INTERMEZZO: Спеціальний випуск до ТСР
Переднє слово
▼
Книжки
▼
Кіно
▼
Серіали
▼
#СВ_слухає
▼
Місця
▼
Післяслово
Переднє слово
Сюрприз! Як і обіцяла:)
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського Вісника”
Книжки
Жага життя
Давайте спробуємо поставити собі питання: що більшість людей знає про Вінсента Ван Гога? Нідерландський художник, постімпресіоніст. Мабуть, дехто може згадати, що він автор декількох всесвітньо відомих картин, таких як «Арлезіанка» та «Зоряна ніч». І звісно ж, найвідомішим для всіх фактом з життя цієї постаті є те, що це «та сама людина, яка відрізала собі вухо». Неймовірно дивує та засмучує те, як великий пласт людей оминає увагою цього геніального митця, адже усе його життя — це трагічна повість, історія людини, яку доля б’є в груди, а вона продовжує йти вперед до своєї мети.
Усе буття Вінсента можна порівняти з його творіннями — суміш найяскравіших кольорів, безумства, впертості, палкості, життя у своєму первозданному вигляді. Саме з такими відчуттями свій біографічний роман «Жага життя» написав американський письменник Ірвінг Стоун. З великою щирістю та делікатністю автор віднісся до історії нідерландського художника, створивши його життєпис, починаючи від моменту початку пошуку самого себе й закінчуючи смертю митця. Це дуже похмурий роман, який буде доволі складно осилити сентиментальним постяттям. Читаючи його, ви будете сміятися разом з Вінсентом, розуміючи цінність малих радощів життя, та слідкувати за його довгим і тернистим шляхом у пошуках сенсу свого існування. Ви побуваєте в чарівному Парижі, де зсередини побачите настрої молодих постімпресіоністів і їхні потуги донести свою творчість у консервативні масси, відвідаєте провінцію Брабант, місце народження Ван Гога, зупинетесь у невеличкому селищі Вам, де митець, якому на той момент було вже двадцять сім років, вперше візьме в руки олівця, побачите Етен та Гаагу, у яких він намагався покращити свої здібності, і звісно ж, мальовничий Арль, у якому Вінсент намалював одні з найкращих своїх робіт.
Цей роман буде до душі не лише тим, хто цікавиться живописом або творчістю Вінсента Ван Гога, адже він не про митця й не про картини — це історія простого чоловіка, який намагається знайти своє місце в цьому житті, залишити після себе слід, це повість про братерську любов та підтримку, про консервативність і впертість суспільства, про дружбу та кохання, про вічні питання й так само вічні пошуки відповідей.
Теодор Холмс
Таємна історія
Перше слово, яке зринає в головi, коли я чую iм’я Донни Тартт — “богемнiсть”. Потiм “еклектичнiсть”. I “гiпнотичнiсть”. А ще “довершенiсть”. От саме довершенiсть, довершенiсть у всьому: стиль, сюжет, глибина занурення в iсторiю, майстернiсть у прописуваннi персонажiв, їхня колоритнiсть та неповторнiсть, що межує з буденнiстю реального життя та при цьому надовго врiзається в пам’ять. То яка ж вона — “Таємна iсторiя”?
Вона дуже сучасно-американська i дуже рудиментарно-антична. Це оповiдь про студентiв, що вивчають класичну фiлологiю в американському приватному коледжi. Це драматична оповiдь про богемне iнтелектуальне середовище, що вимушене спiввiснувати з посереднiстю та прямолiйнiстю сучасної буденності. Це фiлософська оповiдь про те, як далеко можна зайти заради мистецтва, наскiльки багато можна вiддати заради пiзнання iстини та сутностi буття, про дріб’язковість людського життя з погляду вічності. Це детективна оповiдь навиворiт, можливість потрапити за iншу сторону барикад, туди, де зачаївся вбивця, поки весь свiт веде на нього полювання. Це просто неймовiрна оповiдь, яка, як-то кажуть, will make you sit on the edge of your seat.
Iсторiя дуже цiлiсна, монолiтна та до болю кiнематографiчна. Кожна сторiнка просочена своєрiдною атмосферою нуарностi, тихої, але поволi наростаючої тривоги, замкненостi простору, фатумної безапеляцiйностi з добре помiтним нальотом античностi та завуальованої схибленостi. Складно. Iнтригуюче. Смачно та дуже по-свiжому. Так, це Донна Тартт. I так, це апрiорi круто.
Аріна Кравченко
Шантарам
”Шантарам”: дивне слово, дивна книга, спеціально для дивних людей.
Очима головного героя, злочинця з Австралії, ми бачимо Індію, і бачимо її настільки неймовірною, що разом з героєм залишаємось там років на десять. Ця книга про пригоди, про нетуристичну частину такої неймовірної країни з її звичаями та віруваннями, про те, як живуть люди в таких місцях, де неможливо уявити собі життя, про те, як людина вперше відчуває в легенях важкий і душний вітер гарячої країни і не скаржиться, а приймає цей світ. Це книга про те, як важливо жити з відкритим серцем і дивитися на світ в обидва ока. Трошки про любов, трошки про війну, трошки про усвідомлення себе в цьому світі, трошки про світлу душу людини, що втекла з закладу позбавлення волі й опинилася в незнайомому світі кардинально інших правил і вижила (обравши не дуже легальні шляхи) та, мало того, стала відомою на всю країну.
Це не книга, яку прочитаєш за один день. Вона ніби гаряче індійське повітря — захоплює надовго. В ній немає казкового хеппі-енду, гарні вчинки не нагороджуються принцесами та золотом, вона реальна, непроста і неоднозначна. Комусь ця історія сподобається, а когось зовсім не зачепить, але, якщо хочеш зрозуміти Індію, читай “Шантарам”.
Дар’я Сандалова
Їсти, молитися, кохати
У житті буває всяке — і світ Гаррі Поттера, і мандри Гулівера — у кожного протагоніста свій світ і проблеми. Але ця історія не про трабли, а про насолоду. Те солодке відчуття саморозуміння, розмови з Богом (з тим, що поряд, а не в церкві на іконі) та складний, проте вартий того в результаті шлях до самовдосконалення, процес умовного переродження за допомогою віри в щось високе та подорожей. Книга допомагає багато що зрозуміти та переосмислити, тож рекомендую всім, хто зневірився і вважає, що зайшов у глухий кут, бо, повірте, насправді все прекрасно.
Альона Павленко
Мистецтво любові
Мистецтвом зазвичай називають щось прекрасне та піднесене, щось таке, що дарує радість, втіху та приносить гармонію. Ним захоплюються, насолоджуються, до нього навіть звертаються, коли хочуть знайти відповіді. Щодо любові, вона є не менш бажаною. Почуття, яке надає життю пекучо-червоного присмаку чилі, яке окрилює і відразу жбурляє, пробуджує в людях щось таке, про що вони навіть ніколи не здогадувалися.
Маючи справу з мистецтвом, ми розуміємо, що воно потребує значних зусиль і кропіткої праці, натомість коли йдеться про любов, ми чомусь хочемо просто любити — брати і користуватись, відчувати, шаленіти, але аж ніяк не вкладати сили і старатися. Багато хто вважає, що, викладаючись на повну на роботі чи навчанні, вони не зобов`язані старатись ще деінде, що любов — це щось автоматичне, і це почуття треба тільки підчепити, як якусь інфекцію, а там вже просто жити і плисти за цією течією любові.
