Спудейський вісник № 32 (27.10.19)

10 min readOct 27, 2019

Переднє слово
▼
Сонечко зійшло наді Львовом
▼
Тиждень в УКУ
▼
У свободі моя сутність
▼
Слово за слово: Ілля Лапко

Переднє слово

На питання «Як минув ТСР?» я відповідаю прозаїчним «Швидко».

Так, відпочинок завершився. Настав час навчання, роботи, творчості, відсутності сну тощо. Та хіба це погано? Тільки за таких умов відбуваються справді неймовірні речі. Відкриття, звершення, досягнення — це все про напругу саме будніх, а не вихідних днів. Гадаю, з цією думкою варто жити. Бо ж це все рівно краще, ніж скиглення з приводу чергового понеділка.

Тож навчайтесь, працюйте, творіть, читайте «Спудейський Вісник» і пам`ятайте, що це все не дарма. Ви завжди на шляху до великого й прекрасного, навіть якщо сам шлях позбавлений будь-якого натхнення.

Ілля Рудійко,
заступник головного редактора «Спудейського Вісника»

Сонечко зійшло наді Львовом

Кажуть, аби дізнатися про людей більше, варто вивезти їх із комфортного середовища.

Якщо Могилянка майже за два місяці вже стала зоною комфорту, то перейти межу формального спілкування й звичних форматів поведінки вдалося у Львові, залишивши забруднене повітря, метро та всі вигадані кордони за п‘ятсот сорок кілометрів.

Локальні жарти, душевні плацкартні розмови, спільна зустріч сходження сонця, переплутані сніданки о четвертій ранку та вечері посеред дня, танці до ранку, пісні на балконі та виказані таємниці допомогли нам відчути єдність одне з одним у круговерті львівських веселощів.

Провівши більше двадцяти чотирьох годин разом, ми відчули, як презумпції правильності поведінки розмиваються, локатори налаштовуються на відвертість, а процес невідворотного зближення запускається.

Іншими словами, завіси неквапливо розсуваються, і чітко сформоване перше враження або доповнюється, або повністю абсорбується щойно відкритими новими гранями внутрішнього світу одногрупників.

Заклавши фундамент із львівських розмов, танців, сподіваємося збудувати міцний спільний будинок для наступних чотирьох років студентського симбіозу.

Тільки те, що відбулося у Львові, залишиться за п‘ятсот сорок кілометрів від Києва й у наших спогадах.

І наше сонечко зійшло наді Львовом…

Мохончук Яна

Тиждень УКУ

Отже, варто пояснити, що й до чого з самого початку, щоби читачеві цієї нотатки все було зрозуміло. Мене звати Сергій, навчаюся на другому курсі спеціальності “Філологія (германські мови та літератури)”. Нечасто випадає нагода зробити щось, про що довго мізкуєш, але в мене все склалося якнайкраще. Неочікувано для себе я вирушив за програмою обміну “Плацкарт” в Український Католицький Університет.

Про навчання. У Львові з філологією все дуже цікаво, бо чистої германістики там немає. Вони мають навчальну модель Artes Liberales, до якої входять історія, культурологія та філологія. Це гарна можливість для побудови міждисциплінарних зв’язків. Читаються курси, що покликані об’єднувати студентів, наприклад, антропологія, але вони одночасно з тим вчаться ще й за своїм спрямуванням. Мені дещо не пощастило, бо через суттєві відмінності в наших програмах я був на парах для всіх курсів, хоч це й було доволі цікаво. У програмі є грецька й латинська мови, англійська, багато дисциплін з літературознавства, мовознавства. Тож почасти доводилося бути слухачем на лекціях, де ти не мав змоги взяти участь в обговоренні, бо елементарно не читав удома необхідні статті.

Розмаїття інших спеціальностей свідчить про те, що УКУ — модерний університет західної освіти: тут п’ять факультетів і майже всі програми мають хоча б якісь відповідники в нас, окрім, хіба що, Богослов’я. Не варто забувати, що це католицький університет. Так, тут на території є церква, так, у кожній кімнаті на стіні висять ікони, так, тут моляться перед парою, але це не означає, що тут усі зосереджені на релігії. У закладі вільно навчаються представники різних конфесій, національностей, людей, що спілкуються різними мовами тощо.

Про атмосферу. Не побоюся сказати, що УКУ — це як Могилянка, тільки трошки інший. Ми маємо багато спільного. Тут так само цінується спільнота — і в цьому наша сила: серед такої порівняно невеликої кількості людей можна вільно налагоджувати зв’язки. Тут цінується доброчесність, доволі суворо ставляться до плагіату. Тут важать загальнолюдські якості — толерантність до всіх людей, до їхньої поведінки, дій, думок. І тут цінується свобода як така, що дозволяє робити свій незалежний вибір. Пануванню таких цінностей сприяють. Викладачі відкриті до студентів, а на заняттях панує атмосфера взаємної гармонії, де всі почувають себе комфортно, рівними серед рівних. Усталеності цього сприяють будівлі кампусу, як не дивно. Це територія біля Стрийського парку, де все розташовано поруч — церква, бібліотека, навчальні аудиторії, колегіум, їдальня, стадіон. Це все нові будівлі, вони зведені з думкою про комфорт та сучасність, про натхнення для студентів.

