Спудейський вісник №11 (07.04.19)
Переднє слово
▼
Вісті
▼
Le Bonne Nuit
▼
Як тебе не любити…
▼
Sem&Co
▼
Слово за слово: Таня Зайвая
▼
KVIT LIVE
▼
Єреван
▼
Ілюзіон: Рим
Переднє слово
Настрій — передсесійний. Тому багато не писатиму, бо дедлайни горять, а викладачі прагнуть побачити мою писанину точно сильніше, ніж будь-хто із вас. Я просто хотіла привітатися, знову сказати дякую за те, що ви з нами, хотіла побажати натхнення, терпіння, сил, міцних нервів, наповнених кавою чашок, дописаних вордівських сторінок і солодких снів. Ну і звичайно приємного прочитання нового СВ.
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського вісника”
Вісті
Зелені дискусії
Запрошеним гостем четвертої зустрічі з серії Зелених дискусій буде Павло Вишебаба — громадський активіст та лідер руху Хутроff. Зараз він активно працює над просуванням законопроекту #10019 і вже цієї середи прийде на Дискусії!
Чи потрібні Україні хутрові ферми? Чи є від них шкода довкіллю? Які альтернативи натуральному хутру? Як це мати активну позицію проти однієї з найприбутковіших галузей тваринництва? Такими будуть питання для обговорення, адже формат передбачає можливість висловити власну думку та отримати нову інформацію від спікерів та учасників дискусії.
In disputando veritas gignitur
Просто приходь, вхід вільний!
Коли: 10 квітня 16:30
Де: FIDO hub (KMArt Space)
Публічні лекції по історії фотографії ХХ століття
Вже минулого століття фотографія стала повноцінним видом мистецтва. У Європі та США створювались особливі теми, образи та провокації. Ці знімки стали музейними раритетами із чималою ринковою цінністю і довгим шлейфом для наслідування. Авторський лекторій Діани Клочко представить ці імена у зворотньому порядку — від найдорожчої фотографині нашого часу до одного з піонерів американського документальної зйомки.
15.04 — “Енні Лейбовіц і фемінізм”
22.04 — “Гельмут Ньютон і культура глянцю”
6.05 — “Анрі Брессон і вуличні події”
13.05 — “Ман Рей і сюрреалізм”
20.05 — “Альфред Штігліц і фрагментування тіла”
Лекції відбуватимуться з 18.00 до 19.00 у «Колізеї» (другий поверх КМЦ НаУКМА). Для студентів і співробітників Могилянки — вхід вільний.
Le Bonne Nuit
«Roaring twenties» — саме так називали епоху 20-х років ХХ століття у США. Це був час, не зважаючи на загальну повоєнну депресію, сповнений джазу, світла та вечірок. Ця яскрава атмосфера захоплює багатьох. Проте чи вдалося могилянцям хоча б на трохи поринути у минуле і принаймні уявити себе в одному з кабаре у Чикаго?
Le Bonne Nuit — вистава від фрешів ФСНСТ, що відбулася п’ятого квітня. Саме перенести глядачів у славнозвісні 20-ті роки було її метою.
Це була велика несподіванка. Відносно не часто щось подібне відбувається у стінах актової зали КМЦ, якщо це не Вечір знайомств чи будь-який із днів факультету. Протягом кількох тижнів перед виступом у Могилянці почали з’являтися красиві постери, згодом вийшло яскраве промо, а також організатори влаштували гівевей із крутими призами від своїх спонсорів. Стало цікаво, що ж з цього вийде.
От нарешті п’яте квітня. КМЦ. 18:30. Глядачі почали заповнювати залу. За декілька хвилин обіцяне та яскраво розрекламоване шоу почалось. Засяяли софіти, роз’їхались куліси, заграла «New York» Френка Сінатри — кабаре відкрито.
На сцені співачка у блискучій сукні, навколо неї, пританцьовуючи, готуються до приходу гостей акуратно вбрані офіціанти. Атмосфера поступово починає захоплювати.
Протягом виступу глядачам показали кілька маленьких сцен — відображень різних життєвих стереотипів — по одній на кожен з п’яти столиків на сцені. Тут і стосунки матір — донька, і ділова самотня жінка, і навіть… У джазі тільки дівчата (якщо ви розумієте про що я, звичайно). Ідея не банальна. Виглядала свіжою та динамічною. Особисто я дивилася виставу з інтересом.