Еріх Фромм — німецький філософ і психоаналітик XX ст., один із засновників неофройдизму та фройдо-марксизму, написав справжній шедевр психології під назвою «Мистецтво любові», у передмові до якого розвіяв цей поширений міф. Автор наголошує, що його книга може розчарувати кожного, хто прагне дістати легкі інструкції, адже передусім любов — це важка праця над собою і над своїми вміннями. «Люди гадають, що любити — це просто, а от знайти правильний об’єкт для своєї любові чи досягти того, щоб любили тебе, — складно», — з цього починає філософ і далі розвиває думку про причини того, чому в людей таке ставлення до цього почуття та що взагалі їх змушує шукати свою “другу половинку”. Також, у книзі розглянуті різні прояви любові — від еротичної до любові до себе, проаналізовані чинники, які мають певний вплив на формування особистості та її світосприйняття. Автор посилається на свої попередні праці, а також дає коментар певним уривкам робіт З.Фройда, що слугує хорошим джерелом для власних подальших досліджень. Структурно праця складається з декількох розділів, включаючи своєрідні теоретичну і практичну частини, проте якщо у практиці читач прагне знайти гайд по тому, як правильно поводитись і де знайти “любов усього життя”, то його сподівання марні. Еріх Фромм не дає чітких вказівок та не робить життя простішим. Тим не менше, він пояснює певні життєві складнощі і дає зрозуміти, що шанс все ж таки існує. Ця книга є своєрідним закликом до початку роздумів і змін, яких потребує кожен, адже любов — це те, з чим усі ми маємо справу, і важливо розуміти, що стосунки треба плекати, незважаючи на те, чи це стосунки з партнером, батьками або собою. Відпочиваючи цього тижня, присвятіть трохи часу роздумам та аналізу і прочитайте цей неймовірний твір.
P.S. Коли я вперше тримала цю маленьку книгу з ароматом свіжодруку і твердою палітуркою, я навіть не здогадувалась, наскільки сильно вона вплине на мене. Тому сміливо розгортайте і любіть!
Валерія Плічко
Ніколи не їжте наодинці
Хто такий Кейт Феррацці? Гуру нетворкінгу, професійний оратор, засновник та генеральний директор консалтингової компанії Ferrazzi Greenlight — це все про нього. Однак він ще й письменник, за що я щиро вдячна, адже він написав чудову книгу, про яку я вам сьогодні розкажу.
«Ніколи не їжте наодинці» — це одна з настанов, якою пан Феррацці ділиться у своїй однойменній книзі, що стала бестселером 2005 року за версією The New York Times. Кейт вчить спілкуватися, а спілкування — перетворювати на успіх. Він дає багато цікавих порад, серед яких, зокрема:
○ Як зателефонувати незнайомій людині й домовитися про зустріч;
○ Як стати організатором конференції;
○ Як опанувати мистецтво світських бесід..
«Боже, як же я сюди потрапив?» — неодноразово питав я себе як першокурсник Гарвардської школи бізнесу.
Саме з цієї фрази починається книга. «Як людина взагалі може відчувати себе не у своїй тарілці в самому Гарварді?!» — напевно, здивуєтеся ви. Відповідь проста: точно так само, як і в Могилянці, або ж у будь-якому місці на планеті. Може здаватися, що для вас немає місця геть ніде — але іноді достатньо лише вийти із зони комфорту й познайомитися з новими людьми. Інтроверти, не тікайте, і для вас знайдеться щось цікавеньке.
Не буду завантажувати вас великою кількість інформації, лише напишу pros&cons, які я відмітила для себе під час читання:
+ цікавий і легкий виклад інформації з прикладами;
+ багато справді корисних порад для бізнесу, які можна легко перенести на інші сфери, навіть на студентське життя;
+ поради працюють — деякими я вже скористалася, і досить успішно;
- іноді автор здається зарозумілим;
- книгу можна було б скоротити принаймні на третину — ідеї повторюють одна одну.
Не буду приховувати: мені іноді доводилося змушувати себе читати, декілька разів хотілося відкласти книгу. Однак врешті я розумію, що вона мені таки допомогла (зокрема, навіть в роботі в СВ!). Тому з упевненістю раджу вам «Ніколи не їжте наодинці» (P.S.: так, її можна читати, обідаючи не наодинці, однак книга вас навчить, що цього робити не варто). Вперед!
Ольга Гунявая
Москва — Петушки
Книга Венедікта Ерофеева “Москва-Петушки” — яскрава зірка радянської контркультури періоду застою. Пересічному читачеві вона здається вульгарною оповідкою алкоголіка, декласованого елементу без совісті, моральних норм та принципів. Проте чи насправді одним з культових творів тієї епохи могло стати щось таке? Звісно ні!
Вульгарність Ерофеевских “Петушков” можна порівняти з вульгарністю, буйністю п`яного, показовою агресією, яка виступає певним захистом, фільтром. Як і справжній п’яний, ця оповідка за півгодини заспокоюється, знічюється, стає вразливою, майже беззахисною. Автор вже не лізе на тебе з кулаками й матами, він тихенько сидить за порожнім стаканом і тихо-тихо відкриває найпотаємніші сховки власної душі. Найважливіше — насолодитися нею, пока вона відверто-притихла, сором`язливо-сумна, бо автор скоро знову вийде в тамбур убогої приміської електрички, знову закладе гранчак, смачно сплюне й знову стане агресивно-веселим п’яничкою, який платить за проїзд історіями, лізе випивати й дискутувати з іншими пасажирами й усіляко намагається зацікавити пересічного читача, охочого до дешевого епатажу.
Якщо все ж таки відкинути алкогольні веселощі на грані угару, читач побаче пласт біблійних, культурних алюзій на тогочасну державу, суспільство, пропаганду, побут. Усі вони навмисне якнайгротескніше викривлені через призму алкоголізму, маргінальності, які тут постають єдиними способами спротиву та протесту.
Данило Слюсаревський
Правда про справу Гарі Квеберта
Думаю, що багато хто з вас стикався з тим, що іноді дуже хочеться прочитати якийсь хороший детектив. Проте, на жаль, сьогодні достатньо непросто знайти дійсно хорошу, оригінальну, продуману до дрібниць, заплутану детективну історію, що тримала б в напруженні до самого кінця. Якщо ви саме в пошуках такої, то роман швейцарського письменника Жоеля Діккера «Правда про справу Гаррі Квеберта» — це те, що вам потрібно.
Події відбуваються в маленькому вигаданому містечку Аврора в штаті Нью–Гемпшир.
З перших же сторінок прологу книга захоплює читача та занурює у вир подій — таємниче зникнення 15-річної дівчини на ім’я Нола Каллерган 1975 року.
Далі автор переміщує нас у 2008 рік. Основна розповідь ведеться від імені письменника, який щойно опинився на піку слави, — Маркуса Голдмана. Після успіху своєї першої книги він живе на широку ногу у Нью-Йорку, водночас знаходиться в безуспішному пошуку нового сюжету для наступного бестселера.
Але в житті Маркуса все зміниться після зустрічі з його старим другом, відомим письменником та колишнім університетським викладачем Гаррі Квебертом, який живе в розкішному приватному будинку на березі океану в Аврорі.
Раптово на поверхню спливають загадкові подробиці його минулого, пов’язані з тією самою Нолою Калерган. Це стає спасінням для кар’єри Маркуса. Він береться за те, щоб розплутати павутиння таємниць і знайти правду, яка врешті-решт ляже в основу його нового роману.
Книга написана дуже легко і цікаво. Вона заплутана, але рівно настільки, наскільки потрібно, аби не загубитися і не забути важливі деталі — а їх чимало!
Розповідь побудована на чергуванні подій, що відбуваються цього моменту та флешбеків у минуле. Кожна така частина закінчується так, що просто неможливо не продовжити читати — занадто цікаво, що ж буде далі.
Цікаво ще й те, що на початку кожного розділу є певна порада для письменників у формі короткого діалогу Маркуса та Гаррі. Адже Гаррі за сюжетом — колишній Маркусів викладач літератури.
