Octobris alium. Спудейський вісник №20 (13.10.20)
Що таке психічне здоров’я та як про нього дбати?
▼
Поговоримо про мистецтво довершено
▼
Ілюзіон: “І будуть люди”
▼
Дівчата можуть усе!
▼
Кричати! Кликати! Горіти!
Що таке психічне здоров’я та як про нього дбати?
В останні кілька місяців, ви, напевне, не раз відчували тривогу, страх, роздратованість, агресію, перенасиченість негативними новинами в інформаційному просторі, самотність, ізольованість, фізичну та емоційну втому від онлайн та дистанційної форми навчання тощо. Насправді під час карантинних обмежень багато молодих людей в усьому світі відчували те саме. Кожен намагався справлятися з цим по-своєму, з огляду на знання і досвід — свій, фахівців, або ж отриманий з соціальних мереж. Чесно скажу, що як ті, хто навчається, так і ті, хто викладає, проводить семінар, конференцію тощо («по інший бік екрану»), переживають однакову втому, виснаження, ізольованість.
Що радять фахівці з приводу того, як дбати про психічне здоров’я за таких умов?
- Дбайте про інформаційну гігієну: довіряйте лише перевіреним інформаційним джерелам; робіть перерви від перегляду, читання повідомлень у соціальних мережах, обмежте перегляд відео матеріалів, які можуть викликати посилення тривоги, страху, агресії.
- Піклуйтеся про своє тіло. Активно рухайтеся, споживайте здорову їжу, регулярно робіть фізичні вправи, дбайте про повноцінний здоровий сон.
- Виділяйте час для заняття хобі, відпочинку. Займайтеся тим, що вам подобається, й обов’язково регулярно плануйте відповідний час для цього.
- Підтримуйте соціальні контакти, стосунки з близькими людьми, дбайте про взаємну підтримку. Спілкуйтеся з іншими людьми — з тими, кому ви довіряєте — про ваші проблеми, про свої відчуття. Підтримуйте інших — і словом, і діями, якщо потрібно, й у вас є така можливість.
- Продумуйте орієнтовний розпорядок дня з врахуванням усіх побажань вище, й намагайтеся більш-менш дотримуватися його: структурування діяльності допомагає знижувати рівень тривоги, стресу, сприяє збалансованому режиму дня, а, отже, й позитивно впливає на ваше психічне здоров’я.
- Якщо відчуваєте зростання занепокоєності, тривоги, стресу, спробуйте знайти щось, що б допомогло заспокоїтися: дихальні вправи на релаксацію (є багато прикладів в інтернеті), вправи на «заземлення», медитації, різні фізичні вправи, йога тощо.
- Вчіться керувати власними думками, емоціями, поведінкою, через розуміння так званого когнітивно-поведінкового трикутника: продуктивна думка формує позитивну емоцію, яка, в свою чергу, формує нашу продуктивну поведінку.
- Якщо вказані вище способи не допомагають, зверніться за професійною підтримкою до фахівців у вашій громаді. Можна також звернутися до фахівців української онлайн платформи «Розкажи мені»: https://tellme.com.ua
Що ж таке психічне здоров’я?
За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), психічне здоров’я — це стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, в якому людина реалізує свої здібності, може протистояти звичайним життєвим стресам, продуктивно працювати і робити внесок у суспільство.
Що можна вважати проблемами психічного здоров’я? Це не лише ті проблеми, з якими зазвичай, вже на етапі загострення, звертаються до лікарів — психіатрів. Це можуть бути стрес, депресія, тривога, суїцидальні думки і настрої, зловживання хімічними речовинами (те, за допомогою чого намагаються зазвичай долати усі попередньо вказані проблеми), розлади харчової поведінки та інші.
Щорічно 10 жовтня відзначається Всесвітній день психічного здоров’я — задля підвищення рівня обізнаності про проблеми психічного здоров’я та мобілізації зусиль на підтримку їх вирішення. Цього року Всесвітній день психічного здоров’я присвячено темі «Психічне здоров’я для всіх: більше інвестицій — більше доступу». І мова йде не лише про інвестиції фінансові — так, звичайно, вони дуже потрібні. Остання стратегія ВООЗ має, наприклад, амбітну мету охопити послугами близько 80% людей з проблемами психічного здоров’я. «Як саме?» — запитаєте ви. Якраз за допомогою збільшення доступу до послуг, і не лише через безпосереднє їх фінансування, а й через навчання різноманітних фахівців медичних і немедичних спеціальностей, які працюють з людьми на рівні громади, включно з соціальними працівниками.
