Спудейський вісник №30 (13.10.19)
Переднє слово
▼
Вісті: Щира Могилянка
▼
Happy Birthday, ЕкоКлуб
▼
Правекзіт
▼
КМАркет
▼
Початок могилянської хімічної реакції
▼
Плацкарт
▼
“Без магнітиків” — альтернативний спосіб побачити світ
▼
Улюблені напої відомих українців
▼
Ілюзіон: Джокер
Переднє слово
Усім привіт!
І саме зараз ти відкрив(ла) наш 30(!!!) випуск. Просто тримаю в курсі.
Шляхом нескладних розрахунків, можна дійти й до висновку про те, що саме це означає: ми пишемо вже більш ніж 30(!!!) тижнів поспіль. Змінюється погода, стиль в одязі, спосіб мислення, улюблена кав’ярня… Навіть команда, яка працює над цим всим. Але ми лишаємося. Пишемо. Творимо. Для Могилянки і про Могилянку.
І це справді надихає. Надихає працювати ще більше, ставати ще кращими та тішити всіх наших читачів ще цікавішими матеріалами. Тому так, настрій: натхненний. Сподіваюсь, у тебе також. Бо ми вигадали для тебе дещо круте й неймовірно щире. Що саме? Читай далі.
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського Вісника”.
Вісті
Щира Могилянка
У день народження Могилянки, ми хочемо поговорити з вами… Щиро. Чесно і без прикрас про справжню правду — справжнє — те, що болить, те, що тішить, те, що сповнює серце ніжністю або страшенно дратує.
Саме тому ми запрошуємо вас на нашу творчу рефлексію. Ви можете говорити прозою, віршами , співати або просто слухати. Дійство відбудеться 15 жовтня о 6 годині вечора в Білому просторі.
Для того, щоб поділитися своєю історією, заповніть формочку
Happy Birthday, ЕкоКлуб
Зазвичай у народі число 13 вважають нещасливим. Нібито воно охоплене чорною магією, несе негатив і нічого не вдається. До того ж, з 13-річними підлітками важко навіть їм самим — це такий переломний момент у житті кожного, який просто треба пережити, коли все наївне, добре і спокійне розбивається в друзки об сувору реальність дорослішання. Перші висипи на шкірі, перші завалені серйозні роботи, зіпсовані стосунки з батьками, любовна драма. Хочеться блукати містом уночі під час зливи і слухати депресивні треки із стражденним обличчям… Проте одна надзвичайно активна і відроджена, як і сама Могилянка, студентська організація спростовує ці стереотипи і забобони. 10го жовтня, Екоклубу “Зеленій хвилі” виповнилося цілих 13(!) років і я, як членкиня, впевнена у тому, що це прекрасний період, адже Екоклуб молодий і квітучий, він тільки починає пізнавати життя.
То що воно взагалі таке ? Із чого він складається і чому такий важливий?
Екоклуб — це свідомі люди, що прагнуть стати тією зміною, яку вони хочуть бачити у цьому світі. Екоклуб — це небайдужість до середовища, в якому ми живемо, адже саме ми формуємо його. Екоклуб — це не порожні слова і обіцянки, а справжня дія і вчинки. Тут і зараз, тому що завтра може і не наступити.
З першими паростками зелені минулої весни прокинувся від тривалої сплячки і Екоклуб — спочатку відбувались Зелені Дискусії, TrashTag, а згодом у травні в стінах КМЦ пройшов Mohyla Green Day — захід, якого ще точно не було в Могилянці. Зона сортування, веганський фудкорт, майстер-клас із повторного використання звичних речей — і це тільки маленька частинка всього. Власне, у цей день, я і вирішила, що саме час і мені приєднатись до руху та виконати одну з основних неписаних заповідей альма-матер — використовувати можливості.
Я заповнила анкету, прийшла на свої перші збори, де команда вже була сформована, адже всі вони зустрілись ще на OpenCall у березні і готували той самий Green Day фестиваль. Коли я стояла і чекала на початок, було трохи ніяково і нервово, адже всі організації у КМА супер активні і завжди на своїй хвилі, на якій почати серфити одразу іноді важко, проте це таки було кохання з першого погляду. З самого початку я відчула, що мене вже вважали за свою, ділились планами, і ми разом вирішували вже наші спільні завдання. Ми садили кущі на першому плацу, запустили власний pro-eco guide у Інстаграм (обов’язково підпишіться, а то як не рідні, ну:) про те, як жити з меншою шкодою для планети, відносили на переробку сировину, що принесли на фест. Та, певно, великим нашим досягненням, чудовою командною роботою і перевіркою на витривалість став ремонт у нашому офісі — 3–307 (заходьте, якщо що), який ми майже завершили!
Для мене це дуже вагома частина спогадів з Екоклубу — фарбування стін у кілька шарів і молитви усім зеленим богам, щоб не гепнутись з тої (матінко!) височенної драбини, священна темно-зелена стіна, яку-не-можна-чіпати, наша вистраждана підлога… Усе тут стало рідним, тому що знаєш, що ти вклав сюди не тільки години своєї невтомної праці, а ще й частинку своєї душі.
Походи у Сільпо за їжею, дивні погляди перехожих на Контрактовій на твоє ремонтне вбрання у плямах від фарби, мозолі і ранки, які справді варті результату, адже це наш дім, наше маленьке затишне зелене гніздечко, де під мерехтіння гірлянд ми будемо пити свій чай, доглядати за зеленню і писати план з порятунку світу.
У цьому навчальному році ми вже встигли поповнити команду, побувати на кількох маршах, провести першу Своп-вечірку у Могилянці і ще один TrashTag. Екоклуб починався з невеликої групи екологів, були різні етапи, але зараз, із моменту відродження у березні, в організації знайшли своє місце представники усіх факультетів! І це прекрасний показник, адже незалежно від того, еколог ти чи філолог — нам всім жити на цій планеті! Мій особистий скарб тут — люди. Різного віку, життєвого вектору і стилю. Кожен — неймовірно захопливий: з кимось можна попити каву, з кимось охоче здирати фарбу, хтось підспівує тобі на Свопі, а з кимось просто добре. Ми всі унікальні, але разом — ми одна свідома сім’я. Дехто тут з початку відродження:
“Я в ЕкоКлубі вже 7 місяців. Історія почалась з Open Call. Пам’ятаю, у той день була дуже забігана та втомлена, були думки забити на все й нікуди не йти. Але в останній момент знайшла сили. І жодного разу не пошкодувала. У “Зеленій Хвилі” я віднайшла ще одну сім’ю та компанію однодумців. Було багато цікавого, активного, нервового, креативного. Особливо після того, як Настя (наша голова) запропонувала мені бути її замісницею. Також мене дуже вражає історія ЕкоКлубу: 13 років злетів та падінь, сотні членів організації, у кожного своя історія та свої проекти. Тож зараз наше завдання — продовжувати й розвивати спільну справу, робити то від душі.
