Хутро це не круто. Спудейський вісник №27 (12.09.21)
“Захист слабких — справа сильних!”
▼
«Усі ми жили колись»
▼
Ілюзіон: південнокорейські історичні фільми
▼
“Вусатий фанк”, або як ми забули про українську естраду
Переднє слово
Привіт. Насправді хутро це круто, але лише тоді, коли ним послуговуються тварини, а не люди. Цей випуск одержав свою назву, зважаючи на те, що минулого тижня в Києві відбувся Всеукраїнський марш за тварин, у якому взяло участь чимало могилянців, зокрема журналісти «Спудейського вісника» (заборона хутрового виробництва є однією з вимог мітингувальників, адресованих українському парламенту). Для нас постулат про те, що життя є найвищою цінністю, не обмежується людьми та екстраполюється на всіх живих істот: тих, хто не може себе захистити, подавши скаргу до суду; тих, кого примушують витанцьовувати у циркових шатрах; тих, хто кого вбивають, не питаючи дозволу на евтаназію.
Тому тема гуманности та захисту живих істот стане провідною у цьому випуску. До слова, скористаюся принагідно нагодою, щоб порадити вам могилянський екоклуб «Зелена хвиля». Якщо СВ пише про екологію час від часу, то клуб живе цим кожного дня.
Смачного читання! Сподіваюся, тексти віддаватимуть вам молодою зеленню.
“Захист слабких — справа сильних!”
Майже в кожного вдома, на вулиці, у селі чи в місті є один (а може навіть більше) вірний друг. Особливістю цієї дружби є три компоненти: довіра, яка формується з кожним тактильним імпульсом його лапки; турбота, що схоплюється, із кожним підтримувальним поглядом її зіничок; та, зрештою, любов, що розквітає безкорисною відданістю та відчуттям дому, де б ти з ним (нею) не був. Цими друзями є тварини — особливі, сповнені тепла та надії; ті, хто найбільше потребує вірного плеча та голосу.
5 вересня — Всеукраїнський марш за права тварин. Подія, що об’єднала всіх захисників тварин у понад 25 містах України з однією метою: боротися проти порушень прав тварин, проти жорстокого поводження, експлуатації та примусового ув’язнення. Організатором події була всеукраїнська зоозахисна організація UAnimals, що почала свою активну діяльність ще в 2016 році, виступаючи проти експлуатації тварин у цирках. Згодом саме вона була ініціатором першого маршу захисту тварин та антихутрової кампанії в 2017 році. Цього року, як і до попередніх маршів, активно долучилася найбільша та єдина екоорганізація НаУКМА — екоклуб “Зелена Хвиля”, метою якої було виступити проти негуманного поводження з тваринами та підтримати звернення з 12 пунктів до президента та Верховної Ради про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань захисту тварин від жорстокого поводження у розважальній діяльності.
Ні! експлуатації тварин
Одним із найбільших видів жорстокості людей щодо тварин є експлуатація їх у розважальних цілях. Контактні зоопарки, цирки, дельфінарії, приватні “екзотичні” колекції, ув’язнення в клітках або маленьких басейнах є яскравими прикладами знущань, що жодним чином не є допустимими. Нагадуємо, що від 6 серпня було підписано закон №2351, що забороняє використовувати тварин у рекламі (розваг та закладів харчування), для фотосесій (хоча в зоопарках, дельфінаріях та цирках цей пункт не є дійсним), утримувати хижих, рідкісних тварин у неспеціалізованих закладах або вдома.
Згідно з документом, за жорстоке поводження з тваринами з 14 років людину можна притягти до адміністративної, а з 16 років — до кримінальної відповідальності. Тварину, яка постраждала від насилля, конфісковуватимуть, а її власника позбавлятимуть прав на утримання тварин на п’ять років.
Але ці положення не впливають ні на утримання цирків (із тваринами), ні на контактні зоопарки, ні на дельфінарії, що, звісно, вимагає додаткових змін до положень.
Ми за цирк без тварин
Для довідки. На підконтрольних Україною територіях є сім державних цирків: у Києві, Львові, Харкові, Кривому Розі, Дніпрі, Запоріжжі та Одесі. Ще в жовтні 2019 року Міністерство культури зупинило купівлю нових тварин у цирки України, а також пообіцяло розробити план виведення тварин із державних цирків.