Про житло та їжу. Так, це гуртожиток, так, але й ні водночас. Колегіумом це називається неспроста, бо головна його мета — усебічний розвиток та виховання студентів у межах цінностей спільноти. Тут є каплички, де щовечора проводиться служба. Тут є світильні, де студенти можуть спілкуватися, заварювати собі чай та працювати з ноутбуком, закриваючи чергові дедлайни. Тут живуть не тільки студенти, а й викладачі, і кожне крило має координаторів — родину, яка наглядає за порядком. А здебільшого це звичайний гуртожиток, що має кімнати для трьох з усіма вигодами. Оскільки все знаходиться поруч, то виходити з колегіуму можна за п’ять хвилин до занять. Більш того, на території знаходяться кафе та трапезна — це як їдальня, де можна дуже дешево та смачно поїсти. Головне — прийти так, щоб не було довгих черг, хоча киянам до того й не звикати.

Про студентське життя. Коли нам презентували структуру студентського самоврядування, я відразу сказав, що вона схожа на нашу, що й не дивно, бо, як виявилося, наш могилянський досвід теж допоміг при її створенні. Тут є студентський парламент, колегія та студентські організації. Якщо не зраджує пам’ять, то СО в них приблизно 17: Дебатний клуб, UCU блог, різні організації, що проводять спортивні заходи, вечірки, різноманітні лекції тощо. Мені випала нагода поспілкуватися англійською щодо змін клімату, відвідати лекцію з дизайну й таке інше.

Про людей та Львів. Як і в нас ведеться, тут теж є бадді проєкту. Треба віддати належну шану цим людям. Саме вони займалися нашим розкладом, нашим поселенням, проводили екскурсію кампусом, відповідали на всі божевільні питання, гуляли з нами Львовом і показували його нам. Тижня разом було замало, тому точно є бажання й потреба побачитися ще, що я дуже хочу зробити, коли наступного разу буду в тім місті.

Раджу всім зазирнути в УКУ й випити кави тут у кафе, пообідати та прогулятися територією університету, аби відчути атмосферу цього закладу.

Сергій Фірак

У свободі моя сутність

Жовтень добігає кінця, а українські кінотеатри не перестають радувати нас цікавими та оригінальними кінострічками. І цього разу йдеться про новинку українського кінематографу, а саме про «Захара Беркута». Так-так, це той самий фільм, що знятий за мотивами знаменитої однойменної повісті Івана Франка. Одразу хочеться сказати, що сюжет фільму відрізняється від оригінального твору, та це не завадило самому фільму отримати шалений потік глядачів (~150 тисяч) та 13,2 млн гривень лише за перший тиждень прокату.

У разі, якщо ви забули сюжет, то дія в кінострічці відбувається у Карпатських горах, де розгортається боротьба маленької української громади з села Тухля з монгольською ордою на чолі з ханом Бурундою. Головними героями є брати Беркути (Іван та Максим), а також їхній волелюбний та мудрий батько — Захар Беркут. Разом з іншими мешканцями села герої розробляють план перемоги над монголами, а також намагаються знайти порозуміння із боярином Тугаром Вовком, який володіє землями Тухольчини і, як і монголи, зазіхає на найбільший скарб мешканців — їхню свободу та незалежність.

Хоча фільм (як і повість) не є історичним, ви все рівно наче переноситеся у далеке XIII сторіччя з його одягом, традиціями та побутом. Відчувається атмосфера. Головні герої — це своєрідні лицарі, що вражають своєю хоробрістю, мужністю, жагою до справедливості та свободи. Це той самий випадок, коли ти сам ніби є персонажем стрічки. Ти так само боїшся, переживаєш, закохуєшся, радієш чи рвешся до бою.

Дві години пролітають непомітно та швидко. І за ці дві години ви постійно знаходитеся в напрузі. Що буде далі? Чи зможуть тухольці перемогти ворога? Як розвиватиметься кохання молодих людей з ворогуючих «кланів»? Яку ціну доведеться заплатити заради свободи? Ці та інші питання підсвідомо виникають під час перегляду. Не хочеться навіть моніторити соціальні мережі (хіба для того, щоб поділитися враженнями з друзями), а це хороший показник. Музика, акторська гра, атмосфера — все сучасно та якісно.

До речі, якщо ви все ще сумніваєтеся, то акторський склад у «Захарі Беркуті» просто відмінний. Найвпізнаванішим є Роберт Патрік, зірка «Термінатору 2», який отримав роль старійшини тухольської громади — Захара Беркута. Невід’ємним героєм української новинки є також голлівудський актор Томмі Фленаган, що відомий своїми ролями у фільмах «Гладіатор» та «Вартові Галактики 2». Також у фільмі знімаються молоді й талановиті американські та українські актори, що після виходу фільму, я певна, стануть більш популярними, адже їхня гра дійсно викликає емпатію.