La Bonne Nuit не залишився ні без яскравих костюмів, ні без танців у стилі 20-х років. Можна сперечатися, чи був виступ ідеальним, чи пройшло все так, як було заплановано, та склалося враження, що абсолютно всі його учасники отримували задоволення від того, що відбувалося. Актори викладалися на повну — а багато хто з них виступав на сцені (і тим паче танцював) вперше.
Також, у перервах між сценами були названі переможці вищезгаданого гівевею.
Проте за всією яскравістю, яку побачив глядач ховається великий масив проробленої роботи. Про те, як готувалися до Le Bonne Nuit та що було цікавого за лаштунками ми спілкувалися з режисером виступу — Олегом Собчуком, ФСНСТ, Політологія — 3.
Звідки взялася ідея виступу?
Якось я дивився фільм і там відкрили підпільний заклад, який відповідав стилю кабаре. У цей момент я подумав: чому б фрешам не зробити щось подібне? По-перше — це гарно, естетично та в Могилянці такого ще не було, а по-друге, їм (фрешам) треба вчитися щось робити разом.
Чому герої за столиками зображують саме стереотипи? Чому саме жінки?
Насправді на початку все було не так. Наш виступ не мав містити ніякої моралі чи ще чогось подібного. Основна мета була показати естетику кабаре та розважити людей, але адміністрація наполягла на тому, що там має бути певна мораль. Тому ми вирішили не переписувати сценарій, а просто трошки його підбити під тему стереотипів.
Розкажи трохи про підготовку заходу. Що було найважче?
La Bonne Nuit — найвимученіший захід, який мені коли-небудь випадала нагода організовувати. Фреші ще не мають тих навичок організаційної роботи, не розуміють, що від вчинку кожного з учасників будуть залежати всі з команди. Цього виступу могло і не бути 2 рази, бо то колектив між собою погризеться, то апаратура не запрацює, то у мене не витримували нерви як у керівника. А так все було більш-менш непогано.
На твою думку вам вдалося втілити на сцені ту атмосферу кабаре яку ви хотіли передати?
Танці і декор так точно. Постаралися викластися на максимум у цьому плані. Актори могли зіграти і краще. Ні, я не виню їх у чомусь, адже вони лише вчаться виступати на великій сцені, проте мені здається, що вони так само як і я засмутилися через кількість людей і тому розгубилися. Усе інше мені сподобалося і в тому числі фотозона.
Плануєш робити щось подібне у майбутньому?
Планую передати цю естафету далі. Бути організатором, проте не заморочуватися так, як цього разу. Думаю фреші навчилися багато чому, і я спокійно довірю їм наступний виступ.
Самі ж фреші, які брали участь у виставі, переважно позитивно відгукуються про виступ.
Ми дуже задоволені тим, що зробили. На жаль, прийшло не стільки людей, скільки ми очікували, проте ми раді, що зробили цей виступ, хоч і не без помилок. Сподіваюсь, що ті хто прийшов учора розділяють наші почуття, і ми недаремно старалися.
Олександра
Думаю, в нас вийшло маленьке сімейне свято, бо ми справді стали близькими одне для одного. Ми дуже вдячні усім, хто прийшов подивитися та підтримати. Маю надію, що всі глядачі побачили не тільки гіперболізовані жарти, а й десь у підсвідомості задумались над реальними проблемами нашого суспільства.
Сніжана
Ми дуже здружилися з деякими людьми. Це дуже круто!
Марина
А що стосовно глядачів? Що думають вони?
Le Bonne Nuit — страва, яку краще б подали гарячою. Бо лишився красивий вигляд, чудові відточені танці, але все решта було сирувате, як на ту подію, з якою так тягнули і яку так відкладали.
Анонімно
Ідея та концепт цікаві, цьому сама по собі тематика сприяє. Власне, вона найбільше й зачепила. Проте, на жаль, той випадок, коли якість ідеї не покращує її втілення. Сам перформанс якимось не дуже насиченим вийшов, ніби неповним.
