Oh, what a year. Спудейський вісник №45 (31.12.21)
Різдвяний квартирник від КУТа або “Коли уже третя?”
▼
Готуємо святкове печивко та синабони
▼
Екранізації магічного світу Джоан Роулінг — 20 років
▼
Дивимось кіно: as long as there’s Christmas
▼
Спудейські різдвяні оповідки
Переднє слово
Привіт!
Цьогоріч наш корабель дістався свого місця призначення у 2021 році. Рік, який потребував наших зусиль, щоб вистояти. Ці зусилля щодо навчання, стосунків, виборів президента — усе це нас постійно тримало в напрузі. Але ж ми вистояли, подивіться. Час хоч і не простий, пандемія, менше контактів, але ми знайшли можливості спілкуватися з нашими читачами, щоб відкривати їм Могилянку. Авторки та автори добирали слова, щоб описати те, що ми так щиро любимо.
Позаду ми залишаємо 45 випусків. Вісник як головний могилянський ЗМІ стояв поруч із вами у найвідповідальніші миті цього могилянського року. У нас були вибори, був TEDxNaUKMA, були квартирники, був День Академії, були гори! Підкорили вершини — ми! Ми — Вісник! Ми — Могилянці!
Сим випуском логічно завершуємо рік та висловлюємо вдячність усім читачкам і читачам, що довірились нам і читали нас щотижня. Ми сходимо над бурсою завдяки вам.
Не можемо більше відтягувати й оголошуємо переможців двох останніх конкурсів історій, що ми проводили цьогоріч. Переможцем конкурсу страхітливих історій стає Артем Новак, його оповідання «Робота над помилками» стало найкращим. А в цьому випуску подаємо різдвяні оповідки в оригінальному варіанті. Вважаємо, що тут кілька гідних робіт і ви можете самотужки із ними ознайомитись далі у випуску. Хочемо виділити як переможницю Орину Челакову з історією «У пошуках солодкого». Вітаємо!
До зустрічі у новому році. Несемось, адже далі цікавіше й більше.
Oh, what a year…
Різдвяний квартирник від КУТа або “Коли уже третя?”
Уявіть — морозний зимовий вечір, проведений у затишній компанії однодумців, сяйві гірлянд та гомоні новорічної музики. Усе це про різдвяний квартирник від КУТа, що завдяки духу святкової щирості та безтурботності навколо, залишив, я гадаю, приємний слід у спогадах кожного візитера!
«У цьому році ми набрали нових людей, які ще й квартирників ніколи не бачили. Я, як одна зі старої команди КУТа, допомагала відділам чим могла: з відборами на квартирник, з організаційними моментами, з ведучими та іншим. Справді усі багато чому навчилися за цю подію і в майбутньому 100% вже не потребуватимуть допомоги! Вийшов дуже класний набір у команду, який перевершив усі наші очікування!»
Анна Краснікова, ведуча заходу й івентниця КУТа
Минуло вже три роки від організації першого КУТівського квартирника — за цей час створено чимало музичних івентів, зокрема онлайн і поза межами Могилянки. Одначе останній різдвяний захід, головною організаторкою якого стала Софія Єремеєва, насправжки можна назвати особливим, адже нарешті стіни університету, втомлені від тиші дистанційного навчання, почули гамір повноцінного квартирника: попмузики, інді, року та, звичайно ж, спудейських обговорень! Про складнощі організації ми розпитали у самої Софії.
На різдвяному квартирнику відбулось заразом ще й святкування дня народження першого заходу такого формату від КУТа. Що змінилося в підготовці з часів першого івенту?
В першу чергу, звісно, сама організація події стала легше, бо команда набила руку, є чітка послідовність дій для мене як організатора. Можу сказати, що зросла і якість події з точки зору звукорежисури, а також з кожним квартирником ми намагаємось покращити і його відеозйомку.
Які труднощі виникли у процесі та чи легко було з відшукати охочі музичні гурти?
На період перших квартирників більшість організаторів знали могилянських музикантів і не виникало проблем з кількістю виступів. Наразі у нас недобір музикантів і мала кількість заявок. На мою думку, це сталося через дистанційне — спільнота загалом слабко обізнана в діяльності різних СО і немає такої ініціативності. Тут можу лише сподіватися, що в майбутньому офлайн-діяльність КМЦ зможе вплинути на це.
Виконавці, а саме хор MOMÉNT, «Кіт у трусах», Анна Гнатенко та Марія Мілейко, «Зелений кронштейн», «Megadeaf», Станіслав Орлов, «Fathers», Валерія Барінова, Владислава Федченко та «Металісмас», вражали надзвичайним різномаїттям: кожен стиль виконання був індивідуальним, а вибір композицій підкреслював студентську вільнолюбну неординарність — на квартирнику звучали як більш традиційні україномовні співанки на кшталт «А вчора з вечора» у виконанні хору «MOMÉNT», так і пісні з андерграундною душею та авангардним флером, як-от «Sexy snow» від гурту «Megadeaf». З вокалісткою останнього, Сокур Поліною, ми поспілкувалися особисто:
Ваш виступ з нетиповою новорічною композицією однозначно запав у душу чималій кількості люду! Чому обрали саме таку пісню для показу на квартирнику?
Ми з друзяшками побачили,що незабаром має бути квартирник і вирішили, що не можемо змарнувати таку можливість. Оскільки Михаїл, той що за клавішами, музичний геній світового масштабу, ми зрозуміли, що не можемо не скористатись його талантом та не мали іншого виходу, окрім як написати власну композицію, адже інші пісні не могли відобразити наших почуттів.
Якою є передісторія створення «Sexy snow»?
Завдяки божому музичному дару нашого товарища народилась на світ мелодія, після чого ми вигадали текст, який мав би бути стилістично схожим на уривок дитячої казки. Перший куплет ми написали разом, сидячи на підлозі в Михаїла вдома, після цього я, вокалістка в сукні, протягом кількох днів слухала мелодію, щоб до неї звикнути та писала залишок тексту в вагонах метро. Анастасія, стильна готка на вокалі, взяла на себе хореографічну складову. Згодом ми відчули, що і цього не достатньо — тож запросили грандіозну барабанщицю Настю, яка ритмом зібрала всю композицію в щось цілісне та шикарного Михайла, який вібраціями бас-гітари додав пісні об‘ємну та загадки.
Чому пісня зветься «Sexy snow», а не інак? Чи існували альтернативні варіанти назви?
Богемну назву «Sexy snow» привніс в цей світ конфуз: одразу ж після написання мелодії, Михаїл сказав, що це звучить як «Sexy Winter», ми погодились, але через кілька хвилин прослуховування нашого витвору, Анастасія випадково переплутала слова та видала назву «Sexy Snow». Ми з Михаїлом не могли не погодитись, адже ми — рок-панк-джаз гурт і назва ідеально описувала наше ставлення до буденної тяготи життя.
Варто також згадати і про потішний розіграш новорічних призів у паузі між виступами. Головним завданням було оригінально розшифрувати абревіатуру «КУТ», а три переможці конкурсу визначались ведучими та глядачами. Одначе абсолютним лідером, що зірвав усі оплески залу, став юнак, котрий побачив у трьох безмовних літерах актуальну “тисячогривневу” фразу «Коли уже третя?».
«Концерт був настільки феєричним, що зробив мій день! Такі вечори могилянського драйву вкотре переконують мене у пристрасті до барабанів. Думаю, ще декілька таких концертів — і таки запишусь на уроки гри на цьому інструменті студентської бадьорості»
Антон Потєхін, студент ФГН-2, відвідувач заходу
«Кожен з могилянських гуртів запам’ятався своєю чи то різдвяною ніжністю, чи то рок-душею в карміновому ковпаці — тепер марю рок-квартирником! Тепла атмосфера Могилянки зігрівала не тільки хол КМЦ, а й підпалила серце кожного студента!»
Ярослава Мельниченко, студентка ФГН-2, відвідувачка заходу
Зважаючи на відгуки більшості студентів про квартирник, найбільш принадною для глядачів виявилась рок-частина, а також виступ на біс опісля, коли спудеї мали змогу здригнути третій поверх КМЦ та стоптати власні черевики у драйвовій атмосфері під гудіння бас-гітари та ритм барабанів.
Отож, наступну таку подію івент-відділ КУТа планує організувати вже у лютому, тому підписуйтесь на їхні соцмережі — @kytspace, щоб не пропустити. А поки — гайда переслухувати свій зимовий плейлист, переглядати різдвяні фільми, готувати святкові страви і викручувати новорічний настрій на повну силу!
Готуємо святкове печивко та синабони
Сесія закрита, тому в кожного студента з’явилось трохи вільного часу для улюблених справ. Чому б не спробувати ідеальний рецепт для затишної зими та Нового руку?
