Імена. Спудейський вісник №2 (26.01.20)
Інтерв’ю з Глібом Кузьменком
▼
Імена
▼
День, який завжди з Україною
▼
Творці могилянського The New York Times
▼
Ілюзіон: Термінал
▼
Кастинг Містер НаУКМА
▼
Просто додай води
Переднє слово
Привіт!
Цієї неділі сонечко так само неспинно сходить над бурсою та хоче ділитися, як завжди, найпотаємнішим і найактуальнішим.
Цей випуск називається «Імена».
Цього тижня ми багато говоримо про імена людей, котрі створюють Вісник, про імена важливих історичних постатей, імена героїв, котрі віддали життя за єдність і незалежність України. Саме тому ми влаштовуємо такий собі екскурс, віддаючи данину минулому і теперішньому.
Приємного читання!
З промінчиками сонечка,
головний редактор «Спудейського вісника»
Сергій Фірак
Інтерв’ю з Глібом Кузьменком
Чому ти свого часу обрав Могилянку?
Це дуже довга історія, але пам’ятаю у 8 класі ми з батьками були на дачі, і я варив пельмені й скаржився на свою школу – загалом батьки зрозуміли, що в мене вже є бажання перейти в інший освітній формат, до іншої якоїсь системи і почали поступово приглядатися куди, що…
І перше, про що тоді подумав батько, каже Києво-Могилянська академія, давай подивимось. Я пам’ятаю, як ми почали дивитися на Вікіпедії, заходити на сайт, і, мабуть, це був перший імпульс, коли вперше подумав про Могилянку. А потім почав дізнаватися більше вже ближче до 10 класу. Проте також пам’ятаю, що важливим було, коли зустрів могилянців на Майдані у 2013 році. Це був дуже важливий сигнал, тому що одна справа отримувати якісну прогресивну освіту, теж дуже важливо, що там є історичний дух, класна атмосфера. Але є ще третій момент – це власне люди, які навчаються тут і працюють, це «ком‘юніті», цінності цієї спільноти і те, що ці люди при всій їхній зосередженості на навчанні, на академічності, знають, що є конкретні виняткові часи, коли потрібно порушувати деякі свої правила і висловлювати свою думку, боротися за свої цінності. Для мене це було дуже важливо.
Ким ти мріяв стати в дитинстві? Одразу – соціологом?
Не знаю, повіриш чи ні я, можливо, тоді це не називав таким словом, але де-факто кимсь у суспільних науках, кимось у політиці. Я пам’ятаю дуже чітко події Помаранчевої революції. Пам’ятаю всіх персонажів, які з’являлись тоді на телебаченні, і мені було цікаво. У 5 років я разом із батьками дивився новини, розбирався, як кого звуть, знав, що таке Верховна Рада, Кабінет Міністрів і якось так воно вийшло.
Як взагалі з’явилась ідея започаткувати «Спудейський вісник»? З чого взагалі все починалось?
У грудні 2017 року на той час я ще був заступником голови СВК. У нас була задача відновити історію студентського самоврядування і відновити, як документообіг, так і різні інші ресурси самоврядування з 1992 року. Пам’ятаю я тоді захворів і провів десь тиждень за ноутом, почав досліджувати електронні архіви Академії, старі могилянські сайти, там оцей кібер-панк сайт школи соціальної роботи, старі сайти СК, зокрема студентський самвидав Могилянський. Тоді я якось так надихнувся, був просякнутий цим могилянським спудейським духом, причому різних періодів і ранніх 90-х і пізних 90-х, початку 2000, 2010-х і це все дуже різні за духом періоди, але один атрибут завжди був для них характерний – була студентська періодика. Ти вже можливо знаєш, що я в принципі спеціалізуюсь на медіа і в науковій частині, і в Могилянці проектній. На той час у нас уже був створений KMA Today, як платформа новин із оперативними повідомленнями, новинами. Але водночас була загублена традиція періодики і вона призупинилась десь. в 2015–2016 році. І періодичних видань, котрі виходили щомісяця, щокварталу, щороку, їх не було, а це все таки дещо інший контент з одного боку, з іншого боку, я розумів, що є люди, котрі хочуть читати оперативно, в нейтральній формі, дізнаватися про найважливіше без якихось домішок, без додатків, а є люди, котрі орієнтовані на щось затишне, красиве, цікаве, естетичне, культурно орієнтоване, тобто таке, що можна прочитати в неділю ввечері. Тобто, водночас мене завжди надихала тема староакедемічності, тема Могилянки XVII століття, тому «Спудейський вісник» був по суті відповіддю на оці три складові. Це тип новин, відновлення могилянської періодики і це старомогилянська атмосфера.
У цілому людина адаптується до світу в якому живе, але я на це дивлюся ще трохи інакше, мені подобається конструювати світ навколо себе, і я вважаю, що це було дуже класно, що тоді зібралася така команда і виникла така ідея і що ми зуміли сконструювати оцей свій невеличкий затишний світ із сонечком, бурсою, вандрівками, усім іншим.
Яка історія перших променів «Вісника» та вашого знайомства з Аріною?
