Судейський вісник №18 (02.06.19)
Переднє слово
▼
Everybody Needs A Buddy
▼
Як козаки з Могилянки в Книжковий Арсенал ходили
▼
Nothing special
▼
Скрипторій: Becoming
▼
Безумне мистецтво
▼
Вандрівка: Родос
Переднє слово
Якщо коротко — то левова частка цього випуску про Бадді. Людей, яких знають всі. Людей, яким точно всі завдячують власним спокоєм та в тій чи іншій мірі упевненістю тоді, коли цей стан здається абсолютно неприроднім.
Випуск цей про Бадді, бо починається нова ера: стартували співбесіди. Для когось вони попереду, для когось вже позаду, але так чи інакше — цей випуск — таке собі дослідження, яке ми постаралися зробити комплексним. Ми говорили з колишніми бадді та, можливо, майбутніми. Про перспективи і бачення, вдячність та надії. Тому цей випуск — про натхнення, сподівання, мотивацію та безмежну-безмежну любов.
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського вісника”
Everybody needs a buddy
Бадді, Бадді, Бадді… «Що, знову?!» — скаже хтось. Хоча, цей хтось точно буде не з Могилянки, адже як можуть могилянцю набриднути розмови про їхніх найліпших друзів? От і ми так подумали, тому в найгарячішу пору відбору нової команди Бадді ми підготували для вас ЩОСЬ про КОГОСЬ — сюжет про могилянських супергероїв.
«Бадді може, Бадді може все, що завгодно! Зустрічати, рятувати, курсач писааать. Бадді може, Бадді може будь ким завгодно! І подяку нашу вам всім — не описать!»
Ось такою імпровізованою пісенькою мені хотілося відзначити, що ці люди щодня роблять так багато, дбаючи не лише про себе, а й про багатьох інших людей, що ми таки мусимо бути вдячними. Кожен з них особливий, кожного ми любимо, однак є той, хто протягом останнього року наставляв не лише фрешів, а й усіх Бадді — Коля Рибитва, тепер вже колишній координатор Бадді.
Колю, вітання! Дякую, що ти зголосився дати інтерв’ю для Вісника. Сьогодні пропоную поговорити про твоє координаторство у Бадді НаУКМА.
Як це — бути координатором? Що входить в його обов`язки?
Координатор — той, на кому лежить вся відповідальність за діяльність команди, той, хто має стояти за команду горою, той, хто найпершим і найбільше має повірити у все, що ми робимо, той, кому довіряють, той, хто зможе завжди знайти баланс. Можливо, для різних організацій і різних людей це бачення відрізняється, але це те, яким бачив координаторство я. Сподіваюся, мені вдалося втілити його у реальність, але про це вже треба запитати команду.
А взагалі, бути координатором — це багато не спати, багато спілкуватися, мати 100500 діалогів у телеграмі, починати ледь не кожен ранок з відповідей на смски.
Це багато перейматися тим, що ти робиш, але безмежно любити те, що ти робиш. Це вміння бачити найкраще в людях і вміння у цих людей повірити, інколи більше, аніж вони самі. Це бути за кермом величезної машини, яка, якщо втримати це кермо, може досягти нереально крутих результатів. Це вміння знаходити в собі сили й енергію на щось більше, аніж просто своє повсякденне життя. А інколи не знаходити, а потім усе одно взяти й знайти, бо ти координатор й інакше не можна. Це люди, люди, ще раз люди. А ще це просто нереально великий фідбек, який не порівняти ні з чим. Коротше, весело.
Чи виправдались твої очікування від року Бадді під твоїм координаторством? Що вдалося зробити, а що ні?
На диво, вдалося все. Узагалі Бадді — це те, що мене дивує, і дивує ось уже третій рік. Знаєте, не існує команди на 80 з лишком людей. Команда — це дві людини, чотири, п’ять. Ну може одинадцять, як у футболі, та й то не завжди. Але аж ніяк не 80!
Тим не менш, нам вдається бути командою. Нам вдається досягати спільної мети, вдається мати спільні цінності, вдається розуміти одне одного. Вдається завжди, з а в ж д и допомогти одне одному й підставити плече в потрібний момент.
Мабуть, бо нас об’єднує одна велика цінність — емпатія. А коли емпатія є цінністю для стількох людей, це не може не дивувати. Дивувати й вселяти велику віру в цей світ.
Якщо говорити про конкретні результати, то я дуже їм радий. Фреші оцінили нашу цьогорічну діяльність на 9,2 з 10, і враховуючи, що оцінки поставили понад пів тисячі (привіт, новий правопис) людей, це дуже круто. Усі традиційні івенти вийшло зробити успішно й цікаво, їх стало більше.
Наш цьогорічний діалог команди називається More than buddies, і вийшло так, що ми справді стали чимось більше, ніж бадді.
Ми перейшли від спілкування з фрешами й допомоги їм до значно більшого впливу на університетську культуру й спільноту.
А спілкування й допомогу ми розширили на більші рівні — від написання статей, у яких ми ділилися досвідом (навчання, пошуку роботи, подорожей), до організації лекцій із сексуальної освіти. Бадді ростуть і розвиваються, це головний результат. Ще один головний результат — це команда, яку вдалось сформувати. Коли я думаю про команду, в голові виникає тіки одне слово — любов, і, по–моєму, це найбільший успіх.
Кого оберуть новими бадді? Хто вони ці щасливці?
