Спудейський вісник #10 (31.03.19)
Переднє слово
▼
Вісті
▼
Місто засинає…
▼
Мовне
▼
Ідейне мистецтво
▼
І сміх, і сльози
▼
Зелені дискусії
▼
Скрипторій: Сторонній
▼
Ілюзіон: Лев
▼
Вісті з УКУ: Повернення втраченої поетеси Зузанни Ґінчанки
Переднє слово
День ФГН позаду, трим майже позаду, весь навчальний рік — теж. А сонечко як і раніше сходить над бурсою. Удесяте, до речі, що особисто для мене є якимось абсолютним сюрріалом. Лише нещодавно вперше заходила в Могилянку, збиралася з думками щодо першого випуска, і тут таке. Випуск намбер 10, і ми вже СІГ, і позаду купа написаних статей, опитаних людей, піднятих важливих тем. Ну хіба не сюрріал? І оскільки цей номер — ювілейний, хочу просто всім подякувати за те, що ви з нами, що читаєте та підтримуєте, що самі створюєте неймовірні, нереально цікаві новини, про які нам залишається красиво писати. Дякую, що створюєте цей запаморочливий вир, цей унікальний світ, що захоплює та не відпускає. Дякую і сподіваюсь, що далі — лише крутіше, лише натхненніше, лише цікавіше.
Аріна Кравченко,
головна редакторка «Спудейського вісника»
Вісті
Fldo Camp
Марафон лекцій від Fldo все ще триває!
Цієї п’ятниці у FIdo Hub спудеї та спудейки поглиблювали свої знання у сфері баз даних: говорили про графові та документні бази, ключ їхнього значення тощо. Головним питанням лекції було «Чи дійсно NoSQL, нові бази даних, що набирають все більшої популярності, — це новий SQL, і чи завжди варто відмовлятися від таблиць?». Загалом, спікер Ілля Лубенець, Lead Software Engineer в EPAM, Lead Microsoft Student Partner, співзасновник NET Core Ukrainian User Group, організатор конференцій і мітапів та спеціаліст з розробки розподілених систем, упорався на всі 100%, подарувавши слухачам просто неймовірну лекцію.
А ми нагадуємо, що попереду чекають ще три подібні заходи від Fldo! Всім охочим доєднатись варто стежити за оновленнями їхньої сторінки на Facebook.
Місто засинає…
Який він — ФГН? Напевно, навіть закоренілий фгнівець не зможе до кінця передати словами всі особливості (і, можливо, дивацтва) цього факультету. Як і будь-що могилянське, ФГН виділяється, він дивує, смішить, змушує замислитися, допомагає знайти себе. 29 березня він розкрив перед глядачами в Культурно-мистецькому центрі ще декілька секретів.
Які вони — ці секрети? Давайте запитаємо в очевидців:
- Не знаю, які там секрети, бо факт про липові довідки всім відомий, хех. Але, можливо, тут щось глибше. Секрет у тому, що ми дружні (оце несподіванка), у тому, що ми можемо за тиждень поставити виступ і запалити зал. А взагалі, я придумала! Секрет у тому, що секретів немає, ми відкриті й усіх любимо!
— Богдана, ФГН-1
Це величезна спільнота людей, котрі не бояться жартувати. Це спільнота, котра готова реалізовувати спільні ідеї та палати ними, виношувати їх та робити так, щоб про це говорили. Я ще раз у цьому переконався.
— Сергій, ФГН-1
Секрет був у тому, що в людини, яка обирала музику для цього виступу, просто чудовий плейліст! Тепер це всі знають!
— Марія, ФСНСТ-1
Перш за все, ФГН продемонстрував, що він приховував яскравих зірок. Під час виступу засвітилося немало акторів і танцюристів, яким недосвідченість не заважала зображувати різноманітні емоції і фізичні стани. Сподіваюсь ще побачити їх на підмостках. Окрім цього, варто відмітити хоробрість сценаристів, що межує із зухвалістю, адже один жарт був гостріший іншого.
— Ольга, ФГН-1
Не знаю, як там було в залі, але за лаштунками точно ніхто не сумував! Елементарно не було часу, адже виступ почали ставити за тиждень до свята. Давно в мене так не горіли дедлайни, бо весь вільний час проходив в актовій залі. Зате тепер у мене купа смішних відео і купа теплих спогадів!
