Ave Maria. Спудейський вісник №14 (11.04.21)
Trouble in town або деякі думки стосовно політизованості музики
▼
«Механічний апельсин» — проєкт Ріхарда Вагнера?
▼
The Future is Now?
▼
Український музей — дім муз чи дім мук?
▼
Les enfants de Marx et du Coca-Cola
Переднє слово
Усім сонячні вітання!
Цей випуск не спроста виходить у світ на день пізніше, ніж мав би. 12 квітня свій двадцятий день народження святкує чарівна людина, ветеранка і глибокий нерв вісниківської команди — Марія Вакулюк. Це твій день, твоя обкладинка, твій час сяяти. Сяй, як сонце в зеніті, Машо!
Власне, «Спудейський вісник» №14 став таким, яким ви його бачите, саме завдяки Маші. Адже її ідеєю два тижні тому було присвятити окремий випуск темі мистецтва. Тому до ваших послуг п’ять статей, присвячених музиці, кінематографу, нетрадиційному мистецтву та українській музейній культурі. Сподіваюся, ви знайдете з-поміж цього щось для себе (можливо, все) і замислитеся над проблемами, що порушені в матеріалах, які ми сьогодні пропонуємо.
Смачного читання!
Trouble in town або деякі думки стосовно політизованості музики
Не так давно у мене з компанією знайомих відбулася цікава розмова про те, чи є мистецтво політизованим? Ми довго дебатували на цю тему, зрештою нічого конкретного не вирішивши. Однак це наштовхнуло мене на роздуми і бажання повернутися до цієї теми — у першу чергу через те, що особисто мені вона завжди була дуже цікава. Яким чином мистецтво реагує на якісь соціальні чи політичні зміни, події, віяння. Як це знаходить відображення у мистецтві? Адже насправді відповідь на питання вище є досить однозначною — звісно. Мистецтво і митці завжди йшли поруч з і слугували дзеркалом для політичних та соціальних трансформацій суспільства.
Мені б не хотілося вдавати, що я експерт у цій царині чи щось на кшталт цього. Скоріше за все я знаю досить мало про цю тему з теоретичної чи наукової точки зору. Незважаючи на це, я б хотіла оглянути, як мистецтво може відображати дійсність, а що найголовніше — важливі для суспільства її аспекти.
Скажу одразу: писати було важко, тому що хотілося розказати про все і одразу, адже говорити на цю тему можна, мабуть, без кінця. Бо ж політичні та соціальні події протягом історії постійно так чи інакше знаходили і знаходять своє відображення у мистецтві як невід’ємній частині культури та суспільного життя загалом. Як ще найкраще, як не через книги, фільми, музику, картини тощо передати те, що дійсно важливо? Саме через зразки мистецтва можна відчути дух та настрої певної доби, зрозуміти, що хвилювало людей і як вони бачили та сприймали дійсність навколо. Саме через мистецтво можна привернути увагу до того, що непокоїть.
Тому те, що планувалося як одна стаття, стане у найближчому майбутньому натомість серією статей. По одній на вид мистецтва.
У сьогоднішньому випуску будемо говорити про музику. А якщо точніше — про сучасну музику. Тому що достатньо часто складається враження, що музика, яка створюється зараз, є, так би мовити, за великим рахунком «ні про що». Є суто розважальною, оспівує дуже прості або поверхові теми. Я тут саме для того, аби показати, що насправді це зовсім не так. А також ще проілюструвати, що створення таких суспільно важливих музичних творів (як власне і будь-яких суспільно важливих витворів мистецтва взагалі) очевидно невід’ємне від переконань тих, хто їх створює.
Назва статті обрана не просто так. Trouble in town — трек британського гурту Coldplay з альбому «Everyday life» (2019). Ця пісня разом з кліпом, який був знятий для неї, фактично засуджують расизм, брутальність поліції, а також недемократичну американську політику за президентства Дональда Трампа.
Кліп відсилається до культового твору Джорджа Орвелла «Колгосп тварин», показуючи антиутопічну картину вулиць, що потопають у бідності, страху та злочинності — керує цим всім корумпований диктатор, представлений в образі свині. Сам трек сумний і спокійний, ніби співається пошепки, але те, від чого дійсно мурахи по тілу, — частина, яка починається з 2:20, — це справжній аудіофрагмент, на якому чутно, як поліцейський з Філадельфії Філіп Нельсон у 2013 жорстоко ставиться до двох невинних чорношкірих чоловіків, що просто стояли на вулиці, один з них записав інцидент на свій мобільний телефон.
Взагалі увесь альбом «Everyday life» зачіпає надзвичайно важливі та почасти важкі теми.