-Восени 2018 року (я тоді був на третьому курсі, Аріна – на першому) KMA Today оголосив набір у свою команду. Аріна відписала, що хотіла б попрацювати і була рада займатись певним типом контенту, зокрема – редагуванням. Я подякував і сказав, що ми зв’яжемось, але мені запам’яталось, що Аріна тоді написала, розмова з нею. Була відчутна дуже дивна, але приємна мотивація і в кінцевому рахунку, коли в мене вистачило духу засісти за ідею «Спудейського вісника». Я одразу зв’язався з Аріною: «Чи зможеш ти за кілька днів зробити пробний випуск щотижневика?».
Чому логотип «Вісника» це чорний та червоний трикутники?
Є декілька версій. Перша – трикутники це два інформаційні потоки, які чи то з’єднуються, чи то проходять повз чи взагалі утворюють пісочний годинник. Ці кольори – це певна така данина українській та староукраїнській айдентиці, тому що «Вісник», це таке староакадемічне і орієнтоване на староукраїнську культуру видання, хоча й у сучасній обгортці… Є інше пояснення: треба було придумати якийсь логотип, і я грався в ілюстраторі двома трикутниками і побачив потім «о, нормас».
Який твій улюблений випуск «Вісника»?
Думаю, що найбільш знаковим був випуск «Вдома», тоді коли повернулися наші бранці з Кремля. Тоді на обкладинці була світлина із їх зустрічі в аеропорту.
Який твій найулюбленіший фільм?
Можу порадити серіал, який мені дуже подобається. Я вважаю, що в світовому кінематографі є три шедеври: це «Школа», «Свинка Пепа» і «Молодий папа» плюс його продовження «Новий папа». Дуже раджу, якщо ви нормально сприймаєте фільми, де немає «надмірного» екшену, іншими словами, якщо ви нормально сприймаєте фільми, яким іноді потрібно давати час на розгортання [сюжету -ред.], дуже раджу.
Яка найулюбленіша книжка?
Найбільш знакова для мене – це «1984» Орвела. Я. пам’ятаю тоді читав її паралельно з «Я-Романтика» М. Хвильового із «Перевтілення» Ф.Кафки і перебував кілька днів у дуже пригніченому настрої. Саме з «1984» я в принципі почав самостійно цікавитись літературою та підбирати собі книжки, тобто не за шкільною програмою. Ще можу сказати: «Сніданок у Тіфані» – дуже важлива та життєствердна. «Король у жовтому» – книга, мабуть, найбільш неочікувана, яку я читав, тому що, розгортаючи її, ти очікуєш щось одне – якийсь хорор, трилер, а коли дочитуєш, отримуєш набагато більше. Однозначно – це мабуть, найбільш естетична, найбільш красива книга, яку я читав, тому поки що нехай буде так.
Як ти встигаєш учитись та займатись «Вісником», KMA Today, бути. представником студентства у Вченій раді?
Коли ти любиш, коли ти закоханий, для тебе можливими стають навіть неможливі речі. Ти собі ставиш набагато менших питань: робити щось або не робити. Ти менше вагаєшся, у тебе є геть інша мотивація. Я люблю могилянську спільноту і відповідно для неї готовий викладатися максимально. Ставити менше питань «чи я можу?», можливо ставити більше питань «що я маю зробити для Могилянки?».
Ти зараз на 4 курсі, що. збираєшся робити далі?
Я планую продовжити навчання в Могилянці, скоріше за все на магістратурі соціології. Думаю, можливо, взяти сертифікатну програму або з антикорупційних студій, або урядові комунікації в демократичному суспільстві при публічному адмініструванні. І планую продовжити свій проєктний спудейський шлях. Думаю, задач залишилось чимало. Мені не соромно за те, що вже зроблено за ці роки багатьма моїми колегами і мною теж, але я думаю, що нам є куди рости.
Що тебе надихає займатись своєю справою і не засмучуватись?
Одне іншому не заважає. По-перше, є спільнота, яку я дуже люблю; спільнота, яка має до мене, можливо, взаємні почуття, спільнота, де мені комфортно. А другий момент – я впринципі дивлюсь на світ, як на такий конструктор, набір кубиків. Можливо, у певних моментах як на пластилін. Я дивлюся так: ага, значить, ця річ збудована ось так, тут є червоний кубик і ще один червоний, потім жовтий, потім червоний. Так, стоп, що тут робить жовтий кубик? А чому в цій стіні прогалина? Чому там дірка? Тут деталь ця в принципі тримається, але ж можна зробити краще. Я отримую задоволення від того, коли вдається вирішити якусь соціальну проблему, тобто спершу побачити ось цю прогалину і потім її заповнити. Інколи це виглядає так, що як би є інструменти, але ти їх не використовуєш і потрібно зрозуміти, для чого вони і де їх можна застосувати. Тобто це як мати різні формочки для печива: там зірочка, сердечко, квадратик, а формочку з чоловічком чомусь не використовуєш, а потім знаходиш – і виявляється з неї можна робити класне печивко. Я отримую задоволення від того, коли бачу, що це працює.
Що змушує сонечко щоразу сходити над бурсою?
Це могилянці, але драйвери цього сонечка; оці космічні сили, які його спрямовують; це, безумовно, наша команда, теж частина могилянської спільноти, яка орієнтує сонечко куди як йому світити сьогодні, які місця на плацу висвітлити дещо більше у цьому випуску.