Цікавим фактом є також те, що зйомки кінострічки дійсно відбувалися у Карпатах, поблизу озера Синевир, а це означає, що атмосфера передана бездоганно. Традиції, битви, кохання — сюжет дійсно багатогранний та цікавий. Нудно не буде, а після перегляду захочеться перечитати повість Івана Франка та провести паралелі з сучасністю. Тож запасайтеся попкорном чи іншими смаколиками та гайда в кіно!

Оля Явдощук

Слово за слово: Ілля Лапко

Йому варто лиш зіграти «фа діез», аби підкорити серця всіх дівчат в радіусі 100 метрів, а коли на сходи КМЦ під час Квіт Лайву виходить його дует з Ігорем Зелінським — могилянці вже аплодують підсвистуючи. Так, ви все правильно зрозуміли, це стаття про Іллю Лапка! Він розповів про свій творчий шлях, натхнення та Радіо Квіт. Нумо дізнаватися, що ховає його творча особистість.

Історія музичного шляху Іллі нагадує ще раз, що людину неможливо змусити щось робити, поки вона сама не зрозуміє, чому це їй потрібно:

«Я закінчив музичну школу за спеціальністю фортепіано. Мене туди віддали батьки років у 7. Взагалі не подобалось ходити на фортепіано, дуже мало грав вдома, не вчився належним чином. Полюбляв тільки хор та сольфеджіо. Мотивація розвиватися у музиці з’явилася тільки у кінці 10 класу, коли я вперше взяв у руки гітару. Концерт улюбленої групи “Muse” мене дуже надихнув і я почав вивчати інструмент. Про фортепіано згадав вже коли вступив до Могилянки, ближче до зими, коли готувався до КУТівського Романтичного квартирника».

Могилянка змінює кожного, хоч і не завжди одразу. А часом для цього не потрібно нічого робити, лише опинитися в правильному місці, у правильний час та з правильними людьми — і ця спільнота цілком тебе «затягне». Музикантові довелося жертвувати дечим, аби знайти вільний час на активну участь в житті академії, але зараз про це він зовсім не жалкує.

«Половина всього мого першого курсу — це лекції та семінари. Я не знав, що в Могилянці існує щось ще. Чув про якісь дні факультету, навіть про афтепаті різні, але не ходив. Все змінилось, коли я випадково потрапив на квартирник 15 лютого в якості піаніста на Богемній Рапсодії. Живі виступи — це щось особливе для мене. Спосіб ділитися власними емоціями та викликати їх в інших. Через постійні виступи, репетиції в мене дуже обмежився вільний час, довелося змінити пріоритети і я звільнився з роботи, але не жалкую про це. Також з навчанням складно, але викручуюсь»

Дуже важливо знайти свою нішу в суспільстві, особливо в могилянському. Ось як це сталося в житті Іллі:

«Я познайомився з декількома людьми в Радіо в кінці зими, здається. У якийсь момент мене стали водити в рубку, де я познайомився з усіма. Мені пощастило, що мене не виганяли під час їхніх зборів, бо на одному з них я почув, що вони хочуть готувати квартирник. Тут я активізувався і запропонував свою допомогу. Після цього мене взяли в команду».

А от що музикант каже про команду Радіо Квіт:

«Дуже позитивні, енергійні, креативні і веселі рібятулі. Я їх не обирав, вони мене обрали. Сподіваюсь, після закінчення сезону Квіт Лайвів я ще буду їм корисний».

Усі ми стикаємося з нестачею необхідних понять, які мають назву «час» та «мотивація». Усі мріють, щоб часу було хоч на годинку більше, аби якось і творчі звершення робити, і до семінарів готуватися. А з мотивацією ще гірше: часом хочеться закинути всі справи в дальню шафу і не згадувати про них. От що думає про це Ілля:

«Ну пощастило, що в добі 24 години, а не 15. Іноді не досплю, іноді відкладу роботу чи навчання, перепланую зустрічі з друзями. Час є завжди і я його не використовую ефективно, якщо відверто. Мене в цьому колі активного студентського життя тримає не тільки власна мотивація, а й почуття відповідальності перед тими людьми, з якими я співпрацюю».

Де ж шукати натхнення, яке для митців наче повітря? Для кожного воно своє та унікальне, а от для Іллі воно саме таке:

«Моє натхнення — емоції та почуття. Для мене музика — дуже сильний каталізатор усього, що я відчуваю. Також, щоб займатися музикою, не обов’язково ставитися до неї дуже романтично. Музика — це ще й весело. Грати з кимось, або жартувати якісь локальні приколи — купа сміху».

Іллю знає ледь кожен могилянець. Для когось він «фантастичний музикант», для когось «найкращий бадді», для когось «організатор найкрутіших тусовок». От яка його думка про популярність:

«Я не думаю, що людей у моєму віці може змінити популярність. Вона може розкрити в них щось, що було приховано раніше. Але з того, що я помічаю — можливо я став приділяти менше уваги своїм друзям, що не дуже добре. Але у цьому питанні треба слухати інших, я тут не суддя».