важких екзаменів, і кожен третій тост обов’язково — за любов. Сьогодні ми вирішили зазирнути за лаштунки стосунків двох чарівних людей з Академії, про яких багато хто з нас чув ще влітку.
“Привіт! Я фреш з прикладної математики. У мене виникла дуже дивна ситуація….” — саме з таких слів починалося повідомлення, що швидко розійшлося по усіх чатах, коли Івана та Марію після поселення в один гуртожиток розселили по різних. Переїзд до іншого міста — вже доволі складний процес, а коли до важливої для тебе людини замість десяти хвилин їхати півтори години, він стає ще складнішим. Саме тому, сьогодні ми говоримо і пишемо про двох людей з Факультету Інформатики, що вирішили не змиритися з ситуацією, а справді спробувати знайти вихід. Боротися з «системою» за те, що любиш — невже не це є однією з основних “могилянських цінностей”?
Розкажіть про себе. Факультет, спеціальність, хоббі, яким дивом в Могилянці?
Ми навчаємося на першому курсі факультету інформатики, спеціальність — прикладна математика. Ми обожнюємо читати книжки, грати в CS:GO разом, займатися самоосвітою. До університету також вдвох займалися змішаними єдиноборствами, але зараз, на жаль, не має змоги, проте плануємо невдовзі продовжити. Ми завжди мріяли отримати кращу освіту, тож в одинадцятому класі ретельно шукали університет та обрали Могилянку. Дуже раді цьому.
Як ви познайомилися?
У восьмому класі ми вдвох вступили в науковий ліцей “Обдарованість”. Навчалися разом до кінця десятого класу, як виявилося вже після, увесь цей час подобалися одне одному. Потім я запросив Марію на побачення. Ми зрозуміли, що нам дуже добре вдвох. З того часу ми ніколи не розлучаємось.
Влітку за вас хвилювалися усі бадді. Розкажіть про ситуацію з гутро, і як взагалі вийшло побороти бюрократію.
Коли подали документи в Могилянку, дуже хвилювалися щодо поселення в гуртожиток, адже ми проводили увесь час разом. Спершу нас кинуло обох на Трою, ми були дуже раді. Але потім виявилося, що виникла помилка та Ваню поселили в кімнату до дівчат. Він натиснув на кнопку ще раз та потрапив на Харківське шосе. Це було дуже прикро, з чим ми не могли змиритися. Ми думали, що можна помінятися з кимось кімнатою, тож Ваня почав писати усім Бадді та дзвонити у житловий відділ, сподіваючись на успіх. І нам пощастило! Знайшлись небайдужі люди, які допомогли нам.
Тільки пройшло 14 лютого — день усіх закоханих. Ваші топ-3 романтичніших місць біля КМА?
Наше найголовніше романтичне місце в Києві — це Андріївський узвіз. Теплого жовтня ми поїхали на прогулянку на Контрактову, тоді була наша річниця. І нам дуже пощастило, бо на площі був якийсь фестиваль зі співами, морозивом та іншими цікавинками. Ми піднялися на догори узвозом та спостерігали, як сонечко залишає Київ. Виставка картин, музики із саксофоном, золоте світло ліхтарів — усе це зробило той вечір магічним для нас. Особливим також є КМЦ, де ми познайомилися з Могилянкою під час подачі документів. Ми були сповнені надій, усе було ще незнайомим, але дуже привітним та чарівним, як дотик до довгоочікуваної мрії.
Найкращий метод вирішення конфліктів?
У житті кожної людини трапляються конфлікти. Наш вихід — забути про гордість. Невже це важливо, чи маєш ти рацію, якщо дорогій для тебе людині боляче? Саме тому потрібно знаходити в собі доброту та тепло у важких ситуаціях, обійняти коханого (кохану). Після цього решта дня буде освітлена усмішками.
Якби Ромео і Джульєтта були б з Могилянки, на яких факультетах навчалися б? ~
Звісно, хотілося б відповісти, що ФІ, авжеж це ми — Ромео та Джульєтта!) Але, насправді, кожна людина незалежно від факультету може знайти другу половинку, рідну людину, яка буде розуміти та підтримувати у будь-якому становищі та настрої.
Під час фотосесії Іван та Марія ласкаво посміхаються один-одному, підтримують ідеї, спілкуються. Між ними — легкість та свобода, яку не затьмарить жодна сессія, жодна проблема. Ми закликаємо вас кохати, вірити, діяти — не боятися перешкод і проблем, так само як ці двоє.
І не так важливо, чи кохаєте ви іншу людину, свою справу чи самого себе — заради головної цілі варто не боятися й робити все, що вважаєте за потрібне. Руйнувати стереотипи, кидати виклики, заповнювати безкінечні бланки, падати, вставати, знову падати і йти далі. Хоч любов і не єдиний мотиватор, але один із найсильніших. Тож, за руку з коханою людиною, як Іван з Марією, чи з планером, чи з чашкою кави — зробіть один крок до своєї цілі.
Навіть, якщо він буде невеликий.
Зробіть крок на зустріч любові.
Ворзель, література, áфини: інтерв’ю з Мирославом Лаюком
А в той час, як усі думали, кому надіслати свої валентинки, ми поспілкувалися з Мирославом Лаюком — викладачем Могилянки, чиїми віршами та прозою зачитується не одна тисяча українців. Поговорили про письменство, наш університет і вареники, тож розмова вийшла надзвичайно цікавою.
