Ім’я її Весна. Спудейський вісник № 8 (09.03.20)
Перше слово
▼
Замість квітів – подарунок рівності із Стамбулу?
▼
Барселона-творіння генія чи божевільного
▼
Ми чули, як дихає море
▼
Могилянський Берлін
▼
Країна тореадорів, хамону та чуррос
▼
П’ятивірш
Перше слово
Вітаю, дорогі читачі!
Минулий тиждень всі могилянці плідно відпочивали та проводили з користю для себе час – хто в подорожах, хто за читанням літератури, а хто за написанням курсової.
Учора в Міжнародний день боротьби за права жінок у Києві відбувся Марш жінок. Це вкотре нагадує, що в сучасному світі немає місця жодній дискримінації, порушенню особистих свобод і прав. Усі ми рівні та потребуємо поваги.
Цей випуск став невеличким екскурсом у відпочинок нашої команди, тут ви можете знайти розповіді про поїздки до Барселони, Одеси, Берліна та Мадрида.
Із передчуттям нового робочого тижня,
головний редактор «Спудейського вісника»
Сергій Фірак
Замість квітів – подарунок рівності зі Стамбулу?
Розпочнемо з новин тенісу:
11-річна тенісистка Хенд Заза з Сирії стане наймолодшою учасницею Олімпіади-2020 у Токіо.
Вона може заявити про себе й в 11. Вона може бути сильною і будувати свою кар’єру. Вона може перемагати. Вона не слабка. Вона досягає цілей. Вона сильна.
Далі рухаємося в галузь кіно:
Гелен Міррен – 73-річна акторка та володарка “Оскару”, зізналася, що вона childfree і зовсім не бажає мати дітей. Натомість життя присвятила кар’єрі та кінематографу, про що не жалкує.
Вона не несе відповідальність за демографічні показники та кризу пенсійної системи країни. Вона має право.
Тепер про кейси відомих людей:
Амаль Аламудін, адвокатка, котра спеціалізується на міжнародному праві, вийшла заміж за славнозвісного Джорджа Клуні та продовжила свою успішну кар’єру. Більше того, у 2017 році Амаль народила двох двійнят від Джорджа.
Вона може стати мамою, готувати вечерю та прибирати. Вона може створити сім’ю, але це не є її обов’язком.
Зараз у мистецтво:
Алевтина Кахідзе – сучасна художниця, активістка, перформерка. Працює з дітьми на лінії фронту, досліджує питання гендеру та рівності.
Вона може проявляти свою творчість, бути активною та виражати свої емоції. Вона вільна.
Далі в історію:
Клара Цеткін, членкиня Соціал-демократичної партії Німеччини, у 1910 заявила всьому світу про рівність прав жінок.
Вона може боротися за свої права. Вона вільна у своїх діях, висловлюваннях та ідеях. Вона незалежна.
Тепер повертаючись в сьогодення:
Їй 34. Санна Марін, третя жінка-прем’єрка Фінляндії, вдало керує урядом і, водночас, демонструє гендерну рівність у Фінляндії.
Вона може реалізувати себе. Вона може займати керівні посади. Вона може досягати академічних висот. Вона самодостатня.
Вона – всюди.
Вона – це про кожну жінку.
У Неї може бути не найтонша талія, Вона може не носити сукні та підбори, не голити ноги і не варити борщ.
У Неї може бути набір викруток, Вона може водити машину, а то й вантажівку, заробляти більше чоловіка, бути прихильницею ідеї відкладеного материнства, бо має цілковите право взагалі не ставати матір’ю.
У Неї немає “традиційного рецепту” чи загального правильного визначення у Вікіпедії.
Вона – різна.
Вона – це про кожну жінку.
У Міжнародний день боротьби за права жінок 8 березня у Києві відбувся Марш жінок.
Основна вимога учасників руху – ратифікація Стамбулської конвенції. Повна назва – Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. Її ратифікація передбачає запровадження кримінальних правопорушень стосовно насильства щодо жінок і домашнього насильства. Її проголошення відбулося у Стамбулі 11 травня 2011 року.
