Учітесь, читайте. Спудейський вісник №3 (01.09.2023)
Передслово
Зі святом, могилянці! Наша alma mater починає новий рік навчального життя — із канікул повертається й «Спудейський вісник». Повірте на слово, що цього літа ми підготували для вас багато-багато цікавих матеріалів (а побачте — вже незабаром). У День знань читайте тематичну статтю: інтервʼю про українські підручники з викладачкою Могилянки Анастасією Онатій і освітянином Тарасом Ткачуком.
Українські підручники — на часі!
Інтерв‘ю з Анастасією Онатій і Тарасом Ткачуком
Подумайте про ваш шкільний підручник. Ні, не той красивий, лискучий з англійської, що нагадує журнал Vogue, а про звичайний, з української мови. Згадали? Жовто-сірі, шершаві сторінки, можливо, стрічка скотчу на корінці, а запах… Отой, від якого аж нутрощі про себе моментально нагадують. І не забудьте про вправи, що спізнились у часі на 20 років, нудні й заплутані правила. Читаєш — і не зрозуміло, що взагалі відбувається.
А тепер уявіть, що підручник з української мови може бути якісний, новесенький, приємний на дотик; із лаконічними поясненнями, зрозумілою лексикою, цікавими персонажами, які перетворюють навчання на гру, і цікавими вправами із сучасним контекстом. Скажете, вигадка?
Аж ніяк! Сьогодні такі підручники вже зʼявляються на партах школярів. Саме тому «Спудейський вісник» навідався в гості до революціонерів сучасних підручників із української мови — Анастасії Онатій і Тараса Ткачука! У цьому матеріалі ви дізнаєтесь, як написати підручник за 4 місяці, що мотивувало героїв інтервʼю створити власні продукти, як поєднати боротьбу на фронті зі складанням інтерактивних вправ для школярів, які тенденції укладання іноземних підручників нам варто перейняти, а також як підтримати проєкт «Українська мова. 6 клас»!
Звідки виникла ідея створити підручник і яким був шлях втілення цієї ідеї в життя?
Анастасія: Ідея створювати навчальні матеріали виникла давно. Моя мотивація була дуже проста — хотілося зробити матеріали, у яких буде сучасне наповнення, кольорові, красиві, близькі учням, студентам чи, взагалі, будь-яким людям, що за ними навчаються. Після школи в мене залишилася травма від сірих, нецікавих, нудних підручників. Немає жодного натхнення взагалі, ними хочеться тільки бити тарганів! Тож я почала створювати інтерактивні робочі зошити — мої перші матеріали, які були надруковані, і в них якраз були, наприклад, тексти гуртів «Бумбокс» і «Океан Ельзи».
Щодо підручників, думаю, доповнить Тарас, бо це його ініціатива була, а не моя.
Тарас: Моя історія трохи давніша. Я прийшов працювати в приватну школу, коли мені був всього-на-всього 21 рік. Першим моїм класом був сьомий, з яким почалася дуже непроста історія, тому що діти хором мені заявили: «Нам українська мова не потрібна, вона нам не цікава, бо ми жити в Україні не будемо». Як показала практика, з цього класу справді більшість дітей роз’їхалася в усі кінці світу. Але історія має щасливе завершення. Я вирішив не переконувати їх у тому, наскільки українська мова важлива, мелодійна, калинова, солов’їна. Натомість створював багато оригінальних карток з усілякими цікавими завданнями, які писав просто від руки, приходив на урок, клав на стіл таку пачку і казав: «Ну от, працюємо. Хто більше зробить — більше оцінок отримає». Діти мовчки підходили до столу, брали картку, розв’язували, потім міняли на іншу. На кінець року назбиралася коробка з матеріалами до всіх тем, і я подумав, що це можна оптимізувати та зробити менш затратним. Так з’явилася ідея робочого зошита. І я дійсно можу пишатися тим, що в 1997 році в Україні з’явився перший робочий зошит з української мови. Далі я почав писати восьмий клас, згодом дев’ятий, потім повернувся нижче, написав шостий. Із шостим класом вийшла найцікавіша історія, тому що це було під час моєї поїздки в Сполучені Штати, де я провів пів року і звідти приволік валізу всякого добра, тобто книжок. На митниці цьому були дуже здивовані.
