Knocking on the dean’s door. Спудейський вісник №40 (03.12.21)
Переднє слово
Вітання дорогі читачки й читачі “Спудейського вісника”!
Сей номер особливий, бо він складається виключно з одного великого інтервʼю із нашим колегою, засновником Вісника, а зараз уже і деканом зі справ студентства НаУКМА— Глібом Кузьменком.
Якщо минулого року наше спілкування із Глібом відбувалось ще в ролі студента, то 25 листопада цьогоріч він уже відзначає рік на цій посаді. Із сим наша редакція й вітає його!
У процесі підготовку цієї шпальти дякуємо Анастасії Опрі за чудові “стокові” світлини пана декана, що гармонійно доповнюють розмову, Єлизаветі Трофименко за дизайнерське терпіння та й власне самому Глібу Кузьменку за десятки голосових повідомлень із відповідями на запитання, дуже сподіваюсь, що вони були варті всього, що ви прочитаєте далі.
Приємного читання та роздумів!
Із першими теплими промінчиками грудневого сонечка
Глібе, вітаю! Або Глібе, коли там уже проїзні?
Сергію, привіт! Думаю тоді ж коли й метро на Троєщину. Віримо, сподіваємось, колись будуть.
Як ти став деканом? Які це були обставини? Чим ти раніше ще займався у цьому відділі?
Мабуть, почалося все з того, що на 4 моєму курсі ми з пані Діаною Проценко (попередня деканка на посаді — ред.) говорили про такий варіант, щоб я доєднався до відділу на пів ставки та допомагав із різними питаннями, але на той час я цього не зробив, бо без диплому бакалавра ти можеш претендувати хіба що на пів ставки лаборанта. Іншими словами — це практично зарплата на каву. Але вже за кілька місяців я закінчив бакалаврат соціології і збирався вступати на магістратуру. Як, мабуть, і в багатьох вступників на магістратуру, це класична ситуація: я шукав роботу, яку можна буде поєднувати із навчанням. Зрозуміло, що з дистанційкою це простіше, але все ж. Побачив, що не можу просто зараз влаштуватися full-time на ті ролі, які мені до вподоби. Я міг би це зробити, якби мав до того 2–4 роки досвіду відповідної роботи і мав би вже певну репутацію, це стосувалося часто й аналітики, й HR, і деяких ролей у комунікації. Загалом, ми знову сконтактувалися з пані Діаною і зійшлися на тому, що я тепер таки можу доєднатися до відділу. Ідея була приблизно така: я орієнтуюсь у цьому середовищі, можу бути корисним у багатьох ролях (аналітика й комунікація, розвиток студентського самоврядування). Це зручно поєднувати, бо тут ти вчишся і тут ти працюєш; зрештою, коли я закінчу магістерку, у мене буде вже 2 роки досвіду роботи одразу в кількох напрямках. І взагалі, треба розуміти, що я не міг не брати участі в житті Могилянки, я б у будь-якому разі сюди совався, і цей варіант був класним, бо я роблю щось корисне для спільноти й важливе для себе.
Отож, із кінця серпня 2020 я почав працювати на посаді, яка формально називається «фахівець відділу», а ми це називали неформально «менеджер із питань студентства». Так чи інакше, я займався інфопідтримкою системи корпоративних угод та культури, допомогою самоврядуванню, організаціям і всякими іншими завданнями. Наприклад, ми запустили аналітичний напрямок. Але вже чи то в кінці вересня, чи на початку жовтня пані Діана повідомила відділу, що збирається іти з посади. І от десь уже в жовтні Тетяна Ярошенко (на той час в.о. президента) пише нам листа і каже: «Колеги, нам потрібно призначити в.о. керівника відділу, будь ласка, зголошуйтесь, хто хоче». На той час у відділі було дві людини, що працювали там на пів ставки і чия зайнятість була здебільшого в інших відділах Могилянки — практичний психолог і я. Звісно, ще був класний штат студентів-волонтерів, у тому числі Катя Кріжік, яка зараз очолює Центр САПС. Так, я погодився, і це мало бути десь на місяць, поки відбудеться внутрішній відбір і знайдуть постійного керівника, тобто потрібна була людина, котра просто зараз підхопить усі процеси й зможе це протримати.
Сказати чесно — я, випускаючись із бакалаврату, точно не уявляв, що життя так якось повернеться. Більше того, коли навіть став в.о. керівника відділу, не мав плану ставати деканом на постійній основі, але мене зустріли з такою підтримкою із боку студентської спільноти, самоврядування, старост, моїх одногрупників, адміністрації, колег із мого відділу, з інших підрозділів, керівництва Академії. Коли вже люди навколо, чия думка тобі важлива, тебе мотивують і кажуть, що ти на своєму місці, “все правильно” і “давай подавайся на цей відбір”, тоді я звісно зрозумів, що, мабуть, я потрібен тут і зараз, що потрібно бути сміливим і не можна сидіти, час відповідати за свої слова, за спільноту.
Врешті ж, не щодня тобі випадає нагода стати наймолодшим керівником відділу в університеті в межах України і, як ми зараз бачимо, ймовірно наймолодшим деканом зі справ студентства у світі.
Принаймні я шукав, гуглив — молодших поки що не знайшов. Мені на той час був 21 рік.
Мене призначили фактично як в.о. 25 листопада, а вже десь до початку січня стало зрозуміло, що залишатимусь на постійній основі. Це був цікавий період. Дуже жорстка фаза пандемії, непевність, незрозумілість, розкоординація, посунутий навчальний графік для всіх першокурсників, купа «боргів» по справах, треба розподіляти благодійну допомогу, починається звітний період — і ось ти 21-річний студент магістратури, який переживає одні й ті самі проблеми, якісь кризи одразу в двох ролях.