У 1985 році пекарям із Сіетла Річу та Грегу Коменам спало на думку створити найкращу коричну булочку, яка мала б стати «раєм на землі для кожного»: без дорогої помадки, без начинки, що виповзає з тіста, до того ж соковита та солодка. Сьогодні ділюсь секретами цього десерту.
Інгрідієнти (на 8 порцій)
- склянка молока
- склянка тростинного цукру
- пакетик сухих дріжджів
- 200 г вершкового масла
- 2 яйця
- 15 г ванільного цукру
- сіль
- 500–600 г борошна
- 12 г меленої кориці
- 120 г м’якого сиру
- 100 г цукрової пудри
- півсклянки вершків
Крок 1
У підігріте молоко поклади ложку цукру та дріжджі, перемішай, залиш на 10 хвилин. Розтоплене вершкове масло вливай сюди ж. Додай два яйця, ванільний цукор, сіль, перемішай. Просій борошно й починай замішувати тісто.
Крок 2
Коли тісто набуде форми і стане пластичним, залиш його приблизно на годину, обгорнувши миску плівкою.
Крок 3
Присип стіл борошном. Тісто потрібно буде розкачати не дуже тонко у вигляді прямокутника. Висип рівним шаром цукор з корицею. Не бійся допомагати собі руками, а вирівняти можна все скалкою. Далі потрібно згорнути тісто в рулет і порізати його.
Крок 4
Форму для випікання змасти вершковим маслом, виклади равликів. Їм потрібно буде «відпочити» ще десь півгодини за кімнатної температури.
Крок 5
Випікай булочки при 180 градусах 25 хвилин. Стеж, щоб не підгоріли!
Крок 6
Поки приготуй крем: взбий сир із цукровою пудрою, додаючи трохи вершків та молока. Спробуй витримати консистенцію йогурту.
Крок 7
Полий кремом відразу, як дістанеш сінабони з духовки. Потім включай фантазію, адже тут можна придумати мільйон різних додатків і подач.
Ось і все! Насолоджуйся своїми кулінарними витворами. А для створення святкового настрою раджу запросити на кухню друзів і разом приготувати американські булочки з кремом у чудовій компанії. Можливо це навіть стане твоєю щорічною традицією.
Готуй із Вісником!
Шоколадне печиво з арахісовою пастою
Якщо після сесії тобі дуже хочеться підняти собі настрій, але сил вистачає лише встати з ліжка, і то не завжди, то пропоную зробити печиво. Та попереджаю, що може виникнути бажання переглянути всі серії «Сам удома» або «Друзі». А ще, шоколадний запах від нього має властивість з’являтися в кімнаті ще до його випікання. Тож, гайда на кухню!
Інгредієнти:
вершкове масло — 130 г
цукор — 140 г
какао — 45 г
арахісова паста — 120 г
борошно — 210 г
чорний шоколад — 80 г
Спосіб приготування:
Розігріти духовку до 180 градусів. Збити міксером цукор та вершкове масло кімнатної температури. Змішати борошно та какао. Додати арахісову пасту та потрібнений шоколад. Перемішати тісто. Сформувати кульки, викласти на пергамент та притиснути виделкою. Випікати 10 хвилин. Спершу печиво буде більше схоже на брауні, але потрібно дати йому час охолонути і після того можна буде насолоджуватися хрустом. Смачного!
Екранізації магічного світу Джоан Роулінг — 20 років
Уявіть собі, любі друзі, чарівній історії про хлопця, що вижив, вже більше, ніж 20 років. За цей час чимало води спливло, ми виросли разом з трійкою молодих друзів-чаклунів: Гаррі Поттером, Герміоною Ґрейнджер та Роном Візлі, а їхній світ став невід’ємною частиною нашого життя, особливо це відчувається під час зимових свят, коли різдвяна атмосфера посилює віру в чудеса і надію на перемогу злого ворога, що не може бути не актуальним для нас в ці буремні часи війни. Хоч час і минає, однак з кожним роком дедалі менше людей, які не знають відповіді на питання, яка найкраща школа чарівництва і магії, де знаходиться платформа 9 та як швидко потрапити з Лондону в Міністерство магії.
Світ чарів має такі ж проблеми, як і звичайний світ, навіть магія не змінює людську натуру, чи то магів, чи то маґлів. Авторка майстерно обігрує історичне минуле і змальовує чимало алюзій в сюжеті на правління тиранів-самодурів, яких гріх точно змальовувати, щоб не знищити запал детектива-дослідника. Протистояння добра і зла наскрізна проблема твору, адже і Гаррі, і Том Редлл (пізніше лорд Волдеморт) мали схоже дитинство: обоє не мали батьків і в дитинстві жили в поганих умовах. Але кожен по-різному ставився до цієї трагедії — Том обізлився на світ і захотів помститися всьому світу, а Гаррі, зібравши навколо себе добрих людей, які стали йому сім’єю та дали необхідну теплоту, навпаки любив людей і захищав їх. Саме добро і перемогло у великій магічній битві за Гоґвартс. Можна вічність шукати і розбирати актуальну проблематику в творі, зокрема це і проблема батьків та дітей, сила дружби, наставництва, зради, страх та, звичайно, любов. Джоан Роулінг показує нам, що не можна розчаровуватись і завжди треба слухати своє серце. Можливо саме це і є лейт-мотивом сюжету і робить цю історію такою відомою? Думаю, що кожен читач та глядач має самостійно відповісти, бо ж ми в кожній історії передусім шукаємо себе.
Письменниця на хвилі світової популярности серії романів про Гаррі Поттера написала ще декілька історій зі світу магії та чародійства, зокрема історію про пригоди фантастичних звірів та Ньюта Скамендера, що навчався у Гоґвартсі набагато раніше від Гаррі Поттера. Це прекрасна казка з відомого вже нам магічного світу, однак за духом і атмосферою вона відрізняється від улюбленої усіма поттеріани, яка, до речі, в прокаті зібрала 8 млрд$, навіть попри старіші технології зйомок і спец.ефекти, ніж нові фільми. Якщо спитаєте чого, то скажу — не знаю. Окрім того, що виклав вище можу лише висловити своє припущення про те, що герої росли разом з нами, глядачами, і ми переживали за них, як за себе, тому це зробило історію хлопця-чаклуна ближче до нас. Згадки з дитинства також відіграють важливу роль в любові до фільму, тут можу пригадати свій приклад, на «Новому» щорічно перед новорічними святами транслювали «Гаррі Поттера» з гарним українським звучанням, мама купувала солодкі мандарини, ввечері чарівно сяяла прикрашена ялинка, тому не закохатись в цей сюжет було майже неможливо.
Однак не варто недооцінювати нові історії та їхні екранізації з магічного світу, бо для когось вони також творять незабутню атмосферу, до слова, незабаром 14 квітня вже наступного року в прокат вийде фільм «Фантастичні звірі:таємниці Дамблдора», де, думаю, ми зможемо дізнатись про життя славного директора Гоґвартсу в молоді літа, щоб чіткіше розуміти контекст особи Альбуса Дамблдора. Тому чекаймо весну і гайда дивитись, а потім ділитись враженнями у Віснику!
Думали це кінець? А ні! Вже 1 січня до річниці випуску першого фільму франшизи «Гаррі Поттер і філософський камінь» HBO презентує спеціальний епізод “20-річчя Гаррі Поттера: повернення в Хогвартс”, де ми зможемо побачити наших улюблених акторів разом через роки і спробувати знову пірнути в атмосферу Різдва та Нового року, тож готуймо різдвяну кутю і чекаймо лічені години.
Дивимось кіно: as long as there’s Christmas
Чи помічали ви, як особливо гарно падає сніг у різдвяний період? Сніжинки легко з’їжджають з небесної гірки, аби розтанути на нашому лобі, зашипіти на змерзлих губах і засяяти в радісних очах. Цей білосніжний пил дарує приємні відчуття в серці, котрі людина реалізує в різних варіантах: прикрашає ялинку й будиночок, готує подаруночки друзям, пише листи Санті, готує шоколадний пудинг й імбирне печиво тощо. Усі ці дії — прояв дитячої любові до близьких людей. Ми щиро віримо в казку й творимо диво. І щоб більше зануритися в атмосферу свята й не втрачати натхнення, напевно, кожен має власний список фільмів/мультфільмів, традиційно переглядаючи його щороку. І в цій статті ви можете знайти новинки для свого набору різдвяного кіно.
- «Диво на 34-й вулиці» (1947, реж. Дж. Сітон).
Можливо, ви вже бачили ремейк цього фільму 1994-го року. Але, як на мене, кінокартина середини XX ст. значно краща. По-перше, чорно-біле кіно зберігає свій неповторний шарм. І по-друге, Е. Гвенн у ролі Санта-Клауса переконує глядача в тому, що чудо — елемент не тільки вигаданого світу, а й реального. Для свята в «Мейсі» Доріс Уокер (М. О’Хара) повинна знайти нового актора, що зіграє роль Санти, адже попередній сильно напився. На щастя, жінка зустрічає Кріса Крінгла. Чоловік зовнішньо схожий на Санту й також має серце справжнього доброго чарівника. І його місія — повернути Доріс і її доньці віру в диво.