Що не так із цирками? Тварини утримуються (інколи навіть усе своє життя) у клітках, які є тісними не просто для проживання, але і елементарно для сну або зміни положення тіла. Через малорухливу активність тіла (окрім виснажливого і болючого дресирування) у тварин атрофуються м’язи ніг, рук, шиї, особливо якщо тварина є досить габаритною. Циркові “жителі” перевозяться в антисанітарних умовах, а також їх можуть змушувати голодувати задля “кращого виконання трюків”. Правда ж огидно? А це є досі в Україні. Ба більше, державні установи на кшталт цирків та зоопарків фінансуються державним бюджетом. Тож кожен, хто сплачує податки, є, хоч і несвідомо, спонсором цієї жорстокої експлуатації.
Контактні зоопарки — пекло!
Контактні зоопарки — ще одна “недорозвага” людей. Особливо батьків, які змалечку виховують у дітей звичку до того, що тварина — це іграшка, яку можна примусово полапати, а потім піти геть.
Тварини в контактних зоопарках, як і в цирку, не мають ні власного режиму через 12-годинне відвідування глядачів, ні вигулу (через постійне перебування в клітці), ні спокою (через недоречні фотосесії, особливо зі спалахом, що викликає у тварин паніку та страх). Тому цих установ не має бути. Попередню тезу підкріплює проєкт закону №5409 (власне, за розгляд та підписання якого зібралися активісти), де є окремий пункт, що має таке формулювання: “Забороняється діяльність контактних звіринців з дикими тваринами та використання диких тварин у видовищних заходах, що передбачають демонстрацію здатності їх до дресури!”.
Але оскільки контактні зоопарки слугують комерційною жилкою, особливо приватні, то цю ініціативу свідомо призупиняють, як і сам проєкт.
“Морські ссавці мають жити в морях, а не в дельфінаріях”
Дельфіни, акули та милі морські котики не заслуговують сидіти в басейні, коли їхній дім — море та океан. Це все одно, що вас посадити у звичайну ванну мінімум на 10 років. Ще однією рисою дельфінів є те, що вони швидко звикають до людей, проте оскільки для відвідувачів це забава на годину, то зрештою дельфін мусить бути наодинці, хоча ці ссавці є стайними (їм сумно один без одного). З 2005 року почалася активна кампанія щодо закриття дельфінаріїв в Австралії, США, Німеччині, проте не в Україні.
Хоча ще з 2015 року в законі №3447 “Про захист тварин від жорстокого поводження” йдеться про те, що: “забороняється використання тварини у кориді, створення та діяльність пересувних звіринців, пересувних зоопарків та пересувних виставок диких тварин, а також діяльність дельфінаріїв, що не мають природної морської води”.
Проте оскільки покарання за порушення заборони не передбачається, то і власне локальні дельфінарії все одно залишаються активним місцем розваг.
“Ні!” використанню хутра тварин
Норки, песці, лисиці та нутрії — одні з наймиліших ссавців нашої фауни. І саме найбільш беззахисні та красиві стають об’єктом жорсткого егоцентризму людей. Чи зігріває одну людину 20 трупів норки? І чи не є це дешевим та жорстоким жлобством? Відповіді очевидні. Однак факти залишаються незмінними.
В Україні досі існують 37 хутряних фабрик, де тваринки все своє життя знаходяться в дуже малих клітках, інколи спеціально зморені голодом, а також для стимуляції хутра або просто швидкому вбивству є жертвами електричного струму. Уже 14 країн Європи виступили проти хутряних фабрик та активно закривають ці “смертні фабрики”, проте Україна ще досі залишається в пострадянському просторі, де основним були одяг та статусність за рахунок життів тварин.
Ні! притравочним станціям
Трошки довідки. Притравочні мисливські станції — це тренувальні бази, де відбувається «навчання» мисливських собак на живих тваринах, дорослих та дитинчатах, впритул до вбивства через фізичні знущання, розтерзання та інші садистські методи.
Власники цих станцій апелюють до того, що вони вчать “життю тварин” і “роблять природний відбір”. Натомість же правдою є те, що тварину зв’язують, тримають у клітках, тож вона не може ні втекти, ні оборонитися, як це (апелюючи до слів живодерів) робиться в реальному житті. Одна тварина просто безпощадно калічить іншу, яку заздалегідь було зацьковано людиною задля “чесного” бою. Про ці речі не те, що важко говорити, про них навіть важко писати, але це правда.