О, дякую за це питання. Думаю, важливо пояснити, що таке відбір у Бадді, бо багато хто трактує його не зовсім правильно, а потім надмір ображається. Багато хто чомусь думає, що це оцінка тебе як особистості, і якщо не пройшов — значить не крутий. Або що, якщо амбіційний і лідер за натурою, — значить точно пройдеш. Або що ми понабираємо друзів, та й усе. Ні, це абсолютно не так.
Уявіть собі: ви маєте чотири сотні людей, з яких треба вибрати 80–90. Уже нелегко, правда? Ускладнимо ще більше: цих людей об’єднує Могилянка, а тому вони вже в чомусь схожі, і більшість із них — справді щирі й круті. Плюс до всього, більшість із них має величезне бажання.
За великим рахунком, якщо б ми просто шукали класних і вмотивованих людей — ми мали б взяти більшість із тих, хто подався. Але це так не працює, команда не може складатися з кількох сотень людей, а тому нам доводиться обирати.
Не обирати найкрутіших серед усіх (бо всі і так по–своєму класні), а обирати найвідповідніших серед уже найкрутіших.
Тому коли ми проводимо відбір, ми, перш за все, не оцінюємо вас — не сприймайте це за якийсь пройдений чи не пройдений тест.
Проводячи відбір, ми будуємо команду.
А це означає, що недостатньо просто мати відповідні якості, щоб пройти. Фреші різні, а тому й бадді мають бути різними. Наприклад, ми не можемо взяти на одну спеціальність 4 людини з однаковим темпераментом чи однаковою сильною стороною. Тому ми комбінуємо. Насправді, це дуже складна робота.
Кого оберуть наступними бадді? Не знаю. Але точно знаю ось що: це будуть люди з вогником в очах, толерантні до інших, емпатичні, готові взяти на себе відповідальність, неконфліктні, добрі, небайдужі до Могилянки — як університету, спільноти, ідеї. Це будуть люди, що вже адаптувалися до університету, бо ж лише адаптувавшись самому можна допомагати в адаптації іншим.
Це будуть максимально різні люди: екстраверти, інтроверти, бюджетники, контрактники, відмінники, тусовщики, відчайдушні, спокійні, творчі, не творчі, ініціативні, ліниві, та будь–які!
Хтось із них уже розкрився в могилянській спільноті, а для когось саме Бадді стане шансом розкритися. Та найголовніше — усе це будуть люди, яких об’єднуватиме любов до людей.
Відбори знайомлять нас із нереальними могилянцями, із яких ми хотіли би взяти більшість. Але ефективна діяльність — понад усе, а вона вимагає підібраної команди, що налічуватиме певну кількість людей. Тому *зараз буде боляче* більшість із тих, хто це читає — скоріш за все не пройде, і це абсолютно нормально.
Одразу скажу, що, якщо вас не візьмуть у Бадді, — це не значить, що ви якась “не така” людина.
Можливо, вам справді чогось бракувало, а можливо просто саме цього року, саме у цій команді, саме на своїй спеціальності ви не підійшли. Тому не варто втрачати самооцінку, це не кінець [могилянського] життя.
Якщо чесно, то не так важливо, чи є ви бадді. Дивно чути це від людини, яка рік Бадді координувала, але це правда. Якщо ви хочете допомагати іншим — ви енівей будете допомагати. Якщо вам небайдужа Могилянка, якщо ви любите все це, що навколо, і хочете щось для цього робити, — ви точно знайдете щось для себе, а, скоріше, це щось знайде вас самих.
Просто робіть те, що ви хочете й те, що ви любите. Не треба шукати статуси чи посади. What’s yours will find you — головне не стійте на місці.
До речі, цікавий факт: зараз ви читаєте інерв’ю з людиною, яку колись не взяли у Бадді. Із цього почалася моя історія, а закінчилася тим, що через два роки мене обрали координатором. Неможливого немає, тому знов скажу: не стійте на місці! А ще, закінчуючи цю довжелезну відповідь, дам одну пораду, оскільки відбір ще триває і на когось ще чекають співбесіди.
Насправді, на більшість із запитань, які вам поставить команда відбору, немає правильної відповіді.
Вони спрямовані на те, аби розкрити вас як людину, а тому єдина правильна відповідь — ваша. Будьте собою, це помножує ваші шанси в рази.
п.с. Окремий респект команді відбору! Ці люди — мої герої, бо вони проводять на співбесідах по 8 годин щодня й максимально вкладаються, аби створити справді класну команду й успішно провести наступний рік. Їхня робота — найкращий передвісник щасливого майбутнього Бадді НаУКМА.
Чи складно тобі було йти з посади координатора? Чому не вирішив залишитися на ще один рік?
Складно, бо я справді жив цим увесь минулий рік. Обожнюю цих людей, обожнюю усе, що ми з ними робили. З такою командою я справді міг втілити будь–яку ідею й ми разом могли справді змінити світ. І ми змінювали! Принаймні цей, могилянський.
Я щасливий мати увесь цей досвід і таких прекрасних людей навколо.
Це не пафос, я справді пишу це зараз і посміхаюся. А ще щасливий, що у нас усе вийшло, бо рік тому я й гадки не мав, чи вийде. Фреші здебільшого задоволені, а команда отримала величезну кількість ‚дякую‘ на свою адресу — кращого фіналу й не придумаєш. А тому… напевно, усе ж таки не так вже й складно. Я ж сам сказав, що не варто стояти на місці.
Власне, тому й не думав лишатися на ще один рік. Новий координатор, нова команда — нова історія. Ця була моєю, наступна вже стане чиєюсь іншою. Я думаю, що це правильно, аби змінювалися люди й змінювалися координатори. Це цікаво. Інакше було би нудно, а Бадді — це точно не про щось нудне.