Марія. ФСНСТ — 1
Чи можна однозначно відгукнутися про захід, організований Олегом Собчуком? Запальне кабаре, красиві костюми і ще більш красиві дівчата (упс! то, швидше всього, були все-таки хлопці), яскрава гра та не надто яскраве освітлення на сцені. Проте пам’ятаєте тривалість Дня ФГН? Поки ви прочитали цей рядок, виступ La Bonne Nuit уже встиг закінчитися. На теми «чи варто було стовбичити в Могилі до вечора» та «оце заради цього я приїхав?» слід провести додаткові соцопитування, але, в будь-якому разі, ми готові ще раз поаплодувати акторам з ФСНСТ та всім причетним до виступу, адже вони безсумнівно привнесли блиск у п’ятничний вечір. Сподіваюся, глядачі, що виграли сертифікати на зачіску, макіяж, фотосесію та наліпки, залишаться задоволеними.
Володимир. ФПвН — 1
Le Bonne Nuit можна довго обговорювати, сперечатися стосовно деталей цього виступу, та з рештою, головне, що для учасників події участь в ній безумовний плюс. Адже будь-який досвід — це досвід. Важливо підтримувати подібні ініціативи, особливо, коли цим займаються першокурсники. Такі події допомагають знайти нові знайомства, навчитися працювати в команді та загалом зробити велику могилянську сім’ю ще більш дружною.
Вакулюк Марія
Як тебе не любити…
У Києві я живу вже сім місяців. І ніяк не можу звикнути до захоплення, яке переповнює мене під час дороги до столиці. Кожного разу слухаю одні й ті самі треки, а саме MISTO i Big City Life. І кожного разу відчуваю їхній ритм, що відбивається в темпі мого кроку, коли заходжу до метро. Але, коли я покину вагон через кілька станцій, зникне захоплення, зникне ритм, зникне натхнення. Я це називаю адаптацією.
Звісно, навіть така людина як я мала б досить швидко звикнути до Києва. Лише перші дні дарували мені захват від краєвидів величезних площ, які я не міг знайти в рідному місті. Але тепер все інакше. Холод, прагматизм, раціоналізм. Нічого, що перейшло б межу нормального, для мене в Києві не залишилось. Тепер мій дім тут.
Спочатку Київ був лише мешканцем моєї уяви. Не можу сказати, що мріяв про нього, але думка про те, що житиму саме тут, не покидала. Таке велике місто напевне приховує в собі безліч способів реалізації мого потенціалу, або хоча б інтересу. Галереї, фестивалі, концерти, лекції, майстер-класи. Стільки всього мене чекало. Таким Київ був до жовтня.
Другий місяць осені перейменував Київ на «Місто байдужих». Поки їхав в автобусі, повз нього пролетіло декілька машин швидкої, поліція, пожежки. Мабуть, сталось щось серйозне. Одразу дістаю телефон, починаю гуглити, моніторити. Але навколо мене тиша. Людям не цікаво. Їм байдуже. Навіть коли інцидент серйозний. А може то твій дім горить? Може то твоя машина вибухнула? А люди? Постраждалі? Нуль реакції. Абсолютна холодність. Розчарування.
Згодом Київ трохи реабілітувався для мене. Він став одним великим стадіоном. Усі поспішають, усі біжать. І це класно. Таке відчуття, що лише кияни розуміють значимість власного часу. У добі всього 24 години. І кожну треба використати максимально продуктивно. А якщо враховувати, що ти втратиш кілька годин у дорозі з дому на роботу і з роботи додому, а також інші короткі дистанції, то часу залишається зовсім мало. І кожен намагається схопитись за вільну хвилинку так, щоб вона перестала бути вільною.
Тому в столиці неможливо жити без тайм-менеджменту. Якщо в тебе немає плану на завтра — ти втратив день свого життя даремно. За це я обожнюю Київ. Кожен цінує час. Тому темпи тут завжди швидкі і за ними треба встигати.
Тим не менш, Київ завжди буде для мене неймовірно великим. Незважаючи на значимість твоїх дій, ти лишатимешся лише малою людиною серед гігантських будинків. Схоже на лабіринт. Бігаєш серед стін, метушишся. Різниця в тому, що ти не шукаєш вихід. Ти бігаєш всередині для того, щоб і надалі бігати всередині. Одні й ті самі маршрути, одні й ті самі локації. Але воно того варте, адже кожного разу знаходиш щось нове в давно забутому й старому. Київ багатогранний.