Я прекрасно розумів, що це буде або великий провал, що я зараз сунусь кудись і можу наламати дров, або це буде дуже цікавий прецедент і дуже класна історія, яка, можливо, змотивує до чогось хорошого мене самого та інших людей. Такі сценарії мене влаштували, і я за це взявся, точніше мене влаштовував тільки другий сценарій, але за перший у разі чого я теж був готовий нести відповідальність.
У кінцевому рахунку я пам’ятаю, що ми з пані Тетяною Ярошенко тоді ввечері мали доволі довгу розмову, коли по суті вже вирішувалось питання про моє призначення на постійну основу. Ми обмінялись думками, зійшлися на тому, які переді мною натоді стояли завдання, які в нас є бачення, що має робити відділ. По суті, я мав зайти як кризовий менеджер у цій ситуації, і я відчув, що є класна підтримка і що ці завдання реалістичні.
Як допомагає те, що ти сам студент, розуміти проблеми зсередини?
Щонайменше я відчуваю та переживаю те саме, що й інші студенти. Щось у Могилянці дуже люблю, а щодо чогось дратуюся та хочу написати гнівний пост у Фейсбук. І от ці моменти роздратування — прекрасні. Бо коли я дратуюся як студент, я йду це виправляти та створюю якийсь новий сервіс як декан. І можу навіть не лише “стати на бік користувача”, а й скористатися сервісом і побачити, чи ок, чи ні.
Ну й спілкування в студспільноті, у тих же чатах — так, вочевидь, це допомагає краще розуміти картину.
Як вдається виживати із такою кількістю обов’язків? Деканство, навчання, Вісник…
Ну, тут кілька факторів.
Перший — коли любиш людей, для яких працюєш, менше вагаєшся, менше жалієш сили та маєш більше мотивації. Бар’єри якби ламаються. Тому тут є важливі “психологічні моменти”.
Другий — я просто з дитинства звик багато працювати й вчитися, звик до “мультитаскінгу”, коли ще не знав цього слова.
Третій — у СВ, ВРС є чудові команди, чудові керівники, чудові асистенти декана, яким я можу спокійно делегувати більшість питань. Є колеги з інших підрозділів, які готові підтримати. Та й, наприклад, старости чи об’єднання студентів часом дуже добре самоорганізуються.
Врешті (і найголовніше), є неймовірна підтримка від близьких.
Рік деканства — що було зрадою, а що перемогою за цей час?
По-перше, дуже неприємна річ однозначно, що ми не бачимось офлайн. По-друге — це не щось, що трапилось цьогоріч, але стало очевидним як декану зі справ студентства — це невідкаліброваність, розбалансованість системи Могилянки, на жаль. У нас багато людей дуже добре працюють на своїх місцях, виконують свої завдання, стараються, але коли не всі гвинтики правильно підкручені, коли нема більш сучасної схеми бізнес процесів, не варто дивуватись, що щось працюватиме не так. Нам потрібно було ще давно робити серйозний перегляд, які елементи із чим повʼязані, це так потрібно й прописувати, що «якщо отут стається таке, то отам стається таке, а ще є кілька варіантів, як усе може піти». Це потрібно було робити дуже й дуже давно.
Більшість моїх зусиль цього року були спрямовані на кризовий менеджмент, на те, щоб заповнювати якісь прогалини, які були в нашій системі 5–20 років тому. Коли я кажу, що це мало бути вирішено давно, то це справді давно. Деякі питання навпаки — були прийняті раніше й добре працювали на той час, але їх учасно не оновили. Наприклад, у нас є державні іменні стипендії президента України, ВРУ, КМУ тощо. З’ясувалося, що в нас досі немає затвердженої системи, як ми на них номінуємо. Коли я почав із цим розбиратись, ми всі були трошки в шоці, що там немає чітких алгоритмів. І це вартувало нам того, що Стипендіальна комісія та Вчена рада, деканати, відділ по роботі зі студентами працювали 3 тижні в дуже нервовому режимі.
Ще одна «зрада» — ми досі не обрали президента Академії. Це дурня, яка має занадто велику ціну як для такої дурні. Коли кандидатам не вистачає лічених голосів, щоб перемогти на виборах — це якесь знущання.
Щодо перемог теж є про що поговорити! Перше — це те, що ми взагалі вистояли. Це було інколи дуже не просто, але таки вистояли: можна по-різному ставитися до дистанційного навчання, але воно працює; масової локальної мініпандемії в КМА ми уникнули; КМА організувала вакцинацію. Друге — ми здатні визнавати наші проблеми, сприймати це спокійно й виправляти це. Ми багато за цей час речей виправили. Це маленькі, але важливі перемоги. По-третє, ми показали, що навіть у дуже складних умовах можна й потрібно, важливо рухатись вперед. За цей рік ми внесли кілька класних змін. Тобто загалом як декана, цей рік був роком кризового менеджменту й наведення ладу.
У грудні минулого року ми запустили KMA Home як центральний телеґрам-канал адміністрації, а також як внутрішній сайт, з’явилось електронне замовлення довідок, з’явились електронні сервіси пов’язані з корпоративною угодою. На початку року ми уникнули кризи з гуртожитками: попри складнощі та нерви, ми поселили усіх фрешів і другокурсників, які чекали цілий рік, а також людей, що мають різні пільги. Ми за цей час змогли у дуже складних обставинах допомогти щонайменше кільком студентам і дуже сподіваюсь, що запобігли неприємним наслідкам. Зрозуміло, що з пандемією з’являється ще більше складних обставин і ми намагаємось допомогти.