2. «Сам удома» і «Сам удома 2: Загублений у Нью-Йорку» (1990 і 1992, реж. К. Коламбус).
Ви впізнаєте цей будинок із тисячі.
Історія родини Маккалістерів стала невід’ємною частиною нашого уявлення про Різдво. Саме це свято допомагає Кевіну (М. Калкін) помиритися з сім’єю та врятуватися від двох злодіїв. Режисер показує, що буває з людиною, коли вона втрачає рідних і залишається сам-на-сам з дорослими проблемами. А друга частина про пригоди Кевіна в Нью-Йорку присвячена, як і в «Диві на 34-й вулиці», чудесному в нашому житті. Завдяки сміливості та винахідливості маленького хлопчика, кошти з крамниці містера Дункена потрапили до лікарні, а не в руки кумедного Гаррі й серйозного Марва.
3. «Красуня і Чудовисько: Чудесне Різдво» (1997, реж. Е. Найт).
«Красуня і Чудовисько» (1991) — класика й одна з перлин Disney Renaissance. Наступний мультфільм розповідає про найперше Різдво маленького Чіпа й Бель у зачарованому замку. Дівчина хоче повернути чудо в життя володаря і мешканців замку. Звісно, графіка значно поступається попередній казці, однак друга частина цікава як додатковими внутрішніми змінами Чудовиська в контексті усієї історії про його кохання до Бель, так і своєю різдвяною ідеєю. У мультику поняття дива пов’язане з надією. І саме свято — кульмінація цієї метаморфози, коли від віри в найкраще зміни з’являються в житті людини.
4. «Інтуїція» (2001, реж. П. Челсом).
Інколи одна зустріч змінює все життя. І таких змін боїться Сара Томас (К. Бекінсейл). Тому після чудового вечора в компанії Джонатана Трейгера (Дж. К’юсак) вона не наважується обмінятися з хлопцем номерами телефону. Проте молоді люди все ж залишають маленькі ключики для свого зв’язку: Сара записує номер на сторінці випадкової книги, Джонатан — на 5-доларовій купюрі. Через деякий час у них з’являється можливість знову зустрітися, але доля ускладнює цей квест. Словом, без сліз (або від сміху, або від сентиментів) точно не обійтися!
5. «Щасливого Різдва» (2005, реж. К. Каріон).
Це французька драма про любов між ворогами, адже на війні теж є Різдво. Напередодні свята до німецького штабу завітала відома оперна співачка Анна Соренсен (Д. Крюгер). Вона зі своїм коханим йде в окопи, щоб створити святкову атмосферу для звичайних солдат. Однак їхній маленький концерт починає доповнювати шотландська волинка. Після цього німці, англійці й французи починають святкувати Різдво разом. Вони обмінюються шоколадом, сигаретами, п’ють шампанське й вітають одне одного.
Як бачимо, свято Різдва має різні інтерпретації в кіномистецтві. Так само, як і в реальному житті, воно виявляється в любові й очікуванні дива. Воно для всіх і кожного й не знає меж. Варто лише розкрити серце — і казка почнеться.
У пошуках солодкого
Не знаю, — якось байдужо відгукнулась дівчина та запхнула до рота чергову ложку бананового пудингу. Вона полюбляла банановий пудинг. Взагалі вона любила солодке. Солодке завжди допомагало дівчині у скрутних становищах, яких було вдосталь: зрадив хлопець, ледве не відрахували з університету, проблеми з батьками, загубила гаманець, ще і подруга дістає.
Ти що знущаєшся?
«Ну ось, не рік, а повне лайно», — подумала дівчина і відвела погляд від вогників гірлянди на свою подружку, яка дивилася на неї, як теля на нові ворота — спантеличено.
Ми вже перебрали всі варіанти і тобі нічого не сподобалось! Такого не може бути.
Буває.
Ти просто нестерпна!
А ти занадто балакуча.
Я хочу допомогти.
Я про те не просила.
Я не запитувала твоєї згоди.
Дівчина знизала плечима та протяжно видихнула, далі прослідував такий самий видих — тільки більш тяжкий та довгий.
Я… я не знаю, я хочу чогось іншого, — розпачливо кинула дівчина та почала складати з серветки журавлика — він виходив пом’ятим та кривим, як вона в кінці цього 2021 року, — я не хочу повторюватися, я хочу…якогось дива?… — вона сама не зрозуміла кому поставила те питання: собі чи подрузі навпроти, тому давайте розцінимо його як риторичне, напередодні новорічної лихоманки віри в дива.
Що? — співрозмовниця різко здійняла брови, які вигнулися та були схожі на коромисло, яке гнеться, коли Галя несе воду, — ти хочеш див? Це ти мені кажеш? Ти не захворіла ненароком? — швидко піднесла руку до лоба подруги, так що інша качнулася.
Відчепися, — різко випалила дівчина та відмахнулася від піднесеної руки, — я кожен рік пеку це трикляте імбирне печиво родичам на Новий рік. Мені це набридло! Я хочу приготувати щось інше! Щось надзвичайне! Мені потрібен інший рецепт новорічного десерту.
З чого раптом такі зміни? Чи ти хочеш налагодити відносини з батьками?
Батьки тут ні до чого — вони мене ніколи не зрозуміють.
Вони хоча б намагаються, а ось ти — ні.
І не збираюся.
Повисла затяжна тиша. Тільки між двома людьми. Інші продовжували радісно гомоніти за столами, деякі обмінювалися подарунками з усмішками та вітали з прийдешніми святами. Бармени брязкали стаканами та чашками, готуючи нові гарячі напої, малюючи кумедні кавові візерунки та нагромаджуючи вершкові гори, які розносили офіціантки у кумедних чепчиках ельфів. Всі готувалися до свят, і навіть місто палахкотіло вогниками яскравіше, ніж завжди, чекаючи на зустріч з Новим роком.
До Нового року лишилося шість днів. Я віднайду новий рецепт та зміню хоч щось. Якщо ж ні, то тоді навіщо дива?..
Ганно…
Дівчина піднялася зі столу, трохи замешкавшись, спостерігаючи дитину за сусіднім столом, яка смішно бовтала «імбирного чоловічка» у філіжанці какао. Іноді дівчині здавалось, що якісь невидимі сили бовтають її так само, нещадно у вирії повсякденного життя — і ти весь час відчуваєш себе розмоклим пряником, який скоро зовсім потоне у какао. Ганна усміхнулася такому порівнянню.
І ще… заплати за мене. Я гаманець загубила, — кинула вона та вже попленталася у сторону виходу.
Що?!! Ну що за нестерпне дівчисько?!!
Вулиця зустріла Ганну хурделицею та радісним ґвалтом дітей, котрі неслися вулицями на санчатах, збиваючи все на своєму шляху. Невдоволені перехожі тихо лаялися або кричали щось у слід дітям, які їх не чули. Бо вони раділи та показували язика сірому повсякденню, пірнаючи з головою у святкові веселощі. З вікон квартир виглядали прикрашені ялинки, ховаючи за собою клопотання людей: хтось готував на кухні, хтось вішав гірлянди, а хтось просто стояв біля вікна також спостерігаючи, тільки зверху. Дівчина звернула у провулок, де було тихо, на відміну від попередньої вулиці, та продовжила міркувати над рецептом. Відносини з родичами у Ганни були, як відносини Діда Мороза з Грінчем — їх не було. Вони були вкрай незадовільні, проте це ніяк не впливало на приготування святкового десерту. Цю справу Ганна перебрала на себе ще з семи років, коли замісила своє перше тісто для налисників. Наразі ж хотілося нового рецепту, нового десерту та дива, в яке дівчина ніколи не вірила, відчуваючи себе Скруджем напередодні новорічних свят. «Ніхто замість тебе не напише рецепту, а в Інтернеті все однакове — думай!»
Агов, дівчино!
Ганна зрозуміла, що звертатися більше нема до кого, тому що вона єдина стоїть посеред вулиці. Повільно повернувшись на голос, який гукнув її, вона побачила дівчисько, яке сиділо на лавці та дриґало ногами назад-вперед, наче гойдалка, яка зламалася, а у руці тримала мандаринку.
Це.. ти мені? — обережно промовила Ганна.
Ну так! Ти бачиш тут когось ще?! — вигукнула дівчина надто голосно.
Ритуальні послуги не цікавлять, в Бога не вірю.
Дівчина здійняла брови вверх, дивуючись даній реакції. Ганна ж зсунула брови та зробивши крок вперед помітила, що стоїть навпроти лікарні. Сіра, мрячна будівля без жодного святкового вогнику змусила здригнутися всім тілом.
Ти… знаходишся у лікарні? — питання саме злетіло з вуст.
Так. На обстеженні.