Розкажіть про своє студентське життя.
Я навчався у Могилянці десять років: чотири на бакалавраті, два на магістратурі та ще майже чотири в аспірантурі. Тому бачив Могилянку протягом довгого часу. І тоді, у 2008-у, говорили, що Могилянка «вже не та». Так, на кожному новому етапі, з кожним новим поколінням Могилянка стає «вже не тою». Університет змінюється, і я, звісно, не все помічаю, бо читаю свій курс тільки щопонеділка.
Вступив до Могилянки у рік, коли тільки ввели ЗНО. У своєму невеличкому західноукраїнському містечку я не надто сильно дозволяв собі мріяти про Могилянку, при тому, що ми знали, що вступ сюди завжди був чесним. Однак коли ЗНО стало глобальним, завдяки йому кожен побачив свої реальні шанси, і саме воно дало мені змогу вступити туди, куди я хотів.
Однак останнім часом маю відчуття, що Могилянка втрачає свою «чарівність». Колись це було безальтернативно — Могилянка і вся решта. Тут формувалася думка, концепти, тут закладалися форми, які потім переймалися, наприклад, Міністерством освіти, іншими університетами. Інтерв’ю наших ректорів і викладачів обговорювалися далеко за межами цих стін. Тобто Могилянка «вела» — тепер же, здебільшого, вона «ведеться», не пропонуючи чогось нового, не беручи участі у дискусії, не критикуючи, не борючись. Оцей чар — формувати майбутнє, а не просто бути престижним вишем, одним із, — він розмивається, вислизає. Сподіваюся, не назавжди.
Чи змінилися студенти з того часу?
Звісно, змінилися, але я не хочу виділяти конкретні плюси чи мінуси, бо в сумі, мабуть, якість близька. Змінилася форма обміну матеріалом та спілкування, але не змінилася головна її суть, її зміст — нам усе ще цікаво разом, ми можемо навчити одне одного. Коли я тільки почав викладати, перші тижні, здавалося, що все сумно. Наприклад, спочатку вбивала страшенно мала начитаність студентів. Ми свого часу читали значно більше. Але й аналізували повільніше. Від класики вони не втечуть, рано чи пізно це наздожене. Просто дещо змінилися алгоритми навчання, розуміння цінності самого знання, різних його типів. Тому я перестав думати про це як про якусь трагедію.
Навіть більше, не у всіх нас був ноутбук на першому курсі, не кажу вже про смартфон. Ми носилися зі стопками копій книжок із Вернадки, з фломастерами термоядерних кольорів. Не уявляю, щоби студенти тепер цим переймались. Однак у них інший виклик — не поглинутися цією швидкістю, навчитися затримуватися у важливих, ціннісних місцях.
Яким було тодішнє літературне життя в Могилянці і як воно відрізняється від того, що маємо зараз?
Не дуже активно брав участь у літературному житті Могилянки. Одного разу був на «злеті», де 5–6 людей читали свої вірші: самі собі почитали, розійшлися; мої вірші, звичайно, нікому не сподобалися. Перші два курси я поклав весь час на освіту й самоосвіту, а потім уже почав виходити за межі Могилянки, спілкуватись із новими людьми.
А нещодавно студенти запросили мене на літературну зустріч в Могилянці. Спочатку здалося, що там надто багато людей, і це приємно здивувало. Однак виявилося, що більшість теж прийти почитати своє.
При цьому всьому я мав середовище, у якому можна було поговорити про літературу, не обов’язково про свою творчість, а взагалі про літературу — у гуртожитку на Троєщині, під час гарячих дискусій на семінарах, у конгрегаційній залі…
То Ви жили на Троєщині?
Спочатку жив на Троєщині, потім у Ворзелі. Ворзель — чудове місце. Там два озера і ліс. Там дуже особливо, тому що зранку ти просинався від того, що співають пташки, а потім ти йшов дивитися, як білка б’ється з вороною, потім ти міг збирати суниці, брати книжку й іти на одне або інше озеро.
У Вас є якісь вірші, які для Вас дуже щемливі, і дуже багато значать?
Вірш — це ж про правду. Тому в мене багато віршів із конкретними спогадами із конкретного часу мого життя. У віршах я не дуже люблю вигадувати. Звісно, що є fiction — література, але вона не така вже й значна. Проговорювати себе, проговорювати мову, що транслюється через тебе — один із сенсів поезії.
А є у Вас вірші, які Вам не дуже подобаються?
Бувають моменти, коли якісь вірші подобаються менше, ніж інші. Проходить день — і вони вже стають найулюбленішими. Загалом я не схильний часто перечитувати себе. Мене найбільше цікавлять ті вірші, які ще не написані.
Кого із поетів Ви любите перечитувати?
Класику. «Метаморфози» Овідія, «Фауста», Плужника…
Що б Ви порадили нашим молодим поетам-могилянцям у їхній творчості?