Студентське самоврядування у свій час на половину вимкнулось і ми його в свій час важко й терміново перезапустили. У нас був період, коли з-поміж усіх органів самоврядування повністю функціональними були лише СК та СВК, старостат також, бо багато старост були не обрані. Але ми це зробили, мені здається, що студентське самоврядування порівняно з літом значно більш самостійно працює. Так, бувають якісь помилки, недопрацювання, але це нормальний процес: ми набуваємо імунітет і звикаємо до серйозних викликів. СВК тягнула на собі колосальну відповідальність і за рік провела 4 виборчі кампанії студпредставників. Анастасія Сербіненко, Петро Яременко й усе VII скликання Конференції студентів — це дуже смілива команда, із якою ми вивели самоврядування з анабіозу. Уявіть собі: літо, серпень, приймальна кампанія, а ми проводимо збираємося на термінові засідання онлайн.
СК мала різні періоди за цей час, але тримає рівень. СК XX скликання (команда Христини Радиш) тягнули на собі взагалі, можливо, найскладніший період, чинній СК теж дістається викликів. Старости, ради гуртожитків зараз — теж дуже молодчинки.
Врешті, розвиток Центру САПС — це одна з перемог. Це просто ракета, і одна з найкращих змін, «новинок» у КМА за останні роки, яка себе ще не рад проявить. Колеги недарма виграли першу Poltavets Award. Просто дуже, дуже пишаюся роботою Каті та її команди. Фактично, Могилянка тепер має цілий блок послуг: психологічна + соціальна підтримка.
Ти надовго з нами? На скільки там контракт?
Передусім я збираюсь і надалі працювати в Могилянці в тій чи іншій ролі. У якій саме — це вже інше питання: може бути якась керівна роль, можливо викладацька, можливо — радник президента.
Що стосується ролі саме декана зі справ студентства, в мене є мотивація працювати й далі. Частина завдань, котрі були переді мною, коли я влаштовувався на цю посаду, уже виконані, але залишається кілька справ, які я хотів би виконати до закінчення каденції. До коли вона триватиме, буде залежати від моїх життєвих обставин, від виборів президента зокрема. Коли президент вступає у цю роль, то має формувати свою команду керівників, ця людина має бути на одній хвилі з керівництвом та іншими членами команди, тому, безумовно, після виборів президента нам буде про що поговорити. Потрібно буде звірити годинники, чи ми дивимось в один бік у принципових питаннях — від цього залежатимуть інші рішення. Але, в цілому, я налаштований на конструктивну співпрацю. У мене зі всіма колегами прямі та, сподіваюсь, доволі відверті робочі відносини. У мене нема ані фамільярності, ані надмірної сором’язливості, я радий, що ми переважно спілкуємось відверто.
Які плани ще? Що зараз робиш із командою?
У мене є бачення, що в Могилянці працює правильно або неправильно. Я не поспішаю із цими розмовами, усьому є свій час. Намагаюсь ставитись до багатьох речей із терпимістю і розумію, що треба ще трошки почекати, що це тимчасово. Після виборів президента, коли в нас буде вже значно менше об’єктивних, суб’єктивних факторів, що знімають із нас якусь відповідальність, тоді й настане час про це поговорити. Важливо, щоб ми з колегами, зокрема із керівництвом академії, у цих питаннях знайшли точки дотику. Більше того, я в цьому плані сповнений оптимізму. Від цього великою мірою залежатиме, які в мене плани, але в мене є мотивація та завдання, над якими хочу працювати далі. Я намагатимусь діяти якомога більш інституційно, щоб процеси в Могилянці працювали правильно, і я думаю про майбутнє, щоб залишити деканат, на який нова людина може прийти й тут процеси відбуватимуться на високому рівні.
Щодо нашої роботи зараз і те, що я хочу до завершення своєї каденції втілити, то це перегляд системи корпоративних угод. Хочеться зробити із цього більш ігрову форму, але це в жодному разі не нівелюватиме її сенс, але форма має стати цікавішою системою бонусів та програмою лояльності. По-друге, працюємо стосовно процесів у гуртожитках, тут багато про що говорити. По-третє, це електронний документообіг, електронні подання, довідки. Мені здається більшість із цих процесів виконані, але потрібно фіналізувати. Наприклад, я дуже сподіваюсь, що в нас буде електронне подання на заходи. Також подовжуємо із вакцинацією і підтримкою при COVID-19 і заходами щодо запобігання. Далі — це інфопідтримка. Мені здається, що поки що не всі частини студентського життя і різних операційних процесів достатньо добре описані, я збираюсь якось написати гайд щодо академічних стипендій. І зрозуміло, те, що стосується виходу в офлайн, тут я зі свого боку намагаюсь робити все від себе можливе, щоб усе було безпечно і виникало якомога менше питань. Восени за декілька днів до того як вийшла постанова КМУ, що обмежила доступ до закладів освіти для здобувачів, ми з колегами підготували й затвердили з керівництвом подання щодо доступу на кампус, щоб студенти могли спокійно приходити гуляти. Й офлайн-події ми відновили, але потім з’явились законодавчі обмеження. І врешті всі наші типові процеси — психологічна підтримка, соціальна, Центр САПС, підтримка самоврядування, усе працює і все активне.
Із якими питаннями тобі можна писати о 1 ночі в телеграмі? Які в тебе думки взагалі щодо такої доступності адміністрації у соціальних мережах?
Якщо ми говоримо про позаробочий час, то тут кожна людина має встановлювати комфортні для себе межі. Хтось після 18:00 не відповідає на листи: це може бути не суперзручно для студентів, але зате людина чіткіше окреслює особисті кордони та може в робочий час мати більше сил. Хтось навпаки листується 24/7.