Пісня Orphans, незважаючи на достатньо енергійну веселу мелодію, навіть не близька до того, аби оспівувати веселі події, бо насправді вона розповідає про бомбардування в Сирії.
Трек Guns у свою чергу відверто критикує любов американців до зброї, їхнє бажання бути озброєними, при тому почасти нехтуючи іншими речами, і американську політику загалом:
Melt down all the trumpets, all the trombones and the drums
Who needs education or A Thousand Splendid Suns?
Poor is good for business, cut the forests, they’re so dumb
Only save your look-alikes and fuck the other ones
It’s the opinion of this board that we need more guns
Хоча, говорячи про Coldplay, варто брати до уваги те, що гурт ніколи не стояв обабіч важливих для суспільства тем. Для їхньої музики завжди були головними теми миру, надії, занепокоєння тим, що відбувається у світі.
Зокрема трек Politik, що відкриває альбом «A Rush of Blood to the Head» (2002), був написаний 11 вересня 2001 року, під враженням від терористичних атак у Нью-Йорку. Ось пряма мова соліста гурту Кріса Мартіна:
«Я написав пісню 11 вересня, а записали ми її 13 вересня. Ми всі були трохи розгублені та налякані. Ми закінчили тур, я відпочивав кілька днів, а потім я знову відчув жахливу потребу щось робити. Я хочу писати пісні та створювати щось, бо ти ніколи не знаєш, що може статися. Ви повинні жити тут і зараз»
Не зайвим буде сказати, що й власне сам Мартін є дуже активним у висловлюванні власних поглядів на актуальні проблеми у світі та принциповим у своїх позиціях стосовно багатьох питань.
Поговоримо про ще один британський гурт — Alt -j. Звернемося до одного конкретного треку з альбому «This is all yours» (2014) — Nara. Ця пісня — ода коханню двох чоловіків і засудження гомофобії. Пісня була написана в період проведення зимових Олімпійських ігор в Росії 2014 року. Приблизно в той час у країні були прийняті закони, які начебто забороняли «пропаганду нетрадиційних сексуальних стосунків серед неповнолітніх». Це спричинило великий резонанс і серію протестів не лише в Росії, але і в частині інших країн. У рядку пісні, який до цього звернений, метелики, як метафора, репрезентують представників ЛГБТК+ спільноти:
Unpin your butterflies Russia
Окрім цього, у пісні також згадується Алабама — один із найбільш консервативних американських штатів і Алван Бовей — засновник Республіканської партії США.
На додаток у пісні цікаво обігрується тема релігії. З одного боку постійно повторюване «Hallelujah» — можлива відсилка до релігії як того, що дуже часто стає джерелом ненависті та упереджень в цілому і до представників ЛГБТК+ спільноти зокрема. З іншого боку — у пісні згадується Аслан: персонаж, який у формі лева репрезентує Бога в серії романів Клайва Стейплза Льюїса «Хроніки Нарнії» і є образом надії, підтримки, світла та настанови. Тобто такого Бога, який дійсно приймає людину та допомагає їй на життєвому шляху, якою б вона не була.
Натхненний своїми поїздками до Південної Африки, 2015 року американський репер Кендрік Ламар випустив пісню Alright. Вона є рефлексією на становище та сприйняття чорношкірих людей у суспільстві. На те, що навіть у сучасному цивілізованому світі до них досі занадто часто не ставляться як до рівних, як до таких, що не заслуговують таких самих прав, як і всі інші.
Nigga, when our pride was low
Lookin’ at the world like, “Where do we go?”
Nigga, and we hate po-po
Wanna kill us dead in the street fo sho’
У пісні згадується бідність, брутальність поліції, однак, незважаючи на це, основний посил у тому, що має лишатися надія і віра в краще. Постійно повторюється «We gon’ be alright». Кендрік Ламар про свою пісню:
«Чотириста років тому, будучи рабами, ми молилися і співали радісні пісні, аби не опустити руки, через все те, що відбувалося. Чотириста років потому нам все ще потрібна ця музика, щоб допомогти собі. І тому я думаю, що Alright, безумовно, є одним із тих треків, який змушує вас почувати себе добре незалежно від часу»
Через ритмічність мелодії, посил пісні та те, як вона резонувала з чорношкірим ком’юніті, у рік того, як вона була випущена, Alright моментально стала важливою для американського руху за права чорношкірих Black Lives Matter.
У 2015 році рух проводив велику кількість протестних акцій проти жорстокості поліції через численні вбивства чорношкірих офіцерами поліції того року — було вбито близько 100 людей. Приспів з пісні Ламара став одним із провідних гасел під час протестів. Пісня досі, п’ять років потом, вважається важливою для руху і лишається одним з його неофіційних гімнів.