На додаток хочу сказати, що дуже рада мати можливість поєднувати навчання на спеціальності “Екологія” з екоактивізмом.”
Анастасія Саква, ФПрН-2
“Мої перші півроку у складі Екоклубу “Зелена Хвиля,, пройшли неймовірно і захопливо. Коли я перший раз прийшов, я і не думав побачити настільки відчайдушних і цілеспрямованих людей. Я долучився одним із перших, зараз нас більше 70-ти людей, а це значить, що люди відчувають важливість розробки екологічних проектів. До вступу в клуб я мав тільки легкі потуги до екології, хоча вже мав ідеї для розвитку. Сьогодні моя свідомість цілеспрямована і дякую за це Екоклубу, бо за півроку я вже навчився багатьом речам, познайомився з прекрасною командою, брав участь в організації декількох івентів. Відповідально заявляю: якщо ви відчуваєте внутрішню потребу до реалізації важливих ідей або проектів, то сміливо долучайтесь до Екоклубу “Зелена хвиля”! Давайте творити разом!”
Влад Дегтяренко, ФЕН-МП1
“Знала про ЕкоКлуб я давно, але не була зацікавлена в тому, щоб стати його частинкою. Потрапила туди я, можна сказати, випадково…але ні трохи не шкодую про це. Реально закохана в активність, бажання рухатись і розвивати як цю СО, так і кожного члена команди. Наша голова, Настя Скок, надихає мене кожного дня, вона дуже розумна людина, активна і цілеспрямована. А ще дуже емоційна і щира. Саме завдяки їй я спробувала себе в якості фотографині, і зрозуміла, що мені мало того, що це дуже подобається, так у мене ще й непогано виходить. І я дуже вдячна за ту підтримку і натхнення, яке мені подарувала Настя. Єдине що, я, на жаль, зараз мало вкладаю свого часу і сил в ЕкоКлуб, бо навіть якщо маю трошки вільного часу, я намагаюсь його присвятити навчанню і трошечки для себе самої, бо дуже втомлююсь. Але я щиро люблю нашу СО, вітаю її з Днем народження, сподіваюсь на подальший розвиток і розквіт ЕК. Люблю!”
Маргарита Гуріна, ФПрН-2
А дехто приєднався після цьогорічного ФрешФесту і вже встиг зробити купу всього:
“Я обожнюю Екоклуб, тому що тут я знайшла своїх однодумців! А коли навкруги тебе люди, які розуміють і підтримують тебе, — це нереально круто! Мені дуже подобається, що ми робимо багато Добрих Справ для нашої планети. Тому я вдячна бути частиною цієї Студентської організації :)”
Анастасія Самойленко, ФЕН-1
“Взагалі тема екології — це те, в чому я “кип’ячуся” останні 3–4 роки. Саме тому Екоклуб був моєю мрією ще зі старших класів. Отже, питання “Чи не шкодую я?” автоматично відпадає. Зелена хвиля — це не просто спілкування за спільними інтересами. Це конкретні дії та постійний обмін досвідом. І для мене це найприємніше. Я була дійсно вражена, коли почула про реальні досягнення клубу, проекти та плани на майбутнє. Це саме те, чим хотіла займатись всі ці роки!
Не можу не згадати того, як класно допомагати робити ремонт в авдиторії та спостерігати в цей час посмішки на обличчях людей, що працюють поруч. А ще обійми з Настею після всіх зустрічей. Мене це мотивує навчатися новому та намагатися вкласти свій максимум в СО”.
Катерина Верета, ФПрН-1
У Могилянки є пан Брюховецький, а у “Зеленої хвилі” - Настя. Магічне ім’я, яке у членів команди викликає тільки позитивні і теплі емоції:
“ЕкоКлуб був створений ще у 2006-му році. Я ж особисто можу говорити про останні півроку, протягом якого я головую. Нова сторінка життя нашої СОшки почалася 15-го березня, коли єдиний активний член ЕкоКлубу — хто ж це?;) — оголосила новий набір. Станом на 10 жовтня нас 75 і це неймовірно! Ми провели жорсткий відсів усіх неактивних учасників, бо нас вже було б більше сотні. Усі чинні члени активні та творчі, усі беруть участь в наших заходах, які відбуваються майже щотижня.
10 жовтня — осінній теплий день народження однієї з найзатишніших студентських організацій. Всередині нас жевріє теплий вогник “зелених” ініціатив у Могилянці, який, ми сподіваємося, ви з нами розділите”.
Анастасія Скок, ФПрН-4 — Людина, яка самотужки відродила Екоклуб. Людина, яка могла не спати, не їсти, хворіти, але приходити і працювати на ремонті. Людина, у якої просто палають очі, що змушує захотіти лишитись у Екоклубі назавжди. Людина, яка завжди так тепло посміхається і так затишно обіймає. Ми її дуже цінуємо і любимо, без неї не було б, чого святкувати:)
Цього тижня ми в піднесеному настрої, але не розслабляємось, тому що готуємо багато цікавого:) Не будемо розкривати всі карти, але наступного тижня шукайте нас на КМАркеті на KMADay 404 — і це зовсім не помилка! Ну а поки я посилаю міцнющі обійми усім Екоклубівцям, залишайтесь з нами на одній “Зеленій хвилі” ;)
Валерія Плічко
Правекзіт
Щоразу на день будь-якого факультету нас намагаються розсмішити жартами про Могилянку, про сам факультет, показати всі свої хореографічні та вокальні здібності. Цього разу пішли ще далі. Правники вирішили зіграти на тому, що могло б статись, якби вони були справді такими як усі думають, — ймовірно зарозумілими та неприязними. Але ж це абсолютно не так, усі це добре знають. Хоча саме для того, щоб довести ситуацію до абсурду й був вигаданий цей Правекзіт — вихід факультету правничих наук із родини Могилянки.