Не думаю, що я зміг би викластися б на повну ще раз.
Бадді має вже довгий такий шлях. Я зробив на ньому один крок, а наступний зробить Катя Квашницька — нова координаторка. Цілі нашої організації завжди добрі й високі, команда завжди горить цим, а Катя — це людина, що справді любить цю справу, а тому я впевнений, що далі все буде круто.
Що б ти хотів сказати своїм нащадкам? Які цінності тобі б хотілось, щоб вони продовжили плекати чи здобули?
Звучить так, ніби я якийсь Іван Франко на смертному одрі. Не знаю, що я можу сказати, бо ми всі дуже схожі й найважливіші цінності і так маємо спільні. Choose not a life of imitation, будьте собою, робіть усе щиро, і тоді точно знайдете своє. Будьте добрими одне до одного, цінуйте моменти (ну от, тепер я Винниченко на смертному одрі), цінуйте людей навколо — бо де ще ви знайдете стільки різних і водночас по–своєму прекрсаних людей?
А ще, не провтикайте кожну можливість, яку вам дає Могилянка, а якщо не знайшли підходящої, то створіть свою — тут це легше, аніж будь–де.
І, будь ласка, сідайте писати диплом завчасно. А якщо не сіли, то принаймні не змарнуйте цей час. Мабуть, це все.
Які в тебе плани на подальше життя?
Жити! Art de vivre — мій найбільший план.
Що ж, Коля впевнений, що передає свою справу у надійні руки. Тож давайте поспілкуємося з власницею тих самих рук, новою координаторкою Бадді — Катею Квашницькою.
Привіт, Катю! Як тобі на новій посаді? Уже відчула всю її вагу? Чи в тебе хороша команда підтримки?
Усе класно! У мене дуже кльова команда відбору — нас семеро. І я думаю, я не можу поки що відчути повну відповідальність, точніше, повну вагу відповідальності, бо ми тільки відбираємо команду. Це, звичайно, дуже складний процес, проте дуже серйозний, дуже багато сил і енергії йде на це, але, я думаю, все найцікавіше і найскладніше чекає мене попереду. А моя команда — вона просто шикарна.
Чи складно було зважитися на цей крок вперед: стати не просто Бадді, координатором фрешів, а координатором усіх Бадді, які координують всіх фрешів… коротше, взяти відповідальність за величезну кількість людей?
Я в організації два роки, і за цей час я отримала колосальний досвід організаційної, координаційної роботи, я була координаторкою фандрейзингу обох фестів і ВЗ разом з Русланою, і я знала (коли подавалась), що в мене є дуже великий досвід, я знаю, як працює організація зсередини, і як проходить процес підготовки наших найбільших івентів.
У мене були ідеї, що б я хотіла додати, що б я хотіла покращити, і мені здавалося, що цього в будь-якому разі недостатньо, бо одна з найважливіших речей, яка покладається на координатора, — це якраз та сама відповідальність.
Чи складно було зважитися на цей крок? Думаю, так. Я десь місяці два про це думала. Якісь міні-думки були і набагато раніше, але прямо інтенсивно я почала про це думати десь за два місяці до початку відбору нового координатора і дійшла до того, що, так, я готова, я маю свої ідеї, і, врешті-решт, «Бадді» — це не про координатора, а про всіх нас — про фрешів, про Могилянку. І я знаю, що разом з дуже класною командою дуже класних людей в дуже-дуже кльовому місці як Могилянка, у мене точно все вийде!
Відбір на Бадді уже закінчується, тому можу спитати: який він — ідеальний Бадді?
Ідеальний Бадді. Ну, це такий собі спойлер насправді, бо відбір ще не закінчився, і в нас ще йде відбір на факультеті інформатики і факультеті соціальних наук і технологій, тому… Це маленький спойлер і не зовсім чесно, але окей, я скажу.
Ідельних не буває, але всі унікальні, і я думаю, у цьому наша сила.
І я думаю, зараз, коли ми прослухали більшість людей, які заповнили анкету і прийшли на співбесіду, я реально знову і знову усвідомлюю, наскільки в Могилянці нереально висока концентрація дуже кльових, ідейних, ініціативних і просто класних людей!
Вибір був дуже-дуже складний, але ми не шукаємо ідеальних — ми шукаємо унікальних і ініціативних, і особливих (хоча, в принципі, це можна сказати про напевно кожного могилянця) людей, які б разом, в одній команді, могли створювати нереально кльові речі і надихати своїх фрешів, допомагати їм і сприяти їхньому розвитку не тільки як соціальному, так може і науковому *сміється*. Не знаю, у нас дуже багато різних бадді, і за рахунок цього, я думаю, немає якогось ідеального солдата, ми всі просто унікальні. Якщо казати про риси, то це, мабуть, хтось відкритий, позитивний, щирий.
Це має бути людина, яка розуміє і поділяє могилянські цінності, людина, яка здатна надихати, мотивувати іноді.
Це не є формулою — кожен з нас відрізняється чимось особливим. І ми шукаємо таких унікальних особливих людей, а, як я вже сказала, в Могилянці їх дуже багато, тому це складно.
Опиши себе як Бадді трьома словами.
Поділ, кава, розмова.
Одна порада всім майбутнім Бадді.
Взагалі, дуже важко сформулювати все в єдину пораду, але, якщо б я прораховувала якісь риси, типу бути щирими, чесними, відкритими, то я б сказала всім майбутнім бадді: «Просто будьте могилянцями».
