Літні оповідки. Спудейський вісник №5 (14.09.2023)

Дизайн облкданинки: Марія Шніткова. Світлина: Анастасія Алєксєєва

«Коли ще духи говорили» або Дарк Купала від «СБ»
Ми в хмарі!

Передслово

Про літо ми ніколи не забуваємо, хоч і часом не говоримо про нього одразу. Протягом цих трьох місяців (насправді — двох, бо всі ми знаємо, скільки триває навчальний рік у Могилянці) літо дійсно відбувалося. А як його проживало студентство, читайте в матеріалі!

І не забувайте донатити на ЗСУ, адже зараз літо стає можливим завдяки нашим захисникам і захисницям!

«Коли ще духи говорили» або Дарк Купала від «СБ»

Ой на Івана, ой на Купала…

Купальська ніч завжди сповнена таємниць. Вона, як та загадкова пані, що проходить неподалік святкування: непомітно, однак лишаючи після себе легкий солодкавий аромат. Ніби нічого й не змінюється, але всі чомусь починають почуватися вільніше, йдуть до танцю й говорять про якусь дивовижну квітку папороті. Місто наповнюється стародавньою магією. Магією свята Івана Купала.

«Спудейське Братство» традиційно взялося за організацію цієї події. Однак цього року було вирішено дещо змінити тематику й зануритися в щось моторошно-магічно-загадкове. Так зародилося Дарк Купала.

Підготовка почалася задовго до початку фестивалю. Окремим завданням стала зйомка проморолику.

Це був новий і незвичний досвід для мене. Координування процесу й участь у самій зйомці приємно хвилювали. Я вдячна всім, завдяки кому вдалося втілити цю ідею в реальність.

Клименко Зореслава, ФГН-2, акторка та координаторка відділу піару

Місце проведення, КМЦ та другий плац, не змінилося з тогорічного фестивалю. Однак збільшилася тривалість події: додалася ночівля в КМЦ. Це була та сама вишенька на торті! Але нумо все по черзі.

Денна частина

Головним атрибутом денної частини була Марена — дерево, прикрашене різнобарвними стрічками, яке символізувало родючість та шлюб. На початку фестивалю можна було завʼязати свою стрічку на дереві йзагадати бажання на успішний рік.

Яке ж Купала без вінків? «Спудейський Вісник» організував майстер-клас із плетіння вінків у затишному Білому Просторі.

Світлина: Олександра Молочнікова

А щоб трохи посміятися і послухати жарти, «Підмогильний» провів стендап.

Світлина: Олександра Молочнікова

Новинками також стали квест-кімната й стояння на цвяхах. Моторошна атмосфера в кімнаті: лиховісний сміх, таємничий голос та незвичайні завдання — аж мурахи по шкірі… Стояння на цвяхах — про силу духу та витривалість. А коли процес супроводжується чайною церемонією, то все стає магічним.

Світлини: Олександра Молочнікова

Родзинкою денної частини став конкурс на найкращий костюм. Креативність учасників та учасниць вражала. Доповнювали образи фантастичні макіяжі, малюнки хною та вироби ручної роботи від не менш фантастичних дівчат.

Світлина: Олександра Молочнікова

Традиційні танці та хороводи чудово доповнювали подію та додавали веселощів.

Світлина: Олександра Молочнікова

Закохані могли присягнути на вірність кров’ю (несправжньою).

Світлина: Олександра Молочнікова

Завершувалася денна частина виступом хору «Момент», знищенням старих конспектів і російських книжок, а також утопленням Марени.

Світлина: Олександра Молочнікова

Нічна частина

Як відомо, вночі відбувається все найцікавіше. Поступово прокидається магія стародавнього лісу та його мешканців. Мара виходить на полювання за душами.

Однак перш ніж поринути в казкову мандрівку, гостей чекали чарівні ворожіння на власну долю.

Світлина: Олександра Молочнікова

Ось і настав час моторошно-таємничого дійства — вистави.

У ній не буде канонічних Мавки, Перелесника та інших персонажів із «Лісової пісні». Натомість з’являться маловідомі Хуха, Болібошка, Нивея-Танцівниця, Мара та інші істоти світу духів.