Зараз почався восьмий місяць мого проживання тут. Наразі Київ означає для мене квест. Великий квест. Задача: самому шукати заклади, які ти хочеш відвідати, можливості, які тобі треба реалізувати, людей, з якими будеш спілкуватися. У цих пошуках і проходить мій другий трим. Якщо задуматись, у таких пошуках проходить усе життя. Але чомусь лише в Києві приходить усвідомлення цього. Таким він був, є і буде. Такий Київ.
Ілля Рудійко
Sem&Co
Якщо коли ви чуєте «Михайль Семенко», у вас в голові зринають рядки «Осте сте бі бо бу» і нічого більше, то ви напрочуд мало знаєте про цю людину. Він не лише поет доби Розстріляного відродження, а й основоположник українського футуризму. Його життя не може не зацікавити, хоча, на жаль, мало хто з сучасної молоді справді ним цікавився (хіба що на уроках літератури).
«Чи це історія ХХ століття, чи ХХІ, вирішувати тобі» — фраза, яку я побачила на брошурі «SEM&CO», стала своєрідним знайомством з перфомансом від Студентського театру НаУКМА. Режисерка провела тонку паралель між митцями ХХ століття, які на початку 20-х років мали свободу вільно думати і творити, а під кінець 30-х цю свободу забирали разом з їхнім життям. Хіба ХХІ століття дуже відрізняється від тих реалій? Чи це нормально, коли українських митців запроторюють за грати без явної на те причини?
Але давайте по порядку. Заходимо до зали. Усе завішане темними шторами, увагу одразу привертає чорне фортепіано, автентична лампа 20-х років на ньому та музикант за ним. «Я точно потрапила туди?» — думається мені, а тиха музика знай огортає мене. Раптовий початок вистави — барабанний бій і крики акторів, що зображують футуристів: «Пали кобзар! Ми — нова генерація!»
Що ж, перші «акорди», а вже подих перехоплює. Мене найбільше зачепила та сама паралель між «нами» і «ними». Автори показали, як радянська влада пригнічувала вільних митців і змушувала відмовлятися від своїх слів і переконань, ув’язнювала, вбивала. Це все було покладено на сучасні реалії: історію Олега Сєнцова та інших митців, ув’язнених у Росії. Що більше приходило усвідомлення, то сильніший біль я відчувала.
«Якби Семенко жив зараз, я переконана, він був би панком» — так коментує особу Семенка режисерка вистави Анна Крисальна. Футуризм — це про новаторство, яке шокує, вражає і надихає. Також авторка наголошує на багатстві українського футурузму, додаючи у перфоманс персону Маяковського, який у всіх одразу асоціюється з футуризмом, на відміну від Семенка. Вона зображує їх друзями в житті, але дуелянтами за вільний зміст і форму творчості. Окрилена думкою можливих змістів, моя уява будувала надзвичайні образи впродовж всієї вистави, але кінець кінцем моє тіло вкрилося гусячою шкірою від пісні Івасюка «Червона Рута», яка виконувалась на Майдані. Відеоряд фінальною ниткою провів аналогію в моїй голові, і хаос моїх думок перетворився у шокуючу гармонію.
Це було не просте читання віршів, це був моноліт, справжній перфоманс, як і обіцяли автори. Він зачепив мій розум і душу, я поглинула виставу до останньої краплі, останнього слова, і мені хотілося ще. А навіть більше мені хотілося б, щоб молодь ширше розплющувала очі. Адже тільки ми можемо змінити власну долю.
Марина Семенченко та Ольга Гунявая
Слово за слово: Таня Зайвая
Кожен могилянець знає, що КМА — це не стіни. КМА — це люди. Та чи знають могилянці цих людей? Які вони? Чим вони займаються? Про що думають? Дивно, але не всі знають відповіді на ці питання. А знати їх треба, адже колись такі питання постануть щодо вас.
Із цього випуску «Спудейського вісника» ми вводимо нову рубрику — «Слово за слово», де будемо спілкуватися з тими самими людьми, які створюють атмосферу Могилянки. Читайте, аналізуйте, беріть приклад. Знайомтесь, це Могилянка.
Першим гостем нашої рубрики стала Таня Зайвая, ФГН, філософія-3. За три роки в Києво-Могилянській академії вона встигла зробити багато цікавих і важливих речей (будьте певні, надалі вона встигне зробити не менше). Про деякі з них Таня розповіла.
