Aurea Libertas! Спудейський вісник №10 (23.12.2022)
∘ 300 хвилин про Сковороду
∘ Пункт незламності — Бібліотека Антоновичів
∘ Земля — свобода. Виставка «Серце землі» в Мистецькому арсеналі
∘ Ukraїnian Week в Торонто: як це було
∘ «What a story, Luka?»: найгірший/найкращий (потрібне підкреслити) фільм «Молодості»-2022
∘ «Понад усе хочу, щоб мені не довелося вживати фразу “Могилянка вже не та” неіронічно», — інтерв’ю з Остапом Українцем
Передслово
Могилянське життя продовжує вирувати й пропонує нам все більше можливостей для дозвілля у хвилини між реченцями. Цього місяця навіть в умовах аварійних відключень електроенергії та регулярних повітряних тривог у Могилянці успішно відбувся фестиваль «300 хвилин про Сковороду» з нагоди 300-річчя одного зі славетних спудеїв Академії, українського філософа Григорія Сковороди. Про фестиваль, а також про те, чим займались могилянці протягом останніх тижнів, як закривали сесію та чим цікавились, читайте у випуску.
300 хвилин про Сковороду
Хвилина перша
… починається ввечері 28-го жовтня. Саме тоді мій добрий друг Антон Потєхін додає мене до чергового могилянського чату. Судячи з назви, для координації заходу, пов’язаного з Григорієм Сковородою. Я чула й раніше про прагнення Антона вшанувати роковини з уродження Сковороди на вартому Могилянки рівні, однак мені, стомленій другою половиною семестру й привидом близької сесії, і на думку не спадало, що робота вже кипить.
А між іншим, так воно й було. Як розповів сам Антон, себто головний організатор: «Задум фестивалю прийшов десь з літа. Тоді планувався театралізований показ “Наркісса” за текстами Сковороди. Це була подія, на яку я точно розраховував, не маючи певності абсолютно ні в чому. Тож так і дав собі слово: фестиваль буде. На прикрість, “Наркісс” ще не побачив світ… Сковороді пощастило трохи більше. Восени, 27 жовтня, я написав Владиславі Осьмак, що роздумую над фестивалем і підбиваю людей на це. Вона з обережністю підтримала цю ідею».
Хвилина десята
… припадає на дев’яту годину вечора 1-го листопада. В урізаному відключеннями світла колі однодумців збираємося обговорити майбутню програму. У дискусіях і пропозиціях «300 хвилин» перетворюються на щось значно масштабніше, ніж могло здатися на початку. Молоді могилянські гуманітарії задумливо перемовляються про те, як доторкнутися до феномену Григорія Сковороди і сягнути його духу. Доходимо висновку про те, що жодна оповідь не буде повною без панорами доби бароко в українській історії та культурі — мусимо розширювати контекст і коло лекцій.
«Ми були певні, що “300 хвилин” як 5 годин, себто 5 лекторів — це наш максимум. Натомість, отримали 7 днів фестивалю на дві локації, 13 лекторів, вечорниці та концерт барокової музики», — з втомленою гордістю підсумував Антон Потєхін.
Хвилина сорок восьма
… минає настільки швидко, наскільки кількість зелених галочок навпроти імен спікерів та спікерок, що маркують їхню згоду на участь, продовжує зростати. Однак найважчі випробування для організаторського хисту все ще попереду.
Тижневий фестиваль на кампусі — амбітний задум, на який у Могилянці ніхто не наважувався вже два роки. Як убезпечити гостей під час повітряних тривог?.. Де знайти приміщення з постійним освітленням на період усіх заходів, серед яких маємо і онлайн-лекцію?.. Мовчки перебираємо варіанти і насуплено хитаємо головами: ні, не те… Аж раптом Антон кидає у чат фотографію підвалу давньої кам’яної кладки. Виявляється — розташованого у Музеї НаУКМА. Найстарша будівля на території студмістечка, що цілком пам’ятала самого Савича! Здається, що кращого місця для проведення фестивалю годі й шукати… хоч і вкрай незвичного, бо будь-які заходи у Могилянці вже нерозривно асоціюються із приміщеннями КМЦ.
Хвилина шістдесята
… зустрічає мене холодним п’ятничним ранком 25-го листопада, поки звично минаю коридор першого корпусу, прямуючи до бібліотеки Антоновичів. Погляд чіпляється за чорно-жовту афішу, прикрашену графічним ликом Савича. «Невже вдалося? Невже майже зробили?» — дивуюся, торкаючись кінчиками пальців гладенької поверхні плакату. Сковорода відповідає затаєною усмішкою.
Хвилина вісімдесят четверта
… триває цілу вічність, поки обережно спускаємось слизькими сходами до важких дверей, що відчиняються, якщо потягнути за кільце. Я вже бувала тут раніше — на далекому першому курсі бакалаврату. А от мої колеги роздивлялись довкола з цікавістю першовідкривачів. Подивитись і справді було на що — від списків перших абітурієнтів відновленої Академії (занотованих ще чорнилом та олівцем від руки!..) до театральних афіш на стінах. Однак наразі не до споглядання: сновигаємо до підвалу зі стільцями, столами та всіляким дротовим начинням. Так прокладено шлях, що здавався таким звичним весь найближчий тиждень: з темного КМЦ через перший корпус по засніженому плацу до музею.
І от — все. Потомлені і занурені у свої думки, стоїмо посеред підвалу, оглядаючи плоди своїх рук. Зроблено все необхідне, все можливе і неможливе. Тепер лишається тільки чекати понеділка — початку фестивалю… і розіслати запрошення зареєстрованим глядачам, авжеж.
Хвилина сота
… безнадійно спливає, поки, підстрибуючи на сходинках, швидко влітаю у підвал і якомога тихіше вмощуюсь на найближчому стільці. Із семінару, що здавався таким довгим, прибігла на відкриття фестивалю — шкода, що із запізненням на одну лекцію. Втішаюся тим, що всі наші заходи записуються. Хоч від бібліотеки до музею і недалеко, але поспішати було варто. Попри те, що розповідь Тараса Лютого мала закінчитись ще чверть години тому, лектора все ще засипають питаннями. Антон змушений притлумити дискусію, передавши панові Тарасу дарунки вдячності, що за фестиваль встигли стати традиційними — афішу та листівку зі Сковородою, зроблені могилянцями.
На наступній лекції від Максима Яременка у залі не залишається вільних місць. «Прийшов весь ваш фан-клуб», — жартівливо кажу спікерові, з яким раз у раз вітаються студенти-історики.