Щоб краще відчути цю містичну атмосферу, уявіть темний дрімучий ліс. Пітьма поглинула все навколо: лише самотній місяць визирає з-за крон похмурих дерев. Десь далеко чути каркання ворона. І знову тиша. Якщо пройти трохи далі, можна побачити вогнище. Біля нього танцюють дівчата, сміючись та вигукуючи свої побажання богам родючості та кохання. Лиш одна з них сидить віддалік і плете вінок своєму коханому, який зник безвісти.

Так починалася вистава.

Акторів та акторок було не впізнати! А все це завдяки нашим неймовірним гримувальницям.

Світлина: Олександра Молочнікова

Декорації були казкові! Вони допомагали зануритися в історію та відчути себе гостями царства духів.

Світлина: Олександра Молочнікова

Це було веселе розмаїття: із самого ранку збиралися й декорували шторами, полотнами, березою. Роботи було дуже багато, але було й дуже цікаво.

Основний декор припадав на нічну частину, оскільки тоді була вистава. Але це нас не спинило, й ми, на диво, усе встигли до початку фестивалю, що буває доволі рідко. Тож ми були щасливі такому дивовижному робочому сценарію.

Комарець Катерина, ФЕН-4, координаторка відділу декору

Координування вистави стало для мене викликом. Але я невимовно щаслива, що прийняла його. Ми змогли втілити в життя такий сюжет, що описав глядачу багатство української фольклорної традиції та водночас був цікавим. Але найбільше моє надбання — люди. Ми всі отримали багато хороших друзів завдяки Купала.

Гарбуз Анна, ФГН-2, координаторка відділу вистави

Купальська вистава стала для мене суперовим випробуванням. Уявіть собі, як це — отримувати опівночі повідомлення від режисерки про те, що ти занадто добрий. До цього мені перепадали більш позитивні ролі, але завжди хотілось зробити зусилля над собою і стати кимось загадковішим. Власне, так сталося й тут. Дуже дякую всім, хто був поряд і веселив у час, коли було дуже втомливо або треба було бути злим. Разом ми створили цю фантастику, а я ще й заробив творчий псевдонім у вузьких колах.

Ажнюк Роман, ФІ-3, актор вистави

Цього року вистава була наповнена українським фольклором по вінця, що мені страшенно сподобалось. Команда сценаристів провела величезну роботу, щоб у нашій виставі було більше містичних персонажів, обрядів, саме в тематику «Дарк Купала». Мені надзвичайно приємно було працювати разом із командою акторів, які виклали свій максимум акторської майстерності та імпровізації на місці. Окрема подяка відділу декору, який дозволив поринути в цю атмосферу міфічності дивовижними декораціями! Одним словом, 100/10. Я впевнена, наступного року буде настільки ж круто й навіть краще.

Марія Мілейко, ФСНСТ-3, акторка вистави

Світлина: Олександра Молочнікова

Опісля вистави в ПідWall були затишні посиденьки з гітарою, запальна мафія та споглядання сходу сонця з вікон третього поверху КМЦ.

Завершилася подія пусканням букетів-вінків з набережної Дніпра.

Світлина: Олександра Молочнікова

Ми в хмарі!

Як «Вісник» піднімався в гори, ночував у наметах та споглядав зорепад? Чимшвидше читайте в нашому диптих-репортажі!

Частина перша. Саша.

Похід із «Вісником» у гори був моїм довгоочікуваним бажанням. Хотілося відчути романтичну атмосферу сходження на вершину й командного спільнотворення. Друзі завжди розповідали особливі історії з гір на всіх можливих університетських подіях. Це було завжди так тепло, щемливо й по-дружньому, що аж виникло бажання доєднатись та підкорити вершину разом із друзями, особливо у свій день народження.

28 липня 2023 року. Ми сіли в потяг. Хтось, як завжди в будь-якій поїздці, запізнювався, але врешті-решт усі встигли. Першим моїм питанням було: «Що будемо їсти?» (давня дитяча звичка подорожей Укрзалізницею). Далі грали в гру, де малювали «коло» уявним олівцем. Коли настає твоя спроба малювати коло, інші гравці можуть сказати, чи вийшло воно в тебе. Може здатися, що це дивно, але мета гри — обʼєднати друзів, а ключ-розв’язок, завдяки якому коло все-таки «виходить» — подяка за «передачу» уявного олівця. Купе потяга на один вечір стало місцем смакування запашних діпів зі «Світу Кави», теплих розмов та нового досвіду.