Цікавим є випадок американського гурту Thirty Seconds to Mars та їхнього фронтмена Джереда Лето, який так само, як і вже вище згаданий Кріс Мартін, є впевненим у власних думках та позиціях стосовно багатьох речей і активним у їх виражені.
У 2018 році гурт випустив цілий альбом, який був названий «America». Він позиціонувався як такий, що присвячений Америці, який надихнула країна та все, що відбувалося у Штатах в той час, те, чим вони начебто є. Більше того, гурт не обмежився лише альбомом. За один день — День незалежності США у 2017 — був знятий цілий документальний фільм, режисером якого став сам Лето, під назвою «А day in life of America», покликаний показати Америку в один з найважливіших для неї днів року.
Але для Thirty seconds to Mars «America» не перший концептуальний альбом. Платівку «This is war», створену в 2009 році, теж надихнула ситуація в світі, про що відкрито казав Лето. В альбомі переважно порушено тему війни, миру та надії. І хоча, на відміну від попередніх прикладів, Thirty Seconds to Mars не посилаються на конкретні події в альбомі та піснях, але настрій, що «This is war» покликаний передати, дуже добре відчувається, особливо якщо враховувати час, в який він написаний.
Адже період 2008–2009 року це час, коли дуже активно розгорталось багато військових конфліктів на Близькому Сході та в Африці, серед яких війна у Секторі Гази, війна в Сомалі, російсько-грузинська війна на території Абхазії та Південної Осетії та війна в Афганістані, яка триває і досі. Варто згадати, що саме у той час також дуже часто американським солдатам на Близькому Сході — не безпідставно — закидали жорстокість, зокрема у зв’язку з оприлюдненням доказів жорстокого катування, ув’язнених у тюрмі Абу-Грейб в Іраку.
Кліп на однойменну пісню This is war зображає гурт в образах солдатів на полі бою і розпочинається цитатою Герберта Веллса «If we don’t end war, war will end as» та присвятою миру.
A warning to the prophet
The liar, the honest
This is war
To the leader, the pariah
The victor, the messiah
This is war
І на останок, звісно, про те, що дійсно близьке особисто, що дійсно болить як ніщо інше.
Мабуть, зайвим буде представляти гурт «Бумбокс» та детально пояснювати, чому він присутній у цій статті. Фронтмен гурту Андрій Хливнюк є відомим активістом та постійно висловлює свої думки про ситуацію в Україні, ніколи не лишаючись осторонь важливих для країни подій. Він підтримував Революцію Гідності, а нещодавно засудив ув’язнення активіста Сергія Стерненка у прямому радіоефірі.
У «Бумбоксу» є дві надзвичайно яскраві роботи, які віддзеркалюють події останніх 6 років, що пройшли з моменту Революції Гідності.
Трек Злива, записаний разом з Джамалою та Дмитром Шуровим у 2014 році. Його неможливо слухати, не відчуваючи дуже сильних емоцій. Ця пісня — крик — вона відверта, не приховує нічого, кажучи прямо про найважливіше та найстрашніше. Про зиму 2013–2014 року. Про розрізненість українського суспільства. Про людей, які поклали свої життя на Майдані того року за краще майбутнє для України. Про постійні протиріччя, що розривають нашу країну та страх того, що вони ніколи не закінчаться.
Скляноокий брехливий звір
Розколов мільйон родин,
Що змінилось, лишилось що?..
Від новин підірвало дах,
Брат на брата — найбільший жах,
Ті брати тепер — я і ти,
Не існує ніяких “Їх”,
Ця земля нами зорана,
Хочеш крові моє — на!
В нас червона обох вона
Кліп гурту на пісню Ангела, знятий 2020 року, продовжує тему, яка піднята в Зливі, але на цей раз лише візуально, що натомість не робить його менш значущим. Навіть навпаки.
У кліпі показані декілька «натюрмортів». Кожен з них зібраний з великою кількості елементів, що репрезентують проблеми України. Паспорти інших країн, зокрема і Російської Федерації. Різноманітна готівка — символ корупції. Закон про введення військового стану та патрони у крові — війна на Донбасі. Мікрофони в наручниках — контроль над пресою.
Нашивки поліції та Беркуту. Ікони з цінниками. Гречка. Значок народного депутата України. Наркотики. Дорогі прикраси… Багато всього. Слова чи пояснення взагалі здаються зайвими.
Насправді відео неможливо подивитися один раз, бо кількість деталей, з яких зроблені ці натюрморти, вражає.
Їх хочеться детально роздивитися, хочеться зупинитися та усвідомити все повною мірою — усвідомлення, від якого стає моторошно та, знову, різко боляче.
Пісня, у свою чергу, за сенсом не пов’язана з кліпом, однак її звучання, її виконання — вся ця емоційність, якою вона наповнена, — ідеально вписуються у відео.