У книзі багато сюжетних ліній, які протягом розповіді неодноразово перетинаються — при чому іноді в найнеочікуваніших місцях.
Ця книга — загадка, яку цікаво розгадати. Вона багатогранна і зовсім не дасть вам занудьгувати. Якщо ви почнете читати — вже не зможете заспокоїтися, поки не довідаєтеся, що ж сталося з Нолою, як в це виявилась вплутана чимала кількість жителів Аврори, які таємниці приховують всі ці події. Ви не зупинитесь, поки все ж таки не дізнаєтесь правду про справу Гаррі Квеберта.
P.S. А після прочитання дуже раджу подивитися серіал, знятий за романом. Він також дуже якісний та знятий надзвичайно близько до тексту.
Марія Вакулюк
Смажені зелені помідори з кафе “Зупинка”
Ця книга — спогади Нінні Тредгуд, жінки з будинку престарілих «Трояндова тераса». 1986 рік. Нінні поринає у далеке минуле маленького міста Вісл-стоп, у роки Великої депресії та Другої світової. Часи тяжкі, але історія про сильних людей. Людей, що втрачали близьких, боролися з расовою нерівністю, жорстокістю та з самими собою. З вуст Нінні Тредгуд, яка побачила немало жахливого, все це не видається нескінченно драматичним — воно наповнене гумором, жагою життя та такою ненав’язливою мудрістю
«Кумедно, коли в дитинстві гадаєш, що час ніколи не спливе, а коли тобі стукає двадцять, час летить, наче ти в швидкому потязі до Мемфіса»
Авторка Фенні Флегг не турбується про прелюдію, її дещо непокоїть — вона про це пише. Хаотичність викладу спочатку може здатися недоречною, але згодом ти розумієш, що книжка побудована на спогадах, а спогади не повинні бути послідовними, лише справжніми. Можливо це найважливіше для кожного митця — лише показувати, як воно є насправді, бути щирим з читачем
«Уяви собі цих хлопців: вони бояться їсти, сидячи поряд із нігером, але не бояться їсти яйця, що вийшли прямісінько з курячої дупи»
Люди зі спогадів немов існували насправді, наче ти сам знав їх колись. І беручи кожного разу цю книгу до рук, ти можеш запитати в них поради щодо того, як взагалі вижити в цьому світі і посміхатися по завершенні “вистави”. Та й власне письменниця дає універсальний рецепт щастя: одне велике кохання, дві-три зради, дрібка сліз, гумор за смаком, готувати на вогні пристрасті. Залишається лише користуватися.
Луцька Єлизавета
Кіно
8 подруг Оушена
ТСР – час, коли можна просто розслабитися і не забивати голову чимось серйозним. Тому моя «фільмова» рекомендація для вас – «8 подруг Оушена».
Пригодницький фільм режисера Гері Росса з акторським складом у вигляді Сандри Буллок, Кейт Бланшетт, Гелени Бонем Картер, Енн Гетевей, Ріанни, Сари Полсон та Мінді Калінг просто не може не зацікавити.
Сюжет (джерело – Вікіпедія):
Виявляється у Денні Оушена є така сама як і він заповзятлива сестра. Щойно вийшовши з в’язниці, Деббі Оушен (Сандра Буллок) збирає команду для викрадення найдорожчого у світі кольє прямісінько з шиї підступної Дафни Крюгер (Енн Гетевей). Це має статись під час щорічного балу Музею мистецтва Метрополітан.
Як і брат, вона буде збирати команду з людей, на яких можна покластися. За справу візьмуться Лу (Кейт Бланшетт), Роуз (Гелена Бонем Картер), Дев’ятка (Ріанна) та інші, не менш колоритні подружки Деббі.
Кожну з «Подруг» можна без докорів сумління назвати цілісним персонажем, що є рідкістю для фільмів цього жанру, у яких жінки зазвичай служать прикрасою або декорацією. Від харизматичного касту, який примудряється наповнювати навіть найбанальніші діалоги запалом і іронією, не можна відірвати очей. Мушу сказати, що сюжет не надто оригінальний та складний, однак навряд чи нас навчили б, як справді викрадати коштовностi:)
«Вісім подруг Оушена» – стильне, якісно зняте, розважальне кіно «на один вечір». Воно піднімає настрій і розбавляє сірі будні, не змушуючи глядачів багато думати і аналізувати. Іноді нам всім потрібен відпочинок, хіба ні?
Ольга Гунявая
Убий своїх коханих
Зустріч, що стала важливою не тільки для чотирьох людей, але й для наступних поколінь поетів, письменників і. борців проти усталеної моралі. Зустріч, що змінила життя чотирьох молодих інтелектуалів, які відмовлялися бути частиною традиційного мистецтва у повоєнній Америці.
Мова, очевидно, йде про самопроголошене біт-покоління, кістяком якого були Ален Гінзберг, Вільям Берроуз, Джек Керуак та Люсьен Карр.
Це були роки переоцінки всього усіма. Люди розчарувалися в людях та старій системі цінностей. Бітники відкидали американський стиль життя, модель споживання. Вони заперечували форму, риму, і взагалі все, що обмежувало думку. Вони створювали власну філософію, кохали, слухали джаз i звичайно писали…
Єлизавета Луцька
Літо
Віктор Цой – співак, композитор, музикант, актор, людина, голосом та думками якої говорило ціле покоління. Це артист, пісні якого пройшли перевірку часом та залишаються актуальними й досі. Як і сам Цой та гурт КІНО, легендарним також є час та умови, в яких тільки почалася поширюватися їх творчість. Саме історію зародження та розкриття таланту одного з найвідоміших рок-гуртів радянських часів й намагається продемонструвати Кирило Серебренніков у своєму художньому фільмі «Літо».
Це дуже незвичне та унікальне кінополотно, наповнене різноманітними метафорами та думками режиссера щодо нагальних проблем – минулих часів та сьогодення. Дивлячись цей фільм у голові постійно витає думка: «Автори дійсно з любов’ю ставилися до того, що знімають». І цю любов можна простежити у всіх його елементах – таких як безмежно прекрасних сценах виконання драйвово-мрійливих пісень Іггі Попа, Лу Ріда, Толкін Хедс, Девіда Боуі, які не тільки надають кінокартині легкої атмосфери мюзикла, а й доповнюють пазл лиця епохи. Не менш важливим також є виконання пісень Віктора Цоя та гурту “Зоопарк” Майка Науменко – які у фільмі звучать просто неймовірно.
Заглиблюючись у «Літо», ви не відчуваєте себе прибульцем у цьому світі – навпаки, різниця у часі більше не грає великої ролі. Ви встановлюєте контакт з героями фільму, адже ці пристрастні молоді люди, сповнені надій, натхнення – вони такі ж як і ми з вами. Кінополотно надихає, пронизує вас романтикою творчості, постійного пошуку самореалізаціїї та прагнення чогось нового, а зйомка у чорно-білому форматі тільки доповнює ці ємоції і, як би парадоксально це б не було, додає цій історії нових кольорів та свого, несхожого ні на що стилю. Це не документальне кіно, і не треба очікувати від нього стовідсоткового фактажу та ідентичності акторів до реально існувавших людей, адже «Літо» зовсім не про це. Це кіно про юність – про гітарні посиденьки, про несамовиту творчість, про самореалізацію, про рок, про панк, про молодіжний протест, про музикальні квартирники, про суперництво, про любов, про дружбу.
Теодор Холмс
Виживуть тільки коханці
Примхлива напiвтемрява. Бари. Рок. Вiчне кохання. Вампiри. I кожен кадр як витвiр мистецтва, що можна розглядати роками. Усе це одне кiно. Чи точнiше сказати Кiно (саме з великої букви), у виконаннi неперевершеного Джима Джармуша, короля сучасного незалежного кiнематографа.
