Правописний. Спудейський вісник №5 (07.02.21)
Проєкт: «Правопису-2019 — бути!»
▼
До 120 річниці з дня народження Валер’яна Підмогильного
▼
Могилянська школа самоврядування
▼
Пишемо своєю «гражданкою»
▼
Книжка з могилянською міфологією
Перше слово
Привіт, могилянська спільното!
Позаду ще один цікавий і напружений тиждень. Попри повернення зимових вітрів на наші терени, ми все одно повні сонця в душі й вільно ділимось ним зі світом. Наша редакція розпочала цей тиждень під судом, бо нас неабияк зачепив наступ на Український правопис. Дякуємо всім небайдужим, хто знайшов у собі сили вранці доєднатись, і можемо запевнити, що це тільки початок «проєкту». Ми рухатимемось далі, тримаючи питання на слуху громадськості та доводячи важливість нової редакції Правопису.
Cьогодні світове співтовариство відзначає День соліднарності з народом Білорусі. Могилянська спільнота ще восени висловила слова підтримки білорусам: ми спостерігаємо за ситуацією та віримо, що демократія та повага до прав людини у Білорусі вже в найближчому майбутньому буде такою ж звичною, як і в нас зараз.
А нас чекає вже п’ятий навчальний тиждень — буде, як завжди, цікаво.
Умощуйтесь зручніше, беріть гаряченьке й гайда читати цей випуск.
Конкурс історій любови
Кохання, кохання… Що змальовує твоя фантазія, коли чуєш слово «кохання»? Які асоціації та кольори маєш у думках? Які спогади? Яких людей? Який він — неповторний сюжет саме твоєї закоханості?
Поділись своїм баченням — і нехай усі відчують те ж, що відчуваєш ти. Редакція Вісника оголошує конкурс історій любови!
Вимоги: до 5 сторінок тексту, грамотність та унікальність написаного. Реченець подачі — 23.59 13 лютого. Очікуємо роботи на скриньку sv_team@ukma.edu.ua.Найкращі розповіді буде опубліковано у випуску.
Проєкт: «Правопису-2019 — бути!»
Гіперрезонансне, напівабсурдне, проєктно-вирішально-недолуге — це все про постанову ухвалену не менш наповненого попередніми епітетами Окружного адміністративного суду міста Києва (надалі ОАСК), а саме їхнього рішення про визнання «протиправною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №437 від 22 травня 2019 року «Питання українського правопису».
Як ви зрозуміли, такого характеру ухвалення не залишаються непоміченими студентами Києво-Могилянської Академії, зокрема і нашою редакцією “Спудейського Вісника”, яка цього разу стала ініціатором акції на захист нового українського правопису — Проєкт: «Правопису-2019 — бути”.
Тож аби розвіяти дещо суб’єктивність попередніх тверджень, детально про резонансну справу ОАСК, про необхідність організації акції та її концептуальний перебіг читайте нижче.
Передісторія, яку неможливо оминути
28 січня 2021 року загуділа вся мережа і не від знічев’я.
Саме в цей день ОАСК задовольнив позов та скасував постанову № 437 «Питання українського правопису», якою було схвалено нову редакцію «Українського правопису».
Хто вирішив порушити питання Правопису після 2 років його функціонування?
Позивачами виступили семикласниця з Херсона Юлія Пиргас та ГО (громадська організація) «Правова держава» ще в далекому червні 2019, але суд вирішив все-таки розглянути даний позов (за вікном січень 2021 — пунктуально)
Важливою деталлю цієї справи залишається адвокат Ростислав Кравець — очільник попередньо вказаного ГО. Цікаво, що саме його організацію “Правова держава” голова ОАСК — Павло Вовк неодноразово використовував для подачі позовів та заяв, у яких зацікавлений він сам — дуже правомірно.
Якою була підстава подання позову? Чим не вгодив Правопис-2019 юній семикласниці?
Як повідомляє офіційний сайт ОАСК під час розгляду справи було встановлено, що «Кабінет Міністрів при ухваленні постанови діяв поза межами своєї компетенції та із порушенням законодавства, що регулює порядок прийняття нормативно-правових актів… З огляду на це, суд визнав протиправною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів №437 від 22 травня 2019 року «Питання українського правопису».
Увага! Ви могли натрапити на такі клікбейти в мережі:
“ОАСК скасував Новий Правопис”; “Тепер писати “проєкт” не потрібно”.