Проте інвестиції — не лише про фінансове. Це про те, що кожен з нас може вкладати щодня, щотижня, щомісяця, щороку у психічне здоров’я своє та інших. Те, що ви можете зробити для себе, друзів, близьких людей, і загалом для громади, у якій живете. Бо насправді у сфері психічного здоров’я існує стільки міфів, упередженого ставлення, стигми, що роботи вистачить усім — і фахівцям, і тим, хто працює з людьми, але не є психіатром чи психологом, проте щодня бачать навколо себе різних людей, зокрема, й тих, кому може бути потрібна підтримка і допомога.
Найкращий спосіб поширювати знання й долати міфи — через власний приклад. Тому інвестицією кожного з вас може стати як виділений час для відпочинку, хобі, так і час для того, щоб просто поговорити з іншими про їх проблеми, і дати зрозуміти, що вони не самі. А можна спланувати й провести власний просвітницький захід — для друзів, рідних, знайомих, і в такий спосіб інвестувати у психічне здоров’я громади, у якій живете.
Що саме ви можете зробити для власного психічного здоров’я та ваших близьких?
Якщо діяти за принципом «свій до свого по своє», то стовідсотково варто спочатку дізнатися про кращі практики від своїх. Так, щороку студенти Школи соціальної роботи імені професора Володимира Полтавця НаУКМА на основі кращих практик створюють тематичні інформаційні відео та постери. Шукайте цьогорічні на фейсбук сторінці
Школа соціальної роботи НаУКМА /School of Social Work NaUKMA. Тут можна відвідати віртуальну виставку ‘Sharing is Getting’, організувати власну Zoom Corona Party, віднайти свій спосіб подружитися з власним психічним здоров’ям тощо.
Якщо шукаєте детальних тематичних інформаційних матеріалів всеукраїнських та міжнародних організацій, зверніть увагу:
- як дати собі раду з викликами пандемії та інші цікаві матеріали від фахівців Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії: https://preview.mailerlite.com/d7k7a2;
- коли слід звернути увагу на своє психічне здоров’я та що з цим робити; перелік гарячих ліній для людей, які шукають допомогу тощо — у матеріалах від міжнародного проекту «Психічне здоров’я для України»: https://www.mh4u.in.ua/;
- інформаційні матеріали про психосоціальну підтримку в часи пандемії та карантину від Товариства Червоного Хреста України: https://www.facebook.com/psp.tchu/posts/1209193816129201;
- матеріали щодо психічного благополуччя, психічного здоров’я та COVID 19 — від ВООЗ: https://www.who.int/news-room/feature-stories/mental-well-being-resources-for-the-publiс; https://www.who.int/teams/mental-health-and substance-use/covid-19.
Поговоримо про мистецтво довершено
Осінь — золотавий час теплих зустрічей у кав’ярнях, меланхолійного настрою, бажання слухати нав’язливу мелодію у навушниках, йти безлюдними вуличками і десь у подвір’ї ненароком почути такі знайомі, просто життєво необхідні ритми поезії. Це час, коли кожен потребує діалогу, але не той, що просто вимагає фізичної присутності людей, а такого, що об’єднує думки, електризує погляди і запалює серця одним запитанням: «Поговоримо про мистецтво?».
11 жовтня о 18:00 вся молода митецька плеяда була зібрана в стінах літературно-митецького клубу Х.Л.А.М. Поети, музиканти, декламатори, певним чином навіть актори були зібрані під одним відкритим небом на романтичному подвір’ї арт-кафе. Це були митці з абсолютно різними світами: від колючої драми до палкої сатири; від домінантних мажорів до ніжного тендітного мінору, від рідних українських складів до іспанських palabras. Але хто зміг об’єднати таких особливих, але водночас нереально схожих людей на одній сцені? Організаторка і авторка творчого вечора «Поговоримо про мистецтво?», талановита поетеса, студентка Української філології 2 курсу, неймовірно харизматична дівчина з полум’яним волоссям — Ольга Духота.
