Тримай голову. Спудейський вісник №23 (01.11.20)
Да хто цей ваш я?
▼
Декларації чи свавілля
▼
o.poetry online: тепло в кожному пікселі
▼
Курс на Львів: чому обирають УКУ, а не Могилянку
▼
Ілюзіон: Бенксі. Мистецтво поза законом?
Перше слово
Добрий вечір, любі читачі та читачки!
Перша неділя листопада зустрічає нас дощиком та жовтавим листям у саду. Природа в процесі змін, а людство в епіцентрі цих змін. Тиждень, що минає був складним. Повним маячні, нерозуміння, страхів та сумнівів, але він уже перейшов чорною фарбою на сторінки історії, котру пише наше покоління.
Усі на вибори! Так, комусь на міські, а нашій спільноті на повторні вибори президента НаУКМА, що відбудуться вже 11 листопада. “Спудейський вісник”, ТаМогилянка та Радіо КВІТ обєднались і працюватимуть для Вас упродовж двох тижнів висвітлюючи всі перепитії цього складного, проте необхідного процесу для Академії. Ми створили окремий інформаційно-аналітичний ресурс, де є змога зручно знаходиту всю необхідну інформацію, а також готуємо інтерв'ю з усіма кандидатами. До речі, у Вас також є можливість поставити питання через анонімну форму.
Цього тижня на додачу до одного зла прийшло ще й справжнє свято темряви. Учора ми зустрічали Гелловін. Хочемо поділитися із вами цими моторошними історіями, що надійшли на адресу редакції. А також вітаємо переможницю конкурсу страшних історій Мілену Рибцову! Її історія одержала найбільше відгуків на “Пекельнику” та за голосуванням нашої команди. Обов’язково почитайте. Хрусь-хрусь-хрусь… Брр, мурахи по тілу.
Читаймо, чим цей тиждень дивував нашу команду й безсумнівно здивує Вас!
Дбаймо про здоров'я, небезпека зовсім не думає здавати позиції, будьмо обачнішими та розсудливішими.
Да хто цей ваш я?
Кажуть, кожен витвір мистецтва має свою унікальну історію «народження», а за кожною такою історією — життя звичайної людини з незвичайним всесвітом.
Кажуть, кожен витвір мистецтва — це особлива знакова система, в яку митець потайки вписує найпотаємніші рядки свого життя.
Кажуть,кожен витвір мистецтва — це спосіб відшукати митцем свою «формулу існування», ідею.
Яка мета — шукати алюзії історій; для чого створення кодових систем; навіщо цей вічний пошук, якщо можна створити своє власне «Я», а краще безліч несхожих на один одного «Я». Але виникає питання: «Да хто цей ваш я?».
24 та 25 жовтня о 15:00 в місті Краматорськ у недобудові на околицях мікрорайону Лазурний була представлена яскрава, вибухова та за словами одного з відвідувачів «нестандартна та креативна» арт-виставка «Голова». Експозиція налічувала 27 арт-об’єктів, різноманітність яких представлена не лише у стилістиці, але й у форматі: роботи на полотнах, живопис на стінах, інсталяції, інтерактивні об’єкти та навіть міні-перформанси. Головним концептом виставки слугувала така собі голова, проте чия вона?
Організатор події, талановитий художник, дизайнер, студент БП-2 “Культурологія”, простіше кажучи — людина, яка заполонила своїми зірковими головами весь творчий простір Краматорська — Єгор Кучерук.
Знаю, що в курсі «Арт-маркетингу» ви мали підготувати проєктну роботу, проте був вибір: зробити це теоретично чи практично. Чому ти вирішив все-таки втілити свою ідею в життя, зважаючи на такий короткий термін реалізації (усього 2 тижні) та неоднозначну епідеміологічну ситуацію?
Насправді, як такого вибору і не було. Ще до початку курсу я мав цю ідею і на першому семінарі одразу сказав, що буду її втілювати. Я вже кілька років мріяв про такий проєкт, і враховуючи те, що очевидно кращий час для його втілення вже минув, я вирішив більше не чекати. Думав: «Ще трохи і це залишиться лише мрією».
«Взагалі ця ідея не дуже й нова, бо над чимось подібним Єгор думав ще пару років тому, але ще не вистачало досвіду/сил на реалізацію, напевно. А одного дня він просто пише: “Я надумав робити, пам’ятаєш цю ідею? Я буду радий тебе бачити поруч”. Не довго думаючи, я зібрав речі та поїхав до Краматорська на ці три тижні»
— Богдан Черноморченко, учасник організації виставки «Голова»
Розкажи про створення концепції своєї першої серії «ЙА» та її модифіковане продовження в арт-виставці «Голова»?
Як ти правильно зауважила, виставка народилася, як продовження невеликої серії «ЙА». Тоді вона починалася, як пошук творчого місця, ідеї та звикання до тіла, до ім’я та до того, що взагалі виражати себе — це нормально. Я змінив стиль, в якому малював стріт-арт до цього. Тепер, малюючи обличчя, я починав брати відповідальність за свої дії. Тепер мої художні ідеї деанонімізувалися.
Для багатьох художників зображувати себе на полотнах є проблематичним та делікатним питанням (якщо в мистецтві існує така категорія), але ти створив понад 20 різних інтерпретацій себе, подекуди саркастичних, химерних та відвертих. Із чим пов’язана така зацікавленість у створенні власних облич?
