Солідарність. Спудейський вісник №41 (05.12.21)
Вісті
▼
Братство святкує
▼
Мариністичний настрій у Подільській студії
▼
Парклет співпраці: творимо простір разом!
▼
Чому важлива солідарність?
▼
Передвісті
Оновлення щодо виборів президента НаУКМА
2 грудня Студентська виборча комісія опублікувала характеристики кандидатів на представництво студентів на виборах президента НаУКМА. Також стала відома квота студентства у голосуванні за президента 20 січня — 89 осіб.
Нагадуємо, що онлайн голосування за кандидатів зі студентства розпочнеться 6 грудня (понеділок) о 10:00 і триватиме до 18:00 8 грудня (середа).
10 грудня очікуємо оприлюднення МОНом імен кандидатів у президенти НаУКМА на 5-ті вибори.
Братство святкує
24 роки плекання українських традицій.
24 роки організації незабутніх, затишних подій, що втілювались як у стінах Могилянки, так і за її межами.
24 роки автентичних цінностей, що з плинністю часу залишились непорушними і посіли почесне місце у Могилянській спільноті.
24 роки любові до «рідного», до українського.
24 роки братерства й сестринства.
24 роки розвитку, маленьких і великих перемог.
24 роки Спудейському братству!
17 листопада СБ подорослішало ще на рік.
У цьому матеріалі спілкуємось з головою Спудейського братстваʼ20–21 Марією Дідух про історію братства, його заснування та діяльність, починаючи з 1997 року, згадуємо про знакові події та проєкти, рефлексуємо і вкотре переконуємось, що традиції та цінності СБ тісно переплітаються з духом Могилянки і 24 роки творять нашу спільноту воєдино.
З чого все почалось?
Завдяки нашому “Братському літопису” я точно знаю: «дня 18 славного місяця вересня вирішили старійшини зібратись на велике Віче, щоб дати раду своїм думкам та сумнівам» — так розпочинається історія становлення Спудейського братства.
Уже за два місяці з дня великого Віча (17 листопада), Спудейське Братство було офіційно засноване.Засновниками братства є випускники Могилянки Євген Плахута (став першим Головою), Тарас Микитин і Ростислав Семків. Вони 24 роки тому об’єднали зусилля й почали творити історію. Спершу СБ було осередком активної могилянської молоді, що допомагав у розвитку студентського самоврядування. У січні 1998 року братчики започаткували традицію проведення Вертепу, а через певний час і Купала. Поступово з’явилися й органічно вплелися у діяльність братства не менш масштабні й популярні серед могилянців заходи: Андріївські вечорниці, миття Сковороди, Колодій та щорічна благодійна акція «Миколайчик для дітей».
Після заснування братства як організації-об’єднання студентів, майже одразу у 1997 році Спудейське братство НаУКМА оформили як громадську організацію. Щоб її зареєструвати, необхідно було написати й засвідчити статут, у якому зазначаються загальні положення про керівні органи, порядки проведення загальних зборів організації, умови членства, обов’язки і повноваження. Статут СБ завжди відрізнявся від статутів інших громадських організацій особливою термінологією. Загальні збори називаються Віче, заступник голови — Писар, заступник голови з фінансових питань — Скарбник.
Про внутрішню структуру СБ: малюків, патронів, братчиків та інших дивовижних людей
Спудейське братство, як і Могилянка, багате на визначення, зрозуміти і запам’ятати які з першого разу пощастило не кожній людині, особливо якщо вона перебуває поза орбітою Альми і спудейської спільноти. Наприклад, у внутрішній структурі СБ розрізняють малюків, патронів, братчиків, а ще ж є пошановані.
Що означають ці загадкові слова і коли вони увійшли у вжиток СБ?
Визначення були з моменту заснування. Вони одразу ж згадуються у літописі та протоколах братства, проте я можу лише зробити припущення щодо причин їх виникнення. Патрони і патронеси допомагають малюкам і малючкам адаптуватися до нового середовища, надихають на активну діяльність, супроводжують і підтримують у часи труднощів і викликів. У кожного патрона може бути 6 малюків. Ми про це розповідаємо так: на кожну дитину має бути по одному дню і ще один день патрон відпочиває. Малюком або малючкою є студент(-ка) Могилянки, що цікавиться діяльністю Братства, відвідує події та робить свої перші кроки в СБ. Братчики — це дійсні члени організації і зараз в СБ їх 35. На початку ми навчаємо малюків, придивляємося до них, спостерігаємо за їхніми успіхами і коли помічаємо всередині них іскру, без якої ми більше не бачимо Братства, то відбувається їхня висвята у братчики. Також у СБ є пошановані — випускники Могилянки, які цікавляться життям організації й відвідують наші події, передають свій досвід наступним поколінням, діляться історіями про минуле Братства й Академії.