«Виживуть тiльки коханцi» – це, за словами самого режисера «криптовампiрська любовна iсторiя», iсторiя Адама i Єви, iсторiя вiчного життя та вічної любові, вічних вечірок та вічного спокою.
Цей фiльм гiпнотизує, вiд нього абсолютно неможливо вiдiрватися. Вiн мiг би слугувати iлюстрацiєю абсолютного смаку та естетичної довершеностi. Саме тому виживуть тiльки поцiновувачi прекрасного.
Аріна Кравченко
Виховання почуттів
«Виховання почуттів»(англ. An Education) – не просто романтична драма до купи носових хустинок і миски морозива, а кінокартина, що справді дає хороший ґрунт для розмірковувань.
Фільм знятий у 2009 році данською режисеркою Лоне Шерфіґ, а також кінокомпаніями Sony Pictures та BBC Films, що вже дає нам певну гарантію якості. Цікаво те, що сценарій фільму, над яким працював британський письменник Нік Горнбі, заснований на автобіографії британського журналіста Лінна Барбера. Отже, загальної інформації досить, перейдімо тепер до того, про що власне кінокартина.
Події відбуваються у 1960-х роках у невеликому містечку Англії, у пересічній сім`ї, де шістнадцятирічна Дженні Меллор (Кері Малліґан) – зразкова учениця з грандіозною метою – вступити до Оксфорда і бажанням вирватися з рутини, раптом вирішує круто змінити обраний життєвий план. Дівчина чудово грає на віолончелі у місцевому ансамблі і одного дня, йдучи з чергової репетиції, вона потрапляє у справжнісіньку зливу і зустрічає його – Девіда Голдмана (Пітера Сарсґарда) – чоловіка вдвічі старшого за неї, чоловіка, від якого віє дорогим одеколоном, розкішшю і гостро відчутним смаком життя. Чоловіка, що кардинально змінив її світосприйняття. Звісно, головна героїня закохується, адже вона прагнула свободи – одягатись за власним смаком, читати, що подобається і просто відчувати на повну – і от, вона її отримує.
Девід – заможно живе без турбот. Аукціони, скачки, веселі подорожі з друзями – усе це вабить Дженні, вона ніби нарешті отримує ковток свіжого повітря і почувається живою. Вона більше не хоче повертатись до нудних книжок, есеїв і додаткових занять з латини.
Сімейна картина доволі типова у цьому фільмі – Джек Меллор, батько дівчини, постає скупим і напрочуд серйозним чоловіком, який прагне улаштувати найкращу долю для своєї доньки, тому пильно стежить за її успіхами і багато в чому її обмежує. Він рахує кожну копійку і майже не помічає власної дружини – Марджорі Меллор, яка, в принципі, особливо не муляє чоловікові очі і не прагне з ним сперечатися. Вражаючим є те, що батьки Дженні, познайомившись з Девідом, спокійно відпускають її на про гулянки, побачення і будь-які розваги. Можливо, це спричинено тим, що герой майстерно спілкується з людьми і заворожує їх своїм шармом, проте не останню роль відіграє також його статус, особливо для батька Дженні. У школі викладачі та директорка лютують – як можна відмовитись від можливості потрапити в Оксфорд заради якихось почуттів? Вони викликають її на серйозні розмови, наполягають на тому, щоб вона дивилась на життя зі здоровим глуздом і застерігають від потенційної помилки, та дівчина навіть не хоче їх слухати. Вона сповнена юності, дикого захоплення і найперших і найяскравіших вражень. Дженні навіть їде з Девідом до Парижу і розуміє, що почувається по-справжньому щасливою. Вона може робити все, що тільки забажає, і навіть сама ця думка п`янить. Тим не менше, не всі казки мають щасливий кінець, і дівчині все ж доводиться зняти рожеві окуляри і пізнати гіркий присмак розчарувань. Не все те золото, що блищить, і коли оманлива хмара розкоші спадає, стає важко сприймати реальність. Але вона є такою, якою є, і справжнім навчанням є життя, не книги і не словники – а перипетії і перешкоди. Вони загартовують, надають безцінний досвід і змушують переглянути власні пріоритети.
Серед плюсів фільму – якісні другі та портретні. плани, увага до деталей, за допомогою яких майстерно вдалося передати певне соціальне підґрунтя та атмосферу того часу в цілому. Акторська гра також не може не тішити: взяти хоча б Кері Малліґан, яка у своєму двадцятичотирьохрічному віці зуміла створити образ справжнього підлітка того часу – Дженні – таку вільну і прекрасну у своїй молодості.
«Виховання почуттів» – картина, яка стовідсотково варта перегляду, адже вона про нелегкий вибір, питання моралі і найголовніше – про любов. Різну, часом сліпучу, а потім дуже-дуже болісну, та, як казала геніальна українська поетеса Ліна Костенко: «А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт».
Валерія Плічко
Перша людина
There is no strife, no prejudice, no national conflict in outer space as yet. Its hazards are hostile to us all. Its conquest deserves the best of all mankind, and its opportunity for peaceful cooperation may never come again.
J. F. Kennedy “We chose to go to the Moon”, 12 September 1962
«Космос. Останній рубіж…», – ця фраза супроводжує кожен епізод всесвітньовідомої кіноепопеї «Стартрек». Вона звучить в контексті далекого майбутнього, та хіба вона не правдива зараз? У часи, коли всі території розділені між країнами, гонка за ресурси постійно напружується, а глобальне потепління чим раз сильніше загрожує наші планеті. Якщо ми підкоримо космос це покладе початок новій ері панування людства. Відкриє таку кількість можливостей, що й уявити важко. Одна з найважливіших: почати все спочатку.
Фільм «Перша людина» розповідає історію видатного астронавта Ніла Армстронга – людини, що 20 липня 1969 року першою ступила на Місяць.
Трохи про історичний контекст. Події відбуваються в період Холодної війни, однією зі складових якої була гонка за космічний простір між СРСР та США. Радянський Союз був швидшим у деяких аспектах. Вони 1957 року запустили на орбіту перший супутник, а згодом у 1961 і першу людину – Юрія Гагаріна.
Сполучені Штати не могли прийняти те, що їх було випереджено. Їхні спроби запустити літальні апарати були невдалими. Та й взагалі – опинитися на орбіті Землі вже було занадто мало. Потрібно було щось більше, значуще. Було вирішено покласти всі сили на те, щоб відправити американських астронавтів на Місяць.
Сюжет висвітлює те, як і чому молодий інженер NASA Ніл Армстронг потрапив до команди підготовки польоту на Місяць та, власне, саму підготовку місії «Аполлон – 11».
Фільм акцентує увагу на тому, про що насправді мало хто замислюється – наскільки навіть саме тільки наземне тестування космічних кораблів є небезпечним. Особливо у часи, коли ще не було техніки, яка б перевіряла велику частину процесів замість людини. Навіть зараз космічні польоти не дають жодної гарантії, проте в ті роки, як ніколи, кожен астронавт, сідаючи до космічного апарату ризикував життям. Фактично шанс повернутися живим був дуже мізерний.
Цікавою є і сама доля Армстронга, його взаємини з колегами – астронавтами та власною родиною. Його типаж непростий. Він намагається гідно поводитися в усіх ситуаціях (зокрема на спiшить претендувати на місце одного астронавтів, коли той гине під час чергового тестового запуску), зберігати холодний розум та робити свою важку роботу, як належить. Загалом, завдяки фільму, до цього чоловіка відразу відчуваєш глибоку повагу та по справжньому захоплюєшся тим, що він зробив.