Відпустить набирай
Ми загубили рай.
Андрій Хливнюк про “Ангелу”:
«За період від написання пісні до видання кліпу пройшло достатньо подій в Україні і в світі, вагомих настільки, щоб можна було заховати їх в тіло цього кліпу і в натюрморти, які ми використали там… Деякі дуже прямолінійні, над деякими доведеться “постопкадрити” тим, кому це цікаво, і подумати, чому це, звідки це, до яких подій приурочено?.. Це протест, нагадування? Так, клiп “Ангела” — нагадування нам в першу чергу, як авторам, про те, що мистецтво повинно задавати питання суспільству і реальності. Iнакше це обслуговування якихось найпростіших банальних людських “хочу”»
Отож приблизно отакими можуть бути приклади того, яким чином сучасна музика може відбивати проблеми сьогодення.
Музика, створена після 2000 року, була обрана спеціально.
Звісно, роздумуючи про пов’язаність музики з соціальним та політикою, не можна не говорити про The Beatles, U2, Боба Ділана, Pink Floyd, Soundgarden, Майкла Джексона тощо. Неможливо не згадувати про легендарний музичний фестиваль LiveAid 1985 року, спрямований на те, аби зібрати кошти постраждалим від голоду в Ефіопії. Музики, музикантів та музичних подій, які змінили світ і стали культовими, відгукуючись у серцях людей найголовнішими та найболючішими темами — надзвичайно багато.
Однак світ, як і музика, швидко змінюється, при цьому у музиці все ще майже постійно продовжують порушуватися дійсно важливі теми. Навіть якщо за великим розмаїттям здається, що таке стало зустрічатися все рідше. Насправді — ні. Просто треба прислухатися трохи уважніше. Можливо, навіть пісні які ви слухаєте щодня, далеко не такі прості, як здаються спочатку.
«Механічний апельсин» — проєкт Ріхарда Вагнера?
Спойлери!
Вітаю, братці мої! Задача зацікавити читача іноді вимагає від автора поєднувати, здавалось би, непоєднуване. Наведений заголовок — тому приклад.
Ентоні Бьорджес — письменник, якому не можна позаздрити, незважаючи на його всесвітню відомість. Написана у вкрай короткі терміни головним чином під впливом негативних емоцій (авторові, що втратив дружину, діагностували рак і пророкували лише рік життя), книга «Механічний апельсин» є твором надзвичайно гірким.
«Апельсину» було вирішено стати відомим після його екранізації Стенлі Кубриком, який до цього хотів зробити фільм про Наполеона. Режисерський погляд порівнюватимемо сьогодні з задумом автора сюжету — Ентоні Бьорджеса.
Сама картина Кубрика викликає емоції, рівносильні звукам леза по склу — гострі, неприємні, відразливі. Ці емоції виникають у нас підсвідомо, на губах присмак чогось приторного. Світ, що ми бачимо — погляд садиста й убивці на побут гротеску на межі з абсурдом…
Зазвичай цим коментарі глядачів обмежуються. Картина сприймається загально, і ми втрачаємо деталі. Спробуємо їх зібрати докупи.
Перше, з чого почнемо, так це з назви (уже якийсь оксюморон, вхоплюєте?). Авторові вдалось вкласти цікаву багатоходівку: Бьорджес окреслив чітку уяву, що природа апельсину абсолютно самодостатня, вона є живою і повною соку, натомість механіка — знак якоїсь пастки і чогось чужого. Такий собі вовк в овечій шкурі. + Цікавим є тлумачення «orange» з Малайзії, де служив Бьорджес, дослівно — це «людина». Отож, крім повнокровного фрукта, ще й маємо механічну (запрограмовану) людину.
Головний герой, Алекс, є справжнісіньким уособленням назви: молодий 15-річний юнак, що вбиває, ґвалтує людей і любить Бетховена. Словом, робить не хорошо.
На прикладі такого персонажа розгортається ціла політична драма, точиться гостра дискусія між капіталістичним світом вседозволеності, що породжує маніяків, і світом тоталітарним, що сам є утіленням маніяка.
Крім дискусії, у творі (маємо на увазі сюжет Бьорджеса і екранізацію Кубрика в купі) бачимо гостру сатиру на Захід і Радянський Союз. Образ останнього бачимо не тільки в сюжетних образах, а й у лексиці: мова Алекса рясніє русизмами. Тоталітарний лад грає чи не найголовнішу роль у фільмі, бо ставить за мету виправити злочинця — 15-річного Алекса.