Що потрібно, щоб стати патроном?
Узагалі патронами можуть бути усі братчики з моменту їхньої висвяти, проте це додаткова робота, що потребує серйозної віддачі, енергії, сил і терпіння, а також необхідних знань та вмінь для наставництва малюків і надання їм допомоги у соціалізації.
Як виникло правило: малюк шукає патронесу, а малючка — патрона?
Від початку не існувало такого правила, тобто малюки і малючки могли шукати патронів і патронес за своїм вибором. Певної миті сталось так, що у братстві виникло розмежування між дівчатами і хлопцями. Не завжди, але досить часто на першому курсі такий розподіл по групках особливо помітний і може призвести до сором’язливості і страху в спілкуванні з новими людьми. Мабуть, ні для кого не буде таємницею, що в Могилянці за кількістю переважають саме студентки. Хлопців у СБ з кожним роком ставало все менше і вирішення проблеми диспропорції відшукали саме у системі «малюк-патронеса», «малючка-патрон», основною метою якої є об’єднання спільноти.
Події, які неможливо пропустити
За 24 роки діяльності Спудейське братство накопичило в своєму арсеналі багато подій-маркерів, що є впізнаваними серед могилянців, вони стали рідними й обов’язковими для відвідування.
СБ захоплює студентів Могилянки саме подіями. Мені здається, що кожен студент Академії, якщо навіть не долучався до організації заходів від СБ, то точно їх відвідував. Чистий Сковорода — must-have для всіх. Також Колодій зацікавлює, бо в офлайн-часи його проводили на першому поверсі КМЦ і таке видовище було складно оминути. Українські традиції, які ми щороку втілюємо, переосмислюємо та осучаснюємо, шукаємо у них нові сенси, найяскравіше проявляються у Вертепі, Колодії, Купала та Андріївських вечорницях. Ці події повертають до нашого коріння, нашої історії. Ще СБ проводить щорічну благодійну акцію «Миколайчик для дітей», що є своєрідним звичаєм творити добро і дарувати дітям святкову казку. Для мене Миколайчик — це про дива й тепло любові, якою можна поділитися з іншими, тож я щиро тішуся, що СБ ним займається.
Як зрозуміти, що ти потрапив на братську подію?
По-перше, події від СБ завжди відбуваються українською. Спудейське братство з особливою ніжністю і завзяттям плекає рідну мову.
По-друге, присутність на подіях пошанованих братчиків, що роблять внесок в атмосферу родинності на подіях. Ще у мене з СБ асоціюється вогонь. Майже усі атмосферні, затишні та найбільш популярні для відвідування заходи братства в Могилянці якимось чином пов’язані з вогнем; як мінімум повинна бути маленька ватра. Я думаю, що це дуже символічно, бо для мене братство таке… тепле. І останнє — це цінності: проактивність, яку видно неозброєним оком, зацікавленість у справах Могилянки та України.
Усе, що ми робимо — це наше бачення того, що відбувається навколо нас.
Окрім проведення подій, пов’язаних з українськими й могилянськими традиціями, Спудейське братство активно працює й в інших напрямах, зокрема організовує освітні проєкти, активізує соціальну позицію студентів, що включає їх залучення до благодійних акцій, волонтерства, а також спілкування з людьми, що змінюють нашу країну зсередини, наприклад, Братство спільно зі Спудейським вісником проводило вечори зустрічей з українськими політв’язнями. Освітній напрям для СБ не новий, бо серед студентів завжди є попит на здобуття знань не із своєї сфери, практичних навичок, soft skills. Так, «Школа проєктного менеджера» (ШПМ), щорічна освітня подія, вже стала звичною для Братства і набула актуальності серед студентів, зацікавлених у розробці власних проєктів. Також у 2020 році СБ запустило Братську школу — проєкт, що складається з кількох основних напрямів діяльності, що можуть цікавити братчиків і загалом студентів Могилянки: фандрейзинг, піар, сторітеллінг, графічний дизайн. Основна мета — ділитися знаннями, завдяки яким в подальшому ми зможемо вдосконалювати СБ та Академію. Якщо до нас звертаються з пропозицією провести якийсь захід, то СБ завжди відкрите до спудейських ініціатив і співпраці.