Ти — одна з учасниць команди ReWine. Дуже цікавий проект, як на мене. Як народилась така ідея?
Ми зібрались в команду, майже не знаючи одне одного (на предмет «Креативний менеджмент», який вважаю за найкращий, який я прослухала). Вирішити, якою буде наша ідея, треба було дуже швидко, і ми перебирали всі можливі і неможливі варіанти — зупинились на тому, що це має бути не сервіс, а магазин, і такий, аби конкурентів було мало. Намагались відштовхнутись від сучасних проблем не тільки світу, а й у Могилянці — наприклад, залишку пляшок після веселих вечорів на КМЦ. Так і зародилась ідея посадити туди сукуленти (хоча єдина картинка, через яку ми це уявляли, був колажик з Пінтересту).
Чому пляшки трансформуються саме у вази?
Насправді, коли ми почали думати про RRR (Reduce, Reuse, Recycle) і поглиблюватись в цю тему, ми зрозуміли, що все набагато важче, ніж ми думали. Можна робити і посуд, і інші елементи декору (ми ще плануємо робити підсвічники), але зупинились на тому, що в людини в місті (особливо в такому місті як Київ) є певна потреба в гармонії з природою, і вирішили поєднати це з вічнозеленими рослинками — сукулентами, бо за ними легко доглядати (народ в Києві зайнятий і лінивий). Наш ReWine — це про красу: поєднання природи і людської діяльності, екологічного та естетичного, синтез існуючого і новоствореного.
Пляшки з-під чого більше люблять рослини: біле сухе чи червоне напівсолодке?
Думаю, наші рослинки люблять рятувати всі пляшки. По секрету, ми навіть спробували розрізати одну пляшку від горілки, але це виявився повний фейл.
Тепер трохи про тебе. Ти співаєш, до того ж дуже гарно. Як довго цим займаєшся і що в цьому знаходиш?
Музикою я жила скільки себе пам’ятаю, а професійно вокалом займалась з 8 років. Знаходжу в цьому себе, світ, знаходжу відповіді на запитання, натхнення жити і натхнення надихати інших.
Що важливіше: слова чи мелодія?
Я завжди була з тих, хто прискіпливо перечитує текст і знаходить там мільйон філософських думок. Я ніколи не співатиму пісню, сенсу якої я не пережила або не відчуваю. Але з часом помітила, що мене і в пісні без особливих думок може зачепити певний “flow” або якась вірусна мелодія, цікаві звуки, біти.
Як звук (тим більше музика) впливає на людину?
На всіх по-різному. Моя сім’я, наприклад, зовсім не слухає музику, і цей факт досі мене дивує, бо я не можу без неї жити. Я знаю безліч людей, які також не можуть жити без музики: це така собі медитація, яка чомусь потрібна всім людям мого оточення. Як на мене, музика впливає на все у світі людей.
Як синтезувати натхнення?
Якби хтось знав відповідь на це питання, творчості не існувало б. Я беру натхнення від людей. Мене надихає та сама музика, люди, що люблять життя і насолоджуються ним, мистецтво загалом. Іноді натхнення не вистачає і я просто працюю над собою: відпрацьовую якісь прийоми, співаю старі пісні або просто відпочиваю від музики, це нормально. Змусити натхнення з’явитись неможливо, але на мою суб’єктивну думку, варто просто відпустити всі негативні думки (або й не відпускати), видихнути і подивитись навколо. У мене часто це спрацьовує.
Ілля Рудійко
KVIT LIVE
Вони — KVIT — Студентське Радіо Могилянки — відкриті, амбіційні, цілеспрямовані та безмежно талановиті. У повітрі відчувається аромат весни, а на плацах КМА вирує диво та музика. І, звичайно, не без участі молодих та обдарованих.
Це важко пояснити словами: ти стоїш на плацу, вслухаєшся в гармонію звуків, заплющуєш очі від насолоди. У такі моменти легкості ти смакуєш молодість на повну, знаючи: це класно — бути студентом, тим паче, спудеєм КМА, котрого оточують такі люди. KVIT створює атмосферу невимушеності з нотками фамільярності — ти в колі родини, і разом вам добре: танцюєте, співаєте, усміхаєтеся сонцю та один одному. Ти в полоні таланту, що вирує на плацу під час великої перерви — безмежно щасливий…
“Формат KVIT LIVE ми вигадали відносно давно, ще восени. Мабуть, відчували, що маємо дарувати музику трохи частіше, ніж раз на місяць, і могилянцям це припаде до душі”
— розповідає Нікіта Зінченко, координатор івент-відділу KVIT.