Проморолики, що відзняли напередодні, виглядали більш ніж переконливо й смішно водночас — усе, щоб заінтригувати глядачів, що ж все-таки буде далі : «Ми оголошуємо кінець довготривалої єдності ФпвНу та Могилянки. Настав час Правекзіту. Відсьогодні адміністрація факультету лояльна до Могилянки оголошується нелегітимною…Це початок незалежності правників, великої правничої революції. Повернімо праву колишню велич!»
Та ми щось гнали з Брекзіту, дивились новини… І думали про концепцію постановки. А потім якось до цього доєднались стереотипи про правників. І от ми виріши все це обіграти — стереотипні правники виходять з Могилянки.
Родомазова Анастасія — одна із «заколотників Правекзіту»
Це був геніальний крок, зіграти на стереотипах і показати другу можливу реальність. За вигаданою історією, щоб покинути Могилянку потрібно було пройти декілька завдань, тож впродовж години наші герої разом долали ці випробування показуючи свою єдність та демонструючи справжню душу факультету.
Відверто кажучи, це занадто багато уваги в деякі моменти і, якщо говорити про ролі, які ми граємо, то тут головне показати глядачеві правильний посил, щоб у нього не виникло ніяких негативних думок з цього приводу. Ми показуємо, що б було, якби правники дійсно відповідали б усім тим стереотипам про правників, що панують Могилянкою.
Родомазова Анастасія
Вирушаючи на пошуки нового дому для факультету, наші герої попрямували….. до Оксфорду, але побачене там змусило замислитись над потребою виходу з спільноти, яка вже впродовж 23 років живе в мирі та злагоді з ФПвН. Серед правників звісно ж були й противники Правекзіту, які не бачили справжньої вигоди від такого ходу подій, тому й не приймали запропоновану ідею.
Ні, в жодному разі, Правекзіт неможливий. Я думаю, без Могилянки правник — не правник. Так! Для когось ті стереотипи — правда, але ми сьогодні намагались їх спростовувати, показуючи, як воно є.
Палій Лідія — бадді, роль: ФІ-шниця
Правники не забули також підтримувати свій титул як переможців минулорічного Вечора знайомств. І звісно ж титул міс Могилянки також належить правникам. Того вечора, задіявши всі жарти й підтексти минулих подій та додавши нового посилу та заряду, правники знову вражали всіх присутніх у залі.
Та все так само, як і минулого року. Тільки набагато… масштабніше. І на основі жартів з минулого року ми намагались, відштовхуючись від них, робити щось нове та оригінальне. Так, певною мірою це квінтесенція та перевтілення мудрості усього ФПвН на основі досягнень минулих поколінь, нашого запалу та креативу.
Данилюк Валентина — роль: дівчина з гіфтшопу
Усім історіям варто закінчуватись щасливо, тож правники зрозумівши справжню ціну втратити могилянської спільноти, пригадавши все тепло своєї рідної alma mater, покинули геть думки про від’єднання і вирішили далі ширити світом славу про найкращий факультет права в Україні в найкращому закладі вищої освіти.
Ми хотіли донести одну річ, що ми цінуємо. Що Могилянка — це справді спільнота людей, що не може бути окремо одне від одного. Тобто в цьому наша особливість, нашого університету, ми не настільки великі і не настільки розділені, щоб не спілкуватись з іншими факультетами. Ми всі разом і ми мусимо допомагати одне одному, аби покращувати себе і інших.
Владислав Гришко — роль: передвісник кінця світу.
Основна суть розкривається у фінальній промові, яку, до речі, випала честь промовляти мені. ФПвН — не є чимось особливим. Ми просто невеличка… точніше чималенька частина могилянської спільноти. І ми хочемо сказати, що ми вдячні Могилянці, вдячні всім факультетам, що вони роблять нас такими, якими ми є. Бо разом з ними ми розвиваємось і стаємо тими, ким ми є. Якось так. Як не візьмемо всіх жартами, то хоч візьмемо сенсом.
Владислав Галицький — роль: оповідач.
Час плинний, а Могилянка вічна.
Ярослав Шевель, Сергій Фірак
КМАркет
Якщо ви вже бачили афішу до дня Могилянки, то точно помітили там графу про КМАркет. Ви багато разів чули про нього, бачили на різних заходах, можливо, навіть купували на КМАркеті щось, але не знаєте про цю платформу майже нічого? Або, може, ви цьогорічний фреш і хочете дізнатися про найкрутіший університетський ярмарок? Тоді цей допис точно для вас. Ми поспілкувалися з Катериною Воробей, авторкою ідеї відродження КМАркету, і дізналися в неї все найцікавіше, що лише можна було. Гайда дізнаватися, чому «відродження», до чого тут відома пекарня Софії Теребової та чому Сковорода тепер догори дригом!
Відповідь на питання, що ж таке КМАркет, можна знайти й у назві проєкту, але Катерина Воробей розповідає нам і про інші можливості, які ви можете реалізувати на ярмарку:
«КМАркет — це можливість для студентства Могилянки спробувати себе в підприємницькій діяльності, зробити щось ручками, постаратися, покреативити та заробити цим на одному із заходів, що ми організовуємо. На додачу, кожен захід — це про благодійність і підтримку могилянців у біді. Цього разу підтримуємо Мар’яну Пиріжок!»
КМАркету виповнився рік! Відроджений ярмарок вперше заявив про себе рік тому 15-го жовтня на КМАДЕЙ, і їхній перший захід був організований у ПідWall. А от історія виникнення ідеї:
«КМАркет, у сучасному його вигляді, — це відроджений проєкт, який існував у 2014–2015-у роках. Його засновницею є Софія Теребова — випускниця ФЕН, що ще зі школи любила пекти й під час навчання в Могилянці стала робити це для КМАркету. Нещодавно відкрила власну пекарню, до речі!
Мені ідея прийшла в дещо інакшому вигляді після гараж-сейлів у Хвильовому, але після ефекту від вдалого сидіння на підлозі в компанії однієї херсонської фрау, переформатувалась у канонічний КМАркет, бо все нове — це забуте старе».
А там уже все завертілося у вихорі вигадок та амбіцій — і таким чином ідея почала переростати в дію. Ініціаторка відразу почала шукати людей, які могли б допомогти їй у реалізації проєкту, а, як відомо, якщо чимось гориш, то світ починає сприяти тобі у всьому.