Закон України (проєкт №3447) «Про захист тварин від жорстокого поводження» у статті 18 забороняє нацьковування одних тварин на інших, крім випадків використання мисливських собак на полюванні. Проте цей пункт не включає поняття притравочних станцій, тому і діяльність цих установ є наразі цілком легальним. І це не може не обурювати.
For eating or for love?
Багато людей прийшли на марш у супроводі песиків різних порід. У такий спосіб господарі підкреслили болючі питання організації життя безпритульних тварин і жорстокого поводження з ними. Втім, неявно відвідувачі акції висвітлили й іншу глибоку проблему, цього року лише частково згадану в промовах активістів. Так, в українських медіа та суспільній думці загалом закріпилось уявлення про недопустимість жорстокості щодо тварин. Однак питання про те, яку ж саме поведінку слід вважати не гуманною, залишається дискусійним, оскільки в правовому просторі до такої не належить забій тварин для споживання в їжу.
Суперечка щодо (не)нормальності вживання продуктів тваринного походження залишається масштабною, зокрема й з огляду на значну кількість дотичних питань. Серед них як економічні (як вчинити з величезною кількістю тварин, які утримуються у м’ясних концернах? чи можна прогодувати всіх людей Землі лишень за рахунок рослинної їжі?), так і медичні (наскільки нормальним буде розвиток людини — і дитини — без м’яса?), але також етичні (гуманного способу забою тварин не існує).
З докладним урахуванням всіх чинників чи з покликанням на власний досвід, але поки що дати відповідь про те, їсти м’ясо чи ні, може лише кожна людина сама собі. Особисто я дала собі цю відповідь, повернувшись з минулорічного Маршу за права тварин. Я подивилась на тарілку котлет, згадала гасла, що ми їх тільки-но вигукували, і зрозуміла, що в моїй свідомості вони не можуть існувати одночасно. Тоді я вибрала гасла. Однак це мій вибір і моя совість — і я зовсім не збираюсь засуджувати тих, хто чинить інакше.
Можливо, глибокі зміни поглядів на питання вегетаріанства і веганства ще чекають на людство попереду — однак вірогідно, що фундамент для цих змін закладається вже сьогодні. Так, у червні 2021 р. в Ізраїлі відкрили завод штучного культивованого м’яса, що може стати чинником струсу для всієї м’ясної індустрії.
“Україна — гуманна країна?”
Питання є риторичним, проте вимагає роздумів кожного.
Наразі дуже багато гештальтів ще не закрито. Можна було б додати про використання тварин у косметичних цілях, фармацевтичних бізнесах або експлуатації в кінних клубах чи океанаріумах, проте все це є єдиним колом страждань для тварин.
Але ми робимо кроки до покращення життя нашим друзям! 5 вересня передали депутатам Верховної Ради 12 вимог щодо законодавчого забезпечення гуманного ставлення до тварин в Україні, а також ухвалення проєкту закону №5409 “Про захист тварин від жорстокого поводження”.
І наостанок — марш та вимоги до президента не є кінцевою метою боротьби за права тварин і загалом нашої флори та фауни. Продовжимо шлях підтримки, долучившись до таких ініціатив:
- 24 вересня — страйк fridays for future (це такий молодіжний громадський рух, натхненний Гретою Тунберг), метою якого є привернення уваги до кліматичних проблем;
- 26 вересня — Кліматичний марш від ГО “Екодія” (вимоги розвитку зеленої економіки, збільшення фінансування заходів зі скорочення викидів парникових газів і природоохоронних заходів).
Борімося далі, бо захист слабких — справа сильних!
«Усі ми жили колись»
З 1 вересня по 3 жовтня у галереї The Naked Room проходить виставка робіт українського фотографа з Луганська Олександра Чекменьова «Усі ми жили колись». Сьогодні «Спудейський вісник» розкаже вам, чому варто відвідати цю виставку та чому вона важлива.
Про автора. Олександр Чекменьов — фотограф-документаліст. Він володар численних нагород, серед яких гран-прі «Фотограф року України 2013». Є автором монографій «Donbass» і «Чoрно-бiла фотографiя». Його роботи виставлялися на персональних і групових виставках в Україні, Литві, Польщі, Словаччині та Німеччині. Фотографії Чекменьова публікувалися у блогах фотографії таких відомих видань, як New York Times, TIME, The New Yorker.