«Виправляють» Алекса за останнім словом науки — формуванням умовного рефлексу, на кшталт того, що колись проводив Павлов (ліхтарик вмикається — виділяється слюна…) У Кубрика ця сцена змальована складніше, ніж класична схема з собакою: у фільмі лунає музика. Те, що має викликати відразу в Алекса показується у супроводі … Людвіга ван Бетховена!
Увесь жах, підсилений спеціальною сироваткою, звучить у голові Алекса саме Бетховеном.
Чи можна після цього вважати Алекса заручником Людвіга? Чи ж навпаки: Бетховен — заручник Алекса? Відповідь на це питання буде складною. Так само ми не зможемо відповісти, хто був заручником: Вагнер чи Гітлер. Один писав музику, інший — нею захоплювався. Перший з Ніцше вважав, що великою музикою можна змінити людину за дев’ять годин опери, другий — правив свою криваву оперу під музику.
Крім усього, у фільмі Кубрика мені вдалось почути ще одного композитора — Римського-Корсакова. Можливо, це буде спробою знайти філософію там, де її не передбачалось, але Корсакова любив Сталін…
Цікаво спостерігати, що лунає в голові у вбивць. Ба більше — якою музикою вони керуються. Наводимо паралелі не тільки між Алексом і Гітлером, а й говоримо про великий задум Вагнера і його утілення науковцями тоталітаризму, показаними Кубриком.
Очевидним є і те, що авторів «Апельсину» турбувала не тільки нацистська Німеччина, а й Радянський Союз. Від нього взяли не тільки говірку, ідею, форму, а й картинку. Прийом «дивитися в очі» у радянському кіно досить поширений. Особливий творчий діалог виник між Кубриком і Тарковським. Краще поглянути:
Питання залишилось відкритим: чи можна змінити злочинця? Відповіді різняться. Бьорджес наприкінці книги показує Алекса, що мріє про сина. Кубрик показує другий тріумф зла над людиною. Взагалі сенс, вкладений Кубриком, обріс досить химерним, якимось богохульським сенсом: за пасхалками, залишеними режисером напрошується паралель… з Ісусом Христом. Оксюморон (абсурд?) найвищого ґатунку.
У фільмі показана сцена з Христом, у якій Алекс у ролі ката. Але Алекса так само зраджують його друзі, як і Христа; він ув’язнений; він мучиться; у Кубрика він вмирає і… воскресає! Після експерименту з ним, практику «умовного рефлексу» скасовують, тож Алекс, виходить, рятує людство?.. Потужна алюзія й філософія екранізації вкладена у спільний початок — єдиний корінь добра і зла.
The Future is Now?
Світ змінюється. Кожний день з’являються нові технологічні застосунки. Інформаційні потоки об’єднують людство в єдиний організм. Здається, що сам час навколо нас прискорюється і розмиває межі між теперішнім та майбутнім. Відтак, чи може мистецтво у його класичних формах висвітлити проблеми та ідеї змінного постіндустріального суспільства? На думку Олександра Панова (ІПЗ-2), творчість, якою ми її знаємо, досягла піке. Вищою точкою є «Дівчинка із повітряною кулькою» Бенксі. Її поява знаменувала кінець сучасного мистецтва як рефлексії творця — і початок мистецтва майбутнього, орієнтованого на взаємодію між митцем та глядачами. За рахунок чого вона досягається і як творчість пов’язана із IT — у сьогоднішньому інтерв’ю, присвяченому творчому об’єднанню «Сірість».
Як ти зацікавився мистецтвом?
Давно цікавився його сучасним розвитком, читав про той самий «Чорний квадрат». Але коли я усвідомив, що мистецтво — це не лише малювання пензликом на папері, а може бути пов’язаним із тим, що я люблю — написанням коду, то дуже загорівся і вирішив, що теж можу так робити.
Чи були в тебе натхненники?
Достатньо давно на платформі Reddit розгорнувся проєкт, в межах якого користувачі могли розфарбовувати пікселі графічного полотна. Нещодавно ця кампанія із малювання поновилась. Під час неї люди координувалися, розфарбовували пікселі в кольори прапорів своїх країн, писали всілякі повідомлення. Українці, до речі, написали листа до президента однієї із сусідніх країн — щоправда, некоректного з політичної точки зору. Варто згадати й інтерактивну розробку Lego: за допомогою Google Maps користувачі мали можливість обрати будь-яку точку на планеті й побудувати там що-небудь з лего. Я зробив будинок своєї бабусі у Полтаві, а загалом люди творили шедеври, що просто вражали. І тоді подумав, що за таким інтерактивом майбутнє. Саме його існування — це вже не сучасне, а майбутнє.
Майбутнє через те, що свою творчість може виявляти не один творець, а широке коло людей?