«Очевидно, що в будь-яких проєктах без класного дизайну ніяк, тому ідеями про камбек я поділилася зі своїм товаришем-дизайнером Денисом і на КМАДЕЙ ми вдвох зробили перший КМАркет у ПідWall.
На постійній основі нас у команді троє, але ще є стала база виробни_ків_ць, а на додачу волонтер_ів_ок, що не може не тішити! »
І сам КМАркет, і команда змінилася за цей рік, а сам ярмарок став уже традиційним, тож усі могилянці чекають на нього на кожному масштабному заході.
«У нас усіх у команді з’явилася робота, а ще якісь спільно відкриті місця, традиції, люди, які питають, коли наступний захід. Мені здається, що КМАркет сам собою вже теж традиція.»
Метаморфози КМАркету не зупиняться на цьому, бо проєкт має вийти на новий, вищий рівень. Особисто Катерина має бажання, щоби КМАркет став більш відкритим для виробників та виробниць, аби вони реалізовували свої товари так, як їм зручно.
«Узагалі, я думаю про розвиток саме спільноти виробни_ків_ць, щоб вони самі організовувались, робили заходи для власного розвитку, можливо, щось у колаборації з Іст Вест Бізнес. Хочу, щоб КМАркет був автономним і ніяк не залежав від мене й команди».
Для нас із вами трохи привідкрили завісу перед всіма очікуваним днем народження Києво-Могилянської академії та заходами, якими нас із вами будуть дивувати.
«Буде клааааас! Як мінімум, презентація КМАПолії, що вже дуже круто, а як максимум — у нас 16 неймовірних учасни_ків_ць, зокрема новачки (моя міска in crime Женя Мелешко та поки ще віцемістер Іван Білаш — айм вейтінг!)»
Якщо ви ще думаєте, чи варто приходити на КМАркет 15-го жовтня, то в нас є найсильніший аргумент. Ви колись бачили, як виглядає Сковорода догори дригом? Мабуть, не бачили, але точно хочете, тож вам просто необхідно прийти о 15:00 в Колізей, щоби не пропустити нічого важливого!
Духота Ольга
Початок могилянської хімічної реакції
Коли я торкаюся чогось нового — я змінюю це, тактильно, свідомо, візуально. Змінюючи «щось нове», змінююся сама.
Розчин сульфатної кислоти, перебуваючи в лужному середовищі, реагує з основою, утворюючи сіль. Сіль — є продуктом взаємодії хімічних речовин.
Чотири роки — час, потрібний, аби кожен атом моєї кислоти провзаємодіяв так чи інакше з атомами лужного середовища Могилянки. Чотири роки — протяжність, протягом якої протікатиме хімічна реакція мого життя в академії. Що впаде в осад, що залишиться просто водою — час покаже, моя особлива властивість полягає в можливості контролювати і коригувати перебіг реакції.
Усі ми — різні атоми хімічних речовин, далі про те, як вступають в хімічну реакцію інші реагенти-фреші Могилянки.
Зміна музичного вектору розвитку у 19 років на першому курсі міжнародних відносин:
Я закінчила Вінницьке училище культури та мистецтв ім. Леонтовича за фахом «Фортепіано». Впродовж четвертого курсу старанно готувалась до вступу до консерваторії, але часто замислювалась про майбутнє, можливості самореалізації та перспективи. Саме серед цих роздумів і виникла ідея змінити вектор розвитку та вступити до Могилянки. Я боялась, що мені буде не вистачати музики, але була надзвичайно приємно здивована тим, що атмосфера Могилянки не менш творча, ніж у мистецькому виші. Перебуваючи у її стінах, відчуваю себе вільною та натхненною, тому що більшість предметів моєї спеціальності для мене нові та дуже цікаві, а викладачі — неординарні та закохані у свою справу особистості. Надихає і середовище — різні, по-своєму особливі люди та атмосфера, що сприяє розвитку як професійному, так і культурному. Кількість студентських організацій вражає, і як приємно було взнати, що можна прийти в КУТ і забронювати собі залу для репетицій (що я і зробила на другий тиждень навчання). Занурююсь у фактично іншу галузь знань, потроху відкриваю нову себе. Переконана, що мій музичний досвід мені обов’язково знадобиться, а фортепіано на другому поверсі КМЦ мені у цьому допоможе
Марина Бурська, ФСНСТ-1.
Пошук балансу на спеціальності філософії після насиченого «gap year»:
Боялась іти у Могилянку. Думала, що тут “вже все зроблено”. Переступивши поріг цієї легендарної спільноти, зрозуміла, що перед мною ще ціле поле неораних можливостей. Вони тут нескінчені, треба тільки шукати, знаходити і братись до роботи.
Я вже відчула на собі, скільки Могилянка вкладає в нас, студентів. Усім і кожному дає однакову кількість “кнутов і пряніков”. А далі вже вибір за тобою — лишитися геть ні з чим/забрати на себе усі “кнути” /або заїстися до цукрового діабету від пряників. Моя перша історія з Могилянки — про пошук балансу
Катерина Криленко, ФГН-1.
Те, що живить, змушує працювати та розчаровує:
13 травня 1940 року Вінстон Черчиль проголосив свою першу промову у ролі прем’єр-міністра Великобританії. Згодом загал назвав її “Кров, піт і сльози”. Сьогодні мені запропонували поділитися своїми враженнями про перші тижні навчання. Висновки?
Кров (те, що мене живить)
Не гемоглобін, а багацько подій, постійна зайнятість, люди. Мене надихає втома, виконана робота, день, що небезпечно швидко перебігає у сутінь. П(р)отяг у метро. Рада, що можу писати для спудейського та співати у підwall-i.
Піт (те, що змушує працювати)
Не абонемент у спортзал, на який я витратила свою найпершу зарплату ще у грудні, а нестримний потік інформації, якої я не знаю, слова, котрі не можу вимовити, очі, що не відриваю від землі. Політична географія, античність і недосконалість відмовок від уроків з фізкультури.
Сльози (те, що розчарувало)
Неможливість бути всім та одразу та позбутися несвідомості щодо завтра, бо вона ще у школі стала моєю тінню. Почуття, що роблю недостатньо. Відчуття провини за бездіяльність. Надмірна раціоналізація, недостатня романтизація. Постійне лунання рядків з пісні “Сreep” Radiohead-y. У гуртожиток не можна приносити кошенят.
Ангеліна Грицей, ФСНСТ-1, міжнародні відносини.
Що ж..