Аудиторії було що слухати. За дві години лекції професор блискуче довів, що Григорій Сковорода, найімовірніше, народився між 1726 і 1730 рр. — не залишивши від концепції ювілею у цьому році каменя на камні. «Оце так початок. Що ж буде далі?» — іронізує Антон.
Хвилина сто п’ятдесята
… нагадує, що далі — більше.
У вівторок, 29 листопада, у Музеї НаУКМА говорять про мистецтво. Діана Клочко акцентує увагу на схожості першого відомого портрету Григорія Сковороди та Дені Дідро. Запрошені лектори з-поза Могилянки — Олександр Юнін та Олександра Савенок — довго і докладно розповідають про експозицію у музеї імені І.П. Кавалерідзе. Не обходяться без могилянського сліду — згадують іконічний пам’ятник Сковороди на Контрактовій площі, що став предметом щорічного студентського паломництва 15 жовтня, на День Академії.
Хвилина сто вісімдесята з половиною
… здавалось би, не тільки про Сковороду. І все ж постійно про нього?
Профіль філософа тільки у загальних рисах промальовується на фоні тем розповідей Олени Кохан та Катерини Липи у середу. І все ж лекторки часто апелюють до нього у описі ранньомодерного Києва. З ким вчився Савич? Що він міг бачити? Чому його постать вабила українську інтелігенцію у 1920-х, про що говорили наші незвичайні гості — могилянські студентки Тетяна Тарасенко і Юлія Карпець?..
Сковорода як знак доби, Сковорода як символ знайомого нам бароко… Чому ж тоді що довше ми про нього говоримо, то стійкішим стає відчуття, що я геть нічого про нього не знаю?
Хвилина двісті четверта
… вибухає сиреною повітряної тривоги.
Але кого це, зрештою, цікавило, якщо лекцію читає Ростислав Семків? Аудиторія продовжувала наповнюватись і задовго після початку. Дочекавшись кінця семінарів, приходили студенти, і вільних стільців за моєю спиною зовсім не залишилось. Впевнений оратор, пан Ростислав бадьоро жартував і подарував глядачам декілька воістину сковородинських мемів (хто б міг подумати, що таке справді можливо?..)
Мені випало задоволення послухати і розповідь Ольги Петренко-Цеунової про інтелектуальний контекст появи української барокової літератури — такої захопливої, що я ледь не пропустила власну зустріч на мобільності. Довелося вкотре з початку фестивалю бігти — і мушу зізнатися, що не востаннє.
Напередодні останнього лекторського дня я допомагала збирати речі та згортати апаратуру, коли у Антона задзвонив телефон. Проговоривши кілька хвилин, він звернувся до мене: «Завтра у КМБШ зум студентських спільнот з президентом Зеленським. Від Могилянки відправляють нас».
Так ця зустріч стала причиною того, що…
Хвилина двісті тридцять дев’ята
… минула на бігу, поки ми летіли у музей, де саме виступав Володимир Маслійчук. Я вкотре безнадійно запізнилась, але все ще щиро тішилась із кількості гостей і питань (отже, вдалося!..). Тож лишався наступний — і останній лекційний захід фестивалю — що викликав найбільше занепокоєння під час підготовки. Лекція Лариси Довгої про концепцію щастя у баченні Сковороди була єдиною серед циклу, що відбувалась не наживо, а онлайн із презентацією у реальному режимі для гостей. На щастя, ці хвилювання виявились цілком безпідставними.
Вимовлене останнє прощальне слово, підвал поступово пустішає. Востаннє піднімаюсь сходинками музею і причиняю за собою важкі двері. Над першим корпусом темніє зимове небо, поцятковане зірками. Заплющую очі і чекаю, поки від холоду проясниться у голові, запамороченій денними турботами. Так закінчився тиждень трудівництва (і це значить, що нарешті вдасться виспатись) — але для багатьох фестиваль тільки розпочався.
А хвилина двісті шістдесята
… нарешті відбувається у КМЦ. У PidWall’i темно і атмосферно. Біля стелі мерехтять низки гірлянд, що час від час вихоплюють з пітьми чиєсь обличчя чи рукав вишиванки. Впізнати когось складно, і аби відшукати знайомих, доводиться вальсувати у натовпі, інтимно близько зазираючи у вічі. Час від часу проминає прекрасна і, як завжди, заклопотана організаторка — Анастасія Костенко.
«Вечорниці на Сковородинці — це колаба, яка з’явилася спонтанно», — коментує Настя, — «проте чудово, як на мене, вписалася у завершення фестивалю. На цій події ми хотіли поєднати найбільш важливі речі в будь-якій події: знайомство (рефлексію на весь фестиваль), танцям (ну що може бути неймовірнішим, ніж запальні танці в неділю під ледь тьмяні вогники) та міні-квартирник (співати разом — це таке спільнотворення). Принагідно хочеться подякувати Темпусу за чудову програму та організацію програми, навіть попри відсутність світла та тривогу. Завше щемить серце, коли щось організовується, а люди мають можливість познайомитися та поділитися теплом».
Хвилина трьохсота
… не завершується навіть тоді, коли Тарас Компаніченко доспівує останній рядок «De Libertate». Концерт триває вже третю годину, і останню — у повній темряві. Але підвал все ще повний слухачів: не тільки студентства, а й гостей Могилянки. Поміж рядами бігають навіть дітлахи, яких батьки привели на культурно-освітню програму — виступ теоретика і популяризатора ранньомодерної української музики. Концерт розпочався із затримкою на півгодини — артист тільки приїхав із іншого заходу, і перший час розповідає про акції до уродин Сковороди, на яких грав лише на цьому тижні. Ці розповіді самі собою маркують підвищену цікавість до традиційного мистецтва у сучасній країні.
«Він дуже довго грав і грав би ще довше», — зауважує Одарка Чупат. — «Концепт виступу Компаніченка полягав у тому, що він намагався віднайти барокові мелодії, на які Сковорода писав свої тексти. І у нього вийшло».
Після кожної пісні пан Тарас повторює її частину з публікою.
«Коли Компаніченко дозволяє співати із собою, то хоче продемонструвати єднання публіки. Сказав нам, що йому приємно бачити молодих дівчат, які знають ці тексти», — говорить Одарка і додає із жалем: «Пограв на бандурі, але не пограв на колісній лірі, бо час працює проти нас».
Музикант не поспішає йти після виступу. Фотографується зі вдячними фанатами і приймає дарунки, серед яких — лист від Григорія Сковороди.