Імена
Усі фреші, незалежно від оцінки з ВДМС, пам’ятають, яка в Могилянки фантастично глибока історія. Часом її важко осягнути розумом, адже розтягнулася вона більш ніж на чотири століття. І безумовно, наріжним каменем легендарності університету стали люди, які цю історії творили власноруч. Саме про них нам і нагадує виставка на третьому поверсі КМЦ, що має лаконічну, проте дуже вичерпну назву – «ІМЕНА».
Що це за виставка та що на ній представлено?
Культурно-мистецький центр НаУКМА пропонує гостям академії та могилянській спільноті познайомитися з невеликою частиною мистецької колекції університету. Тематикою виставки є портрети відомих могилянців, які зробили великий внесок у життя нашої альма-матер. Кураторкою виставки є відома мистецтвознавиця та культурологиня Діана Клочко.
На виставці представлено 9 портретів, що виконані в найрізноманітніших техніках та стилях: від класичного живопису до тиснення по шкірі. Одного погляду на ці картини вистачить, аби зрозуміти, наскільки кропіткою та тонкою була праця художників над ними. Тож я з величезним задоволенням розповім вам про деякі полотна, що привернули мою увагу особливо сильно та змусили не відводити від них очі протягом тривалого часу.
Найбільш особливим та незвичайним мені видався портрет Петра Могили у виконанні Ігоря Копчика, який відомий своєю авторською витонченою технікою рельєфного тиснення по шкірі. Ця робота виконана настільки філігранно, що з першого погляду дуже важко зрозуміти, яку техніку використав художник. Об’ємність портрету неначе відроджує обличчя видатного Петра Могили в уяві глядача, а його очі нібито вдивляються кудись за куліси твоєї душі в пошуках надії.
Також варто додати, що внизу картини уважний глядач неминуче помітить металеву табличку, на якій зазначено дарчий запис Віктора Ющенка. Експрезидент є великим шанувальником творчості Ігоря Копчика та вважає його роботи унікальними та по-справжньому ексклюзивними.
Ще одна не менш цікава картина привертає увагу за допомогою виняткової яскравості та незвичності зображення, порівнюючи з іншими роботами на вставці. Ця робота – портрет Петра Могили у виконанні Івана-Валентина Задорожнього, видатного українського монументаліста.
Цей портрет помітно відрізняється від попереднього, щонайменше тим, що виконаний він на звичайному полотні, хоч це аж ніяк не робить його менш цікавим для глядача. З першого погляду важко здогадатися про те, що на картинах зображена та сама історична особа, що дуже влучно підкреслює особливості техніки обох митців.
Щоб осягнути хоча б крихту справжнього сенсу картини Задорожнього, варто звернутися до його захопливої біографії. На його долю, як і на долю багатьох інших творців минулого століття, випало дуже багато випробувань. На початку своєї кар’єри він постійно був під дамокловим мечем, адже потрапляв у різні сутички, пов’язані з тогочасним режимом. Проте вже в 1966 році Іван-Валентин долучається до спілки монументалістів і незабаром став заступником її голови. Він часто звертається до історичних мотивів та постатей, які з часом стають наскрізним сюжетом його робіт. У 1976 році він робить учинок, який можна назвати деяким катарсисом його душі. Художник спалює всі свої станкові роботи доби реалізму. Більшість його картин мають дуже помітне відлуння мотивів звернення до тяжкої, але героїчної історії України.
Коли я побачила цю картину, то мою увагу привернула надзвичайна майстерність виконання та лагідно-спокійний тон її промовистості. Ідеться про роботу Володимира Ряботицького, на якій зображений Григорій Сковорода.
Картини видатного живописця насичені яскравими та соковитими кольорами, на які хочеться дивитися побіжно, але тим не менш дуже уважно, аби не впустити жодного сантиметра полотна. Мою увагу також привернув настрій цього портрету. Він нібито налаштовує глядача на повне умиротворення та гармонійний спокій.
Сподіваюся, мені вдалося зацікавити вас цією невеликою розповіддю про частину мистецького потенціалу культурного фонду нашої альма-матер та навести декілька вагомих аргументів, чому ж вам варто звернути увагу на цю виставку. Тож іще раз нагадаю: Культурно-мистецький центр НаУКМА (вул. Іллінська, 9), 3-й поверх, 13 січня – 10 лютого. Говоріть про мистецтво!
День, який завжди з Україною
Перераховуючи зміни, що сталися у свідомості людей нашої країни після 2014 року, варто зазначити також і нове звучання, новий сенс дати 22 січня – Дня соборності України, адже саме в цей день відбулися трагічні події, які стали частиною Революції гідності та російсько-української війни. 22 січня 2014 – день загибелі перших захисників Майдану. 22 січня 2015 року – день, коли фактично завершилися героїчні бої за Донецький аеропорт. Сама російська агресія та окупація Криму й частини Донбасу змушують по-новому сприймати саме поняття «соборність України».