Я — ближче до другого випадку. Як уже казав, декан зі справ студентства має бути там, де і його студенти, якщо вони цього потребують. Це як у “Друзях” — “I’ll be there for you”.
Якщо комусь потрібна термінова допомога о 1 ночі, якщо це щось важливе та я здатен зараз допомогти, то чому ні? Я сам не раз був у ситуаціях, коли сильно переживаєш і хочеш якнайшвидше отримати якесь заспокоєння, певність, тощо. Я на 10 хвилин ляжу пізніше спати з п’ятниці на суботу, зате студент і його батьки вже зараз отримають відповідь і не будуть ще два дні нервувати.
При цьому, звісно, якщо нема ніц термінового, краще відкласти розмову до ранку. А якщо вже пишете вночі, то розуміти, що людина в цей час відповідати зовсім не зобов’язана, а може зробити це з доброї волі та ціною свого приватного часу.
Що цікавого ти помітив у спілкуванні зі знайомими, викладачами, коли вже одержав статус декана?
Я відчуваю ще більше підтримки та набагато більше уваги. Ця увага — доволі контроверсійна штука. З одного боку, я, мабуть, як будь-яка більш-менш публічна особистість, автоматично стаю мішенню для різних фейків, чуток, пліток, інколи не зовсім обґрунтованої критики, якихось особистих образ. З іншого боку, значною є все ж позитивна увага. Я на бакалавраті не дуже часто потрапляв до об’єктивів камер і взагалі не дуже активно як для публічної особи в Могилянці користувався соціальними мережами. А після деканства я побачив такі припливи підписників в інстаґрам як ніколи раніше, я потрапляю у якісь прикольні стікер паки, у якісь більш-менш доброзичливі жарти, це все круто.
А що стосується більш особистого спілкування, тут звісно є своя специфіка. Я прекрасно розумію, що вже не можу спілкуватись з новими знайомими зі студентської спільноти так, як це було кілька років тому і скажу чесно — мене це дещо бентежить. Інколи як декан я просто маю тримати певну дистанцію. Це не означає обманювати чи лицемірити. Моя роль специфічна тим, що сьогодні ти спілкуєшся зі студентами в чатику й ви обмінюєтесь голосовими, відосиками, мемами, а завтра ця людина може потрапити у якусь ситуацію, що стосується порушень і ти будеш розглядати потенційні стягнення щодо людини, з якою вчора ви ще класно спілкувались у чаті. Оце напруження між двома ролями, це, на мій погляд, складна річ і річ, до якої ти маєш бути готовим, якщо берешся до цієї справи. Я це розумів, зважував і все ж зробив свідомий вибір братися за деканство.
В цілому, я, мабуть, живу соціальне життя більш повно, ніж навіть на бакалавраті. Я спілкуюсь із людьми частіше, ніж раніше, але однаково той графік, те навантаження, кількість невеличких криз, які ми маємо наразі, не дозволяють мені, наприклад, спілкуватись, скільки хотілось би чи мати стільки дозвілля.
І зрештою, як і всі, я можу комусь симпатизувати в дружньому сенсі, можу в когось романтично закохуватись. Це все буває дуже непросто емоційно, тому що, як правило, я тримаю певну дистанцію в особистому спілкуванні. І так, це означає деколи відпускати, гасити емоції та почуття.
Також про особисті кордони людей взагалі треба памʼятати, а коли ти на посаді, так тим більше.
Зрозуміло, я не маю на увазі рівень «відповісти на сторі» чи перекинутися жартами в чаті. У цих речах я теж абсолютно щирий і щасливий, що є можу отак просто зі стількома цікавими людьми будь-коли коротенько переговорити. Але, якщо говорити про щось глибше, щось дуже особисте, то…Ну, про моє життя поза КМА дійсно знають кілька людей на всю Могилянку.
Якщо говорити про те, що не змінилося — я як був у студентських чатах зі студентських часів, то переважно в них і лишився, я дуже цьому радію, тобто це про довіру. Більше того, я зі свого боку гарантую усім безпечний простір, тобто я там на таких самих правах, як і всі інші могилянці. А якщо говорити про колег, то вони дуже добре мене прийняли від першого дня, думаю, що в них була чудова частка критики, навіть скептицизму, коли я почав працювати, мовляв: “Успіхів, побачимо, як піде”, але зараз думаю, що довіра зросла.
Як у процесі роботи до тебе ставляться колеги з інших підрозділів? Як ти шукаєш підходи у спілкуванні до них, особливо, коли потрібно переконувати?
Мені здається, що ми один до одного ставимось із належною повагою та підтримкою, але скажу чесно, що коли я вступав на посаду, я думав, що всі ці відносини будуть часто більш формалізованими, а це подекуди зовсім не так у хорошому сенсі, буває більше людського спілкування. Інколи можуть критикувати, не погоджуватись, але це ж добре, я вдячний за зворотний зв’язок як і позитивний, так і критичний. Я за цей час багато чого навчився, тому дякую колегам. Ми таким чином приходимо до більш компромісних рішень. Я зі свого боку там де можу допомагаю, навчаю, наприклад, певному електронному функціоналу, тобто так чи інакше ми всі вчимося в одне одного.