Трохи познайомилися з Катею, тепер пропоную поговорити з іще однією цікавою особою. Оля Сідько.
Це ім’я стовідсотково чув чи не кожний(а) фреш(ка). Оля — людина, яка не перестає вражати своєю готовністю допомагати, підтримувати, радити. І це дається взнаки, бо ж результат на обличчя: топ бадді за результатами голосування фрешиків. Як воно — бути супер бадді — розпитали саме в неї:
Що для тебе Бадді?
Як каже мій один єдиний фрешик (саме так, бо маю 47 квіточок та 1 садівника): бути Бадді — моя стихія. Я б навіть сказала, що це справжнє покликання. Бадді — це не просто куратор, помічник чи радник. Це значно більше.
Бадді — це про справжню дружбу та величезну любов.
Команда Бадді — це величезна могилянська сім’я. І мені дуже приємно бути маленькою частинкою цієї родини.
Що дав тобі цей досвід?
Рік тому я без жодних роздумів і вагань вирішила взяти участь у відборі та заповнила анкету. Я мала шалене бажання поділитися своєю любов’ю до Могилянки з фрешиками та розділити її з ними. Доля посміхнулася — я отримала довгоочікуваний лист: «Вітаємо у команді Бадді!». Минув уже рік, я знову заповнюю анкетку, бо прагнення допомогти юним та ще не досвідченим діткам (те відчуття, коли частинка фрешів старша за мене) не згасає. За рік перебування у статусі «Бадді» я звісно ж отримала не лише шалений досвід, а й справжніх друзів та величезну підтримку.
Організаторські здібності, комунікативні навички, психологічна практика — безперечно, так. Усе це, та навіть більше, дає тобі Бадді. І це прекрасно! Проте для мене значно важливішим було бачити справжню віддачу!
Очі фрешів, які світяться, їхня підтримка та допомога, коли ти цього потребуєш, їхній запал та бажання змінювати себе та світ на краще — усе це нереально надихає та мотивує!
Як воно — іти в Бадді вже вдруге? Сприймається якось по-іншому?
Чому вирішила йти в Бадді вже вдруге? Відповідь проста: хочу продовжувати ділитися своїми знаннями, досвідом, любов’ю. Переконана, що моєї енергії вистачить і на цьогорічних фрешиків, і на майбутніх.
Цікавим стане досвід співпраці серед поколінь: ще вчора твій фрешик/фрешка розгублено питав/ла, які ручки та зошити потрібно або чим відрізняється семінар від лекції, а вже сьогодні він/вона впевнено консультує абітурієнтів.
Подати заявку знову не наважувалася довго. Важко конкурувати зі своїми ж дітками. За рік ми настільки подружилися, що псувати стосунки конкуренцією відверто не хочеться! Проте я переконана: кого б не обрали в цей раз — це буде правильний вибір, адже апліканти надзвичайно вмотивовані!
Бути в топі Бадді — у чому секрет?
Бути в ТОПі Бадді звісно ж приємно! Знову ж таки, це все завдячуючи моїм фрешикам. Я неймовірно щаслива, що не лише змогла бути їм корисною, але й стала для них справжнім другом. Приємно, коли тобі довіряють свої секрети, діляться найпотаємнішим. Сподіваюся і вірю, що наше спілкування та дружба міцнішатиме з роками!
Які поради можеш дати майбутнім Бадді?
1. Бути щирими!
2. Бути собою!
3. Посміхатися :)
Користуючись моментом, хочу ще раз подякувати своїм уже майже не фрешикам (уже дорослі) за цей неймовірний рік! Пам’ятайте, що ви завжди можете на мене розраховувати! Я вас надзвичайно люблю!
А зараз, як вже було зазначено, саме триває відбір до нової команди Бадді. ФГН, ФПрН, ФПвН та ФЕН уже «збули» етап співбесід і охоче діляться враженнями:
“Не такий страшний вовк, як його малюють. До речі, навіть перед інтерв`ю Бадді українських філологів була зі своїми фрешами. Отож, отримавши теплі обійми та слова підтримки від неї, попрямувала в сторону балкона на 3 поверсі КМЦ. Чи було хвилювання? Звісно, але дружня атмосфера сприяла хорошому настрою та меншому тремтінню рук. Я очікувала побачити щонайменше 7 людей, котрі ставитимуть питання з такою швидкістю, що я не встигатиму обробити інформацію, не те, що відповісти. Проте все відбувалося значно простіше: замість «розбору польотів», отримала душевну розмову й справжнє задоволення після неї. Люди там стають на декілька хвилин твоїми друзями, з котрими смієшся та ділишся історіями, пов’язаними з Могилянкою. Чого очікувати від результатів відбору? Не знаю, адже всі учасники дуже різні, але в той же момент кожен особливий. Безперечно, маю величезне бажання долучитися до роботи Бадді! Тому поки чекаю результатів, надія є!”
(Христина Литвин, ФГН-1, українська філологія)
“ У середу між парами, вагаючись, поспішаючи, голодна, я прибігла на співбесіду, продумувала трохи, що ж такого сказати, чим вразити. Насправді, атмосфера виявилася родинною, спокійною і теплою. Розумієш, що тебе справді слухають, що те, що ти кажеш має неабияке значення. Не хочу особливо якось гадати чи сподіватись на те, чи була моя співбесіда успішною, просто не хочу розчаровуватися у собі. От. Але в першу чергу, це те, що варто було спробувати. Могилянка дає шанси і можливості,а ти вже обираєш,хапати чи ні:)”
(Валерія Плічко, ФГН-1, германська філологія)
“Так вже склалося, що співбесіда у Бадді стала апріорі моєю першою співбесідою в житті. Не можу сказати, що мені було страшно, але легеньке хвилювання змушувало моє серце битися частіше.