Хоча, було й важко… Особисто я завжди хвилююся перед будь-якими важливими заходами, тому мандраж почався вже зранку в п’ятницю. Потрібно було доставити одну сцену, потренуватися з мікрофонами, не забути текст… Перед виступом колінця трохи тремтіли.
Однак, коли прозвучало «Починаємо неофіційну частину дня ФГН», усе хвилювання відійшло на другий план. Треба було бачити, як за кулісами всі актори чекали на кожен жарт зі словами «ну цей точно рване, зараз буде бомба!» і сміялися разом з залом, хоча чули ці фрази удесяте. Як передавали мікрофони, допомагали переодягатися, нагадували одне одному слова. От в такі моменти відчувається якась особлива атмосфера, яка лише посилюється, коли робиш перший крок і виходиш у світло софітів.
Виступ завжди пролітає за дві хвилини, скільки б ти не готувався. Закінчилася фінальна пісня, зал скандував «ФГН», а ми стояли на сцені — абсолютно щасливі.
Таким день ФГН був для мене. А яким він був для інших студентів?
У когось березень — це безліч дедлайнів та зміна теплого взуття на кросівки. Проте саме в березні в нашій Альма-матер найстарший факультет, а точніше факультет гуманітарних наук святкує свій день народження. Студенти підготували концерт і запросили всіх розділити це свято разом з ними. Але ви би бачили, що було за лаштунками. Велика кількість реквізиту, безліч годин тренування, костюми, сценарій, а головне бажання і мета запалити залу. Це була бомба!
— Анастасія, ФГН-1
День ФГН залишив змішані відчуття, але переважно позитивні. Подекуди були жарти заради жартів, які не плелися з сюжетом, тому навіть розуміючи їх, люди почувалися крінджово. Але хоча сюжет був і не довгим (чи не найкоротший день факультету евер!), він неодмінно запам’ятається креативністю, експресивною грою та майстерно виконаними танцями. Так, танці — бомба! Обидва!
— Володимир, ФПвН-1
Просто описати День ФГН не можна. Можна лише сказати, що всі учасники цього дійства повинні були максимально проявити свою харизму і шарм, бо цим ми й особливі. Ніколи не знаєш, чого від нас очікувати. Я вже було відмовився, у найгарячішу пору підготовки мав їхати у відрядження, але я не міг відмовити, коли в понеділок ввечері до мене особисто звернулися з пропозицією зіграти. Це було мило, але це був виклик. Довелося пропустити майже всі репетиції, а день виступу в мене розпочався в іншому місті. Неможливо описати відчуття, коли до початку залишається кілька годин, а ти саме подолав половину шляху до Києва. Але воно було того варте, бо в результаті я отримав величезну порцію естетичного задоволення. За це я й люблю ФГН. А ще тут навчаються неймовірні люди, працювати з якими — одна насолода. Особливо, коли ти відшліфовуєш роль зі своєю напарницею, і ви розумієте один одного, а потім виходите на сцену й розриваєте зал. Словом, весело в нас, інакше ми просто не виживемо.
— Євген, ФГН-2
Враження? Ну, це було круто. Так, швидко все минуло, але дуже круто. Купа нових локальних мемів, типу вил, пісні про КМЦ тощо (я ще не відійшла від афтерпаті, тому складно згадувати трохи). Кожного дня бігати на репетиції, знову і знову повторювати свої репліки, боячись їх забути, сміятися з прикольчиків і жартів — те, чого мені не вистачало ще від ВЗ. Ну і найголовніше скажу, що саме для мене цінний не сам момент виступу, а ці всі стадії підготовки. Тому закликаю — беріть участь у таких заходах. Це кайф.
— Настя, ФГН-1
Мені здається, що найбільш прикольне — це наші репетиції, навіть якщо ти просто звукарь або маєш епізодичну роль, все одно отримуєш задоволення він жартів під час репетиції, криків Вані, тощо. І всі такі талановиті та креативні, це круто, дуже весело, багато приємних спогадів, відчуваю себе частиною чогось більшого. Особлива подяка Вані, як сценаристу і режисеру!
— Настя, ФГН-1
Ось такий він, день ФГН. Комусь було складно, комусь сумно (бо я б ще на репетиції походила), хтось прийшов розважитися, а хтось вклав у виступ усю душу. Але головне, що це було по-нашому. Бо ФГН — не просто факультет. ФГН — це сім’я.