Пссс… Як успішно пройти відбір у СБ?
Щодо відбору в СБ я б сказала, що його і немає, але водночас він є. На першому курсі мені дуже імпонувало те, що в Братстві до організації подій може долучитись будь-хто, не потрібно проходити попередніх співбесід чи заповнювати анкетки з формочками, а одразу знайти для себе цікаве завдання і долучитись до підготовки заходу. Я очікувала від студентських організацій саме нового досвіду, щоб мене навчили і мною опікувались. У СБ кожен займається тим, чим захоплюється і роботи вистачає на всіх. Я вважаю, що у нас найдовший і найскладніший відбір, тому що шлях від студента до малюка відносно швидкий, легкий і зрозумілий, а от шлях від малюка до братчика займає набагато більше часу і потребує докладених зусиль. У когось він триває півроку, в когось рік чи два.
Кібербратство в умовах карантину
Як СБ пристосувалося до викликів онлайн?
Коли карантин лише почався, в нас уже був запущений процес підготовки до фестивалю Купала. На той момент ми не розуміли чи затримається карантин і наскільки серйозною є ситуація, тому найскладнішим було почуття невизначеності. З одного боку, у нас були довгострокові плани, адже підготовка до Купала зазвичай починається як мінімум за три-чотири місяці до самого фестивалю, з іншого боку, усі перебували у стані невідання. Тому перші півроку в СБ тривав період адаптації, адже ми звикли до офлайн-подій, а через інформацію про епідеміологічну ситуацію, що змінювалася умовно кожні два тижні, не можна будувати жодних планів. Незважаючи на такі кардинальні зміни, СБ швидко перейшло в онлайн-формат, майже увесь склад організації долучився до активностей піар-відділу в соцмережах. Ми проводили флешмоби, знімали відео, створювали підбірки та багато нових рубрик, писали пости. У межах онлайн-діяльності Братства я створила проєкт «#лайся українською». Коли політика Могилянки щодо введення карантину та загальні правила для всієї країни стабілізувалися, то робота налагодилась, бо зменшився фактор невизначеності й ми зрозуміли, на що потрібно орієнтуватись. Для більшості офлайн-подій СБ вже був сформований підхід до процесу підготовки, а зі зміною формату довелось вигадувати щось нове. Наскільки пам’ятаю, то серед перших онлайн-подій були День малюка із презентацією патронів і День СБ. Згодом ми дистанційно провели Андріївські вечорниці, що було складно, адже атмосфера й загадковість події залежать від ворожіння, танців, співів, які складно відтворити в онлайн-форматі, але ми впоралися. Вертеп також перейшов в онлайн. Вчора розповідала маркетологу з 2 курсу, як громадські організації, компанії та підприємства взагалі погодилися на те, щоб сидіти з нами в zoom і слухати наш Вертеп. От така магія Братства. А щодо Купала, то ми й цього року сумнівалися й не знали чого чекати. СБ вже пристосувалося до проведення онлайн-подій, але все ж було бажання провести фестиваль в офлайн. Могилянці втомилися цілодобово сидіти перед монітором комп’ютера й хотіли побачити одне одного. З організацією Купала 2021 пов’язані свої складнощі й виклики, тому що існувало багато моментів з дотримання карантинних обмежень: як зробити так, щоб усюди були антисептики та маски навіть на свіжому повітрі. Подія вийшла на славу і була першою, на яку зважилось Братство після довгої паузи.
Після Купала ми з новими силами почали просувати офлайн-події. Незважаючи на те, що онлайн теж має свої переваги, «живі» події допомагають передати атмосферу, цінності Могилянки, що закладаються в нашому університеті. Вони сприяють цілком випадковим зустрічам і знайомствам, що дозволяють студентам почуватися частинкою усієї Академії, а не лише окремого факультету.
Офлайн-події безумовно об’єднують могилянців.
СБ святкує та приймає вітання
Чим запам‘яталось святкування 24-ї річниці СБ і як Братство її відзначило?