Як з’явилася концепція «Поговоримо про мистецтво»?
Колись я була дівчинкою, яка не вміла художньо писати українською мовою і презентувати свої думки. І колись ця дівчинка дуже хотіла, аби з нею поговорили. Що дівчинка могла зробити? Звісно — написати про це вірш. Він починався з репліки «Поговори зі мною про мистецтво». Цей вірш якось особливо зайшов моїм 30 (на той час) підписникам каналу і це «поговоримо?» стало вже частиною мене. Досі дехто каже — «Це моя улюблена твоя поезія!», хоча це й не зовсім то й поезія. Зараз, коли я вдруге проводжу вечір з назвою «Поговоримо про мистецтво?» я вже справді можу сказати — ці слова стали частиною моєю душі та (не)свідомості.
«Поговорили про мистецтво. І не тільки про нього. Я духмянію поетами… Дешевими цигарками, гарними шибениками, якоюсь мурдою, яку пропонує мені панія Гелена. Напій гуркітливо булькає в різбленій карафі, йой, клечення рук, обійми любих друзів. Кревні люди. Фатальні поети.І…Я.» (Рената Кишко, ФГН -1)
Перший творчий вечір «Поговоримо про мистецтво?» відбувся 26 серпня. І не зважаючи на майже кінець літа, карантин не минав і всі знаходилися в творчому кризі та хаосі після «такої» весни і «сонячних канікул». Звідки з’явилося натхнення та мотивацію все-таки реалізувати ідею?
Довгий час в мене на інстаграм сторінці в шапці профілю було два слова — сумбурно та хаотично. Бо всі мої ідеї, рішення, плани та мрії виникають лише так. Задум був давно, як тільки карантин трохи послабили і ситуація стала стабільнішою, але мені патологічно не вистачало впевненості в собі та в своїй творчості. А от переродження задуму в мету сталося на даху в Одесі, коли я завдяки деяким неймовірним людям врешті-решт хоч трохи зрозуміла, що слова: «Оля Духота, ти вмієш ПИСАТИ» — це не лицедійство. З поверненням у Київ я загорілася ідеєю настільки, що часом здавалося, що всесвіт допомагає мені з утіленням всіх намірів.
«У мене немає колосального (читати: майже ніякого) досвіду виступів на творчих вечорах, тому “Поговоримо про мистецтво?” де-факто був для мене дебютом. Не намагатимуся дати оцінку цьому дебюту, але поговорили про мистецтво дуже добре. Говорили гучно, артикульовано, говорили про мистецтво індивідуальне й різне. То був вечір, який вартий того, аби спіймати його на плівкові світлини (що я, до речі, старався зробити) і зафіксувати в спогадах. Коли буде наступний?»
(Ілля Рудійко, ФГН — 3)
Ти власноруч модеруєш увесь вечір, запрошуєш гостей, створюєш список митців, розробляєш тематику, дрес-код, але, хто ці люди, які творять «за сценою для дива на сцені»: музика, фото, сторіс. Розкажи про свою творчу команду?
Насправді я маю велику проблему з абсолютним невмінням делегувати комусь завдання, бо досі керуюсь думкою: «Хочеш щоб все було добре — зроби сам». Воно добре то виходить, але ціною моїх нервів, недоспаних ночей, смикання очей і зірваного голосу. Ця звичка — величезна біда для організатора, проте я повільно, але впевнено з цим борюся. Щодо моїх фантастичних помічників — в мене їх троє. Фотографка Вероніка (@1984.05.01), звукорежисер Нік (@nick_truchin) і Аліна (@halepa._), яка допомагає мені вести інстаграм проекту. Звісно, найпрекрасніше в них те, що вони давали мені неймовірну підтримку, без якої б я просто опустила б руки на першій же невдачі.