Це є неправдою та зайвим роздмухуванням повітря! Новий Правопис залишається чинним і послуговуватися ним не просто можна, а треба. Пояснюємо чому.
1) Окружний адміністративний суд не має права скасовувати Правопис, як суд першої інстанції, але він може за позовом оскаржувати рішення, яким був затверджений Правопис;
2) Міністерство юстиції України оскаржить рішення Окружного адмінсуду Києва щодо скасування постанови уряду, якою запровадили новий український правопис. Як повідомляє міністр юстиції Денис Малюська: “Рішення не набрало законної сили й не набере найближчим часом, оскільки ми подамо на нього апеляційну скаргу. До закінчення розгляду нашої апеляції постанова Кабміну залишатиметься чинною.”
3) Навіть якщо апеляційна інстанція підтримає позицію ОАСК, Новий Правопис не буде скасовано, оскільки його можна буде перезатвердити рішенням Національної комісії зі стандартів державної мови, якщо в цьому буде необхідність.
Тобто український правопис, затверджений у 2019 році, залишається чинним!
Акція “Проєкт: Правопису-2019 — бути”
На хвилі клікбейтів про скасування Правопису-2019, люди почали відверто висловлювати своє небажання послуговуватися нормами Нового Правопису — “якщо суд скасував рішення, то нащо нам ці фенітиви, проєкти та етени?”. Тому редакція “Спудейського Вісника” вирішила організувати акцію на підтримку нової редакції Правопису задля того, аби, по-перше, виказати свою позицію щодо чергового антиукраїнського рішення ОАСК, на які цей суд вельми багатий, та наполягати на найближчій апеляції даної постанови, а по-друге, показати всю важливість використовувати нові правила Правопису-2019, його історичного підґрунтя та надважливого інструменту у відновленні наших питомих норм мовлення, які навмисне були викоренені радянською політикою впродовж майже 120 років.
Ініціатором акції “Проєкт: Правопису-2019 — бути” виступив головний редактор “Спудейського Вісника”, студент 3 курсу спеціальності “Германська філологія” — Сергій Фірак. До організації події поступово долучилися члени редакції СВ, а згодом редакція залучилася підтримкою організації “Руху Опори проти Капітуляції” та “Нацкорпусу”. У ролі спікерів до події долучилися також викладачі Могилянки — завідувачка кафедри української мови, докторка філологічних наук — Наталія Ясакова та старша викладачка кафедри загального та слов’янського мовознавства, випускниця НаУКМА — Марія Зарінова. Викладачі пояснювали важливість використання нової правописної системи, як шанс на повернення до власних першоджерел.
В акції узяло участь близько сотні осіб. І нам було напрочуд приємно, що до акції та обговорення долучилися наші колеги — студенти з інших ЗВО — Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого та Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, а також студенти з інших міст, блогери Данило Гайдамака та Нестор Воля.
Варто зазначити, що типовий формат акції був трохи змінений, звісно, спікери та вільний мікрофон залишалися постійно, проте, аби додати грунтовнішої інформативності та значеннєвості нашому заходу, ми провели історично-поетичний перформанс. Він розпочинався з розповіді студентів 1 курсу спеціальності “Історія” — Віталія Побережного та Антона Потєхіна про багаторічну історію утисків української мови, починаючи з 1720 року указом Петра І про заборону книгодрукування староукраїнською мовою і дотепер — 2021 роком про скасування рішення ОАСК про нову редакцію Правопису. Учасники тримали таблички з особливим роком та подією, кожна з яких болюче відтиняла українців від їхньої рідної мови. Кожна подія по черзі була пов’язана червоною ниткою, яка слугувала символом тернистого шляху, який була вимушена долати українська мова та наші попередники, які гідно відстоювали її.
Головний акцент було зроблено на подіях 1928 — ухвалення “Скрипниківки”, норми якої були закладені в нову редакцію Правопису-2019 року та 1933 року, коли почалася масова русифікація і всі ці попередні правила були скасовані, натомість замінені на російський манір, яким ми вдало користувалися до 2019.
