Так кохали всі. Спудейський вісник №2
Уявіть, що 14 лютого — не День пар. Навіть не День усіх закоханих, бо закоханість та кохання — зовсім різні речі.
Розгорніть ці сторінки, читайте ці слова та дізнавайтеся, як кохали в різні часи.
Так кохали всі: і себе також?
XIX століття. Навколо зелені ліси, вишукані палаци, витончені сукні та неповага до жінок. Жінка — вірна дружина, що має в усьому відповідати вимогам чоловіка та бути покірною. Вона має любити його — усім серцем, до останку, тільки раз і назавжди.
Доторкніться до запилених книжок в одній із бібліотек і дістаньте книгу Шарлотти Бронте «Джейн Ейр». Може, жінок і не поважали, але це не значить, що ця зневага сприймалась як щось належне. Спротив — жива та потрібна реакція. Він струсив пил і з інших книжок про жінок: про їхні проблеми, думки та життєві реалії.
Поважай себе настільки, щоб не віддавати всіх сил душі та серця тому, кому вони не потрібні і в кому це викликало б тільки зневагу.
Повага та любов до себе — ось про що ще може бути 14 лютого. Не про кохання іншого, а про відданість собі.
Так кохали всі: кохали з вогнем?
З вікторіанських коридорів переходимо до дворянських садиб на волинських землях. Навколо теж ліси, але не так величні та безмежні, як містичні та захопливі. У цьому краї народилася, а потім про нього писала Леся Українка — розгорніть її «Лісову пісню» наступною.
Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання — як вода, — плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал — воно кипить, а стріне холод —
стає мов камiнь. От моє кохання!
Кохання — палке та безмежне? Можливо. Чи може воно «топити» — певно. Чи варто це витримувати — відповідати вам. Леся Українка, як і її героїня, кипіла та палала. От її кохання. От її життя.
Так кохали всі: то любов — це тільки про романтику?
Залишіть епічну літературу та зверніться до поезії: вона, як ніхто інший, показує любов такою, якою її знають усі. Візьміть «Триста поезій» Ліни Костенко — вона пише просто, але прямолінійно. Вона не змушує вас напружуватися та думати: «А про яку саме любов каже авторка?». Вона її показує: прямо, без зайвих загадок.
А ще пропонує альтернативу: світлі почуття можливі не тільки для потенційних романтичних партнерів. Можна просто любити людей.
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
Так кохали всі: і те кохання розбивало серце?
Кохання, хоч і прекрасне почуття, але не можна заперечувати — воно робить боляче. Розгорніть вірші Оксани Забужко — там багато про ніжність, і про вогонь, не про «розбите серце», але про задушливі думки та важкі, як олово, слова. Кохання не завжди «розбиває серце», як у романтичному голлівудському фільмі. Кохання може дуже сильно змінити і змусити прийняти ці зміни в собі.
…А все–таки я Вас любила,
любила,
любила!
І це не минає — хіба осідає на дно…
Я Вас у собі, мов коштовну карафку, розбила –
І душу, як білий обрус,
просочило щемливе вино!
Ви колір дали моїм мислям, а образам тіло,
Зоставшись — лиш шумом,
як море у мушлі в ушу…
А як там насправді було — то яке кому,
Господи, діло!
Важливо — як буде…
А буде — як я напишу.
Так кохали всі: а може кохання — це не тільки про «назавжди»?
Перебирайте поезію: її багато і вона різна. Вона розповідає не тільки про вічне, безмежне та вірне кохання. Кохання може тривати рік, а може й менше. Кохання може бути кінцевим — і від цього воно не стає несправжнім. Кохання може бути тим самим «Готелем Централь» Наталки Білоцерківець, — «для тих хто як і ти ніхто нікому». І може бути лише естетикою: вечорами з джазом, пивом та спогляданням заходу сонця. Тільки тут і зараз.
…і вся твоя любов — немов ікра в пекельних кабінетах,
немов розмазана по стінах боротьба
слабкого і нещасного раба….
і кожен день — немов останній шанс
і кожна ніч — як у останній раз
і над лілейними каналами летять
велосипеди трепетних школярок
Так кохали всі: то кохання перемагає все?
Покладіть на полицю останню книжку і зверніться до цих слів. Кохання буває різним. Часто болючим, часом палким, можливо, спокійним, колись руйнівним. До партнерів та партнерок, до друзів, до людей, до себе, до життя. Вирішуйте самі, чи «любов варта всього, варта болю твого…» та чи «amor vincit omnia». Але вона є — під час війни теж. Живе в бліндажах, коротких ротаціях, холодних окопах і останніх зустрічах на вокзалах.
….Вона собі каже: ще трохи — й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім — ягоди, потім — гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.
Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.
А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть — дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.
Ірина Цілик «Вона знімає суху білизну, і щось потріскує»
© Спудейський вісник, 2024
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
Facebook | Instagram | Telegram | Twitter | YouTube| Spotify | Email