День соборності перестав бути просто святом. Святом у тому традиційному розумінні, яке встановилося вже за часів незалежності, особливо після спеціального указу про його визнання від 1999 року. 22 січня перестало бути пам’ятною датою з календаря пострадянської України, таким собі ритуальним реверансом у бік історичних подій, дуже далеких і малозрозумілих.
Тепер це, скоріше, день пам’яті, день спільної пам’яті українців й Української Держави. День пам’яті на честь тих, хто загинув за те, щоб Україна була вільною країною, а не якимось колоніальним додатком до квазіімперії, що животіє. День-нагадування про те, що незалежність і соборність не були нам «подаровані» більшовиками, ГКЧП чи ще кимось або чимось, а далися й даються великою кров’ю й важкою боротьбою.
Разом із тим, нове звучання Дня соборності не скасувало його історичного підґрунтя, а навпаки, зробило його зрозумілішим, актуальнішим і сильнішим. Адже й завдання, і противники тих, хто проголосив 22 січня 1918 незалежність Української Держави та Акт злуки в 1919 році, і тих, хто відстоює незалежну, соборну Україну через століття, залишаються дуже подібними.
Саме проголошення Акту злуки 101 рік тому остаточно сформувало, так би мовити, практичний зміст українського державного проєкту, який залишався актуальним протягом всього ХХ століття, і тепер, уже в перших десятиліттях ХХІ століття, зберігає значення: Україна – не лише незалежна, але й соборна.
Вона була присутня в різних виявах. Наприклад, назва майбутньої української держави в проєкті ОУН – «Українська Самостійна Соборна Держава». З іншого боку, «живий ланцюг» 1990 року мав бути символом єдності українських земель, української соборності на тлі розпаду радянської імперії.
Разом із тим наша соборність – це не про «збирання земель» чи «об’єднання співвітчизників», вона не така, якою бачиться імперськими очима наших північно-східних сусідів. Так, одним із головних завдань для держави Україна сьогодні є відновлення територіальної цілісності. Однак ідеться про повернення загарбаних агресором територій. Але ці завдання далеко не вичерпують новий зміст соборності: вона має не лише територіальний вимір. Існує думка, що ХХІ століття – це час, коли території та контроль над ними втрачатимуть своє значення, поступаючись місцем важливості впливу на людей. Тому соборність України як ідея майбутнього має вимір людський, ціннісний, зрештою цивілізаційний у сенсі прагнення України бути частиною спільного європейського простору. Соборність України сьогодні й у майбутньому – це також подолання внутрішніх розбіжностей в українському суспільстві, уміння здобувати єдність і перед загрозами й викликами, і задля великих цілей, як, наприклад, інтеграція в ЄС аж до повноцінного вступу чи ж задля модернізаційного прориву країни. Також соборність – це інклюзія, здатність включати й співпрацювати, а не захоплювати та пригноблювати.
Розуміючи 22 січня як день пам’яті, ми повинні вшанувати всіх, хто віддав свої справи, своє життя в ім’я свободи, незалежності, соборності України. Це вояки армії УНР, УГА та УПА, дисиденти радянського періоду, Небесна сотня, воїни, добровольці, волонтери, які загинули на Донбасі… Без пам’яті про них ми не зможемо захистити те, за що вони боролися, не зможемо збудувати бажане майбутнє. Без пам’яті про них неможлива справжня незалежна соборна Україна.
Творці могилянського The New York Times
Будь-яке літературне видання – результат симбіозу творчості людей, які його створюють та наповнюють. Нагадуємо про тих, хто з початку існування університетської газети дбає про її наповнення, верстку та граматичну естетику.
Сандалова Дар’я
“У дитинстві мріяла стати акторкою, зараз мрію стати щасливою.”
Дар’я у Спудейському Віснику через бажання залишити слід в історії та знайомств з людьми через «хелоу, я з вісника, пішли на каву – це все для статті!»
У Віснику з’явилася за миттєвим поривом душі: “Почула – прибігла на першу ж зустріч. Написала текст (певна, що жахливий). Аріна сказала, що не такий вже жахливий. Зраділа. Якось воно затягнулося.”
В Альма-матері “через людей та предмети”. “Розумію, що ніде більше б ми не обговорювали торгівлю людьми на вечорницях чи писали б есе про дітей-солдат.”
Якщо фільм, то “Anne with an E”, фільм з відчуттям літа “Call me by your name”, серіал – Sense8. Дар’я читає те, що їй близьке та важливе. У тісних книжкових зв’язках із Нілом Гейманом “Бо він – вау вау вау” та Максом Фраєм.
Серед уявлень утопічного світу Дарією: “Я бачу світ через емоції, і весь час забуваю, що світ вмирає на наших очах. В моєму баченні усі би піклувалися про почуття інших, кохали сонце, були б вегетаріанцями, розуміли, що цукор чи кава впливає на організм так само сильно, як і алкоголь, переїхали би до бабусі в село спілкуватися з деревами.”
Чотири принципи роботи Дар’ї:
- 1) Працювати менше. Чим менше справ робиш – тим краще виконана робота.
- 2) Метатися між чотирма задачами одночасно – ок. Робить життя цікавішим.
- 3) Працювати треба лише там, де тобі близькі принципи і вірування компанії. Пішла з одного проекту через сексизм, з другого – через гомофобію, з третього – через незадовільну зарплатню. Зараз щасливо працюю в чудовому місці де на 8 березня мене вітають з днем боротьби за права, а не тюльпанчиками.