Фестиваль так просто не відпускає… Тож цілком ймовірно, що зараз все ще триває…
Триста перша хвилина
Я спираюсь на спинку стільчика і задумливо дивлюсь у стелю. Статтю майже завершено — майже за місяць після фестивалю. «300 хвилин про Сковороду» однозначно вдався. Сумісними зусиллями Антон Потєхін, Музей НаУКМА, Культурно-мистецький простір на чолі з пані Владиславою та команди «Спудейського вісника», «Білого Простору», «Tempus» і «o.poetry» втілили неясний обрій мрії у яву. Успіх фестивалю приніс не тільки втіху, а й користь: за рахунок благодійних внесків, зібраних під час усіх заходів, фонд «Взаємодопоги НаУКМА» поповнився на приблизно десять тисяч гривень.
То чим же цей фестиваль став саме для мене? Десятком недоспаних ночей? Радісним приводом зібрати у одному місці друзів і знайомих? Відсвяткованими на славу уродинами кумира і духовного патрона усіх могилянців? Містичним досвідом?..
«Вочевидь, зі Сковородою нас пов’язує щось більше, ніж мандри на Захід і навчання в Академії. Я зобов’язаний йому радісній мудрості свободи й любові», — читаю коментар Антона, також даний задовго після закінчення фестивалю.
Вочевидь, втіха мого серця також нерозривно пов’язана зі сковородинською спадщиною. А от у чому вона полягає — у образі бароко, інтелектуальному кліматі Могилянки чи універсальному рецепті щастя — вирішувати вам. З видимого пізнаймо невидиме.
Пункт незламності — Бібліотека ААнтоновичів
Бібліотека Антоновичів — місце, яке стало однією з небагатьох можливостей для студентів здобувати освіту, готуватись до семінарів, слухати лекції та одночасно бачитись із друзями. Яка ж історія цього осередку, де зараз збирається вся могилянська спільнота?
Спонсорами будівництва бібліотеки стали Тетяна і Омелян Антоновичі — саме на честь подружжя названа реконструйована Бібліотека. ЇЇ урочисте відкриття відбулося 24 травня 2007 року, і згодом туди було переміщено частину фондів Бакалаврської бібліотеки 1 корпусу НаУКМА. Студенти, викладачі та співробітники створили «живий ланцюг», щоб передавати книги з першого корпусу до нової бібліотеки. Здійснилася мрія тогочасного студенства: сучасний простір для навчання, з книгами й комп’ютерами.
Бібліотека завжди мала велику кількість відвідувачів, особливо в часи пандемії. Тоді майже все студентське життя та освіта були в інтернеті, а корпуси — закриті для відвідувачів. Антоновичів ставала місцем зустрічі всіх могилянців: місцем найтепліших розмов та найміцніших обіймів. На той час вона була чи не єдиним простором для того, щоб повністю відчути власну приналежність до спільноти.
У цьому році Бібліотеці Антоновичів виповнилось 15 років. Вона, разом зі студентами, пережила пандемію і зараз переживає повномасштабне вторгнення.
Чому ж Бібліотека Антоновичів так полюбилась студентам? Чому вони обирають проводити свої дні саме тут?
Відвідувачки діляться думками:
Найважливішою є атмосфера самої бібліотеки, а також те, що тут завжди є світло, адже зараз з цим великі проблеми. Навчання вдома і навчання тут — це дві різні речі. Коли приїжджаєш у бібліотеку, відразу хочеться працювати, адже всі навколо дуже сконцентровані, і це справді надихає. Також у бібліотеці збирається вся могилянська спільнота, тож тут завжди можна познайомитись з новими людьми.
— Інга, ФПвН-1
Ситуація на Трої була такою, що навіть якщо і було світло в гуртожитку, то не було зв‘язку і нормального підключення до інтернету, і навпаки. Звісно, що навчатись за таких умов було неможливо. Тому ми на всі лекції та семінари їздили в бібліотеку, аби хоч якось навчатися.
— Софія, ФГН-1
Бібліотека вистояла, і наразі повномасштабна війна, і вона працює, збирає навколо себе нових першокурсниць і першокурсників. Не було часів, коли у Антоновичів було геть мало людей, я знаю, що раніше, у часи локдаунів, взагалі неможливо було сісти, як і зараз, бо всі туди їдуть за світлом в людях і в електроенергії.
— Ліна, ФПвн-3
Бібліотека об’єднує всіх нас, адже саме тут навіть у надзвичайно складних умовах продовжують здобувати знання, працювати над завданнями та просто спілкуватися. Усе це створює певний дух студентства, який неможливо налякати ні терористичними обстрілами, ні блекаутом. Наші знання — запорука світлого майбутнього України.
Антоновичів перетворилась на наш пункт незламності, і щодня стає прихистком для десятків могилянців, що продовжують вчитись за будь-яких умов.
Земля — свобода. Виставка «Серце землі» в Мистецькому арсеналі
Війна, наче мікроскоп, відкриває нашому оку речі, які ми не бачили до того. Це щось на кшталт законів природи: листя дерев жовкне восени, світає на Сході, вода перетворюється на кригу, коли холодно. Ми знаємо, що вони є, ми їх бачимо, ми навіть за ними спостерігаємо, але не думаємо про них — адже що може змінитися від цього? Що вже змінилося? Що…змінюється?
Виставка «Серце землі» в Мистецькому арсеналі присвячена саме тим речам, про які ми часто вирішуємо забути.
Українці дбають про свою землю. Земля — годівниця. Земля — свобода. Ворог намагається відірвати нас від ґрунту: ламає нашу непохитність, забирає землю з-під наших ніг — щоб ми не стояли впевнено, не могли захищатися, не могли існувати. Подібне стається не вперше. Імперське кріпацтво, сталінська колективізація, Голодомор, виснаження ґрунтів машинами примусової індустріалізації, радіаційне забруднення — усе це — як спроби повільного, але масового знищення української національної ідентичності.
Українські землі не лише є важливою складовою пам’яті поколінь — завдяки їхній родючості вдається забезпечити зерном велику кількість іноземних країн, і росія це розуміє. Оточені порти, випалені поля, знищена їжа, обстріли — і раптом весь світ усвідомлює, що російсько-українська війна — не «місцевий конфлікт».
«Серце землі» розкриває таємницю наших земель від давнини до сьогодення, розглядає українські території в міжнародному контексті й дозволяє нам відрефлексувати турботу про свою землю.
Створити виставку в часи війни, під загрозою обстрілів та із щоденними відключеннями електроенергії — справа нелегка. Торкнутися чутливих тем — іще складніше.