Ольга Гунявая
Мовне
«Як справи?» — спитаю я. Можу також спитати «Как дела?», або «What’s up?», або «Wie geht’s?». І ти зрозумієш мене, мій меседж, мою емоцію незалежно від того, якою мовою я звернусь до тебе. То в чому ж справа?
Справа в тому, що наскільки елементарними є питання мови, настільки сильною вона є зброєю, настільки впливовішим є маніпуляційний апарат, заснований на цьому питанні.
Проте, коли я лише обмірковувала, як саме я хотіла б написати цю статтю, коли ще тільки виношувала задум, мені сказали: «Це болюче питання. Ти не відчувала на собі, як це, коли мова, якою ти розмовляєш, вважається забороненою, коли доводиться приховувати, що вдома ти розмовляєш саме цією мовою, аби не бути засміяною. Так було раніше, ти не застала цей момент. Саме тому ця боротьба така важлива для людей сьогодні».
І це чиста правда. Однак, дещо я все ж таки застати встигла, а саме — неправильне сприйняття поняття «боротьби» сьогодні, коли реально важливі заходи, що справді мають бути здійснені, замінюються елементарним цькуванням.
То як справи? Погано.
Бо все частіше питання мови (по суті інструмента) завдяки якому ми — це ми, а кожна людина — людина, стає яблуком розбрату.
Питання мови сьогодні — питання політичне у всіх своїх проявах, бо його використали, зробили таким. Патріотичність та змістовність твоїх слів оцінюється в першу чергу за тим, якою мовою ти свої ідеї вербалізуєш. І, на жаль, дуже часто до розуміння чи оцінки самого меседжу справа не доходить взагалі, бо мовця, закидавши камінням, так і не вислуховують. Я можу зрозуміти принциповість мовного питання. Можу й розумію. Особливо в сучасних умовах війни. Але іноді буває абсурдно. І не іноді, а часто. Абсурдно й в першу чергу сумно, бо загострюються стереотипи та упередження про «східняків» та «западенців», «переселенців» та «місцевих», «кацапів» та «хохлів», що продукує як внутрішню агресію та нетерпимість всередині самої країни, так і ненависть та злість за її межами.
Как дела? Плохо.
Бо мовне питання, а точніше його агресивні варіації дібралися й до мистецтва, яке саме по собі аполітичне. Сумно, але чомусь на якість тексту, його ідею та мистецьку цінність зважають менше, ніж на те, якою мовою він написаний. Таким чином постає питання, чи винен Достоєвський у тому, що писав свої геніальні романи мовою, якою зараз користується Путін? Чи винен Гете, що німецька — мова не лише його творінь, а й усіх тих жахів, скоєних Гітлером? Відповідь, думаю, очевидна.
What’s up?
Well, як завжди намагаюся донести думку про те, що твоя мова не характеризує тебе як людину, не доводить твою патріотичність, не позиціонує тебе як хорошого чи поганого. Бо те, наскільки людина — людина, наскільки вона порядна та освічена, можливо визначити лише за якістю мови, а не за фактом її використання. Погані люди є всюди. І розмовляють вони абсолютно різними мовами.
Wie geht’s?
Добре, бо зважуюсь говорити чесно. Я з російськомовного міста. Але так, я майже завжди розмовляю українською. Майже. Але не завжди. Бо якщо я бачу, що людині важко, я розмовляю з нею так, як зручно їй. Бо ця людина цікава мені. Бо саме її я хочу почути. Її, а не мову, яку вона використовує. Ні, я не поступаюся своїми принципами. Ні, у цей момент я не зраджую країні і не стаю меншою патріоткою, ніж я є. Я просто живу. Живу в абсолютно білінгвічному середовищі, поважаю тих, з ким спілкуюсь, і це ніяк не впливає на мою повагу до своєї країни. Так, я спокійно підказую іноземцям англійською, як пройти до Музею води. І так, своєю ламаною німецькою я пояснюю німцям у Відділі реєстру виборців, що робити з документами. Так, із деякими друзями я спілкуюся російською, бо їм так легше, бо саме таким чином вони максимально розкриваються самі та розкривають своє сприйняття будь-якої обговорюваної проблеми. І я не проти. Бо я знаю, що дуже люблю свою країну, і вимірювати цю любов такими категоріями, затискувати її у такі вузькі рамки для мене неприпустимо. Бо ж насправді, країна — це люди. І я зараз не про тих людей, що принципово відмовляються вчити українську, десятиліттями живучи в Україні. І я також не про тих людей, які видирають очі співрозмовнику, ледь почувши російське слово. Я не про них, бо будь-яка крайність — суцільне невігластво та неосвіченість, пустий, неприкритий фанатизм, який ніколи нічого не дає та ніколи нічого не доводить.