Я поки що не можу відірвати себе від робіт. Це мої думки, історії, переживання. В якомусь плані виходить, що я і є своїм мистецтвом. І поки що лише така форма вираження даного мені здається правильною. Це чесно.
Додаючи до кожної з історій ще й своє обличчя, я відпускаю це від себе та фіксую для інших. В цьому є такий вираз моєї свободи.
Це цікаво.
Ти малюєш на полотнах, також працюєш над створенням муралів, маєш медіа-журнал із власними роботами та випускаєш речі з авторським дизайном, до того ж і твоя виставка «Голова» є колекцією з різних технік та форм. Чим обумовлена таке різноманіття? Ти в процесі пошуку своєї особливої техніки чи навпаки свідомо експериментуєш із декількома стилями?
Скоріше друге. Це види діяльності, які я однаково обожнюю і які мали великий вплив на мене, тому я просто за можливістю перемикаюся між ними.
Існує стереотип, що арт-виставка — це та подія, яка має відбуватися в мистецьких центрах, культурних осередках та галереях. І тут твоя подія анонсується в недобудові посеред пустки на околицях міста. Чим зумовлений твій вибір локації? Протест проти помпезностей галерей у дусі авангарду чи зручність організації: не потрібно домовлятися з власниками, чистий аркуш, на якому можна творити?
Так, це десь протест проти галерей, але точно не проти їхньої помпезності. Якби в Краматорську була б хоч одна така, то я б з радістю не чистив тиждень гівно на заброшці. Недобудова — протест тому, що в нас нічого нема. Художній музей помер, а разом з ним і уявлення людей про те, що в їхньому місті може розвиватися мистецтво. Сучасний стан художніх інституцій в області ніяк цьому не сприяє і моя виставка — спроба це змінити. Може трішки популістично вийшло, але отак.
«Це бунт, проти традиційності, анонімності й залежності від когось — хочеш творити — твори, стіни не мають значення»
— Богдан Приходько, учасник організації виставки «Голова», фотограф
Хто допомагав тобі в реалізації ідеї? Бо на 27 об’єктів треба чимало власних сил; коштів елементарно на фарбу, інструменти для малювання; піару (відвідувачів було чимало); фотографи, які просто спамили в мережі; встановлення світла для вечірнього огляду і організація інших перформансів?
Всі витрати покривали виключно мої зберігання, але гроші це точно не головний ресурс. Я дуже щасливий, що мою дивну ідею вирішили підтримати друзі. Здебільшого всі краматорські, але декілька людей приїхали і з інших міст. Усього нас було десь 10. Кожна людина відповідала за якусь із задач. Хтось консультував по матеріалам, хтось допомагав із прибиранням, хтось відповідав за створення контенту. Ми старалися, щоб всім було комфортно. Лише завдяки команді все вдалося встигнути: знайти інструменти, підготувати приміщення, придумати з нічого світло, запросити більше людей і т.д. Короче, роботи ми зробили дофіга. Я до кінця життя буду їм вдячний.
«Чому я долучився? По-перше — банально, Єгор мій хороший знайомий і типу допомогти йому мені приємно та не складно, по-друге, ідеї щодо неможливості самореалізації митця є актуальними для мене, тож якесь ідеалістичне підґрунтя я для себе знайшов, ну, і , по-третє, просто люблю попрацювати над цікавим проєктом. Найважчим в організації події, певно, було боротися з думками про те, що організоване дійство не вийде/ніхто не прийде тощо. А так це були напружені декілька тижнів праці, але особисто я не бачив траблів, яким би приділив увагу. Легких задач також не було, але, напевно, приємно було бачити вже результат, втомленим, але задоволеним спостерігати за людьми, які, попри все, таки прийшли і зацікавлено дивляться на результати нашої роботи. Ну, і, звісно, романтичне афтерпаті на заброшці вночі також запам’яталося.
Я навчаюся на режисурі в Карпенка, а також є одним із найкращих друзів Єгора ще з часів Краматорська. У виставці я першочергово брав участь, як оператор, бо мав конкретне завдання в університеті — зняти документальний фотофільм. Паралельно з тим я був фотографом й допомагав Єгору все підготувати до виставки, а також у поширенні інформації»
— Богдан Приходько, учасник організації виставки «Голова», фотограф.
Чи вдалося реалізувати всі заплановані ідеї? І чи плануєш ти наступну виставку найближчим часом поза межами проєкту від «Арт-маркетингу», якщо не секрет?
Так, не варто притягувати арт-маркетинг, ідея існувала ще до вступу в Могилянку. На жаль, встигли не все. Хотіли випробувати декілька шляхів альтернативного маркетингу, але не вистачило часу. Взагалі, хоча і було достатньо людей, думаю, що з цим питанням ми працювали найменше. Але що вже жалітися, і так класно було. А проєкти на майбутнє, то вже майбутнє. Скажу лише, що вони є.
