Шук. Спудейський вісник №30 (27.09.21)
Подоляночка: інтерв’ю із Павлом Калюком
▼
Апгрейд блошиного ринку або ж просто Подільський Шук
▼
Криза академічного мистецтва
▼
Стереотипи не вирішують за тебе
Переднє слово
На Подолі вечоріє, стає менш людно, вже не так тепло як було вчора, можливо, це особлива погода для вихідних, щоб знову вийти на двір і зайнятись пошуком досі невідомих чи ба навіть негаданих речей…
Шукати шляхи як єднати спільноту району, щоб через взаємодію добиватись змін від органів місцевого врядування чи єднатись, щоб разом утілювати такі маленькі, але такі важливі речі. Можливо, щоб вирушити в напрямку Житнього, знайти щось потрібнне, а можливо, нас просто приманить ретро барахолка, де ми як справжні гіпстери спокусимось на щось цікавеньке, хтозна…
Чи ми просто знайдемо всередині себе час для мистецтва, не беручи до ліку те, що ми споглядали впродовж тижня на відстані витягнутого екрану. Цього разу відвідаємо справжній музей, скажімо родини Ханенків… Або знайдемо сили боротись проти упереджености, що звалюється на нас у суспільстві через поширеність стереотипних уявлень, хтозна…
Нам не відомо, що буде завтра, але точно відомо, що це буде щось особливе, бо ми в Могилянці. Ми є цими рушіями змін, хвилею яскравого й зачинателями всього нового. Поділ своїми спокійними й водночас жвавими ритмами цьому сприяє.
А що точно відомо — без Вісника у вашому житті буде не так сонячно, тому доєднуйтесь поки є час до 22:00 сьогодні.
Нехай сонечко завжди сходить над бурсою та обігріває.
Подоляночка: інтерв’ю із Павлом Калюком
Коли я приїхав з маленького міста до Києва, мені здавалось, що тут немає якогось куточка, де всі всіх знають навіть на рівні однієї вулиці, а кожен живе у межах своїх тусовок. Однак мою думку кардинально змінило знайомство з Павлом Калюком — відомим активістом Подолу. Він розповів про спільноту подолян, які створюють нові простори, борються проти незаконних забудов, проводять громадські обговорення різних питань і навіть разом рятують кошенят з дерев.
Тож сьогодні ми детальніше дізнаємось від Павла, що це за спільнота, як стати її частиною, яке місце в ній займає наша alma mater та до чого тут “Самосад”.
Павле, розкажи, будь ласка, нашим читачам трішки більше про себе: звідки ти сам та чим займаєшся по життю?
Я народився на Подолі попри те, що моя сім’я не жила тут на той час. Жартую, що це було призначення. У першому класі школи, в 1994 році, моя сім’я переїхала на Поділ, тому я, можна сказати, місцевий. Моїм захопленням є спільнототворення, створення соціальної довіри — якогось прикольного оточення свого мікрокосмосу, але не тільки для себе, а і для оточуючих, щоб це було сталим, зростаючим, а не реактивним та нетривалим. Приблизно з цих бажань і народилась “Подоляночка”. (спільнота сусідів та сусідок Старого Подолу — ред.)
Знаю, що ти багато вкладаєш у спільноту Подолу та є одним з активістів, які впливають на його розвиток. Коли ти став на цю нелегку стежку активізму?
Напевно перший такий момент політизації відбувся на першому курсі університету — тоді відбулась Помаранчева революція, і в мене були очікування, що ось я закінчу університет за 5 років, а Україна буде в ЄС і настане абстрактне “добре”. Потім була довга еволюція та несистемний активізм, бажання щось змінювати на краще, пошук того, що є ок, тобто приносить користь, і що є сталим. Були ситуативні протести проти знесення будівель на Андріївському узвозі або ми робили рейди на супермаркети і знаходили прострочену продукцію, змушуючи супермаркети списати її.
Після Майдану я відчув, що потрібно сфокусуватись саме на місці свого проживання і важливим для мене інсайтом було розуміння того, де ця зона.
Є таке цікаве слово англійською, якого немає в українській, це “neighborhood” — те, що поблизу. Це якась спільна територія, яка поблизу і відповідно є спільним інтересом людей в якихось дуже базових речах: безпека фізична та інфраструктурна, тобто, щоб людей не били і не грабували, а також аби вони не ламали ноги і вулиці були освітленими. Найключовіше, що це не має політичного знаменника, який нас всіх поляризує. На локальному рівні нам всім потрібно співпрацювати, вчитись якось домовлятись, бо всі мають спільний інтерес. Безумовно є червоні лінії для мене, через які я не буду співпрацювати з ультраправими, з людьми, які дискримінують меншини (чи то етнічні, чи сексуальні), хоча я готовий бути в діалозі з цими людьми.