Люди різні. І це різноманіття я поважаю. А чому, власне, ні, якщо своїм неукраїнським викладом думок людина не зачіпає моїх почуттів та принципів, бачень та уявлень про те, що відбувається навколо, а навпаки — підтримує прогресивні речі, веде активне громадське життя, має чітку соціальну позицію, не боїться її відстоювати, працює на користь держави, у якій живе, і взагалі мислить тверезіше, ніж іще десятеро окремо взятих людей. Чому ні?
Наостанок скажу, що взаємне цькування — не вихід, не спосіб боротьби. Гримить лише те, що всередині порожнє. Справді діяти — це робити якісні переклади літератури та знімати якісне кіно. Справді діяти — це обирати освічених політиків із грамотною мовою та хоч трохи слідкувати за тим, що саме, як і з якою кількістю помилок друкується на рекламних афішах та постерах. Реальної роботи не початий край. Стартувати можна хоча б із громадського транспорту та правильного відмінювання чоловічих прізвищ, що фігурують в назвах вулиць. Це як варіант.
Настрій: діяти, а не заглядати одне одному до рота.
Аріна Кравченко
Ідейне мистецтво
Комерційність торкається всіх сфер нашого життя, і світ живопису не є винятком. Сучасні художники почали забувати про головні аспекти будь-якої роботи митця — ідею та концепцію. Натомість, велика частина художників обирає витратити час та енергію на більш комерційно вигідні пропозиції з максимально тривіальною ідеєю для упрощення розуміння центральної задумки картини, адже не всі люди здатні сприймати цей світ так, як його сприймають сучасні митці.
Я хочу вас познайомити з людьми, завдяки яким ви й справді зможете поринути у світ незвичайного та прекрасного, адже саме в їхніх картинах є справжній відблиск душі та нестандартного світогляду, бо вони не переслідують виключно ціль комерційного успіху.
Арсен Савадов — український митець, про якого потрібно знати всім, адже саме його проект “Донбас-Шоколад” викликав масу критики зі сторони публіки. Савадов показав, що фотографія — це не тільки про красу, а й про висвітлення проблем.
“Я считаю, что благодаря таким работам многие расслабились по-настоящему. Те, кто считал, что искусство это что-то красивенькое, поняли, что искусство не в красивеньком. Годами это вызывало шок, через 8 -10 лет за это стали давать премии.”
Його живопис виділяється сумішшю постмодернізму та бароко, а в фотографіях прослідковується важкуватість художніх образів.
Люся Іванова. Дівчина, на чий живопис можна дивитись вічно, адже більшість людей характеризуює її роботи таким неправильним для оцінювання мистецтва словом “гарно”, але воно й дійсно сповнене неповторною красою. Її виставка “Річ не в собі” показує, що звичайні побутові ситуації можуть носити в собі чарівну таємницю, а об’єкти на її картинах можуть бути оманливими на перший погляд.
Куратори виставки Лізавета Герман та Марія Ланько кажуть, що реальність художниці “дивна, але сексуальна”.
Олег Тистол. Художник, якого обожнює не тільки вся Україна, а й уся Європа. Його роботи втілюють не тільки світобачення митця, а й піднімають нагальні проблеми нашої нації. На тлі жахливих подій 2014 року в Олега Тистола стався інфаркт. Він майже не писав, натомість виготовляв фанерні щити для протестувальників, які згодом стали експонатом виставки “Я крапля в океані” у Відні. Він — саме той амбасадор, який несе в собі духовне багатство нашої непереможної нації.
