«Шануємо минуле — творимо майбутнє»? Спудейський вісник №1 (20.01.2024)
Політика пам’яті VS політика забуття в Могилянці
Цьогоріч Києво-Могилянській академії виповниться 410 років. У переддень ювілейного року, 31 грудня, на яке припадає день пам’яті святителя Петра Могили, у комунікаціях нашого університету, окрім як на сторінці музею, не знайшлось місця для згадки про батька-засновника. Якщо забули навіть про Могилу, то виникає логічне питання: це прикра помилка чи індикатор того, що в університеті, який публічно так пишається своєю історією, історію забули?
Системна проблема чи випадковість?
На превеликий жаль, скидається на те, що з культурою пам’яті в НаУКМА дійсно є проблеми (одразу наголошу, що тут і далі говоритиму про широкий могилянський загал, а не профільну спільноту істориків — прим. авт.).
Зачароване коло починається на етапі вступу. Після запровадження ЗНО/НМТ знання історії КМА перестало бути фактором, що впливає на перспективу вступу. Очікувано, вступники погано знайомі з минулим Академії. Звісно, я далекий від ілюзії, немов, до ЗНО/НМТ всі знали історію, а зараз — ні. Та все-таки додатковий блок могилянських тестів мотивував тих, хто прагнув навчатись у відродженій КМА, розгорнути книжку з історії та бодай мінімально в неї заглибитись.
Ідемо далі. Сьогодні єдине джерело, з якого всі студенти/-ки обов’язково отримують інформацію про історію Могилянки — курс «Вступ до могилянських студій» або, з цього навчального року, онбординг. Як би захопливо завідувач кафедри історії та відомий знавець могилянської минувшини Максим Яременко не розповідав студентам про ключові віхи розвитку та історичні цікавинки з життя Києво-Могилянської академії, цього об’єктивно замало. Водночас навряд чи варто перевантажувати історією саме цей і без того великий за обсягом нової інформації курс.
Тож що в нас зі знайомством з історією КМА протягом навчання? Власне, нічого. Якщо студент/-ка не запишеться на тематичний вибірковий курс від того самого Максима Яременка, то будь-яке інше заглиблення в могилянську історію є малоймовірним, а її рефлексія — практично неможливою. У сьогоднішній Академії відсутній публічний дискурс осмислення історії alma mater, зокрема її [часто контроверсійних] випускників. За останні 10 років я не пригадую публічних дискусій про Феофана Прокоповича або про те, як ставитись до періоду Київської духовної академії, яка «виховала для всієї Росії відомих просвітою та чеснотами пастирів, державних чиновників, і в усіх сенсах чудових громадян». Так само мені не траплялися про це тексти або відео в студентських ЗМІ. Я захоплююсь тим, що вже 20 років функціонує профільний науковий журнал «Київська академія» та надзвичайно вдячний його команді й авторам за невтомну працю. Однак, мені прикро, що ці статті та матеріали не виходять на широкий могилянський загал, а лишаються всередині спільноти професійних істориків.
Водночас чи то через відсутність публічного осмислення історії Могилянки, чи то через нестачу ресурсів, не приділяється належна увага розвитку музею — фізичного місця і публічного простору, де таке осмислення мало б відбуватись та матеріалізуватись. У приміщенні сиро та прохолодно, бракує технічного забезпечення та інших матеріальних ресурсів, немає можливості показати всю колекцію. Тож не дивно, що не всі студенти навіть до обмежень, пов’язаних з пандемією COVID-19, там бували.
Чому ми забуваємо?
Важливо зазначити, що проблема забуття могилянської історії має глибокі системні причини. По-перше, зростання та інституціоналізація університету. Протягом останньої декади університет не лише збільшився за кількістю студентів у кілька разів, але й, на жаль, втратив більшу частину тих людей, які відроджували Могилянку — тих, хто поєднував глибоке знання історії «старої» Академії з бажанням на її ґрунті створити «нову». Ці люди були носіями могилянської історії. У процесі розвитку університету, зі зменшенням значення персоналій, не віднайшли інституційний замінник особистим історіям харизматичних батьків- та матерів-засновників. Як результат, не маємо відповіді на логічне питання: хто за це має відповідати — якийсь відділ чи посадова особа?
По-друге, звісно, могилянський дух підірвало й онлайн-навчання, коли велика кількість студентів та викладачів не перебували на кампусі, не мали досвіду живої взаємодії, зокрема й позанавчальної.
Що з цим робити?
Впевнений, що в Могилянці є люди, які можуть фахово відповісти на це питання. Ми в Асоціації випускників КМА цьогоріч плануємо запустити серію публічних лекцій та дискусій про могилянську історію, на яких із радістю будемо чекати не лише на випускників/-ниць, але й співробітників/-ниць і студентів/-ок. Проте зрозуміло, що цього недостатньо.
Чи ми, як інституціоналізована спільнота, дійшли до моменту, коли потребуємо менеджера, в обов’язки якого зокрема входила б і підтримка історичної основи нашої ідентичності? Чи на часі популяризувати онлайн-курс про історію Києво-Могилянської академії, перетворивши його на десятки невеликих відео в Instagram та TikTok? Чи доцільно шукати ресурси на поповнення колекції музею або його цифровізацію? Залишу ці питання на роздуми та сподіваюсь, що цей текст приверне увагу спільноти до проблеми забуття могилянської історії. Можливо, його ідеї втіляться в інших текстах, дискусіях, проєктах та фандрейзингових кампаніях. Адже якщо ми не здатні гідно шанувати минуле, чи можемо творити майбутнє?
© Спудейський вісник, 2025
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