Насправді кожного року я не перестаю дивуватися з того, що СБ більше років, ніж мені. Цей рік не був винятком, тож я ще раз здивувалася. Ми святкували і онлайн, і офлайн. Онлайн — на сторінках СБ в соцмережах, у чатиках обмінювались привітаннями і згадували через що нам довелося пройти разом. Друга частина Дня СБ пройшла офлайн і дуже нагадувала святкування дня народження з повітряними кульками, гірляндами, музикою та чудовою атмосферою. Ми зібралися відносно невеликою компанією, як для СБ: було кількісне обмеження у 50 людей, викликане карантином і червоною зоною, а також необхідністю стежити за безпекою присутніх, перевіряти тести ПЛР і сертифікати вакцинації. Святкування було неймовірно затишним та сімейним з конкурсами, танцями, співами, переглядом спільних фотографій та історіями від пошанованих братчиків. День СБ — це водночас свято усієї спільноти, мить єднання, коли розумієш, що ти в правильному місці, в правильний час і з правильними людьми.
Що ти хотіла б побажати СБ на 24-ому році його існування?
Бути відважними, завжди триматися разом і продовжувати змінювати Могилянку та світ навколо нас. СБ — це велика частина мого життя й навчання в Могилянці, мої друзі і мій світогляд. Бажаю СБ натхненних людей, що зможуть привнести у Братство щось своє. Надалі мислити креативно, просувати цінності, не забувати свої корені, але й творити нове і цікаве.
Спудейське братство — це протяжність історії, її нетлінність, духовність і вічність у житті українського народу, міцний зв’язок між поколіннями та цінності, що поширюються і передаються у спадщину як всередині спільноти, так і за поза нею. Тож завершу гаслом братчиків:
Жи́ве СБ — СБ живе́!
Мариністичний настрій у Подільській студії
«Десь я чула вираз, ніби сама природа, самий краєвид, без людей, — то все одно що рамка без картини; але я часами думаю, що се картина — без плями…”
Так починається оповідання Лесі Українки «Над морем». Як і багато творів письменниці воно так само зберегло свою актуальність і до сьогодні. Класичне поєднання морської природи та людських стосунків, які взаємопоєднуються та переплітаються, створюють глибоко філософський та соціальнозначущий контекст для сучасного читача.
Студентський театр-студія НаУКМА 19 листопада 2021 року, рівно через 123 роки з дня, вказаного на рукописі оповідання, представив власну театральну адаптацію сюжету Лесі Українки у відеопрем’єрі на YouTube-каналі Культурно-мистецького центру. Підготовка та численні репетиції тривали близько двох років і втілились у камерній відео-виставі з живою імпровізацією та домашньою атмосферою.
Дія сюжету в оповіданні Лесі Українки відбувається в літній Ялті — місті, яке стало природним раєм Криму і водночас штучно створеним пеклом людського життя. Герої твору є вихідцями з України, Москви та корінного народу Криму — кримські татари. Можливо саме це і наповнює історію актуальністю та розгортає ідею під іншим, сучасним кутом. На цьому наголошують і самі студійці та учасники вистави, присвячуючи її 150-річчю Лесі Українки та висловлюючи знак солідарності корінному кримському народові.
Вистава та й сама оригінальна історія змушує замислитись над власним спілкуванням, проаналізувати свої життєві мотиви, та заглибитись у роздуми про дружбу, кохання та життя. Актори змогли втілити багатоманітні за життєвою мотивацією образи та характери людей, які оточують нас протягом життя, проте часто ми самі не помічаємо ким є насправді. Мариністичний мотив, який намагалися передати учасники постановки, існує не в реальності, а є тонким шлейфом, що пронизує зміст вистави. Так, для когось море стає довгоочікуваною насолодою, а для когось — тошним та набридливим. Взаємодія героїнь, демонстрація ними своїх найбільш виражених та прихованих якостей у піснях, діалогах, танцях і є головною цінністю вистави.
Керівницею процесу стала Тетяна Шуран, а відеографкою та монтажеркою — Вероніка Голубнича, для якої робота стала дебютною.
Пані Тетяна розповіла нам, що ідея поставити твір Лесі Українки виникла ще у 2017 році, коли вона запропонувала студійцям обрати оповідання для постановки. Прем’єра мала відбутися 18 березня 2020 року, проте за 5 днів до події розпочався локдаун. Таким чином, прем’єра «Над морем» відкладалась, проте актори й далі підтримували її репетиціями, і ось зараз виставу можна переглянути у відео-версії.