«Искусство нации рождается изнутри и снизу, и я рисую о своей жизни как представитель этого народа. Даже индуску, увиденную на индийском пляже, я рисую как украинец»
Ніколь Поліщук
І сміх, і сльози
Нікого не здивуєш твердженням, що людина — істота соціальна. Це аксіома. Проте багато вчених усе одно роздумують над питанням відмінності людини від інших живих створінь, щоб закласти ці риси у визначення «соціальності». У таких дискусіях постійно літають фрази про мову, уміння формувати думки, здатність об`єднуватися в общини тощо. Але ніхто не згадує гумор.
Він несправедливо невизнаний. Задумайтесь: чи бачили ви хоч раз соціалізовану, інтегровану в суспільне життя людину без бодай якогось прояву почуття гумору? Питання, як мені здається, риторичне.
Але що таке гумор у контексті сучасних реалій?
Гумор — це необхідність.
Без нього не вижити. І йдеться не тільки про жарти й меми, а про всі, навіть найтонші прояви гумору. Навіть звичайна посмішка є безцінною, бо вона — універсальна інтернаціональна мова/грошова одиниця. Цим інструментом можна привабити або відштовхнути людину, приховати справжній сенс сказаного чи додати новий смисл, почати або закінчити війну. Усього лиш посмішка.
Гумор — це культура.
Комедії, пародії, сатири, карикатури… Хтось скаже, що це примітивні явища для «посміятись і вбити час». Не слухайте. Гумор — це Гольфстрім в Атлантичному океані культури. Те незначне, що стоїть на передньому плані, він прибирає геть. Натомість цікаві й життєво важливі деталі, котрі весь час ховались за обставинами, опиняються в нас під носом. Гумор в аспекті культурного життя тимчасово змінює ваше місцезнаходження в світобудовній системі координат. А це у свою чергу дозволяє оцінити ситуацію максимально об`єктивно (тобто справедливо).
Гумор — це привілей.
Це не значить, що комусь дано з народження, а хтось залишився без таланту. Це про те, що, володіючи певним знанням гумору, ти потрапиш у відповідне середовище. Полюбляєш сміятись над історичними конфузами? Будь певен, з-поміж твоїх знайомих точно є кілька любителів історії. Хіхікаєш з мемів? Тоді й твої друзі теж хіхікають. Регочеш з усього поспіль, навіть якщо на це немає причин? Твоя компанія цілком підтримає твою ініціативу. Але найцікавіше те, що це може працювати й навпаки. Якщо хочеш потрапити в якусь компанію або створити навколо себе певне середовище, треба розуміти гумор так, як це роблять вони. Через кілька місяців ти виявиш біля себе людей, які люблять твої жарти, просто тому, що ти хотів бачити їх біля себе.
Гумор — це навичка.
Так, щоб нормально розуміти гумор, треба вчитись. Потрібно читати книги й аналізувати гумористичні засоби, дивитись комедії й вловлювати сенс, переглядати карикатури й дізнаватись, чому їх намалювали. Гумор — не в ДНК, він у практиці.
Гумор — це відсутність меж.
Можна жартувати про будь-що. Абсолютно про будь-що. Повна свобода. Плюралізм ідей. Бо гумор не має меж. Проте їх мають люди. Важливо не забувати, що гумор, відірваний від людини, нічого не вартий. Так само нічого не коштує гумор, який не відповідає принципам індивіда. Жарти жартами, але мораль — вище.
Це все гумор. Він різний. Точніше різноманітний. Але важливий. Він не є рисою «соціальності», він є його умовою. Гумор може суперечити певним суспільним нормам, але не варто надавати цьому гострої уваги хоча б тому, що гумор і сам по собі суспільне явище. Не треба його досліджувати. Нам його треба розуміти. Ми ж все-таки люди.
Ілля Рудійко
Зелені дискусії
Екологічна свідомість стала невід’ємною складовою бізнес-моделі мабуть кожного сучасного виробництва. Чому так?
По-перше, підприємці хочуть бути на одній хвилі з їхньою цільовою аудиторію і виробляти продукцію, що буде покривати наявний попит на певні товари з боку споживачів.
По-друге, це зацікавленість виробника долучитись до вже загальносвітової тенденції виробництва продуктів, що зменшують негативний вплив на довкілля — це може бути вторинне використання сировини для виготовлення нових речей чи заміна матеріалів на ті, котрі можна назвати більш еко-дружніми.
Цього четверга вже на третій зустрічі з серії Зелених дискусії обговорювали екологічно свідомі бренди в Україні. Ці зустрічі організовуються могилянським Екоклубом «Зелена хвиля». Запрошеною гостею була Олеся Вершигора, засновниця бренду еко-сумок ручної роботи.
