2020, thank you, next. Спудейський вісник №32 (29.12.20)
Світлина: Данило Антонюк Дизайн обкладинки: Емма Бродіна
Різдвяні історії від Могилянців
▼
Економіка і свята
▼
Різдвяний смаколик або як зробити так, щоб сирник не тріснув
▼
Путівник святковими містечками
Переднє слово
Ось ми й досягли фіналу в цій історії 2020 року. Так, було не просто, так, невідомо, що попереду, але, що точно так — ми стали більш готові до швидких змін. І я зараз кажу про нашу здатність зберігати людяність і єдність у непрості часи. Могилянці впорались із цим. Звісно, не маючи змоги відвідувати лекції у стінах першого чи поспілкуватися з колегами на сходах КМЦ, ми втратили трошки звичного відчуття шарму, що давала нам Могилянка, але ми не втратили її, і ми не втратили одне одного.
Цей сезон Редакція СВ завершує із 32 та 1 спеціальним випусками. На жаль, пандемія забрали чималий пласт роботи, ми не могли освітлювати могилянські події так як раніше, бо вони чи пішли в онлайн чи просто зникли. Але наша команда не втрачаючу запалу, як “прогресивне” видання, знайшла можливість розкривати Могилянці її людей і їхні думки, що є цінним.
Цим випуском ми хочемо завершити рік і подякувати усім читачам, що довіряли свої вільні кілька хвилин щотижня нам. Ми це цінуємо!
Також, оголошуємо переможицю Конкурсу різдвяних історій — Олену Терещенко. Ця історія нам запам’яталась данині витокам свята та надзвичайною кількістю символів-образів. Прочитати її можна на початку випуску. Вітаємо із перемогою!
Звучатиме прозаїчно, але бережімось та ділімось теплом! Це важливо!
Далі буде більше. 2020, thank you, next…
1489 рік. Зима.
Легенький вітерець розвіює сніжинки, котрі мандрують світом у пошуках прихистку. Це або чийсь дах, або арки й вежі собору, або людська долоня. На перших двох вони залишаються до кінця зими; зникають весною, перетворившись на воду. Сніжинка розтає миттєво на долоні людини, залишаючи після себе приємний холодок. Щасливець той, хто встиг побачити, хоча б на секундочку, візерунок зимового «дощу». З якою радістю діти намагаються зловити це диво природи. Бо якщо дощ буває в усі чотири пори року, то сніг — це вірний васал зими.
Маленьке містечко в очікуванні Різдва. Залишився один день — потрібно закінчити останні приготування. Ранок мешканців містечка починається однаково: розтопити піч, поснідати і йти далі працювати. Матінка розбудила Анжеліку раніше, ніж зазвичай, аби та встигла прибрати в будинку й сходити за свіжою випічкою, котру жінка замовила заздалегідь. Пані Лакре свято вірила, що дух Різдва ніколи не завітає до брудної оселі, а ще вона рідко всміхалась. Жінка все робила для того, щоб потрапити в омріяний Рай. Якби не дитина й чоловік, пані Лакре стала б черницею. Вона навіть попросила чоловіка навчити її латинської мови (що було дивним для тих часів), аби мати змогу читати Святе Письмо. У ньому жінка бачила ту Надію на прекрасне майбутнє після смерті. Біблія надихала її, окрилювала, дарувала ґрунт для мрій. Можливо, пані Лакре не так хотіла багатства земного, як блаженства Раю, що уявляла під час читання улюбленої книги. Попри таку віру, котрій позаздрила би будь-яка монахиня, матінка любила й своє дитя. Анжеліка була для неї небесним благословенням. Білою трояндою називали дівчинку батьки. Ця сім’я відрізнялась від своєї епохи. Ці люди були індивідами іншого часу, однак історики прирівняють їх до основної маси людей середньовіччя. Та й хіба місце в історичній науці для них важливе зараз, коли до Різдва залишилось пів дня?
Закінчивши прибирання, Анжеліка подивилась у вікно. За ніч мороз зміг намалювати чудесні картинки, котрі були її втіхою в дитинстві. Візерунки були саме чудесними, а не чудернацькими, у дитячій уяві. Дівчинка бачила дракона, котрий викрав принцесу, і лицаря, що спішить визволити кохану. Але тепер на візерунки споглядає не маленьке дитя, а дівчина, котра поринула у власні роздуми, просочені мрійливістю. Якось тато промовив, що життя — це прекрасна гра аристократії та злидні бідняків. Після цього батьки часто бачили, як Анжеліка, занурившись у внутрішній світ, стає неговіркою, тихою. Перед сном її турбувало питання: чому всі думають, що новий день — це початок кінця? Адже сонце світить кожного дня, а чим ближче до літа, тим більше ми відчуваємо тепло його променів. На її думку, кінець — це морок і тьма;коли серце перетворюється на камінь. Проте дівчина відчувала Прекрасне й любила прокидатись від сонячних дотиків, особливо весною або влітку, коли до тепла додається ще й свіжість ранкової роси. Отже, її серце не кам’яніє, немає темноти… чому ж тоді брат П’єр у свої проповідях говорить про мученицький кінець для всього людства? «Можливо, тому що…, хоча ні…», — із цими словами дівчина потрапляла у світ богині Нотт.
- Біла трояндо, ти знову замислилась про щось своє? Варто поквапитись, якщо хочеш забрати випічку. Ти ж знаєш, що пекар не любить чекати й запізню-ватись на Різдвяну месу.
Татові слова повернули Анжеліку в реальність.