- 4) Робота може (і має) виснажувати, коли віддаєшся їй повністю. Головне – правильно відпочивати.
“Я досі пам‘ятаю, свою першу статтю у найпершому випуску. – про те, як ми їздили співати дітям з порушенням зору. Про те, як важко було писати про себе, і як легко про дітей. Про щастя, коли фотографія з події стала обкладинкою.”
Певна річ, що, дочитавши до цього абзацу, Дар’я зачарувала через декілька сотень надрукованих літер. Тому, аби завершити процес “зачарування” наостанок про її мрії.
“Мрію опинитися на обкладинці СВ і написати таку жовту-жовту статтю, кольору гірчиці, про чиїсь секрети, щоб її обговорювали на перервах. Зупиняє мене від першого моя буденність, від другого – наявність голови на плечах.”
Фірак Сергій
“Великі мрії завжди починаються з маленьких, тому ціную можливість сьогодні працювати над Вісником.”
На шляху до відважного звання “головного редактора «Спудейського Вісника”, яке здобув наприкінці минулого року, Сергій відповідав за SMM та зовнішню комунікацію видання.
Головний редактор у Спудейському Віснику через усвідомлення важливості своєї сутності у видавництві. Через бажання та можливість реалізації думок, ідей та потенціалу на шпальтах Спудейського.
Якщо книга, то роман «Тигролови» Івана Багряного. “Ще зі школи з першого прочитання, він мене підкорив. Знайшов тут для себе особливу любовну історію, спокій та водночас біль. Це моя книжка тепер на всі часи.”
А якщо кіно, то «Щиголь» та «Ціна правди». “Перший про вічне, як дружбу, довіру та справедливість нашого маргіналізованого світу в цілому. «Ціна правди» – дуже сильний історичний та ідеологічний вплив. Стрічка про Голодомор, призму під якою про це дізнається світ. Це фільм, що змушує ще раз усвідомити, що світ стоїть на краю провалля, якщо правда не буде панувати та не буде загальнолюдською цінністю.”
“Наш час – це світ можливостей, що б там не було, в яких площинах, але це безумовно так. Ніколи не намагаюсь зациклюватися на речах, котрі намагаються розкроїти душу, збити з шляху, завжди намагаюся дивитися з поглядом позитивіста та будувати майбутнє зважаючи на все, що було досі.”
Ясноокий головний редактор вірить у силу та цінність щирості. Переконатися у його вірі просто: достатньо лиш заглянути йому в очі.
Сергій ділиться своїми принципами, а відтак цінностями роботи й життя, зокрема: “Завжди дотримуйся свого, гни свою лінію, як то кажуть, якщо це не перечить здоровому глузду. Дотримуйся своїх цінностей, не дай їх паплюжити. Роби з любов’ю, щоб це не було, бо інакше в цьому немає сенсу. Завжди бути раціоналістом, реалістом та об’єктивним.”
Вперше – завжди найпам’ятніше. Подібно до Вільяма де Ворда з “Правди” Террі Пратчетта, Сергій шукає правду та важливу інформацію. Своєю “першою пробою пера” Сергій називає першу написану ним статтю, відразу на важливу соціальну проблему про “булінг”. Сергій розповідає: “Для дослідження проблеми в університеті брав коментарі в адміністрації, психолога та шукав болючі історії студентів.”
Ексклюзивно про плани Вісника (секретні та не дуже): “Вісник готує нові рубрики, формати та події. Ми почали новий сезон із зарядом енергії після канікул і готові плідно працювати та творити могилянський часопис. Вже наступного випуску ми показуємо нашій спільноті Спудейський словесник, над укладанням якого, ми плануємо працювати надалі. Далі буде спецвипуск до виборів президента НаУКМА, із численними відвертими розмовами, тому з упевненістю можу сказати, що нам є чим вражати.”
Ілюзіон: Термінал
У час, коли неосяжне небо крають ватяні сліди літаків, коли завдяки лоукостам квитки стають дешевші, а можливостей для подорожей з’являється все більше й більше, вірогідність пригод відповідно зростає. Мандри вже стали певним культом, де аеропорти – храми релігії неба, а. термінали мають особливий ритуал, що виконується під наглядом суворих контролерів. У цьому є певна магія, проте, якщо щось пішло не за планом, вона може швидко розвіятися й відсунути завісу реальності. Вихід на посадку видається зручною домівкою лише на короткий час, тож відправлення не варто відтягувати, хоча…
Американська драмедія надвідомого режисера й продюсера Стівена Спілберга під назвою «Термінал», що вийшла в кінопрокат у далекому 2004 році, показала, що означає провести в аеропорті більше доби. Нью-Йорк зустрічає головного героя Віктора Наворскі на митному контролі аж ніяк не милими посмішками й хлібом-сіллю, а значними труднощами. Поки чоловік був у повітрі, його країна зі Східної Європи Кракожія перестала існувати внаслідок державного перевороту. Віктор більше не мав громадянства, тому не міг виїхати ані додому, ані в столицю, бо паспорт став недійсним. Як йому пояснив директор прикордонної служби Френк Діксон: «Америка для Вас поки що закрита».