Календарно — жовтень, отже реагенти вступили у реакцію, процес запущено, історія на старті творення.
Мохончук Яна
Плацкарт
Сісти на потяг, зайняти нижнє плацкартне і думати про нього… Про новий університет!
Нагадуємо: «Плацкарт» — це програма національних тижневих обмінів між українськими студентами суміжних спеціальностей, що створена за ініціативи Студентської Колегії НаУКМА .
Про ідею, задум та суть проекту ви можете дізнатись в одному з наших попередніх випусків. Цього ж разу ми спілкувалися з тими, хто вперше випробував на собі тиждень з іншого життя — Андрієм Крамаренко (Екологія, 2 курс), Дар‘єю Чеченіною (фінанси, банківська справа та страхування, 4 курс) та Анастасією Яковенко (германська філологія, 2 курс). Спудеї отримали квиток до Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Тож як вам їхалось в плацкарті? Про що ви думали, про що говорили?
Андрій: Були дивні відчуття, оскільки ми їхали в невідомість. Наприклад , ми не зовсім знали чи поселять нас чи ні.
Настя: Я знала, що все буде добре. Переповнювало почуття захопленості, хотілося якомога швидше спуститися на перон і почати новий навчальний тиждень.
Дар’я: Особливих очікувань не було, оскільки ми перші, хто випробовує цю програму. Хочу сказати, що мені дуже пощастило з людьми, з якими я їхала. Як тільки їх побачила, зразу зрозуміла — моя компанія.
Настя: Так, ми одразу почали говорити про всяку всячину. Виявилося, що маємо багато спільного, наприклад, любов до еко-клубу і пісню «I was made for lovin’ you”. Я рада, що це були саме ми троє і ніхто інший.
Як проходила комунікація з місцевими бадді?
Дар’я: Але як різні люди є — так й різні бадді є. Одна з них — бадді Насті, наприклад, була не дуже зацікавлена в спілкуванні. Можливо через те, що вони були з різних спеціальностей. Але мій бадді — провів нам екскурсію містом: показав улюблені місця, навіть нагодував. Третій бадді спершу був зайнятий, але в кінці тижня ми провели з ним прекрасно час. По-перше, він нам багато розказував про самоврядування, а, по-друге, він повів нас у топовий бар Чернівців.
А де ви жили?
Дар’я: У гуртожитку, але нас поселили в кімнату з ремонтом: там були нові ліжка, чиста постіль, світло, шикарний санвузол. У порівнянні як там живуть студенти — ми жили просто в шикарних умовах.
Як проходили навчальні будні?
Настя: Так вийшло, що координатор програми переплутав мою спеціальність і тому більшу частину свого обміну я відвідувала пари німецьких філологів. Це був справжній інтенсив, враховуючи, що німецьку я вчила тільки в школі.
Одногрупники були чудовими! У перший же день ми провели разом декілька годин за цікавими бесідами: про університети, дозвілля та плани на майбутнє.
Дар’я: Мені теж дуже пощастило з одногрупниками. Але на парі було тільки 2–3 людей стабільно. Усі інші — працюють. Є, звісно, ті, що зацікавлені, ті хто рухає. Але відсоток таких набагато менший, ніж в Могилянці.
Андрій: Я був всюди: і на лекціях, і на семінарах, і на модульних контрольних. Навіть захищав лабораторні. Ну зрозуміло, що готуватися чи не готуватися — це було виключно моє рішення, оскільки бали не переносяться. Я вирішив підготуватися. Чому ні? Цікаво ж, як у них проходить навчальний процес.
А як реагували викладачі? Вони знали про цей проект?
Андрій: На жаль, рівень усвідомленості викладачів був доволі низький. Найчастіше або я розповідав, що приїхав за обміном, або вони мене навіть не питали. Щодо пар: на жаль, там дуже низька відвідуваність. У них до навчання ставляться якось простіше. Наприклад, якщо ти працюєш і не ходиш на пари — це абсолютно нормально.
Настя: У мене навпаки, всі викладачі були усвідомлені, що ми по обміну. Деякі боялися впасти обличчям в бруд, тому проводили пари, прикладаючи трошки більше зусиль, ніж зазвичай.
Один з викладачів навіть запропонував залишитися в ЧНУ назавжди. Але я Могилянці не зраджую!
А як з пропусками в Могилянці?
Андрій: Могилянка по закінченню проекту дає нам довідку про те, що ми можемо офіційно відпрацювати весь пропущений нами матеріал. Це найбільша складність як на мене, тому що досвід дуже цікавий, але тиждень перед від’їздом і той тиждень, що зараз — він нереально важкий.
А в чому ще проявлялась основна різниця між Могилянкою?
Андрій: Сама структура самоврядування інша, а також для мене було дивним, що в них старости ходять з журналами, який передають викладачу, де він виставляє студентам оцінки.
Дар’я: Дзвінки! А ще, мабуть, певна пасивність, хоча не всіх звісно. Вони хочуть змінювати, але таких одиниці. Сподіваюсь, це питання часу.
Настя: «Зарах» у 50 балів. Це ж набагато спрощує всю систему освіти!
Але, якщо серйозно, мене найбільше вразила висока демотивованість студентів.
В університеті є відділ культурно-масової роботи, який займається організацією творчого дозвілля. Є певні гуртки — театральний, танцювальний, співи тощо. Але система студентських організацій розвинена дуже слабо на відміну від КМА.
Як працює система самоврядування?
Дар’я: Як одна велика піраміда. На кожний факультет є свій староста. Вони і складають основну раду. А над ними всіма є голова цього парламенту. І в принципі весь двіж в універі влаштовують саме вони: як те, що пов’язане з адмініструванням, так і з розвагами.
Настя: Кожного дня, до речі, нас запрошували на різні заходи студентського самоврядування: на Конференцію Студентів, засідання Студентського Парламенту, Профспілки ЧНУ, зустріч з проректором. І кожного разу в нас був час провести міні-презентацію про КМА, а потім обговорити подібності та відмінності у навчанні. Усі були максимально відкритими до розмов та обміну досвідом: ми ділилися проектами та цікавими кейсами.
Андрій: Це показує, що люди готові змінюватись та щось робити. Не тільки студенти. Є й ініціатива від керівництва університету.
Про що був виступ?