Ключове в спільноті — це довіра.
Мені було дуже цікаво думати про це, відчувати це і розуміти як воно працює. Дуже круто усвідомлювати, що ти познайомив двох людей і вони почали більше довіряти одне одному.
Звідки з’явилась ідея створення “Самосаду” та “Подоляночки”. Як все починалось?
“Самосад” — це така невіддільна історія від “Подоляночки”. Сама “Подоляночка” була створена в серпні 2014 року, а “Самосад видимим результатом розгорнувся у травні 2015 року. Для тих, хто не в темі, розповім, що “Подоляночка” — це така фейсбук-спільнота, яку ми створили з Олею Закревською і туди додали спільних друзів. Їх там було спочатку близько 200 — це не тільки ті, хто живуть на Подолі, але й ті, що працюють та навчаються тут, тобто будь-хто, хто може бути больовим рецептором і сказати: “а тут зрада — давайте разом подумаємо, як це можна пофіксити і чи варто взагалі? а може це і не зрада зовсім”. Тому немає ніякої сегрегації, нібито якщо тут люди не живуть, то вони не мають права брати участь в суспільно-нейборхудному житті.
Перші півроку ця спільнота була чисто онлайнова. Знову-таки контекст: тоді неслась війна, був Іловайськ. Ми більше з друзями були сфокусовані ходити у військовий госпіталь, збирати гроші на бронежилети та каски. А от першою такою точкою кристалізації спільноти в офлайні це, здається, був кінець лютого 2015 року — тоді районна адміністрація без попередження закрила парканом частину скверу біля пам’ятника Сагайдачному, ближче до Андріївського узвозу. Не було жодних попереджень, а ми заряджені після Майдану були готові “вриватись”. Там гарячі голови були, то вони розламали паркан.
До речі, за допомогою Могилянки — пані Владислави Осьмак, вийшло увесь процес перевести в якесь цивілізоване русло публічних слухань. Вони відбулись потім в РДА і виявилось, що це не Могилянка чи канадські діаспоряни щось там роблять, а один французький інвестор хотів поставити там фонтан імені Сковороди. Проте він настільки зневажливо ставився до людей, спекулюючи, що ось ми не поважаємо наших предків, які загинули під час Голодомору, тощо. Ми, як громада, тоді вивели такий принцип, що ми маємо право відмовитись від подарунку, тобто не маємо апріорі брати все, що нам пхають на Поділ.
Ми ще тоді були невпевнені в собі, але з кожним таким досвідом все більше здобували впевненості і суспільної суб’єктності тут — що ми є, це наш життєвий простір, ми маємо право на нього впливати, маємо бути проінформовані. Я не кажу, що ми авторитарні диктатори і все вирішуємо, але з нами варто рахуватись і варто з людьми обговорювати.
Після цього кейсу ми вирішували, що робити далі, бо у нас була така енергія, відчуття внутрішньої перемоги.
Хтось запропонував: “А давайте щось зробимо з цим пустирем (місце, де знаходиться “Самосад” — ред.)”. Тут було раніше купа будівельного сміття, (при всій повазі) тут жили безхатьки, було багато розпиття алкоголю. Ми провели толоку — таке перше прибирання, а потім було обговорення, що тут і в якому форматі може бути реалізовано. Не було чіткої візії одразу, все було партисипативно. Ми дуже інтуїтивно шукали різні формати, не було такого знання урбаністики, канонів, як треба робити, але мені здається, що якщо ви не знаєте як робити, то робіть так, коли ви поважаєте інших і намагаєтесь їх почути.
Було обговорення різних бачень і тоді ми обрали зробити сад за принципом берлінського саду принцес, щоб рослини були в ящиках. У нас тоді декілька варіантів закривалось, бо, по-перше, це було достатньо дешево, по-друге, тут була територія російського посольства (ця ділянка орендована до 2038 року). Інтуїтивно ця вся стратегія виявилась дуже хорошою, адже ці всі ящики ми створювали не тут, на місці, а в секретному дворику. Кожен знаходив щось своє, тобто це було дуже дешево. Потім в один день ми “розклались” — такий собі був “бліцкриг”. Це було дуже успішно медійно і понад 100 людей брало участь в дводенних активностях. Цей хайп став такою точкою притяжіння людей до ділянки і відповідно створило інформаційний захист від росіян.
На твою думку, яку роль відіграє Могилянка в житті Подолу та його спільноти?