Згодом її підписали 46 країн та Європейський Союз. Україна підписала Стамбульську конвенцію ще у 2011 році, у грудні 2017 року ухвалила закон « Про запобігання та протидію домашньому насильству», проте до ратифікації Конвенції справа не дійшла.
Учасники маршу, разом з гаслами “Квіти клумбам, права жінкам!” та символічними плакатами, рухалися від Михайлівської площі до Поштової через Майдан Незалежності.
Цікаво, що вилучити жетони з вжитку у метро вдається швидше, ніж врятувати декілька тисяч жіночих життів. Чому ж досі не ратифіковано? Пробачте, власники квіткових магазинів, та ратифікація Конвенції буде значно кращим подарунком для жінки на 8 Березня, аніж букет квітів. Тут перевага в довготривалості та якості подарунку, аніж в його красі та миттєвості.
Барселона-творіння генія чи божевільного
Місто вічно молодих людей з гарячим іспанським темпераментом – яскрава, кольорова, жива та тепла Барселона.
Під час прогулянки по основній вулиці Старого міста – Ля Рамбла, ви можете зустріти вуличних музикантів, талановитих художників і побачити театральні вистави.
Перлинами міста є творіння Антоніо Гауді, виконані у характерному для нього модерністському стилі з використанням плавних ліній та химерного, казкового декору.
Народжений у невеликому містечку, Гауді переїхав до Барселони у 16 років. Під час його навчання у Національному університеті Барселони на архітектурному факультеті, його викладач не міг зрозуміти, з ким він має справу – з генієм чи божевільним.
Його кар’єра розпочалась зі скандалу. Двадцятишестирічний Гауді створював скульптури та ліхтарі на площі Рейаль на замовлення міста. Проте, на думку тогочасної влади, архітектор зажадав завеликий гонорар, тому це було його перше та останнє замовлення від міста. Ця будівля стала його екстравагантним деб’ютом і привернула до себе увагу мешканців Барселони.
Здавалось би, на цьому кар’єра мала б закінчитися, але у житті великого архітектора з’явився ідеальний покровитель – дон Еусебіо Гуель. Він був текстильним магнатом, найбагатшою людиною Каталонії, та став у подальшому близьким другом та замовником Гауді. Меценат не нав’язував своєї думки, кошторис підписував не дивлячись, що було до душі великому архітектору.
Саме на честь Еусебіо потім був названий парк з найбільшою кількістю творів Гауді, який у 1984 році ЮНЕСКО проголосило спадком людства. Парк Гуель славиться своїми казковими будиночками, надзвичайними фонтанами, східцями цікавої форми, яскравими кольорами та багатою мозаїкою. На території парку знаходиться будинок-музей великого творця.
«Дух, застигший у камені» (Луі Салливае)
Найбільший католицький собор у світі, який став кульмінацією його творчості – храм Святого Сімейства (la Sagrada Familia), проектуванню якого Гауді присвятив 45 років свого життя. Будівництво почалось в 1882 році та ще досі не завершене. Уже п’яте покоління барселонців спостерігає неспішне народження архітектурного шедевру, яке триває вже 138 років.
Роботи Гауді коштували шалених грошей, які він віддавав на храм, а коли гроші закінчувались, то йшов просити по будинкам. Робота просувається так повільно, адже відбувається виключно на пожертвування та за рахунок коштів, зібраних з екскурсій. Попередньо планується завершення у 2026 році, проте існує легенда, що таємний задум Гауді полягав в тому, щоб зробити його будівництво вічним. Він вважав своїм основним замовником Бога, саме тому, можливо, він не поспішав. Якщо собор все ж колись буде закінчений – він буде найвищим храмом у світі.
Думки щодо зовнішнього вигляду розбігались із самого початку: Джордж Орвел назвав собор: «найжахливішою будівлею Європи», а Сальвадор Далі наголошував на «страшенній красі та їстівному вигляді» та наполягав, що храм потрібно зберігати під скляним ковпаком.
Гауді – натхненник НАСА?
У всіх своїх проектах він уникав прямих ліній, надаючи перевагу колу, адже вважав його творінням Бога. Гауді взагалі не любив геометрично правильні простори, а замкненість приміщення доводила його до божевілля. Аби зменшити кількість стін, він придумав власну безопірну систему перекриття.