Отже, усе, що залишалося героєві – жити в терміналі, допоки ситуація в рідній країні не стабілізується. Він майже не знає мови, не має родичів чи знайомих в США, які могли б допомогти. Замкнений у митній зоні на невизначений термін, у відчаї, у ситуації, коли будь-хто інший подумав би про втечу, Віктор Наворскі може дивувати. Його роль у кінострічці зіграв неперевершений Том Генкс, володар двох Оскарів, чия прониклива чуттєвість і доброта як ніколи вдало втілилась у героєві. Він бере свою загадкову банку з-під арахісу й рушає в пошуках пригод у терміналі, не лякаючись холоду й темноти закинутого виходу на посадку, незручних сидінь і людей, що переймаються тільки власними проблемами.
На шляху трапляються дрібниці, які крутять урізнобіч колесо фортуни: талони на їжу випадково зникають у сміттєвій корзині дивакуватого прибиральника, проте згодом Наворскі все ж таки. знаходить собі заняття. Незважаючи на своє становище заручника обставин, Віктор підсвідомо змушує грати аеропорт згідно з його правилами. Чуйністю й невимушеною щирістю він підкорює серця, одне з яких належить милій бортпровідниці Амелії (Кетрін Зета-Джонс), що розповідає йому про хитросплетіння свого життя, Наполеона та його кохану Жозефіну; проте не поспішайте думати, що їхня історія проста! Чому він взагалі приїхав до Нью-Йорку, що робитиме цілими днями в одній будівлі й чи покине термінал – дізнаєтесь за переглядом стрічки під попкорн чи ф’ючіпси!
Комусь може здатися, що сюжет монотонний і нудний, проте насправді події розгортаються дуже динамічно, тож за життям у терміналі дуже навіть цікаво спостерігати! Генкс – неперевершений актор, і кожну його емоцію проживаєш разом із ним. Також цікаво поспостерігати за тим, наскільки відмінним є аеропорт початку минулої декади від сучасного. До речі, ця зворушлива картина насправді знята за мотивами реальної історії життя іранського біженця, Мехрана Карімі Насері, що жив у Паризькому аеропорту протягом 18 років.
Після зникнення титрів з екрану лишається відчуття того, що яким би несправедливим не здавалося життя зі своїми перипетіями й киданнями різноманітних героїв від одного лиха до іншого, потрібно завжди залишатися людиною: допомагати іншим, коли сам у скруті, приймати виклики долі й давати собі раду з цим, виходити з таких ситуацій з. усмішкою на обличчі й бути вдячним за те, що маєш. Такою для мене є «байка Сковороди» з «Терміналу», а якщо коротко, Том Генкс – киця 4ever!
Кастинг Містер НаУКМА
Який секрет ідеальних кучерів? Скільки жартів про серіал “Sex Education” можна почути за один вечір? Наскільки великий осередок народників у КМА? Іван Білаш змінив ім’я на Ігор? Відповідь принаймні на частину цих питань можна було почути цієї п’ятниці, 24 січня, в актовій залі КМЦ на кастингу Могилянського містера 2020.
Жарти жартами, а цьогоріч організатори обіцяють зробити з Містера справжнє феєричне шоу. Мусимо визнати: поки що обіцянки лише справджуються. Масштаб конкурсу вражає вже з кастингу з його яскравим освітленням та крутим музичним супроводом. Також тільки подумайте про це: список тих, хто подався на цьогорічний конкурс, складається з 36 (!) осіб, більше з тим, представлені були всі факультети, а кастинг тривав із 18:00 до 21:30.
Ведучими стали Євгенія Мелешко (ФГН – 3) та Даша Черкасенко (ФПвН – 4). Журі складалося з 7 осіб:
- Директорка КМЦ пані Владислава Осьмак
- Деканка по роботі зі студентами пані Діана Проценко
- Могилянська міс 2019 Ольга Насвіщук
- Могилянська міс глядацьких симпатій 2019 Олександра Власенко
- Могилянський містер 2018 Олексій Литвин
- Головний хореограф Могилянського містера 2020 Софія Щирба
- Могилянський віцемістер 2018 та головний організатор конкурсу Іван Білаш
З-поміж усіх, хто був на кастингу, журі доведеться обрати від 9 до 15 хлопців. А це дуже й дуже непросте завдання, адже всі вони неймовірно талановиті, яскраві, незвичайні та по-своєму особливі. До речі, про останнє. Цьогоріч Містер каже “ні” речам, про які так часто говорять у суспільстві, на яких часто зациклюються: стандарт, тип, шаблон. Кожна людина унікальна, прекрасна, кожна заслуговує на увагу, незважаючи ні на що, – от на чому дійсно варто акцентувати. Час змінювати стереотипи про поведінку, характер, зовнішність.
На кастинг завітало багато хлопців, які вже мали нагоду продемонструвати себе в стінах Могилянки. Серед них ведучий “ТА Могилянка” Леонід Кузьменко (ФЕН – 2), координатор “Радіо КВІТ” Микита Зінченко (ФСНСТ – 2), зірка будь-якого квартирнику та улюблений бадді культорології Ілля Лапко (ФГН – 2), людина-творець найкращих могилянських мемів Ян Винниченко (ФГН – 2) (якщо хтось з вас все ж дізнається в нього секрет ідеальних кучерів – напишіть Олексію Литвину: питання так і не було розкрите).