Анастасія Яблонська, менеджерка відділу освітніх програм Мистецького арсеналу, зазначає:
Зараз ми всі вчимося жити і працювати в нових умовах. Буквально щодня перед нами постають нові виклики, і доводиться ухвалювати складні рішення, які певною мірою полегшують доступ до наших виставок, але водночас ускладнюють роботу команди. Ми завжди орієнтуємося на наших відвідувачів. Мабуть, найбільшим випробуванням для нас стало перенесення відкриття виставки «Серце землі». Нагадаю, що офіційне відкриття мало відбутися 25 листопада, проте через екстрені відключення ми не змогли прийняти відвідувачів. Також дуже складною зараз є наша комунікація — відключення трапляються часто, і ми намагаємося оперативно повідомляти про них у наших соцмережах, однак не завжди вдається зробити це достатньо швидко. Дуже складною також стала логістика подій: тепер потрібно продумувати алгоритми дій не лише в разі повітряної тривоги, а й на випадок вимкнення світла. Часто відвідувачі не розуміють, чому ми не працюємо без світла чи чому не придбаємо генератор. Відповіді насправді досить очевидні: крім того, що зникає правильна підсвітка робіт митців, не працюють відеороботи, також вимикається каса, термінал; генератора просто не вистачить, щоб забезпечити роботу такої великої інституції як Мистецький арсенал.
Але попри всі негаразди, виставка лишає емоційний відгук — і в організаторів, і у відвідувачів:
Команді насправді досить складно залишатися об’єктивною, — каже Анастасія, — адже кожен наш проєкт є концептуально вивіреним і дуже важливим для нас. Мабуть, можна говорити про емоції в той момент, коли вперше бачиш готову виставку і рефлексуєш закладені сенси. Насправді кожен і кожна з команди бачить експозицію в різний момент: хтось — під час монтажу, хтось вже на відкритті. Наприклад, «Серце землі» я тричі бачила без світла: в розпал монтажу і вже готову, проте це було зовсім інше враження — тільки зі світлом вона цілісна.
Ми можемо дізнатися про враження відвідувачів з дошки «Запитай куратора», книги відгуків, живого спілкування та коментарів у соцмережах. Ми бачимо сильний інтерес до «Серця землі» у Старому Арсеналі та «Одне з одним. Просторові діалоги. Dreamscape» у Малій Галереї. Раніше, до слова, відвідувачі не писали так розгорнуто про свої враження від відвідання виставок, а зараз бачимо глибокі рефлексії. Виставка актуальна і відгукується багатьом.
Ukraїnian Week в Торонто: як це було
Одного разу ми опинилися в Університеті Торонто. Схопили цю можливість навчання за обміном, як мимохіть втиснуту в руку чергову рекламку на вулиці. Пройшли всі візові та бюрократичні етапи на шляху до Канади. І полетіли.
Потім рекламку роздивилися ближче, а вона виявилася піксельною. Ми назвали її Pixels of Bravery (відсилка до піксельованої форми української армії, — прим. авт.) — і так вийшов проєкт Ukraїnian Week, над яким ми працювали три місяці в Канаді. Поєднуючи навчання у двох університетах, ми прокидалися й засинали, подумки плануючи проєкт, разом розвішували постери й працювали за діаграмою Ґанта о третій ночі.
Ми — це 44 могилянці, які організували Ukraїnian Week у Торонто й у рамках ініціативи Students for Students-Defenders за тиждень зібрали $15000 CAD для студентства НаУКМА.
Нас об’єднало спільне бачення місії закордоном. У часи війни кожен та кожна воює на своєму фронті. Наш фронт — розповідати про українську незламність світові, гучно заявляти про вчинені росією злочини та фандрейзити гроші на ЗСУ.
Ukraїnian Week — це тижневий культурний проєкт у Торонто, який складається з 5 компонентів:
- арт виставка Truth, Symbols, and Memes of Ukrainian Resistance;
- Ukrainian movie night;
- UA Party;
- вулична фотовиставка у найбільш відвідуваних місцях Торонто, яка складається з 10 фотографій, що зображають 10 місяців російського вторгнення в Україну через особисті історії провідних українських та іноземних фотографів;
- Educational Posters — 300 освітніх плакатів із QR-кодами про українські стартапи, досягнення та винаходи.
Головна ідея проєкту — з різних точок зору показати Україну, багатство та прогресивність її культури, означити глибокий зв’язок із війною та реальністю, в якій ця культура існує сьогодні.
Зруйнувати шароварщину, побудувати культурні зв’язки з іноземцями. Знищити стереотипи, показати Україну нашими очима.
Тож ми визначили 3 місії проєкту:
Культурна: представити іноземцям альтернативні способи сприйняття України. Усередині української бульбашки нам здається, що весь світ знає про те, яка неймовірна Україна — та це не зовсім так. Сумно, але іноземці звикли сприймати Україну через стереотипну, іноді застарілу war-based призму, сформовану діаспорою. Ми ж хотіли показати їм, наскільки цікавою та яскравою є Україна.
Політична: нагадати, що війна — це не лише персональне горе українців та українок. Вона триває і впливає (або вже вплинула чи вплине згодом), на кожного та кожну. Ми хотіли продемонструвати наслідки російського вторгнення через пережитий досвід та довести, що війна ближче, ніж може здатися людям з інших країн.
Практично-фандрейзерська: у рамках ініціативи Students for Students-Defenders ми спочатку планували зібрати $5000 CAD на купівлю автівки для батальйону студента Могилянки, який зараз перебуває на фронті — у результаті назбирали втричі більше. Донати збирали через канадсько-українську організацію Second Front Ukraine Foundation.
У команді організаторів проєкту було 9 могилянців: project manager Дмитро Жук, creative director Яна Мохончук, фінансова менеджерка Євгенія Міхновська, менеджерка арт-виставки Катерина Доманська, менеджерка вуличної фотовиставки в найбільш відвідуваних місцях Торонто 10 Photos of War Тетяна Шендера, менеджерка освітніх постерів Ангеліна Грицей, менеджерка Movie Night Анастасія Довбня та двоє менеджерів UA Party Неллі Блінова та Максим Федик.
Організація проєкту в Канаді — цікавий виклик: тут зовсім інші ціни, правила оренди приміщень, процедури фандрейзингу, специфіка роботи із ЗМІ. На старті ніхто з нас не знав, як працює канадський ринок у контексті піару та комунікацій, у сфері організації вечірок і показів фільмів. Ми не знали безлічі юридично-бюрократичних нюансів: наприклад, що для того, аби пригощати алкоголем гостей чи розташувати постер на відповідному паркані, потрібен окремий дозвіл.
Максим Федик, студент 3 року фінансів, — один із головних організаторів UA Party. Викликом для Максима було збалансувати стандартний канадський підхід до вечірок із бажанням звернутися до українських традицій:
Оскільки ми намагалися створити щось відмінне від стандартних вечірок (це не було схоже ні на рейв, ні на квартирник, ні на клуб), то було дуже складно зійтися на одному конкретному концепті.