Власне, я читаю цілий курс у Могилянці, де ми протягом першого семестру розбираємо бази літературної творчості, а протягом наступного — заперечуємо все те, що розбирали у першому. Моя улюблена історія в цьому випадку — це історія про того, який «постав сам із себе», Артюра Рембо. Він, як виявилося, перед здійсненням революції поетичної мови, як і всі, навчався класичних мов і класичних поетичних форм у ліцеї. А що б я порекомендував — дуже й дуже багато працювати. Та це порада для будь-якого починання. І якщо тобі здається, що ти працюєш багато, то в цей момент ти працюєш недостатньо. Власне, на моєму курсі ми щотижня пишемо якийсь текст; повірте, перша і десята роботи відрізняються кардинально. Аби добре писати, треба писати більше, а потім навчитися відфільтровувати добре від поганого, завжди пам’ятати про те, що тобі важливо і навіщо ти це робиш. Бо велика мета — вона як маяк попереду: коли здається, що все дуже погано, ти бачиш світло і заради нього працюєш.
А у Вас це яка мета?
У мене дуже-дуже багато мет. «Мет» — є таке слово? Маю багато ідей, які хочу проговорити, образів, які я хочу показати, і я це роблю з кожною книжкою.
Зараз щось пишете?
Пишу завжди. У мене такий спосіб писання: не люблю сидіти і щось записувати, не люблю вичавлювати з себе слова. Я дуже багато редагую, а от сам процес написання досить швидкий. Достатньо проробити щось у голові, а це зазвичай я роблю протягом прогулянок чи проїздів. А потім я сідаю, записую. Це стосується прози. А поезія — це те, що приходить саме, і ти або встигаєш, або не встигаєш його записати.
Ми хотіли б поговорити про Ваш дебютний роман. Головна героїня — дуже цікава персонажка, навіть якщо взяти її світогляд. Звідки у Вас такі глибокі пізнання?
Тут проста формула. Аби написати роман, треба мати життєвий досвід, тому дуже рідко дебютні романи у віці до тридцяти є вдалими. Я про це знав, і досвіду, як ви розумієте, у мене не було багато, я ж ще дуже молодий. Один з небагатьох цілісних досвідів, які були, — це досвід школи. Друга проблема молодого письменника — він переважно хоче розповісти про себе самого, свої п’яні походеньки і так далі, вважаючи, що ця історія унікальна й комусь справді цікава. Далі — найкращий спосіб таким чином дистанціюватися — це взяти персонажа, кардинально відмінного від тебе. По-перше, жінку. По-друге, старшого віку. По-третє, вчительку, а не ученицю. І детально спостерігати, вивчати питання. Тому мені було не так уже й важко це зробити.
Що, на Вашу думку, ми можемо зробити, щоб зменшити розрив між поколіннями? От нас дійсно вразив момент, коли вчительки редагували текст на комп’ютері і замазували текст на екрані коректором.
До речі, це не така вже й вигадана історія. Тобто взагалі не вигадана. А відповідь моя така: дорікати, гнобити і засуджувати цих людей точно не треба, користі від того немає ніякої. Треба намагатися потурбуватися про них, поспівчувати, показати, що ми готові приймати виклики майбутнього. Головне — спрямування вперед, а минуле — використовувати як досвід. Найважливіше — робити добре свою справу, якою займаємося. І не робити того, де знаємо, що зробимо не найкраще.
Бліц-опитування
Карпати чи Київ?
Карпати. Хоча мені важливі і Карпати, і Київ. Колись мені казали, що в Києві буде, наприклад, важко акліматизуватися; при цьому, як не дивно, у Києві у мене зникли хронічні хвороби. Цілюще київське повітря! Тож мені подобається Київ. А Карпати… Карпати — це місце, без якого я не можу.
А у Вас фізкультура теж на Трухановому була?
Так, і я любив фізкультуру. У школі у мого вчителя була якась неправильна таблиця з нормативами, де 10 — то був максимальний бал, на 11, цитую, «міг скласти він, а на 12 — тільки Бог». А в Могилянці всі нормативи я здавав легенько, не напружуючись. На Трухановому ми грали у футбол, лежали на пляжі; у спортзалі — грали у волейбол з викладачами. Це було чудово.
Поезія чи проза?
Поезія.
Який предмет у Могилянці Вам подобався найменше?
Ті, які я вже прослухав у школі, і які не стосувалися моєї спеціальності. ОБЖ, наприклад… А от ВДМС — це було чудове входження у вищу освіту, бо ішлося про історію, як можна змінити країну своєю наполегливістю, принциповістю і присутністю чіткої мети. У нас цей курс читав Брюховецький, який виглядав як Дамблдор, яким його й хотіли бачити у цьому клубі.
Студентство чи викладацтво?
Для мене кожен момент, який проживаю, і є найкращим моментом життя. Тому студентство здавалось найкращим, коли я був студентом, а викладацтво — зараз, коли я є викладачем. Але все найкраще — попереду.
З чим любите вареники?
З чорницями, вони дуже смачні. Чорниці у нас називають áфини. Ми з братами в дитинстві ходили в ліс, збирали чорниці, приносили додому, і моя баба Катерина ліпила їх, як ніхто. Те тісто було дуже тонке й туге, а форма вареника — ідеально трикутна. Однак я люблю й інші вареники — з вишнями, з капустою, зі сливками (виймають кісточку, засипають цукром, і цілу сливку кладуть у вареник). Не люблю вареники з м’ясом, бо це вже не вареники.