Був на кастингу і головний редактор “Спудейського Вісника” – Сергій Фірак (ФГН – 2).
Того вечора багато хто вразив публіку. Маємо сказати, що особливо голосна реакція на виходи “солодшого за тортики Олі Насвіщук” Назара Залюбівського (ФЕН – 1), “Адама до твоєї Єви” Артема Іванницького (ФСНСТ – 1) та хлопця, чиє дефіле було таке, “ніби він виліз із серіалу Sex Education” Дениса Синявського (ФСНСТ – 4), ледве не оглушила нас. Дякуємо Олександру Омецінському (ФСНСТ – 3) за чудовий екскурс у могилянські традиції та чарівний прикарпатський говір. Артем Будаєв (ФІ – 2), який вийшов на сцену передостаннім, нагадав нам усім іще раз про те, як важливо робити все вчасно й що буває з тими, хто заповнює анкету в останній момент. Віталій Красниця (ФСНСТ – 2) у відповідь на питання пані Осьмак розповів про те, що хотів би побачити фільм, заснований на подіях його життя, та влаштував майже справжній перформанс, “перевтілившись” у героя цього фільму – своє альтер-его Вітальку.
А саме Валерій Кучерук (ФЕН – 2), покликаючись на свою погану пам’ять на імена, назвав Івана Білаша Ігорем.
Виступ кожного учасника починався з дефіле й продовжувався блоком найрізноманітніших питань, завдяки яким журі та глядачі могли створити враження про кожного кандидата (“а спонсор питань із залу – Ярік”). Дуже важко написати в статті про кожного, однак хочемо сказати, що, безумовно, абсолютно всі, хто прийшов, були неймовірні, і щиро віримо, що навіть попри хвилювання, показали себе якнайкраще.
І поки Іван Білаш все ще лишається Іваном, ми з нетерпінням чекаємо результатів відбору, а також, затамувавши подих, нових апдейтів конкурсу. Ви також можете стежити за новинами конкурсу в соціальних мережах: Instagram
Просто додай води
Сподіваємося, у вас вийшов вдалий тиждень, адже в ньому було цілих 2 крутезні новини! У п'ятницю нарешті відбувся кастинг на Містера, якого всі так чекали, але й початок тижня був не менш приємним. На телеграм-каналі Студентської Колегії, а згодом і на інших з'явилося повідомлення про те, що нещодавно було встановлено пурифаєр!
Здається, кожному в дитинстві говорили, що треба пити воду, для якої чай і улюблений сік аж ніяк не замінники! Ми складаємося з води і так само сильно її потребуємо. Без води немає життя, особливого студентського, адже з чого б тоді складалися письмові? Деколи вона тамує голод, як не вистачає часу на обід, іноді дарує спокій попри напружений графік та банально втамовує спрагу. Здається, вийшло справді забагато води, тож перейдімо до суті. Нам вдалося поспілкуватися з членкинею СК, Катериною Русіною, ФЕН-3, і розпитати про всі подробиці:
Що ж таке пурифаєр і який його принцип роботи?
Це апарат, який очищує воду. Він підключається до загальної мережі водопостачання і має чотири рівні фільтрації, а потім ще нагріває та охолоджує воду - так що можна не просто набрати її, а й одразу зробити собі чайок!
А кому спала на думку ідея встановити такий апарат, коли відчули в цьому потребу?
До нас звернулася студентська ініціативна група - Марія Порецькова, Роксолана Нестеренко, Любов Шарапова, Діана Мошковська, Максим Козлов, Ганна Гайдук та Кирило Штурбабін. Вони вже дуже ґрунтовно попрацювали над проєктом, прокомунікували з деякими відділами адміністрації, прописали все - але Могилянка не мала вільних коштів, щоб профінансувати пурифаєр, тому виникло питання, чи можна було б закупити його за гроші зі студентського бюджету.