Протягом трьох діб перед відкриттям арт-виставки менеджерка Катя Доманська з командою цілодобово монтували експозицію — три кімнати, названі “Правда”, “Символи”, “Меми” з відповідним наповненням. У цій статті ми оминемо кількість випитих енергетиків, однак згадаємо гарний матеріал про виставку на одному з найбільших канадських медіа Narcity Canada.
Студентка четвертого року політології Іра Власюк, яка працювала у команді 10 Photos of War, розповідає про допомогу від української діаспори в Торонто:
Часто на англомовний лист до організації ми отримували відповідь від умовних Андрія чи Софії українською. Потім ми зустрічалися з цими людьми, і вони могли провести екскурсію будинком вікторіанської епохи, пригостити мандаринками й кавою. Ми отримали справді багато підтримки від українців канадської діаспори.
Іра також ділиться враженнями від роботи із канадцями:
Відмови від канадців були, але ті, хто все ж пішов назустріч, зробили цей досвід співпраці винятково позитивним. Нам допомагали всім можливим і висловлювали щире захоплення ідеєю Ukraїnian Week. Якщо коротко описувати контакти з канадцями, то я би звернула увагу на завжди ввічливе, довірливе ставлення та позитивний фідбек. Після кожної особистої зустрічі я поверталась усміхнена. Навіть коли нам відмовляли, то дуже перепрошували і завжди бажали успіхів.
Ми залучили близько тисячі іноземців до різних івентів Ukraїnian Week і таки показали, якою різноманітною може бути Україна. Тепер ще більше канадців знатиме, якими прогресивними та неймовірними є українці. Сподіваємося, тепер схожих ініціатив за кордоном ставатиме більше.
Ванеса Лу, студентка другого курсу лінгвістики та соціології, відвідала всі івенти протягом тижня та поділилася враженнями:
Ukraїnian Week in Toronto was an amazing experience for me as I could get a taste of Ukrainian culture, from its contemporary arts to tasty culinary treats from Ukraine. Without Ukraїnian Week, I wouldn’t have got a chance to discover the modern side of Ukraine, a digital country with so many cool inventions such as Diia (a digital passport in Ukraine).
Протягом 7 днів Ukraїnian Week нам вдалося:
- зібрати $15000 CAD у кооперації з однією з найбільших канадсько-українських NGO Second Front Canada. На зібрані кошти ми плануємо купити дві автівки в батальйон, де воюють студенти з Могилянки;
- отримати підтримку від Посольства України в Канаді;
- охопити 70 тисяч користувачів публікаціями в соцмережах;
- розповісти про наш проєкт на CBC Radio та Narcity Canada — одних із найбільших ЗМІ Канади;
- транслювати фото нашого проєкту разом з фото з Азовсталі на пʼяти екранах головної площі Торонто — Young Dundas (канадська Times Square);
- залучити 4456 осіб до відвідування нашого сайту: https://www.ukrainianweek.org/;
- отримати згадки про наш проєкт більш ніж на 40 каналах інформаційного зв’язку із загальним охопленням у 555 тисяч підписників;
- здійснити успішну колаборацію: Ukrainian Week x Saint Javelin.
Тож свою місію в Торонто ми виконали. Тепер час повертатися додому, в Україну.
«What a story, Luka?»: найгірший/найкращий (потрібне підкреслити) фільм «Молодості»-2022
Ніколи не знаєш, чого очікувати від першого перегляду фільму, прослуховування нового музичного альбому чи читання книги. У цьому краса та підступність мистецтва. Завжди залишається простір для несподіваного маневру — ділянка для мистецького дрифту, яка може будь-якої миті змінити ставлення до твору. Непередбачуваність, новаторство, художня ексклюзивність — ось що відрізняє дійсно талановиті творчі надбання від копій епігонів. Ось ті критерії, які визначають, що увійде в мистецький канон, а що припадатиме пилом в архівах.
Однозначно, так можна було сказати раніше! Але в середині XX століття щось почало ламатися. Правила гри стали змінюватись, а згодом стали радше не правилами, а додатковою літературою для вільного опрацювання. Прийшов великий і могутній постмодерн та проголосив курс на релятивізм — абсолютну відносність, нестійкість позицій і плюралізм думок. Постмодерністська парадигма узяла глядача своїми релятивістськими щипчиками й посадила його на місце критика. А критик на деньок міг піти розважитись у ролі виконавця. За кілька днів подібної абракадабри міг прийти директор закладу й повідомити, що вистава закінчена, будівлю зносять, а на її місці скоро побудують ультракомфортний торгівельний центр. Але його все одно ніхто не слухав, адже вільний індивід має легітимне постмодерне право поставити під сумнів будь-які владу й авторитет.
Насправді це все достатньо умовний і неймовірно спрощений погляд на розвиток сучасної світоглядно-мистецької парадигми, але факт залишається фактом: тепер, коли ми рецензуємо художній твір, відкривається нова оптика для його оцінки. Витвір мистецтва може бути водночас і добрим, і поганим — або ж настільки поганим, що добрим. З’являється певна (або непевна?) контекстуальна опція, яка може варіювати від нашарування додаткової інформації про розгляданий об’єкт.
«Молодість» — наймасштабніший і найвідоміший український кінофестиваль. Щороку в рамках різних секцій демонструють десятки міжнародних і вітчизняних стрічок. Не стала винятком і цьогорічна воєнна «Молодість».
Найчастіше під час кінофестивалю ви прагнете подивитись якомога більше фільмів і навіть не завжди знаєте, про що буде стрічка, на яку ви придбали квиток. Майже перед кожним сеансом вас охоплює фантастичне відчуття невідомості. Темне світло очікування змушує вимальовувати власні сподівання, які зазвичай розбиваються об дійсність побаченого на екрані. Ви можете стати свідком народження нового, ще не ограненого діаманта, або ж натрапити на як-небудь зліплений кавелик: усе залежить винятково від удачі вашого квитка. Проте іноді є картини, які просто неможливо трактувати примітивною установкою «добре — погане». Це стрічки, які виходять за кордони ординарного світосприйняття, які через екран проєктора проникають у вашу голову та починають витанцьовувати химерні рухи від побаченого.
«Молодість» завжди слугувала габом для перегляду вітчизняних стрічок, які лише починають свій шлях у кінематографі. Для режисерів це унікальний шанс продемонструвати свій талант широкому загалу, а для глядачів — можливість побачити нові обличчя та простежити тенденції розвитку українського кіно. Цього року в позаконкурсній програмі «Українські прем’єри» було всього три фільми. Одна зі стрічок номінації — «З любов’ю, Лука» — «фільм, який потрапив у нерв часу та описує жах передчуття повномасштабної війни» (таким був опис стрічки в соцмережах). Це інтригує — тому я й прийшов саме на цю картину.