Топ-3 якості, які Ви цінуєте в людях?. Внутрішню граційність (тобто гармонійність тіла, духу, настрою, харизми, не залежно від маси й росту — саме відчуття, що людина має вісь). Працьовитість і водночас вміння відпочивати, жити легко. Люблю розважливість — коли людина вміє зібратись і у важких ситуаціях знайти промінь, за яким іти, а коли все погано — згадати, що буває й гірше.
А які не любите?
Можемо просто назвати антоніми до тих слів, які я назвав вище. Ще не люблю людей, у яких завжди поганий настрій, які постійно бурчать, ниють і хочуть, щоб і інші теж мали поганий настрій, бурчали й нили. Також страшенно не люблю, коли люди запізнюються.
Ви згадали Дамблдора, чи радите сучасній дитині прочитати чи подивитися Гаррі Поттера? Чи це пуста трата часу?
Я дивився фільм. Хоча кілька десятків сторінок і читав. Це, в принципі, цікаво. Багато моїх друзів фанатіють від цієї історії. Хоча мені це й видалося пустою тратою часу. При цьому я люблю дивитися те, що багато хто вважають пустою тратою часу.
Хто Ваш улюблений музикант?
Люблю дуже різну музику — Девід Бові, Red Hot Chili Peppers, часто слухаю фрагменти з «Лускунчика» чи «Лебединого озера» Чайковського, багато-багато різного. Тому тут важко зупинитися.
Валентинник
Кажуть, справжнє кохання живе вічно. Для когось це просто набір хімічних реакцій, хтось узагалі не вірить у його існування. Можна казати все що завгодно, але не закохатися у Валентинник, що відбувся цієї п’ятниці, було просто неможливо. Атмосфера любові пронизувала кожний куток, а жива музика наповнювала серця молодих студентів любовним запалом всеосяжного Амура.
Тож як саме це було? Насправді, про успішність заходу все говорить кількість курток, які вішалки просто не могли витримати! Так, людей було неймовірно багато. Настільки, що Білий Простір ледве вміщав юні закохані серця у своїх стінах. Це й не дивно, адже було що робити та на що подивитися. Наприклад, сам Валентин (насправді Богдан, але тсс) спустився до Могилянки, аби скріпити молоді душі у вічному союзі. Так, мова йде про одруження. А коли сам святий приходить у такий день, то гріх не скористатися можливістю. І нею скористалися: майже щохвилини на світ з’являлися нові молодята.
Окрім цього, сталося ще одна цікава подія, а, точніше, цілих дві. Несподівано запланований спіддейтинг вступив у симбіоз із живою гітарною музикою та утворив сольний квартирник. Упродовж майже всього вечора можна було почути слова з лірики Скрябіна та побачити купку студентів, що підспівують свої найулюбленіші пісні. Такий фідбек показав, що для створення атмосферного та романтичного вечора достатньо всього однієї гітари та невеликої компанії чудових людей.
Як це було: інтерв’ю з гітаристом Валентим Ярославом.
Привіт. Перш за все, наскільки складно проводити такі “сольні квартирники”?
Привіт. Узагалі, це й не був сольний квартирник, до програми мали долучитися ще інші люди. Але згодом це відділилося та переросло в щось трошки інше. Так чи інакше, цей процес забирає купу енергії, особливо, коли багато народу. Коли ти справді тривалий час віддаєшся цій справі, енергія виходить з тебе, тому потрібно робити деякі паузи та перепочивати.
Чому акустична гітара є гарним інструментом саме до Дня закоханих?
Я не можу сказати точно, чи вважаю я гітару найкращим інструментом до Дня закоханих. Так, вона створює романтичну атмосферу, але, наприклад, є не менш романтична арфа. Але, говорячи про проведення таких заходів, важливим питанням є ще мобільність, саме тому гітара в цьому випадку є ідеальним інструментом для такого.
Пісні яких гуртів найчастіше лунали зі струн гітари? Назви 3 найпопулярніших гурти цього вечора.
Найчастіше можна було почути пісні таких гуртів, як “5’Nizza”, “Океан Ельзи” та “Бумбокс”.
Настанова гітарним новачкам. Чи є сенс вчитися грати на гітарі заради другої половинки?
Доволі гарне питання. Я вважаю, що вчитися грати на гітарі є сенс лише заради себе, адже інакше це буде блюзнірство. Може, це й прозвучало трохи радикально, але грати, щонайперше, потрібно у своє задоволення. Так, це може бути непоганою перевагою, коли ти намагаєшся полонити серце коханої людини, проте не варто забувати, що нас люблять не за наші здобутки та навички. Нас люблять за те, ким ми є.
Який найромантичніший інструмент ти знаєш?
Хм, треба подумати. Хай це буде ліра, хоча мені теж дуже подобається фортепіано, тому нехай буде воно.
Чи має гітарист приділяти окрему увагу емоційності виступу, якщо ми говоримо про любовні пісні, або однієї техніки гри буде вдосталь?
У будь-якому випадку, коли ми граємо, ми несемо з собою певну історію, яка завжди має сюжет. Саме те, як ми граємо та як вливаємо свої емоції, і є наповненням сюжету. Наповненням різними історіями, персонажами, їхніми характеристиками. І чим емоційніше ти це передаєш, тим більш повноцінними та цікавими є герої. Завдяки емоціям ми можемо задавати загальний настрій пісні. Тому, звичайно, емоційність є дуже важливою частиною гітарної гри.