Коли дівчина йшла по вулиці, то, як і кожен рік, з подивом дивилась на рідне містечко. Їхній сусід, пан Жак, не пив нічого, окрім води, на період Різдва, а дружина не лаяла його за пияцтво. Тітонька Маріанна одягла свою найкращу сукню. Усе місто змінює свій вигляд. Знаєте, є такі свята взимку, коли затишок виникає нізвідки. Нехай і немає новорічної ялинки, прикрас, а тільки самотність, зимова казка з’являється в душі просто так. Серце по-особливому радіє в момент появи першої зірки на небі; ти загадуєш бажання — і воно здійснюється. У різдвяну чи новорічну ніч народжується дивовижне Щастя. Зимові декорації навіюють відчуття магічності, казковості моменту. Поява ельфа чи феї цієї ночі ні в кого не викликала б подиву. Зима — це трансформація життя. З холодної чорної землі виростає чудова квітка, котра зачаровує своїм ароматом. Темрява породжує світло. Тому, мабуть, це наближення не кінця, а — початку. Надія. Подібні думки супроводжували повернення Анжеліки додому.
Брат П’єр закінчує святкову месу. Різдво — особлива подія. Народження Христа дає світові Диво Надії. Це єдиний раз на рік, коли отець говорить про те, що все буде добре, а в очах у нього сльози радості, а не скорботи. Зовні він був суворим підданим Церкви, але мав щире й добре серце. Навколо церкви росли різноманітні квіти — улюблениці священника. Норовлива Кармен, маленька Жаклін, вибаглива Емма і т. д. — діти, за допомогою яких брат П’єр вчився смиренню. Він знав усі їхні примхи: хто любить сонце, кому краще в затінку; кого варто частіше й більше поливати, а кого — навпаки. І квіточки, відчуваючи любов людини, винагороджували своїм ароматом і виглядом не тільки священнослужителя, а й усіх містян. Вони були філософією отця, утіленням його бачення Раю. Вічне блаженство й для фіалки, і для тюльпана, словом, для всіх -неповторне, але водночас різне. Брат П’єр вважав: якщо хочеш побачити Рай, зрозуміти принаймі окремі куточки його суті, то потрібно зібрати букет з польових квітів і троянд. Біле і червоне, витончена легкість і прекрасна простота. Польові квіти не потребують особливого догляду, готові до будь-яких умов — і в цьому їхня особливість. Їхній ідеал — максимальна свобода й земне існування. Троянди — колючі, проте гарні лабіринти зі світу царів й імператорів. Такий букет– це мікс максимально простої й максимально високої насолоди. Загадковість (троянда) дає початок світлу (ромашці). Істина. Те, що було заплутаним на початку, стає зрозумілим у кінці.
«… з висоти сходить Світило. Господи, слава Тобі!» — останні слова Різдвяної меси. Світає. У вікно заглядає Біла Троянда. Знову народжується Диво Надії.
Усе. Більше не можу.
Для нього це була терапія, спроба полегшити своє існування в чотирьох стінах. Декілька хвилин він дивився у вікно. Дивне відчуття. На його думку, неможливо описати повністю стан, емоції, почуття людини. Кожне слово — це легенький дотик, після якого залишається ледь помітний слід, олівця до аркуша. Зрештою ми маємо нечіткий ескіз людської душі…
Почуття окриленої Радості наповнило серце. Сходить сонце. Різдво. Нове Диво Надії.
Олена Терещенко
Чорт забирай
– Не колядує наша Улянка. Колись була настрашилася чорта вертепного, та й відтоді Різдво для неї — Судний день. Кожен Святий вечір робить вигляд, шо заспала. Сама не колядує й інших не частує. Ото й так усі празники проходять.
– То навіть мені не поколядує? — Василь прохрипів занадто здивовано й ще більш обурено, ніби він пропустив повз вуха половину щойно сказаного. Хоча, можливо, так і було.
– Ну шо ти вилупився на мене, як баран на звізди? — гаркнула Орися. — Хіба не чув? Боїться Уляна чорта, як смерті боїться. Вона не то що вуйкові, вона й батькам не заколядує. Ну все, іди скорше, кутя сама себе не зладить.
Уляна сиділа біля вікна на другому поверсі хати й дивилася, як її дядько вийшов з обійстя, повернув ліворуч, пройшов зо три метри, зупинився, розвернувся і пішов праворуч. «Не згадав ще», — подумало дівча. Василь лише тиждень тому вернувся з кількарічного відрядження й іще не кумекав, де тут спати, а де горілку пити. Коли той від’їжджав з рідної Теребовлі, Уляна була ще дуже малою, тому вона його навіть не пам’ятала. То, може, він і не дядько їй зовсім, і звати його не Василь? Часи нині темні, чорти всілякі ходять поміж чесних людей, нікому не можна вірити.
– Котра година? — спитала дівчинка в дерев’яного коника, що стояв у її кімнаті. Він, як завжди, промовчав. Та навіть якби щось сказав, то сенсу з того було б мало, бо Уляна ще не вміла визначати час. У такому віці замість 24-годинної системи існує лише поділ на ранок, день, вечір і ніч. Того досить. Та й питання те було здебільшого риторичним, бо, незалежно від положення стрілки на циферблаті, Уляні вже пора спати. Принаймні вона так вважала.
– Усіх чортів просплю, і не буде біди, — Уляна бубоніла свою щоріздвяну мантру на шляху до ліжка, але виконання її ритуалу перервав крик з кухні. То мама кликала. Уляна побігла на клич якомога швидше, аби не втрачати час, бо вже скоро чорт прийде.
– Що таке?