Тому після майже 90 років нам дивно говорити — проєкт, етер та дитирамб, тому що в нас відібрали ті унікальні українські особливості мовлення і змусили говорити по-їхньому. Але Правопис-2019 намагався це повернути, навіть дещо лояльно, оскільки надавав право на паралельне вживання деяких форм. І тут справа не в зручності чи звичках, а в тому що відновлення цих норм наближає нас до першоджерел нашої мови, відділяє нас від штучно створеного радянською владою купола братніх мов, щоб потім російський президент не казав, що українська — це лише діалект. Правопис-2019 важливий, його норми важливі — особливо зараз, коли ми намагаємося подолати інформаційну пропаганду РФ та війну на Сході.
Це не політична забаганка, це питання ідентичності та національності.
Також студенти Дарина Чупат (Українська філологія — 2) та Богдан Гаврилюк (Історія — 2) прочитали вірші, зокрема поета Олександра Олеся “О слово рідне! Орле скутий!”, Івана Малковича «Напучування» («Свічечка букви Ї») та Катерини Калитко «Ось тобі, жінко, мова. Стріляй з неї».
Хочемо зазначити, що допоки остаточно не буде оскаржено рішення ОАСК, ми продовжуватимемо підтримувати Правопис-2019 року, і найближчим часом ми запускаємо флешмоб під хештегом #правопису2019бути. Нашу ініціативу вже підтримали: режисер Ахтем Сеїтаблаєв, акторка Ірма Вітовська, письменниця Оксана Забужко та сподіваємося ще багато культурних та політичних діячів.
Ми хочемо ще раз наголосити, що Правопис-2019 року не є скасованим, а отже всі норми закладені в цій редакції є чинними.
Використовувати нові правила є надважливим, не лише в історичному контексті питомих форм і їх повернення, а й вимогах сучасного світу, наприклад, фемінітиви. Думаєте, що це в нас є лише такі форми, нещодавно Франція також прийняла закон щодо використання фемінітивів. Це не забаганка і не дикість, а рівноправне вживання форм, як для жінок, так і для чоловіків.
І наостанок про важливість відстоювання української мови, уривок із вірша Івана Малковича “Напучування”, який був процитований на акції:
«Кажуть дитино, що мова наша — солов’їна, гарно кажуть, але затям собі, що колись можуть настати й такі часи, коли нашої мови не буде пам’ятати навіть найменший соловейко, тому не можна покладатися тільки на солов’їв, дитино».
Провопису-2019 — бути!
До 120 річниці з дня народження Валер’яна Підмогильного
І пам’яті про нього в місті не лишилось,
хоч «Місто» в пам’яті викарбувалось назавжди.
(Валер’ян Підмогильний один із письменників, на честь якого не назвали жодної вулиці міста Києва)
Він шукав людей, описував їх, знаходив їхні секрети та відтворював людські бажання пером на папері. Роман «Місто» пронизаний світосприйняттям автора. Чимало думок головного героя Степана перекликаються з поглядами самого письменника. Істинно інтимний твір, крізь який ниткою тягнеться невидиме питання: «Хто вони ці люди? Які вони?».
В наступних рефлексіях хочу підсунути стільчик Підмогильного ближче до нас з вами за один стіл, та чи вдасться?
Для створення портрету письменника поглянемо всередину його творчості. Певною мірою щось інакше було в стилі та манері Підмогильного, ніж в будь-кого з письменників тих часів. У своєму романі «Місто» письменник показує те життя українського народу, яке майже ніхто до того не висвітлював. Роман Підмогильного став енциклопедією людських скитань, відчуттів та осмислень.
Урбаністика — уривки.
Роман повертає нас, жителів 21 століття, на сто років назад. До вулиць названих на честь Леніна та революції (яка привела до влади більшовиків). Письменник віднайшов той баланс між набридливим містом, та доречними розповідями про всім нам відомі місця.
Є твори без прив’язки до місця подій, як би ти не крутив героїв, вони примоститися можуть в будь-якій країні\місті\вулиці. Але це точно не стосується роману «Місто», бо Валер’ян Підмогильний створив таку сюжетну сітку, де Київ став одним з героїв роману, як Степан, Надійка чи Левко.
Місце, де все починається…
…І де все почалося у Підмогильного — Поділ. Асоціюється він із високими тополями, з трамвайчиками, ярмарками, Академією, яка була не та, вулицею Межигірською і Нижнім Валом (а надто ним).