Академічне середовище воно таки академічне, тут погано працюють зазвичай різкість, брутальність або нахабність. Навіть, якщо це класна ідея, але ти її не проговорив із відповідальними колегами й хочеш із сьогодні на завтра все вже починати, то це може бути не зовсім добре сприйнято. Інколи, коли тобі потрібно погодити якусь зміну чи нововведення, то це може сповільнювати процеси, але водночас ми через кілька таких ітерацій колективним оком помічаємо якісь недоліки й виправляємо. Якщо резюмувати, тут важливо вчасно висловлювати чіткі пропозиції, дуже бажано пропозиції, а не вимоги, бути готовим брати відповідальність, бо тоді є більша ймовірність, що колеги на це погодяться, вони будуть більш чітко розуміти цю ідею. Деякі речі — це суто твоя відповідальність, а деякі речі більш візійні, стратегічні, їх краще проговорювати і було б не погано порадитись. І, звісно, тут важливо не поспішати, бажано проговорювати питання заздалегідь, якщо всього цього дотримуватись, то значно більша ймовірність, що твої ідеї будуть реалізовані.
З іншого боку, важлива (і цінується) відвертість. Коли я маю якісь ідеї, бентеги, застереження чи бажання підтримати, я звертаюся до колег прямо. Без нахабства, без надмірних емоцій, але таки відверто. І такий зворотний зв’язок цінується, і так укріплюються робочі відносини в команді. Тому що ви таким чином звикаєте проходити разом різні неоднозначні чи складні моменти та знаєте, що одне одному можна довіряти, що тут нема якогось подвійного дна чи лицемірства.
Ще зазначу, що за цей рік як декан працював із двома в. о. президента КМА — Тетяною Ярошенко й Олександрою Гуменною (із Василем Ожоганом встиг попрацювати трошки у вересні як фахівець відділу). Так чи інакше, це дуже різні люди з дуже різним стилем роботи. Але від усіх отримував й отримую важливу підтримку, і всі давали мені доволі багато свободи дії. Поки що в нас нема посади віцепрезидента чи провоста саме з питань студентської спільноти, і менеджмент покладається на рівень керівника відділу. Виходить, що декан зі справ студентства — це найближчий партнер керівника університету в цих питаннях, і тут важливо мати сильну взаємну довіру. Мені з цим дуже пощастило. Звісно ж, я дуже вдячний колегам.
Цього місяця у всіх запитуватиму про їхнє бачення портрету могилянця. Могилянець сьогодні — який він?
Це людина, яка: здатна до саморефлексії та здорової самокритики; не буде робити оціночних суджень, поки не перевірить факти; хоче зробити краще і собі, і спільноті; п’є нормальну каву; ціннісна, але розуміє, що є винятки, коли моралістом бути не варто.
Вона може спершу бути така ж розгублена, як і всі інші, в умовах кризи, але відпочине, заспокоїться й скаже: “Ок, всьо, шукаймо вже якийсь вихід”.
А ще, коли двері не відчиняються, вона спробує постукати чи принаймні відкрити їх в інший бік. А коли вимкнулося світло, спробує спершу перевірити: може, то просто лампочка перегоріла.
Дистанційка вбиває спільноту? Чому два роки стіни НаУКМА не бачили студентів? Що нарешті для цього зроблять?
Тут важливо розставити акценти. Думаю, що проблема не в тому, що у нас є онлайн-пари, я бачу проблему в тому, що в нас немає хоч якихось пар офлайн, студентських подій, навіть просто спілкування на КМЦ на великій перерві. Оця вся ситуація — не те, що вбиває спільноту, але те, що створює дуже серйозні перешкоди, які мають довгострокові наслідки. Перешкоди згодом не дозволяються повністю відчути цю спільноту.
У різні періоди був дещо різний набір факторів, чому ми не виходили довго на кампус. На початку пандемії думаю зрозуміло, тоді в цілому мало хто розумів, що відбувається. Починаючи з осені 2020 року в когось із персоналу, викладацтва, студентської спільноти були серйозні побоювання, чи зможемо ми втримати більш-менш нормальну ситуацію, якщо вийдемо на очне навчання. Це стосується і дотримання маскового режиму. Нагадую, що на той час вакцинації не було взагалі. Також лишалося питання фізичної дистанції, було не зрозуміло, як складати розклад, як поєднувати вибіркові дисципліни. Беручи до уваги все це, технічно було непросто організувати цей процес. У якісь періоди була дуже довго несприятлива епідеміологічна ситуація, принаймні в Києві. Зрозуміло, що вивести людей на навчання під час червоної зони взимку було достатньо сумнівним рішенням. Коли вже зʼвилась вакцина, Могилянка почала організовувати вакцинацію й ми змогли дозволити собі більшу свободу. Нагадую, що з вересня частина спеціальностей, принаймні першого року навчання вийшли в змішаний формат, але дуже швидко Київ перейшов у жовту зону й з’явилися зміни до карантинних обмежень КМУ, що кажуть, що ми не можемо приймати здобувачів освіти, якщо не вакциновано понад 80 відсотків усіх співробітників закладу освіти. Ми постійно між кількох вогнів: це і об’єктивна ситуація із пандемією і законодавчі вимоги, з вакцинами, і те, що одна частина спільноти каже, що треба виходити, а інша каже, що не треба виходити. З іншого боку — організаційне питання, як усе це забезпечити, щоб усі правила безпеки були дотримані й навчальний процес був реалістичним.
Ми всі можемо емоційно зриватися, злитися щодо відсутності офлайн пар, я теж інколи злюся, і я не з усіма думками колег згоден, але відповідальність у кінцевому рахунку за протидію пандемії і збереження здоров’я усіх будуть нести не студенти чи їхні батьки. Можливо, частково керівники підрозділів, але майже повністю і в першу чергу керівник закладу освіти і якоюсь мірою віцепрезиденти.