Анастасія: Всі люди консерви везуть, а ми книжки! У мене було те саме цього року з німецькою поїздкою і валізою з книжками.
Тарас: Пишучи робочий зошит для шостого класу, я подумав, що він тягне вже на цілий підручник — він у мене вийшов найтовстіший. Тоді якраз конкурс підручників оголосили, я був дуже натхнений, але єдине, що мене зупинило — на написання дали 8 місяців. А я вже мав досвід за плечима і розумів, що підручник за такий час не складеш. Реально він пишеться мінімум рік, а то і 2, потім він ще кілька років адаптується.
Згодом оголосили черговий конкурс підручників, і я в той час абсолютно випадково, хоча, мабуть, такі зустрічі не бувають випадковими, у Центрі оцінювання якості освіти зустрів пані Анастасію. Буквально за 5 хвилин розмови почув, що вона займається просто один в один тим самим, чим займався все життя я. Тоді просто так обмовився, сказав: «Я ще зателефоную з пропозицією».
Анастасія: Я думаю: «У мене тих пропозицій, Боже мій». А тоді Тарас Павлович мене набрав і каже: «Якщо ти так, то і я так, а якщо ти ні, то і я ні». Це була дуже коротка маніпулятивна розмова. Приблизно так ми вирішили, що будемо писати, та влізли в цю історію. Нам обом хотілося сучасного та цікавого для дітей, щоб у них була мотивація вчитися і щоб підручники з іноземних мов не були кращі, ніж підручники з української мови!
Тарас: Але найсмішніше, що нам дали 4 місяці на написання підручника і подачу готового макета. І ми реально працювали по 22–23 години на добу, а в останні місяці сну в нас майже не було, зате встигли.
Розкажіть трохи про підручник для п’ятого класу. Ми дізналися, що ви збирали кошти для друку часткового тиражу, а згодом анонсували безкоштовні комплекти для вчителів, які голосували за ваш підручник. Як виникла ідея з комплектами та що ви відчули, коли вперше тримали в руках власний підручник?
Анастасія: Держава мала надрукувати підручники для всієї країни, адже змінилась програма: нова українська школа [далі НУШ — прим. авт.] дійшла до 5 класу, тобто змінились підручники. Ці гроші були закладені в державному бюджеті, але сталася війна, й усі кошти, які були на НУШ, звичайно, анулювали, й вони пішли на користь армії. Дуже довго міністерство не наважувалося сказати, що друку не буде, і ми дізналися про це аж у вересні. Нам було дуже образливо, бо ми пройшли такий великий шлях, рік невтомно працювали над цим підручником, відклали всі проєкти на друге, третє, п’яте місця й робили все для того, щоб написати підручник таким, яким він і був: сучасним і все-все-все. Тож ми вирішили запустити збір коштів, аби надрукувати цей тираж самостійно і розіслати його дітям, але сума була величезна! Нам треба було 70 тисяч доларів на друк усього тиражу. Дуже важко було пояснити людям, чому треба дати гроші на підручник під час війни. Чому потрібно на зброю, всі розуміють, чому потрібно на медицину, всі розуміють. А підручник навіщо? Нам писали багато гейту на кшталт: «Ви що, це не на часі, які підручники? Війна в країні, друзі!»