«Але подільська вулиця була, як і раніше, пустельна. Ряд низеньких старомодних будинків кінчався коло берега обдертими, давно не мазаними халупами… Самотня, гола від віку тополя чудно стриміла перед якимсь вікном»
Десь тихо, проглядаючи кожен будиночок, гуляв молодий письменник. Виношував ідеї до своїх творів. До «Міста» зокрема.
А сьогодні, проходячи алеями Нижнього Валу в спекотний червневий день, ти помічаєш лише декілька тополь. Вони точно пам’ятають Підмогильного, точно пам’ятають Плужника, вони пам’ятають усіх. Пух їх летить тобі в обличчя, а колись летів амбітному молодому хлопцю, який щойно приїхав з села. Який хотів підкорити собі місто. Степан чи Валер’ян? — спитаєте ви.
Та Могилянка чи не та?
«Блискучий центр середніх віків з Академією та славетними монастирями обернувся тепер у дрібне торжище, притулок крамарів і лайливих перекупок, осередок кустарних виробництв мила, гільз, шкіри, оцту й гуталіну»
У голові у мене промайнуло: чи могла б я дізнатися це інакше. Чи здивувалась би, якби взнала, що там, де мові й прекрасному навчають, продавали гуталін та гільзи?
Культуру мішали з брудом. Тим брудом, який лився з вуст багатьох радянських чиновників двадцятих років. Поєднання непоєднуваного — Академії і монастирів з торжищем — стало явною саркастичною домішкою від Підмогильного.
Наостанок про Степана Радченка
Вона носила квіти в волоссі,
і ними грався він і ще вітер,
здавалося давно вже дорослі,
але кохали щиро, мов дітиІ раптом все змінилось навколо
Проблеми, ціни, сни сподівання
Роз’їхалися як діти в школу
Що першим було стало останнім.Бумбокс
Степан Радченко — головний герой роману — знаходить, як він гадає, формулу становлення справжнім городянином. Йти по головам. Ставати зухвалим, не надійним, пихатим. Приїхавши до Києва, Степан хотів позбутися усього сільського, що було з ним, а тому кожного разу, як в міського хлопця вселявся селюк, він кипів від злості.
«Невже вічна доля села — бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність? Може, його теж чекає цей шлях, ця трясовина, що засмокче його, зробивши додатком до іржавої системи життя?»
Епіграфом до цієї частини статті я обрала уривок з пісні гурту «Бумбокс» асоціюючи її з історією Степана та Надійки. Їхнє кохання лишалось чистим та квітковим, поки він був хлопцем з села, поки ще не познав впливу міста.
Після того як Степан домагався до Надійки в пориві злості та пристрасті одночасно, він лишив її душу самотньою. Звинувачував дівчину у всьому, гнав думки про неї та вважав її нагадуванням про сільське життя, від якого він так хотів втекти.
Про перебіг подій далі ви дізнаєтесь прочитавши роман. Книга просочена атмосферою Києва, особливо Подолу, культурним життям та пошуками себе в цьому світі. Ця історія, як ковток свіжого повітря в задимленій кімнаті.
Підмогильний не писав — він творив мистецтво. Мистецтво слова, вплив якого повсякчас недооцінюють.
І ось Валер’ян Підмогильний непевно, але таки підсів до нас за стіл.
І ми розгорнули книгу. Приємного читання.
Могилянська школа самоврядування
Камера, мікрофон, Zoom! Саме так на минулих вихідних стартувала Могилянська школа самоврядування. Протягом двох днів студенти і студентки слухали лекції від членів органів самоврядування, брали участь у воркшопах, ставили сотні питань і розв’язували типові проблеми. Подія відбувалася онлайн, але це аж ніяк не перешкоджало процесу.
Ідея школи належить Студентській колегії. Дійсні та асоційовані члени і членкині СК виступили основними організаторами дійства. Для чого?!
Школа була одним із основних проєктів, які ми хотіли втілити протягом своєї каденції для того, щоб поширювати знання про студентське самоврядування. Загалом, історія студентського самоврядування, проєкти, ідеї і люди, які були до нас однозначно заслуговують на те, щоб ми не забували і передавали наступним поколінням могилянцям знання про них.
Христина Радиш, ФСНСТ-3, голова СК ХХ скликання
Школа складалася з двох частин. У перший день події учасники та учасниці слухали лекції від «ветеранів самоврядного руху» (звучить надто пафосно і нудно, чи не так). Але насправді все минуло жваво. Вступний акорд виконав декан по роботі зі студентами Гліб Кузьменко. Його лекція про виборчі скриньки з-під шапманського, реформи і революції у самоврядуванні навсправжки вразила. Певне, ніхто не може краще розповісти про історію СК, КС та інших утворів.