Андрій: Ми розповідали про всю структуру самоврядування починаючи від СК, КС, СВК, ЦРК, про те, як вони взаємодіють, їх обов’язки. Потім про студентські організації. Про СВ також, до речі, розповідали. Про гуртожитки. Повністю про все. Навіть про телеграм, на основі якого в нас купа чатів і всього іншого. Тому що ЧНУ, наприклад, весь на вайбері побудований.
І потім після виступу до мене підходить хлопець з парламенту і шепотом каже, що один з проректорів, якому ми це показували, — створив акаунт в телеграмі і першу бесіду в ньому.
Такий обмін досвідом — він безцінний.
Дар’я: Вони відкриті до співпраці, вони хотіли щось змінювати і, можливо, щось для себе будуть брати.
Що б можна було запозичити в Могилянку?
Андрій: У них дуже красивий садок, як міні-ботсад за головним корпусом. Чесно, якби у нас був би такий сад, — я б прогулював пари. Це те місце, в яке можна закохатися.
Що цей проект дав особисто для вас і що він для вас означав?
Андрій: Перш за все, це нові знайомства. Також розуміння того, що у нас є шалені можливості в нашому університеті. Ми можемо змінювати, можемо прописувати самі положення, вирішувати, на що ідуть кошти. Там не все так просто. Я б рекомендував кожному взяти участь у програмі.
Дар’я: Я почала більше цінувати Могилянку. Я серйозно! Я навчаюсь в прекрасному місці, я спілкуюсь з людьми, які мене мотивують. Почала більше цінувати наших викладачів, студентів, СО, те, як самоврядування швидко відповідає на наші запити.
Настя: Найцінніше, що я отримала від «Плацкарту», — чудових товаришів, з якими кожного дня підтримуємо зв’язок, і вже будуємо плани про екскурсію по Києву!
Під час поїздки я зрозуміла, що в гостях добре, а вдома краще. Вкотре переконалася, що «there is no place on Earth like KMA».
Андрій: Класно, до речі, що з самоврядуванням залишились з’язки, бо це може поєднати всі університети в єдину систему.
Це ж і є мета проекту, як я розумію, так?
Андрій: Насправді ця поїздка і обмін кейсами між самоврядуваннями дозволяє поглянути не тільки на своє самоврядування, а й на інше. А в діалозі, у певному конфлікті можна дійти до спільного консенсусу того , як в ідеалі могло б виглядати самоврядування в кожному університеті. І це дає загальну картину, до якої хочеться прагнути і їм, і нам.
Настя: У кожному університеті є свої недоліки та ключові точки, які можна виправити на краще. Саме для цього і потрібен обмін. Ми з «Плацкартом» були потрібні одне одному, а співпраця була плідною. Від наших презентацій був хороший зворотній зв’язок. Маємо надію, що нам вдалося змотивувати студентів на ще більшу ініціативність та жагу до змін.
І суто формальне: як можна податись і що для цього потрібно зробити?
Настя: Для того, аби стати частиною «Плацкарту» потрібно в першу чергу підписатися на телеграм-канал СК і слідкувати за можливостями обміну. Потім заповнити анкету з мотиваційним листом, пройти співбесіду та бігти збирати валізу. Головне вірити у свої сили!
Але ти маєш попередньо знати про організації, про структуру університету?
Андрій: Так. Варто розуміти, що ти не їдеш в Одесу на море чи в Чернівці подивитись на красиву архітектуру. Учасник програми повинен бути свідомий структури університету, знати, хто які має обов’язки, знати механізм відпрацювання годин, розумітись на СОшках, розуміти, що таке корпоративна угода, для чого вона потрібна. Одним словом: бути підготовленим.
Що порадите тим, хто хоче подаватись?
Дар’я: Не очікувати нічого, закинути телефон якнайдалі та побільше спілкуватись.
Андрій: Готуватись.
Коли ми приїхали в ЧНУ, нам сказали, що нас чекали і відразу ж призначили зустрічі. Це приємно, коли інші виші орієнтуються на Могилянку як на джерело досвіду. І було б дуже негарно, якби у вишу були зависокі очікування, а приїхала людина, що їм не відповідає. Це б впливало і на загальний рейтинг як Могилянки, так і кожного могилянця. Це важливо.
І варто бути готовим, що не всюди будуть ідеальні бадді та ідеальні умови. Якщо ж ти потрапляєш в таке інертне середовище, його потрібно розхитувати. Напрошуватись на зустрічі, говорити, спілкуватись — тоді все буде ок.
Настя: Моя порада буде мегабанальною — їдьте. Програма «Плацкарт» одна з чи не найкращих речей, які можуть з вами трапитися, це точно!
Ільницька Віра
“Без магнітиків” — альтернативний спосіб побачити світ
Як часто ви їсте київську перепічку й закінчуєте свій день у “Білому наливі”? Чи купуєте вишиванки на Андріївському? Чи можете назвати усі церкви Подолу та розказати їхню історію? Чи, може, каталися корабликом лише заради видів та історій екскурсовода?
Якщо так, то ви, напевно, дуже цікава людина, і ваше бачення Києва таке ж прекрасне, як і враження усіх, хто ніколи не куштував київських котлет. Але, погодьтеся, круасани з голіку, осіння Замкова гора чи тисячі книжок Петрівки набагато колоритніше передають атмосферу нашого рідного міста. Походити Києвом як турист та жити тут — два неймовірно різних досвіди, цікаві та неповторні. Так само можна й подорожувати, використовуючи ці два підходи. І, коли на запит “найкращі місця Парижу” чи “тур Індією” набридло отримувати 250 результатів у Гуглі, сьогодні хочу звернути вашу увагу на другий, небанальний спосіб. “Хіпстерський”, якщо прагнете так його назвати.
Спеціально для вас! 5 порад, як подорожувати справжнім світом, а не комерційною картинкою
Важливо: усі ці поради — дуже суб’єктивні. Подорожуй так, як тобі хочеться
- Основи ви знаєте
Не купуй листівки за 3 євро на головній вулиці міста, не фоткайся з птахами на людних площах, не забивай кишені дорогими сувенірами. Зараз скажу ще страшнішу річ: ходи пішки. Бери з собою зручне взуття, завантажуй maps me і ходи: тебе зустрінуть неймовірні пригоди. Маленькі магазинчики, що існують від покоління до покоління; графіті на стінах; місця, де можна купити свіжу моцарелу за копійки чи маленькі провулки — ти не побачиш цього з вікна метро. Так, їздити місцевим транспортом — окрема пригода, і її обов’язково варто спробувати, але, якщо є сили й можливість, — ходи. Хто знає, що ти побачиш у парку: то можуть бути незнайомі музики з різних куточків планети, що гратимуть пісні без слів, і які говоритимуть більше про цей світ, ніж будь-який радіохіт; чи то діти на велосипедах за температури в мінус три; чи то дідусі та бабусі, що грають у гольф посеред газону. Зекономити та побачити світ так, як його бачать місцеві — особливо гарно. - Хочеш поїсти? Спитай у місцевих.