Зрозуміло. Нащо ти мене кликала? — якось відсторонено запитала Ганна, заворожено дивлячись на мандаринку у руках дівчини, наче це був діамант.
Замість відповіді, вона простягнула мандаринку.
Будеш?
Ні.
Шкода.
Це все?
Я хочу тобі допомогти повірити в чудо, — промовила дівчина, ховаючи мандаринку у карман лікарняного халату та знов простягла почервонілу від морозу руку.
Ганна кидає на дівчину скептичний погляд. Ну, а хто б так не зробив?
Ну і який ти дух Різдва? Теперішний, минулий чи майбутній?
Щ-що?… — спантеличено питає дівчина.
Ганна тяжко видихає.
Чарльз Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі».
Тиша. Знов видих.
Слухай, у мене немає часу на казки чи пояснення. Тому… — вона все ж таки торкається руки дівчини та потискає її, — бува…
Не встигає вона договорити як світ перед нею меркне, а потім яскраве світло осліплює очі і Ганна стоїть посеред незнайомої кімнати.
Трясця! Невже я померла? Тоді чому мій рай — це дряхла «хрущьовка» без телевізора? Чи це пекло?
Німці посперечалися б з тобою.
Ганна різко повертається та бачить кудлате руде дівчисько, яке покликало її ще на вулиці, а тепер стоїть посеред кімнати та посміхається.
Ти… — зло видихає дівчина, — де ми?!
Ми у пошуках рецепту для твого святого десерту. Вгамуйся та спостерігай.
Ганна тільки-но і встигла відкрити рота від подиву, як до оселі зайшла жінка, тримаючи повну тарілку яблук.
Наприклад, — продовжила далі дівчина, — новорічний стіл Німеччини вже багато століть прикрашає яблучна тарілка, — тицьнула на тарілку, яку хвилину назад жінка поставила на стіл та вийшла геть, — зверху запечені яблука поливають сиропом або карамеллю та посипають колотими горіхами, запареними родзинками. Підтекст десерту такий: яблуко — плід пізнання, а горіхи з їхньою твердою шкаралупою та смачною серцевиною — символ труднощів життя, що ведуть до багатства. Ось так! — закінчила дівчина, закладаючи руки за спину та посміхаючись.
Неймовірно… — тільки і змогла промовити Ганна, уважно розглядаючи кімнату одночасно розбираючись у тому: сон це чи ні?
Я подумала, що якщо ти побачиш різні традиційні новорічні солодощі у різних країнах світу — то ти надихнешся на свій власний рецепт, — дівчина підхоплює Ганну за руку та веде у іншу кімнату, закриваючи за собою двері.
Стій! Як тебе звати?… — швидко питає Ганна перед тим, як вони опиняються в іншій кімнаті. Невже це єдине питання, яке її хвилює?
Єва. Овва, дивися! — увагу дівчини привертає сивий чоловік, який гойдається у кріслі-качалці та щось голосно викрикує на незрозумілій мові.
Схоже… це іспанська? — невпевнено промовляє Ганна та ледь помітно здригається, коли Єва відпускає її руку і підходить до столу.
Так, то є іспанська мова. Бо це туррон — щось, на кшталт, нашої халви. Готується з меду та яєчного білка з додаванням горіхів та цукатів.
Ненавиджу халву, — зітхає Ганна та незадоволено качає головою.
Раптом чоловік піднімається з крісла та прямує до кухні, дівчата слідують за ним, обережно зазираючи до кухні, звідти лине запах печива.
То це ж польворон, — вигукує дівчина, спостерігаючи як чоловік відкушує печиво, крихти якого спляться на його вовняну жилетку, — андалуське пісочне печиво. Готується із борошна, цукру, молока та горіхів.
Ганна зробила вигляд, що навколо неї не відбувається нічого дивного, що б її бентежило та спокійно відповіла:
Звучить доволі непогано.
Ходімо, — дівчата проходять кухню та перестрибуючи підвіконня, летять вниз.
Два дні. Чотири рецепти. Вони зустрічалися на тому ж самому місці, рівно о третій годині дня, на лавці, біля лікарні та вирушали на пошуки солодкого.
Щось придумала вже? — запитала Єва.
Поки ні…
Якщо чесно, Ганна і не думала, вона просто насолоджувалася моментом дива, яке сталося раптово. І не хотіла щоб це закінчувалося.
Запах кмину. Це перше, що відчула дівчина опинившись у просторій світлій кімнаті посеред якої стояв стіл. Підійшовши ближче Ганна побачила вінок з омели, обмотаний червоню стрічкою та…
Сід-кейк (seed cake), — подала голос Єва, стаючи за спиною дівчини. Ганна ще раз вдихнула аромат та піднесла руку над кексом від якого йшов пар. «Тільки з духовки» — подумала Ганна.
Є здогадки що за країна? — запитала дівчина, стаючи по іншу сторону столу.
Можливо…. Англія?
Близько. Це Ірландія. Кекс з кмином.
Не дуже вдале поєднання, — відгукнулась дівчина.
Можливо тобі сподобається це, — тарілка виникла перед очима та була поставлена на стіл прямісінько перед Ганною.
Голландія. Масляні кульки («oliebollen»). Це смажені у фритюрі шматочки тіста з начинкою із різноманітних фруктів. Як пончики. До речі, кругла форма — не просто так, а говорить про завершеність циклу, тобто року. Можеш спробувати!
Тобто?
Ти можеш це з’їсти, — повторила Єва.
І до цього я могла теж їсти?
Звичайно, ти ж не у космосі, а просто у іншому вимірі.
Чому ти мені про це раніше не сказала?
Ти не питала.
Незважаючи на внутрішнє роздратування, дівчина все таки відкусила шматок, смакуючи.
Смачно! — нарешті промовила Ганна після довго мовчання.
От і добре. Завтра ми разом подумаємо над твоїм рецептом спираючись на здобуті знання, — посміхнулася дівчина та витягнула з карману мандаринку, простягаючи її дівчині. У Ганни з’явилося відчуття déjà vu.
Завжди слухай своє серце.
А це тут до чого? — буркнула Ганна, але мандаринку прийняла.
Просто так. Дуже доречна порада.
Я так не думаю.
Тоді, до завтра.
До завтра…
Наступного дня Єва не прийшла. Пообіцяла і не прийшла. Ганна просиділа на лавці, біля лікарні, до десятої години вечора, але з дверей лікарні так і не показалася знайома кудлата рудява голова. На душі стало тоскно та сіро, наче всю радість, все світло викачали, а замість того тіло поринуло у вічну пітьму. Ганна знала, що все скоро закінчиться. Що дива не тривають довго. Не змусивши себе зайти до лікарні, вона попленталася додому. На наступний день знову нічого не сталося. Мороз потроху відступав, сніг танув під ногами людей, фарбуючись у сірий та перетворюючись на бруд, навіть пластмасові новорічні прикраси у кафе та магазинах виглядали кумедно та іронічно. До Нового року лишилося три дні. Рецепту немає. На душі пусто. Ноги самі зрушили з місця та повели Ганну в сторону лікарні. Нащо вона їде? Що скаже, якщо справді цього всього не існувало? Вона божевільна? А якщо її це все наснилося? Так, це може бути. Може вона і зараз спить? Тільки коли вона прокинеться?
Добрий день, чим можу Вам допомогти? — одразу запитує медсестра, помічаючи незнайому фігуру.
Добрий… чи є у вашій лікарні пацієнтка на ім’я Єва?
Прізвище?
Я не знаю…
Медсестра хмуриться.
Хм… А хто ви їй?
Подруга… — Ганна не вірить в те що говорить. Це все їй наснилося. Нащо вона припхалася сюди? Але серце каже…, а потім раптом у голові лунають знайомі слова: «Завжди слухай своє серце», — ці слова пришили її до підлоги, не ворухнутися. Вона повинна дізнатися все.
Натомість медсестра замість того аби погнати дівчину, дивиться у записи та водить пальцем по написаним на аркуші реченням. Ганна мовчки спостерігає.
Ага, ось, знаєте, не так багато в нас пацієнток на ім’я Єва, лише одна, яка прибула три дні тому після аварії.
Справді? — всередині щось тепліє та заливається світом, — не підкажете в якій вона палаті? — значить її не наснилося, вона реально існує, це все не сон.
Розумієте, — жінка знімає окуляри, тим часом світло всередині тремтить, — вона була в комі два дні, а вчора…Єва померла.
Світло гасне. Завжди.
Цього не може бути, — промовляє Ганна тремтячими губами, — вона ж… реальна… — дихання прискорюється, а в наступну хвилину чиїсь руки відтягують її на сидіння дивану.
Доню, з тобою все гаразд? Сиди тут і нікуди не їди. Я зараз тобі заспокійливе принесу, — каже медсестра та зникає за дверима.
Руки занурюються у кармани, аби якось зігрітися від раптового холоду та намацують якийсь предмет.