Ми також поспілкувалися із зачинателями проєкту, зокрема з Роксоланою Нестеренко, ФСНСТ,МП-1:
«Ідея зародилася на курсі "Демократія". Ми з одногрупниками-політологами розбивалися на команди для спільних проектів і нам потрібно було створити план якогось невеликого проєкту, який би впливав на розвиток демократії. Звучало це дуже загально, тому ми вирішили займатися розробкою чогось локального. Найпростіше було почати з Могилянки - місця, у якому ми перебували ледь не щодня з ранку й до вечора. Далі, перелічивши незліченну кількість побутових проблем, зупинилися на відсутності доступу до питної води. Частина нашої ініціативної групи (я в тому числі) жила в гуртожитках, тому доступу до фільтрування води у нас не було. Тож нам потрібно було зробити якийсь проєкт, який покращить життя певної кількості людей навколо. Тоді ми подумали й вирішили зробити опитування серед студентів Могилянки. Ми були не надто вправні в соціологічних опитуваннях, але тоді переймалися не цим. Вдалося зібрати через спільноти в телеграмі 331 відповідь. Потім була презентація дослідження на парі та й по тому. Принаймні, так нам здавалося, але частині нашої групи так і не вдалося звільнитися від нав'язливої думки, що ми не можемо просто так кинути цей проект. Згодом до нас приєдналася Марія», вона ж Марія Порецькова, ФЕН-2: «Вони вирішили зробити доступ до питної води, зробили опитування. Я в той час окремо і, про них не знаючи, теж думала як це зробити. Побачила опитування. Тоді ми разом вирішили, що пурифаєр - найкращий варіант, бо екологічно, дешево, без особливих технічних складнощів». А Любов Шарапова, випускниця минулого року зазначила: «За місяць до розробки проекту я виграла конкурс есе від IFES та отримала шанс поїхати на тиждень в Сполучені Штати з іншими студентами з українських ЗВО. Також ми мали шанс відвідати декілька американських університетів, зокрема Princeton and Georgetown Universities. Там було багато цікавого, але мені дуже запам'яталося те, що всюди по кампусах цих університетів були розташовані питні фонтанчики, де студенти могли наповнити свої пляшки питною водою. Я запропонувала розробити проект зі створення таких фонтанчиків в Могилянці, мої друзі підтримали, адже як і всі студенти Могилянки, більшу частину нашого дня ми проводили в стінах академії: або на парах, або в бібліотеці. Ми провели опитування студентів, де майже 90% опитуваних підтримало нашу ідею, що доступ до питної води є важливим. Але ми не зупинилися на цьому та протягом наступного півроку залучили інших студентів та працювали з адміністрацією Академії над втіленням цієї ідеї в життя». Ми раді, що ініціаторам вдалося втілити цю ідею в життя!
Повернімося до розмови з Катею:
То яким чином пурифаєр отримав право на життя, тобто фінансування? Через конкурс студентських проєктів?
Зазвичай проєкти такої вартості (на купівлю та встановлення пристрою пішло 8750 грн) ми направляємо на щорічний конкурс студентських проєктів, але тут ідея настільки нас захопила, що ми одноголосно вирішили зробити виняток.
Через що довелося пройти для досягнення мети?
Чесно кажучи, я очікувала, що ми зараз візьмемося і хоп - за декілька тижнів проведемо закупівлю. Ну півтора місяця максимум. Насправді, усе розтягнулося аж на півроку - Студентська колегія (разом зі Світланою Сироткіною, керівницею юр. відділу) розробила й підписала з віце-президентом з економіки та фінансів КМА Меморандум про співпрацю, а до того ми зібрали погодження у юридичного, технічного, планово-фінансового відділів Могилянки, головного енергетика та комендантки четвертого корпусу (а ще тут треба дуже подякувати пані Діані Проценко за постійну допомогу, поради та просто підтримку!). А вже потім, після проведення закупівлі, у 4 корпусі просверлили стіну, підвели воду та електрику і врешті-решт підключили пурифаєр.
Як довго він уже в роботі?
Із грудня він працював у тестовому режимі - ми перевірили, чи все окей, а от недавно офіційно розповіли про нього всій Могилянці. Ми розуміємо, що одного пурифаєра на цілий університет замало, однак це вже великий крок уперед, і такий позитивний досвід є хорошою базою для подальшої роботи! Також для збереження планети ми умисно не ставили стаканчики, щоб люди приходили зі своїми пляшками і чашками.
Наскільки цей пристрій взагалі безпечний і чи можуть йому довіряти могилянці?
З приводу надійності - я не хімік/біолог, тому підтвердити свої слова фактами досліджень абощо не можу, однак це питання ми досліджували і з технічним відділом, і з постачальником, про всяк випадок навіть просто гуглили інфу – і якби нам хоч щось дало підозру, що вода буде недостатньо очищеною, ми б не встановлювали пурифаєр. Потім ще був тестовий період, поки ми самі ходили пили-нюхали ту воду, набирали її в різних режимах і тд. Звісно ж, домовилися з постачальниками про наступний огляд фільтрів.
Отже немає приводів для переживань!
Від себе хотіла б дуже сильно подякувати команді, яка до нас звернулася - ви неймовірні молодці! Мене теж хвилює проблема доступу до питної води в нас на кампусі, але навряд чи я сама додумалася б до такого варіанту та ще й втілила б його у життя. І хочу звернутися до інших студентів й студенток - якщо ви маєте ідеї та ініціативи, не бійтеся звертатися до СК! Так, можливо, реалізація буде довшою і складнішою, ніж очікувалося на початку, але на прикладі історії з пурифаєром можу сказати - воно того варте!»
А ми у свою чергу дякуємо Каті та ініціаторам, що погодилися поділитися інсайтами. Насамкінець, вони закликають «озиратися навколо, намагатися доводити проєкти до кінця, навіть тоді, коли вони здаються неможливими, намагатися творити щось конструктивне навколо і пити воду!» Що ж, тепер це справді буде можливим, не витрачаючи гроші кожного дня на пластикову пляшку, яка назавжди залишиться на нашій планеті. І ми точно не помремо від зневоднення! Тож, сміливо приходьте на перший поверх 4го корпусу і порадуйте свої клітини чистою водою!
© Спудейський вісник, 2020
Telegram | Facebook | Instagram