Часу для фільмування повноцінної телевистави не було, адже COVID висів із перспективою локдауну. Тому це має назву «Над морем. Спроба №1» (відео-версія). По суті, це відкритий для глядачів прогон вистави. Сценічний варіант можливий після «червоної зони», але вже можуть змінитися виконавці, бо кілька студійок успішно закінчили навчання в КМА і мають плани на навчання та проживання за кордоном. З вересня вони спеціально приїжджали у Київ для репетицій та фільмування «Над морем».
Керівниця процесу також більше розповіла про процес адаптування оповідання для відеозйомки, стверджуючи, що п’єсу можна поставити з будь-якого твору, навіть з лекційного конспекту. Проте наголосила, що основним питанням має бути не «Як це зробити?», а «Навіщо?».
Так званого «театрального жанру» не існує. Театр має різновиди за системами існування акторів на сцені, особливо з розвитком та використанням відео й аудіографічних технологій. До того ж існує не лише «психологічний театр», досі відомий у нас під назвою «Система Станіславського». У Лесі Українки будь-який твір має унікальні підтексти, сюжети, драматичні та трагічні ситуації… Вони театральні, але її п’єси, наприклад, неможливо грати лише в психологічному театрі. Це швидше символізм, театр маски, кодований театр.
Серед акторів можна побачити як новообраних студентів, так і випускників Академії. Головну роль панночки Алли Михайлівни зіграла Дар’я Чеченіна, яка просто злилась з характером героїні, продемонструвавши приховані риси її персоналії, що розкривались через силу голосу, міміку, танець та вокал.
Сама ж акторка розповідає, що передала образу панночки особисту експресію, певною мірою злість й такі невербальні риси комунікації, як відкритість тіла, голосна та емоційна мова, прямолінійність. Розповідаючи про особливості та складнощі акторської гри на камеру, а також її різницю з грою на сцені, Дар’я говорить:
Свої складнощі має кожен вид гри: перед публікою складно, тому що в тебе немає другого дублю і те, що було в театрі залишиться лише в пам’яті глядачів, а перед камерою складно, тому що це залишиться назавжди. Проте я хочу знову зіграти на сцені — це набагато приємніше і для актора, і для глядача. Мені здається, акторство без гри перед публікою — майже ніщо. Перед публікою — це інакше, це докорінно традиційно. І я, як актор отримую набагато більше емоцій від усвідомлення того, що публіка отримує емоції в моменті вистави, разом зі мною.
Анастасію Іллінічну, няньку головної героїні, зіграла неперевершена керівниця КМЦ Владислава Осьмак, для якої роль стала дебютною. Незважаючи на перший досвід, пані Владислава змогла зіграти Анастасію Іллінічну по особливому рідно та душевно. Складалось враження, ніби героїня — це твоя давня знайома, яка з любов’ю та трепетом опікується панночкою і розповідає про це не камері, а тобі особисто.
Настроєва палітра вистави наповнена не лише діалогами, костюмами чи декораціями, але й музикою. Зокрема, пісня «Досадонька» у виконанні Сестер Тельнюк перегукується з сюжетом вистави та доповнює її атмосферу. Причиною такого злиття настрою пісні з сюжетом є також те, що авторкою текстів обох творів є Леся Українка.
«Гірка вода в синім морі, гірко її пити;
Чом я свою досадоньку не можу втопити?..»
Студентський театр-студія НаУКМА й надалі буде фільмувати вистави, адже, за словами художньої керівниці, Тетяни Шуран, це є практикою та досвідом не лише для акторів, але й для операторів, відео та аудіомонтажерів. А переглянути «Над морем» та інші вистави Студентського театру-студії можна на YouTube каналі «Культурно-мистецький центр НаУКМА».
Парклет співпраці: творимо простір разом!
Поділ. Місце дружніх зустрічей, навчання, філіжанок кави і чаю або ранкових прогулянок, зігрітих затишністю стареньких двориків. Уявіть, що йдучи черговою вуличкою, наприклад, Хорива, ви випадково натрапляєте на простір, дерев’яну халабудку, яка має чудове місце посидіти та відпочити. Уявіть, що цей осередок зовсім у ваших руках: фантазія пропонує зробити дружнє чаювання, стильну фотосесію, перегляд фільму…І, зрештою, це виявляється не мрією, а реальністю.