“Враження від виставки неоднозначні. З одного боку я вважаю це важливою подією в житті друга — його творчим маніфестом, коли він, як митець, заявив про себе всьому світу (або хоча б локально — місту). Також я вражений масштабами й концепцією проєкту. Привернути увагу до відсутності творчих інституцій та виставкових центрів в місті й області через представлення своїх робіт на нікому непотрібному закинутому будинку. Неоднозначним, бо все ж наші люди ще погано сприймають таке мистецтво. Вони ніби звикли до банальних пейзажів чи жанрових робіт — ця виставка ж — авангардизм, яка, сподіваюся, зможе не тільки змінити сприйняття такого мистецтва, а й дасть поштовх молодим митцям міста активізуватися. Загалом дуже задоволений проєктом, бо це було тепло, душевно й продуктивно. Поїхав до Києва не з пустими руками й вже показав свій фотофільм нашому майстру. Вирішив не чекати”
— Богдан Приходько, фотограф арт-виставки «Голова».
Топ-3 поради людям, які вперше захочуть організувати свою власну арт-виставку?
1. Не робіть її за два тижні. Все-таки це дуже екстремальний термін. Я хз, як я залишився живим.
2. Шукайте якісних і зацікавлених людей в команду. Вони або знають побільше вас, або знають людей, які знають побільше вас. (упс… тавтологія)
3. Якомога швидше доведіть проєкт до точки неповернення. Щоб вже всі знали, що ви її робите і не було спокуси кинути цим займатися під час виникнення перших труднощів.
Своя власна виставка. Народжена за лише три тижні. Організована в недобудові, проте оформлена, неначе справжній арт-об’єкт. Створена в атмосфері творчості, натхнення та любові до кожної своєї роботи. Поряд друзі, які підтримують та зацікавлені відвідувачі. А в голові організатора щаслива думка: «я нарешті зміг це зробити». Усе це про виставку «Голова» та її організатора, художника та гордо сказано могилянця — Єгора Кучерука.
Я сказав собі, що зроблю виставку. Більше. Я зроблю свою галерею.
Я зроблю. Сам. З нуля. Я не хочу на жодну хвилину залежати від третіх осіб. Вважайте це протестом пасивності.
Я хочу щоб це було унікально, помітно та гучно. Вважайте це каменем в бік якості локальних художніх інституцій.
Я хочу чай. Вважайте це бойкотуванням кави.
Я хочу нарешті поставити себе на мапу.
Я хрестик.
Декларації чи свавілля
Уявіть собі країну, в якій громадяни вільно обирають своїх представників до уряду, які так само щиросердно піклуються про гідних кандидатів у суддівське крісло. Судді в свою чергу запевняють людей, що в правовій державі питання будуть вирішені відповідно до закону, не варто хвилюватися, ми про вас потурбуємося. Гарна казочка…
Шкода, що ми в трохи іншій реальності — утопічній казочці. Судді Конституційного Суду України ненароком забули свої присяги; амнезія дійшла до того, що вони забувають Конституцію — ст. 5 «Єдиним джерелом держави є народ» і навіть дійшли до абсурду, нахабно забувши про елементарні поняття людини — гідність та чесність.
30 жовтня о 9:00 на вулиці Жилянській 14, біля будівлі Конституційного Суду України зібралися громадські діячі, активісти, студенти, аби відправити цих “забудькуватих героїв”, а по факту суддів-зрадників, точнісінько до Ростова!
У чому ж проблема?
Все почалося з новини, яка 27 жовтня миттєво розлетілася інтернетом — Конституційний суд ухвалив рішення про скасування кримінальної відповідальності за недостовірне декларування — це рішення ухвалили на закритому засіданні. Чим це погано? Таке рішення є відкритим посяганням на інституції державності України. Якщо казати простою мовою, це фактично означає «Кради скільки хочеш — нічого не буде.»
Наступного дня були оприлюднені інші рішення КСУ, які викликали хвилю обурень. Найабсурдніше з них мало наслідок у вигляді закриття НАЗК доступу до реєстру декларацій. В Україні з часів антикорупційної реформи кожен мав можливість переглянути, чим володіє людина, чия зарплатня фінансується з податків. Після цих скандальних рішень з’явилась новина щодо листа Миколи Точицького, посла України при ЄС, що рішення КСУ можуть бути підставою для тимчасового припинення безвізового режиму.
Додамо, що найбільш “цікаві” події стали розгортатися вночі з 29 на 30 жовтня. Як відомо, головою Конституційного Суда нині є Олександр Тупицький, досить одіозна персона, яка має нерухомість на території Криму. Загалом, його ім’я фігурує в багатьох не надто прозорих справах. Через це державне бюро розслідувань викликало на допит 2 листопада главу Конституційного суду Олександра Тупицького. Його мали перевірити слідчим шляхом на участь у злочинній організації, скоєних в її складі злочинах, а також у вживанні заходів до приховування злочинів. Через декілька хвилин помітили, що ДБР викликом Тупицького порушило п 7 ст 24 ЗУ про КСУ, в якому зазначено, що суддя Конституційного Суду не може бути підданий приводу чи примусовому провадженню до будь-якого органу або установи, крім суду. Фактично — досягти хоча б якоїсь справедливості в боротьбі зі свавіллям голови КСУ і загалом цієї установи майже неможливо
Ще трохи абсурдності: Голова НАЗК Олександр Новіков заявив, що Конституційний суд закрив доступ до державних реєстрів, необхідних для проведення спецперевірки декларацій кандидатів на керівні посади. Без цієї перевірки не можна призначати керівників органів, в тому числі місцевої влади. Вибори стали “мильною бульбашкою”, адже перевірка декларацій є обов’язковою, а провести її неможливо.