Олеся розповіла про українські бренди, котрі займаються виготовленням своїх товарів за допомогою апсайклінгу (з англ. — вторинне використання). Бренд Олесі виготовляє плетені сумки, так звані «авоськи», котрі були дуже популярні в радянські часи. Зараз ця мода повертається, навіть уже встигла перетнути межі України.
З’явились бренди, котрі створюють зі старого одягу новий, додаючи на них сучасні принти, які так до вподоби молоді. Навіть зі старих джинсів ш`ють нові за унікальним кроєм. Наприклад, одні з таких, виготовлені українською компанією, носить Lady Gaga. Зі звичайної баночки з-під шампуню виготовляють намисто, браслети, а зубні щітки роблять з крохмалю та використаного паперу. Деякі компанії пішли навіть далі та почали виготовляти жіночі сумки з вологонепроникного паперу, блокноти з унікальними обкладинками зі старих сорочок. Старі меблі зараз не просто викидають на смітник, а реставрують! Навіть з використаних скляних пляшок роблять склянки та підставки. І найголовніше — це все українські компанії, тобто можна з гордістю стверджувати, що Україна приєдналась до світової тенденції еко-свідомого виробництва.
Також ми обговорювали питання самосвідомості громадян України зараз, наскільки складно відмовитись від своїх звичок, що мають нищівний вплив на природу. Одностайно дійшли згоди, що цей процес довготривалий, потрібна активна агітаційна та просвітницька діяльність, щоб люди нарешті зрозуміли важливість стану довкілля та причетність кожного з нас до нього. Таких зустрічей із цікавими лекторами буде ще багато, то ж можу порадити вам ставати більш відповідальними та еко-свідомими громадянами, а також слідкувати за подальшими анонсами від Екоклубу.
Сергій Фірак
Скрипторій: Сторонній
Колоніальний Алжир. Тридцятирічний Мерсо. Пекуче сонце, прохолодна вода, спокій. Взаємна байдужість людини та світу. Мерсо не потрібно нічого змінювати, адже він сам і сутність життя не зміняться. Він насолоджується, відчуває промені сонця, плаває, допоки не втомиться, а потім повертається додому. Працює, іде на обід, повертається. Усе своє життя він споглядає, його дії залежать від зовнішніх обставин, що врешті-решт призводять до певних наслідків.
Як гадаєте, що відчуває вбивця? Чи може людина вбити через пекуче сонце? Чи може людині бути цікаво, як це, звести курок? Можливо не тільки Мерсо та подібні до нього ладні відповісти на такі питання.
“Всі здорові люди бажали смерті тим, кого вони люблять”
Мерсо. Сторонній, незнайомець, чужий. А для кого? Для людей, що відчувають провину від скоєного, кохають когось та плачуть на похороні рідної матері. Мерсо не такий. Він — чоловік, що чесний з собою та з усіма іншими. Байдужий, але чесний. Він визнає свої почуття й не збирається їх приховувати. Для нього не існує провини, лише відповідальність за те, ким він є. А чи повинно існувати щось, окрім відповідальності? Чи існує щось, окрім відповідальності?
«Як він упевнений у своїх небесах! Ви тільки подивіться! Але ж усе небесне раювання не варте однієї-єдиної жіночої волосинки. Даремно він вважає себе за живого, він-бо живий мрець. Ось я з вигляду злидар, знедолений. Але я бодай впевнений у собі, впевнений в усьому куди більше, ніж він. Я впевнений, що живу і що скоро прийде по мене смерть. Атож, ось тільки в цьому я й упевнений. Але принаймні цієї істини мене ніхто не позбавить»
Альбер Камю через усе своє життя і твори намагався розвинути ідею абсурдної людини. Це та людина, що усвідомлює тлінність свідомості, обмеженість власної волі, «ласкаву байдужість світу», та попри все діє в межах часу, який їй відпущено життям. Щасливий Сізіф, що продовжує діяти, усвідомлюючи марність власних дій.
«Споглядаючи це нічне небо, всіяне таємничими знаками і зірками, я вперше відкрив свою душу тихій байдужості світу. Я збагнув, який він подібний до мене, ніби мій брат, і тому я відчуваю — я був щасливий, я щасливий і зараз»
Може це і є свобода. Як вважаєте?