Частково — так. Раніше ж люди впливали на мистецтво дуже повільно й опосередковано. Тобто виникали якісь твори, вони подобались або не подобались глядачам, що формувало певну суспільну думку, яка своєю чергою позначалась на позиції митців. Таким чином, люди ніби впливали — але впливали так само, як ми на те, що показують по телевізору. А я вирішив, що можна дати можливість виявляти себе прямо. Знаєш, як «Стіни Цоя» — певний базис, на якому кожний може написати те, що він хоче. Або ще можна згадати перформанс Марини Абрамович, коли вона сіла в центрі кімнати і дозволила робити зі собою все, що завгодно. Щоправда, в її випадку вже виникає морально-етичне питання, тобто чи припустимо в принципі дозволяти виробляти із собою таке. Я думаю, що припустимо, але багато хто вважає, що це не по-митецьки. А от коли це в Інтернеті, то переводиться у площину натискання на клавіші або написання слів.
Розкажи, будь ласка, про свій проєкт
Творче об’єднання «Сірість» просто впроваджує нове мистецтво у нових форматах. Ми відкриті до всього. Втім, поки що в об’єднанні не так багато членів, і всі наші ідеї пов’язані з інтернет-мистецтвом, в межах якого можна щось змінювати. Є чотири одиниці мистецтва, що вже готові: це «Прожектор перебудови», «Color of fall», «Годинник часу» і нещодавно вийшла найновіша.
Що тебе надихає на створення своїх одиниць мистецтва?
Робити по-новому. Я нещодавно був у музеї сучасного мистецтва Пінчука, а також у стамбульському, але в них представлене мистецтво сучасного. Тобто ви заходите у них — і що бачите всередині? В основному (хоча й не завжди) — це картини та скульптури. І то, скульптури — це скоріше рідкість. Звісно, бувають і винятки. У тому ж музеї Пінчука був цікавий інтерактив, коли можна було взяти навушники й послухати запис конкретного місця в Києві. От це і справді щось нове, але ж воно одне. Щоправда, це ж музей сучасного мистецтва, а не мистецтва майбутнього, яке й потрібно робити. Треба використовувати той інструментарій, що в нас є. Після того, як Малевич намалював «Чорний квадрат», а Бенксі картину, яку розрізав шредер, краще вже не зробиш. Точніше передати те, що створила природа, після винайдення фотографії вже не вийде. Це означає, що потрібно дивитися в іншу сторону — в сторону ідеї, задуму, можливої взаємодії із твором.
Творення мистецтва по-новому — про взаємодію з людьми та використання нового інструментарію?
Думаю, більшою мірою якраз про використання нового інструментарію, оскільки його використання зазвичай якраз і передбачає можливість безпосередньої взаємодії глядача та художника. І таким інструментом є Інтернет та все, що він нам дає. Тепер ми можемо не лише подивитись, а ще й натиснути, написати, проаналізувати. Саме через це для нашого проєкту нам потрібні насамперед креативники, тобто люди, які продукують цікаві ідеї, але також і айтішники, які можуть впровадити їх у життя.
Бліц
Пікассо чи Малевич?
Звісно, Малевич
Чорне чи біле?
В цілому, біле. Але інколи й чорне. Адже ми можемо користуватися і тим, і тим
Полтава чи Київ?
Київ. Хоча коли постарію, то відповідь може змінитись.
Програмування чи малювання?
Програмування
Український музей — дім муз чи дім мук?
Як часто ви відвідуєте музеї в Україні? Сподіваюся, не зрідка, і нам буде про що з вами порефлексувати. Бо я відвідував їх вкрай інтенсивно, принаймні до недавнього часу. Протягом останніх восьми місяців я завітав до понад двадцяти музеїв у різних містах цієї країни, оскільки кондиції коронакризи майже нічого більше не залишають в асортименті.
Врешті-решт мій великий вояж Україною близько місяця тому наблизився до кризової точки, коли я, впродовж п’яти днів перебуваючи в Одесі, не відвідав жодного музею. Справа в тім, що в якусь мить з’явилося усвідомлення того, наскільки концептуально невдалими є більшість українських музеїв, і що від них починає просто нудити. На це є низка причин.