Блоги, сайти, що працюють без реклами — твої друзі. Напиши студентам цього міста, яких можна знайти в Інстаграмі: вони точно знають магічні точки. Спитай у кафе, куди зайдеш вранці, про місце для обіду, і таке, щоб дешево і гарно. Скоріш за все, хтось із відвідувачів точно знає про якісь перевірені та чарівні точки, типу “Дінерса” чи “Фалафеля у Хасана”. Звичайно, “Старбакс” приваблює яскравими слоганами і гарними фотками, але краще кави з маленької кав’ярні, де всюду лежать зерна й теплі спогади, нічого бути не може. Спитай у баристи про їхню найсмачнішу каву, закінчуючи своє прохання усмішкою — і неймовірно проведений час забезпечено. Використовуй супермаркети! У моменти, коли банка песто коштує так стільки ж, скільки й маленька шоколадка, витрачати на неї гроші набагато приємніше. - Обираєш місто? Поглянь на ті, про які говорять мало.
Усі ми з дитинства знаємо, що Ландан із зе кепітал… й інші столиці, знаємо про великі міста й гучні мегаполіси, у яких є своя краса й чарівність, але на ТСР ми все ще їдемо у Львів. Маєте на меті відпочити? Поглянути на справжню країну, а не тільки на ту, що живе на монетках туристів? Їдьте в менші містечка відомих країн. Любляна, Нюрнберг, Тулуза, Наха — ось декілька. Усі вони абсолютно неймовірні, красиві й дарують багато радості. Плюси: мало туристів, багато мальовничих місць, неймовірні люди, цікаві центри. Вам непотрібно буде вистояти чергу, щоби сфотографуватися на гарному тлі, та й гучні крики гідів не відволікатимуть від споглядання краси навколо. Якщо ти їдеш не по геомітку “Краків” на світлині в Інстаграмі, а для того, щоби пізнати інший світ (обидві цілі супер!), то саме невеличкі міста змусять тебе закохатися в них. Не бійся брати перельоти з пересадками. Можливо, саме ці 20 годин, проведені в не знайомому раніше місті, стануть найкращим спогадом. - Іди на базари і барахолки.
Так, скоріш за все, вони будуть знаходитися не на центральній станції метро й на них потрібно бути дуже обережними з сумками й гаманцями, але тільки-но ти потрапляєш у цю атмосферу — і світ навколо стає іншим. Підробки, листівки, платівки, книжки — кожен знайде собі щось потрібне (чи непотрібне). Одшукай годинник, якому 200 років, чи книгу, яку могла би читати ще твоя прабабуся — поринь у інший світ. На паризькій барахолці, наприклад, поміж гучних криків та грошей, що літають, знімають кліпи та фотографують моделей для журналів. Світ — неймовірний. - Спитай людей
Уживу чи на форумах — спитай людей про лайфхаки. Який проїзний краще обирати? Які музеї справді варті твого часу? Де продають найсмачніше морозиво? Не бійся писати людям у соцмережах — ці листи часто перетворюється на веселі історії знайомств та окремі пригоди. Попроси когось показати тобі місто — не історичне, а живе. Спілкуйся. Дізнавайся нове. Раптом тобі запропонують безкоштовний нічліг чи приготують національне блюдо? Загубись у місті, не дивися на карти й вказівники, просто йди. Пригоди чекають!
Узагалі, подорожі — це неймовірно. Подорожуйте так, як хочеться вам. Їдьте туди, куди хочеться. Пізнавайте цей світ, закохуйтеся в країни. Усміхайтеся людям — і вони завжди допоможуть.
Бажаю знижок на літачки й гарного жовтня. ТСР скоро — не гальмуй ;)
Сандалова Дар’я
Улюблені напої відомих українців
Дим осінніх багать вступає в німу куртуазію з шерстю нових шарфів, а трояндові кущі біля Ботанки, поціловані холодом, уже скидають свої останні пелюстки — навкруги зимно та вогко. Можливо, саме тому вікна кав’ярень стають ще банькатішими, глінтвейн — солодшим, а розмови відрізняються особливою тягучістю і втишеністю, тож серед них можуть народитися як любовні зізнання, так і блискучі проєкти.
Ми не знаємо універсального рецепту успіху, але можемо розказати рецепти улюблених напоїв успішних людей. Тож хапайте свої горнятка: буде тепло та історично!
Богдан Хмельницький та кавовий шал
Від 1652-го до 1659-го року антіахійський патріарх Макарій та його секретар Павло Алепський здійснили подорож до Московського царства. Їхній шлях пролягав через терени сучасних Туреччини, Румунії, Молдови, України та Росії. Помічник сирійського ієрарха уважно занотовував усі звичаєві дивовижі та гастрономічні придибенції посольських авдієнцій. Окрім цього, піднесення символічних дарів вважалося добрим тоном під час зустрічей із правителями чи місцевими вельможами: так, одне вдале частування могло змінити долі тисяч людей. Саме тому Богдан-Зиновій Хмельницький отримав не тільки посудину зі святою міррою, декілька коробок з алепським мускусним милом, а й бонбоньєрки та «глек із кавовими бобами, тобто з кавою, оскільки він її поціновувач, та касія». Існують теорії, що до кави український гетьман призвичаївся під час перебування у турецькому полоні (нота бене: тут варто завважити, що турецький дискурс у розвиток культури кавування надзвичайно важливий. Так, перші круасани з’явилися у віденській кав’ярні Юрія Кульчицького й символізували «осьманський півмісяць»). Уже згодом під впливом Хмельницького кавоманами стане майже вся козацька старшина, зокрема й Іван Виговський.