Після цього новоспечені «школярі» ближче познайомилися з усіма органами самоврядування. Такого лікнепу мені на першому році точно не вистачало. Прочитати у положенні про орган — це ніщо, порівняно з розповіддю тих, хто пройшов крізь вогонь, воду і мідні труби планово-фінансового відділу. Особливо душевною вийшла розповідь Емми Бродіної про Конференцію студентів.
Отримала величезне задоволення від підготовки, спілкування та обміну досвідом. Ну тепер точно можна спокійно йти на «пенсію».
З допису Емми Бродіної на Facebook
А кількість заявок на виборах до КС тепер точно зросте!
Наприкінці першого дня усі учасники та учасниці школи отримали спеціальні здання від своїх тимлідів. Усі завдання були реальними кейсами, з якими стикаються члени ОСС. І якщо група з СК могла сподіватися на цікаву проблему, то група студентства у Вчених радах мусила працювати з доволі рутинними ситуаціями. Попри це, наступного дня усі успішно презентували свої проєкти.
Назагал другий день був присвячений практичній діяльності. Спершу ми прослухали фантастичну лекцію про фінанси від очільниці фінансового відділу СК Зоряни Калинів. Гроші, закупівлі, проєкти — усе це розмаїття термінів і чисел постало перед учасниками та учасницями протягом 20 хвилин. Заради цього варто було робити школу!
Далі на учасників та учасниць чекали проблеми, з якими стикається СК, і які вона успішно розв’язує. Поговорили і про те, як слід програвати вибори у Могилянці. Так, саме програвати. Без цього не зрозуміти, чи треба самоврядування, чи ні. Насамкінець «школярі» повчилися мистецтву мотиваційного листа. Тепер кілька десятків могилянців знають, що таке СК-бінго, і чому з ним треба бути обережним.
Школа стала справжнім піднесенням для мене. Згадати про пережиті миттєвості, поділитися історіями з життя ОСС, почути нові ідеї від чудових людей. А що ж думають про неї інші?
Школа познайомила нас із багатьма ініціативними студентами та студентками Могилянки. Більшість із них через рік-два будуть новими зірочками самоврядування, це точно)) їхні ідеї та інше баченння викликів допомогли і нам по-іншому дивитися на те, що маємо зараз. Словом, було корисно, як і для команди організаторів, так і, сподіваюся, для учасників і учасниць.
Христина Радиш
Хай би як патетично це не прозвучало, та, думаю, ми поки не зможемо вповні усвідомити значення Школи самоврядування для НаУКМА. Онлайн-події мають свої мінуси, та коли наприкінці зустрічі твоя зум-панелька рясніє зображеннями сердечок, розумієш, що жоден карантин не зруйнує справжню спільноту. Думаю, серед учасників та учасниць школи було немало майбутніх лідерів і лідерок студентського самоврядування НаУКМА.
Володимир Куделя, ФГН-4, тимлід
Я зареєструвалася, бо хотіла більше дізнатися про фінансову сторону самоврядування. Думала, посиджу на вихідних, почилю, послухаю лекції. Де там — треба було робити промову про уявний виступ на Вченій Раді. Загалом, мені сподобалось, гарний вихід із зони комфорту. Не вистачає таких подій, особливо під час карантину.
Ніна Антонюк, ФПрН-1, учасниця Школи
Проте, я щасливий сказати, що школа, попри те., що відбулася вперше, пройшла на високому рівні. Усі, хто долучилися до організації, показали свій професіоналізм та чудові здібності лекторів. Отож, дякую усім, хто був у Школі самоврядування, дякую, що показали, що вам не байдуже на студентське самоврядування. Бо починати із себе завжди важко. Проте, знайшовши однодумців, можна звернути гори. Сподіваюся, у наступному році я теж стану учасником Школи, оскільки вона допомогла мені зрозуміти, що саме я хочу та ким саме я хочу бути у студентському вирі життя!