По-перше, відвідування багатьох музеїв поспіль часто може призводити до відчуття дежавю, адже більшість таких закладів в Україні послуговуються одними і тими самими концепціями та канонами експонування своїх фондів. Зазвичай це або хронологічне розміщення елементів експозиції «від Адама до Потсдама» (характерне для краєзнавчих музеїв), або тематична типологізація за фізичними чи змістовими параметрами, наприклад, коли в одній залі розміщуються ікони, в іншій — картини, в третій — писанки (типова схема для художніх музеїв). Наочним прикладом є Харківський музей Миколи Сумцова, де на вас чекає «прогулка с̶ ̶и̶н̶т̶е̶р̶е̶с̶о̶м̶ ̶и̶ ̶н̶е̶ без морали» вздовж горщиків якоїсь зрубної культури, руських глечиків і ножів, жорен, далі — козацькі шаблі, корогви, батальні картини Миколи Сумцова, а потім просто якісь «артефакти» радянського повсякдення: записники, іграшки, меблі, тюбики з їжею космонавтів, і врешті-решт в окремому закапелку (що свідчить про небажання гармонійно вписати нову серію експонатів у приміщення музею) — експозиція на тему Революції Гідности та війни на Сході (гільзи, дитячі листівки, каски тощо). Тепер хочу поставити два риторичні запитання. Перше: скажіть, будь ласка, де тут краєзнавство? Вірогідно, в уявленні організаторів експозицій батальні картини Миколи Сумцова мають стосунок до Харкова просто тому, що Микола Сумцов жив у Харкові! І друге: як можна нудніше облаштувати експозицію в музеї? Замість того, щоб погратися зі смислами, спробувати по-справжньому продемонструвати колорит Слобожанщини чи Харкова, експозиція вибудовується за найбанальнішим принципом стягування всіх експонатів, які мають бодай якийсь найбільш прозаїчний стосунок до регіону, і демонстрування їх відвідувачам та відвідувачкам у хронологічному порядку. Тривіальний, втім, вкрай поширений концепт, який руйнує регіональний колорит, що мав би якраз і бути родзинкою «краєзнавчого» музею.
Однак чого ще хотіти, коли в Україні квадрильйон музеїв із бубликом грошей на їхнє фінансування. Багато таких закладів справді знаходяться в жахливому стані не лише композиційно, але й матеріально, а 70-річні Анжели Петрівни, що сидять на стільчиках у кожній виставковій залі та pretend, що наглядають за вами, інколи викликають прямо таки гротескні відчуття. Чи потрібен комусь цей квадрильйон державних музеїв, велика частина яких лише позбавляє відвідувачів бажання коли-небудь туди повертатися? Я завжди був і поки що залишаюся людиною, яка за замовчуванням надає перевагу якості над кількістю, тому моя відповідь на це запитання буде негативною.
На мій погляд, дуже важливою в хорошому музеї має бути інтеракція з відвідувачем. Якщо ви були на виставці «Леся Українка: 150 імен» в Українському домі — ви вірогідно знаєте, про що я. Якщо ж не були, то спробую пояснити. На світлині вище можете бачити дивний арт-об’єкт, що складається із трьох хвиль різного кольору. Якщо придивитися уважніше і проаналізувати текст на них — стає зрозумілим, що одна з них інформує про людей, що мали стосунок до Лесі Українки, інша — про героїв її літературних творів, і остання вказує на місця, які відвідувала письменниця. Найпрекрасніше в цьому експонаті те, що ніде не написано про значення кожної хвилі. Для того, щоб усвідомити це значення, потрібно здійснити вкрай примітивну, але все ж когнітивну операцію. Мораль у тому, що таблички і тексти інколи тільки шкодять. Музей повинен спонукати відвідувача або відвідувачку розмірковувати, бо це — єдиний ключ до його/її зацікавлення. До прикладу, на виставці до 150-річчя Лариси Косач була також відеогра за підсумками огляду всіх експонатів, і за її успішне проходження надавали матеріальну винагороду. А ще там не було Анжел Петрівен — їх замінювали медіатори, що підходили до гостей (не навпаки) і, о диво, пропонували розповісти більше про виставку. Шкода, та для більшости музеїв безальтернатива — це інформаційні стенди і завчені напам’ять розповіді екскурсоводів, що напихають відвідувача/відвідувачку музею useless інформацією, яка не відкладеться у нього/в неї ні в мозку, ні в душі.
Музей повинен провокувати на діалог. Інший свіжий приклад — виставка CRIMEA is HERE в Музеї історії Києва, на яку я мав щастя потрапити за день до закриття столиці в «червоній зоні» карантинних обмежень. Усі відвідувачі цієї виставки мали змогу написати листа одному з політв’язнів Кремля або залишити на стіні наліпку зі своїми спогадами про Крим. Того ж дня двома поверхами вище відбувалася виставка фотографа-волонтера Сергія Моргунова, яка складалася з серії роздрукованих світлин на тему війни на Сході та інформаційних панелей до кожної фотографії, також була можливість переглянути відеофільм і прослухати аудіозапис спілкування із жителями прифронтового Донбасу. Сподіваюся, наразі вам цілком зрозуміло, чому з цих двох виставок мені більше сподобалася та, що про Крим. Якщо ж ні, то про всяк випадок ще раз наголошу: інтеракція це важливо.