– Збігай до тьоті й візьми мед, — наказала Орися.
– Але ж…
– Скорше! — відповідним тоном мати нагадала дочці про основоположний принцип субординації в їхній родині — накази не обговорюються, особливо якщо то накази Орисі. Проте нажахані очі Уляни все ж натякнули, що цей наказ варто пояснити: — Скорше, бо до вечері не встигну зготувати!
Нічого не поробиш. Наказ є наказ. За хвилину плащ був на плечах, взуття — на ногах, кошик — у руках, сльози — на очах, а Уляна — на шляху до тітки. А коли та відчинила двері, ушкоджені 30-секундним артилерійським обстрілом дівочим кулачком, то встигла сказати небагато.
– Ой бо, дитя, рано ж іще. Ти чого…
– Мед! — відповідним тоном Уляна нагадала тітці про ще один основоположний принцип субординації — коли світ на межі Апокаліпсису (чи як там дорослі те називають) і чорт не за горами, то не варто витрачати час на непотрібні слова. Жінка урок не засвоїла, проте сперечатися не стала. Мовчки протягла пакуночок, який Уляна схопила.
– Стривай… — глухо, як з криниці, пролунав голос за спиною тітки. Уляна вже встигла добігти до фіртки, тому довелося викручувати шию, щоб побачити адресанта цього страшного «стривай». З будинку, з іншої сторони порога повільно виповзла фігура й підняла голову. То був головний герой усіх кошмарів Улянки.
– Чорт забирай!!! — скрикнула дівчинка настільки голосно, наскільки міг дозволити її ще недавно битий за цю саму фразу рот. Уляна чкурнула в бік своєї хати. За кілька сотень метрів вона все-таки наважилася обернутися. Чорт мчався за нею, видихаючи дим з пащі.
– Дідько-дідько-дідько-дідько-дідько!!! — за три секунди Уляна сказала це слово більше разів, ніж за все своє життя в сумі. Вона вже втомилася бігти, але страх перед чортом був сильнішим за знесиленість, інстинкт самозбереження брав гору, хоча й розуміння слова “інстинкт” було вельми туманним. Дівча вирішило, що треба скоротити шлях манівцями через сусідні городи. Може, хоч там чорт ногу зломить. Уляна звернула до двору Сагайдаків, звідти через хату Смільських до території Сівіцьких, а там — до діда Кричуна.
Десь на другому-третьому пункті такого маршруту почулося блаженне чортяче «А-а-а! Най би шляк його трафив!» Голос був якимось не чортячим. Уляна взяла першу-ліпшу палицю у праву руку, лівою рукою поставила кошик, наче щит, і рушила в бік пораненого й поваленого якоюсь гіллякою чорта, що нині валявся в купі снігу. Вона мусила переконатися, що чорт мертвий, а як ще живий, то треба добити. “Контрольним у голову”, як казали в тих фільмах про бандитів, які дивиться тато.
– Ну що, зломив усе-таки ногу? Га? А нащо треба було за мною бігти? — Уляна переможно штурхнула палицею чорта в рило, і за інерцією впала вся його голова. Дівча скрикнуло й уже подумало, що вбило чорта, проте на місці однієї голови виросла ще одна, цього разу менша і більш знайома. Це була голова Василя.
– Дя-дядьку?.. Ви — чорт?..
– Та ж ні, дурна ти дівка. Тобто так. У якомусь сенсі… Я у вертепі граю. А коли ти прийшла, то вирішив показати тобі, щоби більше не жахалася чортів. Та ти, як я бачу, сама ще те чортеня, — Василь скривився й схопився за ліву ногу. — А ти побігла й хустку впустила, то і я за тобою. Краще б у відрядженні залишався, їй-богу… І тільки спробуй мені після цього не заколядувати!
Уляна кілька секунд розглядала пар, що виходив з рота дядька, волохату маску, що лежала рогами донизу в снігу, і на сліди, які лишилися після погоні на кількох чужих городах. Не довго думаючи, дівча почало:
– Коляд-коляд-колядниця…
Наступного Різдва Уляна першою викликалася до вертепу. Вона жадала лише одну роль. Звісно ж, вона хотіла бути чортом, бо колись дядько її навчив: як не хочеш лякатися сама, то лякай інших.
Економіка і свята
Для кожного з нас період новорічно-різдвяних свят — особливий, зокрема, під час пандемії, коли словосполучення «святкуємо вдома» або «святкуємо разом» набуває зовсім нового сенсу. Погодьтеся, з’являється бажання побачити сніг, насолодитись запахом і смаком мандарин, вийти на вулицю, вдихнути на повні груди не просто повітря, а відчуття щастя, адже святкові вогники дарують надію та заспокоюють.
Економісти ж розглядають цей період як ще одну можливість для досліджень: якщо існують у світі ще не вирішені глобальні проблеми, то це тільки тому, що людство не читає наші курсові/дипломні роботи. Я впевнена, у них можна почерпнути багато важливої інформації. У цій статті я спробую відповісти на вічне запитання: як економісти ставляться до подарунків або, якщо перефразувати класика, «дарувати чи не дарувати»?
Насправді відповідь доволі проста. Економіка навіть пропонує термін для характеристики подарунків — «deadweight loss» або «незворотні втрати». Звучить не дуже натхненно, чи не так? Спробуймо розібратись, чому так відбувається.