Мандарин…
Моя донька теж любить мандарини, — Ганна різко повертає голову та помічає, що поряд з нею, на дивані, сидить жінка, — точніше любила… її не стало… вчора. Вона любила мандарини та вірила у різні байки, вірила в різні дива. Якщо б вони існували… — фразу жінки переривають сльози, які течуть з її очей.
Ганна стискає мандарину у долоні, відчуваючи приємний цитрусовий аромат.
Дива не зникають, — промовляє дівчина, — вони живуть в кожному із нас. І, ти, Єво, будеш жити в моїй пам’яті вічно. Ти подарувала мені віру в диво. Тепер моя черга, — Ганна зривається, ігноруючи здивований погляд жінки, до дверей та мчить по вулиці.
На вулиці валить сніг, мороз щипає щоки, від чого ті червоніють, на вії падають маленькі сніжинки, тають та стікають вниз разом зі сльозами. Ганна витирає їх кожен раз, стискаючи мандарину сильніше у руці. Вона залітає додому — дома нікого: всі поки що на роботі, а брат певно гуляє з друзями. Скидаючи з себе куртку, вона мчить до кухні. Одразу дістає борошно, яйця, розпушувач та висипає на стіл мандарини. Її не потрібно ані інтернету, ані пропорцій, ані підказок, адже все лине від чистого серця, все лине з душі. А коли все з любов’ю, то й рецепт не потрібен!
І все ж таки: чому саме мандариновий рулет? — запитує мама, перемішуючи салат. До Нового року залишається менше години. Снігу навалило достатньо, аби діти вже встигли наліпити цілу армію сніговиків, а якась червона машина застрягла в кучугурі. Мороз боровся з теплом квартири — затьмарював скельця вікон та дмухав крізь щілини вікон, погодуючи паперові сніжинки. З вітальні було чутно уривки фраз якогось старого новорічного мюзиклу.
Захотіла чогось ДИВОвижного. Мандарин якраз сезонний фрукт, — відгукнулася Ганна, викладаючи дольки мандарина на ще теплий рулет.
Мати посміхнулася та обняла доньку. Вона все зрозуміла. Зрозуміла, що донька змінилась. Прямо диво якесь. Вони простояли хвилини дві, а потім з вітальні почувався голос тата:
Ганнусю, Любо, ви скоро? Ми вже з голоду помираємо!
Треба йти, — промовила мати, на що Ганна коротко кивнула, — я впевнена, що всім сподобається твій новий рецепт, — і вона вийшла з кухні.
Дівчина зітхнула, взяла тарілку з рулетом та направилася вслід за мамою.
Коли нарешті з всіма салатами було покінчено — дійшов час до десерту. Ганна відрізала кожному по шматку та сіла, чекаючи на реакцію. Не хвилювалася вона так з часів першої двійки по математиці.
Ганно, це неймовірно! — першим почав тато, смакуючи.
Дуже смачно!
Робиш успіхи!
Це наче якесь диво!
Після цих слів дівчина легко зітхнула та скуштувала шматочок. Було дійсно смачно. Смачно по-особливому.
Що туди додала?
Два інгредієнти, які увесь час забувала, — зізналася Ганна.
І що це?
Віра та любов.
Їжте мандаринки та вірте у дива! З прийдешніми святами!
Свято диваків
Менеджер тур-фірми «Всюди вдома» Аліна цього ранку була явно не в гуморі і точно без святкового настрою. В самій фірмі була метушня у зв’язку з приїздом групи туристів закордону. Вона емоційно говорила по телефону і активно жестикулювала. Особа ця жила роботою, жагою успіху і перфекціонізмом. А ще вона завжди жила у постійній метушні, що вона не дуже помічала. Якщо пропустити не зовсім пристойні слова, то вийшов приблизно такий діалог.
-І що мені тепер робити? Як пропонуєш розважати туристів? — запитувала менеджер.
-Кажу ж, захворів я, кашель і таке інше. Є підозра на ковід, то мене ще запакують подалі, як і наших гостей, якщо я все ж її проведу, — відповів захриплий голос.
-Всі екскурсоводи, яких я знаю, зайнятті. А наші європейці завтра святкують Різдво, але, що важливіше, вони заплатили гроші, в тому числі за сьогоднішню екскурсію. Мені треба будь-кого, хто би скидався на розумника і міг би щось порозповідати.
-Якщо все так зовсім погано, то є одна людина. Сумнівна ідея, але вибір у тебе невеликий. Пам’ятаєш того чолов’ягу, що завжди ходить за групою і слухає разом з групами? Підозрюю, що він міг би побути екскурсоводом, якось ми з ним говорили про те і про се. Так-от, бідолаха в цю пору завжди тут крутиться зі своїм мотлохом, можеш попробувати його завербувати.
- Геніальний план, Міша, надійний, як швейцарський годинник. Він ж безхатько, і ще й доволі дивний. А ще від нього смердить. Що про нас скажуть, коли дізнаються про таку оригінальну кадрову політику?
- Сморід не тупість — його легко позбутися.
Через деякий час Аліна знайшла дивака і вже прояснювала йому ситуацію, слабо вірячи в успіх. Безхатько спокійно слухав не дивлячись на менеджера і сконцентровано та флегматично перебирав свій мотлох наче розсіюючись у своїх справах. Коли він підняв обличчя, то Аліна вперше звернула увагу на його риси, хоча бачила цього дивака не вперше. Вона побачила сумні, змучені очі і погляд, що не виказував жодних поривань. Багато буддистів би позаздрили його відстороненості. Особистість героя була глибоко схована і вигулькувала лише через спокій та іскру печалі. Раніше вона бачила лише стару коричневу куртку, недолугу бороду та подерті джинси, не ті, що приносять у жертву моді, а ті що подерлися випадково, а тепер вона побачила щось подібне на людину. А ще вона дізналася, що ця подоба людини називається Павлом.
-Ну… я спробую і постараюся допомогти. Хоч від мене смердить, але я цікавлюся такими речами, це моя єдина розвага, — сумно посміхнувся він.
Аліна не чекала такого і їй самій стало цікаво, що з цього вийде. Навіть виявилося, що дивак знає іноземні мови.
-Дуже добре, приведете себе в порядок, пристойно одягнетеся. Якщо впораєтеся — в боргу не залишимося.
Вони навіть провели декілька тренувань: Аліна показувала фото місць екскурсії, а Павло розповідав усілякі цікавинки і небилиці. А ще виявилося, що безхатько стільки перебродив по місту, що може не лише переповідати підручники і Вікіпедію, але й знає історії, що стаються непримітно в живому потоці життя, як оце наша історія.
Жереб було кинуто. Через декілька годин перевтілений і уже безбородий Павло вітав гостей міста. Він згадав, що люди можуть ставитися до собі подібних по-людськи і що має почуття гумору. Гамір безтурботних сімей змусив повернутися Павла у світ спілкування, який він покинув уже давно. Навіть більше, присутність людей може тішити душу. Виявилося, що існує тепла прив’язаність до інших, яка не поневолює, але вивільняє здатність любити. «Здається, я також колись був подібним до них» — подумав собі безхатько в амплуа екскурсовода.
Почалася екскурсія, новоспеченому екскурсоводу кортіло вразити туристів. Його внутрішній буддист помер, але з’явилися поривання, захотілося любити. Він їм розповідав про те, як колишнє болото стало головним майданом країни, про різні долі двох церков одного пагорбу над рікою, про місця, збережені лише в підручниках, про те, як на одній площі можуть існувати різні епохи нероздільно і нерозлучно утворюючи нову епоху, про те, що розміщення ялинки залежить від політичної ситуації та може вести до революції. Успішними були кумедні оповіді екскурсовода про різні вуличні пригоди його братів по бездомності, невдачі поліції у її спробах ловити дрібних розбишак тощо. Люди з пристойного суспільства не дуже знайомі з життям вулиці. Поки вони ходили туди і сюди, почав падати лапатий сніг. Це неабияк тішило, бо багнюка на Різдво справляє гнітюче враження.
Туристи стомилися та їхні думки завойовували образи теплих домівок, чаю і глінтвейну з його терпкістю. Аліна давно так не раділа. Вона себе відчувала студенткою, що знала лише один білет перед іспитом і отримала саме його. Пора би вже було закінчувати екскурсійну частину і вести гостей до готелю. Павло подумав, що надалі він там зайвий: краще не псувати враження, він все ж таки дикун. Він ще не знав, що Аліна уже вирішила його найняти, і вибачаючись пішов собі. Туристи швидко забудуть що їм розповідали про пам’ятки архітектури та історію, але екскурсовод запам’ятав кожне обличчя, що так з увагою ставилося до його слів. Він не розумів, чому йому це раптом стало важливо. Люди чомусь важливі, як і він сам. Дивина та й годі.