«Це був один з найкращих вечорів в моєму житті! Чудові люди, неймовірна атмосфера, прекрасні вірші і музика. Стільки талановитих людей вдалося зібрати в одному місці, всі такі чарівні і унікальні. Я була найщасливішою в той момент, хочеться заплющити очі і повернутися в ту атмосферу. Перш за все хочу подякувати організаторці Олі, та її маленькій команді: фотографці Вероніці, яка створює неймовірні кадри на вечорі, та Нікіті, який відповідає за звук, та деякі технічні чтуки. Дякую, що даруєте нам такі яскраві емоції! Також дякую хламу за те, що даєте можливість організувати наше дійство в вашому затишному закладі. І звичайно ж я дуже вдячна публіці! Саме ви створили цю атмосферу, в яку хочеться повертатись ще і ще. Ви всі — неймовірні!»
(Аліна Халепа)
Існує думка, що на твоєму вечорі лише «Могилянська тусівка», проте я бачила дуже багато мисткинь та митців із інших навчальних закладів Києва та навіть міст. Чи збираєшся ти розширювати масштаби своєї поетичної спільноти, чи все-таки зберігатимеш камерність заходів?
Мені не подобається думка, що всі поети та інші митці — меланхолічно-драматичні відлюдники, які лише й те роблять, що п’ють дешевий алкоголь і не спілкуються ні з ким зі звичайних «смертних», бо вони ж «ЯПОЕТИ» (читати претензійно й з пафосом) . Часто чула, що немає жодного сенсу в подібних «об’єднаннях» та «спільнотах», бо справжні митці — творять наодинці. Будемо відвертими — це не більш ніж черговий стереотип про творчих людей, який лише заганяє в якісь рамки. Тому скажу особисто — я бачу сенс в спільноті і її розвитку. Камерність навряд чи колись зникне! А люди, насправді, зовсім не тільки з КМА, я навіть думаю, що загальна кількість Могилянців менша, ніж інших гостей та авторів.
«Того вечора я випив найдорожчий джин-тонік в своєму житті. Було дуже багато обіймів. Я впустив на землю чужі окуляри і залишок вечора дивився на чиюсь тоненьку ногу у грубому чоботі.»
(Вінстон)
Як тобі вдалося все-таки зорганізувати подію, попри карантин, погодні умови і питанням кількості людей на заході з власниками локації в період «помаранчевої зони»? Бо ці питання є досить вагомими і, як мені відомо, другий вечір треба було переносити.
Другий захід за організацією вийшов трохи складніший, просто через обставини, що складалися зовсім не на мою користь. Взагалі, планувалося провести творчий вечір 7 жовтня, але ще з 1-го числа я постійно моніторила прогноз погоди і ледь стримувала сльози, бо мала бути злива, під час якої звісно ніхто не зможе перебувати у дворику Х.Л.А.Му. Але я вирішила спитати в організаторів самого закладу, чи немає у них випадково вільних дат найближчого тижня і — о, чудо — 11 жовтня було не зайнято жодним івентом. Це для мене був і шок, і радість, і все на світі в одну секунду. Я категорично не хотіла проводити творчий вечір всередині закладу, а не на терасі, бо там, на жаль, дуже мало місця, і я не хотіла наражати людей на небезпеку під час складної епідемічної ситуації. Тож питання відкритого простору було принциповим. І воно вирішилося! Захід перенесли на 11 жовтня, всі охочі прийшли, погода була чудова і всі дотримувалася необхідних обмежень за можливістю.
«Зазвичай щотижня дошки оголошень біля Могилянки вкриваються десятками афіш-анонсів різноманітних творчих подій, і зараз в умовах карантину цього надзвичайно бракує. Творчий вечір “Поговоримо про мистецтво” був своєрідним зануренням у звичне студентське життя з читаннями поезії, новими й відомими усім піснями, з мистецтвом та розумінням. З відчуттям, що тебе не просто слухають, але й чують. З людьми, чию творчість хочеться слухати ще й ще».
(Катерина Осипчук, ФГН — 2)
На першому творчому вечорі був вільний формат одягу, проте на другий захід ти ввела дещо «новинку-перчинку» — дрес-код. Розкажи про це нововведення-ідею. І якщо не секрет, чи плануєш надалі ти створювати вечори тематично, чи зрештою залишиш «класику»?