Тому, звичайно, коли підписують якісь накази, дуже добре намагаються зважити всі ці моменти й будуть намагатись перестрахуватись. Я не можу тут когось звинуватити у відсутності підстав чи нераціональності. Можна погоджуватись чи не погоджуватись. Гірше зробити точно ніхто не хоче, але й робити поспішних кроків теж ніхто не хоче. Ми всі — в. о. президента, віцепрезиденти, декани, керівники відділів думаємо про здоров’я та безпеку.
За цей час, мабуть, більшість карантинних обмежень були цілком обґрунтовані. Інколи були обмеження з боку законодавства, але я вважаю, що Могилянці треба наразі й треба було останні щонайменше пів року більш активно та сміливо шукати можливості для виходу в змішаний формат. Це стосується і адміністрації, і певної самодисципліни співробітників і студентства. Я не вважаю, що Могилянка зробила все на цьому етапі можливе, щоб ми повернулись у змішаний формат і щоб це зробили не лише перші курси. Я вважаю, що нам потрібно поборотися за те, щоб виходили ще хоча б 3 курси, але, з іншого боку, є контраргументи і я їх теж сприймаю.
Були зроблені й зараз робляться якісь правильні речі, Могилянка організовувала й організовує надалі вакцинацію співробітників і студентів. Був знайдений якийсь компроміс, щоб 1–2 рік вийшов у змішаний формат із весняного триместру, тобто якісь процеси тривають.
З іншого боку, якби Могилянка вчасно, ще до пандемії вирішила якісь свої внутрішні питання, то зараз нам було б легше — це стосується і авдиторного фонду, взагалі операційних процесів. Якби це вчасно все було вирішено, то зараз у нас виникало б значно менше питань, а вони зараз дуже ускладнюють вихід у змішаний формат.
У наказі, що стосується весняного триместру, ми всі йдемо в онлайн, якщо червона зона, а зелена та жовта — навчаємось у змішаному форматі. Цієї точності довго не вистачало, тож вдячний колегам і вітаю це рішення.
Я ще як студент у 2020 пропонував шукати якісь такі алгоритми. Бо це дає відповідь на багато питань: чи потрібно селитись у гуртожиток, їхати до Києва, коли навпаки можна поїхати додому, як планувати взагалі життя. Це не ідеальне прогнозування, але воно дає чітко зрозуміти, це важливий крок. Мені здається, що це початок достатньо позитивних змін і якщо постаратися, а ми будемо старатися, то частка змішаного навчання у нас буде збільшуватись і я думаю, що нам це вдасться.
Як декан зі справ студентства бореться з ковідом у стінах НаУКМА?
Мабуть, тут треба сказати спершу про речі, які я роблю не як декан, а як людина. Ну бо вони — найважливіші. Я вакцинувався, дотримуюся правил карантину: маски, дистанція, не п’ю з однієї соломинки з друзями й усе таке. Якщо відчуваю бодай натяк на ГРВІ, стараюся лишатися вдома.
А як декан… По-перше, ми з медичною службою та службою президента НаУКМА звертаємося до подільського медцентру й організовуємо вакцинацію для студентів, аспірантів, докторантів.
По-друге, зазвичай керівництво КМА питає мою думку, коли уточнює умови карантину в університеті, і я тут намагаюся добре зважити ризики. Зараз, коли вже більше знаємо про COVID-19, коли трошки звикли, коли є вакцини, ми можемо дозволити собі більше свободи.
Проте, наприклад, рік тому я підтримував більш жорсткі карантинні обмеження, і на той час вони точно були обґрунтовані. Наприклад, ми обмежили поселення нових мешканців на певний час. Це навряд чи були ті рішення, яким студспільнота сильно раділа. Але ситуація була складна, і треба було брати відповідальність. А восени я намагався збалансувати думки колег із адміністрації та мешканців (як можеш уявити, це зовсім не просто) і розробив Порядок прохідного режиму гуртожитків — вже трохи більш компромісні правила. Також я, скажімо, допомагав створити план дій при виявленні коронавірусу в когось із мешканців гуртожитку.
По-третє, коли хтось зі студентів у гуртожитку має схожі на COVID-19 симптоми, ми з колегами швидко мобілізуємося: житлова служба, медслужба, деканат факультету, мій відділ. Комунікуємо з мешканкою/мешканцем, інколи з батьками, пояснюємо план дій.
Урешті, у КМА є кілька сервісів і видів підтримки для боротьби з наслідками COVID-19 і пандемії. Це, наприклад, психологічна підтримка (консультації психолога), і соціальна підтримка (консультації, вебінари, зустрічі Центру САПС). Ними опікується наш відділ. Або от благодійна матеріальна підтримка при складних життєвих обставинах, зокрема й наслідках COVID-19. Тут я або координую розподіл, або в разі не дай бог критичних випадків, наприклад, можу звернутися до Асоціації випускників НаУКМА з проханням. Загалом, ми не лише боремося і з коронавірусом як хворобою, але й допомагаємо зберегти психічне здоров’я, мотивацію. Тобто студенти можуть бути певні, що ми тут і ми їх підтримаємо.
За що ти злий на студентів? У чому вони не виправдовують очікувань? Але з іншого боку… Як їх можна не любити?
Це правда, їх не можна не любити, і для мене це якась безпрецедентна любов. Але що можна було б порадити, це вміння концентруватись. Трошки помітно, що звикли до такого тік-токового сприйняття інформації, або шаблонної інформації, побудованої на якихось звичних постійно повторюваних візуальних образах. Щодо цього раджу почитати Канемана, Тверські, Таллера, Санстейна, у них про це дуже цікаво написано, зокрема Канеман «Мислення швидке й повільне». Але з іншого боку видно, що багатьом важко сприймати великі обсяги інформації, важко структурувати, важко читати великі тексти — і от над цим вмінням таки варто працювати.