За декілька днів до відбору мене попередили, що комісія дуже строга, тому я налаштувалася серйозно і збиралася покорити їх своєю невичерпною харизмою.
Коли мене покликали на саму співбесіду, колінця почали дрижати, але як тільки я побачила людей, що були в комісії, тривогу зняло як рукою! Ці п`ять хвилин були просто насолодою! Пам’ятаю як вони намагались задавати мені якісь питання, але дивлячись один на одного, ми всі просто не могли перестати посміхатися. Атмосфера була неймовірна.”
( Настя Яковенко, ФГН-1, германська філологія)
Ось таке воно теперішнє та, можливо, наступне покоління Бадді. Не забувайте їм дякувати — адже кожен з нас відчував на собі їхню підтримку, хоча не кожен з нас знає про їхні безсонні ночі. Наступного разу, коли зустрінете свого Бадді — міцно обійміть! Адже частенько обійми — набагато більше, ніж слова.
Хоча ми все одно скажемо.
Спасибі.
Ольга Гунявая, Сергій Фірак, Аріна Кравченко
Як козаки з Могилянки в Книжковий Арсенал ходили
Щороку вся вулиця Лаврська стає непрохідною через натовп біля входу до Книжкового Арсеналу. На своєму першому курсі, коли я потрапив на восьмий Книжковий, то я просто цілком забув про все й витратив усі свої заощадження й стипендію на вхід й книжки.
Певно, я був настільки вражений і божевільний, позаяк я сам з міста, у якому літературні фестивалі, виступи музичних гуртів чи будь-які арт-івенти трапляютсья не так уже й часто, лише останнім часом, з’явилися арт-менеджери та молодь, якій цікаві ГогольФест чи, там, фестиваль “О”. Тож минулого літа, я пробув в Арсеналі ледь не від відкриття до закриття п’ять днів із шести; бачив Жадана, Забужко, Андруховича, Василя Махно й ще безліч людей.
Цього року я подався у волонтери. Прийшов на тренінґи в неділю, нам показали Арсенал, розповіли, чим займаються волонтери, налякали відповідальністю (жартую) й, наприкінці, ми ставали в хаотичну чергу до координаторки Ніни, щоб записатися на локації й час волонтерства. Поки я стояв з’явилася Таня, координаторка супроводу іноземних гостей, і спитала, чи хтось із присутніх не бажає долучитися до міжнародної команди. Я подумав, що не охота стояти ще хвилин сорок і пішов до неї, чисто від небажання стояти в черзі (серйозно, без кокетства). Так я збагнув, що інколи замість того, щоб стояти в черзі, можна вийти й узяти собі щось значно краще й важливіше у своєму житті. Я познайомився з директоркою міжнародного агентства IbBY, що займається дитячою літературою, видає премії найкращим дитячим виданням світу (зокрема, кільком виданням Старого Лева) й фінансує різні ініціативи з розвитку дитячої грамотності. Було й за честь, і за радість розповісти їй про те, як в Україні розвинулася книговидавнича справа з 2014 року, про виставки “Розстріляному Відродженню” й що Булгаков — то не єдиний і далеко не український письменник. Якби зверхньо це не звучало, але інколи іноземцям треба “відкривати Україну” із дуже приземлених, із дуже близьких й очевидних речей для нас, бо ж їм вони невідомі через об’єктивні причини.
Найбільше мені сподобалося спілкуватися з Басом Кваманом, голандським митцем, письменником і директором Роттердамського літературного фестивалю, який, до речі, спілкується з Жаданом і Катериною Бабкіною, займається перекладом їх творів і популяризацією в європейському літературному просторі. Ще рік тому, коли я заїкався про автограф Жадану, я би не подумав, що буду сидіти й пити каву в аеропорту з голандцем, говорити з ним про те, як Уельбек й Кундера передбачили появу “кітчевих” готелей Кличка в Києві, про Томаса Манна, японську поезію й переклади Жадана й Бабкіної. А ще він розповів мені про те, що його улюблений гурт Japan написав пісню до одного з моїх улюблених фільмів Night Porter. Але, хоч це звучить і по-інфантильному кепсько, і забіякувато, але отримати мурашки від купи його компліментів щодо моїх літературних смаків.
Нарешті, третій раз мені випало допомагати перекладати питання від українських журналістів на інтерв’ю норвезькому письменникові Руне Белсвіку. І я би теж ніколи би не подумав, що буду обговорювати з ним трендовість української політики, Юстейна Ґордера, Кнута Гамсуна й дивні питання від журналістів. Сказати, що це був для мене безцінний, теплий і чарівний досвід — це трошки образити й іноземців, й Арсенал. Бо це було щось таке, що трапляється, мабуть, раз на все життя. Бо наступного року будуть вже інші гості, з їхніми іншими “модусами буття” і баченнями, і це буде зовсім інша історія. А в цей раз мені пощастило бути ледь не в епіцентрі подій. Коли ти відвідувач, то ти просто в шаленому темпі прохоплюєшся крізь натовпи охочих купити книги, крізь неймовірну кількість івентів, музики й голосів.