Руслан Грабовський, ФПвН-2, учасник Школи
Вважаю, що школа самоврядування була супер ідеєю від СК, тому що це дуже класно дає можливість побачити, як відбувають внутрішні процеси у самоврядуванні. Було класно, що було багато інтерактиву. Ми намагалися розв’язати певне завдання, і це було дуже корисно. Я побачила, що не страшно помилятися і не страшно робити спроби. Навіть якщо у тебе щось не вийде, ти завжди можеш для себе щось корисне взяти.
Дар’я Шевченко, ФІ-2, учасниця школи
Було цікаво не лише готувати власні виступи, перечитувати документи й розбирати проблему, а й слухати виступи інших. Першого дня в нас була сесія із Глібом Кузьменко про історію Могилянського самоврядування. Це було неймовірно захопливо. Після цього я зрозуміла, як багато Могилянка пройшла вже за часів незалежної України (чого вартують тільки історії з виборів та вкраденими скриньками!). І що зараз лише нам самим вирішувати, якою буде ця історія. Я надзвичайно вдячна кожному та кожній, причетним до цього заходу. Це було надихаюче, весело та практично.
Марія Панченко, ФПвН-1, учасниця Школи
Сподіваюся, що й інших студентів Школа надихне на нові починання. Можливо, наступне дійство організують уже вони. А нині нам лишаються приємні спогади і виборчий процес. Тож нехай усе буде re non verbis!
Пишемо своєю «гражданкою»
Українську мову ми впевнено можемо відрізнити від інших мов на слух. Дехто може відчути її серцем, але ніхто з нас не побачить різниці між українським і російським написанням літер, за винятком декількох літер. На думку спадають тези про «один народ», «одну народність» і єдиних для усієї Русі Кирила і Мефодія… Не було б сенсу писати, аби доля української абетки була б такою очевидною. Значення і вигляд літер перетворюються на справжній детектив.
Ви будете здивовані, але те, що ви читаєте, історично не є кирилицею. Так, Кирило і Мефодій були першими, хто приніс каліграфію на нашу землю і на основі грецького алфавіту дав нам фундамент для власної азбуки. Грецький алфавіт дав нам шанс не тільки здійснити передачу звуків літерами, а й дав візуалізацію цим самим літерам. Це були букви з чіткими, прямими рисами.
З часом в Україні з’явилася власна школа чистописання і друку. Те, як зображали літери, стало називатися «уставом» і «півуставом». Це був шрифт релігійних книг і трактатів, що був красивим, але без підготовки кепсько читався і займав багацько часу для того, щоб бути створеним.
У пошуках нового світу Петро Перший знаходить чудовий взірець для спрощеної абетки — латинську антикву, яку пригледів у Амстердамі. Сучасний шрифт став своєрідною унією між латиницею і кирилицею, компіляцією. З латиниці були взяті не окремі літери, а загальні риси. У перші десятиріччя XVIII ст. за указом Петра друкуються перші книги «гражданкою» — шрифтом, для масового друку світських видань. Більш-менш сприйнятний для нас нині шрифт. Такою «багатоходівкою» Перто хотів лишити Церкву монополії на книговидання.
В Україні «гражданка» з’явилася, якщо вірити, пізніше — аж у 1765 році. Її появу розглядають крізь призму репресій і утисків. Після Мазепи з Петра годі було чекати милості — реформою з азбуки прибирались літери ѡ («от», омега), Ѱ («псі»), Ѯ («ксі»), ѕ («зело»), ѵ («іжиця»), остаточно вилучено Ѫ («юс великий») і Ѧ («юс малий»), що були характерні для української книги. Ба більше — за ці букви штрафували! У 1724 році Києво-Печерська друкарня була оштрафована на 1000 рублів.
Але не забігатимемо наперед до Лаври. Повернімося до 1765, у місто Єлисаветград (сучасний Кропивницький). Це детектив однієї розмови, який почався стандартно — «гражданка» — чужинець, а шрифт яким почали друкуватись книги — московського лиття, до України його завезли з Москви.