Якщо казати про акторську гру, то вона просто на висоті. Райан Гослінг (Ніл Армстронг) у цьому фільмі виглядає зовсім по-особливому, дуже не схожим на себе в інших ролях. Він ніби по справжньому вжився в свого персонажа, пережив все те, що пережив Армстронг. Також варто відзначити гру акторки Клер Фой (дружина Ніла), яка не менш добре справилася зі своєю роллю.
Особливих мінусів стрічки особисто я не помітила. Вона зроблена дуже якісно. Увесь час тримається напружена атмосфера. За подіями на екрані цікаво спостерігати – вони розгортаються досить динамічно. Фільм не затягнутий, не перевантажений зайвими сюжетними елементами чи спецефектами. Він повною мірою передає дух польотів у космос, захоплення від них, їхню красу та водночас разючу небезпеку. Дивишся його буквально «на одному диханні».
«Першу людину» варто подивитися, навіть якщо ви не в захваті від космічних подорожей. Ця стрічка змушує трохи по-іншому подивитися на роботу не тільки астронавтів, а загалом всіх, хто займається космічною індустрією. Вона певною мірою показує ціну тих можливостей, які ми маємо зараз в цій сфері. Кожен, хто працює над дослідженням космосу – по-своєму справжній герой.
Стрічка надихає не здаватися, йти далі попри невдачі, якими б тяжкими вони не були. Надихає не боятися ставити великі цілі та досягати їх.
Насамкінець, цей фільм, зайвий раз нагадує, що порівняно з тим, скільки ще лежить за орбітою Землі – ми самі та всі наші знання мізерно малі. І в цьому великому Всесвіті тікати нам поки що немає куди. Усі війни, конфлікти, суперечки руйнують ту маленьку «блакитну кулю», на якій ми живемо. Тому варто поважати, цінувати, любити, оберігати одне одного та все, що ми маємо. У настільки неспокійному світі потрібно використовувати кожну можливість для мирної співпраці. Зокрема це стосується й космосу. Адже, це чи не остання можливість людства виправити свої помилки та врешті решт перестати воювати одне з одним. Бо якщо не тут, то де?
Марія Вакулюк
Будинок, який збудував Джек
“Будинок, який збудував Джек” – яскравий приклад сучасного інтелектуального кіно з багатьма культурними, релігійними відсилками як і на новітню масскультуру, так і на видатні зразки світової художньої класики.
Головний герой повісті – Джек – інженер, який завжди хотів бути архітектором. Проте це не єдина проблема Джека. Інженеру дуже не щастить з жінками. Можна навіть сказати, катастрофічно не щастить. Джек шукає відради в архітектурі, він прагне власноруч побудувати дім своєї мрії в неймовірно красивій гірській місцині. Але й тут його чекає невдача. Джек занадто творча натура – він відмітає усі варіанти, зносячи каркас за каркасом. Справа, яка мала б стати відрадою, стає прокляттям.
Що робити бідоласі Джеку? Який вихід він знайде? Вам варто дізнатися самим. Одне можна сказати точно – Ларс Фон Трієр створив прекрасний, нестандартний, незалежний від оцінок критиків фільм, який iз задоволенням можна глянути як і самому, так і в компанії з друзями, або навіть зі своєю половинкою.
Данило Слюсаревський
Серіали
Маніфест
23 серпня 2017 року NBC (National Broadcasting Company) оголосили про замовлення сценарію пілотного епізоду серіалу «Маніфест». Пілот був написаний Джеффом Рейком, який разом з Робертом Земекісом (американський продюсер, режисер та сценарист; відомий як автор таких культових фільмів як «Назад у майбутнє», «Вигнанець» та «Форрест Гамп» («Оскар» 1995 за режисуру) та Джеком Рапке став виконавчим продюсером. Серіал створений компаніями Compari Entertainment та Warner Bros., а його прем`єра відбулась восени 2018 року і наразі в наявності 1 сезон, до якого входить 16 серій, усі ~ по 40 хвилин. Варто сказати, що ролі дістались не широко відомим акторам, таким як – Меліса Роксбург, Джош Даллас, Афена Карканіс, Джей Ар Рамірес, Парвін Каур, хоча Джоша Далласа можна знати в «Якось у казці», де він зіграв Принца, якщо ви, звісно, дивились. На мою думку, це скоріше перевага, аніж недолік, адже нові обличчя – це завжди добре і цікаво спостерігати за тим, як вони втілюють образи своїх персонажів у серіалі.
То про що ж «Маніфест» і чому така дивна назва? Літаком рейсу Монтего 828 приблизно двісті. пасажирів повертаються з сонячного безтурботного відпочинку на Ямайці додому, до Нью-Йорку. Хтось летить презентувати своє наукове відкриття, хтось, щоб оголосити важливе рішення, а хтось просто повертається до звичного рутинного життя. Літак, пролітаючи грозу, потрапляє в зону турбулентності, але вирулює й успішно сідає в столиці. Проте, виявляється, що цей літак вдома вже зовсім не чекали, адже з моменту їхнього відльоту з Ямайки в реальному часі пройшло цілих п’ять з половиною років, тоді як для пасажирів рейсу 828 – всього лише кілька годин. Літак просто зник з радарів і тільки тепер повернувся, а люди в ньому зовсім не змінились. Влада збентежена не менше, ніж самі пасажири – як взагалі таке могло статися? Голова АНБ (Агентство Національної Безпеки) – Роберт Венс береться за розслідування і прагне знайти причину цього часового феномену. Самі «мандрівники у часі» надзвичайно втомлені від різноманітних допитів, вкрай шоковані зміщенням часових площин, а деякі навіть в розпачі від того, що їхнє життя просто зламане.
Долі пасажирів склались по-різному – хтось просто не зміг витримати такого навантаження і збожеволів, хтось поринув з головою у віру, а комусь випав другий шанс – вилікуватись, переосмислити багато чого і почати все спочатку. На фантастичному зникненні і поверненні літака містика не закінчується: з розвитком дії ми дізнаємось, що пасажири злощасного рейсу усі пов’язані між собою, вони мають якусь дивну силу, що приводить їх до одного місця і змушує розв’язувати химерні клубки долі, і чим далі, тим більш заплутаним все здається. У центрі сюжету постає родина Стоунів – Бен Стоун (Джош Даллас), його сестра Мікаела Стоун (Меліса Роксбург) та син Бена, Кел, повертаються саме цим рейсом з Ямайки, у той час як дружина Бена, Грейс (Афена Карканіс) ,їхня донька Олів, сестра-близнючка Кела, а також батьки Бена та Мікаели летять іншим літаком. Крім того, що всі вони намагаються повернутись до нормального життя і почати будувати стосунки між собою практично з нуля, що доволі нелегко, головні герої Бен та Мікаела прагнуть розгадати загадку «покликів» – химерних голосів у їхній свідомості, які змушують їх робити щось незбагненне. Сенс назви серіалу для мене так і лишився незбагненним, є теорія, що йдеться про пасажирський маніфест – документ, який показують на митниці, до складу якого входить повний перелік усіх осіб, що перевозяться на борту.
Картина насправді доволі вражаюча, вона містить не тільки елементи містичного і надприродного, а ще й доволі детально показує психосоціальний аспект – як співіснувати людям, між якими прірва у 5 років? Хоча перед переглядом декілька рецензій з негативними відгуками щодо нудної подачі і кепської акторської гри мене засмутили, я все одно вирішила почати «Маніфест» і побачити реалізацію надзвичайно захоплюючої ідеї на власні очі. Що ж, я анітрішечки не пожалкувала. Як на мене, режисерська, операторська і акторська робота виконані доволі якісно. Дивитись було цікаво, я з нетерпінням чекала виходу нової серії і навіть зараз у роздумах – що ж буде далі, адже, сподіваюсь, 16 серія – це ще не кінець. Отже, і вам наполегливо раджу переглянути цей серіал і зробити свої висновки.