У 1993 році Джоель Вальдфогель опублікував статтю «The Deadweight Loss of Christmas», у якій назвав подарунки незворотними втратами, тому що вони неефективні (небажані). Тут потрібно зробити відступ і наголосити, що ми розглядаємо це як втрати з точки зору споживачів (тих, хто купує подарунки), а не з точки зору бізнесу (хоча тут теж не все так однозначно). Науковець оцінив загальні втрати в економіці США від святкових подарунків у розмірі $4–13 млрд у 1992 році. Ця цифра у 2019 році зросла до $1 трлн (за попередньою оцінкою National Retail Federation ці витрати все ж несуттєво зменшаться у 2020 році через коронакризу). У середньому кожен американець у 2020 році витратить $998 на подарунки (NRF), кожен українець — 2 185 грн (дослідження української маркетингової агенції Postmen).
Чому ж подарунки неефективні? Тут можна виділити дві найголовніші причини:
· мотивація — у людей існують різні стимули витрачати на це час;
· обізнаність — не завжди враховується те, що саме людина, якій дарують подарунок, хоче отримати.
Інакше кажучи, доволі часто люди поводять себе нераціонально: купують не зовсім потрібні речі, проєктують свої бажання при виборі подарунку, не враховують думку інших, вчиняють доволі егоцентрично — це все призводить до непотрібних витрат.
Можливо, справа в тому, що ми даруємо дешеві подарунки? Визнайте, напевно, кожен з нас гуглив «ідеї для подарунків», «дешеві подарунки», «подарунки своїми руками». Проте ні, справа не в дешевих подарунках. Принаймні такий висновок роблять Джон Флінн та Габріель Адамс у своїй статті «Money can’t buy love: Asymmetric beliefs about gift price and feelings ofappreciation» (2009). Автори зазначають, що одержувачі подарунків не повідомили про зв’язок між ціною подарунка та їхнім реальним почуттям вдячності. Крім того, немає доказів того, що дарувальники використовують свій особистий досвід отримувачів подарунків, щоб визначити значущі подарунки для інших.
Чому ж раціональні люди у таких ситуаціях поводяться так нераціонально? На цю тему економісти також провели дослідження. Зокрема, Джон М. Солоу у статті «Is it Really thethought that Counts?: Toward a Rational Theory of Christmas» (1993) зазначає, що пояснити таку дивну поведінку можуть тільки зовнішні ефекти, тобто екстерналії. Наприклад, ми подарували непотрібний подарунок, однак важливішими є увага й збереження традицій, що нівелюють цей не зовсім раціональний вибір.
Що робити у такій ситуації? Річард Талер (нобелівський лаурет з економіки «за внесок у поведінкому економіку» у 2017 році) радить «пожертвувати гроші тим, кому пощастило менше, ніж вам. Це менші втрати для вас та позитивний ефект для знедолених. Суспільство виграє». Отже, лише благодійність може врятувати наші нераціональні дії.
Тобто подарунки ніколи не працюють? Звісно, ні. Ми живемо у світі, у якому вже давно доведений взаємозв’язок між явищами та важливість міждисциплінарних підходів для їх пояснення. Даруйте подарунки, якщо ви хочете:
· уникнути соціального тиску — краще все ж купити цукерки, ніж зруйнувати сімейну традицію;
· подати сигнал — напевно, освідчитись у коханні грошима не найкраща ідея;
· зберегти час одержувача подарунків — у 21 столітті час має неабияке значення, тому якщо ви подаруєте подарунок, який збереже людині час, який дорожчий, ніж цей подарунок, то суспільство буде у виграші.
Тому враховуйте досвід одержувача подарунків, спробуйте дізнатись про те, що людина справді хоче отримати, не витрачайте гроші на дорогі подарунки, якщо вони не потрібні, і завжди пам’ятайте про емпатію: цей світ (а отже, і економіку) врятують позитивні почуття та натхнення. Даруйте диво, адже нам це дуже необхідно!
Дзвонять дзвони святого Миколая, сніг пурхає вгору і вниз, дощить до того ж сильно. Слизько. Погода — не дуже. І на душі пітьма. На вулиці тьмяно і похмуро, але її настрій радше просто… Є. Вона не порожня, але й не задоволена своїм життям. Звичайна студентка звичайного університету в своєму звичайному житті.
Сидить в занадто теплому светрі з дурними оленями і в спортивних штанях, обіймає свою чашку з кавою. Кава — чорна, без молока, без цукру, бо лише так можна скуштувати її по-справжньому. В її кисло-солодкій гіркоті, що обліплює горло, як якийсь клей. Затишно. В кімнаті майже мертва тиша, але в ній чутно навіть дрібниці. Он кіт мурчить. Негучно грає підбірка різдвяних пісень. Немає шампанського, проспіває Абба, і дівчина позіхає як у романтичній комедії.
«Немає, і справді».
Після сесії різдвяний настрій повинен з’явитися одразу. Не зимовий смуток, а приємний жовтогарячий, гірчичнотеплий радісний сміх. І її посмішка. І сяйво в очах. Сяйво в очах — така ознака радості, знаєте?
Вона злегка трусить ногою. Єдине, чого хочеться на Миколая — новорічної ночі. Наступний рік же буде кращим, так?
Кава розхлюпується, лунає гірке «Ех», а кіт встає і стрибає на коліна до дівчини. Пухнасте чудо. Не дасть хазяйці встати, хоч і застигне кава, лишиться на килимі темною, але теплою плямою. Кіт з радістю дивиться на неї і з простою подякою мурчить.