Здійснюємо ревізію звинувачень: ініціатива створення «гражданської» друкарні у Єлисаветі належала такому собі генерал-губернатору Олексію Мельгунову. Він пише листа, у якому «требует прислать одного стану литер» із … Києво-Печерської Лаври!!! А майстрів — із Києва чи Чернігова! Згадок про Москву немає…
Питання справедливе: звідки у Лаврі «нового стану» літери? Церква після введення «гражданки» все ще друкувала «уставом» і «півуставом». Виявляється, не зовсім…
Придивімось уважніше: це книги Київської друкарні (Стрятинську відкупить Єлисей Плетенецький до Києва). Риси деяких літер досить чіткі. Те, що ми можемо прочитати з мінімальними труднощами і є прототипом «гражданки». Буде очевидним, що для такої справи треба були кадри (книги — то ж велика сила!). Вдало послужився на цій ниві Києво-Могилянський Атеней — гурток вчених людей: Захар Копистенський, Памва Беринда, Іов Борецький, Степан Беринда та ін. Ба більше, сам Петро Могила стояв у витоків української «гражданки».
Ще цікавіше справи були у Львові. Латиницею там користувались більше, бо ж ясна річ, що ближче до Європи. Це ще не була та сама «гражданка», якою ми користуємось нині, але уже у 1591 році уже бачимо досить знайомі нам риси.
Уже у наш час Василем Чебаником (тим самим автором того самого гербу НаУКМА) було реконструйовано український шрифт. Деякі літери повернули собі своє сакральне значення, однак привертає увагу інше: букви «Н» та «З». Тут ви їх не знайдете, бо вони ідентичні латинським, а радже — грецьким. Цікаво і те, що у своїх документах козацька старшина писала «Sапорожского», замість звичного нам «З». Отож, як бачимо, історія подарувала нам шанс не лише обирати в яку сторону писати грецьку «∑», а й вигадала цілий сюжет, зобов’язавши нас про нього знати.
Книжка з могилянською міфологією
Звичайному «студенту-філософу з Могилянки» будні на Подолі, вікна між парами в бібліотеках і вечори на КМЦ стерли загадковість старих будівель університетських корпусів, а механічне завчення інформації про винахідника рамкового вулика й системи оцінювання на лекціях ВДМС перетворили на сухий фактаж історію Могилянки, оповиту легендами й загадками. Юлія Стахівська, колишня студентка НаУКМА, пропонує інакше поглянути на альма-матер.
1 лютого в онлайн-форматі відбулася презентація книги «Таємниця Могилянки і зниклий ключ». На менш як 100 сторінках авторка виклала чи не всю історію університету, обрамивши оповідь у жанр фентезі. Тісний об’єм робить текст концентрованим, так що кожна деталь пов’язана між собою і формує цілісний твір. Ця казковість орієнтована на маленького читача — дітей від 7 до 11 років. За словами Юлії Стахівської, її метою були скласти дитині уявлення про академію. Хай там як, а презентацією, та й і самою книгою зацікавилися й дорослі, переважно пов’язані з Могилянкою люди.
Поезія, перекладацька діяльність, ілюстрації, ба навіть захоплення біологією у випускних класах (за розповідями в інтерв’ю у Моїй Могилянці) — це все творить особистість Юлії Стахівської, але є ще одна деталь: невимовна любов до Києво-Могилянської академії. З великим захопленням на презентації письменниця зачитувала уривок і поділилася, як вступний іспит з історії ВНЗ, книжка Зої Хижняк та чорнильниця в будинку Галшки стали пазлами її натхнення.
Авторка відправляє головну героїню у минуле, і вона мусить розгадати таємниці Могилянки. Їй доведеться помандрувати улюбленими студентськими локаціями і навіть потрапити у вірш-головоломку, послухати напівнереальну лекцію доби бароко, і врешті-решт знайти ключ. Для таких мандрівок ідеальним втіленням міг бути лише друк у видавничо-освітньому проєкті «Портал», яке видає дитячі книжки, розкриваючи питання історії й культури. Унікальність його полягає в тому, що кожне видання містить у собі історичний та психологічний супровід за QR-кодом і ігрову картку. Це допомагає дитині візуалізувати прочитане. Крім цього, паралельно з текстом розміщені оригінальні ілюстрації, які створюють атмосферу казковості.
Окреме місце у книзі посідає годинник Брульйона. Відповідаючи на запитання, чому саме його було обрано серед інших образів, Юлія Стахівська відповідає: «Він для мене особливий символ… Час плинний, Академія вічна».
Певно, це і є одним із лейтмотивів повісті. Поєднуючи різні часові зрізи в зображенні Могилянки, авторка показує цим її значущість у історичному процесі, київському просторі та подільському зокрема, і, безперечно, її вічність.
Tempus fugit, Academia sempiterna.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