По-друге, коли щось робиш, треба подумати, що це буде означати для мене й для інших людей. Не тільки тут і зараз, а за тиждень, рік, тому що наші дії інколи, коли ми не надаємо їм значення, можуть впливати на більш широкий контекст. Важливо зважувати інформацію, важливо її перевіряти, перш ніж робити висновки, перш ніж емоційно спалахнути, треба подумати, чи бачимо ми повну картину, чи це факти чи питання оціночних суджень. У нас бували неодноразово конфліктні ситуації, що можна було б вирішити на місці, або якщо вони не вирішуються на місці, то справді можна було б піти написати на Facebook і бити у дзвони. Я не люблю принцип, що в жодному разі не виносити сміття з хати, але в багатьох ситуаціях це не варто робити одразу, варто спершу спробувати розібратися на місці, дати запит чи поставити умову, щоб певну проблему вирішити.
Варто концентруватись на більш важливому, позитивному. Це не означає, що це більш важливе, а менш важливе не важливе, але пріоритети треба вміти розставити і мені здається, від цього людина в ширшій перспективі тільки виграє.
Ти як студент ФСНСТ, що думаєш про розділення факультету на два окремих?
Якщо мова йде про те, що це важко адмініструвати на суто операційному рівні, то можливо варто зробити двох заступників декана й збільшити штат деканату. Якщо мова йде про те, що на ФСНСТ зібрані декілька програм, які надто різні і їх концептуально складно поєднати, то звісно є сенс ділити факультет на два — це може бути умовний ФСН та ФСТ, інший підхід — виокремити факультет громадського здоров’я і добробуту, туди перенести психологію, Школу охорони здоров’я, Школу соціальної роботи, приблизно так. Потрібно відштовхуватись від першопричини поділу.
Якщо говорити про проблеми КМА, то в чому ти вбачаєш гострість саме зараз?
Перш за все, це розкаліброваність та розбалансованість системи, треба підійти до цього як перегляду бізнес процесів і тих самих інфопотоків, комунікації, що куди рухається і як має рухатись.
По-друге, це недостатня робота над брендовою складовою. Нам потрібно чіткіше уточнювати своє місце на ринку освітніх послуг: де ми змагаємось, а де ми не змагаємось. Ми не можемо в цих умовах сказати, що ми ні з ким не змагаємось. Конкуренція — це нормально і добре, це не означає погано до когось ставитись, просто ми маємо чіткіше розуміти, хто ми самі й на кого ми орієнтуємось. Це стосується і самих по собі програм і спеціалізацій, і, можливо, й цін за контракт і ліцензійного обсягу цих програм.
Ще одна велика проблема — це фінансування та матеріальні ресурси. Зарплати державного університету — це неадекватність. Це ніяк не відповідає тому обсягу й якості роботи, яку людина виконує. Так, ми державний університет і це на нас накладає багато обмежень, і, чесно кажучи, це гілля, яке застрягло в колесі. У нас тут є вибір: або наполягати на тому, щоб законодавство було змінено в бік фінансової автономії університетів, або прийняти те, що ми не можемо зараз це змінити й шукати в межах чинного законодавства законні, але більш креативні варіанти, як нам збільшити фінансування і як нам досягти правильного стану з матеріальними ресурсами. Наприклад, нам потрібно активніше розвивати платні послуги, тут у Могилянки іще колосально не розкритий потенціал, активніше спілкуватись із бізнесом, активніше співпрацювати із державними органами, запускати онлайн курси, сертифікатні програми, курси підвищення класифікації, можливо й postgraduate studies.
Потрібно визнати, що є виклики й в самого студентського середовища.
У нас із цією пандемією сталася така ситуація, що більшість лідерів студентської спільноти або вже випустилися, або зараз на 4 курсі.
Чудові активні й креативні люди вступили у 2018 році, на них ми покладали дуже багато надій і коли в них була можливість, вони це повністю виправдовували. Це було неймовірне покоління. 2019 рік теж виглядав дуже promising, але їхній креативний шлях пандемія обірвала посередині у час, коли вони мали розквітнути. Насправді у певній мірі так і сталося, завдяки колегам, що вступили в 2018 році у нас почався період, який ми називаємо ренесансом студентських організацій. Це значною мірою зробили саме вони. Зараз ми маємо ситуацію, коли хотілось у студентській спільноті бачити все ж більше компетентного лідерства. Я у жодному разі не кажу, що лідерок і лідерів нема, вони є і вони класні, але їх мало бути більше. Складно бути лідерами, коли вас усього кілька людей і на ваших плечах лежить величезний тягар, коли ви займаєтесь 1615 проєктами, при цьому вам ще у цей час може не вистачати підтримки, тому що є речі, які дуже складні й щоб делегувати комусь — цього потрібно навчити.
Мені здається дуже особливим і яскраво ініціативним поколінням студентів були вступники 2016 року, і ні, це не тому, що я теж тоді вступав, а були насправді об’єктивні причини. Це був найгірший час для студентської спільноти. Якби мені дали можливість обрати, щоб у 2016 році все було як було або був би онлайн і ті сервіси й СО, що є зараз, то я би обрав все ж таки те, що ми маємо зараз, навіть при всьому онлайні. Тоді було зрозуміло краще, що студентське життя офлайн, можливо, деколи було більше такого лідерського двіжу і то, не одразу. Ми прийшли в середовище, яке було трошки підзгаслим, там на той час не було стільки зручних сервісів як зараз, це був перший навчальний рік, коли запустили САЗ, опитування, ніякого замовлення довідок, навіть Office 365 не було у більшості студентів. Було кілька дійсно активних СО та було самоврядування, яке не встигло на той час іще достатньо стати на ноги, а вже мало у своєму досвіді кілька неприємних криз. У всіх цих умовах ми змушені були брати на себе відповідальність і самостійно це конструювати, створювати більшість основ студентської спільноти, що є зараз, це було побудовано між цими роками, бо наш рік не мав зручностей і контенту на той час.