Дякую за таке цікаве інтерв’ю :) Бажаю гітарних успіхів та завжди вливати свою любов у музику та гітару.
Також вечір був переповнений багатьма іншими маленькими та цікавими приємностями. Можна було витягнути передбачення, яке показувало, що ж є справжнє кохання. Не обійшлося й без фудкорту, їжу з якого вже традиційно встигли з’їсти за перші декілька хвилин. Кожен охочий міг відкрити свою тонку ліричну душу, адже спеціально для цього був зроблений куток для віршів. Ну і, звісно, День святого Валентина не міг обійтися без фірмових стікерів від Спудейського Вісника та креативних валентинок.
Справді, День усіх закоханих — чарівне свято. І чарівність його полягає в тому, що люди, інколи такі різні, об’єднуються та створюють щось дійсно нове та грандіозне. Цієї п’ятниці могилянці не тільки вкотре довели, що вони креативні та неповторні, а що й у їхніх серцях палає любов. Вони показали, що День святого Валентина — не тільки про кохання до своєї другої половинки. Це, насамперед, про підтримку, взаємоповагу та любов до всіх людей, які тебе оточують. А валентинник — гарна ілюстрація того, що така любов справді існує.
Ілюзіон: «Мої думки тихі»
«Я не дурачок, я творець»
Mea culpa. Я не байдужий до українського кінематографу. Завжди намагаюся ходити, бачити, дізнаватися — загалом, бути в курсі. Дуже шкодую, що багато справді достойних фільмів пролітають на екранах пустих залів (як, по-моєму, було з «Evge») або більшість їхніх глядачів — люди, що приходять у кінотеатри лише заради попкорну (на жаль, такі досі є, і їх багато).
Як же я радів, коли не міг купити квиток на «Мої думки тихі». Місць не було. Аншлаг. Класно ж! Українське, добре кіно, яке переглянули вже майже всі друзі й знайомі. Нарешті. Дочекалися.
Про що фільм? Про покоління фрілансерів (тобто про нас, студентів) і дорослішання, а також про те, як у цьому беруть участь батьки.
Простіше кажучи, «Мої думки тихі» — український варіант роудмуві. Персонажі їдуть з точки А в точку Б, зустрічають на шляху інших персонажів, взаємодіють, розбираються в собі і своїх стосунках. Конкретніше казати не можу (бо сюжет не одноманітний) і не хочу (бо це має бути вашим власним відкриттям).
Помітно, що за кожною сценою — купа роботи. Видно, що сцени не знімали одна за одною поспіль (так воно і є, над стрічкою працювали 3 роки). Очевидно, що Андрію Лідаговському (виконавцю головної ролі) було незвично розмовляти українською. Проте фільму притаманні плавність дії, відсутність обірваності/незавершеності сюжету та вміння переконувати й занурювати.
Смішно? Дуже. Але комедією це не назвеш. Остання частина фільму надто напружено-сумовита. Та й посил серйозний і важливий. На якість жартів це аж ніяк не впливає. Картинка гарна. Звук прекрасний. Акторська гра на рівні. Сюжет цікавий. І ще велетенська купа епітетів. Чого ще можна хотіти?
Фільм, як на мене, знятий за тенденціями сучасного конкурсного кіно. Це не погано, але й не добре. Конкурсні роботи дуже (інколи надто) концептуальні. Український глядач до цього не готовий. Творцям, тим не менш, вдалося наблизитися до золотої середини: посил не надто тривіальний, а сюжет не надто складний.
Хвиля популярності, що її здійняла стрічка «Мої думки тихі», виправдана. Навіть заслужена.
Хочете поплакати — купуйте квитки. Хочете посміятися — аналогічно. Хочете подивитися й підтримати українське — так само. Хочете «вивести батьків у люди» — ну ви зрозуміли. Воно варте часу, грошей і сліз.
Аукціон побачень
Декілька років поспіль, напередодні Дня всіх закоханих, в Могилянці проводиться Аукціон побачень. Це спільна благодійна ініціатива “Радіо “КВІТ” та FIdo. Механізм проведення аукціону доволі простий — кожен студент, викладач, випускник Могилянки має можливість виставити свій лот та запропонувати побачення тому, хто зробить найвищу ставку на момент закінчення аукціону, ба більше, лоти вартістю понад 500 гривень потрапляють на офлайн аукціон, котрий відбудеться 21 лютого. До речі, наразі аукціон уже зібрав понад 500 лотів- і їх кількість продовжує зростати. Як заявляють самі організатори, то цьогоріч удалося залучити більшу аудиторію та зібрати майже 100 тисяч гривень.