Ось так наш герой наодинці ішов холодними схилами міста. Широка річка через темряву та імлу здавалася замерзлим морем, а сніг настирливо білив землю наче обіймаючи її. Давно безхатько нікого не обіймав. Збоку стояв католицький храм — там вночі планувалася літургія. Павла щось підштовхувало до величної будівлі і тепла всередині неї. Поки був святвечір там знаходився лише священник, що розкладав молитовники і наспівував щось на різдвяний лад. Саме він підсів біля Павла на лавочці.
-У нашій країні святкують Різдво 7 січня, а ось ви — завтра. Дивні ви якісь, — почав гість.
-Ви також дещо дивні, тому тут немає нічого дивного, що ви тут, — викрутився падре. — Ну, мені-то можна, я ж ношу сутану і служу посильним у Бога до людей, хоч і таким собі, але тим не менш. А повідомлення ці, знаєте, доволі дивні… А вас що робить дивним?
-Як же мало треба, щоб стати…дивним. Одна заспана мить, одна аварія і вже немає нікого, заради кого варто було б бути людиною. Час перестає вимірюватися, а навколо нічого не має значення. Краще нехай нічого і не має значення, так бодай не болить.
Священник намацав загноєні рани у душі безхатька, у яких зібралися почуття провини і сорому, відчаю, заглушеного болю і страшної пустоти, що давно поглинала його.
- Проповідь я прибережу для меси, але скажу, що Різдво — свято в першу чергу для дивних. Для звичайних людей це лише нагода для приємного проведення часу за їжею і випивкою. Дійсно дивно, що в кожній домівці святкується народження Того, хто народився бездомним. Через тепло, співи і солодощі згадуємо Немовля у стайні біля ослика і пастушків. Ви не мусити носити ці тягарі минулого, мучити себе і ховатися у страху перед болем. Так не залишитися місця для дива.
- Знаєте, ці всі ваші дива не так-то і часто трапляються. На одну велику історію буде тисячу прозаїчних, — дивлячись на шопку говорив Павло.
- Як би ми тоді відрізнили велич від прозаїки без такої диспропорції? Великий Бог ризикнув втілитися маленькою і вразливою дитиною, стати підвладним болю й холоду. Чудо стосується людини, бо це непідйомна величина. Люди чекали царя, що залізною рукою принесе справедливість, а отримали Немовля у хліві, яке принесло милосердя і обрало дивних світу цього. Чому б вам не ризикнути і знову полюбити себе та людей навколо як себе? Цінні речі вартують багато, але що може бути вартіснішим за любов?
Добрий падре обійняв нашого дивака і пообіцяв за нього молитися. Довго на тому місці просидів безхатько. Він зачудовано слухав величний орган і колядки, що урочисто лунали, бачив радісних людей, що вітали одне одного, та палаючі вогниками ялинки. Останній раз він прикрашав ялинку ще коли дорогі йому люди були з ним. Холод перестав бути холодом, з ясел вертепу віяло теплом. Це тепло було цілющим. Понівечена та змучена душа почала гоїтися і займатися іскрою різдвяної зорі. Ця душа побувала у Вифлеємі і утішилася.
Різдво приходить до диваків, бо їм воно завжди належало.
Сезонна робота
Катруся прокинулася від шурхоту пакетів неподалік від ліжка. Миколай був радше схожим на столичного гіпстера у десятигривневій червоній шапці з Епіцентру, ніж на серйозного дідугана з церковних образків. А ще від нього дивно пахнуло: цигарками та чоловічим дезодорантом. Мабуть, у IV-му столітті вже був свій Сильвестр Сталлоне, котрий вигукував із трибун Рима: “Бергамот спокусить найпримхливішу феміну, а від мускату будь-яка Магдалина впаде вам до ніг!” Такий-от святий, а Катруся — єдина, хто знає правду. Зрештою, так навіть ліпше: від запаху кадила завжди хочеться позіхати.
— А Мар’яна з 1-А казала, що тебе не існує, — Миколай наїжачився, немов котяра, якого господиня застала на столі. Беззубе дівча з викликом витріщилося на святого: мовляв, попався.
— Мар’яна з 1-А цьогоріч отримає різку, — відступати нікуди, треба підгравати.
— Мама теж була неслухняною. Пам’ятаєш, восени я принесла Мурчика до квартири: голодного, брудного — у нього дому не було. А вона вдень, коли я у школі була, його фіть — і знову надвір. А там вуличних псів — море. Он, товстун сусідки Тоні без хвоста лишився.
— А звідки знаєш, що надвір? Може до притулку або в добрі руки віддала? Мурчик і сам утекти міг — ви ж на другому поверсі.
— Вона щось таке казала, але то неправда. Мама ненавидить тварин. До мене раз песик підбіг, понюхати — а вона такий гармидер вчинила, що половина вулиці збіглася. А той нещасний песик аж заскавулів від страху, — Миколай засміявся про себе та сів на край Катрусиного ліжка.
— А знаєш, що твоїй матусі в дитинстві палець пришивали? Той, що вказівний на лівій руці. Вона ще на ньому завжди перстні носить, аби шрам приховати.
— Пришивали? Голкою та ниткою, як шкарпетки штопають?
— Ага. Тільки з кров’ю. То її бульдог так покусав, коли вона до бабусі в гості йшла. Перехожі ледь розборонили, інакше можна було й без руки лишитися.
— А вона не казала. То це вона мене так захищає?
— Бінго.
— У Біблії святі не кажуть “бінго”.
— У Раю зараз реформи, трохи осучаснюємося, бо “благо єсть” уже не всі сприймають на вухо.
— Нічого не зрозуміла, але то, певно, так має бути. А чому святі тоді маму не врятували? Нащо нам таких злих псів?
— Чого, врятували. Без злого пса у твоєї мами не було би стількох красивих перснів. А взагалі, у святих купа мороки.Уяви: вас у класі тридцятеро, а Марія Федорівна…
— Михайлівна.
— Так, Марія Михайлівна одна. Кожному треба якось допомогти: там приклад складний, хтось у штанці надзюрив. Згадай Марію Михайлівну під кінець дня: мабуть, розпатлана, ледве на ногах тримається, ще й на щоці сліди від фіолетового чорнила. А-от у святих таких учнів, котрим треба помагати, — у кожного щонайменше мільйон. Так за всім і не встежиш: що годен, те й робиш. Не відкусили голову — і на тому дякуй. Тому треба за собою пильнувати самостійно, а якщо хтось тобі в тому з-поміж смертних помагає — тішитися, бо то велика рідкість.
— А все-таки без пальця мама була би схожа на пірата з кіна. Круто ж! То вона майже свята, кажеш?
— Принаймні дуже старається такою бути.
— А святі бувають неслухняними?
— Ну, все буває. Навіть бісики інколи на ангелят перетворюються. Як у одній комп’ютерній грі: у персонажів є рейтинг. Якщо вони роблять добро — то він збільшується, а в кінці над їхньою головою виростає німб. А якщо паскудять — то падає, і натомість отримуєш ріжки та демонічні оченята. А якщо вже в Раю — змушують сто років ходити в сукенці з хрестами та в мітрі — тій смішній золотій шапці.
— Як у тебе на образках! То ти нечемним був? — святий знітився та зачовгав ногами.
— Еге. Мені також інколи набридає моя робота, як тобі набридає ходити до школи. Декілька років тому мені здалося, що всю любов, яку раніше отримував, я вже відпрацював, що можна нарешті пожити у своє задоволення. Тому я почав гостювати в барах далеко від дому, подорожувати автостопом із музикантами-волоцюгами…
— Автостопом — це як?
— Це коли все ставиш на кін перед якимось незнайомцем із машиною. Так-от, я думав, що моє місце зарезервовано. Хочеш — вертаєшся додому, на роботу, а тебе чекатимуть із молоком і печивом на підвіконні. Але з часом про тебе забувають, а це, мабуть, ще гірше за смішну золоту шапку.
— Але ти тепер чемний. Приходив минулого року, та й позаторік був. Я тебе бачила, але подумала, що якось дивно балакати до святого. Ти тоді ще й більше на себе був схожий: із білою бородою, в червоному плащі. Зараз наче якийсь продавець кави, але це не зле. Продавці кави завжди вгощають мене зефіром, коли мама бере собі американо.
— Наступного разу принесу тобі річний запас зефіру.
— А звідки ти знаєш, що я весь рік буду слухняною?
— Тобі зовсім не пасуватимуть ріжки. А тепер заплющ очі. Мені треба запрягати санки, бо не встигну до дітей у Алясці. А якщо не спатимеш — то нікуди рушити не зможу.
— Заплющую. Бувай, тату — Катруся накрила голову ковдрою та демонстративно захропіла.
***
— Довго ти, — прошепотіла білява жінка до зарюмсаного святого.
— Із мене нездалий Миколай. Виявляється, вона ще позаторік мене застукала.
— А втім, непоганий батько. Принаймні, раз у рік хвилин на двадцять.