Світлина: Олександра Пшенична

29 липня. О 6 ранку ми приїхали у Кваси. Гірські ландшафти навколо перехоплювали подих: я побачив їх уперше, та ще й на свій день народження. Настрій був такий, що хотілося обійняти весь світ, а особливо — людей поруч. Було так мальовничо: будиночки на узгірʼях, камʼяні стежки та дзюркіт гірських річок. Помалу, з величезними рюкзаками, ми розпочали свій шлях до Близниць. Перші години ми йшли натхненно, скрізь роблячи атмосферні знімки, аби залишити собі хоча б невеличку жменю згадок про ці моменти. Втім, за декілька годин усі почали відчувати втому. Це я тут пишу так пієтично, але в ці періоди звідусіль лунали заклики на кшталт «давайте відпочинок, давайте перевал». У такі моменти згадувалися слова Володимира Зеленського: «Ще трошки. Через не можу». Рятував згущик, горішки, смачні гірська порічка й анекдоти, які я люблю сипати там, де треба й не треба. Ми бачили справжню природу без «залізної руки города». Льоша, наш друг, вів нас маршрутом. Він не втомлювався повторювати, що залишилось зовсім трішки, а також те, що нам варто поспішати, бо скоро має бути дощ. Ми всі хвилювалися, чи встигнемо, але сил ставало менше й менше з кожним кроком. Врешті ми піднялися на Велику Близницю, відчуваючи кожну частинку свого тіла.На вершині ми опинились у хмарі — відчуття такі незабутні, свіжі й щемливі.

Світлина: Анастасія Алєксєєва

І знову щастя, що нарешті поїхав із друзями в гори. Увечері, коли ми спустились нижче до озера, аби поставити намети й приготувати їсти, друзі заспівали мені вітальну пісню: вони навіть якось донесли в гори маленький смачний кексик зі свічкою! Як згадаю смак цього кексу й гарячого «маккохве», то проміняв би зараз на нього всі найліпші страви з київських закладів. Коли вже було темно, ми розвели ватру, ділились емоціями за день і сушили мою футболку, яку я випадково намочив у джерелі.

Світлина: Анастасія Алєксєєва

30 липня. Ми прокинулись після гірського дощу. Майже нічого не намокло, звичайно, крім мого й Віталієвого взуття, яке ми залишили просто надворі. Не барячись, ми поснідали й зібрали речі, аби якнайшвидше спуститись і прийняти гарячий душ.

Світлина: Олександра Пшенична

Тут ми побачили велику отару овець — це було так добре, наче «рука города» нас не поглинала ніколи (хоча тут я трошки вводжу в оману: ми дістали телефони, аби відзняти «сторіз» в інстаграм. До слова, інтернет був майже всюди, але взагалі не хотілось його використовувати). Спускатись уже було легше, але наші тіла, особливо коліна, добре давали знати про себе. Ми спустились і дійшли до Ясіні — селища на Закарпатті. Відпочивши трохи та привівши себе до тями, одразу пішли шукати, де можна смачно поїсти. Надибали неймовірний заклад «Тайстра»: там були такі великі порції, що після цього обіду-вечері ми ледве не тріскались.

Світлина: Анастасія Алєксєєва

Перед відʼїздом ми гуляли цим колоритним селищем та надихались спільнотворенням, який я залишу нашою невеликою таємницею. Втім, усі його запамʼятають надовго.

Світлина: Анастасія Алєксєєва

Частина друга. Настя.

12 серпня — день «X». День, коли ми їдемо в одну з найцікавіших подорожей за життя. Ми вирішили спочатку зібратися у «Світі Кави», аби краще познайомитися, притертися й згуртуватися. Далі треба було дістатися вокзалу, але й тут не все так просто. Виявилося, що нам не вистачало деякого важливого обладнання, тому один із учасників буквально перед відправленням поспів дозібрати все, а інший унаслідок ремонтних робіт на дорозі не встигав доїхати з Троєщини. На адреналіні та із шаленим захватом ми таки дісталися потягу в повному складі. Рушили: затишні купе, хороша компанія, бойовий чай і, звісно, Uno та Dobble.