Плічко Валерія
Світлячок
Сучасна кіноіндустрія щороку випускає сотні (якщо не тисячі) нових фільмів та серіалів. Таке масове виробництво, з одного боку, дає величезний простір вибору, а з іншого, все частіше трапляється так, що дійсно гарні, проте менш відомі серіали (або фільми) губляться на фоні чогось, що стає надзвичайно популярним. Вони можуть залишатися поза увагою роками, ви можете зовсім про них нічого не знати, не підозрювати про їхнє існування. Проте, варто лише dig a little deeper і ви точно не пожалкуєте.
Саме так одного прекрасного дня кілька років тому мені довелося подивитися космічний вестерн «Світлячок».
Якщо після фрази «космічний вестерн» вас переповнив скепсис – поспішаю запевнити: не варто робити завчасних висновків. Ця історія точно не нудна та не банальна. Їй є чим вас здивувати.
Трохи передісторії. Серіал вийшов на екрани ще в далекому 2002 році. До його створення доклав руку Джос Уідон – режисер культового фільму «Бафі: Винищувачка вампірів», а згодом двох частин «Месників».
Сюжет розповідає про команду контрабандистів космічного корабля «Сиреніті» та їхні пригоди.
Персонажі досить різноманітні. Вони всі колоритні: кожен має власну історію та індивідуальність. Тут є харизматичний капітан корабля Малкольм, трохи легковажний та водночас серйозний пілот Уош, його жінка – заступник капітана Зої, життєрадісна механік Кейлі. Ну і звичайно, куди ж без місцевого «громили» Джейна (так, це чоловік), який має дуже теплі почуття до улюбленої базуки на ім’я Віра. Проте, це лише частина екіпажу.
Серіал легкий, сповнений гумором, не нав’язливий, зі своєю особливою, неповторною атмосферою. Уідон вправно робить свою роботу: все, починаючи від музики та початкових титрів, закінчуючи найдрібнішими деталями облаштування «Сиреніті», зроблено надзвичайно якісно. Це допомагає уявити цілісну картинку реальності, яку створив режисер, поринути в неї з головою.
«Світлячок» знятий у дусі старої космічної романтики: перші епізоди «Зоряних війн», серіал «Зоряний шлях». Це атмосфера часів, коли здавалося, що космос дуже близько і десь вже у 2020 році ми всі легко зможемо злітати на канікули якщо не на Марс, то хоча б на Місяць.
Світ «Світлячка» ні на що не схожий. Він захоплює та миттєво закохує у себе. Ви не встигнете отямитися, як вже будете дивитися останній епізод. Дарма, що їх лише 15…
На жаль, серіал з невідомих причин було закрито. Нове дихання йому було надане у 2005 році, коли Уідон зняв продовження: повнометражний фільм «Місія ‘Сиреніті’». Він хороший, проте відчувається, що це вже не «Світлячок». Фільм не має тієї самої захопливої атмосфери космічних пригод, яку мав серіал. Незважаючи на це, його все ж варто подивитися у випадку, якщо вам сподобається серіал і вам буде мало. Інакше його цілком можна оминути увагою.
«Нове – це давно забуте старе», – у випадку «Світлячка» ця фраза як ніколи є правдивою. Дуже сумно, що такі чудові самобутні серіали часто губляться, не отримують належного визнання. Проте, це лише зайвий привід придивитися до них детальніше. Пірнути трохи глибше в серіальний океан та відшукати там такі перлини. Повірте мені, воно того варте.
Вакулюк Марія
Марко Поло
«Марко Поло» – телесеріал виробництва компанії Нетфлікс, яка вже вкотре демонструє неймовірно високий рівень якості своєї медійної продукції.
У центрі сюжету – молодий італієць, який разом з батьком прокладає нові торгівельні шляхи через шовковий шлях у Китай. Під час цієї експедиції обставини змушують батька залишити свого сина при дворі правителя Китаю – славнозвісного завойовника Кублай-хана, онука Чингіза. Юнакові нічого не залишається, окрім як спробувати адаптуватися до середовища, у якому він опинився, і намагання вижити в цій загадковій та чужій для нього країні, повної політичних інтриг та змов. Цей молодий чоловік, як ви вже зрозуміли, у майбутньому стане одним з найвеличніших та відомих мандрівників в історії людства – Марко Поло.
Серіал точно зацікавить поціновувачів культури сходу, адже все, що стосується візуальної реконструкції епохи, зроблено на неймовірному рівні – архітектура, костюми, зброя, численні декорації, повною мірою передають атмосферу Середньовічного Китаю.
Крім того, у серіалі наявні майже всі найважливіші елементи, щоб задовольнити потреби кожного, навіть дуже вимогливого глядача. Епічні битви з тисячами воїнів? На місці. Любов та романтика? Це теж є. Філософія Сходу, бойові мистецтва, традиції та культура? І про це теж не забули. І звісно не менш важливим є інтригуючий сюжет, від якого неможливо відірватися – саме те, що й треба у вільні та нудні дні весняного ТСРу. У результаті ми отримуємо «Гру Престолів» у східних декораціях, з аналогічно непередбачуваним сюжетом та масштабом, якого не вистачає у більшості телесеріалів знятих на історичну тематику.
Теодор Холмс
Peaky Blinders
«Peaky Blinders»/ «Острые козырьки»/ «Заточені кепки» – мій all-time favorite серіал, який я ніколи не стомлюся передивлятися і радити всім, кого зустрічаю на своєму шляху.
«Peaky Blinders» (люблю саме цю оригінальну назву) – британський masterpiece, створений на чолі з неперевершеним Стівеном Найтом. Це історія гангстерського клану Шелбі, діяльність якого припадає на 20-ті рр. ХХ століття.
Це хроніка сімейних та ділових стосунків, що виходить за будь-які чітко окреслені жанрові межі, бо тут і глибокий психологізм, і любовна чуттєвість, і шалений авантюризм, і драйвовий екшен.
Це також неймовірно красиво знятий серіал, у який поринаєш з головою, заглиблюєшся до останку, серіал, з яким встановлюється неймовірно сильний емпатичний зв’язок. «Peaky Blinders» – це нереально захопливі 4 сезони, кожна хвилина яких – абсолютна естетична насолода, відчути яку я, власне, і раджу.
Аріна Кравченко
Сутінкова зона
Род Серлінг, американський сценарист і продюсер, створив «Сутінкову зону» як необмежений простір для людської уяви та роздумів, метафоричний світ, в якому можлива будь-яка реальність, будь-які ідеї та думки.
Акцентуючи увагу на багатьох суспільних проблемах, проект неодноразово стикався з цензурою. Забороненими темами були расові відносини, політика та секс, але не потрібно забувати, що це світ особливий, фантастичний. Такого типу теми адаптувалися до телевізійних стандартів.
Мексиканціа, наприклад, заміняли інопланетянами, але аналогія завжди залишалася зрозумілою. Проблема війни та смерті прослідковується у більшості епізодів, бо для Серлінга вона була особисто болючою через участь у військових діях Другої світової. Окрім феноменальної інтелектуальної напруги, «Сутінкова зона» вражає діапазоном уяви та якістю знімання.
Тепер трошки про історію створення серіалу. Род Серлінг власноруч написав сценарій для 92 з 156 епізодів, перший з яких з’явився на екранах американського глядача у 1959 році. Перлиною був сам Серлінг у ролі ведучого, що запрошував до «Сутінкової зони» на початку та анонсував наступний епізод в кінці. Перезавантаження шоу відбувалося в 1985 та 2002 роках. Планується третє відродження — в 2019 році. Популярний зараз серіал «Чорне дзеркало» є результатом натхнення «Сутінковою зоною».
Я не можу згадати щось краще за це. «Сутінкова зона» заслуговує на те, щоб про неї дізнавалися та обов’язково досліджували її.