Загалом — я просто хотіла додати ще більше естетики і натхнення вечору, об’єднати людей не лише творчою хвилею, а і дрес-кодом. Бажаний стиль був чимось «бітницьким», «вінтажним», «класичним» і визнаю, гості виглядали фантастично. Доводилося докладати зусиль, аби не закохатися в кожну людину на сцені. Ідея з тематичністю мені сподобалася, це додає певного антуражу і налаштовую на необхідний «вайб». Скажу по секрету — дуже хочу зробити тематичний захід до Геловіну, але це так, лише чергова ідея. Вірші в костюмі Аліси в країні чудес чи клоуна з «ВОНО» мені здається, що поки ще ніхто не читав.
Поки я писала ці слова — справді наче повернулась на ту імпровізовану сцену і знову щось розповідала своїм, якщо чесно, шалено схвильованим голосом. Мені дуже важко прорефлексувати цей вечір, а можливість передивлятися десятки історій з виступами неймовірних виконавців та авторів лише ускладнює це завдання. Найпрекрасніше в цих заходах — усвідомлення кількості талановитих людей навколо себе. Починаєш розуміти, що дарма сподіватися, що наші вірші друкуватимуть в підручниках, а пісні навряд чи співатимуть в школах. Ми створюємо мистецтво нашого часу. Можливо, саме ми — майбутні бітники чи озерники 21-ого століття? Чи може наша творчість стане якимось культурним феноменом? Хочеш дізнатися — приходь. Почуй нас. Ми поговоримо про мистецтво.
Ілюзіон: “І будуть люди”
Історики не дуже полюбляють дивитися історичні фільми. Не тому, що потерпають від перенасичення предметом. Ні, просто в око одразу впадають хиби роботи художників-декораторів, сценаристів та режисера. Це завжди стається мов би саме по собі. Наприклад, коли бачиш карту сучасної Україні у фільмі про 1918 рік, враження від перегляду почасти псуються. І як же осібно тут стоїть історична сага «І будуть люди», прем’єра якої відбулася 14 вересня. З перших кадрів стрічки глядача переносять у селянський світ початку ХХ століття. І жодна деталь не вказує на те, що десь втрутилася рука сучасності.
Уся розповідь ґрунтується на однойменному романі Анатолія Дімарова. Свого часу цензура вирізала понад 400 сторінок твору, що, однак, не применшило його літературних якостей. Дія твору розгортається на Полтавщині у перші десятиліття після встановлення радянської влади. Основні сюжетні лінії і лягли в основу серіалу.
Режисер Аркадій Непиталюк провів навсправжки титанічну роботу з відтворення того суспільства, яке ми назавжди втратили. Стрічка просякнута духом епохи, і глядач від першого і до останнього кадру відсуває цей дух десь поряд. Тут немає розлогих романтичних ліній чи урапатріотичних сюжетів. Кожна з дванадцяти серій — історія про людину з села, чий плин життя порушили буремні події початку ХХ століття. Водночас усі вони доволі вдало переплетені в єдиному сюжеті, що мотивує дивитися далі і далі.
Окремо варто відзначити гру акторів. Остап Дзядек, Віктор Ажнов? Акмал Гурєзов та Олена Борозенець, які зіграли головних героїв, настільки вжилися в свої образи, що їх доволі складно уявити поза ними. Особливо добре це вдалося Віктору Ажнову (Володька Твердохліб). Ти настільки ненавидиш цього персонажа, що раз-по-раз дивуєшся, як можна так вишукано грати. Важливу роль тут зіграла і операторська робота. Глядач може вловити кожен порух, кожну емоцію, що виникає на обличчі героя. Ефект присутності не полишає ні на мить. Підсилюють це відчуття чудово відзняті сільські краєвиди. Раз-по-раз виникає бажання перенестися туди і насолодитися тією красою.