Магія Арсеналу завжди захоплює й загортає так, що ти не бачиш нічого окрім цієї магії. Коли ти працюєш на цю магію зсередини, то ти бачиш як вона будується. Це надлюдські зусилля, величезний масштаб роботи, купа грошей і ще більша купа часу й роботи. Це, водночас, і захоплює, і лякає, як ця магія ствоюрється майже з нічого. Захоплює — бо сотні скептиків скажуть “це неможливо, це ніколи не станеться”, а це стається попри “мільйони їхніх стріл”. Лякає — бо така надважлива подія, наважуся сказати, найважливіша в київському арт-календарі подій, а вона тримається часто на надлюдських зусиллях волонтерів, на шаленому ентузіазмі координаторів і керівництва Арсеналу й подекуди безкорисної допомоги спонсорів і благодійників. Зате чарівна атмосфера, коли кілька тисяч людей за день проходять книжковими рядами, беруть автографи, купляють інколи по 10–20 книжок, відпочивають в бібліотеках і публічних просторах, а на вуличній сцені постійно читають вірші чи грають музичні гурти, то починаєш вірити, що потрапив у своє омріяне місце в омріяний час.
Денис Карловський
Nothing special
Чи знаєте Ви, як це — кольорово і стильно зобразити буденність? Якщо ж Ви полюбляєте сучасне мистецтво, яке справді можна зрозуміти і відчути (я зараз не про PinchukArtCentre), то у Вас ще є можливість відвідати Білий Простір, де проходить міні-виставка художніх робіт Марії Кінович. Під акомпонемент білосніжного фортепіано зазирніть в ілюстрації авторки, віднайдіть сенс в кожній деталі вражаючих картин.
Художниця зображає індивідуальне бачення буденного з певними японськими мотивами, відтворює різноманітні образи з повсякденного життя в яскравій та сучасній формі. Виставка має назву «Nothing special», що її сама авторка пояснює так:
« Не знаю, як це працює, але про свої якісь досягнення я майже завжди думаю «нічого такого» або «ну ок», бо ти ж ще реддот не отримала/ мурал не намалювала/ Еверест не підкорила. Міні експозиція моїх ілюстрацій у Могилянці називається «Nothing special», бо поки у цьому «нічого такого» ще дуже комфортно»
Трішки про художницю.
Марія Кінович — сучасна ілюстраторка та дизайнерка з Києва, а до того ж випускниця НаУКМА та співзасновниця Білого простору. ЇЇ плакат Grow Your Own Beauty, натхненний течією бодіпозитиву, потрапив у шорт-лист виставки Graphic Matters (Нідерланди). Навчалася у School of visual communication і Projector.
Марія Кінович є також ілюстраторкою книжок багатьох сучасних видань: «Німий Бог» Юркі Вайнонена, «Крамничка “З легкої руки”» Горана Петровича, «Не бійтесь галерей» Ґрейсона Перрі та ін.
Виставка робіт Марії Кінович відбуватиметься з 17.05 по 17.06, тож не дайте цій події пройти повз Вашу увагу.
Неля Товстоп’ят
Скрипторій: Becoming
Повертаючись із сімейного відпочинку на весняному тсрі і чекаючи на літак, я блукала терміналом Мюнхенського аеропорту. Це був доволі непростий період мого життя, коли все переосмислювалось, було занадто багато питань і майже ніяких відповідей. Занурена у свої похмурі роздуми, я навіть не помітила, як прийшла до книжкового магазину. Байдужим поглядом я обвела бестселери і англомовні журнали, гортала сторінки, читала описи, проте нічого мене не чіпляло. Однак, у моє поле зору потрапив стос товстеньких книжок з колишньою Першою Леді США Мішель Обамою на обкладинці. Мою увагу привернула її обеззброююча посмішка, і одразу з’явилось приємне, тепле і дуже-дуже рідне відчуття. Та і назва була доволі цікава — «Becoming». Згодом виявилось, що я вже чула про неї багато схвальних відгуків від своїх знайомих, але якось особливо не звертала уваги. Прочитавши анотацію, я одразу відчула, що цієї книги мені справді не вистачало.
Мене приваблювало те, що ця книга була англомовною, отже це в першу чергу практика, та й взагалі я мало знала про правління Обами і його сім’ю. Окрім того, книга була така приємна на дотик, що її просто хотілося розгорнути. Уже на форзаці мене чекали зворушливі світлини з різних періодів життя. Цупкий папір, стильний шрифт і, звісно ж, запах свіжого друку. То про що ж книга?
Мабуть, усім знайоме відчуття чогось недосяжного, мегакрутого і величного, коли мова йде про різних видатних постатей — політиків, зірок шоу-бізнесу, авторів та й просто суспільних діячів. Нам здається, ніби ці люди не зовсім реальні, ніби їм не знайомі буденні турботи чи почуття, і, оскільки вони завжди під прицілом мільйонів глядачів, виставлені на всесвітнє розглядання, вони таки здаються ідеальними надлюдьми.
Книга «Becoming» — розвінчання цього сприйняття, таке собі відкриття завіси у життя з усіма подробицями. Із різними. Із втратами і перемогами. І прочитавши, розумієш, що відомі люди — люди. Просто люди і теж люди. Такі самі, як і ми. Їх шлях аж ніяк не простий і нікому нічого просто не дається. Мішель Обама росла у звичайній сім’ї у південній частині Чикаго.
Безліч разів у своєму житті вона зіштовхувалася з нерозуміння, упередженість, расизмом. Упродовж усього свого шляху вона запитувала себе «Am I good enough?» і попри сумніви, «the answer would always be: yes, I am». У неї завжди була підтримка рідних людей і просто тих, хто був поруч і вселяв віру. Кожен зі своєю історією і кожен зі своїм вкладом. Після закінчення Принстонського університету і Гарвардської школи права, Мішель працювала у юридичній компанії, та після декількох років її почали огортати сумніви. Вона нібито і мала стабільну роботу з хорошим прибутком, проте хотіла змінювати цей світ на краще. Чи варто було ризикувати? Як поєднати кар’єру і сім’ю? Як виростити дітей щасливими? Вражає те, наскільки вона залишалась собою навіть у Білому Домі.