Світлина: Марія Шипунова

13 серпня. Ранок. Ми вийшли з потяга, було так холодно, що кожен вдягнув усе тепле, що мав. Рушили вгору. Спочатку був туман, здавалося, наче ми просто входимо в хмару, проте за декілька годин стало сонячно. Сходження — це справа не з легких, здавалося, що кожних 100 метрів підйом ставав лише крутішим. Особливо важко було на початку, коли ми йшли в лісі, і дорога була волога та кам’яниста. Ми перепочивали, певно, кожні 15 хвилин, проте не здавалися — йшли далі. Десь на середині шляху натрапили на джерело з кришталево чистою та дуже смачною водою Поруч дерев’яний стіл, лави та місце для багаття. Вирішили зробити великий привал: це було водночас дуже кумедно й так мило, коли всі почали зносити на один стіл їжу, яку мали, та ділитись абсолютно всім. Ще виявилося, що в нас не працював пальник для газового балону. Як добре, що був запасний і ми таки змогли нагріти воду, поїсти та попити чаю та кави. Далі продовжили шлях: чим ближче вершина, тим важче підніматися, тож було дуже складно. І ось ми стоїмо всі разом на Великій Близниці, робимо світлини та водночас відчуваємо гордість і не можемо повірити, що ми тут.

Опісля всіх фотосесій спустилися в урвище та розбили табір біля озера. Видовище встановлення намету варто побачити кожному хоча б раз у житті. Далі — вечеря. Можна подумати, що наступним буде сон, а от і ні. Нам дуже пощастило: ми потрапили в зорепад! Оскільки навколо лише гори, а найближчий ліхтар у сотнях кілометрів, небо було неймовірне, немов із підручника з астрономії: чорне з величезними яскравими зорями, які ще й падали. Тож перед сном ми всі загадали по бажанню: які вони були, не скажемо, щоб здійснилися!

Світлина: Марія Шипунова

14 серпня. Ранок почався о сьомій, сонечко вже починало пекти, тому ми повставали, поснідали, випили по горнятку дріп-кави, зібралися та продовжили подорож. Якщо бути відвертою, спускатися не легше, ніж підійматися, але принаймні швидше. Ми проходили курорт Драгобрат: воно нас урятувало крамницями, де можна було купити води, адже ми вмудрилися випити всю раніше. Під вечір дійшли до нашого будиночку в Ясіні. О щастя: душ та вечеря. Далі досліджували місто, а ще пограли в «ніжки» (це були неймовірні «ніжки»).

Світлина: Сергій Фірак

15 серпня. Ранок почався вже пізніше, ніж у горах, і зі смачного сніданку, далі — морозиво та прогулянки. Крокуючи селищем, ми переходили міст через Тису, а там саме в цей момент купались діти, і серед нас звучить пропозиція: «Давайте скупаємось!». Тиша. Лунає відповідь: «Давай». Ми спускаємося до води, троє сміливців уже готові плавати, але тут підступна Чорна Тиса вносить корективи. Води в річці лише по коліна, але це не стало для нас значною перепоною. Ми успішно забризкали одне одного, вийшли всі мокрющі, проте дуже щасливі. А далі вечеря, потяг, розмови, гра в Uno, Dobble, «ніжки» на пероні Івано-Франківська, круасани, за якими ми бігали на одній із зупинок, знову Uno, знову Dobble, знову розмови, сон.

Світлина: Сергій Фірак

16 серпня. Вокзал. Київ зустрічає теплим сонячним промінням, ми прощаємося і щиро обіймаємося в метро, але знаємо: ми ще побачимося, і тепер у нас є спільні спогади, наша пригода на життя.

Світлина: Сергій Фірак

Це було так тепло й так хороше! Наш диптих про походи з «Вісником» — це рефлексія побаченого і відчутого, це про любов і довіру. Це дві частинки походів, які дають змогу вам дізнатись про нас більше. Тому наступного походу гайда з нами!

Прим. гол. ред.: Чекайте на анонс «Школи Спудейського Вісника» вже наступного тижня, щоб долучатися до походів разом із «Вісником»!

© Спудейський вісник, 2023

© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.

Facebook | Instagram | Telegram | Twitter | YouTube| Spotify | Email

--

--

Спудейський вісник

🔺 Сонечко сходить над бурсою 🔺 Спудейські мантії, Mohylianism і лише канонічний ТСР 🔺 Свіжий випуск щомісяця