Важко сказати. Ми зараз точно ближче, ніж були, тобто раніше багато хто говорив, що є такий віртуальний та не віртуальний бар’єр між Могилянкою та Подолом. Зараз це краще. Наприклад, в нас є хороша співпраця з пані Владиславою Осьмак, наприклад, коли ми робили публічні обговорення потенційної розв’язки (дорожньої — ред.) на Валах. За 35 днів ми зібрали понад 100 людей. Це питання якраз про те, що спільне, те, що поблизу, оце neighborhood. Ніби, де розв’язка фізично, а де Могилянка? Проте, зрозуміло, що якщо буде більше трафіку, то від цього буде гірше всім: і могилянцям, які тут навчаються, і подолянам, що тут проживають. Тому це якийсь приклад взаємодії, коли є спільний інтерес.
Загалом Поділ — є візією, якими можуть бути спільноти і як разом щось робити на краще.
Апгрейд блошиного ринку або ж просто Подільський Шук
Цієї неділі жителі та гості Подолу мали змогу відвідати абсолютно унікальну та стильну барахолку «Подільський Шук», проведену біля автостанції «Поділ». Незвичайні речі, антикваріат, асортимент від саморобної біжутерії до масивних шкіряних курток, жива музика та романтика сонячного, вкритого осіннім листям, Подолу.
Пропоную повністю пройнятися атмосферою та заглибитися. Організатором заходу є ГО “Подільська барахолка”, засновниками якої є Костянтин Паламр та його дружина, випускниця КМА спеціальності «Культурологія», Тетяна Паламар. Костянтин з радістю погодився відповісти на наші питання і поділився цікавими деталями.
Які зазвичай масштаби проведення заходу: скільки людей приходить, скільки бажаючих виставити речі на продаж?
Зазвичай приходять 1500–2000 тисячі відвідувачів, виставляють речі на продаж близько 150–200 людей.
Як визначались із локацією: чому саме Поділ?
Ми живемо на Подолі. Він дуже ізольований, це найбільш районний район в Києві. Логічно, щоб у нього були свої традиції. В голові не вкладається, що при тій кількості прогресивної молоді, Могилянки, всіх клубів і кафе у району немає свого локального фесту.
Плюс ми хочемо, щоб люди, сусіди по Подолу, більше спілкувалися один з одним.
Барахолка — це найпростіший спосіб звести людей разом.
Які етапи мають пройти ті, хто бажають виставити свої речі?
Поки — треба просто вчасно зареєструватися в нашій формі учасника. У майбутньому ми будемо робити відбір, тому що бажаючих брати участь більше, ніж ми можемо вмістити.
Як це було? Перше, що кидається в очі — колорит. Однозначно, Шук — це культове місце шопінгу творчих та яскравих. Ретро брюки, власноруч в’язані светри, берети та панамки, шкіряні штани, широкі джинси, оверсайз светри, куртки різних фасонів, лакові костюми, та головна ознака яскравості — принт. Тут можна знайти та побачити будь-який: анімалістичний, абстрактний, квітковий, пейслі, базова клітка чи смужки.
Доповнити образ можна різною біжутерією, адже на продаж були виставлені власноруч виготовлені кільця, перстні, сережки та підвіски. Майстри використовували різні техніки та матеріали, зокрема вироби із бісеру, смоли та ґудзиків. Значною популярністю серед продавців користувались підвіски в стилі гранж — масивні ланцюжки із різних металів.
Рухаємося далі — асортимент. На барахолці можна було знайти буквально все, не тільки одяг. Як зазначив співзасновник ГО Костянтин Паламар: «…одяг, книги, прикраси, картини, гравюри, колажі художників. Мило, в’язання, свічки, зроблені власними руками. Предмети старовини — кераміка, старі фото, антикварні листівки, вінилові пластинки.» І найголовніше — усе це можна купити за доступними цінами. Наприклад, джинси можна було знайти від 200 гривень, а саморобні кільця — від 40.
До речі, цікава історія щодо асортименту, який, можна сказати, історично славиться своєю різноманітністю. Уже дорогою додому мені пощастило зустріти корінну жительку Подолу: вона поцікавилась, що це за захід та чому він тут відбувається. Я їй розповіла, що це барахолка антикваріату. У відповідь вона зовсім не здивувалась, лише додала, що «…раніше, у післявоєнний період, вздовж вулиць Верхній та Нижній Вал постійно проводився величезний тогочасний базар, це була культова точка, де можна було знайти буквально все: продавались навіть вставні щелепи загиблих на війні. Люди заробляли на життя чим могли…».