Тарас: Здається, 70 тисяч доларів — дуже велика сума, але залежить від того, із чим порівнювати. Наприклад, один розряд «Граду» — його повна касета — коштує 30 тисяч доларів. Фактично, наш підручник — це всього-на-всього 2 розряди «Граду». І на той момент, коли на моїх очах рівняли Новоселівку на Донеччині з ранку до вечора, я просто рахував, що за добу було витрачено 3–5 мільйонів доларів. «Смерчі», «Гради», «Урагани» москалі витрачали на те, щоб знищити, стерти із Землі величезне село, за розмірами майже як районний центр. 2 розряди «Граду» — це тираж підручника з української мови для всіх шкіл, всіх дітей, які нас обрали. Якщо покласти на чаші терезів, то ніби неспівмірні речі, тому що одна справа — підручники, за якими дітям вчитися не один рік, а тут просто 10 секунд — і зрівняли із землею.
Нам не вдалося, звичайно, зібрати всю суму, бо ми мали обмаль часу та були нереально виснажені. Тим паче я вже тоді був на Сході, в мене доступу до джерел інформації не було, я вилазив на якогось дуба, щоб SMS-ку надіслати. Тому це лягло на плечі пані Анастасії, і зрозуміло, що це було непросто, але вийшло, що чимало українців взяли участь і відгукнулися на прохання про допомогу.
Анастасія: Коли я приходила до людей по гроші, то наводила один і той самий приклад про окупації, які були минулого року. Коли був окупований Херсон, того самого тижня на Херсонщину завезли підручники. Я дивилася новини та не могла повірити очам. У них були готові 100-, 200-, 300-тисячні тиражі, адаптовані під регіон. Вони завезли підручники з російської мови з кавунами на обкладинках, адаптовані під Херсонщину! Вони були написані, підготовлені, адаптовані, надруковані задовго до окупації, та завезені одразу з її початком, тому що окупант розуміє, за що вони ведуть цю війну — за те, щоб усі розмовляли російською, щоб російська культура процвітала й щоб російська освіта була на тих місцях, де є українська.
Це класна маніпуляція про «не на часі — війна триває, не на часі — патрони треба», але це все зараз як ніколи на часі. У результаті ми назбирали 8 тисяч доларів. Ми змогли на цю суму надрукувати підручники для вчителів, які обрали нас, по 1–2–3 примірники на клас. Зробили підручники, робочі зошити, діагностичні роботи, які можна ксерити й роздавати учням. Ми розіслали по всіх регіонах, по всіх областях і кожен клас, який обрав наш підручник, отримав такі мікрокомплекти!
Відчуття при отриманні результату не можна порівняти ні з чим насправді. Коли я вперше свої робочі зошити тримала в руках, я просто пишалася тим, що змогла їх дописати, знайшла, як видати, й, от, є такий продукт. Було неймовірне задоволення від процесу. Я пам’ятала все: як ми створювали цю вправу, як ми створювали цю, а отут такий анекдот, а отут ми згадували про те, а тут ми каву пили й там ще щось. Тобто він дуже живий для нас!
Тарас: Фраза, яку ми часто повторювали, коли тримали цей підручник: «Та невже це ми?»
Анастасія: Так. «Це ми написали цей підручник, ой, як цікаво».
Тарас: «Яке гарне завдання, це що, ми придумали?»
Проте насправді, якщо ми зачепили тему написання, дискусії щодо елементарного «чим відрізняється сленґ від жаргону?» були затяжними. І от ми, два кандидати наук, дві доби сидимо, обклавшись усіма довідниками, що були навколо, та не можемо сформулювати для п’ятого класу, в чому ж різниця між жаргоном і сленґом.
Анастасіє, Ви були в Університеті імені Юстуса Лібіха й досліджували підручники. Можете трохи про це розповісти?
Анастасія: Це теж дуже цікава тема! У нас тут лежить на полиці ціла гора німецьких підручників, які перетинали кордон, ми про них сьогодні згадували. Результат дослідження дуже практичний, він приїхав в Україну!