До усього додамо епілог: будь ласка, слідкуйте за новинами лише з перевірних ресурсів і не довіряйте сумнівній аналітиці. Перевіряйте всю інформацію, яку бачите, чуєте чи читаєте, особливо якщо це ресурси, які належать представникам тих чи інших партій.
Навіщо акція?
Свідомі українці не можуть сидіти вдома, коли порушують їхні права на відкритість, прозорість і чесність державних процесів. Акція мала назву Відправим суддів-зрадників КСУ до Ростова, за оперативну організацію якої варто щиро подякувати Центру Протидії Корупції, Руху Опору Капітуляції, Автомайдан та Фундації DEJURE.
Однією з цінностей КМА є дотримання цінностей, однією з таких — відстоювання свого право на власну думку, право критично висловлюватись про дії влади, а також ті процеси, які відбуваються в українському суспільстві, пропонує та ініціює зміни, спрямовані на розвиток країни. Тож активними учасниками акції виступили і студенти Академії. Деякі з них навіть встигли підготувати плакати з лозунгами, вимогами чи навіть певним сатиричним ставленням до проблеми.
Однією з найбільш важливих інституцій в успішних країнах є розвинена та чесна судова система. Рішення, яке було винесене суддями Конституційного суду України, руйнує не лишень антикорупційну реформу, проти якої воно спрямоване, але й породжує конституційну кризу, яка грає на руку лишень Росії. Такий склад суддів, не може далі продовжувати свою роботу: сьогодні скасували декларації, завтра скасують мову, а післязавтра всю Україну. На акцію я прийшов, щоб привернути увагу до зрадницьких дій чиновників та з вимогою негайного правового врегулювання ситуації — (Юрій Замойський, ФЕН — 2)
Ми наразі знаходимося в тіні взаємин громадянин-влада, а таким рішенням КСУ геть-зовсім наводить темряву на «прозорість» політиків. Відтак довгий шлях гри в демократію просто нівелюється. Вийти на мітинг — це було свідоме рішення протидіяти умисному нав‘язуванню тотальної сліпоти-(Шавурська Вікторія, ФГН — 3)
Додамо від себе, адже ми були на акції і були очевидцями небайдужості людей до подій, що зазіхають на їхні права та на авторитет держави. Люди вимагають відставки голови КСУ Олександра Тупицького і всіх суддів, які проголосували за скандальні закони (справедливості заради додамо, що деякі судді були проти — їх лише четверо). Будемо відвертими, акція була не надто мирно, адже час від часу деякі її пускали в хід димові шашки, які дуже підкреслювали стан громадян і рівень розпеченості їхніх нервів.
До Конституційного суду надійшло конституційне подання народного депутата від партії ОПЗЖ Вадима Новинського щодо перевірки закону про українську мову на відповідність Конституції. Депутати ставлять під сумнів конституційність цього закону. І, звісно, як тут відмовити, КСУ вже 3 листопада планує в закритому режимі розглянути дану справу. Більше того, очільник Національного агентства з питань запобігання корупції Олександр Новіков заявляв, що КСУ хоче його скасувати. Не можемо втриматися від оцінкових суджень, але, будемо відверті, судді КСУ знахабніли і вкотре не взяли до уваги прохання великої кількості людей припинити свою пропросійську діяльність. У разі незмінної ситуації або вкрай жахливої ситуації зі скасуванням закону про мову, ми будемо виходити на ще одну і ще одну акцію, допоки наш уряд, президент і найголовніше — судді КСУ не зрозуміють, що вони мають зараз піти добровільно, бо потім їх в кращому випадку розпустять, а в гіршому (до цього сценарію, сподіваємося не дійде). Недоброчесні, проросійські, куплені судді КСУ мають піти або їхати до Ростова. Ми вимагаємо нових чесних професійних суддів КСУ. Ми маємо на це право!
Ольга Духота та Анастасія Костенко
o.poetry online: тепло в кожному пікселі
Настає вечір п’ятниці, стомлені від реченців спудеї та спудейки готують чай та картаті пледи, прикрашають різнобарвними гірляндами стіни своїх домівок та вмощуються якнайзручніше. Танок мерехтливих ліхтариків та темному тлі (зовсім як у студентському театрі!) готує їх до незвичайної пригоди, що має ось-ось розпочатися. Спливають хвилини очікування, сповнюються теплими розмовами й сміхом. Уже зовсім скоро має з’явитися Вона. Та, що вкотре зібрала усіх разом, та, що надіслала пакунок поштою до кожного дому й навіть натиснула на дзвіночок біля дверей, і тепер залишається тільки привітати її та запросити до товариства. Бажана гостя теплих компаній та вечірніх розмов, так, це – поезія! Можливість читати й бути почутим, можливість слухати та надихатися іншими. Можливість торкнутися світів одне одного, не зважаючи на відстань, якою б значною вона не була.
Між нами зараз екран, але насправді ми зовсім близько, ми майже поряд.
30 жовтня відбувся поетичний вечір o.poetry. Карантин не має стати на заваді нашому з вами зв’язку, – наголошували організаторки, й справді, вимушеній відстані жодним чином не вдалося вплинути на цей вечір. Учасники й учасниці читань добре підготувалися: ввімкнули миготливі гірлянди у своїх домівках, приготували теплий чай та (не менш теплі) вірші, прозу та пісні. Впродовж двох годин заходу стрімко текли розмови, різними мовами від української і навіть до давньоскандинавської лунала поезія, чарівно зачитувалася проза та співалися пісні, у супровід до останніх дороги синхронно здіймалися ліхтарики телефонів. Команді o.poetry й усім неймовірно талановитим учасникам заходу вдалося зберегти атмосферу онлайн такою ж дружньою та затишною, як і на «живих» вечорах.