Поряд з барвами природи розкривається трагедія людських доль. Кожен з героїв — звичайна людина, якій не пощастило потрапити в незвичайні обставини. У кожній серії постає новий, неоднозначний досвід пристосування до цих обставин. Автори доволі вправно руйнують будь-які сподівання на ідилію, щоразу виводячи глядача із зони комфорту. Однак при цьому бездоганно тримають інтригу, хоча, здавалося, від початку відомо, чим усе завершиться. І це заворожує. Подекуди глядач може відчувати огиду, подекуди — відразу, подекуди — страх і небажання споглядати, як усе руйнується. Проте сюжет побудований настільки зв’язно, що бажання додивитися постійно переважає.
Поза тим, перед глядачем постають дійсно живі персонажі. У них немає ні суто негативних рис, ні суто позитивних. І завдяки цьому завжди можна зрозуміти їхню мотивацію. Селян почасти звинувачують в аморфності та мінливості політичних поглядів, що, зокрема, призвело до поразки української революції 1917–1921 років. Однак автори картини майстерно показали, наскільки складно було зробити притомний вибір у часи нестабільності. Селянин хотів вижити, а тому мав пристосовуватися. Зараз легко говорити про те, що заздалегідь було відомо, чим усе завершиться. Але кожен герой серіалу показує, що в той час це було геть не очевидно. І глядачеві лишається лише співчувати персонажам, які до останнього намагаються зберегти свою гідність.
Водночас у стрічці постає й інший бік існування селянського суспільства. Воно є напрочуд консервативним у своєму повсякденні. Роль жінки зводиться до народжування дітей та виконання хатньої роботи. Сильних жінок не розуміють, а тому не дають їм розвиватися. Однак вони продовжують боротися за своє щастя, що глядачеві доводиться раз-по-раз дивуватися їхній мужності. Ба більше, ці жінки у часи найбільшої скрути беруть ініціативу у свої руки і намагаються самостійно утримувати сім’ю. Такі сюжети викликають лише захоплення якісною роботи акторок, які змогли передати усі відчуття своїх героїнь.
Єдиним персонажем серіалу, зображення якого викликає питання, є радянська влада. Звичайно, вона не оприявнюється у вигляді одного героя, але назагал постає монолітним елементом. На жаль, сценаристи не відмовилися від традиційного прийому зображення антагоніста. Радянська влада говорить російською мовою. Такий не викликав би заперечень, якби і представники царської влади говорили російською. А так виходить, що в навчальному закладі Російської імперії навчали українською мовою. Щоправда, автори все ж вдало показали контраст між вищими органами влади, які назагал комплектувалися з росіян та євреїв, та низинними ланками, де посади обіймали переважно українці. Євреї у партії — теж окрема історія, що розкривається на прикладі долі Григорія Гінзбурга. Попри всі свої позитивні якості, він залишається чужим і для селян, і для партійних функціонерів. І в тому теж своєрідна трагедія людини, яка прагнула вивищитися над життєвими обставинами.
Щомиті людина має робити якийсь вибір. Подекуди від її рішення може залежати доля інших людей. Почасти все вирішує один випадок, що може кардинально змінити картину. У такі моменти здається, що землю вибивають з-під ніг, і втримати рівновагу доволі складно. Однак наскільки важливо залишатися собою у мінливі часи. «І будуть люди» чудово розкривають усю палітру неоднозначностей. Про це їхня історія.
Дівчата можуть усе!
За даними ООН, кожна четверта дівчинка віком від 15 до 19 років не має ні освіти, ні роботи, ні професійної підготовки, а кожна третя жінка світу була жертвою фізичного чи сексуального насильства. Аби привернути увагу до цього питання, у грудні 2011 року ООН проголосила 11 жовтня Міжнародним днем дівчат.
Темою першого Дня дівчат 2012р. стала проблема ранніх шлюбів, адже вони порушують права людини: значно обмежують свободу та позбавляють можливості здобути освіту й реалізуватися професійно. Наступного року День був присвячений інноваціям у дівочій освіті, а темою третього Дня стало розширення можливостей дівчат як спосіб розірвати коло насилля. 2015 року учасники події мали можливість передбачити, яким буде світ у 2030 році завдяки дівчатам-підліткам. “Успішні дівчата — успішні цілі”, — проголосили на п’ятому Дні дівчат 2016 року. Тема наступного, шостого Дня була ще цікавіша: тоді розглядали можливості дівчат до, під час та після криз. А 2018 року подія привернула увагу до розвитку навичок та розширення суспільного впливу дівчат. Минулоріч День був присвячений сексуальній та репродуктивній свободі, адже кожна з нас сама творить власне життя й сама вирішує, яких життєвих цілей бажає досягти.