Луцька Єлизавета
#СВ_слухає
Маша
Seafret — Can`t Look Away
Mumford & Sons — Lover Of the Light
Twenty One Pilots — Cut My Lip
George Ezra — Hold My Girl
All Time Low — Remembering Sunday
Цей плейліст особисто для мене є синонімом до слів «відпочинок», «подорожі», «тепло». Він легкий, свіжий, не нав’язливий, приємний. Веселий та водночас трохи меланхолійний. Ідеальний для початку весни. Просто вмикайте, слухайте, та насолоджуйтесь!
Неля
VIDEOCLUB — Amour plastique
Chelou — Halfway to Nowhere
alt-J — Breezeblocks (Korantemaa cover)
МЫ — И смерть
Agar Agar — Prettiest Virgin
Цей плейлист я пораджу тим, кому хочеться налаштувати гармонію з собою і на певний час відсторонитись від метушні буденності. Певною мірою відчути легкість звуків та невимушеність манери виконавців. Особисто я люблю слухати ці пісні, щоб переключитись на своєрідний ідилічний настрій та відсторонитись від того, що слухаю постійно, того, що потроху набридає. Такі музичні композиції, у своєрідно незвичному стилі, можуть бути розраховані на не досить широку аудиторію. А отже можете спокійно відчувати себе особливими поціновувачами під час прослуховування вибірки.
Аріна
Keane — Somewhere Only We Know
Troye Sivan — Good Side
Lorde — Hard Feelings
The 1975 — Robbers
Lana Del Rey — Ride
Уяви, що ти їдеш на велосипедi довгою-довгою дорогою на повнiй швидкостi. Уяви, як проминаєш вологi, залитi небом поля, меланхолiйнi сосновi лiси, маленькi соннi мiстечка. Уяви, що лишень закiнчився дощ, i ти на повнi груди вдихаєш його свiжiсть, i ця свiжiсть наповнює кожну клiтинку твого тiла. Уяви, що стомлене вечiрнє сонце нiжно цiлує у щоку. Уяви, як легкий вiтерець заплутується у твоєму волоссi та вiнтажнiй джинсiвцi бiльшiй на два розмiри, що трiпоче десь позаду, намагаючись наздогнати тебе. Уяви, що женеш свiт за очi, що не знаєш, де зупинишся i чи зупинишся десь взагалi, та ти i не маєш цього знати. Уяви почуття абсолютної, тотальної свободи, що тебе охоплює. Уяви i слухай.
Ліза
Billie Holiday — Strange Fruit
Майя Кристалінська — Ніжність
Сюзанна — Сила моменту
Queen — Who wants to live forever
Рой Орбінсон — Oh, Pretty Woman
Сенс, сила, почуття — ознаки якісної музики, що викарбовується в пам’яті. Є музика, яку слухають за певним настроєм, але це інше. Хочеться дізнатися історію цих пісень, що відбувається в серці і думках виконавця. Вона живе і надихає на життя.
Лєра
ОЕ — Пори року
Granula Grace — Коло
Dodie Clark- 6/10
xxxtentacion-what are you so afraid of
Ed Sheeran- Hearts Don’t Break Around Here
Мій Топ-5 про щось легке, з нотками туги, але максимально щире. Ніби рання весна, коли дме прохолодний вітерець, але обов’язково разом з сонячним промінням, яке таки дісталось твого насупленого обличчя і ніжно його лоскоче. Якщо вам хочеться чогось абсолютно простого і водночас неймовірно прекрасного, вмикайте і насолоджуйтесь!
Даня
Гражданская оборона — Русское поле экспериментов
Аффинаж — Ягода
Діти великого міста — Живи, пока ты молодой
Быдлоцикл — Разобранная
Янка Дягилева — Нюркина песня
Набридли стандартні мелодії на типові тексти? Час спускатися в андеграунд! Нестандартні, проте знайомому кожному теми, мелодії, які ти слухав за рідними гаражами. Музика, яка створена не заради грошей, а тільки для вираження творчого “Я” митця. Така музика звісно не для всіх, проте вона такою і створювалася. У будь-якому разі варто спробувати: хтозна, може це — саме те, що ви шукали?
Місця
Блошиний ринок на Почайні
Новий сезон почався, а грошей на новий образ не дуже багато? Чи може ти фанатієш від речей, котрі старші тебе, а може й твого діда? Просто подобається естетика старого? А може ти вибагливий аудіофіл, який віддасть останні гроші за незайманий вініл прямо з коробки? Їзджай на Почайну, друже!
Речі й продавці з минулого століття, артефакти історії, винесені, спиляні, позичені на невизначений термін, аккуратно збережені лежать на дерев’яних піддонах або на клейонці й чекають свого наступного власника. Це місце також ідеальне для людей, стурбованих кризою перевиробництва – прийди і дай якійсь речі нове життя.
Тут є все: від книжок до одягу, від годинників до фотоапаратів та значків, можеш навіть станок собі тут по частинам зібрати.
Не бійся торгуватися, тутешні мешканці навмисно завжди накручують ціни, навіть пішовши ні з чим від одного, ти з легкістю знайдеш це вдвічі дешевше на іншому кінці ринку.
Проте поспішай – магія діє лише зранку (10.00 – 14.00 дуже приблизно) вихідними днями.
Як дістатися: метро Почайна, вихід з боку електричок, піти наліво, поки не пройдете книжковий ринок, ви неперевершені! Можете починати торгуватися за отой бюстик Леніна.
Данило Слюсаревський
Кафе “Моя книжкова полиця”
Якщо ви вперше чуєте про книгарні-кав’ярні, ви стільки всього втрачаєте! Як на мене, це одні з наймагічніших місць, адже саме там у мене за будь-якої погоди чи настрою з’являється натхнення і бажання щось творити. А коли ти постійно завантажений роботою чи навчанням по самі вуха, така мотивація – уже немало!
Книгарня-кав’ярня – це, власне, книжковий магазин, у якому ти можеш ходити, сидіти, іноді навіть лежати, а головне – безкоштовно читати всі книги (навіть не купуючи їх). Зазвичай там продають каву-чай та якісь смаколики, та й самі книги теж, але покупки не є обов’язковими.
А я хочу вам розповісти про таке чудове місце, як книгарня-кав’ярня «Моя книжкова полиця». Одна з моїх найулюбленіших локацій у Києві. Там завжди затишно, пахне книгами і кавою, можна повчитися і попрацювати, або просто розслабитися у м’яких кріслах з новеньким детективним романом у руках.
Якщо говорити про ціни, то книги зазвичай вартують трохи дорожче, ніж, наприклад, у Книгарні Є, а ціни на їжу такі ж, як і в багатьох кафе Києва. Персонал завжди привітний, а до консультантів можна сміливо звертатися, цікаву книгу точно порадять!
Адреси кафе:
○ Пушкінська, 7 (м. Театральна)
○ Срібнокільська, 1А (м. Позняки)
Приходьте і насолоджуйтесь!
Ольга Гунявая
“Циферблат”
Якщо ви раптом втомились від різноманітних боулів, капучів та ще купи чудернацьких слів і страв і хочете просто по-людському (чи, може, по-студентському?) спокійно посидіти і повчитись, а може вже навіть попрацювати – моя локація точно для вас!