Юному поетичному просторові, котрий зовсім нещодавно здобув статус СІГ, вдалося зібрати близько 40 поетів та поеток, слухачів та слухачок та чудово провести час разом. Ці поетичні читання були першим у новому навчальному році заходом, що його провели o.poetry. Поетичний простір дотримався власних традицій, деякі, зрештою, трішки модифікувавши задля кращого звучання. Звичними та вже дуже близькими елементами заходу були такі: формат вільного мікрофону, який дозволяє почути кожного й кожну, особлива увага й заохочення ділитися творчістю митців-початківців, та віршосушка, яка цього разу пережила певну метаморфозу, аби й надалі творити магію, до якої вже звикли учасники творчих вечорів.
“Наші вечори не тільки для людей, які творять і виступають давно, але й для початківців, які тільки-но виходять на цей шлях. Одна з головних цілей кожної зустрічі – створити дружній і відкритий простір для всіх новачків, який заохочує зробити перший крок у вільному від упереджень оточенні. Також на наших вечорах панує атмосфера підтримки й уваги, тож завдяки їй всі відчувають себе почутими”
- Катерина Балашова, співорганізаторка проєкту
Традиційним елементом поетичних вечорів o.poetry є віршосушка. За аналогією до звичних плівкових фотосушок, це місце, де можна поділитися власною творчістю й надихнутися ідеями інших. На «живих» заходах це відбувалося так: учасники та учасниці читань писали на кольорових папірчиках назви та покликання на власні творчі сторінки та чіпляли їх на гірлянди, що прикрашали стіни театру. Ділилися також і цитатами з улюблених або ж своїх віршів, а іноді – й майстерно зробленими колажами. Після закінчення вечора віршосушка збирала навколо себе зграйки читачів, захоплені погляди яких розглядали спільно створені поетичні сузір’я.
Через цифровий формат проведення заходу, цього разу віршосушка відбулася дещо інакше. Втім, поетичному просторові все ж вдалося влаштувати всі умови для того, щоби ділитися творчістю можна було ще в один спосіб.
“Вивісили, висушили, закохалися! Перед поетичними вечорами від o.poetry люди зазвичай залишали свої улюблені вірші та лінки на творчі сторінки на розвішених мотузках. У зум-форматі колообіг поезії відбувався в чаті. Це було прекрасно! Митці залишали покликання на свої сторінки та безмежну підтримку кожному з учасників! Коли кажуть, що віртуальне дорівнює менш тепле, онлайн-віршосушка безапеляційно спростовує це твердження. Після заходу покликання “вивісили” на каналі o.poetry, щоби всі були почуті та побачені”
-Софія Білогрива, учасниця команди
У чарівній атмосфері зібралося понад тридцять неймовірних поетів й поеток. Дехто брав участь у заходах проєкту ще від самого початку торік, багато хто був уперше. Також цього вечора всім дуже пощастило стати свідками кількох яскравих поетичних дебютів.
“Для мене прийти на о.роеtry це як повернутися додому – навіть попри дистанційний формат. Учасники невимовно привітні та теплі, усі читали хорошу, сильну, якісну поезію – вечір був затишним і сповненим теплих вражень. Я дуже рада була знову почути «стару гвардію» проєкту, але не менш приємно було й слухати дебютантів, яких цього разу було дуже багато – і всі чудові! Після о.poetry не можливо не тішитися, що маєш змогу спілкуватись із такими талановитими людьми й ділитися з ними своєю творчістю. Думаю, для кожного з учасників цей вечір був спокійною гаванню, де є місце для всіх кораблів, утомлених життєвою бурею”
-Дарина Чупат, ФГН-2.
“Це було моє перше читання на o.poetry. було трошки страшно, що не вийде влитись у компанію, але все було супер! Усі дуже талановиті, відкриті та щирі. Я лишилась дуже задоволена і з радістю доєднаюсь до наступних читань”
-Юлія Красій, ФГН-1.
«Осінь, ви і осінній я…», «Що слова, коли серце повне?..» – злітаються до купи окремі рядки згаданих серцем поезій… Плин думок, який не має ні гаваней, ні гребель. Справжій феєрверк вражень, що розлітається в уяві мільйонами іскор! Саме такі наші вечори з o.poetry. Це мої перші читання, їх чекав із нетерпінням, тож вішав гірлянду ще за день до зустрічі.
“Напругу в повітрі (вперше ж, як не крути!) швидко змітав потік почутої творчості. Залишалось тільки зайняти місце якомога зручніше і насолоджуватися. За можливості – думати. Цього разу дебютував сонетами, але вже планую дещо за мотивами Жадана. See you, o.poetry!”
-Антон Потєхін, ФГН – 1.
“Мені приємно, що я з вами від початку, адже почуваюся так, наче я та o.poetry ростемо разом. Я більше не боюся бути собою – і тут великий вклад саме o.poetry”
-Діана Ковельська, ФГН – 2 .