“Нам відкрилося вікно можливостей» («парклет співпраці»)
19 жовтня 2021 року на вулиці Хорива 6 розташувався перший у Києві парклет! І небезпричинно. У період з 3 по 23 жовтня 2021 р. посольство Німеччини в Києві ініціювали різноформатні заходи для укріплення німецько-української співпраці до 30-річчя незалежності України та до 30-ї річниці німецько-українських відносин. Тож, як влучно зазначив Юрій Грановський — співзасновник «Агентів змін», головний з досліджень та залучення користувачів в дизайн-процес і тестування, співтворювач парклету на Хорива, безпосередньо у взаємодії за комунікацію — «нам відкрилося вікно можливостей».
Примітка. Маємо зазначити, що деталі, пов’язані зі створенням, функціонуванням та майбутнім парклету, наведені цитати належать Юрію Грановському, який радо погодився з нами онлайн поспілкуватися.
Можливість полягала в тому, що німецька компанія GIZ (Deutsche Gesellschaft für InternationaleZusammenarbeit), яка 4 роки займається концепцією інтегрованого розвитку в багатьох містах України, зокрема і в Подільському районі Києва, запропонувала Андрію Батіну — співзасновнику «Агента змін», учаснику ініціативи Holabuda продовжити концепцію додаткових публічних просторів та зробити парклет. Принагідно не можемо не згадати Михайла Шевченка — розробника проєкту, архітектора та предметного дизайнера, якому вдалося розробити свою концепцію «ком’юніті модулю», яка згодом отримала першість на конкурсі архітекторів. Оскільки формат співпраці вимагав трохи іншої моделі, то ідея була перероблена згодом для парклету:
«Домовилися з Подільським центром надання адміністративних послуг, домовилися з Київзеленбудом, адміністрацією, з німецьким посольством. І поставили, назвавши це парклетом».
Парклет? Парк летить? Паркування літаків?
Звісно, ми не можемо не повернутися до початків, і трохи пояснити сам концепт парклету.
Парклет (англ. parklet) — це продовження тротуару, що забезпечує розширення публічного простору для спілкування та відпочинку. Ці конструкції встановлюються на місці одного або двох (не більше) автомобільних паркомісць на узбіччі вулиці, аби розширити пішохідну інфраструктуру за рахунок інфраструктури автомобільної.
У чому особливість парклету на Хорива? (фото 4)
1) інша локалізація: він знаходиться на тротуарі, завдяки такому рішенню на цій ділянці припинилося хаотичне паркування та поставили обмежувальні стовпи;
2) здатність до модифікації: оскільки основою цього парклету була ідея модульності, то цей парклет можна легко змінювати, наприклад, зробити дах, додаткові стилажі для рослин, розширити за рахунок інших матеріалів, не лише дерева: «ідея модульності в тому, аби почати з маленького човна, а потім з нього вийде крейсер»;
3) різноманітний у використанні: якщо парклет це додаткове місце для того, аби посидіти, то конструкція на Хорива— це експериментальний простір (як зазначають розробники), тобто в парклеті може бути чайна церемонія або стилізована фотозона — усе залежить від взльоту фантазії та бажання наповнити цей простір.
«Нам закидують те, що ми в людей вкрали частину тротуару, так і є, ми відвоювали в автівок трошки, але одразу його вкрали, аби подивитися, а як ще може використовуватися цей простір, чи може висіти гамак або стояти амфітеатр для перегляду фільму, і якось збагатити повсякденний простір містян, не просто транзитом вулицю пройти, а долучитися до чогось неочікуваного… у цьому і є кайф місцевого досвіду — у цьому виході з рутини».
Здавалося б, що можна було б створити ще та ще таких просторів, таким чином, і вирішити питання хаотичного паркування і додаткових просторів для відпочинку. Проте початкова ідея модулю полягає в тому, що він один, цього замало, тому його модифікують, додають ще, накопичують, і врешті-решт утворюється мультифункціональна будова. До того ж, як зазначає Юрій Грановський: ідея тактичного урбанізму в його тимчасовості та еволюції, завдяки експериментальності: «головна проблема публічних просторів у Києві в тому, що еволюції не відбувається, фактично в якісній площині нічого не змінилося — підходи, практики». Тому в Україні до цього вже були встановлені у Чернівцях, Івано-Франківську та Хмельницькому, проте не в Києві. Другою заувагою можна вважати те, що в принципі проєкт був покликаний не задля оборони від неправильного паркування містянами, бо, зрештою, цим має займатися правоохоронні органи, а «показати і заразити» тим, що можна долучатися до таких просторів, оскільки так важливо, аби середовище навколо тебе захищало та дивувало, бо саме ця річ може переформувати твою звичайну прогулянку на щось зовсім інше, і тому це вдвічі цікаво.