«The most complicated skill is to be simple», і ця людська простота — надзвичайно важливий меседж. Маючи доступ до влади, до змін, люди, які справді вірили в майбутнє своєї країни, поступово творили історію. Книга написана про важливе дуже просто і після закінчення, у мене з’явилось відчуття, ніби я особисто знаю цю людину. Я пройшла з нею від початкової школи до випускного її дочки. Я також близько познайомилась із характером Барака Обами і пропустила всі переживання крізь себе. Живі деталі додають особливого шарму: перше пошарпане піаніно, сукня на інавгураційному балу і морозиво з хлопцем, який у майбутньому став президентом. Ця історія про відповідальність і гідність, про відкидання свого страху. Книга неймовірно відверта, із усіма подробицями різного характеру — від офіційності і питань світового рівня до деталей сімейного домашнього життя. Вона викликає довіру і шалено мотивує. Ти розумієш, що калейдоскоп життя не передбачуваний, проте навіть маленькими кроками можна змінити світ. Мішель Обама — та, хто запустила свою програму з оздоровлення дітей і заохочування їсти корисну їжу й більше рухатись, та, хто відстоювала кращі умови і доступність освіти для дівчат. Але досягти цього було зовсім непросто. За всіма великими справами стоїть тяжка праця. Декілька цитат, які я виділила для себе:
“We were planting seeds of change, the fruit of which we might never see. We had to be patient.”
“For me, becoming isn’t about arriving somewhere or achieving a certain aim. I see it instead as forward motion, a means of evolving, a way to reach continuously toward a better self. The journey doesn’t end.”
“Do we settle for the world as it is, or do we work for the world as it should be?”
“If there’s one thing I’ve learned in life, it’s the power of using your voice.”
“There’s still a lot I don’t know about America, about life, about what the future might bring. But I do know myself.”
Залишитись людяним, починаючи зі своєї історії і продовжуючи її у масштабах величезної країни — безцінне вміння. Ця історія вкотре довела мені, що ми можемо все. Буквально все. Якщо ми тільки будемо старатись і матимемо терпіння. Отже, тепер, коли мені в черговий раз захочеться бурчати на дедлайни чи засмутитись з приводу якоїсь невдачі, я згадаю про цю книгу і буду потихеньку «becoming myself».
Валерія Плічко
Безумне мистецтво
Зазирни у вічі мистецтву. Що ти бачиш? Примарну красу образів, оповитих звуками, фарбами, словами? Чи божевільне обличчя творця, покрите краплинами холодного поту? Чи бачиш ти, як темні кола пролягають під його виснаженими очима, що блищать у темряві? Чи бачиш ти, як бліда й змарніла шкіра покривається зморшками із кожним новим витвором?
«Майстер і Маргарита», «Пшеничне поле з воронами», «Демон повержений» — кожен із цих творів має особливу історію, як і їхні автори. Як створювались геніальні шедеври, які й до сьогодні вважають вічною класикою? Що заплатили митці, аби їхні витвори мистецтва стали безсмертними?
Ти ніколи не задумувався, чому все так? Чому більшість творчих людей закінчували своє життя трагічно або й зовсім божеволіли на шляху до прекрасного? Що змушувало талановитих митців втрачати розум? Можна сказати точно, творчі особи мислять не так, як ми з тобою. Для них не існує реалій, не існує межі між справжнім та примарним, не існує стін, рамок, бар‘єрів між тими світами, які, на жаль, не кожному з нас судилося побачити.
Ніхто не знає, хто супроводжує митців протягом їхнього життя: муза, голоси, ілюзії чи сам диявол. Звідки беруться ці сюжети, картини та сенси?
Божевілля, що накривало Булгакова темним саваном як результат дії морфію, породило історію, яку кожен із нас вважає еталоном класики. «Мастер і Маргарита» — дитя Михайла Булгакова, яке він писав усе своє життя. Але як все починалось?
Молодий лікар, залежний від морфію. Спокійне, заплановане життя повільно вислизає із, здавалося, залізної хватки чоловіка. Чому? Безумство потроху заповнює його розум, змушуючи все частіше й частіше чути різні голоси, що нашіптують істину, де ніби-то сам диявол пише своє власне священне письмо. Галюцинації перестають бути просто галюцинаціями. Тепер це образи, справжні люди, герої, які ось-ось почнуть розповідати свою історію.
Сни все частіше перетворювались на одноманітні епізоди, які спонукали відкрити секрети диявола простому народу. Саме Булгаков мав стати посередником між темрявою та світом живих. Іноді він приймав чергову дозу морфію аби лише поринути в стан безумства, аби вимкнути свій мозок і стерти всі межі реального. Так шукалась істина. Так починалась історія Воланда, Ієшуа, Майстра та Маргарити.
На жаль, не всім щастило лише «приміряти» на себе безумство за допомогою таких методів як морфій. Хтось уже народжувався безумним.
Вінсент ван Гог — друга дитина в родині, але найстарша. Маленька копія мертвого брата. На нього покладалися всі батьківські надії, йому пророкувалося стати успішним. Але не судилося.