Усі блискучі учасники заходу створили цю незабутню атмосферу разом, коли підтримували одне одного, створюючи «бінго» з реакцій-сердечок в zoom, коли писали захоплені коментарі до поезій інших та ділилися покликаннями на свої сторінки. І мерехтіли у своїх віконечках zoom незрівняним поетичним сузір’ям, нагадуючи ті вогники на оксамитових завісах театру, в якому відбуваються поетичні зустрічі зазвичай.
Наприкінці заходу команда анонсувала проєкт, що вже зовсім скоро дозволить усім охочим торкнутися такого близького для кожного з нас і такого, на жаль, наразі далекого Подолу в новий та досить незвичний поетичний спосіб. Команда закликає стежити за оновленнями та готуватися до того, аби вже в листопаді незалежно від місця перебування разом залишити творчий відбиток на стінах Подолу.
З любов’ю, o.poetry
Курс на Львів: чому обирають УКУ, а не Могилянку?
Цьогоріч 74 вступники, які пройшли на бюджет в Могилянку, так і не подали документи. 40 з них вступили до УКУ. Сорок людей обрали інше місто, інші цінності, інше середовище. Ми не зустрінемо їх біля КМЦ чи у віконцях Zoom-сесій. Вони пішли іншим шляхом. Я вирішив розпитати новоспечених уківців про мотивацію їхнього вибору. На сайті Вступної кампанії НаУКМА раз-по-раз натрапляв на формулу «відхилено (бюджет)», що прямо вказувала на потрібних людей. Кілька хвилин блукання сайтом абіт-пошуку — і переді мною постав доволі великий список студентів, яких об’єднував один вибір. Знайти потрібні контакти — справа техніки, але найбільше мене хвилювало, чи отримаю суцільні відмови. На щастя, охочих відповідати було чимало. Усім їм я поставив одне й те ж питання, яке турбувало мене найбільше — чому? І отримав навдивовижу цікаві відповіді. Відповіді, які дозволяють по-іншому подивитися на весь процес вступу.
Передусім стає очевидним той факт, що більшість моїх респондентів походять із заходу України. Тому однією з причин вибору, які найчастіше називали, було близькість розташування УКУ. Погодьтеся, їхати дві години автобусом трохи легше, ніж провести ніч у потягу. Однак така відповідь не розв’язувала ще одного важливого питання — навіщо тоді подавати заявку на вступ до Могилянки. Коли я ставив це питання, я насправжки не знав, на яку відповідь можу розраховувати. Вже три роки воно бентежить мій розум, і ось нарешті розуміння стало трохи більше. Під час розмов виявилося, що чимало студентів подавали заявки на грант на навчання, який включає оплату двох років навчання в УКУ, а також надання стипендії. Підтвердження надходило в розпал вступної кампанії, і перед багатьма моїми респондентами постало питання — брати стипендію і навчатися в УКУ чи чекати на офіційні результати вступу до іншого університету. Вони обрали перший шлях, а тим другим університетом, який залишився без доволі потужних студентів, виявилася Могилянка. При цьому мотивація була напрочуд різною, тому я просто дам слово моїм респондентам:
На момент, коли я подавала заявки в університети, я вже знала, що проходжу в УКУ. В Могилянку подалася просто, щоб подивитися, чи пройду
— Тамара, право (в Могилянку подавалася на право)
З самого початку я планував іти в УКУ, а в Могилянку, Острог, КНУ, ЛНУ подав з цікавості, перевірити свої можливості
— Андрій, філологія (в Могилянку подавався на історію та археологію)
Я не можу сказати, що була дуже вмотивована вступати в Могилянку, тому що я не знала, яка там культурологія… Я просто подавала, а раптом я там (в УКУ) не пройду по балах
— Оксана, культурологія (в Могилянку подавалася на культурологію)
Так як в мене не було стовідсоткової гарантії [що я отримаю стипендію в УКУ — Є. Я.], для підстраховки я обрала Могилянку. І я обрала соціальну роботу, і то був бюджет. Тобто мені реально треба було підстрахуватися бюджетом, тому що в мене не було реальної змоги навчатися на контракті
- Олександра, соціологія (в Могилянку подавалася на соціальну роботу)
Останні два коментарі, як на мене, дуже показові. Ставити на Могилянку як на запасний варіант — це зовсім не те, чого хотілося б провідному ЗВО України. Однак реальність почасти руйнує наші уявлення про власні переваги і змушує зосередитися на недоліках. Показово, що 38 із 40 студентів нині мешкають в Колегіумі УКУ (решта двоє — львів’яни). Дехто з респондентів прямо вказував на те, що його чи її не влаштовувала перспектива жити в Могилянському гуртожитку. Важко не погодитися, що наявність душової та туалету в кімнаті, п’ять нових шаф і два письмові столи з лампами для трьох студентів, наявність ортопедичних матраців на ліжках і відсутність тарганів на перший погляд видаються дещо кращими за туалет на блоці, сон на дошках і співжиття з друзями нашими меншими. Звичайно, в Колегіумі діють доволі жорсткі правила, які знищують усі уявлення про істинне студентське життя. Певне, тому це й Колегіум, а не гуртожиток, як люблять наголошувати уківці.