- Мурчиш, котику? — гладить по шерсті і посміхається. Тепло на душі. І стає світло. Духмяно і затишно, як гарний стакан із глінтвейном на Подолі, коли дистанційка не розривала її плани зустрічей з друзями, коли автомати ставилися наживо і коли вона могла обійматися не з пухнастиком, а з товаришками. Коли Могилянка приймала в солодкі обійми і дарувала найголовніше — знання і мудрість. Коли в «119» сперечатися з незнайомцем про наголоси в словах було найвеселішою дитячою забавкою. Коли все було простіше… Без масок і дистанції. Просто тепло. Свічка сяє апельсиновим світлом з ароматом того самого цитрусу і кориці, гірлянда — палає різними кольорами, бо така старезна, що вже погасло кілька вогників. Змарніло як і дерева на вулиці.
Карантин вносить свої радості і цінувати ти здоров’я починаєш більше, і головне — близьких і оточення. Кожен рух стає радістю, кожен кашель трапляється з тобою з острахом, а кожна посмішка бабусі, що одужала, стає такою рідною, якою ніколи не була.
Двері відчиняються і в кімнату заходить холод. А за ним й тепло. Материнське.
- Ще кави? Зі святом Святого Миколая, доню, — і на столі вже лежить солодкий подарунок і якийсь згорток.
А то лист з дитячою фотографією. Лист вітає зі святом на клаптику паперу, просить вибачення за старі гріхи, говорить про те, що свято відбудеться попри усе і просить заглянути під подушку — подарунок від Миколайчика.
Миколай дарує радість. А радість варта більше, ніж срібло, тепло — більше, ніж холодне золото. Ось таке українська магія свят.
Вона, як у дитинстві, заглядає під подушку, і радіє. Від чого — не скажу я, бо щось там мале, що Миколай не хотів зі мною ділитися… Напевно, щось важливе для неї. А може й для тебе. Може, там спогади й тепло?
А дзвони Миколая все дзвонять. Десь на небі з’являється провідна зірка, з посміхом дивлячись на неї і на нас усіх.
Зустрінемося вже на Новий рік на новорічній вечері з рідними, в обіймах близьких. З любов’ю.
Руслана Грига
Різдвяний смаколик або як зробити так, щоб сирник не тріснув
Зимові канікули і усі свята, що зібралися у цей період — це час, коли у одних закінчується піст і з’являється можливість ситної «багатої» вечері, а у інших відбуваються святкові зустрічі з родиною за чашкою какао чи глінтвейну. У будь-якому разі, ця пора — чудовий привід згадати традиційні рецепти нашої (і не тільки) країни, адаптувати їх на свій смак і порадувати себе й близьких.
На більшості територій України найпопулярнішою і буденною майже для всіх солодкою стравою є сирники. Їх роблять солодкими, з родзинками, подають з варенням чи навіть гострим соусом. Втім у Польщі та на Західній Україні готують і дещо інше — сирник. Він являє собою більш звичну і ситну подобу чізкейка. І хоч традиційно ця страва часто приурочувалася до таких великих свят як Великдень, зараз його готують як в особливі дні, так і на щодень. Тож Різдво і Новий рік, як на мене, є чудовими приводами згадати про цей рецепт.
Інгредієнти (на 8 порцій):
1 кг кисломолочного сиру 5%
8 яєць
200 г цукру
150 г вершкового масла
1 лимон (сік і цедра)
4 ст.л. крохмалю (краще кукурудзяного)
4–5 ст.л. густої сметани
100 г маку (у готовому вигляді)
100 г кураги
70 г родзинок
70 г цукатів
* сухофрукти можна обирати будь які і у різних пропорціях, головне — щоб вам видавалося смачним обране поєднання)
Помадка:
100 г шоколаду
50–60 г вершкового масла
Трохи молока
Приготування
Крок 1. Розтопити вершкове масло на дуже маленькому вогні чи водяній бані. Натерти на мілкій терці цедру лимона і вичавити сік. Якщо мак у «сухому» вигляді, його варто залити водою згідно з інструкцією.
Крок 2. Якщо курага, цукати чи інша начинка надто суха, її можна також залити кип’ятком на 15–20 хвилин, але якщо ви хочете зберегти структуру сухофруктів у сирнику, цей крок можна не робити.
Крок 3. Протерти сир. Якщо він достатньо вологий, це можна зробити занурювальним блендером, втім також у пригоді можуть стати м’ясорубка чи сито. Цей крок дуже важливий, оскільки від нього буде залежати, чи буде ваш сирник ніжним і однорідним, чи трохи крихким і з зернинками сиру.
Крок 4. До сиру вмішати міксером лимонний сік, цедру, цукор, розтоплене масло і сметану. Потім по 1–2 додавати у суміш яйця. Далі додати крохмаль і дуже ретельно перемішати.
Крок 5. З отриманої маси відділити 7–10 ст.л. тіста і змішати їх з маком — це буде нижній шар сирника. До решти тіста додати подрібнені сухофрукти і цукати.
Крок 6. У (бажано розсувну) форму вистелити пергамент і змазати його маслом. Після приготування сирник буде дуже ніжним і важливо не пошкодити його при витяганні. Форма має бути або 24 см з дуже високими бортиками, або звичайна 28 см.
Крок 7. Налити маковий шар сирника, а потім шар з начинкою і поставити у розігріту до 160–170 градусів духовку на 1:20 год. У низ духовки варто поставити ємність з водою (у мене це невелика силіконова форма) для рівномірного пропікання сирника.
Крок 8. Після завершення приготування, трохи відкрити дверцята духовки і лишити сирник на півгодини. Після цього виймаємо його з форми і даємо йому охолонути.
Крок 9. Для помадки потрібно у невеликій ємності змішати трохи молока, масло і шоколад, поставити на маленький вогонь і, постійно помішуючи, довести до однорідності, після чого покрити помадкою сирник.