“Право на місто!”
«Ідея партисипації, залучення, для мене особливо, є базовою. Не можна подарувати людям щось «класне» без їхньої участі, воно виявиться некласним. Я живу з вірою в те, що дизайн треба співтворювати з користувачами».
Важливим елементом створення парклету була комунікативна складова. Ідеями щодо простору міг поділитися будь-який житель/жителька Подолу, Києва та і взагалі звичайні перехожі. Також можна було написати в коментарях на офіційній сторінці Парклету на Хорива, а також на поштову скриньку.
Юрій зазначає, що оскільки це експериментальний простір, то основою комунікації була концепція філософа Анрі Лефевр про право на місто, тобто кожен має право на ухвалення рішень (наприклад, залучення в обговоренні через плакат або коментарі в соцмережах) і право на захоплення (у будь-який момент ти маєш право на те, аби змінити його або стилізувати), тому і сам простір незавершений, бо це дає розширене поле для ідей використання самих містян:
«Ні з ким домовлятися непотрібно. Його треба захопити, використати, як треба, і бажано, аби після використання він став кращим, ніж до використання».
Варто також зауважити, що зацікавленість і постійна долученість у просторі формує спершу відповідальність за нього, тобто попереднє долучення містян у різних етапах розробки. Тому так важливо було пройти етапи обговорення та врахувати побажання на плакатах. Зрештою, цей процес ще не завершився, а навпаки лише набирає обертів.
Як зазначає Юрій:
«Ми не директори цього місця! Нам хотілося б, аби він покращувався, аби був попит. Бо продукт може бути сталим, лише якщо він співтворюється з користувачами».
Тож уважно слідкуйте за анонсами на сторінці «парклету на Хорива», принагідно радимо подивитися відео про створення парклету, де можна переглянути процес створення наживо, а також самі долучайтеся на Хорива 6 із філіжанкою кави та запрошуйте туди друзів,
бо саме ми формуємо простір навколо нас!
Чому важлива солідарність?
29 листопада відбулася “Гутірка”, організована “Білим простором”. Вона була приурочена до роковин розгону студентів на Майдані під час “Революції Гідності”. Але, крім основного приводу, вона несла ще один — вечір солідарності. Солідарності з Білоруссю, білорусами і революцією, що все ще триває. Для мене, як безпосереднього учасника цієї революції та людини, яка змушена була тимчасово покинути свою країну — це дуже важливо. Прагнення українського народу та білоруського дуже схожі. Ми хочемо жити у цивілізованих європейських країнах із демократичним урядом при владі. Україна з кожним роком дедалі ближче до цієї мети. А після подій 2014 року українці як ніхто інший розуміє важливість солідарності та підтримки, коли потрібно йти до кінця, до перемоги.
Чому ж такі зустрічі важливі? Найзрозуміліше для сучасної людини, на мою думку, це описував Ремарк у свій “емігрантський період” у таких романах як “Ніч у Лісабоні” та “Тріумфальна арка”. А також вся творча інтелігенція ХХ століття, яка писала з-за кордону. Адже еміграція, незалежно від її причин, завжди несе під собою труднощі та проблеми. Якщо ж ця еміграція ще й вимушена, то вона переноситься набагато важче. Людина, залишаючи свій дім, втрачає сім’ю, друзів, коло спілкування, роботу, майно. Список можна продовжувати довго. У людей виникає відчуття втрати всього накопиченого за життя, всього духовного і матеріального. Переїжджаючи в іншу країну, потрібно починати все з нуля, з чистого аркуша.