Чекменьова вважають чи не найкращим сучасним українським вуличним фотографом і багато молодих фотографів, зокрема за кордоном, надихаються його творчістю.
Про саму виставку. У The Naked Room виставлені роботи фотографа, зроблені в 90-х роках у Луганську, Києві, Полтаві.
За словами самого Олександра, для нього важливим є не зображення веселих яскравих сценок вуличного життя, а саме закарбовування моментів, які ніколи не повторяться. «Ми помремо, а фотографії лишаться», — говорить сам фотограф. Саме тому Олександр намагається шукати нестандартне, певною мірою безглузде. Чекменьов, наприклад, часто фотографує безхатьків. У нього є серія знімків, зроблених під час його роботи з бригадою швидкої допомоги: ці світлини зображають поранених та хворих людей. Фотограф взагалі завжди шукає дивних, неординарних персонажів для своїх знімків. Фотографує те, що зазвичай навряд потрапило б до об’єктива більшості інших фотографів. А що найголовніше — Чекменьов спілкується з персонажами власних світлин, намагається дізнатися, чим вони живуть та що їх турбує.
У творчості Олександа Чекменьова взагалі дуже важливе місце займає саме історія яка стоїть за кожною фотографією: хто ці люди, чому те, що зображено на фото, дійсно важливе. Це надає його фотографії щирості, характеру та глибини.
Чекменьов вважав для себе потрібним закарбувати 90-ті, адже це був злам не просто нового десятиліття, а й тисячоліття. Для Чекменьова 90-ті були особливими, і саме тоді він створив найбільшу частину власного творчого доробку.
Більшість фотографій Олександра Чекменьова здаються дивними або незрозумілими: як-от, наприклад, серія з людьми, що святкують на кладовищі. Чому хтось фотографував би таке? Однак, коли починаєш задумуватися, приглядатися, трохи читаєш про фотографа то поступово починаєш розуміти, про що він хоче сказати. Ці фотографії про епоху, про ностальгію, про особливу частину культури. Вони про людей навколо нас, на яких більшість не звертає уваги зазвичай, хоча їхні життя — не менш цікаві та важливі, ніж наші власні. Ці фотографії зроблені для того, аби не забувати, аби зберігати пам’ять та розказати історії, які інакше б ніхто не почув. У цьому і є краса творчості Олександра Чекменьова. Саме тому виставка і має назву «Усі ми жили колись» — це насправді дуже добре описує творчість Чекменьова загалом.
Виставка у The Naked Room триватиме до 3 жовтня. Ми дуже рекомендуємо нашим читачам відвідати її, тим паче, що вона безкоштовна. Фотографії Олександра Чекменьова однозначно вартують того, аби їх побачити. Рекомендуємо також перед походом у галерею прочитати інтерв’ю з фотографом, аби краще зрозуміти його творчість та надихнутися.
Ілюзіон: південнокорейські історичні фільми
Кінематограф Південної Кореї активно розвивається і відомий за межами цієї країни. Піком став успіх фільму «Паразити» (2019), який, серед іншого, є першим неангломовним лауреатом «Оскара» в номінації «Найкращий фільм».
А якими є здобутки корейських кіновиробників у відображенні історії своєї країни? Про це — далі.
Отже, п’ять південнокорейських фільмів, пов’язаних із подіями, явищами, діячами корейської історії — від середини XVII до 80-их років ХХ століття.
«Фортеця Намхансансон»
1636 рік. До Чосону (давня назва Кореї) вторглися маньчжурські війська. Розуміючи, що столиці країни довго не протриматись, король Інджо разом з придворними та майже 14-тисячним військом замкнулися у фортеці Намхансансон. Вона розташовувалася високо в горах над урвищами, мала високі кам’яні стіни. Все це, а також значне військо, яке її обороняло, робило фортецю практично неприступною. Однак лише доти, доки в її захисників вистачало їжі…
Облога затягується, запаси продовольства у фортеці меншають з кожним днем, теплої одежі немає взагалі, а надворі — зима. Надій на підкріплення теж практично немає. Тож серед придворних короля визріває розкол: одні прагнуть битися до кінця, а інші хочуть укласти мир з ворогом на максимально вигідних умовах, що, по суті, означає здатися…
Цей фільм дуже яскраво показує, яким було життя в облозі. Причому в тому її вимірі, який можна назвати ледь не найгіршим — коли шансів втриматися практично немає, а навколо — ворог, який не збирається ані відступати, ані йти на штурм, і просто чекає голодної смерті захисників та можливості заволодіти фортецею без бою.