І останній пункт — музичний супровід. У різних частинах барахолки він відрізнявся, зокрема мені запам’ятався жанр інді. Та особливої уваги заслуговує інструментальна музика. Живу атмосферу підтримували музиканти, що грали на барабанах, синтезаторі та контрабасі. На мою думку, це один із ключових механізмів, що доповнював захід, робив його цілісним та органічним: витончений смак і мистецтво відчувалось в усьому.
Отаким був вересневий «Подільський шук». Подія проходить щомісяця, тож, сподіваюсь, ви надихнулись цією статею і вже запланували свій жовтневий чи листопадовий візит. Та щоб не пропустити усі оновлення інформації, пропонуємо підписатися на Інстаґрам-сторінку @podilskyi.shuk, де будуть публікуватися усі дані. До речі, Костянтин Паламар також займається сторінкою @humansofpodil, в якій публікує історії цікавих людей Подолу, опис якої: «Цікаві люди навколо нас». Тож досліджуймо Поділ разом!
Криза академічного мистецтва
Кілька мазків на полотні з багатозначним підтекстом і кричущим змістом — подібні картини переповнюють виставки сучасного мистецтва. Постматеріальний світ знайшов відбиток у свого покоління, — тяжко відкашлявся клубком із шерсті.
Класичне мистецтво перестало бути цікавим. Навряд чи часто в підбірках Spotify у когось Бах або Моцарт. Над гуртожицьким ліжком не висять академічні портрети Сократа. Дивлячись на мініатюру з козлом, що нагадує замальовку на маргінесах конспектів з вишмату, хочеться невтримно сміятися посеред абсурдно серйозних людей, які вдумливо розцінюють глибокі сенси у вигравійованих коровах над водопоєм.
Завішені непримітною графікою, білі стіни двох зал музею Ханенків збирають погляди декількох відвідувачів, які найімовірніше навіть не чули до цього, хто такий Адам Барч. І справді — коротенька стаття німецькою на Вікіпедії скупо натякає на важливість Барча в мистецтві гравюри. При цьому, прізвища Дюрера, Гойї та Рембрандта відомі навіть тим, хто не відвідував художні класи.
Але підійшовши впритул до картин, розумієш, як складно було на цих клаптиках передати перфекціоністичну точність руху піднятого меча, що от-от зітне голову вояці. Біг коня й людей з рушницями переконливо виконані як у плані анатомії, так і в грі світла-тіні. Жаль, що на виставці не можна просто сісти й закурити сигарету — можливо, так було би більше простору думкам.
Без натяку на геніальність, картини не шокують, не запрошують до осмислення суспільно-політичних проблем і якихось конфліктів. Вони лише дають змогу побачити цю естетику класики з нотками античності, її аристократичну велич, холодний мармур статуй на гравюрах.
Сьогодні лунають закиди академізму, мовляв, нащо це все, коли є фотографія. І справді! Що ж, можна. Закрити всі студії, розбити погруддя, над пропорціями яких мучаться студенти, розбити скло, що відмежовує застигле життя на полотні від світу живого. Убити мистецтво. Його вогонь ледь жевріє на малолюдних виставках (якщо ми не про дрезденський Цвінгер і паризький Лувр), раз плюнути й можна загасити.
Суть «прекрасного» розповсюдити на все — вбивство.
Рядок за рядком шукати агітації чи поради відвідати Ханенків і витратити 25 гривень за студентським — дарма. Рівно як і накладати глибинні сенси на зображення сільської скотини. Найбільшого значення, певно, матиме та підпалена цигарка на високих сходах до музею, де, спустивши пом’яту маску, замислишся над кризою академічного мистецтва.
Стереотипи не вирішують за тебе
У середу, 22 вересня, у стінах Могилянки пройшла презентація фільму від руху солідарноті за гендерну рівність HeForShe. У рамках HeForShe University Tour було показано фільм «Стереотипи не вирішують за тебе» за участі відомих українців, а також проведено дискусію на тему гендерної нерівності, фемінізму та стереотипів.
Чи часто ми задумуємося, як сильно на наше життя впливають стереотипи, що стосуються гендерної приналежності? Чи усвідомлюємо ми насправді, що у нашому суспільстві все ще панує гендерна нерівність? Деякі речі настільки глибоко засіли у нашій свідомості, стали настільки прийнятними у суспільстві, що ми просто почали сприймати їх як належне, перестали їх помічати.
Чоловік має бути сильним, навіть агресивним, йому не дозволені емоції, злість — єдина серед них, яку він має відчувати. Чоловіки мають виконувати важку роботу, чоловіки — голови компаній, вони отримують найважливіші доручення. Чоловіки значно рідше беруть декретні відпустки, вони рідше виконують домашні обов’язки і загалом рідше виконують все те, що прийнято асоціюювати з «жіночим».