— Якби ти не вигнала Мурчика, то могла би й сама претендувати на статус святої.
— Якби ти не погнався за тією Аделіною до Запоріжжя, то міг би претендувати на статус смертного, — чоловік усміхнувся, скинув червону шапку та вийшов у коридор. Щойно двері ліфта мали зачинитися, як білявка з квартири вибігла навздогін і гукнула:
— А знаєш, на Паску можеш прийти великоднім зайцем!
– Гадюче сонце!
Кая сонно щулиться, напинаючи на голову каптур. Бадьоро цокотить трамвай. Тхне ялиною.
Сірі обличчя довкола цвітуть усмішками — неприродними, як тополиний пух узимку. І так само нетривкими. Війне вітер — і вони злетять, ніби не було.
Сморід ялини змішується із припахом гарячого запилюженого тену. Хвойний освіжувач і розпечений метал — так пахло в клозетах на Репербані.
– Гадюче?
Дівчина з ялиною дивиться зацікавлено.
Кая скоса зиркає на неї: непримітна істота в синій куртці, що негарно випинається на животі.
– Гадюче. І ялину посуньте, вона сиплеться і коле.
Кая не чекає на реакцію, і відвертається до вікна. Але їй чомусь відповідають. Задушливий запах стає легшим. Віє легким квітковим парфумом.
– Нормальна ялина. Святий Йоаким, і чого ви така смутна? Переддень свята — насолоджуйтеся!
Кая кривиться. Нічого доброго наприкінці року не трапляється. Уп’явши погляд у розтріскані від мийних засобів пальці, тягне слова:
– А ви чим насолоджуєтеся? Лицем своїм мишачим і діркою в рюкзаку? І жовтою ялиною, певно.
Кая відвертається. Вагон хитає. Жінка з червоно-білими торбами боком суне до останніх дверей. Повне широке обличчя на мить нависає над Каєю — і вона здригається, пригадавши обличчя сусідки по камері. Так само повне і широке.
Але жінка виходить, і у фокусі знов опиняється дівчина з ялиною. Її слова дуже тихі:
– У вас ані мишачого лиця, ані жовтих ялин. Чого ж не радієте?
Каї чомусь стає страшно, як у дитинстві, коли вона гралася з материним годинником і той раптом зупинився.
– Пс пмр.
– Прошу?
– Пес. Доки я була в тюрмі.
Кая не знає, навіщо це сказала. Абсурдно і недоречно. Не пес зробив її паршивою людиною. Та й не тюрма. І говорити про це — тільки озброювати когось проти себе.
Вона стає сентиментальною.
Але дівчина й далі дивиться приязно і геть не зверхньо.
– Вийдіть зі мною за дві зупинки. Хочу вибачитись, що поколола вас ялиною.
Кая імітує глухоту, подумки зважуючись. Стукіт рейкових стиків зливається в монотонний гук, ніби трамвай летить.
Дівчина торкається Каїного плеча, і вона все-таки встає. Погляд чіпляє чиїсь білі найки з червоною смужкою. В голові паморочиться, і Кая ловить останню чітку думку: даремне життя.
– Пийте.
Кая розплющує очі та ковтає гарячий шоколад, анітрохи не замислившись, чи безпечно це. Дівчина з ялиною встромила дерево в кучугуру і сидить під дашком зупинки поруч із Каєю та поїть її.
Потім питає щось серйозно й вимогливо.
Кая кривить рота, ковтає шоколаду і киває.
– А що як замість вічності — тільки ця троянда на стаканчику?
Кая дивиться дівчині у вічі — і бачить тільки сміх.
А за мить — трамвай, повний людей із ялинами. Він гуде й хитається на стиках рейок. За вікном серед безлічі яскравих плям майнула тонка синьо-багряна постать, але Кая вже не помічає її. Вона мружиться на сонці, роздивляючись власні руки з-під вій. Руки м’які та білі.
Напиши за мене
Вірі у чудеса
Їй було усього три рочки, коли вона вперше знайшла те, чим по-справжньому марить: і, звичайно, то могли бути співи чи танці, але все сталось набагато складніше — вона любила ображатись. Іринка ще з малих літ робила усе, аби мати побільше людей поряд, на яких можна було б частіше мати образу. Тато Іринки працював допізна, а вона ображалась, що не забирає з дитячого садочка, мама Іринки теж працювала, але завжди забирала її з дитсадку вчасно, на що Іринка теж ображалась, бо не мала змогу пожуритись біля великого вікна, у якому видно ворота та перехожих. Вона дулась на своїх друзів, що Катя мала купу нових ляльок, у Соні рожеве платтячко та білі черевички, а Вітя бігає швидше за неї.
У школі наша «заноза» не давала спокійного життя іншим дітям ще з самого першого дзвоника: образилась та влаштувала істерику через те, що має сидіти за другою партою, а не за першою, що у Тані рюкзак красивіший за її, що Тарас знає більше літер за неї, а Марко усміхнувся не їй, а Марійці. І так з того й повелось, що вона почала вести активну боротьбу за «місце під сонцем», виборювати увагу та конкурувати. Вона досягала усього сама: і роль Снігуроньки на виставах, і місце у шкільному хорі, і золоту медаль. Іринку мало хто розумів, але дружили, бо інакше було б гірше. І звичайно, Ірина розуміла усе: і косі погляди, і фальшиві посмішки, і навіть злобу викладачів. Так, вона швидко подорослішала, але амбіційність була вища за усі ті почуття, які за закоренілими думками, вона вважала, руйнують успіх.
Але був єдиний день в році, який пов’язував Ірину з іншими людьми — родиною, друзями, близькими — Різдво. Вона завжди невпинно йшла вперед, не полишала книжок, підручників, не пропускала уроків, лекцій; вона зробила своє життя менш важливим за навчання, і пожинала плоди успіху, забуваючи про усі страждання. Але саме Різдво було для неї зеленим світлом, тим перемикачем, який зупиняв темп та час, вдихав у неї нове життя, дарував нові відчуття. Іринка ще з дитинства вважало Різдвяну ніч чудесною: вона могла просто тішитись родинному теплу, листівкам та привітанням, відчуттям любові, адже у цей день не можна гнівитись. Ірина цього дня була по-справжньому щаслива: сиділа поряд з батьками, які нікуди не йшли, не мала купу справ, не мала йти на гуртки, не мала домашнього завдання, не мала образ (бо здебільшого усе минало), а була такою, якою була насправді — щирою та впевненою. Іринка ще 10-річною створила сама собі таку традицію: писала на аркуші усе, що бажала (позачергово удачі), належно працювала цілий рік та наступного Різдва підбивала підсумки, все одно ображалась на себе за якусь дрібничку, але все ж пробачала, і продовжувала насолоджуватись.
Вона й не змінила цю традицію і через десять років, коли вже переїхала від батьків та остаточно перейняла дух боротьби та конкуренції, святкуючи лише це свято. Ні, вона не забувала телефонувати батькам та вітати з різними святами, днями народженнями, увічливо кликала колег та одногрупників у ресторан в центрі міста на своє свято, приїздила на Новий Рік до родинного будинку, випивала мартіні та куштувала смаколики, приготовані з мамою та татом, ходила на Великдень до церкви, була в родинному колі, але по-справжньому щасливою вона відчувала себе лише тоді, у той священний день. Працюючи кожен день, майже без вихідних, напружившись, вона знала, що саме Різдво дає їй змогу сакрально очиститись — тому батьки вже звикли, що доні потрібен особливий простір саме на Різдво.
Чи Ірина була дивною? Певне, що так, але хто з нас вміє так вправно керувати особистими кордонами, як не вона. У неї були приятелі, найкраща подруга з університету, з якою вона обговорювала буденні переживання, ходила на шопінг та витягала себе з депресій, а також у неї був колега, якому вона подобалась, але це не входило в її понад контрольований план, тому, аби бути хоч трохи жалісною, перевелась в інший відділ (щоб рідше бачитись). Вона нагадувала Скруджа — такого, якого всі боялись та не любили, але якому було погано. У неї усе було: квартира на Подолі (усього лише півгодини від роботи та п’ятнадцять хвилин до університету), здорові батьки, достатня зарплатня, широке коло знайомств та зв’язків, здорові батьки. Але їй хотілось бути попереду: у двадцять два очолити студентську організацію, у двадцять п’ять відкрити власний успішний бізнес, а до тридцяти об’їздити усю Європу та Азію. Мабуть, це не зробила б її дуже щасливою, але радісною та гордою у своїх очах — так, підвищило б престиж серед колег, інших успішних людей в Україні. Найбільшу гармонію та щастя приносило для неї саме Різдво, коли плани вже виконані, і можна подякувати самій собі.