Цікаво, що лише через 100 років опісля НАСА створила схожу комп’ютерну програму, яка здатна виконувати схожі обчислення (для визначення траєкторії космічних польотів).
Гауді намагався передати містичність небесних візерунків: сім його найбільш відомих будівель розташовані на території міста так, що утворюють сузір’я Великої Медведиці. Досі невідомо чи це було навмисним планом, чи випадковістю.
Він ніколи не користувався громадським транспортом і аж до останнього дня ходив всюди пішки, поки одного разу не був збитий трамваєм. Таксисти відмовились підвести його до лікарні, адже ті подумали, що він не має грошей. Мешканці міста віднесли худого та обідраного старигана в лікарню для безхатченків.
Цікаво, що Гауді, хоч і користувався не абиякою популярністю серед жінок, ніколи не був одружений. За легендою, юна леді, у яку він був закоханий, не відповіла йому взаємністю та згодом пішла в монастир, після чого він назавжди залишив ідею вступу до шлюбу.
Протест архітекторів
Ще одна історія, яка залишає певні питання відкритими – це історія про череп пронизаний кинджалом, розташований на нижній частині мосту Bisbe в готичному кварталі.
Цей міст з’єднує дім влади та резиденцію президента. Головним архітектором був Жоан Рубіо, підданий суворій критиці тогочасних архітекторів, оскільки він вирішив залишити це зображення у якості свого послання та нагадування про несправедливість.
За іншою ж версією, ця деталь була додана архітектором у якості прийняття поразки та підпорядкування. Одна з найвідоміших легенд каже, що в той момент, як хтось витягне кинджал з черепа, Барселона провалиться під землю. У мешканців існує таке повір’я: якщо пройти під мостом спиною вперед і глянути на череп, то з цього моменту удача буде з вами.
Поза «гаудівською Барселоною», місто славиться низкою цікавих архітектурних пам’яток, таких як: Кафедральний собор Барселони, Готичний квартал, Тріумфальна арка, збудована до всесвітньої виставки 1888 року, Гор Тібідобо – найвища точка Барселони. На рівні 500 метрів над рівнем моря знаходиться Храм Святого Серця, який «обнімає весь світ».
Барселона оповита безліччю містичних легенд, історії походження яких ми не довідаємся ніколи, тому вибір у що вірити, залишається за нами.
У кожному будинку, кожному камені – своя естетика та історія. Саме тому потрібно повністю зануритись і відчути всю цю атмосферу.
Ми чули, як дихає море
В Одесу ми їхали мінським потягом, і все – від провідниці з милим акцентом, яка пропонувала чай, до білоруського шоколаду – здавалося новим та незвичним. За вікном простягалися поля і села, вставало сонце, а ми були сповнені передчуття зустрічі з новим містом.
Після десяти годин у потязі ми врешті опинилися серед гамору одеського вокзалу. Сонячна й тепла погода, багато простору і бій дзвонів – Одеса зустрічала нас напрочуд гостинно. Архітектура нагадувала любий серцю Поділ, тож ми одразу відчули себе наче вдома. Але море, яке всі так прагли побачити, було ще попереду.
…Спокійне, голубе й безкрає, воно лащилося до нас, шепотіло хвилями й аж на обрії ставало небом. На нього можна було дивитися вічно, зачаровано слухаючи, як б’ються хвилі об берег. Усі були сповнені теплої, дитячої радости від зустрічі з морем – великим ласкавим другом, який вислухає твої секрети й заховає їх у шумі хвиль.
Одеса – це коти в тісних двориках, це скульптури на дахах будинків, це скупане в морі сонце, велике й тепле, як апельсин. Це розкішні інтер’єри опери, де лунають довгі кантати, які викликають сльози захвату. Це сміх у піцерії та довгі нічні розмови. Одеса – це любов, дружба й довіра, що виникають тоді, коли чуєш, як десь поряд дихає море.
Могилянський Берлін
Рецепт ідеального вікенду насправді зовсім простий: чекаємо весняного ТСРу, беремо жменьку натхненних могилянців і кидаємо їх до Берліну. До кипіння доводити не обов’язково, вистачить 7–8 градусів за Цельсієм. Залишаємо їх там на чотири дні, час від часу додаючи спецій карі, сиру філадельфія та найсмачніших у світі бургерів. Усе! Неймовірно яскрава та насичена емоціями відпустка готова!