Жінка має виховувати дітей, берегти себе, піклуватися про інших, бути ніжною, терплячою та скромно. Жінка має виконувати лише легку роботу, має приносити каву та отримувати лише другорядні задачі — вона не здатна бути головною та витримувати великі навантаження. Жінки рідше працюють у міністерствах, на важкому виробництві та рідше є засновницями та кервницями великих компаній.
Рух HeForShe, заснований UN Women, ставить своїм завданням боротьбу з подібними упередженями і подоланнями гендерної нерівності у суспільстві. Особливо важливим місцем для цієї дискусії рух обрав університети. Адже саме студенти дуже часто є рушієм змін, вони максимально відкриті, щоб навчатися та дискутувати. Університет сам по собі є найкращим місцем, аби дізнаватися щось нове, обговорювати важливі проблеми та намагатися знайти для них оптимальне рішення.
«Глобальний HeForShe University Tour, який вже відбувся у США, Великобританії, Канаді, Франції та інших країнах, нарешті стартує в Україні. Вже цього вересня рух HeForShe в Україні розпочне велику дискусію зі студентами та студентками, а також надасть їм можливість обговорити теми дискримінації і нерівності», — значиться в інстаґрамі HeForShe Ukraine. Цієї осені у 5 українських університетах, під гаслом «Стереотипи не вирішують за тебе», рух презентував короткометражний навчальний фільм за участі таких відомих українців як Дмитро Шуров, Роман Вінтонів, Яся Кравченко, Іван Фролов, Аліна Паш, Еміне Джапарова та інших.
У стрічці підіймаються теми стереотипів, нерівності, об’єктивації. Фільм відкриває простір для обговорення та дискусії. По суті, фільм просто надає базову інформацію, пояснює основні поняття, пов’язані з питанням гендерної нерівності. Для когось він не наведе ніяких нових фактів, однак принаймні змусить ще раз замислитися про певні речі. Наприклад, от деяка статистика, що наводиться у фільмі:
- 46% новин апелють до гендерних стереотипів
- 5% CEO у світі — жінки
- 35% — розрив у зарплатні між жінками та чоловіками
- 6% презедентів у світі — жінки
Всі ми хочемо почуватися безпечно, всім нам хочеться, аби нас та наші права поважали, аби ми всі мали рівні можливості.
Рівні можливості для всіх — ціль боротьби HeForShe, ціль руху за гендерну рівність. Для того, щоб цього досягти у першу чергу треба боротися зі стереотипами. Саме про це і був фільм «Стереотипи не вирішують за тебе».
Після показу самого фільму відбулася також презентація результатів дослідження, проведеного в рамках проєкту з протидії дискримінації за ознакою статі та сексизму в закладах вищої освіти України #це_не_ок. У межах цього дослідження студенти могли анонімно поділитися історіями сексуальних домагань у закладах освіти. Читати ці історії страшно і важко насправді.
Дослідження на кшталт цього важливі та відкривають очі на те, що навіть жарти, які можуть на перший погляд здаватися абсолютно невинними, насправді зовсім не прийнятні і також є різновидом харасменту. Також, це дослідження допомогає зрозуміти ще одну причину, чому говорити про гендерну нерівність варто у стінах університету: показати, що такі речі — не ок, що з ними варто боротися, що будь хто має право на рівні можливості, на безпеку та захист власної гідності.
Підсумком заходу стало обговорення за участі Миколи Ябченко (гендерний експерт, Спеціаліст з цифрової грамотності ПРООН в Україні), Марії Пономарчук (керівниця відділу зростання компанії ReFace, одна з героїв фільму HeForShe), а також Катерини Воробей (студентка «Києво-Могилянської академії», амбасадорка University Tour). Модерадоркою виступала гендерна експертка, соціологиня, викладачка «Києво-Могилянської академії» Тамара Марцинюк.
Такі заходи, фільми та дослідження дуже важливі, адже вони допомагають краще розібратися у тому, що таке гендерна нерівність. У чому її причини, і чому це не нормально. Адже всі ми народжуємося по суті рівними, а далі під впливом низки факторів ми починаємо думати, що ми маємо бути кимось, що повинні робити лише те, або інше, тому що суспільство знає краще і дуже часто диктує нам свої правила. Однак, правила створені аби їх порушувати. А стереотипи для того, аби їх ламати. Тож, давайте не будемо дозволяти стереотипам вирішувати за нас і будемо боротися з ними разом.