«Аукціон — це дуже крутий формат заходу. Я обожнюю, коли щось корисне (в цьому випадку благодійність) запаковують у красиву та цікаву обгортку та дарують суспільству. А ще крутіше, коли люди це сприймають! Цього року ми зібрали більше 100,000 грн, а після завершення аукціону на каву, екскурсію чи навіть побачення підуть десятки пар. Я вважаю, що саме такі проєкти роблять Могилянку «тією»» — Нікіта Зінченко, координатор «Радіо «КВІТ»
Саме для проведення онлайн аукціону Трохимом Бабичем та його колегами з FIdo було створено сайт, де за допомогою підтвердження особи через корпоративну пошту кожен охочий може створити свій профіль, виставити свій лот та зробити ставки на інших учасників аукціону. У розмові, Трохим ділиться тим, як вдалося втілити цю платформу та які завдання вона вирішує зараз: «Створення такої платформи дозволило адаптувати все під особисті забаганки: є можливість контролювати тих хто потрапляє на сайт, це мінімізує не бажані неприємні ситуації; можливість шукати лоти використовуючи фільтри пошуку, що дуже полегшує взаємодію із сайтом; неможливість видалення свого лоту після публікації; запуск окремого телеграм бота, що сповіщає учасників, коли на них зробили нову ставку чи їхню ставку перекупили. У подальшому я б хотів утілити онлайн оплату та забезпечити механізм, що б дозволяв на етапі завершення онлайн аукціону, людям, котрі зробили найбільші ставки дати можливість ще поборотись за побачення».
Аукціон побачень у Могилянці став регулярною благодійною акцією, всі гроші з якого підуть на лікування нашого студента Ярослава Спічека. Довідатись про хід благодійної акції «Врятуймо Ярослава!» можна на Facebook сторінці, а долучитись до цієї великодушної справи може кожен охочий могилянець. Пропоную нашим читачам переглянути лоти, що наразі є одними з найдорожчих на аукціоні.
Лот #555 — Олександра Гуменна
«Завжди відгукуюся на заклик допомогти, якщо можу це зробити. Маю великий рівень емпатії, через що іноді страждаю. У благодійності намагаюся брати участь, бо, як написав батько одного з моїх колишніх студентів, нині випускника, і з ним абсолютно згодна — коли всі разом, то все легко! Навіть у найважчих ситуаціях. У подібних аукціонах беру участь уже не вперше, нормально до цього ставлюсь, бо для доброї цілі різні способи прийнятні.
Своє побачення спробую зробити креативним і незабутнім — я ж недарма викладаю Креативний менеджмент», — Олександра Гуменна в коментарі для Вісника.
Лот #11 — Гліб Кузьменко
“Люди мають дві дуже приємні життєствердні здатності — це спілкування та допомога одне одному. Благодійний аукціон — важлива нагода зробите це. Тобто, з одного боку зустрітися з друзями з якими можливо давно не бачились на КМЦ, а з іншого боку — допомогти нашому Ярославу Спічеку. Оптимізмом Ярослава можна було б, мабуть, наповнити світ. Він людина, котра дуже любить життя. Наша задача полягає у тому, щоб підтримати його.
На початку мій лот був цілком стандартний, проте, згодом я пригадав деякі успішні випадки попередніх років і подумав, що користь від нього можна дещо збільшити. Замість побачення я запропонував людям, що викуплять лот, лекцію на якусь тему з соціальних наук. Це може бути про кооперацію та комунікацію, лекція про маніпулювання кількісними соціальними даними в політиці, тільки ширший варіант, ніж я читав напередодні.
З’являється жарт, що буцімто, якщо лот набере 2500, тоді лекція відбудеться у форматі підкасту. Загалом так і сталося. Тож чекаємо на підкаст, можливо буде й лекція, проте на різні теми”.
Лот #415 — Андрій Мелешевич
«Не бачу наразі альтернативи, чому б не брати участь в аукціоні, адже мова йде про долю могилянців. Усе що в нашій змозі ми маємо робити. Я закликаю усіх деканів узяти участь у цій важливій благодійній акції, адже ми повинні проявити консолідованість. До будь-яких форм благодійності, котрі допомагають зберегти життя та здоров’я могилянців я ставлюсь виключно позитивно.
Прагну допомагати українському виробнику, тож я запрошую трьох переможців на спілкування до Мушлі. Саме трьох, адже так виходить більше зібраних коштів та цікавіша розмова», — президент НаУКМА Андрій Мелешевич.
Лот #449 — Владислава Осьмак
«Це вже, здається, третій аукціон побачень, у якому я беру участь. Чому подалася? По-перше, цей аукціон — гарна можливість долучитися до доброї справи, Усі кошти, зібрані під ча аукціону, буде спрямовано на лікування нашого випускника Ярослава Спічека. У КМЦ (і не лише) протягом минулого року було багато різних заходів на підтримку Ярика, я б навіть сказала, що у сенсі благодійності минулий рік був роком Ярика. І аукціон — це ще один вияв нашої могилянської солідарності. А це дуже важливо — знати, що ти не сам чи не сама, що у разі потреби спільнота тобі допоможе.
Аукціон побачень, як на мене, прекрасна форма благодійності: ергономічна, але й емоційна та динамічна. Я кожного разу дуже багато дізнаюся про наше студентство, переглядаючи лоти. Це таке класне відчуття: бачити, скільки у нас небайдужих людей!
Мій лот — це, традиційно, екскурсія або затишна неформальна лекція про Київ. З тими, хто дасть за мій лот найбільшу суму, буду ділитися тим, що дуже люблю — Києвом, моїми знаннями та досвідом “прочитання” міста. До речі, змагатися можуть не лише окремі люди, а й команди. Якщо кілька людей, яким цікава моя пропозиція, об’єднаються, можна буде зібрати для Ярослава ще більше коштів. Він зараз дуже, дуже потребує підтримки.