Моя ідея була проста — зрозуміти, як це роблять в Німеччині, як вони вчать німецької мови як рідної. У них також дуже цікавий ринок видавництв, тому що вони мають свою спеціалізацію, і є ті, які займаються тільки навчальною літературою. Моє серце підкорило видавництво «Корнельсен», тому що вони роблять навчальні матеріали абсолютно захопливими й методично грамотними. Тобто ти гортаєш, починаєш аналізувати та розумієш чому в них цей текст стоїть спочатку, чому така послідовність завдань, як учень має рухатись. Усе глибоко, по-науковому й сучасно. Вони не бояться жодних тем, у них нормально, якщо ступені порівняння прикметника вивчатимуть на прикладі відбитків пальців, на другій сторінці буде історія жуйок, а на третій — фото дитячого рукописного зошита. Тематичний спектр широкий — це перше важливе спостереження.
Друге моє спостереження — немає культури прізвищ авторів. Одне видання було дуже цікаве, теж «Корнельсена», я добу витратила, щоб знайти, хто написав це. На обкладинці інформації немає, всередині вказана група методистів видавництва, жодного прізвища ніде нема! Проте в Україні це дуже часто вибір прізвищ, а не вибір якості матеріалу. Я б навіть не хотіла, щоб наші прізвища також такими стали, тому що щойно ми відчуємо, що нас усі обирають, ми розслабимося, будемо писати такі собі матеріальчики, не будемо хвилюватися, бо в нас є репутація, і всі все одно будуть це купувати.
Поговорімо про підручник для шостого класу. Як ви взагалі наважились на його написання, зважаючи на війну?
Анастасія: Це було, з одного боку, дуже складне рішення, а з іншого — дуже просте. Складне, тому що війна, умови написання просто жахливі, Тарас на фронті цілий рік: не просто на фронті, а на Донбасі. Ще й по три дні без звʼязку, тобто в нього немає можливості ні писати, ні вичитувати, а про якісь картинки — взагалі мовчу. Але він навіть у цих умовах примудрявся SMS-ками відправляти мені вправи. Я всім розповідаю про найкращий подарунок на день народження. Шістнадцятого жовтня мій день народження, і саме в той день я отримала від Тараса Павловича в подарунок тридцять одну вправу, написану й відправлену SMS-ками з окопу за 500 метрів від москалів! Він виліз на дерево, щоб зловити зв‘язок, і я отримала цю тридцять одну найціннішу вправу, яка є в нашому підручнику для шостого класу.
Але дуже просто було, бо ми вже почали це робити: у нас є вчителі, які нас підтримали, які в нас повірили. У нас є діти, які полюбили наші матеріали — ми вже знаємо, як окремі класи познайомилися з персонажами, які були в підручнику. У нас би не піднялася рука лишити їх без нічого на шостий клас.
Тарас: Ми не знали, яка змога буде в мене допомагати. Найскладніше — підібрати теорію, порадитися, подискутувати. Я дуже добре уявляв, що це все лягає на одні тендітні плечі, і мене це, з одного боку, гнітило, а з іншого — стимулювало. Я розумів, що довідник «стеля» — це найкращий довідник, який може бути в моїй ситуації. За вільної хвилини я «дивився на стелю»: миша пробігла — значить, буде текст про мишу, пацюк прошарудів — буде про пацюка, квадрокоптер літає — треба про квадрокоптер. Це мене рятувало в ситуації невизначеності, коли ти не лише не знаєш, що буде завтра, ти не знаєш, що буде за годину. Психологічно це дуже важко. Тож я діставав телефон і відправляв SMS-ками все, що міг.
До того ж досі не знаю, де Анастасія шукала сили, за умови, що вона працювала й у Центрі освітніх технологій, і в Могилянці, і в Botan studio. Помножимо на те, що довелося покинути рідний дім, залишити всю бібліотеку, їздити з одного місця в інше на валізах. Ми розуміємо, що це, можливо, на вигляд як спроба пожалітися на долю, але ми просто хочемо пояснити, скільки стоїть за текстовою інформацією. Тому що розгортаєш підручник: ну так, вправи, завдання. Але те, що стоїть за цим, словами важко вимірюється.