Пишу зараз допис і розумію, що це єдиний спосіб розповісти про цю поїздку, бо Берлін у прямому значенні слова відібрав у мене мову. Але вважатимемо це ще одним доказом неймовірної енергетики цього міста.
Якою б людиною ви не були, я гарантую: Берлін не залишить вас байдужим, і в цьому його особливий шарм. Це місто, у якому переплітається поезія з прозою. Тут є все й одразу, але в тій кількості, яка створює ідеальний баланс, не нагромаджуючи непоєднуване. Я не розповідатиму вам, яке обличчя має Берлін, бо воно скоріше за все було б не людським, а якимось інопланетним.
Берлін «метрополітенний»
Я взяла це слово в лапки з двох причин. По-перше, насправді в цьому місті немає метро, а є неймовірно розгалужена та зручна система транспорту. А по-друге, я не маю наміру присвяти цей абзац транспортові, а розповім про те, що привертає увагу з перших хвилин, – про людей. Берлінські жителі нагадують найяскравіший калейдоскоп в світі, адже від перших хвилин помітна їхня різноманітність. Тут на нас розкидали цукерки в потязі, експресивно вигукуючи щось німецькою з широкою усмішкою на обличчі. Так ми зрозуміли, що тут немає поняття дивного, є лише поняття своєрідності. Тут нам грали на скрипці на повністю порожній площі біля концертного будинку пізно ввечері. Але грали так, нібито на найвеличнішій сцені. Так ми зрозуміли, що в цьому місті є культ мистецтва, біля якого навіть близько не стоїть бажання заробити. Тут нам допомагали у всьому і з усім, і намагалися зрозуміти нас навіть тоді, коли це було дуже важко. Так ми помітили, що тут звично поважати кожного, незважаючи ні на що. Тут ми бачили людей найрізноманітніших націй та рас, які існували в повному взаєморозумінні без жодного осуду. Так ми зрозуміли, що берлінське «метро» – утілення свободи, до якої має прагнути весь світ. Місцевих хотілося зрозуміти, спостерігати за ними, навчитися в них посміхатися очима.
Берлін артистичний
Про культ мистецтва в суспільстві я вже згадувала, але цієї теми варто торкнутися більше. Місцеві музеї, які, до речі, неможливо оглянути за одну відпустку, є синтезом класики та сучасності. Місто наче всім нутром говорить, що воно хоче творити й буде це робити у всіма можливими засобами. Танцювати на вулицях, співати в метро, для чого там є окреме місце, яке виділене для вуличних музикантів, грати на кларнеті біля музею, продавати карикатурні малюнки на вулицях та робити все, аби просякнути мистецтвом кожну молекулу повітря навколо. Музеї класичного мистецтва та сучасні виставки доповнюють одне одного, даруючи відчуття ідеального балансу та тонкої нитки, що тягнеться від давнього гончарства до сучасних скульптур із металевих труб. Берлін квітне та сяє творчістю. Якщо колись вам випаде нагода побувати в Берліні, то наполегливо рекомендую вам відвідати Berlinische Galerie, де ви матимете можливість поринути у світ сучасних арт-об’єктів. Але попереджаю, мистецтво викликає звикання, тож виділіть на цей музей більше часу, ніж зазвичай, бо його павільйонами хочеться проходити зовсім неквапливо. Іще один справжній «must visit» – Музейний острів. Це комплекс із п’яти музеїв, розташованих на березі річки Шпрее, де ви зможете побачити все: культурні пам’ятки епохи бароко та пізньої готики, античні скульптури, давньоєгипетські фігури тварин та оригінал статуї Нефертіті Тутмоса.