«Фортеця…» по суті є «фільмом про відчай». Адже саме розпачливе становище обложених є головною темою фільму та головним «двигуном» для вчинків його героїв.
Герої бачать різні виходи зі становища. Для одних немає іншого шляху, аніж воювати до кінця, і вони вдаються до вилазок з фортеці йатак на ворога. Інші прагнуть укласти мир, який насправді є капітуляцією, і сподіваються на переговори з ворогом. Однак у цьому випадку останнє слово все ж таки за маньчжурами, які щоразу погрожують піти на штурм фортеці в разі невиконання їхніх вимог, навіть найабсурдніших.
Вражає фінал фільму. Поки йде штурм фортеці, канцлер Чосону буквально вмовляє маньчжурські війська його припинити. При цьому глядач розуміє, що в будь-якому випадку Намхансансон впаде, адже маньчжурська армія більша, краще озброєна, зрештою, ні в чому собі не відмовляє, на відміну від зморених голодом і холодом оборонців фортеці. Водночас, маньчжури вже завдали Чосону загальної військової поразки і можуть висувати практично будь-які умови миру — навіть найпринизливіші для тих, хто програв.
У фіналі яскраво показано символ цього приниження — король Інджо їде на поклін до маньчжурського хана в одежі звичайного чиновника, а хан називає його злочинцем.
«Садо» («Трон»)
Король Йонджо правив Чосоном майже 52 роки — з жовтня 1724 по квітень 1776. Цей період увійшов в історію Кореї, як «епоха реформ» — податкової, селянської, управлінської. Через це Йонджо вважається одним з найвидатніших правителів в історії Кореї…
У 1762 році Йонджо (Сон Кан Хо) наказав стратити свого сина та спадкоємця Садо (Ю Аін), запідозривши його в організації змови. Принца запроторили в дерев’яний ящик з-під рису, де через вісім днів він помер…
Режисер Лі Джун Ік ніби ставить питання: а що призвело до такої трагедії? Для відповіді на нього у фільмі є дві часові лінії. Вони різноспрямовані. Перша розвивається вперед і включає передусім саме тих вісім днів ув’язнення Садо. Друга — ретроспективна і змальовує життя наслідного принца від народження і до винесення правителем Йонджо покарання йому. Це історія про взаємини батька та сина, від замилування Йонджо своїм спадкоємцем до все сильнішого й сильнішого конфлікту між ними, який, зрештою, завершується смертю Садо.
Зображений у фільмі конфлікт батька та сина, правителя та його спадкоємця, традиції та інновації навряд чи залишить глядача нейтральним.
А ось те, на чий бік в ньому ставати, вирішує сам глядач. Фільм можна дивитися «очима» Йонджо — і побачити трагедію батька, який виховав сина, що не виправдав батькових очікувань. Можна дивитися й «очима» Садо — і тоді постане трагедія сина, який виховувався деспотичним батьком, але який любив його і хотів йому справді допомагати правити. І якому, схоже, «не пощастило» народитися саме в королівському палаці, адже, якби не місце народження і, відповідно, не муштра з раннього дитинства в підготовці до правління, то він міг реалізуватися по-іншому.
«Тигр»
У 1897 році Королівство Чосон змінило назву на Корейську Імперію. Держава на той момент ослабла і, по суті, нею керували японці, які тоді саме почали активну експансію в Східній Азії. У 1910 році Японія остаточно приєднала Корею. Японське панування тривало до кінця Другої Світової війни…
1925 рік. В околицях гори Чірісан місцеві мисливці винищили практично всіх тигрів. Залишився лише один. Однак цей тигр — особливий. Він вирізняється неймовірною жагою до життя, а ще «хитрий, як лисиця». Мисливці ставляться до нього майже, як до Бога і називають не інакше, як «Королем гори», а японська влада — «Королем всіх тигрів Кореї». Вполювати звіра здається практично неможливим завданням. Аби вирішити його, японці намагаються змусити прославленого мисливця Чон Ман Дока (Чхве Мін Сік) очолити загін мисливців, або хоча б показати дорогу до лігва тигра. Але він відмовляється. Втім, до загону пристає його син Су-Гі (Сон Ю Бін). Для 16-річного хлопця вкрай небезпечне полювання — перше в житті…
Як і в «Садо», в «Тигрі» сюжет вибудовано навколо чіткого конфлікту. Точніше, навіть низки конфліктів. Між батьком та сином. В середовищі самих мисливців. Між конкретними японцями та корейцями. Трохи ширше — між Японією і Кореєю. І, нарешті, між Людиною та Природою.