Варто розуміти, що моя рефлексія стосовно музейної ситуації в Україні не претендує на істинність. Я ніколи не працював у музеях, так само я не спілкувався з адміністраторами цих установ на тему їхньої роботи. Я не приховую того, що є значною мірою профаном у темі, яку порушив цією статтею. Моя розвідка спирається на особистий досвід і радше є спробою спонукати читача до інтеракції й так само задуматися над тим, чому музеї в Україні не є популярними.
Якщо ж ваші думки раптом збігаються з моєю візією, то майте на увазі, що це все завжди можна застосувати утилітарно: спонукайте працівників музеїв до обговорення, пропонуйте їм якісь ідеї стосовно покращення експозицій, залишайте фідбек на сайті установи чи у спеціальній книзі відгуків. Це все те мінімальне, що кожен із нас може зробити, аби спонукати українську музейну культуру до метаморфози. Щиро вірю: метаморфози, реверсивної до кафківської.
Les enfants de Marx et du Coca-Cola
У сьогоднішньому випуску я вже зачіпала тему того, як мистецтво відображає соціальні та політичні зміни у суспільстві. І хоча у планах присвятити кінематографу на цю тему окрему статтю, я не змогла втриматися, аби не поговорити про один фільм, який дуже комплексно та цікаво відображає те, що відбувалося у Франції 60-х років ХХ сторіччя. Я хотіла б розглянути стрічку французького режисера Жана-Люка Годара Masculin, féminin.
Фільм знятий у 1966 році. Він також часто асоціюється з назвою «Діти Маркса та Кока — Коли», що, хоча насправді є лише назвою однієї з останніх глав фільму, дуже добре його підсумовує та описує. Причина в тому, що фільм фактично досліджує життя тогочасної французької молоді.
Головні персонажі фільму — закохані Поль та Мадлен, а також їхні друзі Елізабет та Робер. Два хлопці та дві дівчини — протиставлення власне чоловічого та жіночого. У них різні погляди, вони по-різному дивляться на кохання, політику та життя в цілому. Фільм показує їхнє співіснування в Парижі, багато часу приділяє монологам героїв, таким чином даючи зрозуміти їхні позиції та провести лінію розмежування між ними. Зрештою, пояснити та поставити акцент над тим, що Мадлен та Елазабет — сучасні жінки, захоплені ідеями емансипації, свободи, але при цьому легковажні, немає речей, які їх особливо турбують. Поль і Робер у свою чергу захоплені політикою, протестами, підписанням різноманітних петицій на захист митців в інших країнах, але вони не мають при цьому якоїсь чіткої позиції — їм найвірогідніше подобається ідея бути «проти всього поганого — за все хороше». Хоча їх, рівно як і Мадлен з Елізабет, не можна назвати не розумними. Вони всі, за своєю суттю, були просто віддані віянням різких повоєнних змін, коли з’являлося багато можливостей, інформації а також була елементарна «мода» на якісь речі.
Та, власне, чому ж все вищезазначене цікаво та репрезентативно для тогочасної Франції?
Все через те, що у 1960-х роках серед французьких студентів активно ширилися ліві, більш ліберальні погляди, а також незадоволення владою — президентством Шарля де Голля. Він прийшов до влади на тлі політичної кризи і десять років потому, здавалося, не збирався нікуди йти. Опозиція переживала кризу, зміна влади в результаті виборів виглядала малоймовірною і радикальна молодь вважала де Голля мало не диктатором. Множилися ліворадикальні групи. Також популярними були протести проти війни у В’єтнамі та антиядерний рух.
У той час стали популярними твори мислителів Франкфуртської Школи. Ідеї про те, що революційна роль більше не має належати пролетаріату, а має стати прерогативою інтелігенції та діячів культури.
Такі настрої пізніше виллються в студентську революцію в Парижі 1968 року.
Усе описане вище дуже яскраво вдбивається у фільмі Годара. Герої багато говорять про демократію, соціалізм та профсоюзний рух. Поль пише на стінах кінотеатру лозунги проти де Голля, а на автівках американських дипломатів — проти конфлікту у В’єтнамі. Поль, Мадлен, Робер та Елізабет також відверто говорять про любов, секс та стосунки: відчувається, що герої достатньо розкуті. Вони живуть сьогоднішнім, не особливо переживаючи за щось. Навіть почуття кохання, показані у фільмі, не здаються дуже серйозними — вони скоріше пристрасть та бажання. Вони — молоді. Вони ходять дивитися кіно, слухають Боба Ділана та п’ють. Вони — люди цієї нової, дивної, ще не до кінця зрозумілої епохи, перше післявоєнне покоління. Вони — діти Маркса та Кока — Коли.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