Крок 10. Сирнику необхідно постояти в холодильнику декілька годин або цілу ніч, після чого він буде готовий до дегустації!
Може треба щось змінити?
Зимовий вечір поступово насувався на місто. Хуртовина, яка вже стала рідкістю для вулиць, щільніше закривала небо та висотні будинки. Але це ставало прекрасним доповненням до атмосфери зимових свят, адже що, як не сніг, створює почуття Нового року? Для більшості населення це так і було, але не для Сергія. Чергові новорічні свята, які він зустрічав лише з один близьким другом — алкоголем. Смерть батьків, проблеми у бізнесі — бац! — моральний злам, і от за випивкою вже світу білого не бачив. А далі — втрата роботи, сварки з друзями, розлучення з дружиною.
Тож зараз наш товариш повернувся у свою квартиру №12 з черговою дозою дешевого бухла. Однак Сергій відчув, що щось не так. На кухні горіло світло, хлопець пройшов всередину кімнати і стояв з хвилину з роззявленим ротом. За столом сидів Кузьма! Його кумир, чиї пісні були в плеєрі все життя! Живий, зі своїми кудрями — саме таким, яким Сергій Кузьму запам’ятав:
- Ну що, колєга, як справи?
- Андрій?! Що, як, чому? Невже я помер?
- Ні, твій час ще не прийшов. Але я прибув сюди, значиться, для того, щоб допомогти тобі, друже.
- Тут вже нічого не вдієш. Повір, втрачено все. — Сергій сів навпроти.
- А якщо ні? Що, якщо ти помиляєшся? — Кузьма піднявся і попрямував до дверей, — збирайся, часу обмаль, а нам треба заскочити в пару місць.
- Серйозно? І куди це нам треба?
- Дізнаєшся. Погнали. Але спочатку приведи себе хоч трохи до ладу, бо на тебе без сліз поглянути не можна.
Нашому герою не залишалося нічого, окрім як піднятися й рушити за неочікуваним гостем. Він швидко умився, причесався, нашвидкуруч поголився. «Хоч трохи став схожим на людину» — подумав Сергій. Перше місце наш герой знав дуже добре — старенький клуб, куди він ходив коли ще навчався в університеті. Головне місце для розваг тогочасних студентів.
- І чому ми тут? — хлопець намагався говорити тихіше, бо помітив, що ніхто не помічає Кузьму.
- Тобі треба згадати, що важливого для тебе сталося в цьому клубі.
- О, тут проходило безліч речей: концерти, тусовки, дні народження…. Тоді нам потрібні булу тільки весела компанія та трохи алкоголю. Ніби нічого особливого, життя звичайних студентів. Але… то було щасливе життя з друзями, трохи божевільне, але чудове. Господи, адже саме тут я почув вперше твої пісні. Гарні були часи, хоч і не прості. — Герой посміхнувся, пригадуючи ту пору.
- Чудово, це те, що нам було потрібно. — Кузьма радісно потер руки. — Ти починаєш врубатись. Тепер рушаймо, часу обмаль.
Герої вискочили на вулицю. У клубі заграли перші акорди пісні «Місця щасливих людей»
- Так, тепер мені потрібно щоб ти заплющив очі. Все буде окей, довірся.
Сергій без питань виконав прохання Скрябіна і за мить відчув тепло замість холоду вулиці. Він одразу ж розплющив очі. Звичайна квартира, яких сотні у цьому місті цієї пори. Прикрашена ялинка в центрі кімнати, накритий святковий стіл, по телевізору в кутку крутили фільм. Загалом, почуття новорічної ідилії вирувало всередині цього дому. Однак щось непокоїло Сергія. Він пройшовся по кімнаті і промовив:
- Стоп, я знаю цю кімнату…
- Невже? — Андрій засміявся.
- Так, це ж квартира моїх батьків! Як?!
- Магія та великий секрет, друже!
- Не вірю! Просто не вірю.
Герой вирішив пройтись по кімнатах, до болю йому знайомих. Спогади з дитинства та юності налетіли на нього. Стало дуже тоскно. Усюди снували його родичі та батьки. Аж от усе стихло, і наш протагоніст повернувся до вітальні, де вже сиділи його батьки, рідня та він сам! Ще малий, але це точно він. Батько підвівся з-за столу, щоб виказати тост.
- Отже, сім’я, я хочу побажати нам усім удачі в наступному році, щоб здоров’я, грошей та щастя було багато, а бід мало! А оскільки сімейство у нас бойовите та близьке, також зичу щоб цей запал залишався з нами, і проходили ми всі незгоди разом! Ну і за нашого Сергійка, побажаю щоб у тебе все виходило по життю та ти був щасливим! Хай невдачі та незгоди тебе оминатимуть, а також щоб ти був сильним по життю, бо це є дуже важливим.
Усі піднесли бокали, цокнулись та випили.
- Так, цих настанов мені зараз не вистачає, — зітхнув Сергій. — А я й забув вже як це, зустрічати свята у родинному колі.
- Добре що ти це розумієш. Але час спливає, а нам треба заскочити ще в одне місце, тож ходім.
- Гаразд — Сергій знов заплющив очі. Знав, що так треба.
Знов відчуття холоду, до якого додався сильний вітер. Хлопець розплющив очі. Дах п’ятиповерхового будинку, пошарпаний, але по-своєму привабливий. Навколо розкинувся прекрасний нічний Київ — вогні великих будинків та мостів, величний Дніпро — усе це створювало магічну атмосферу міста, що занурюється в новорічне та різдвяне святкування.