Батько надто тиснув на сина, а Вінсент, за що б не брався, обов‘язково мав провалитися. Він завжди був у всьому другим. А перші місця завжди посідав мертвий привид його старшого брата — того, кому насправді судилося стати Вінсентом. Часом, матір називала хлопчика по імені, та маленький ван Гог знав, вона думає не про нього.
Вже з дитинства митець замкнувся та розчарувався у собі. Знайшовши відраду в художньому мистецтві, вже дорослий Вінсент плекав надію на спасіння. Нарешті він буде відомим. Нарешті світ його зрозуміє. Нарешті він стане частиною цього світу.
Але світу не потрібен був мрійливий, розсіяний митець. Він завжди був у фарбі, забував змінювати одяг та днями ходив зі сплутаним волоссям. Він був захоплений. Очі горіли, доки пензлик вимальовував нові фігури. Аж доки жорстокість людей не вбила цей вогник у ньому.
Постійні приниження, каміння, що летіло не лише в тіло, а й в душу Вінсента, забрали в нього спочатку сон, а потім і розсуд. Агресивний, палкий, буйний — це все він. Це все зробило з ним суспільство. Він чув голоси, не міг ні їсти, ні спати. Тривала депресія поглинула митця, а разом із ним і фарби на його полотнах.
Остання картина — «Пшеничне поле з воронами». Лише поглянувши на полотно, мурахи біжать по шкірі. Яскраві кольори не захоплюють, а ріжуть очі. Темні плями у вигляді ворон різко б‘ють по враженнях, змушуючи їх змішуватись у купу хаотичних думок.
Хаос — ось, із чого складався Вінсент ван Гог. І він не витримав. Вийшов у поле та пустив у себе кулю, через яку помирав у муках майже добу.
La tristesse durera toujours. І доведеться з цим змиритись.
Проте, у кожного свої демони. А в Михайла Врубеля це «Демон, що сидить», «Демон, що летить» і «Демон переможений». Останню митець перемальовував декілька разів. І кожного разу було не те. Зупинити це безумство змогла лише смерть.
Врубель нічим не відрізнявся від звичайної людини. Завжди був охайно одягнений, з рівною статурою та приємним голосом. Та мало хто знав, що за цією маскою інтелігентної особи криється справжнє божевілля. Це вперше виявилось, коли з меланхолійного настрою Михайло різко перейшов у відкриту агресію. Тривало це недовго, проте на зміну врівноваженому погляду художника прийшов блискучий погляд того демона, якого він так хотів зобразити на своєму полотні.
Він розривав нові речі на маленькі шматочки, не міг зупинитися. Бачив те, чого не мав бачити. Його картини більше не змушували затамовувати подих від прекрасних форм та кольорів. Ні. Тепер від них віяло божевіллям і страхом.
Апатія Врубеля повільно переростала в депресію, а психоз став його найкращим другом на найближчі декілька років. Чоловік все частіше й частіше звертався до потойбічного, аби зобразити того самого демона так, як потрібно.
І врешті-решт, смерті набридло чекати. Вона забрала безумство Врубеля, а разом із ним і самого митця. Залишився лише «Демон», і той повержений.
Отже, вдихни на повні легені. Чуєш цей запах божевілля із металевим присмаком у роті? Зазирни у вічі мистецтву. Що ти бачиш там тепер?
Карина Швець
Вандрівка: Родос
Не встиг літній триместр розпочатися, як мене потягнуло на море. Насправді, декілька місяців поспіль я несвідомо «посилала сигнал в космос», як любить казати моя мама, бо постійно говорити про те, як сильно хочу на відпочинок. Для мене не мало значення, чи це буде ліниве засмагання на березі моря, чи активне дослідження архітектури нових міст. І врешті я отримала і те, і те.
Зовсім несподівано і неочікувано ми з мамою рвонули до Туреччини. І так само неочікувано помандрували на один день до грецького острова Родос.
Острів Лицарів (ще одна назва Родосу) омивається Егейським морем, тому ми добралися туди поромом. Усе місто оточене муром, а від моря його відділяють дорога, пляжі і плавучі магазинчики у самій воді. Найбільше вразив корабель, вщерть забитий різними виробами з мушель та ракушок. Той звук не можна передати — вітерець погойдував люстри, сережки, намиста, а черепашки дзеленчали в унісон. Це була мелодія моря.
Ми хотіли подивитися увесь острів, тому скористалися послугами Tour Bus. Купуєш квиточок, сідаєш у червоний автобус і їздиш Родосом, слухаючи у навушниках інформацію про різні пам’ятки. Фішка в тому, що автобус робить зупинки, на яких ти можеш виходити і гуляти. За годину автобус проїжджатиме цим місцем, і ти зможеш поїхати далі, адже квиток діє увесь день.
Першою нашою зупинкою був Акрополь — місце первинного поселення стародавніх греків. Там також був напіврозвалений стадіон та театр. Природа захопила це місце, ніби показуючи людям свою силу, однак мене ніяк не покидало зачудування тим, що все це зробила людська істота.
Ми трохи покаталися автобусом і вийшли біля Колосу Родоського. Точніше, біля місця, де раніше стояла ця велична статую бога Геліоса, по праву вважаючись одним з Семи Чудес Світу. «Проживши» лише п’ятдесят років, Колос був зруйнований землетрусом.
І так, саме там я вперше побувала в Старбаксі. Усі мої фото розділилися на «до» і «після», бо далі я фоткалася виключно з кавою!
Ми погуляли біля величезних млинів і відправилися у Старе Місто. Не знаю, як передати словами враження від тих вузесеньких вуличок, тієї природи, величезної купи котиків (яких по всьому острову доглядають і годують), а також людей — греки дуже приємний народ.