“Ми за творчість, тому в KVIT LIVE беруть участь не лише ті, хто є членами радіо — завжди відкриті для співпраці, якщо це дуже талановито та щиро”
Я цікавлюся планами KVITів на майбутнє, Нікіта ж натхненно продовжує:
“Безумовно, ідей багато: реформ зазнає і склад організації, і концепт заходів, і формат Радіо загалом, та всіх секретів не розкриватиму — слідкуйте за нашими новинами!”
“Ідея проведення KVIT LIVE була спільною, а значить, безумовно, правильною та злободенною. Хіба жива музика на перервах — це не те, що було потрібно нашим студентам?”
— ділиться враженнями Ілля Лапко, активний учасник заходів.
“Дуже приємно, коли ти отримуєш неймовірний фідбек від спудейства: молоді подобається такий формат — для нас це, звичайно, найвища похвала. KVIT LIVE надихає на бажання творити та створювати, відкриватися людям та відкривати людей для себе, радіти, усміхатися та бути частиною чогось великого. Хіба це не чудово?”.
Скарлат Юлія
Єреван
Блукати тропічними джунглями, мовчати в монастирях Тибету, досліджувати багаторічні традиції Японії чи захоплюватися природним розмаїттям Східної Африки — що тільки не спадає на думку, коли приходить бажання пізнавати щось більше, ніж європейські площі та американські мегаполіси. Досить ймовірно, що в майбутньому я все-таки поставлю хрестики навпроти кожного з цих пунктів, проте розпочати вихід за рамки звичного судилося з менш екстремального, але все ж незвичайного варіанту. Мандрівка, на успіх якої не було жодних сподівань, несподівано перевершила всі очікування й залишила французькі вулички та бельгійські вафлі в невиправних аутсайдерах.
Єреван — місце з тисячолітньою історією (не просто слова, адже місто на 29 років старше за Рим), незрівнянним колоритом та атмосферою. Саме тут мені пощастило провести кілька тижнів в оточенні тих, кого називають непересічними особистостями, шукати славнозвісну гармонію й створювати спогади, які ще довго будуть нагадувати, що життя, виявляється, непогана штуковина. Метою подорожі була участь у міжнародній конференції, але за волею долі (читай — українських авіаліній) ми мали кілька днів для самостійного блукання містом, що зробило цей досвід ще більш особливим.
«Тут Схід зустрічає Захід» — несподівано філософська думка від місцевого дідуся, з яким ми завели розмову про місто в перший день своєї подорожі, виявилась напрочуд правдивою. На вулицях Єревана дійсно гармонійно співіснують відлуння давньої історії й сучасність, східні мотиви та європейські традиції. Щоб зрозуміти його або назавжди полишити цей невдячний задум, варто лише прогулятися площею біля підніжжя Каскада (місце, з якого відкривається найкращий краєвид на знамениту гору Арарат), де є скульптури сліпучо блакитної пташки, величезної жінки, яка курить, римського воїна, кролика, чайника й антилопи. Контрастів додають і вишукані модерні будівлі поряд зі скромними двоповерховими будиночками, які дивом витримують подібну конкуренцію.
Фортеці, музеї, меморіали, церкви, архітектурні та природні композиції — культурного багатства вистачить навіть для найвибагливіших поціновувачів. Особисто мене (як не розпещену таким добром мешканку Києва) приємно потішила величезна кількість розкиданих по місту фонтанчиків з дуже смачною та джерельно чистою водою, яку, до речі, місцеві завжди п’ють з-під крана. Щодо їжі тілесної, а не духовної: бракує епітетів для опису задоволення, яке виникає, коли вдихаєш аромат свіжої випічки чи запашної кави. Маленький дисклеймер: в Єревані не знайдете жодного «Макдональдза», чому я радію всією душею. Куштуйте тут національну кухню, багату спеціями, травами та палітрами смаків.