- Ну що, колєга, згадуєш це місце?
- Насправді, не дуже.
- А ти подумай. Увесь цей рік явно ти не думав і заливався алкоголем, тож настав час напружити мізки.
- Гаразд, гаразд! Дай трохи подумати.
- Давай, давай, до сходу сонця залишилось небагато.
- А допомоги в цьому процесі від тебе чекати не варто? — іронічно спитав герой.
- Нє, навіть не сподівайся, брате. — відповів Кузьма. — Це твоя війна.
Сергій оглянув пейзаж. Якісь думки намагались показати правильний шлях та прорватися через прірву непорозуміння. Але він все ходив туди й назад по цьому триклятому даху. Однак в голові не виникла архімедівська «Евріка!» у вигляді давно забутих спогадів про:
- Стоп…цей дах, саме тут я зустрів свою майбутню дружину, а після освідчився їй. Тоді все було добре. Який же я бовдур! Господи, як я міг все так втратити?! Я хочу все виправити!
- Що ж, є два шляхи. — Андрій вивів героя з роздумів. — Перший, швидкий і простий — стрибни, і все завершиться, інший же набагато важчий — може, все ж таки піднімеш свою дупу і щось зміниш у собі?
На цих словах Кузьма зник. Сергій сів біля краю даху й заплакав. Хуртовина стихла. Світало…
Антон Алімов
Путівник святковими містечками
Зазвичай усі путівники, зокрема й від «КиївТуризму», починають свою святкову подорож із Головної ялинки країни. Але, як ви знаєте, ми не звичайний путівник. Ми склали свій маршрут, а наша подорож почнеться у святковому містечку біля корпусів Києво-Могилянської Академії, а закінчиться… (якщо хочете дізнатися, де закінчиться наша подорож, дочитайте до кінця).
Якщо мало не щоночі вам сняться третій та перший корпуси — це знак, що треба приїздити на Поділ. Тут і затишна ялинка у жовтих мерехтливих вогниках з прикрасами у вигляді тарілок, горіхів та яблук (що з деяких ракурсів виглядають, як болгарські перці — чим вам не привід запросити друзів та подискутувати на цю тему? Звісно, з дотриманням усіх санітарно-епідеміологічних норм), і новорічні кіоски з глінтвейном (так-так! І безалкогольним теж) та вафлями. Через карантинні обмеження ви не зможете присісти та поїсти десь біля фудкортів, але взяти із собою — звичайно!
А головне, що цього року встановили величезну ковзанку. Поруч із нею працює чортове колесо, тому якщо ви ще не подивились на Могилянку зверху — застрибуйте в кабінку. Попередження: вас може хитати в кабінці, однак не хвилюйтесь — автором цієї статті перевірено, що ви вийдете живими. Трохи нервовими, але живими.
Далі піднімаємося Андріївським узвозом до алеї художників. Там ви, як завжди, зможете подивитися на Поділ з оглядового майданчика і пройти під дорогою Київського фунікулеру до мосту Кличка (міст, до слова, прикрашений арками з блакитними вогниками на них).
Наша подорож продовжиться вулицею Інститутською, якою ми дійдемо до Офісу Президента, де розташувались ялинка, ковзанка та карусель. Дім з химерами теж прикрасили, поруч розмістили фудкорти. Це єдине місце, де від вас на вході будуть очікувати одягнуту маску — закликаємо не знімати її протягом усього вашого перебування на будь-якій із зупинок, адже це безпека вас та людей навколо.
На цій локації вам може сподобатися неймовірна ялинка, як із Новорічних фільмів, та карусель, яку можна непогано прилаштувати на фотографії. От що може не сподобатись — то це натовп людей та паніка щодо недотримання дистанції.
Закінчуємо нашу подорож на Софійській площі. Ялинка 2020 — розкішна, а атмосфера навколо неї дійсно святкова. Цього року вона вбрана в гірлянду, що сукнею спадає з неї. Тут також є фудкорти та карусель, як і на будь-якій із локацій.
Основним попередженням може бути лише те, що вам необхідно бути стресостійким та не панікувати в екстрених випадках, таких-от як загоряння гірлянди під час її запалення серед купи людей. Але не хвилюйтесь. Головне, що тепер там, певно, чатують пожежники.
Як стало відомо, на локдауні прохід до ялинки буде відкритий для відвідувачів, тому особливих обмежень у часі у вас нема, насолоджуйтесь канікулами в місті.
А наостанок скажу, що ви завжди можете завершити свою подорож на Подолі. Бо тут все починається — тут все й закінчується.
Щасливих свят!
Тепло Різдва
Боже, знаєш, для чого їх від мене ховаєш?
Десь у хмарах — ну як вони там?Друга Ріка — «Секрет»
Тепер який уже місяць я шукаю свого коріння. Поки в авто я вмикаю «Другу Ріку», за вікном проминають села, у яких зупиняюся і від хати до хати питаю: не знаєте таку?
Одного разу на Різдво я випросила у виховательки фото матері. Це був найкращий подарунок на свято, якого в мене ніколи не було по-справжньому. Я любила її, я свято вірила, хоч що мені казали, що вона просто не могла по-іншому. І як би не було боляче, як би не хотілося у тепло, сісти за столом з родиною і впускати до хати колядників… Я не винила її в тому, що в мене цього немає. Ні, вона не позбавила мене щастя. Це життя, певно що, позбавило її.
Лідка, старша від мене на років 6, побачила, як я потай ховаю за пазуху щось, і вихопила з рук. «Хто вона тобі?» — «Це моя мама».