Берлін історичний
Але є й інша сторона медалі, бо Берлін як ніхто інший знає та розуміє, що злочини проти людяності не мають строку давності. Тому тут панує повага до помилок, які робило людство у вигляді кривавих війн та геноцидів. Це шанобливе ставлення виражають меморіали, які всією суттю дають людям зрозуміти масштаби наслідків цих фатальних помилок. Скажу вам відверто: деякі музеї та пам’ятки справили на мене таке сильне враження, що зараз важко про них писати. Але місто дає зрозуміти, що пам’ять про подібні події дає усвідомлення їхньої невиправності, тож кожному необхідно знати про них, аби за жодних обставин цього не повторити. Тому я пораджу вам обов’язково відвідати Меморіал загиблим євреям та музей, присвячений Голокосту, бо це вражає та пробирає до мурашок. Також цікавим місцем саме з цього кута зору є Чекпойнт Чарлі, один із найвідоміших пунктів перетину кордону між Східним і Західним Берліном під час Холодної війни. І звісно, East Side Gallery – залишки Берлінської стіни, що складається з найрізноманітніших фресок. Через цю призму поєднання сучасного мистецтва та історичної пам’яті можна зрозуміти, яке особливе ставлення в Німеччині до історії. Наостанок, неможливо не загадати Історичний музей Берліна, бо це місце дивує щонайменше своїми масштабами. Там ви знайдете пам’ятки минулих століть не лише з Німеччини, а й з усього світу.
Берлін контрастний
Це місто, у якому нас зустріло сонце з розпростертими обіймами, а проводжала злива, відбиваючи ненав’язливий ритм по асфальту та вікнах. Місто, де хотілося посміхатися без причин і навіть не намагатися їх знайти. Місто, яке не має одного кольору, образу та стандарту. Місто, яке є втіленням бунту та консервативності, молодості та старості, класики та авангарду. Місто, яке провело нас епохами, лагідно тримаючи за руку, часом дивлячись нам в очі з неймовірною жалобою. Місто, яке створило історію, а не навпаки. Місто, у якому ледь не кожен район, кожна станція метро має свій унікальний аромат. Місто, де відчуваєш себе «своїм». Місто, де відчуваєш себе прибульцем.
Берлін – місто, де відчуваєш.
Країна тореадорів, хамону та чуррос
Пречудовим чином пропустила час, коли варто було зібратися з думками та пропонувати ідеї подорожі, шукати комрадос і моніторити квитки, тому спершу планувала сидіти вдома на ТСР і (вперше!) з чистою совістю гризти граніт науки, однак склалося не так як гадалося і початок самостійного тижня зустріла з мамою у столиці Іспанії – Мадриді!
Застереження! Цей текст – лише зафіксована рефлексія про подорож, про післясмак міста, але ніяк не про топ-5 місць які варто відвідати чи схожий тревел-контент!
У моїй голові іспанці вимальовувалися як гамірні та пристрасні, низенькі на зріст та зі смаглявою шкірою, що танцюють і вбивають биків. Чесно, не знаю звідки такий образ. Можливо, вплинули на формування іміджу мешканці Сицилії (тут звісно питання як італійський острів дотичний до Іспанії, але опустимо деталі); або може те, що хамон здебільшого лише іспанський; чи все ж старе віяло із зображенням яскравих іспанок у палкому танці фламенко та пишно одягнених тореадорів із биками, що бабуся привозила як подарунок з Іспанії. А може, тому що іспанці розуміють італійську без жодних проблем, на відміну від англійської.
Проте, головним потрясінням було не те, що проста щира посмішка може дійсно творити чудо, а те, що іспанці та італійці – кардинально різні народи. Як приклад, вони, іспанці, у парку оберуть вільну лаву, на відміну від вічно балакучих італійців, і не через швидке розповсюдження і шум навколо вірусу (доречі, закордоном люди спокійніше ставляться до проблеми, але про це згодом), а через цінування власного простору.
З курсу історії засвоїла, що Іспанія довгий час володіла майже усією Європою, мала великий вплив на інші культури та задавала темп і тенденції доволі тривалий час, а Колумб відкрив Північну Америку саме під жовто-червоним прапором Іспанії (цікавий факт: король Португалії відмовив у фінансуванні експедиції Колумбу, однак королю Іспанії плани амбітного конкістодора дуже навіть імпонували). Звідси і уявлення про Мадрид як імперське місто з широкими головними вулицями, помпезними фонтанами, неймовірного розміру палацами та ліпниною на кожному будинку.