Важливу роль також виконує образ Тигра. Можливо, він найсильніший у фільмі. Його шалена сила життя наповнює інших персонажів, навіть тих, хто полює на нього. Це звір, але він людяний звір. Тигр вміє віддячити добром на добро, а на Чон Ман Дока та його сина (на відміну від інших мисливців та японських солдатів) нападає лише тоді, коли відчуває безпосередню загрозу для себе. Під час перегляду час від часу задумуєшся: «А що сказав би Тигр, якби міг говорити?» Рано чи пізно глядач починає розуміти, що цей Тигр — це якраз символ всієї Кореї, загарбаної, але нескореної.
На такому тлі дещо гротескними виглядають образи японського генерала та його підлеглих. Адже ближче до кінця фільму японці сприймають Тигра ледь не як загрозу власній владі і влаштовують проти нього справжню військову операцію. Генерал навіть хоче відправити до лігва звіра артилерію, пояснюючи це тим, що вона допомогла придушити повстання і має допомогти впоратися з Тигром.
«Тигр» — фільм про людяність, волю та нескореність, а також про те, що людина не одна на цьому світі. Цей фільм точно нікого не залишить байдужим.
«Той, хто поруч»
Одним з наслідків Другої Світової війни став поділ Корейського півострова, який зберігається до сьогоднішнього дня. Чи не найцікавіша постать в історії Південної Кореї — генерал Пак Чон Хі, який був Президентом країни у 1961–1979 роках. З одного боку, за його активної участі одна з найбідніших країн у світі стала «азійським тигром», який дивував всіх своїм швидким економічним розвитком. З іншого — це авторитарний правитель, який придушував будь-яку непокору. Зрештою його правління завершилося замахом і вбивством диктатора…
Одразу після приходу до влади у 1961 році Пак Чон Хі створив Центральне Розвідувальне Управління Кореї (нині — Національне агентство розвідки). Серед обов’язків цієї структури була й боротьба з противниками режиму. Очільник Управління був, по суті, «правою рукою» Президента…
Перше, що хочеться відзначити — в цьому фільмі немає однозначно позитивних персонажів і є лише один, якого можна було б назвати однозначно негативним. Практично кожен більш-менш помітний персонаж, так би мовити, «веде свою гру». Для всіх вона смертельно небезпечна. Лише двоє героїв виживають. Хтось стає жертвою «придворних» інтриг, хтось — вдалого замаху, когось — страчують.
Також «Той, хто поруч» — це фільм про крах ідеалів. Очільник розвідки Кім Гю Пьон розуміє, що став сподвижником президента не для того, аби за вечерею обговорювати силове придушення протестів, наслідками чого стануть сотні загиблих. Саме це штовхає його на те, щоб вчинити замах на главу держави. Однак він не хоче ставати Президентом сам і у вбивстві Пак Чон Хі бачить лише «поштовх» до демократизації країни.
Цікавим є образ і самого президента Пака. Впродовж всієї стрічки здається, що він передчуває те, що правити країною (і жити) йому залишилось зовсім недовго, однак не знає, звідки очікувати удару.
P.S. Кім Гю Пьон — вигаданий персонаж, однак має реального прототипа — голову Центрального Розвідувального Управління Кореї у 1976–1979 Кім Дже Гю.