На сеансі було небагато людей, що і зрозуміло, адже це прем’єра картини режисера-початківця. Втім, було приємно побачити на показі самого творця стрічки. Одразу після початку мене збентежило, що фільм російською, адже культурний суспільний договір начебто вже закріпив думку, що сучасне українське мистецтво має бути українською, як-от французьке — французькою, а чеське — чеською — особливо в контексті постколоніальних націй. Я не певен, що далі зможу хоча б приблизно описати весь той спектр емоційний коливань, що охопив мене протягом перегляду, але спробувати дійсно варто! Перші півгодини минули в намаганні зрозуміти, що коїться. Я хапався за мінімальні логічні ланцюжки, аби дати собі відповідь, чому я це дивлюся. Спочатку почуття нерозуміння, люті, опозиції до всього, що відбувається на екрані, домінували, але згодом настала стадія прийняття. Гадаю, що якби я залишився в цьому стані, стаття вийшла б геть іншою. Розумію, поважний читачу, що ти вже прагнеш конкретики, але притримаймо коней.
Після півгодини перегляду я згадав про існування фільму «Кімната» режисера Томмі Вайзо 2003 року. У синефільских колах стрічка має статус культової. Вона тонко балансує між снобською геніальністю і серйозністю абсурду подій, що розвиваються в ній. Наприклад, доцент кінематографії Коннектитутського коледжу, Росс Морін, назвав «Кімнату» «“Громадянином Кейном” поганих фільмів». *Якщо ви не дивились цей фільм, раджу переглянути декілька highlight’ів на YouTube. Тож згадавши про цей шедевр, я подумав скористатись іншою оптикою, щоб поглянути на картину під іншим кутом. І тут — «БАЦ!» — наче пазл зійшовся! Проблема була не у фільмі, а лише в моєму невідповідному критичному погляді на цей витвір…
Тепер актори не погано грали, а виступали наївними сміливцями, що досліджували кордони нової щирості, межі патосної кіномови говорити на складні теми інструментарієм інфантильних авантюристів, які, хай там що, прагнуть донести своє бачення тем війни, насильства, перших складнощів дорослого життя. Драматургія стрічки не просідала, вона просто була «іншою». Замість затхлого, закостенілого канонічного намагання намалювати складних героїв, я побачив людей, які не соромляться культивувати примітив форми і змісту. Це можна порівняти з першими спробами первісної людини дослідити власне буття шляхом мітів, магії, тотемної культури. Ба більше: стану на сміливішу стежку власних роздумів і допущу аналогію з давньогрецькою трагедією, коли, за словами Ніцше, «Еврипід вивів на поміст глядача, давши публіці право судити про драму». Це спричинило радикальний поворот у сприйнятті та, відповідно, творенні трагедії. Творець звільнявся від колись властивого йому божественного патосу. Як зазначає філософ Тарас Лютий, «Еврипід приніс у трагедію натуралізм, який був не простим віддзеркаленням реальності, а ідеальним або нормативним відображенням життя». Так і режисер фільму «З любов’ю, Лука» Владислав Марисик пропонує викорінити класичні уявлення про догматичну модель кінематографу. Браво, Владиславе! Можу припустити, що Ларс фон Трієр і Томас Вінтенбер зі своєю «Догмою 95» мило посміхнулися б, переглядаючи вашу стрічку.
Що ж до сюжету, то він неймовірно простий, і в цьому його лапідарна геніальність. Перед останнім показом (на який я завітав повторно!) SMM-відділ фестивалю дав такий опис картини: «Юнацький кетчуп-бойовик у передчутті повномасштабного вторгнення». Переселенець із Донбасу завершує навчання й не знає, куди рухатися життєвим шляхом. Водночас йому треба піклуватися про хвору тітку, тож він змушений стати на слизьку доріжку наркокур’єра. Уся історія обрамлена спогадами про рідних братів із Донбасу та псевдогангстерськими епізодами в дусі Тарантіно і Ґая Річі. У кінці вас чекатиме «неочікуваний» твіст і кинута просто в лоба мораль про війну. Проте це все — короткий переказ, який абсолютно не передає того трансгресивного інфантилізму, що з екрана застрибує у вашу свідомість і залишає в ній неоднозначний спомин. Краще подивитися кіно, ніж говорити про нього. Тим паче, коли кіно таке!
Ось як один із співавторів стрічки «Горе-творець» (фільм про зйомки «Кімнати») описує своє ставлення до цієї картини. Його слова є досить близькими до мого сприйняття «З любов’ю, Лука»:
Це схоже на фільм, зроблений прибульцем, який ніколи не дивився кіно, але якого ретельно вчили цього. Нечасто побачиш, що робота над фільмом містить усяке креативне рішення, яке зроблене негайно та здається неправильним. […] «Кімната», як на мене, руйнує відмінність між добрим і поганим. Чи я вважаю її гарною стрічкою? Ні. Чи я вважаю її сильним фільмом, що зворушує мене на такому ж рівні, як мистецтво зворушує мене? Безумовно, ні! Та я не можу сказати, що вона погана, бо її можна дивитися. Це ж так весело. Вона принесла мені велику радість. Як може щось погане зробити так?
Можливо, унікальний талант Томмі Вайзо й гротескний масштаб «Кімнати» не зовсім доцільно порівнювати з творінням Владислава Марисика, але це певна сходинка у формуванні «guilty pleasurе» культури. Фільм є також важливим у контексті вироблення тверезого погляду на мистецтво, яке намагається говорити на теми війни. Якщо культурний продукт зроблений як мінімум «дивно», то ми не повинні підносити та вихваляти «воєнне мистецтво» тільки через його тему — слід адекватно оцінювати твір за художніми критеріями.
Єдина прикрість, що не полишає мене, це той факт, що фільм наразі не доступний для перегляду ні у відкритому доступі, ні на платних платформах. Тож можу лише сподіватись і чекати на якомога швидший вихід цього творіння для більш широкої публіки, щоб ти, мій любий читачу, зміг розділити моє неоднозначне захоплення цією неординарною стрічкою. Чекаймо!
P.S. Щодо російськомовної культури в Україні
Як я зазначив, фільм «З любов’ю, Лука» вийшов російською мовою, тому хотів би додати невеличку ремарку. На обговоренні картини, висловивши режисеру захоплення його роботою, я додав, що неймовірно органічно те, що картина вийшла саме російською, бо це ідеально поєднується з тим, як знятий цей твір.