У порівнянні з Віднем, де майже кожен будинок – справжній витвір мистецтва, столиця країни тореадорів та биків відверто програє. Звісно, на вулиці Гран Віа турист знайде помпезні будівлі з колісницями на дахах та фресками над вікнами. Проте місто не складається з однієї вулиці, правда ж.
Життя навчило не порівнювати, адже це рівноцінно прирівнювати з самого початку різне, нівелювати особливості та власний шлях створення будь-чого, тому недоречним буде порівняння Лісабону та Мадриду. Лише варто зазначити, що культура викладати кольорову, орнаментовану плитку у під’їздах, на сходах і взагалі всюди де тільки можна походить від спільного впливу мавританської культури на самому початку зародження португальської та іспанської культур. Доречі, приємне здивування і сюрприз чекають біля майже кожного будинку в центрі – нижня частина балконів, та яку бачить прохожий, облицьована плиткою. Ще одна особливість, що помітить турист, що полюбляє дивитися в гору – балкони. Усі вони маленькі : може на них лише курять, і то стоячи; може вони побудовані для того аби подивитися на прохожих або перемовитися слівцем із сусідом навпроти, бо вулиці у центрі не широкі – там ледве місце є для пішоходів коли машина їде. Однак цікаво не лише те, що балкончики дуже малі, але й те, що вони неймовірно чисті та здебільшого прикрашені вазонами з квіточками або прапором Іспанії. Аби переконатися у зворотньому, полювала на мотлох на маленьких балконах по всьому місті, а результат – лише пара велосипедів.
Мегаполіс досить сучасний, тому якщо вирушаєте в Мадрид за помпезністю – королівський палац, головний парк та вулиця Гран Віа прийдуть Вам до душі, але якщо шукаєте старовину архітектуру, традиції та історичнозначущі місця – Ваша дорога в Толедо. Можливо хто не знає (як і я не знала), це маленьке місто на мальовничому пагорбі недалеко від Мадриду багато віків було столицею Іспанії. Саме тому тут зберіглася войовнича атмосфера перемог, настрій палкого фламенко, автентичні лавки із хамоном і туроном, а місто сповнене скрипучою іспанською мовою.
Паелья, хамон, тапас, вермут – все це про іспанську кухню, але все це пощастило куштувати у різних куточках світу, тому бекграунд для порівння вже був наявний, тому вабила єдина страва – чуррос. Традиційні солодощі – горнятко гарячого шоколаду та декілька чуррос (тісто у формі довгої ковбаски обсмажене в олії). З флаєрів та картинок, а також відгуків у тріпадвайзері, чуррос були на вигляд як неперевершений кондитерський виріб та справжній кулінарний оргазм, в житті ж – гарячі ковбаски прісного тіста, які неможливо доїсти навіть коли голодний, бо гарячий шоколад закінчується раніше ніж хотілося. АЛЕ спробувати варто! Для розуміння що це таке і як його їсти, або скоріше поглянути на фотокартки відомих людей-відвідувачів чурерії Сан Гінес 1900р.
Останнє на чому хочу наголосити – як ставляться іспанці до коронавірусу. У великих торгових магазинах стоять дезинфікатори для рук, продавці сканують продукти в супермаркетах у багаторазових синіх рукавицях, люди в кафе не їдять руками (навіть чуррос!), але загальна паніка відсутня. Так, коли хтось кашляв у метро, навколо людини миттєво з’являлося багато простору та кількість бажаючих змінити вагон зростала (якось поперхнулася, тому перевірила таку реакцію на собі) . Проте не було тієї загальної паніки у повітрі, яка повністю заповнила борт літака, що летів в Україну. Так, люди в аеропорту ходили в масках, так, це навіювало нагадування, що не все так чудово як хотілося б. Але були відсутні постійні нагадування як уникнути вірусу, як, наприклад, помити руки перед їжею та не чіпати обличчя зайвий раз. За час перебування у Мадриді, я не помічала, щоб люди здоровалися за руки або цілувалися в щоку при зустрічі, проте це не заважало сидіти в кафе і насолоджуватися кавою. Зізнаюся, я мала з собою маски, однак надягла лише у літаку, де постійно хтось кашляв, в атмосфері повної недовіри та страху, «аби було»…
П’ятивірш
Британські вчені довели, що джерела найбільш приємних та незабутніх емоцій – ТСР і творчість. Тому, щоби доповнити враження від тижня самостійної роботи, своїми віршами з вами ділиться сам засновник «Спудейського вісника». Зустрічайте – Гліб Кузьменко!