Цього року свято набуло величезного розголосу, адже з цієї нагоди дівчата по всьому світу матимуть змогу посісти керівні посади у громадській та політичній сфері — наприклад, уряд Фінляндії на один день очолить Аава Мурто, шістнадцятирічна фінська активістка. Тема Дня — “Мій голос, наша майбутня рівність” — закликає сприймати дівчат як повноцінних членів суспільства, спроможних брати на себе відповідальність та ухвалювати важливі рішення.
Не повинно бути професій, недоступних для дівчат. Кожна має право на власний вибір. Кожна заслуговує на щасливе життя, і наше завдання — руйнувати стереотипи та розривати коло насильства. Міжнародний день дівчат покликаний нагадувати про це, адже дівчата можуть усе.
Кричати! Кликати! Горіти!
У мить коли я перетнула поріг першої кімнати, вагаюсь сказати, що ж здивувало тоді більше : різноманітність форм та незвичні поєднання кольорової палітри, кількість фільмів, що вийшли у прокат у той час, чи те, що оформлення зали нагадувало експозицію у Tate Modern.
У двох залах представлено 100 кіноплакатів, створених українськими художниками до вітчизняних та зарубіжних кінострічок у період 1920–1930х років. Поринути у тогочасну атмосферу та сформувати цілісне уявлення про кінорекламу як індустрію допоможуть архівні документи: буклети, листівки, реклама у газетах 1920–30х років, автентичні ряди стільців з кінотеатрів, які не є експонатом, та оригінальні фрагменти художніх чорно-білих фільмів.
Попри значні тиражі, більшість плакатів збереглася у невеликій кількості, а деякі з них є чи не єдиним свідченням існування стрічок, що вважаються втраченими. Незважаючи на різноманітність кіноплакатів за стилем написання, кольоровою гамою та акцентами кінокартини, більшість з кіноафіш — альтернативний погляд на один фільм. До речі, свого часу кіноплакати сприяли зародженню та творенню чорно-білих німих фільмів чи навіть перших звукових кінокартин. Сьогодні ж малюнки, що кличуть і горять, вважають не лише кінодокументом, а й самостійним културно-мистецьким явищем, що заслуговує уваги глядача та детального вивчення.
Мене щиро здивувало, що плакати з радянською пропагандою чітко вимальовувалися в моїй уяві на вулицях міст та сіл, де звичність “кричущих” малюнків була сформована їх великим тиражем, однак, мені не вдавалося уявити кіноплакати деінде за межами цього залу, без рамки і гарного освітлення, а тим паче у великій кількості, які б на вулицях конкурували за увагу глядача. Соромно визнати, однак для мене радянська культура знищила будь-які можливості для креативності, експериментів та краси ще у шкільні часи, коли зі сторінок підручників на мене дивилися плакати агітаційного характеру поруч з розповідями злиднів, тому й асоціювалася культура з колгоспом, жінками у червоних хустках та знаряддям праці у руках.
Контраст кольорів та сміливість художніх рішень захоплює експериментальністю, ідейністю, нестандартним поглядом. Яскравість вражає вдічі більше після усвідомлення кольорів кінострічки : вона чорно-біла. У сучасному світі, коли трейлер пропонує цікавішу картинку, ніж фільм є загалом, людина відчуває себе ошуканою та справедливо розчарованою.
У випадку з кіноплакатами — захват лише зростає, адже це фантазія автора, його здатність розгледіти деталі та доповнити самому їх зміст за допомогою кольорів, шрифтів, плановості, незвичних форм тощо. Кожен охочий може подумки наповнити кінострічку своїми кольорами, наче дитячу розмальовку. Саме тому я намотувала дивні кола по залах аби порівняти кіноплакати до одного фільму, бо кожен акцентував на певних деталях, які здавалися незначущими для іншого автора.
Осягнути все це розмаїття української кінореклами 1920–30-х років можна до 18 жовтня у Довженко-Центрі.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