Тому всім учасницям і учасникам аукціону щиро бажаю масимально високих ставок!», — Владислава Осьмак у коментарі для «Спудейського Вісника».
Лот #42 — Нікаааааандр
«Беру участь, щоб допомогти зібрати гроші на лікування Ярославу, звісно. І щоб дати Ковальонку шанс зводити мене на побачення в караоке. Взагалі, мені дуже подобається концепція аукціону побачень, адже це одна з небагатьох можливостей долучитися до благодійності маючи не тисячу гривень, а тисячу друзів, що мають по гривні.
Коли я створював лот, то вирішив, що обов‘язково маю якось нагородити людину, що мене купить. Отож обрав речі, які мені найближчі до душі: їжу з сільпо, примусово-безкоштовний квиток на одну вечірку Бунтівника, а також можливість доторкнутися до будь-якої частини “HAND”, або навіть “ALSO”, — Нікандр Маргаль.
Лот #46 — Юлія Сємак
«Я пам’ятаю свій минулорічний досвід участі в аукціоні, і як це було доволі нудно й нединамічно. Саме тому мої очікування щодо спроби номер два були занизкі. Пам’ятаю, як нашвидкоруч створила свій лот вночі, лягла спати, а на наступний день дізналась, що під моєю анкетою влаштували справжній лицарський поєдинок. Не думаю, що це архіважливе досягнення для мене, але дійсно приємно, що позитивно вплину на кінцевий результат. Звісно, відчуваю деяку відповідальність за грядуще побачення, хоча не сумніваюсь, що це точно буде дещо незабутнє».
GreenAirs з Екоклубом
Ви не можете спати ночами, бо думаєте про сміття в океані, звинувачуєте себе за кожний (не)паперовий одноразовий стаканчик для улюбленого лате? Вас бентежить питання сортування, і чому ж Екоклуб нічого з цим не зробить?! Хочете перейти на веганство, та боїтеся ризиків? Що ж, відповіді є, і ми залюбки розкажемо, де їх шукати. З вами регулярна Екологічна рубрика, і сьогодні ми поговоримо про новий проєкт від команди Екоклубу «Зелена Хвиля».
Нещодавно в Інстаграмі на акаунті найзеленішої СО в Могилянці почали з’являтися щотижневі відео на різні теми. GreenAirs — це ефіри, що записуються в дуже затишному кубельці Екоклубу на різноманітні теми стосовно екології та свідомого споживання й способу життя загалом. На фоні зелених стін і рослин під запашний чай ведуча і гість обговорюють теми, що є на часі як для студентства/людства загалом, так і індивідуально для спікерів. Наразі вийшло три ефіри на IGTV Екоклубу, а команді Спудейського Вісника дуже пощастило поспілкуватися з творцями цього прекрасного процесу.
Спершу ми поставили кілька запитань голові Екоклубу, Анастасії Скок (ФПрН-4). Відео за її участі найбільш свіже та серйозне, тому розпочнімо:
Розкажи про ефіри загалом, їхнє виникнення, труднощі зі створенням, чому вийшов саме такий формат?
На всіх учасників ЕкоКлубу я дивлюся як на неймовірну удачу й щастя, бо кожен із них вже має власний досвід екоактивізму або чимось ґрунтовно цікавиться. Гаряче бажання зробити щось, аби їх почули, пекло моє серце. З початку зими ми з усіма членами разом продумували формат і працювали над його айдентикою та атмосферою. Я бачу GREENAIRS як маленький щотижневий вклад в екологічну свідомість могилянця. Короткий змістовний ефір у впізнаваному зеленому кадрі — приємний бонус для середини тижня☺. На початку ми планували робити ефіри в кооперації з іншою студентською організацією, але не зійшлись у поглядах на формат і вирішили випускатися на власній платформі. Найважчим був звук у відео, бо перші два ефіри записані на мікрофон у телефоні. Уже до виходу третього випуску ми знайшли рішення й сподіваємося, що вам не ріже вуха)
Як щодо ефіру за твоєї участі?
У моєму випуску найважчим було зберігати спокій та не впасти у глибоку безвихідь під кінець відео. Красно дякую Альоні (ведучій), яка буквально змушувала мене говорити оптимістичніше й подала ідею закінчити відео обнадійливою статистикою. У реальності стан справ набагато тяжчий, ніж ми розповіли у відео. Не подумайте, ми розповіли все як є, але ми роками працюємо з адміністрацією технічних відділів, і чого ми тільки не наслухалися, і чого ми тільки не бачили… У будь-якому разі, ми успішно співпрацюємо з адміністрацією й дякуємо, що вона старається йти на компроміси.
Також ми поговорили з ведучою “Зелених” ефірів, Альоною Павленко (ФСНСТ-2) і дізналися про магію кухні створення GreenAirs зсередини:
Як тобі бути ведучою, чи це твій перший досвід? Які труднощі виникли в процесі?