Анастасія: Я думаю, це показує, наскільки ця справа важлива для нас, наскільки нам би хотілося, щоб це усвідомлення було в головах інших людей. Може, наша історія когось змотивує, і вони зрозуміють, що не все так погано, можна навіть у таких умовах щось написати. Я вже казала, що освіта — як персональний вид релігії для нас, українська мова — Бог у цій релігії.
Що виявилось найважчим в процесі написання?
Анастасія: Якщо говорити про шостий клас, то однозначно — тло війни, психологічний стан. Ти постійно сидиш у телеграм-каналах, дивишся, де йдуть, хто йде, звідки, де ракети. У тебе є близькі, які в різних за рівнем безпеки місцях. Усі думки, серце й мозок паралізовані, тому що ти в епіцентрі війни. Твою мову й культуру забирають, гинуть класні, патріотичні люди. Це все твій стан. Я дуже хвилювалася, щоб цей настрій не передався підручнику, бо те, що проживає автор, завжди так чи інакше проживає читач, і мені найменше хотілося, щоб це десь було відчутно, адже це шостий клас, фактично дитячий текст. У нас такі позитивні, цікаві історії. Я завжди намагалася слідкувати, щоб там не було флеру депресії чи чогось того, що вони не заслужили проживати ще й у підручниках. У нас є трохи теми війни — без цього ніяк. Є згадки про героїв російсько-української війни, наприклад, Романа Ратушного; про ситуації на кшталт «паляниці» — з мовним кодом. З огляду на вік ми торкаємося цього всього злегка, геть оминути не вдається.
Тарас: Тло, звичайно, було важке. Невідомість була найважчою.
Який момент із процесу написання підручника запамʼятався вам найбільше?
Анастасія: Мені дуже запамʼяталися наші «ляпи».
Наприклад, в одному завданні ми просили порівняти розклади двох шестикласників: хлопчика Гійома з Франції та хлопчика Девіда зі Сполучених Штатів. І там класично написали «прокидається», «іде до школи». Кілька разів перечитуємо — як автори читаємо щонайменше десять разів, і, крім нас, різного рівня рецензенти це роблять. На пʼятій-плюс читці Тарас мав змогу завантажити, продивитися — була зима, їхню дислокацію трохи змінили. Він каже: «А подивись на цю вправу. Нічого тобі не здається підозрілим?». Кажу: «Та ні, хлопчик і хлопчик, розклад і розклад». А Тарас відповідає: «А коли ці бідні діти обідають?» І ми зрозуміли, що в жодного хлопчика немає обіду в розкладі!
Також ми вводимо в підручник лінію медіаграмотності. Це фактично все, що має учень робити з текстами в соцмережах: фільтрувати, правда це чи фейк, оцінювати, факт це чи судження. І в нас є текст допису про черкаського учня Олександра Лінника, який переміг на Всесвітній олімпіаді з мемів у Горішніх Плавнях, де було 100500 учасників із 9000 країн світу. «Підтримаймо його репостами, бідного українського хлопця ніхто не підтримує, а він такий молодець» і додана світлина бородатого чоловіка, «дуже» схожого на школяра. У цьому завданні ми просимо учнів оцінити текст і сказати, чи це правда, чи тут можуть бути ознаки фейку, треба таке поширювати чи ні.
Тарас: Коли в мене закінчилися теми про пацюків, вовків і квадрокоптерів, я вже попросив Настю скинути мені кілька книг, щоб ідеї якісь були. І вона мені скинула дві книги: «Довідник для юного археолога» — а в нас один із персонажів якраз мав тата-археолога — і «Довідник для юного журналіста». Тому далі в мене почався тривалий період, коли вправи були або з археології, або з журналістики.
Що було найцінніше чи найприємніше в процесі написання?