«Таксист»
Після смерті Пак Чон Хі в Південній Кореї почалася політична криза. У 1980 році очільником країни внаслідок військового перевороту став інший генерал — Чон Ду Хван. Був введений військовий стан, закриті університети, заборонена будь-яка політична діяльність, обмежена свобода слова. Проти таких «порядків» в місті Кванджу на південному заході у травні 1980 року спалахнуло справжнє повстання…
Юрген Хінцпетер (Томас Кретчманн) — західнонімецький тележурналіст, який вже довгий час живе в Токіо. Та розмірене життя в столиці Японії йому набридло, він прагне виклику для себе, оскільки «журналісту має бути некомфортно». І Хітцпетер отримує такий виклик. Ним стає поїздка до міста Кванджу у Південній Кореї, де щось відбувається, однак що саме — невідомо. Доставити його береться сеульський таксист Кім Са Бок (Сон Кан Хо) — удівець, який живе з маленькою донькою бідно, трохи краще, ніж зводить кінці з кінцями. Завдання: доїхати до Кванджу і до настання комендантської години повернутися до Сеула. Оплата: 100 000 вон — гроші, які вирішать багато проблем бідного таксиста.
Однак, по-перше, в Кванджу потрапити непросто, оскільки місто заблоковане з усіх боків військовими, а зв’язку з «великою землею» там жодного. А по-друге, якщо про перебування в «закритому місті» журналіста, а тим паче, іноземця, дізнається місцева влада, то розпочне справжнє полювання і на нього, і на тих, хто йому допомагає…
Фільм «чіпляє» кількома деталями. Передусім, стилем оповіді. «Таксист» починається, як історія про будні звичайного сеульського таксиста, що не позбавлена часом відверто комічних ситуацій. Чого лише варта спроба Кім Са Бока позичити грошей на оплату квартири у її ж власника.
Комічним є й знайомство з Хітцпетером — таксист буквально затягує спантеличеного журналіста до себе в авто, «забираючи» клієнта буквально «з-під носа» у свого ж колеги. А вже в самому Кванджу йому «дістається» від місцевих таксистів, які спершу вбачають в ньому меркантиліста та егоїста.
Однак, коли герої починають все більше розуміти, що саме відбувається в місті, фільм ніби міняється. Майже комедійна буденна оповідь про звичайного таксиста перетворюється на драматичну історію боротьби правди з брехнею та свавіллям. При цьому глядач розуміє, що манера оповіді змінилася, однак у фільмі немає якоїсь сцени, після якої розумієш — зараз все буде не так, як раніше. «Перехід» відбувається плавно і ніби «сам собою».
Друге, що варто відзначити — зображення змін, які переживають головні герої. Хітцпетер на початку сприймає подорож, як виклик та можливість покинути свою «зону комфорту», ледь не пригоду. Однак, для жителів Кванджу журналіст-іноземець стає єдиним, хто може повідомити правду про події в місті, в той час, як південнокорейські ЗМІ брешуть про «бунт купки хуліганів». З часом це починає розуміти і він сам і це змінює його дії та емоції.
Що ж до Кім Са Бока, то з людини, яку на початку фільму турбують, за великим чином, лише власні проблеми, він перетворюється на того, без кого плівки Хітцпетера не зможуть залишити межі Південної Кореї. І він також це усвідомлює.
Загалом же фільм залишає після перегляду глибокий слід і низку питань для додумування. І головне з них: «А що могли б сказати герої, якби їм випала нагода зустрітися знову?»
***
Це звісно далеко не повний перелік корейських фільмів про історію цієї країни. З тих, які не увійшли до цієї добірки хотів би ще відзначити «Прорив» та «Монструм». Цікавими вони є через поєднання історії (їхня дія відбувається у ранньомодерному Чосоні, а в сюжетах присутні політичні інтриги) та фантастичних образів, елементів магічного реалізму (героям «Прориву» протистоять зомбі, а «Монструму» — монстр).
Отож, південнокорейське кіно в цілому, й історичне кіно, як його частина, є цікавим та неординарним явищем. Дуже хотілося б, щоб в нашій країні про нього знали більше і, можливо, використовували його досвід для відображення вже української історії.
“Вусатий фанк”, або як ми забули про українську естраду
Якщо розпочати в Україні опитування про асоціації з естрадною музикою, з високою ймовірністю варто очікувати здебільшого негативних відгуків. В уявленні багатьох мешканців цей напрямок є «низьким жанром», своєрідним синонімом безликих пісень із телевізійних чартів.