Циферблат – це цілком і повністю антикафе і навіть трохи коворкінг: тут безкоштовно все, за винятком часу – за першу годину 54 грн, далі – по 45 грн за годину, максимальна сума за день – 200 грн. На вході ви обираєте свій «тариф», берете будильник, який задзвенить, коли ваш час сплине, і з ним впевнено прямуєте до свого ідеального місця, де б воно не було – чи на другому поверсі з купою серйозних людей, поглинутих процесом у лептопах (станете одним(ою) з них?), чи на жвавому першому поверсі, ближче до ігор та смаколиків. У сонячні й теплі дні особливо приємно сидіти в м`якенькому кріслі з хорошою книжкою на міні-терасі. Взагалі, навіть якщо у вас зовсім не робочий настрій, а ви радше шукаєте натхнення чи просто саморозвитку, теж раджу відвідати! У Циферблаті відбувається купа різних подій, проходять різні зустрічі, дискусії, розмовні клуби. Можливостей купа – тільки хапай і користуйся! Не дарма заклад позиціонує себе як “вільний простір”: тут ідеї вирують просто поряд, головне – бути на правильній хвилі, а я впевнена, вам це вдасться.
Зацікавило? Тоді мерщій приходьте за адресою: вул. Володимирська буд. 49А, м. “Золоті ворота”. Робочий графік – з понеділка по п’ятницю з 9:00 до 23:00. В суботу і неділю з 11:00 до 23:00!
Плічко Валерія
Green13
Ставши два роки тому вегетаріанцем, я почав шукати ідеальне місце, куди можна і треба ходити їсти. Foursquare підказав Green 13, котрий на Бессарабці. Сам заклад формату вуличної їжі розташувався в середині Бесарабського ринку. Така локація просто надзвичайна, адже довкола вирує життя і можна сказати, що Green 13 є його вегетаріанським серцем.
Місце з абсолютно невимушеною атмосферою, без помпезного інтер’єру, просто столик і лави, щоб швидко перекусити й вирушити у справах. Green 13 пропонує великий асортимент вегетаріанських смачних, корисних і головне поживних страв. Безперечним фаворитом клієнтів й особисто моїм є фалафель. Його можна замовляти як у лаваші, так і на тарілці з овочами. Ця страва просто ідеально підходить для обіднього перекусу. Поєднання дуже смачного фалафелю, свіжих та маринованих овочів змусить високо оцінити цю страву будь-кого, навіть завзятих м’ясоїдів. У меню є також зелений бургер, різні смачні десерти без вмісту тваринних продуктів та напої. Фішкою закладу є швидке обслуговування та кулер з безкоштовною водою. Якщо будете в центрі, неодмінно раджу забігти за фалафелем та дружньою атмосферою у Green 13.
Сергій Фірак
Come&Stay
В одному з тихих провулків від пл. Льва Толстого в бік Шота Руставелі розташована напрочуд затишна кав’ярня Come and Stay. Місце камерне, стильне і завжди багате на відвідувачів. Можливо тому, що тут все таке просте, світле і приємне.
Дизайн закладу виконаний у заспокійливих пастельних тонах. Багато рослин і різних цікавих дрібничок, які створюють загальне відчуття затишку і теплого, атмосферного настрою. Одна зі стін повністю відведена для великого і м’якого дивану, що так і вабить, аби на ньому всістись і забути про всі свої турботи. Проте це не єдине м’яке місце: на підвіконнях тут організовані комфортні місця з подушками.
У всьому відчувається вишуканий, не загромаджений зайвими речами смак: стильні навіть кавоварка і вітрина. Кава, взагалі, не єдиний напій, який тут зроблять якісно і смачно: залежно від сезону тут можна замовити смузі, лимонади і різноманітні чаї. Сніданки, брауні, чізкейки – тут кожен знайде собі щось до вподоби.
Мене Come&Stay підкупили своїм унікальним смачнющим морозивом влітку – органічне, просте, але присягаюсь – мої рецептори ще такого точно не відчували! All in all, ревізор дуже вам рекомендує завітати у цю чудову місцину за адресою: вулиця Велика Васильківська, 23B по буднях з 08:00 до 22:00 і у вихідні 22:00!
Плічко Валерія
Хармс
Їжа|Кава|Книги
Слоган цього чудового закладу звучить майже як «їсти, молитись, кохати», і не знаю, як щодо молитись, а от я точно закохана по вуха в Хармс вже з нашої першої зустрічі.
Почнемо з того, що кав’ярня. розташована в моєму улюбленому місці Києва – станція метро “Золоті Ворота”. І хоча дістатись до нього з першого разу складнувато, доводиться трохи поблукати колоритними двориками, це навіть робить його ще бажанішим, ніби така утаємничена знахідка, про яку відомо тільки обраним. Перше, що впадає у вічі – вивіска зі стилізованим зображенням обличчя Даниїла Хармса, свіжий бірюзово-м’ятний колір стін, милий компактний столик зі стільцями і червона поштова скриньки ззовні. І в цьому випадку за обгорткою сміливо можна судити, адже всередині панує така неймовірна атмосфера. Різнокольоровий кахель на підлозі, стелажі з колекцією рідкісного та особливого non-fiction, ретельно підібрана збірка платівок, а також купа естетичних журналів з усього світу (Kinfolk, Le Boussole), широкий асортимент листівок, блокнотів та постерів. Здається, там можна знайти все, що припаде до душі – від стікерів до еко-шоперів. Мене особисто Хармс не раз рятував, коли я була в пошуках ідеального подарунку. Крамниця завжди поповнюється різними прикольними штуками, тому раджу зазирнути хоча б заради цього (можна переглянути асортимент на сайті)!
Інтер’єр справді захоплює – від розмальованих стін до фортепіано, залитого воском і заставленого цікавими композиціями. На вікнах стоять квіти, на полицях старенькі фотоапарати, а в повітрі – напрочуд п’янкий аромат кави, яка тут ну дуууже смачна і тільки якісна. Помітно, що кавову культуру тут цінують і ретельно досліджують, щоразу з’являються нові й нові приголомшливі поєднання смаків. Також наявний широкий вибір різних сортів вин з чотирьох країн (є функція cork fee), великий какао-бар, класичний набір чаїв та декілька авторських напоїв. А якщо ви ще й зголодніли, будьте впевнені – тут вас нагодують правильною їжею. До речі, зовсім нещодавно у меню з’явились ліниві вареники з фермерського сиру з чорнично-м’ятним соусом. Я ще не куштувала, але впевнена, що це дуже смачно! Взагалі, моїми фаворитами є чорничний чізкейк з орео і cup of orange, та раджу вам самим прийти, знайти щось своє і пересвідчитись в тому, що це місце справді особливе. Для мене це feels like home. Працює Хармс з 10:00 до 22:00 без вихідних за адресою: вул. Володимирська 45а, метро «Золоті Ворота» (найкраще туди дістатись так: якщо ви вийшли до споруди золотих воріт, то поверніть праворуч, шукайте будівлю бузкового кольору з титанами і пірнайте там в арку, потім прямо повз будинок вчених і натикаєтесь на вивіску). Щасти!
Валерія Плічко
У Станіславського
Картини на стінах, різні стільці, мінімалістичний і затишний інтер’єр, друге життя для багатьох старих речей, атмосфера розмов про все на світі – кафе в центрі міста, де хочеться зупинити час і смакувати мить.
Знаєте чим там пахне? Апельсинами, винними прянощами і спокоєм.
Цей затишний оазис – май фейворіт місце, бо яким би не був твій день, настрій і думки, тут стане тільки краще. Це і чай з урахуванням особистих побажань, і передбачення, написані від руки на чеку, і море посмішок.
Альона Павленко
Післяслово
А якщо серйозно, то я дуже-дуже-дуже сподіваюся, що наш маленький нетрадиційний спецвипуск вийшов цікавим та корисним, бо ми справді ділилися лише улюбленими речами. Усім гарного ТСРу: читайте, дивіться гарну кіношку, слухайте класну музику, сидіть в атмосферних кав’ярнях, багато спіть, смачно їжте, тусіть з друзями, подорожуйте та просто насолоджуйтесь життям. А ми побачимося вже зовсім скоро!
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського вісника”
© Спудейський вісник, 2019