Кола
Ніколи нікому знов
[Такого не може статися]
Не відгомонять, без умов,
Уже позавартісні:
Піднесено легкісні
Вечори на Рейтарській;
Ночі на набережній,
Там же забуті пледи;
Теревені затишні,
Димності й LED’и
[В який не дійшли] доранкового бару,
Звідки не йшли вмикати серіали,
Що так і лишились не переглянуті.
Натомість лишились приґвинчені в пам’яті:
Вершини Карпат, так і не помандровані;
З обох боків друзі, вже не познайомлені;
Усе, що було «завжди»
Й шипить з аспірином у колі;
Усе, що під грифом «коли»
Та з приміткою «вже ніколи».
//29.09.19
▪️ Твоєю гумою бути
Визнання приходить:
Тремтливим,
Лякливим,
Небажаним
Висновком
Крізь напівсон й підудавлення киснем,
Крізь коли вкотре прокинувся
в поті,
Крізь відганяю слова
на потім,
Крізь тіло, яке не застудиться протягом.
Потяг до тебе з недосяжним дотиком
Доти нестримним швидкісним потягом
Тягне вугілля крізь колії й траси,
Як тягнути час – до розриву м’язів.
//29.12.19
Dark Matters
When you watch their faces shatter,
Grabbing splinters from the floor,
You admit that dark things matter.
Crows are knocking on your door.
When you kiss each broken glass piece,
Spitting drops of glossy blood,
You do miss the shots that you missed,
Which would stop the gossip flood.
Make your way through black ink splatters,
Crawl through doorways that you built.
Feel, dark matter really matters,
Black sun’s moving up the hill.
Watch your garden, meet the ravens,
Touch your ill mind’s deepest dent.
Haunted houses of your neighbours
Have concealed your native land…
Face to face
Face the grace
Save the rains
Feel the maze
On your way
Spread ink splatters
All along
Dark things matter
//09.06.2016
▪️ Мене розщепив не атомний вибух
Я зрікаюся.
Я здригаюся.
Роз’ятрений
Наскрізним прорізом,
Сплюснутий
Твоїм образом.
Часоспинним
Прорізом.
Неможливим
Образом.
Я зрікаюся:
Всього недоречного,
Всього надбезпечного,
Всіх дистракцій зовнішніх,
Всіх формальних тонкощів.
Я зрікаюся:
Напридуманих прикростей,
Самороджених турботностей,
Людей зовнішніх у надмірності,
Зціпенілої самовірності.
Я зрікаюся:
Спорожнілої публічності,
Ілюзорної амбітності,
Прохолодної напівпосмішки,
Концентратної любові домішки.
Я зрікаюся:
Моїх статусів приписаних,
Сліпоти в підтримці їх,
Дій ненаполегливих,
Хворих сплінів й острахів.
Я зрікаюся
Своїх страхів і сплінів про тебе,
Роз’ятрених наскрізним прорізом.
Я здригаюся,
Я зникаю
Перед твоїм неможливим образом.
//02.01.19
Йдуть конверти з Відня,
Фільтр зводить різкість:
“Ти пиши у вічність
Від дня до дня”.
Розмиває дощ, розмивають фільтри
Рукописні тексти й світлини дня.
Чорнила крапали з паперу вільно,
Стікало речення “Як там вона?”.
Тут грає оперу кав’ярень третя хвиля,
Тут час співставився із часом ззовні.
Тебе не чутно в радіохвилях,
Спів став, і всі думки безмовні.
І стало тихо,
І надто тихо.
Ніщо не вказує,
Де вона.
Тільки несподівані
Конверти з Відня
Із твоїм сміхом
На зламі дня.
Несподівано,
Хоч слів не видно,
Пиши нагідно
Мені щодня.
//березень 2019
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без посилання на першоджерело.