Підґрунтям для протиставлення мистецтву стає природа «народних», призначених для широкого вжитку, розваг. Не випадково часом виникнення естрадної культури стала середина XX ст., коли технічні засоби, як-от телевізори та радіо, дозволили створити єдиний інформаційний простір для усіх мешканців певної країни, що заповнювався призначеним одночасно для всіх «популярним» дозвіллям.
Незважаючи на те, що формування такого простору було в другій половині XX ст. характерне для країн всього світу, саме для вихідців з пострадянських територій «естрада» стала синонімом дражливого несмаку й офіціозу. Адже в СРСР інформація так само сприймалась як ресурс, через який транслювались ідеологеми. Монополія на неї належала державі, а відтак, альтернативи визначеним владою видам дозвілля просто не існувало. Отже, естрада з її швидко набутими незмінними атрибутами (як-от концерти до офіційних річниць, актові зали з оксамитовими завісами та виконавці у костюмах) залишалась єдиною легітимною сферою функціонування радянської популярної музики.
І саме закостеніла радянська естрада на певний час зуміла стати платформою для самовираження митців УРСР. У1960-х рр. музична культура Заходу зазнала інтенсивного розвитку. Спочатку альбоми The Beatles, потім Джимі Гендрікса, Led Zeppelin, Pink Floyd, Deep Purple та багатьох інших продавались мільйонними накладами і програвались у різних куточках світу. Відгомін рок-н-рольної лихоманки досягнув і СРСР за допомогою дипломатів і моряків, які ввозили до країни закордонні платівки. Під впливом почутого молоді радянські ентузіасти самі брались за інструменти.
В Радянському Союзі не було простору для гри західних «занепадницьких мелодій», проте існувала ніша для місцевої творчості так званих ВІА (вокально-інструментальних ансамблів). Стержнем діяльності ВІА з УРСР став фольклор, що перетворив їх на своєрідну етнічну екзотику та живу ілюстрацію тези про «дружбу народів». Місцевий колорит у добу «відлиги» дозволяв чиновникам заплющувати очі на відверто західне звучання гуртів.
Втім, український фольклор став для музикантів не лише зручною ширмою, а й джерелом натхнення — варто згадати хоча б «Червону руту», написану Володимиром Івасюком після прочитання збірки коломийок. Доволі часто музиканти використовували в якості текстів безпосередньо народні пісні, подекуди маловідомі, як-от лемківську «Як я спала на сені» (відому у виконанні «Арніки») або «Куди йдеш ти, дівчино» (записану «Кобзою»). Та і в самі мелодії, написані під впливом кумирів, поступово почали вплітатися гуцульські наспіви. Так зародився унікальний синтез цілком зрілої («фірмової», — як казали музиканти) рок-музики та української пісні. Багато колективів, які працювали на цій ниві, стали широко відомими (як-от «Смерічка», «Кобза», «Візерунки шляхів», «Водограй»), а Володимир Івасюк після перемоги на конкурсі «Пісня-71» узагалі став всесоюзною зіркою.
Піднесення виявилось короткочасним. Доволі швидко відповідальні чиновники усвідомили, що надто вже відмінними видаються рухливі музиканти в модерністському вбранні порівняно із «легітимними» співаками, затягнутими в костюми. Спочатку феномен спробували приручити, однак трагічна доля Івасюка продемонструвала крах сподівань на добровільне співіснування в межах радянської парадигми. Тоді розпочалось скасування концертів і відмови в затвердженні текстів гуртів, що вже встигли стати відомими. Одночасно на музичній сцені СРСР поставало все більше «етнічних» колективів, чия унікальність поступилась штампованості й радянсько-естрадному одноманіттю (що, на жаль, сталося і з такими зірками, як Назар Яремчук і Софія Ротару).
Поступово феномен музики 60-х –70-х в УРСР був забутий. Так, із тодішніх героїв сцени сучасні українці знають хіба що Володимира Івасюка. Відтак, справжньою подією українського культурного простору став фільм Олександра Ковша та Віталія Бардецького під назвою «Вусатий фанк». Документальну стрічку, левину частину якої займають інтерв’ю, важко назвати лише спробою нагадування про «вусатий фанк» (так автори охрестили течію, що самі музиканти її називали просто біг-бітом). Скоріше фільм нагадує дзеркало, крізь яке проглядає самобутність і ті культурні коди, що об’єднують між собою покоління, незважаючи на усвідомлення цього зв’язку.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