Поряд з цим, респонденти називали цінності та спільнотність УКУ як важливі чинники свого вибору. Показово, що чимало студентів пройшли через УАЛ, що також вплинуло на розставлення пріоритетів:
Спільнота УКУ є близькою до УАЛівською, це теж впливало на вибір;
- Дар’я, культурологія (в Могилянку подавалася на соціальну роботу)
Цінності УКУ також важлива штука, багато з дітей обирають цей університет через це;
- Наталія, історія та археологія (в Могилянку подавалася на історію та археологію)
Це місце, де є безліч можливостей; люди, які тобі завжди допоможуть та підтримають; заклад, де ти отримуєш знання, які тобі стануть у пригоді в майбутньому;
- Денис, етика-політика-економіка (в Могилянку подавався на політологію)
Коли я писала мотиваційку стосовно цінностей в УКУ, я прям відчула, що це моє.
- Олександра, соціологія (в Могилянку подавалася на соціальну роботу)
Так, вступники ознайомлюються з цінностями УКУ ще до початку навчання. І вже тоді вони були готові їх підтримувати, формувати власну спільноту. Могилянці теж творять власну унікальну спільноту. Але чи багато з нас знає, що таке «могилянські цінності»? Чи були ми уважними під час занять з ВДМС? Чи не варто регулярно нагадувати про ті смисли, які закладені у могилянські цінності замість того, щоб просто вказувати на наявність цих цінностей? Розмови з першокурсниками з УКУ породили чимало питань, на які тепер треба шукати відповіді. Бо інакше ситуація може розгорнутися не в так, як би нам хотілося.
Тривожним дзвіночком є те, що двоє з опитаних уківців пройшли на бюджет на право в Могилянку, але зрештою обрали право в УКУ. Варто зрозуміти, що право для УКУ — нова спеціальність, яку запустили лише цьогоріч. Попри це, один з респондентів сказав, що в плані якості освіти обидва університети видалися приблизно рівними. Відповідно, за УКУ зіграла його репутація. Обидва студенти були переконані, що програма буде якісною І ні, це не вплив рейтингів (в «Топ-200 Україна» УКУ знаходиться та 100+ місці), а образ закладу із напрочуд позитивними відгуками. Чи означає це, що Могилянку оцінюють гірше? Зовсім ні, тут радше йдеться про добре продуману комунікацію і наявність «родзинки», яка виділяє цей університет з-поміж інших. Чи є подібна родзинка в Могилянці? На жаль, я поки не можу знайти очевидної відповіді.
Поза тим, студенти УКУ з великим пієтетом ставляться до Могилянки. Багато хто вважає її та УКУ єдиними пристойними ЗВО в Україні. Дехто вже висловив сподівання, що хоче поїхати до нас за обміном. Дехто досі вагається, чи обрав саме той університет. Для кожного з них вибір був нелегким, але зрештою вони обрали УКУ. І нині вони творять там тамтешню спільноту. А ми продовжуємо творити свою, разом з 1100 цьогорічними фрешами. Однак прийде час, і абітурієнти знову робитимуть вибір. Можливо, вже варто замислитися над тим, щоб наступного разу шальки терезів перехилися у правильний бік?
Ілюзіон: Бенксі. Мистецтво поза законом?
“Вуличне мистецтво поміщене в потрібне місце та у правильний контекст набуває радикально нового сенсу”.
Що перше спадає вам на думку, коли ви чуєте слово “графіті”? Майже напевне великі кольорові написи на вулицях, будинках, потягах. Також, найвірогідніше, ви подумаєте про це явище у суто негативній конотації, адже зазвичай нанесення графіті на будь що вважається актом вандалізму. Однак, чи насправді все графіті є чимось поганим? Чи насправді це мистецтво, що знаходится поза законом? Можливо воно вже давно стало чимось більшим ніж просте правопорушення? Документальна стрічка “Banksy and the rise of the outlaw art” дуже однозначно відповідає на всі ці питання, а також пропонує “неофіційну історію” руху графіті та людини, без якої сучасне мистецтво вуличного малюнку уявити мабуть просто неможливо — митця під псевдонімом Бенксі.
Цей художник не потребує додаткового представлення. Ім’я Бенксі відоме на увесь світ. Попри це він роками успішно зберігає свою анонімність. Про те, хто він насправді існує надзвичайно багато припущень, жодне з яких підтвердження для широкого загалу поки що не знаходить. Ніхто, окрім вузького кола людей, що безпосередньо працюють з ним, не знають як він виглядає. Тим не менш, можна спекулювати скільки завгодно на тему його особтстості, натомість можна стверджувати напевне — те, що робить Бенксі є надзвичайним і однозначно руйнує класичні уявлення про графіті. Творіння Бенксі безсумнівнно можна назвати культовими для сучасного мистецтва.
Картина “Banksy and the rise of the outlaw art” розповідає про те, з чого починалося графіті. Як від звичайних простих тегів (стилізованих малюнків псевдонімів — прим. ред.) воно поступово переростало у складне, справжнє вуличне мистецтво, деякі зразки якого згодом будуть коштувати мільйони. Як воно з вулиць Філадельфії розповсюдилося у Нью — Йорк, звідки, поєднавшись з культурою хіп — хопу, потрапило до Англії, у Брістоль. Саме це місто вважається місцем зародження англійської графіті культури. Саме у цьому міцсті народився Бенксі.
До створення фільму було залучено багато кураторів, художників, а також людей, що самі були та лишаються авторами графіті. Серед найважливіших персоналій: Бен Єйн — відомий вуличний митець, близький товариш Бенксі, і Стів Лазарідес — фотограф, видавець та колишній галерист Бенксі. Також дуже часто згадується фігура музиканта Роберта Дель Ная — соліста брістольського гурту Massive Attack, колишнього графітиста, чиїм послідовником став Бенксі і з чиїм імя’м пов’язана одна з гіпотез про справжню особистість художника.