Приблизно за тиждень потому, пройшовши метрів десять через перехід від «Версінажу» до станції «Контрактова площа», я почув розпачливий і несамовитий у своїй відвертості чоловічий спів. Це був чоловік віком 40–45 років, який у надчуттєвих конвульсіях співав радянську дитячу пісеньку «Крьілатьіе качели». Він, скоріше за все, не був безхатьком або вуличним музикантом, бо не просив грошей за свій талант. Ніхто не звертав на нього увагу, люди намагались оминати живий символ мертвої епохи. Обійшовши його, я тільки іронічно посміхнувся, але потім подумав, що цей персонаж є ідеальною метафорою російськомовної культури в Україні. Його виступ символізував агонію людини, глибоко травмованої радянським (російськоімперським) експериментом; людини, яка розуміє, або навіть на метафізичному рівні відчуває зміни в суспільному житті України; людини, яка переживає свою відчуженість у цьому новому світі. Це були водночас агонія та лебедина пісня російськомовної культури в нашій державі. Культури, що може розраховувати винятково на роль жалюгідного жебрака й завжди буде на маргінесі нашого суспільного життя. Культури, яку ніхто не буде забороняти й чіпати, бо найкращою антирекламою є вона сама і її вплив. Культури, що не здатна проєктувати та створювати нові сенси, оскільки спроможна тільки паразитувати на старих імперських симулякрах.
«Понад усе хочу, щоб мені не довелося вживати фразу “Могилянка вже не та” неіронічно», — інтерв’ю з Остапом Українцем
Це інтерв’ю з Остапом Українцем, випускником Могилянки, ми записували 15 жовтня рівно в той час, коли спудеї на Контрактовій площі розмальовували крейдою захисні щити довкола пам’ятника Сковороди.
Остап — письменник (романи «Малхут» і «Дискордія») та перекладач, співзасновник ютуб-каналу «Твоя Підпільна Гуманітарка». Хоч він тепер і не студент, і не викладач нашого університету, проте школа, наративи та ефемерний «дух» Могилянки добре читаються в діяльності Остапа. Наша розмова з гостем — про те, чим для нього є альма-матер через чотири роки після конвокації.
Розпочнімо з ad fontes. Як ви уявляли Могилянку до того, як потрапили сюди, і чим був вступ до нашого університету: цілеспрямованим рішенням чи випадковістю?
Час від часу говорили про Могилянку, час від часу вона в новинах фігурувала. Почасти вступив сюди для того, аби показати, що я можу вступити в Могилянку, бо мені бабуся свого часу сказала, що я не зможу. А також мої знання про цей університет наштовхували на думку, що я хочу саме туди. Почасти вплинуло й те, що я вчився в гімназії, яка мала сталу співпрацю з Могилянкою. І було навіть, наскільки мені відомо, що В’ячеслав Брюховецький приїздив до нас в гімназію розповідати про Могилянку й агітувати за вступ, я це застав лише побіжно.
Я подав документи на політологію, культурологію і філологію з пріоритетом на останню. Пройшов аж у третю хвилю, тому спочатку подав оригінали в Шеву, а тоді терміново їхав із глушини у Львівській області, бо до пів першої треба було забрати документи з Шеви та переподати їх у Могилянку. Мені подзвонив Василь Ожаган і сказав: «Остапе, ви прийняті!» Як на мене, вже такий дзвінок — дуже вагомий фактор у зацікавленні абітурієнтів, тому що це сходу дає враження, що ти не опинишся в крайньому совку. Якщо тобі дзвонить завкафедри, аби сказати, що тебе прийнято, то, відчувається паритет у стосунках студентів-викладачів.
Ви згадали про паритет між студентами та викладачами. Нам обом зрозуміло, що горизонтальні зв’язки — це одна з головних з цінностей Могилянки. Розкажіть, як ви для себе означуєте могилянську корпоративну культуру?
Насамперед Могилянка — це про взаємоповагу. Той факт, що ти як студент можеш говорити і отримати відповідь, бути почутим, дає мотивацію для самостійної діяльности. Я тут не лише про те, щоб самому писати власні розвідки чи пошукові роботи, а просто про поглиблення поточного рівня знань. Необхідність перебувати в постійній живій комунікації з викладачем мотивує самостійно поглиблювати знання з тем, які ви обговорюєте, тому що тобі хочеться підтримати розмову. Це принаймні досвід літературознавства, особливо магістратури, і це те, що мене взагалі страшно приваблює в Академії. Мені завжди дивно чути про університети, де цього не практикують.
Якщо говорити далі про цінності: як вам здається, що ціннісно в Могилянці змінилося, порівняно з тим часом, коли вчилися ви?
Найважливіша зміна — це, мабуть, те, що нарешті перестали казати: «Понабирали по ЗНО», бо, на щастя, в Могилянці вже не вчаться люди, яких понабирали не по ЗНО, тому цей цікавий релікт мого першого курсу відійшов у небуття. В усьому іншому за ті 6 років, що я провів в університеті, я не побачив особливої різниці, особливої зміни, скоріше я дізнався на старших курсах про більш неприємні речі, які на перших курсах були не настільки очевидні. Мабуть, резонно припустити, що, коли я протягом 6 років не побачив особливої динаміки змін, то за ті 4 роки, що минули від мого випуску, ймовірно змінилося теж небагато.
Оскільки ви випустилися з Могилянки 4 роки тому, чи підтримуєте зв’язок зі спільнотою і чи долинають до вас ключові події з університетського життя? От, наприклад, ми майже два роки існували без президента, а потім на останніх виборах тітушки вкрали з дільниці скриньку. Чи реагуєте на такі ексцеси?
Я іноді намагаюся реагувати на такі речі у своїх соцмережах. Дізнаюсь я про «внутрішню кухню» переважно від інших могилянців, а від кого ж іще? Читаю Олександру Гуменну (колишня деканка Факультету економічних наук, — ред.): вона доволі багато пише про те, що відбувається в Могилянці; Владиславу Осьмак, яка також пише про Могилянку. Викладачі, випусники, мої колишні однокурсники/-ці, які зараз викладачі — каналів інформування дуже багато. Могилянка — це не в останню чергу дуже комфортний нетворкінг.
Дуже багато людей, з якими ми контактуємо по волонтерці: комусь допомагаємо забирати і передавати вантажі, комусь допомагаємо з інформаційною розсилкою тощо. Мені здається, що з Могилянкою працює така штука як з «Пластом»: якщо ти звернешся до друзів з університету з важливим робочим моментом, то тобі не відмовлять. Це творить вайб якогось таємного товариства. Ми як скаутські організації чи франкмасони, у яких є внутрішній кодекс взаємодопомоги. У нас він ніде не прописаний, але, мені здається, середовище зберігається з тобою й після університету. Не наставало жодного моменту, коли я розсоціював себе з Могилянкою, і це дуже прикольно. Скільки б років тому я її не закінчив, вважатиму себе частиною Академії, тому що це міт, у якому я вчився.