Коли Настя звернулася до мене з ідеєю створення ефірів, я, звісно, загорілася, бо мені дуже хотілося бути ведучою. Здавалося, що це легко, до того ж, може бути класним внеском у розвиток Екоклубу. Однак я не думала, що взагалі можуть виникнути якісь проблеми. Це не перший мій досвід такого типу, я обожнюю виступати на сцені від самого дитинства. Крім музичних концертів, подій у школі, я й зараз маю досвід роботи ведучою на різноманітних заходах поза університетом. Труднощі виникли в тому, що формат, до якого я звикла, не передбачав планування початкового процесу. Тебе посадили в кадрі, і твоя задача — просто говорити й розважати, ставити запитання. На ефірах навпаки: треба вибудувати кадр, продумати, який матимеш вигляд, який гість матиме вигляд. А ще — налаштувати звук, світло, це настільки було важко, я навіть не уявляла, що такі проблеми взагалі існують. Найголовніше, мабуть, те, що ми все ж таки планували формат подкастів, але, на жаль, у нас були величезні проблеми зі звуком. Записували на динамік телефону, відлунювало ехо, хтось пройшовся в коридорі — і вже створювався додатковий шум. Також було важко з тим, що деякі гості не вкладалися в таймінг, бо дуже запалювалися ідеєю. Влізти в 5 хвилин виявилося справжнім челенджем.
Розкажи трохи більше, будь ласка, про останній випуск із сортуванням.
Стосовно останнього випуску, ми дуже багато часу витратили на те, щоб переформулювати тези Насті. У процесі виявилося, що через певні складнощі самого процесу сортування, випуск міг вийти важкуватим. Хоч ми й записали все з першого разу, ця тема нас просто виснажила своїм масштабом й необхідністю втиснути всі відповіді в ефірний час. Більше з тим, ми мали бути досить обережними у своїх словах щодо опису взаємодії з адміністрацією, бо якраз відбувався виборчий процес. Будь-які слова сприймаються гостріше, а ми жодним чином не хотіли акцентувати увагу саме зараз на адміністрації.
А про що б ти говорила, якби була гостею?
Знаєш, я б обрала тему fashion-індустрії в екології. Мене це дуже непокоїть: взуття, одяг, косметика, аксесуари — це все дуже гарно, однак величезний попит створює величезну й навіть більшу пропозицію. Плюс жага витрачати гроші й величезний об’єм непотрібної продукції. Раніше я не знала, як багато ресурсів витрачають на виготовлення бавовняної сорочки. І це дуже нагальна проблема, бо люди купують. Звичайно, це тема більш широка, проте я б говорила саме про вплив fashion індустрії на екологію».
Також цікаво було почути відповіді першої гості, Олі Духоти (ФГН-1):
Як це — бути гостею пілотного випуску?
Насправді, мені сподобалося бути гостею цього випуску, бо першою завжди бути найважче, а мені складнощі до вподоби. Але до того ж, атмосфера в нашій, скажемо так, студії, панувала прекрасна та душевна)
Чи це твій перший досвід такої участі в форматі GreenAirs?
Саме в такому форматі ефіру — так, але загалом мене не лякають публічні виступи, камери та все, що це супроводжує.
Чому обрала тему року рослин?
Тема першого відео мала бути легка, не контроверсійна, проте пізнавальна та нова для глядача. Тож діяльність ООН у напрямку захисту рослин була ідеальним варіантом)
Ну і звісно ж, ми не могли оминути ефір про веганство, і запитали Анастасію Палій (ФГН-1):
Які твої враження? Чи це був перший досвід розмови/відео в такому форматі?
Насправді, я вперше отримала шанс побувати гостем на ефірі, і це змусило трішки похвилюватися, та все ж мені дуже сподобалося, і я б із задоволенням взяла участь іще раз.
Чи ти помітила якісь зміни у фізичному/психічному стані, коли перейшла на веганство? Хотіла б повернутися до цього в майбутньому?
Особливих змін я не помітила, окрім певного морального полегшення: стало банально простіше скуплятися в супермаркетах. Почати їсти молочні продукти мене наштовхнув період у житті, коли я не мала змоги їх не їсти. Після цього я вирішила дати собі більше волі в плані харчування. В інших аспектах життя я так само намагаюся уникати продуктів тваринного виробництва. Звісно, що в майбутньому я, може, і повернуся до веганства, якщо мені цього хотітиметься. Мені це все ще цікаво, і я розділяю ті цінності, які закладені в цю ідею.Важливо розуміти, що якщо ваша мотивація веганити — це збереження навколишнього середовища, то необов’язково різко переходити на хардкор:) Без правильного підходу це може обернутися на ненайкращий досвід, і тоді у вас залишиться доволі негативне враження про веганську дієту. Краще починати з малого. Адже для планети буде набагато більше користі, якщо кожен буде робити потрошку, а не якщо окремо існуватиме маленька купка веганів.
І наостанок, порадь, будь ласка, якийсь класний веганський рецепт! ☺
А ось і рецепт того самого знаменитого морквяного десерту! Це мав бути торт, але вийшов пиріг:)
Отже, GreenAirs — це про камерність, дружню атмосферу, у якій екоклубівці діляться своїм досвідом, на основі якого можна робити свої висновки й обирати вектор дії. У всіх нас забагато запитань — як жити у світі, де пластик насправді не розкладається, а лише видозмінюється? Ми щиро дякуємо всій команді Екоклубу за класний монтаж, дизайн і за те, що вони взялися поступово розвінчувати міфи й робити ecofriendly lifestyle доступнішим. Тому stay tuned on Instagram, не пропускайте випуски щосереди о 13:00, і нехай Зелена Хвиля буде завжди з Вами!
©Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без посилання на першоджерело
© Спудейський вісник, 2020