Можливо, мої враження досить суб’єктивні, адже важко залишитися незадоволеною містом, у якому за короткий проміжок часу триста людей з різних куточків світу стають однією дружньою родиною, але, як на мене, Єреван — ідеальне місце, щоб пережити подібні емоції, скільки б вам не було років і звідки б ви не приїхали. Коли йдеш вулицею — тобі посміхаються. І це щодня робить твій світ набагато кращим.
Висновки прості: хочете милуватися горами, шукати біблійські ковчеги, смакувати долму чи просто трошки щастя, тепер ви знаєте, де все це шукати. А я знаю певне, що цей світ безмежно цікавий, і раджу не втрачати ті дивовижні можливості, які приносять щиру радість вже сьогодні й допомагають відчути повноту життя, а може й спричиняють його кардинальні зміни.
Тоня Мамбик
Ілюзіон: Рим
Бувають такі історії, що не зважаючи на свою на перший погляд простоту, залишаються з тобою на довгий час. Щоразу ти повертаєшся до них, осмислюєш і раптово усвідомлюєш, чому ж все-таки тебе так зачепило. А все тому, що вони часто втілюють у собі життя в усій своїй повноті: із радістю, болем, любов’ю, розчаруванням — із усім, що робить його таким, як воно є.
Цією ледь помітною магією пронизана кінокартина Альфонсо Куарона «Roma» або ж «Рим».
Куарон бере звичайну історію простої мексиканської родини середнього класу на фоні непростих для Мексики 70-х років та наповнює її фарбами. Так, саме фарбами. Навіть попри те, що фільм чорно–білий. Тут соковиті фарби безтурботного дитинства, яскраві барви першого кохання, похмурий колорит вуличних протестів, прохолодні відтінки зради — їх підсвідомо уявляєш, відчуваєш. Це скоріше емоції, почуття.
Фільм непростий.
«Рим» — не сімейна драма, не історія нещасного кохання, не історія прислуги. Це щось цільне. Ніякої зайвої мішури, ніяких перебільшень — взагалі нічого зайвого. Він живий, справжній.
Фільм ні до чого не закликає, нікуди не веде, тут немає ні інтригуючої зав’язки, ні ефектної кульмінації. Куарон майстерно передає дух, настрій моменту, захоплює спостерігача магією того, що відбувається, не намагаючись йому нав’язати ніяких особистих, політичних чи моральних ідей. Навпаки, ціль — вказати на велич абстрактного задуму.
Дивишся “Рим” швидко, навіть не помічаючи як плине час. Ти просто поринаєш у реальність цього фільму, а після — сидиш у тиші, обдумуєш побачене. Ти відчуваєш себе спустошеним, але це приємне спустошення. Таке буває, коли подивишся чи прочитаєш щось дійсно вартісне.
Загалом, цей фільм роблять деталі. Що, з рештою, не дивно, адже багато моментів у фільмі — автобіографічні. «Рим» віддзеркалює моменти дитинства та життя Альфонсо Куарона у Мехіко. Враження тоді ще хлопчика від непростої реальності навколо.
«90% сцен, показаних у фільмі, зняти за моїми спогадами. Мова йде про той період, який сформував мене і всю країну. Це був непростий час становлення Мексики», — зазначав Куарон в одному зі своїх інтерв’ю.
У фільмі немає жодного відомого актора. На головну роль служниці сім’ї — Клео Куарон взагалі взяв просту жінку з Мехіко. Попри це акторська гра тут на дуже високому рівні.
Особисто мене також вразила операторська робота (у цьому фільмі, до речі, Куарон виступав також і оператором). Багато сцен знято одним планом — камера не перемикається з кадру на кадр, вона просто обертається, щоб показати те, що навколо. Це створює ефект присутності, а також дозволяє повною мірою оцінити і роздивитися вже вище згадані деталі.
Багато кому фільм може не сподобатися. Дехто його не зрозуміє. Не всі люблять таке кіно. Проте, у підсумку, я все ж таки вважаю, що цей фільм варто дивитися. Хоча б для того, щоб нагадати собі, що життя цінне, що воно багатовимірне, що навіть у найважчих, найзаплутаніших життєвих ситуаціях варто йти далі та не втрачати надію.
«Roma» саме про це.
Вакулюк Марія
© Спудейський вісник, 2019