У першу чергу стрічка підіймає питання не просто форми мистецтва, а найголовніше — наповнення цієї форми сенсом. Адже графіті на самом початку свого розвитку за суттю — просто спосіб авторів самоствердитися. “Я роблю це не для когось, я роблю це для себе… Бачу, їде потяг, а на ньому моє їм’я… У такі моменти я відчуваю ніби це мій потяг”, — коментував один з райтерів (люди, що малюють переважно теги — прим. ред.) у фільмі. На відміну від мистецтва у класичному розумінні, графіті позиціонувалося як мистецтво для всіх — зрозуміле і таке за яке не доведеться платити величезні гроші. Його ідеологічними засадами були свобода, самовираження, ризик та можливість заявити про себе. Саме через це графіті стало асоціюватися зі злочином та вандалізмом (і варто визнати, почасти саме цим воно було і досі лишається).
Розквіту популярність графіті досягає у 70–80 — их роках ХХ сторіччя. Воно набуває форми протесту, стає новою субкультурою — невід’ємно поєднаною з хіп хопом та рейвом. Людей які займалися цим новим видом мистецтва притягали до відповідальності, однак зупинити цей рух було вже просто неможливо. Саме тут постає питання: як ставитися до вуличних малюнків? Що з ними робити?
Бенксі чи не один з перших, чиї графіті рішуче відрізняються від решти, що з’являлися на вулицях у той час. Для них характерними рисами стали написи на актуальні соціально значущі теми, або політичні образи: поліція, в’язні, військові, тощо. Часто з’являються в його роботах діти — як щось найбільш вразливе, образ надії, те що потрібно оберігати та захищати. Певною мірою він робить революцію у напрямі графіті та всьому вуличному мистецтві, виводить його на радикально новий рівень.
Його графіті з написом “wrong war” стають одними з символів на протестах проти вторгнення в Ірак в 2003. Зі своєю командою у 2005 і 2007 роках Бенксі відвідує Палестину та стоворює там серію картин на стіні, що відділяє Палестину від Ізраїлю. З командою вони також відкривають там мистецькі майстерні. Тема Палестина загалом стає важливою для його творчості. Пізніше Бенксі створить там цілу окрему експозицію під назвою “The walled off hotel” — імітацію готелю, який є іллюстрацією несправделивості та складності палестино — ізраїльського конфлікту. Саме роботи у Палестині приносять йому світову популярність.
Разом з друзями Бенксі відкриває типографію для вуличних митців “Pictures on walls”. Він влаштовує феєричні виставки, які збирають десятки тисяч відвідувачів, розвішує власні картини у найвідоміших британських музеях, лишаючись при цьому непоміченим, розміщує фігуру в’язня з Гуантанамо на атракціоні в Діснейленді. Бенксі наповнює форму сенсом та певним посилом, а не тільки естетикою чи спрямованістю суто на смоствердження.
У стрічці найбільше вражає те, наскільки насправді складним та цікавим є світ стріт — арту. Вона дозволяє по новому поглянути на людей які ним займаються, на те, як творяться графіті та, що найцікавіше, на комерціалізацію вуличного мистецтва та ставлення самого цього мистецтва до зростання власної цінності.
Те, що колись вважалося протизаконним, принаймні частково, стає предметом зацікавлення художніх галерей та колекціонерів.
У 2018 році картину Бенксі “Дівчинка з кулькою” продали за близько півтора мільйона долларів на британському аукціоні Sotheby’s. Та через секунду після того, як було оголошено про продаж роботи, вона була на половину знищена самим Бенксі. Її вартість при цьому зрозла вдвічі. Цей перформанс, ця витівка вкотре показала позицію Бенксі стосоввно свого мистецтва. Його ціллю ніколи не був успіх та великі гроші. “Вуличне мистецтво має лишатися на вулицях”. Цінність мистецтва не у популярності, цінність мистецтва не у шестизначних сумах, що люди ладні віддати за нього почасти не тому, що їм воно дійсно подобається, а тому що зараз мати певні його зразки вдома модно. Цінніть мистецтва у його сутності та посилі що воно несе.
Може виникнути питання: то, загалом, фільм “Banksy and the rise of the outlaw art” просто розповідає про те чому графіті це куто? Очевидно що ні. Він напрочуть вдало розкриває багато питань. Ця стрічка розповідає про нову форму мистецтва, що лишається там, де й народилася — на вулицях, та яка не втрачає свого першопочаткового спрямування — для всіх незалежно від грошових статків та статусу. Це кіно певною мірою, про політизацію мистецтваа, а також про справжню важливість наповненості мистецтва чимось більшим ніж колір, лінії чи ім’я, що стоїть за ним. З рештою, безумовно, стрічка про Бенксі та його величезний внесок у розвиток стріт — арту. Вона про людину, якій вдалося створити просту та зрозумілу форму, а потім з ювелірною точністю помістити її у потрібне місце та у потрібний момент. Така майстерність заслуговує поваги та захоплення, вона надихає.
Підсумок: фільм стовідсотково вартий того, аби його переглянути. Редакція Спудейського Вісника може вас у цьому запевнити.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