Вона довго-довго дивилася з люттю в мої очі, і, не відводячи погляду, розірвала на дві частини фотокартку. «Дочка шльондри». Я ці слова запам’ятала на все життя. Та й інакше вона відтоді мене не називала.
Господи, за що ж ти мене так ненавиділа?
Отак посеред білих полів я відчуваю безмежну самоту. Я все життя хотіла опинитися вдома, але так і не знаю, як це.
Мені казали, що «щастя не в грошах, а в їх кількості», але кожного вечора мене ніхто не чекає. Я вертаюся в холодну квартиру високих бетонних забудов похмурих радянських часів.
Я могла б мати тепло. «Він тобі зрадить там з якоюсь фронтовою медсестричкою», казали на роботі, а він таки полишив мене. І пішов за дівчиною, що носить косу, але не з волосся.
І от, у переддень Різдва мені нікуди поткнутися. Я просто шукаю свого коріння, я шукаю тепла і того, ради чого можна було б жити.
«Сповідайся, донько».
«…Прости мене, Боже. Я грішила, Господи, прийми мене, що каюся. Я хотіла вбити себе. Я питала Тебе, чому я досі жива і нащо це треба. Я питала, чи ж жаль тобі місця для мене на тому світі. Без пошани ім’я Твоє вимовляла, Господи. Дякую ж Тобі за життя і прийми ж моє щире каяття, бо з цілого серця жалую за свої гріхи і гиджуся ними».
Потемніло. Дорога стала суцільною подушкою снігу, і врешті-решт я просто вгрузла в снігу. Там, де без проблем бігли колядники і сусідські коти тягли курей, машина не змогла проїхати. Мені лишається лише надіятися на милосердя людей. Кидаю це все і йду на жовте світло в невеликих вікнах хати-грудки снігу.
Старі й низькі двері скрипнули, і в ніс вдарив запах печеного хлібу, меду і якогось теплого затишку давнини. У порозі замотана хусткою бабуся, з масивним намистом, на якому дукати відблискували вогнем різдвяних свічок.
- Заходьте, колядуйте!
- Доброго вечору… А без колядки… приймете?
‘’’
Боязко оглядаюся. На мене дивляться ікони з покуття, в чистих рушниках, під якими красувався пишний дідух, і я вгадую, чи всміхаються мені Богородиця з її сином, чи роздратовані тим, що ввірвалася не до своєї господи. Але й моєї не існувало ніколи.
Здригаюся від стуку в шибку, що позаду мене. «Колядники!» — гукає баба й біжить до дверей.
«У Вифлеємі нині новина:
Пречиста Діва породила сина
В яслах сповитий, поміж бидляти,
Спочив на сіні Бог необнятий.
Глянь оком щирим, о Божий Сину,
На нашу землю, на Україну»
Бабця наливає теплого узвару, а я сиджу на лаві, укутана якимись простирадлами, і, Боже, настільки незручно йти до чужої хати у Святвечір. Але бабця, мов читаючи мої думки, бідкається:
- Ай, зашпорталась десь певно, доцю — глянь, порвала рукава як! Ти не хвилюйся, і почувай себе як вдома, у нас прийнято всіх пускати, от не впустити на Святвечір до хати — гріх буде. Та й самі з дідом, тойво, самі, без дітей. Нє, ну як без дітей. Ай, непутьова була просто…
- Не починай, — дід озвався з-за столу грубим голосом. — Ви чого, доню, то шукаєте?
Я дістаю склеєну з двох частин старезну фотокартку і простягаю діду. Той довго дивиться, а тоді тягне руку жоні. Вона бере її, прижмурюється, і б’є об поли руками.
‘’’
- А ось де — стоїть з букетом перед школою. От правда, зруйнували її давно, бо в селі нікому не треба стала…
Я відвертаю очі від фотоальбому. Закономірне питання, яке таїлося в голові стільки літ.
- Де ж вона зараз?
Що бабця, що дід затихли.
- Померла вона, при пологах, але нам казали, що і дитина її — теж. Правда, вона, поїхавши, і не приходила до нас, ну чисто забула. А прийшла така звістка, все село сполошилося…
- То Бог її так наказав.
Дід не був багатослівним, але дружина його з осудом глянула швидко, і, перш та зачне бідкатися й причитати, питаю: за що?
Він глибоко зітхає, закриває альбом з фотографіями, заплющує очі, мов лягає спати. Насправді ж, пригадує.
- Я казав їй — лишайся тут, нащо тобі те місто. Вона ніколи мене не слухала. Кажу: не руйнуй чужого, а вона, засліплена, бігла кохатися з тим, у кого вже було своє життя і своя сім’я. Каже: не любить він жони своєї, мене візьме, а її кине, я ні при чому до неї, хай дочку бере й забирається. А та взяла й повісилася з горя. Дівчинці років п’ять було може, а люди переказували від села до села, як мала кляла мою Рину. Ото так і не змогла вона ні щасливо прожити з тим чоловіком, ні матір’ю сама стати.
- А з тою дівчинкою, що з нею?
- Ну як… Віддали її в дитбудинок, бо родичів у померлої не було. Так вона сама лишилася.
Я подумки повертаюся до тих часів. Дивлюся на лінію, що йде майже що посередині знимку. Я знаю, за що вона мене ненавиділа.
Бабця мовчки насипає мені куті і ми разом стаємо до молитви перед вечерею.
Я вперше відчуваю: я вдома.
У кутку, за пустим місцем з порожньою тарілкою, сидить мати.
За наші гріхи будемо розплачуватися не лише ми.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