Іван Франко та посиденьки в галицьких гербатярнях
Хоч Іван Якович і варив вдома каву-мелянж, так звану двоповерхову каву, підбиту сметанкою чи збитими вершками, та все ж до кінця життя лишався затятим чаєманом. Це й не дивно, зважаючи на те, що Ольга Хоружинська, його дружина, до бойківських страв (різноманітні пляцки та вафлі, що подавалися до кави) була невдатна, зате добре зналася на чаї та варила смачнющі конфітюри, мармуляди та повидла. Іван Франко любив почитати за чашкою на пару підшивки польських, віденських чи галицьких газет у кав’ярнях та гербатярнях на кшталт «Віденської», «У Нафтулі» чи «Монополь». Більше чаю він любив хіба що пироги з чорницями (чого лиш варті описи цієї страви в його однойменній новелі), але то вже зовсім інша історія…
З країни рижу, опію та смачного пуншу
Її називали «Ґоґеном ХХ століття». Ця жінка фільмувала туземців Лаосу, В’єтнаму, Індонезії, Полінезії та Нової Зеландії, коли, за словами Оксани Забужко, «Лелі Ріфеншталь ще навіть своїх ґренландських айсбергів не встигла зняти». Софія Яблонська — українська мандрівниця та публіцистка початку ХХ століття з відеокамерою в одній руці та амарантовим пуншем в іншій. Вільно володіючи італійською, французькою та мовою «миґів», «дорога міс Україна», так називали її місцеві аборигени, обожнювала збирати автентичні переписи рецептів екзотичних страв і напоїв. Але пунші і глінтвейни, хай би хоч увесь світ запався, завжди претендували на особливе місце в її серці. Пані Софія частувала ними своїх друзів та коліжанок на веранді власної вілли на острові Нуармутьє біля атлантичного узбережжя Франції. Зазвичай такі відвідини супроводжувалися читаннями вголос, розгляданням фотоальбомів та просто веселим гомоном щасливих людей.
Жоден напій не може зробити з людини відомого полководця, письменника чи фотохудожника, але може надихнути на нові звершення. Доля кожного з нас закроєна на щось велике й прекрасне, просто іноді потрібен додатковий поштовх. Можливо, саме ним стане наступна чашка кави?
Сергєєва Валерія
Ілюзіон: Джокер
Пам’ятаєте висловлювання: «Кожній казці потрібен старий добрий злодій»? І хоча казка, це в якомусь сенсі реальне життя, воно ж не завжди буває таким казковим… Напевне ви знаєте його: божевільного, підступного, геніального, із тією посмішкою — найвеличнішого супротивника Бетмена. Але чи бачили ви коли-небудь, як він плакав? Можливо, глибоко в його очах ховається біль, а серце палає? Фільм від компаній «Warner Brothers» та «DC» розповідає історію, яка стосується одного чоловіка та всього суспільства водночас. Чоловіка, який з простої, доброї та невинної людини поступово перетворюється на вбивцю. І врешті-решт — народжується Джокер.
Чесно кажучи, мені й досі важко підібрати правильні слова для опису цього фільму — він забрав їх у мене ще після перегляду. Але спробувати варто.
Для мене кінотеатр — це своєрідний храм душі. На годинку-дві він дає тобі можливість поринути у щось, що сповнює настроєм, зарядом, емоціями. Звичайно, тут уже все залежить від фільмів, вони бувають різними. Але «Джокер», це якраз той випадок, коли з найперших хвилин фільму забуваєш про інших глядачів, кінозал, попкорн. Існуєш лише ти та екран, і це дійсно наче зв’язок. Музичний супровід та звуки, декорації, атмосфера — усе це робить фільм, якому ти віриш.
У похмурому місті Готем (у нашому світі — Нью-Йорку), де ще не було боротьби добра зі злом, а Бетмен був маленьким хлопчиком — жив Артур Флєк. У цих бетонних джунглях, разом із матусею, в маленькій, затишній квартирці. Його найулюбленішою справою було смішити людей, дарувати їм бодай малесеньку радість. Артур працював клоуном у маленькій конторці розваг і попри всі негаразди ніколи не втрачав оптимізму. Проте він марив про кар’єру стендап-коміка та мав немалі амбіції.
Уявляєте, коли на початку фільму ти очікуєш побачити саркастичного, ну хоча би з маленьким натяком на божевілля юнака, а бачиш Божу Кульбабку. Серйозно. Але від цього фільм стає ще страшнішим, повірте. Якщо згадати наприклад, як зображували персонажа Хіт Леджер у «Темному лицарі» чи Джаред Лето в «Загоні Самогубців», здається, Джокер завжди був схильний до зла, ніби таким уже народився. Так, Артур з дитинства страждав на раптові приступи сміху (неврологічний розлад), які він не контролював. Але називати його злодієм по натурі неправильно, бо насправді це не так.
Саме місто Готем запускає цей безжалісний процес — людей звільняють з роботи, купа сміття на вулицях, тривога росте, надія втрачається… Багатії стають багатшими, бідні — ще біднішими. Наростає агресія. Проблема нерівності шарів населення пронизує весь фільм і грає в ньому важливу роль.
Як ви думаєте, як те озлоблене суспільство могло ставитися до головного героя — невдахи-клоуна, простодушного, наївного — та ще й з «божевільною» звичкою недоладно сміятись? На жаль, із ним не церемонились. Суспільство саме поступово, днем за днем, створювало того, від якого потім буде страждати. Але чи хотів він цього?
Протягом фільму страшно не від того, що ти бачиш, а що від цього відчуваєш. І його якраз таки треба відчути.
Гра Хоакіна Фенікса (Джокера) просто неймовірна. До мурах шкірою. Кожен його рух, усмішка, погляд — нереально пропрацьована акторська майстерність.
Хоча цей фільм фактично оснований на коміксі DC, під час перегляду абсолютно неважливо, цікавитесь ви коміксами чи ні. А от фанати — чого ви ще сидите? Бігом в кіно! Бо для фанатів та тих, хто хоч трохи хворіє всесвітом супергероїв, цей фільм просто must watch.
Але пам’ятайте, що фільм морально важкий. У ньому дивним чином переплітаються жорстокість та доброта. Знаєте, бувають фільми, у яких вже все зрозуміло — ти просто споглядаєш, що саме хотіли до тебе донести. Із «Джокером» все навпаки: ти особисто маєш зрозуміти все, що відбувається. Це не блокбастер, не розважальний бойовик. Не знаю навіть, чи може він сподобатися… Але якщо ви хочете, щоб після перегляду у вашому серці щось залишилось — не вагайтеся. Впевнена, що фільм наштовхне вас на купу роздумів.
Гуменюк Анна
© Спудейський вісник, 2019