Єлизавета Луцька
Ілюзіон: Лев
«Лев» — фільм, котрий я без миті вагання пораджу подивитись кожному.
Є такі фільми, котрі осідають у глибині душі та змушують довго думати про них, переглядати час від часу, щоб знову відчути ці емоції. «Лев» — це душевне кіно, перш за все, тому мушу зізнатись: я щоразу плачу, коли його дивлюсь - це сльози розуміння та співчуття герою, його трагедії.
Так спонтанно я пішов на нього в кіно, що напевне навіть не звернув би уваги на нього. Це було б моєю великою помилкою. Це один із тих фільмів, котрі спонукають до мислення, обдумування життя, своїх дій та вчинків, їхньої правильності.
Сюжет стрічки засновано на реальних подіях 1986 року. П’ятирічний індійський хлопчик загубився на вулицях Калькути, на відстані тисяч кілометрів від дому. Він намагається знайти свій дім та брата, проте його усиновлює пара з Австралії. Вже через 25 років, ставши дорослим чоловіком, Сару починає все частіше турбувати питання — де його дім та рідні? Хлопець, не маючи жодних конкретних спогадів, котрі б могли підказати звідки він, крім візуального зображення в голові намагається за допомогою Google Earth віднайти свій перший дім.
Кінокартина змушує глядача замислитись над важливістю дому та рідних людей, неможливості існування без них, питання різноголосся в сімейних стосунках. Режисер картини Гарт Девіс показує історію героя від початку до кінця, усі проблеми та пригоди, котрі зустрічаються на шляху, усе для того, щоб глядач пропустив цю трагедію через свою душу. Тут зображується жорстка реальність та несправедливість нашого світу, особливо сцени, де дія відбувається в Бенґалі. Стрічка наповнена колоритними пейзажами природи Індії та Австралії. Значного психологізму фільму додають саундтреки, спеціально записані для нього.
У читача виникає логічне запитання, чому фільм називається «Лев»? Відповідь на нього йому доведеться шукати самостійно.
Нехай кожен віднайде свій шлях додому.
Сергій Фірак
Вісті з уку: Повернення втраченої поетеси Зузанни Ґінчанки
Чи ви коли-небудь чули про Зузанну Ґінчанку?.. Яскраву поетку-модерністку, чий творчий розквіт обірвала Друга світова війна? Студенти УКУ отримали можливість торкнутися до забутої мистецької історії.
Цього тижня відбулася зустріч з літературознавцем і перекладачем творів письменниці Ярославом Поліщуком (модерував Данило Ільницький).
Як творча особистість, Зузанна Ґінчанка сформувалася на культурному помежів’ї. Єврейка за походженням, вона виросла в Рівному в російськомовній сім’ї і навчалася в польській гімназії. На меморіальній таблиці у Кракові Ґінчанку описано як «поетку польської мови з вибору». Вона свідомо обрала для своєї творчості вивчену мову і, за словами Ярослава Поліщука, іноді використовувала її для поетичних експериментів, до яких би не вдався мовний носій.
Зузанна почала писати вірші ще в шкільні роки, а закінчивши навчання, виїхала до Варшави. Там вона видала свою єдину прижиттєву збірку «Про кентаврів» та швидко здобула визнання польської літературної богеми. Друга світова війна змусила поетку втікати до Львова, а звідти — дивом уникнувши облави — до Кракова. Проте врятуватися Зузанні Ґінчанці таки не вдалося…
Після війни пам’ять про поетесу втратили в Україні. Тільки нещодавно розпочалися спроби відкрити її творчість українським читачам. Зокрема, професор Поліщук переклав добірку поезій Зузанни Ґінчанки, яку було видано торік. На обкладинці книжки — вродлива жінка із сяючою посмішкою, проте на сторінках розгорнулася широка гамма почуттів: і радість життя, і пристрасть, і тривожне передчуття смерті…
Зузанну Ґінчанку не можна сприймати поверхнево, як маску. Вона не просто екзотична красуня і не лише невинна молода жертва Голокосту. Її поезія самобутня й багатогранна — безперечно варта уваги як дослідників, так і читачів.
Записала Леся Чебан,
редакторка журналу «О’казія»
© Спудейський вісник, 2019