Анастасія: Найприємніше завжди — бачити результат. Коли затяжні проєкти, й треба довго-довго щось робити, ти не розумієш, яке воно, що воно, працюватиме, не працюватиме. Якщо говорити за пʼятий клас, найціннішим було отримувати відгуки вчителів, які працюють із нашим підручником і які нам знімали відео, як діти виконують завдання, надсилали фотографії, як діти малюють проєкти, які ми створювали; ведуть в соцмережах сторінки персонажів, яких ми вигадали. Для пʼятого класу в нас проста ідея: троє пʼятикласників із різних країн зʼїжджаються на етнофестиваль у Києві. Їх там чекає четверта дівчинка, вони зустрічаються на Подолі біля метро, ідуть до «Самсона» — це, ясна річ, спричинено могилянською тематикою.
Ми нарешті отримали реакції дітей, для яких ми це писали — бо ми насамперед створювали для того, щоб діти ставали зацікавленими, любили українську мову, хотіли нею розмовляти, може, філологом хтось захоче стати…
Тарас: До речі, саме з пʼятим класом у нас повʼязані містичні речі. Ми закінчили писати підручник: остання вправа, і далі лише «шліфуємо». Це було 21 листопада 2021 року. Зробили скриншот, дивимося на час на моніторі: 21:21:21, двадцять перша година, двадцять одна хвилина й двадцять одна секунда! Це було «вау»! А коли закінчилися вибори, протокол був оприлюднений, то за наш підручник, як виявилося, проголосували 20999 виборців!
Як підтримати ваш проєкт?
Тарас: Ми зіштовхнулися з проблемою наших інформаційних бульбашок. Виходить, що вже є багато вчителів, які нас знають, ідентифікують. Але як вийти за межі цього кола, ми не знаємо. Тобто поради нам дають, розповідають, що треба пост зробити, вподобайки комусь поставити, але це дві різні історії — написати й рекламувати. На сьогодні в нас уже ні сил, ні енергії, адже зараз триває процес «шліфування», а він найскладніший, наймарудніший. А коли ще й постає потреба зайнятися маркетингом, то ми вже просто…
Анастасія: «То ми ним активно займаємося», — хотів сказати Тарас Павлович. Ми створили групу у Фейсбуці, бо це платформа, де більшість учителів є найактивнішою. Щотижня там збираємося, тестуємо, просимо від них зворотний звʼязок. Найкраща для нас підтримка — інформаційна. І буде для нас мегаприємним бонусом, якщо про наш підручник дізнається якомога більше людей.
Крім того, якщо бачите цікаві формати, креативні речі, надсилайте! Поки не зрозуміло, чи буде друк для шостого класу, тож є шанс, що знову доведеться організовувати збори. Буде відомо, що з матеріальним аспектом, мабуть, наприкінці літа.
Тарас: Імовірність дуже висока, що коштів знову не знайдуть.
Анастасія: Але ми не знаємо, як буде, тож це питання поки не чіпаємо. А от інформаційна підтримка — так. Бувають рідкісні моменти демотивації. Підручникарством ми займаємося третій рік, і в моєму житті це третій рік щоденної роботи. Не було жодного дня, щоб я щось не робила для підручників або матеріалів. Усі відпочинки — це «Ой, яка класна скульптура, треба сфоткати й вправу написати про неї!» Буває, що ми створили щось дуже класне, завдання чи підхід, а про них так мало знають. Буває, хтось каже з учителів: «Ой, нема сучасних матеріалів, ніхто їх не робить». А ми вже давно все зробили. Вони просто не знають. Тому інформаційна тема для нас болюча, адже ми створюємо підручники, щоб учителям було легко і щоби діти класно вчились. Тож шер, лайк, репост, донат — наша найбільша підтримка. Ну й ідейна — теж круто.
Хочемо висловити надзвичайну подяку таким професіоналам, як Анастасія Онатій і Тарас Ткачук! Саме завдяки таким наполегливим, працьовитим людям Україна та українська освіта процвітають на благо наступних поколінь. Ми зарядились нереальним позитивом та мотивацією під час інтерв‘ю! Дякуємо, Анастасіє й Тарасе, за вас і вашу титанічну працю!
© Спудейський вісник, 2023
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
Facebook | Instagram | Telegram | Twitter | YouTube| Spotify | Email