Зараз у нас дивна ситуація, тому що багато сервісів є, багато СО, самоврядування функціонує, йому вдалося вистояти, але водночас ми маємо онлайн, менше очного спілкування, не так добре відчуваємо одне одного як спільнота і зрозуміло, що це не сприяє тому, щоб хтось креативив, це сприяє навпаки тому, щоб ми засинали. Багато в чому можна звинувачувати пандемію, але в таких умовах зараз ми не маємо заснути, ми не маємо із себе повністю зняти цю відповідальність. Тому я закликаю усю студентську спільноту, не тільки першокурсників: потрібно трошечки прокидатися і зрозуміти, що ми не можемо стояти на місці тут і суто спостерігати, ніяк самі не втручатися у ситуацію.
Мені здається, що саме в найскладніші часи найяскравіше проявляється лідерство.
Шостим бути? Чи коли ти балотуватимешся у президенти НаУКМА?
Нам усе ж варто зібратися врешті з силами й обрати президента Могилянки на цих виборах. Ніякої безпорадності тут нема — у 580 людей є вибір і можливість змінити ситуацію.
З іншого боку, чи буду я готовий до різних сценаріїв? Так, звичайно. Як і на останніх трьох виборах.
Я хотів би колись податися в президенти НаУКМА, але про це поговоримо серйозно років за 10. За чинним законодавством, це якраз той стаж викладання, який треба мати кандидатам. А ще до того варто було б здобути досвід, попрацювати в ролі віцепрезидента, спробувати координувати певний великий напрямок в Академії. А ще було б цікаво попрацювати десь іще, поза КМА — у консалтингу, аналітичних центрах або виконавчій владі.
У своєму статусі ти не повинен підтримувати того чи іншого кандидата в президенти НаУКМА. Водночас, хто до тебе звертається і чим ти можеш їм зарадити?
Я можу підтримувати ті чи інші кандидатури, але інша справа — це публічна позиція і випадки, коли, наприклад, студенти в приватній розмові питають: «Так а за кого варто голосувати, підкажи, будь ласка?» Я вважаю, що декан зі справ студентства несе подвійну відповідальність: перед могилянською спільною в цілому і конкретно перед студентською спільнотою. Я хотів би, щоб у студентської спільноти було більш чисте, позбавлене різного шуму середовище і для дискусії передвиборчої, і для роздумів у відносній інформаційній тиші, коли це доречно. Якби я у Facebook без якоїсь надто активної спроби агітувати просто запостив, що ось ця кандидатура — топ, навіть, якби там стояло обмеження доступу «лише для друзів», хочу я того чи ні, це був би вплив на студентську спільноту.
Я працюю на інституцію, на спільноту та стараюся будувати з усіма колегами робочі, але прямі й достатньо щирі відносини. Я намагаюся не залучатися занадто палко в деякі дискусії, коли розумію, що в перспективі це може сильно нашкодити. Вибори вже не відбулися чотири рази і ми прекрасно пам’ятаємо, як емоції горіли-палали під час цих виборчих кампаній, і пам’ятаємо, який був настрій після того. А що було потім? Було те, що спільнота у ФБ трошки почубилася, президента не обрали, а потім іще пів року треба разом працювати. Цей настрій позначається потім на командній роботі. Так, ми потім як інституція долаємо це все і втримуємо ситуацію, але це все одно стресові моменти. Можливо, це особливо стресово саме тому, що КМА, окрім професійних зв’язків, будується ще на чомусь значно більшому. Це ж не перебільшення, коли ми говоримо про академічну родину. Я обираю у цій ситуації робити те, що мені, сподіваюсь, вдається більш-менш непогано — це підтримувати баланс у спільноті, будувати мости, бути тією стороною, яка готова спілкуватись і не буде створювати ще більшої поляризації ніж вона природним чином складається на виборах.
Про ті речі, які хочеться сказати, ми з колегами зазвичай прямо й безпосередньо спілкуємось: якщо мені хочеться про щось висловитись, то я про це висловлююсь. Загалом будь-хто з кандидатів може до мене звернутись і я переконаний, що нам буде про що поговорити. Вітаю такі розмови, обмін думками, дискусію; якщо я зможу десь підказати, я обов’язково спробую підказати. На минулих виборах воно десь так і було. На щастя, за цей час я не пам’ятаю випадків, коли було небажання спілкуватись — ми навпаки дуже цікаво й конструктивно обговорювали стан справ у Могилянці, десь погоджувались, десь ні, але зрештою, я думаю, це всім пішло на користь. Врешті, я хочу бути другом і партнером. А друзі й партнери мають підставити плече тоді, коли потрібна підтримка, і не створювати теплої ванни тоді, коли навпаки треба освіжитися й прокинутися.
Це інтервʼю як підсумок твого року перебування на посаді, а якщо глобальніше, то й всього 2021 року в Могилянці, бо на дворі грудень. Що ти можеш побажати могилянцям на майбутнє?
Фокусуватись на важливому: здоров’я, час із близькими, спілкування та смаколики (час безалкогольного глінтвейну). Та й це стосується не лише могилянців, а всіх-всіх. Ну й та: вступити в новий рік як у новий етап для Могилянки — із президентом, мотивацією та сміливістю.
Редактори: Катерина Крючкова, Поліна Ковальова, Ілля Рудійко.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