Чи немає, власне, в цієї спільноти зовнішнього моніторингу, якоїсь організації, яка б забезпечувала, підтримувала цю внутрішню комунікацію? І чи потрібно це взагалі?
У нас же є такий орган (Асоціація випускників НаУКМА, — ред.): ми ще при випуску особисті дані залишаємо. Але за 4 роки зі мною на якомусь більш офіційному рівні з Могилянки контактували 1 раз і я взагалі не пам’ятаю з якого приводу. Натомість фраза «Я теж з Могилянки» після випуску працює дуже добре як пароль, і цей ефект впізнавання погано працює з іншими університетами. Мені складно уявити, як двоє випускників КНУ десь зустрічаються і такі: «О, я теж з КНУ». Половина Києва з КНУ.
Ми знаємо, що ви були членом «Спудейського Братства». Розкажіть про свою залученість до студентських організацій.
Я не згоден з тим, що був членом «Спудейського Братства», бо пошановані залишаються братчиками. СБ дало мені перший реально потужний досвід культурного менеджменту — те, що зараз постфактум стає дуже в пригоді. Найперша річ, яку я повноцінно організував у своєму житті, — це Рекреації у 2012 році на Трухановому острові. Подія, на жаль, виявилася одноразовою, але також є циклічні братські заходи на кшталт Купала, Коляди чи Вертепу — вони є частиною студентської рутини, бо коли ти студент Могилянки і братчик СБ, то сприймаєш їх як частину свого досвіду.
«Спудейське братство» — це те, з чого треба починати будь-які культурні двіжі в Могилянці, просто тому що вони дають хороше підґрунтя і можливість побачити, що ще можна робити.
А потім, уже осторонь братських подій, коли я вчився на магістратурі, ми з Катериною, котра моя дружина, і з кількома її одногрупницями проводили по всьому Києву ряд подій, приурочених до століття визвольних змагань. Це був 2017 рік, завершальною була тусовка в «Мистецькому Барбакані» в стилі поезії 20–30-х із театреалізовними дебатами між Семенком і Едвардом Стріхою. Закінчували її тим, що актор, котрий грав Едварда Стріху, спалював збірку Семенка від смолоскипу. Я досі вважаю це, можливо, найбільш хуліганською подією, до якої я долучався в житті. Моя особиста гордість — це те, що після цієї події про неї згадав Ростислав Семків на парах студентам, а також Агеєва, але в її курс це не потрапило: вона просто сказала, що це було зразкове нерозуміння контексту чи якось так. А Семків сказав, що «як видавець, він не може це схвалити, але як літературознавцю йому сподобалося». Тому загалом я вважаю, що виконав усі культурні навантаження, які міг на себе взяти в Могилянці.
Ви згадали про «Барбакан». Які ще місця на Подолі чи поза ним стали пам’ятними для вас після шести років навчання в Академії?
Насамперед спадає на думку Труханів острів. Очевидно, окрім фізичного виховання, там проходили рекреації, і там же проходило Купала кілька разів, перш ніж ми почали нарешті його святкувати під Києвом. Єдине Купала, у якому я брав прямо дуже активну участь: грав головну роль і допомагав писати сценарій, — було саме на Трухановому.
Але щодо Подолу не певен. Я не дуже по Києву насправді. «Хвильовий» (бар на вул. Верхній Вал, — ред.) ніколи не був для мене знаковим місце: я там був один раз, і більше не вертався. Також пам’ятаю місця, де зазвичай збираються могилянці: «Друзі», Living room, коли він ще існував, «Жовтень». Але похід у «Жовтень» був для мене завжди окремою поїздкою. Це не є таке, що ти після універу пішов подивитись щось у «Жовтень». Я пам’ятаю, що їхали туди окремо на конкретне кіно. Те саме можна сказати про Сlouser, але я не впевнений, чи це ще Поділ, чи вже ні, бо він у хитрому місці розташований. Такі були зовнішні центри культурного життя, до яких мене тягнуло.
Поговорімо наостанок de futuro. Які ваші прогнози стосовно майбутнього Академії? Як ви думаєте: чи вплине дистанційне навчання на дух спільноти?
Звісно, що дистанційка впливає на якість спільноти. Але я радий, що мені не доведеться порівнювати очне і дистанційне навчання ніколи, бо одне я знаю з власного досвіду, а друге — лише зі слів. Попри те, що навіть людям, які не застали очного навчання, в Могилянці подобається, я хотів би, щоб повернулося очне навчання, бо, власне, дуже велика частина могилянського нетворкінгу існує в живому спілкуванні. От щодо прогнозів на майбутнє Могилянки, то, їй-богу, не знаю! Мені особисто було б достатньо, щоб Могилянка залишалась університетом того рівня, яким вона завжди була, бо цілісна й комлексна реформа освіти в ліпшу сторону досі не передбачається і я жодного разу не вживав фразу «Могилянка вже не та» неіронічно.
Моє єдине побажання альма-матер у річницю з її дня народження таке: я понад усе хотів би, щоб мені не довелося вживати фразу «Могилянка вже не та» неіронічно. Я вважатиму, що це вже добрий знак, тому що університети, на мою думку, на мають гнатися за національними рейтингами, як у нас це люблять робити: «Цього року ми 4, а цього року — 3 в списку. Подивіться, як ростуть надої в нашому університеті!»
Могилянка — це відомий мені університет, де немає фахівців, які не мали б знаходитися в університеті впринципі. У більшості інших університетів такі люди, на жаль, є. В Академії подібних викладачів немає, принаймні мені не відомо про них. Але знову ж таки, я можу компетентно говорити тільки за кафедру літературознавства.
Можливо, ви маєте, що ще побажати, або хочете звернутися до могилянців?
У нас з Катериною кілька разів питали, кого ми бачимо міністром культури замість Ткаченка, і ми обоє розуміємо, що в нас в голові є лише одна людина, яка може зайняти цю посаду — Владислава Осьмак. Тож наше побажання для всієї могилянської спільноти — бережіть Владиславу Осьмак! Вона національний скарб!
Через двадцять хвилин після завершення інтерв’ю ми спіймали пані Владиславу на сходовій клітці КМЦ і передали їй побажання. Акція «Чистий Сковорода» завершилася, а братчики СБ метушилися довкола, заносячи реквізити до комірчини. Так завершився черговий день народження Києво-Могилянської академії.
© Спудейський вісник, 2022
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
Facebook | Instagram | Telegram | Twitter | YouTube| Spotify | Email