Більшість емігрантів із Білорусі стикаються з аналогічними проблемами. Люди їдуть з тугою за Батьківщини та близьких, а також із усвідомленням неможливості своєї безпосередньої, майбутньої, живої участі в революції. Багато білоруських активістів, з якими я спілкувався вже в Україні, говорили про це. Для тисяч білорусів, які обрали своїм тимчасовим чи постійним притулком Україну — це щоденна реальність. А з урахуванням репресій, які, швидше за все, зазнала більшість нинішніх емігрантів, все разом може стати справжньою психологічною травмою. Як кажуть у Білорусі: “Після повалення режиму в Білорусі потрібен буде колективний психолог, щоб переосмислити та пережити події періоду революції”.
Але ж недарма велика частина еміграції спрямована саме в Україну. Люди їдуть із надією на підтримку та розуміння. Розуміння від тих, хто пережив схожі моменти, хто може зрозуміти їх прагнення та виявити до них солідарність. А найпростіше і водночас одне з найважливіших проявів солідарності — спілкування. Саме це і сталося на “Гутірці”. Це дуже важливо для мене та тих білорусів, які намагаються звикнути до нових реалій та життя в іншій країні. Формат “Гутірки” вирішує ще одну проблему, з якою стикаються емігранти — проблему соціалізації. Найчастіше досить складно швидко знайти нове коло спілкування, тим паче людей, які поділяють схожі цінності з твоїми. А “Гутірка” та будь-які інші заходи, спрямовані на прояв солідарності, чудово з цим справляються. На них можна не тільки висловити все, що накопичилося, але і знайти однодумців. Вони дозволяють повернутися до “нормального життя”, обговорюючи та декларуючи прозу, поезію, мистецтво, виконуючи музику та пісні, а це також важливий аспект допомоги для емігрантів. Це своєрідний культурний обмін, який дозволяє ще більше зблизитися представникам двох найближчих один до одного народів.
Солідарність — це найкраща допомога. Усі українці знають про це, пройшовши за 30 років незалежності перешкоди, які намагалися цю волю обмежити. Переживши Революцію на граніті, Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, живучи за умов війни з країною-окупантом Росією — усі ці події просякнуті солідарністю як українців між собою, так і громадян інших країн, які ще з часів розвалу Радянського Союзу намагалися допомагати одне одному боротися за свободу. Литовці, грузини, поляки проходили аналогічний шлях звільнення від кайданів СРСР та його спадкоємця. Також білоруси. Як на своїй землі, так і поза домом. Прикладом знайомим усім читачам цієї статті можна назвати Михайла Жизневського, героя “Небесної сотні”, який поруч із іншими відважними героями виборював свободу і поклав за неї життя. Він вирушив на революцію також на знак солідарності боротьби з несправедливістю, знаючи, що ця боротьба йде не лише за Україну, а й за Білорусь, Грузію, за тих, хто хоче боротися за свободу та демократію. Цю боротьбу гарно описує слова під час повстання на землях Речі Посполитої 1831 року -“За вашу та нашу свободу”. Тому з 2014-го сотні білорусів брали участь у подіях Революції Гідності та у війні, у складі української армії відстоювали територіальну цілісність України. Вони знали, що демократичні зміни в Білорусі — питання часу. І ось цей час настав. Революція Гідності насправді сильно вплинула на Білорусь та інші пострадянські країни. У Білорусі почалося національне відродження та солідаризація суспільства. Влада злякалася повторення української революції в Білорусі та послабила тиск на культуру, політичний та громадянський сектори. За ці 6 років створене громадянське суспільство змогло стати тим фундаментом, який започаткував білоруську революцію 2020 року. Вітер змін прийшов до нас із України і ми вдячні за нього та за солідарність, яка виявляється зараз.
За останній рік в Україні з’явилося багато ініціатив, які допомагають емігрантам та біженцям із Білорусі: організовують культурні заходи, тренінги, вечори солідарності. Більшість цих проєктів робить український громадський сектор та молодь. Є й масштабніші, як освітня програма Києво-Могилянської академії. Всі подібні прояви солідарності дуже допомагають білорусам, які вимушено залишили Батьківщину. Завдяки ним, білоруські активісти можуть якнайшвидше інтегруватися і знову почати втілювати свою мрію в життя — побудова нової демократичної Білорусі. Я сподіваюся, що це відбудеться дуже скоро. Тоді два наші народи зможуть разом йти до побудови світлого майбутнього.
Виявляйте солідарність, у будь-якому вигляді, це завжди важливо. Мине час і це обов’язково дасть свої плоди. До зустрічі на “Гутірках”.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