Ритуали та бажання змінювались ледве не кожного Різдва: позаминулого року вона захотіла машину і працювала лише задля того, аби купити чорну Тойоту; минулого успішно поїхала в Іспанію на навчання, почала вчити китайську та ще виконала купу планів, а цього року у неї були неймовірно грандіозні плани: відвідати п’ять країн світу, отримати бажане підвищення, диплом бакалавра, купити батькам квартиру в Шевченківському районі, почати займатись йогою. Цього Різдва вона готувала сама — індичку з карамелізованими яблуками, вареники з кролика, кутю робила за рецептом прабабусі, п’ять салатів, вишневий пиріг і пекла домашній хліб з найкращою подругою. Вона куштувала на Святвечір усього потрохи, дзвонила батькам, вітала щиро, з любов’ю та натхненно, пила вино, молилась, і мала вже йти та брати листок, аби написати свої плани, від яких життя ставало бентежним та пришвидшеним, але — бац — світло вимкнули (вперше за три роки оренди!), ще й у Різдвяну ніч.
Добре, що хоч батькам подзвонила, піду перевірю лічильник, зателефоную у службу, якщо що, а так не хотілось ображатись цього вечора, — подумала знічено Ірина.
Вона вийшла з ліхтариком (у сусідньому домі мерехтіли лампи, усі святкували) і почала щось дуже впевнено розглядати — в електриці вона розбиралась, ще з дитинства. Вона детально зайнялась аналізом проблеми, натискала на кнопки, перевіряла проводи, транзистори і не побачила як на сходах з’явився ще хтось. Від нього віяло чимось різдвяним та святковим, ніби той високий чоловік був ельфом і працював у корпорації Санта Клауса. Вона відчула присутність іншої людини та навела ліхтарик в його обличчя: кришталево-сині очі, русе довге волосся до плечей, щось таке по-дитячому знайоме, але вона просто привіталась:
Добрий вечір, якісь проблеми не тут, транзистори в порядку, треба подзвонити в аварійну службу, — ледве усміхнувшись сказала вона.
Той незнайомець лише повернув голову на звук і простягнув руки — він також усміхався і був щирим, але щось було інше, навряд чи те, що можна зрозуміти відразу. Ірині це не сподобалось, вона хотіла завжди знати, з ким має справу, а тут її настирливість щезала, вона ставала все більш лагідною та тендітною.
Я Даня, ми бачились у центрі PR роки два тому, — знітившись відповів хлопець.
Іра згадала його: тоді вони перетнулись на бізнес-зустрічі, вона тоді була радісна (чи то від успіху, чи то від сяючих очей та гарного дня). Дівчина його помітила, адже він сидів навпроти, поряд з генеральним менеджером. Але у нього не було таких криштальних очей, вона б їх запам’ятала.
Так, Даня, я згадала вас. Не думала, що ми живемо поряд, — якось радісно та ледь не вперше невпевнено сказала вона.
Та, після аварії довелось переїхати ближче, багато що змінилось, — сумно прошепотів він.
Іра ніколи не запрошувала до себе ледь знайомих людей, тим паче в квартиру, тим паче стоячи в капцях та з зарядкою майже на нулі, але щось їй підказувало, що треба все ж запросити до її середовища, до затишного місця. Вона запросила зі словами «не хочете відсвяткувати разом?», почула щире «залюбки», і трохи знітившись показала на двері. Він простягнув руки і пішов на звук, його блискучі очі бачили лише обриси дверей. На Даниному обличчі була усмішка, він був щасливий чути голос, бути в її особистому просторі. Вона провела його на кухню, де був накритий святковий стіл, та почала шукати в шухляді тарілки та свічки, світла все одно не було. А в неї самої ледь не пекли щоки: вона була щасливою, невимовно щасливою, ніби знайшла те, що втікало від неї щоразу. Вона думала, що саме за це любить Різдво, за те, що може бути щасливою.
Вечір мав продовжуватись, вона наклала йому куті, салат з грушою та горгонзолою та дала свого домашнього хліба. Вони їли разом, сміялись з чогось, обмінювались дитячими різдвяними спогадами. Їм було так щасливо, навіть сніг на вулиці ніби став сяяти від тої радості. Ірина святкує Різдво не сама (з власної волі), з щастям та спокоєм на душі. Вона спитала про аварію, хай би як сумно не було. Він відповів, що зараз усе добре, лише очі стали більш кристальними та менш функціональними. Вона розуміла усе, але не ображалась, що не може зловити його погляд, що він не може побачити її усмішку, що не скаже, які гарні шпалери на кухні. Вона була щаслива від того, що приймає це, і її це аніскільки не бентежить.
Вони провели увесь вечір разом, декілька годин спілкуючись, насолоджуючись власною компанією та атмосферою. Але Іра згадала про традицію, про те, що їй не хочеться чекати, брати ліхтарик, щоб написати свої плани та бажання, і вона врешті-решт наважилась попросити людину, яку вона відчувала, написати за неї — у темряві Даня може написати іншою мовою — шрифтом Брайля.
Даня, дякую тобі, але я можу тебе дещо попросити? — невпевнено, але щиро запитала Іра.
Це тобі дякую! Звичайно, що треба? — усміхнено відповів Даня.
В Іри чомусь накотились сльози, вона стала ураз малою та беззахисною: простягнула папірець та промовила «напиши за мене»…
Вона почувала себе самою собою, без наснажень, коучів та шаленого темпу. Вона знала, що робить так, як підказувало серце, що вона повірила і в чудеса, і в саму себе. Нарешті! Даня взяв її за руку та запитав, що вона хоче, аби він написав. Так, у неї був уже список, плани та амбіції, але подумала вона зовсім про інше, не про кар’єрний ріст чи вдосконалення, а про щастя, про те, якою вона відчуває себе зараз, про те, як її добре.
Напиши за мене, що я хочу бути щасливою, щасливою, як зараз!
Це було перше Різдво для Ірини, коли вона повірила, коли зупинила не лише себе, а свої плани, коли відчула, що здатна на все, коли поряд є людина, яка у неї вірить. Іра зосередилась не на зовнішній боротьбі, не на грандіозних планах стосовно чогось земного, а вирішила діяти за покликом серця — так, як вона чула. І вона цілком щасливо могла це робити, бо вже повірила в чудеса.
А чи це не найголовніше — повірити у Різдвяну ніч? Просто насолодитись щастям, людьми поряд? Подякувати, усміхнутись? А Іру, вже по правді, уже ніщо не зупинить: у неї усе буде добре (навіть якщо вона не попаде цього року у Forbes). Вона стала найщасливішою версією себе, полюбила себе та своє оточення.
Їй було всього двадцять один, коли вона справді знайшла те, чим по-справжньому марить: глибокими щасливими розмовами та усмішками. Вона вже не боролась за «місце під сонцем», а мала мету обійняти увесь світ!
З Різдвом!
Давай купимо ялинку, люба
The rumor has it he’s the one I’m leaving you for…
Не різдвяна пісенька, згодні? Це дійсно так, але, скільки можна слухати одне й те саме протягом усього дня?! Джінгл белз джінгл белз рок… А де ж той рок? — з цими словами я звернулася до свого американського хлопця Джозефа, коли він знову врубив цю шедевральну композицію.
— What do you mean, darling? — отримала я відповідь.
— Nothing…
Взагалі, ось це, darling, мене жахливо дратує, я ж з України, мені приємніше коли кажуть «люба» «сонечко» «ластівочка», а не ось це закордонне «дарлінг». Навіть незважаючи на свій непоганий рівень української, Джозеф не хоче називати мене приємними словами.Та й взагалі, він зовсім не відповідає своєму імені. Як Йосип може так себе поводити? Не розумію.
— Чи будемо ми купляти ялинку? — пролунало таке дивне запитання. — Сьогодні ж різдво.
Йой, дійсно, вони ж, в США, святкують його в ніч на двадцять п’яте грудня. Що ж робити? Треба терміново діяти, але, ялинки в нас немає і страви я не встигну приготувати.
— Я вже зібрався, пішли, — радісно промовив чоловік , що завжди міг вдягтися за три секунди.
— Добре… — мені просто не залишалося нічого, окрім як погодитися на цю авантюру.
Поки ми йшли до ялинкового ринку я згадувала, як ми познайомилися і навіть дивувалася своїй здібності закохуватися в неадекватів. Це сталося рік тому, на той момент я була у робочій подорожі до США і , на жаль, мала святкувати своє Різдво і Новий рік у Нью Йорку. Місто здавалося мені надзвичайно чужим та навіть неприємним, тому я вирішала що просиджу усі свята вдома і подивлюся трансляцію вітання президента в ютубі. Мій шлунок вважав інакше, тому у Різдвяну ніч, я , зібравши усі свої сили, рушила до магазину . Окрім мене там було всього декілька людей , враховуючи продавця , десь четверо. Я вже збиралася йти на касу , як раптом, у приміщення забіг якийсь китаєць, так мені тоді здалося, Sorry Joseph…. Ну вибачте, що ви , особисто подумаєте про людину, з китайським драконом на голові та невідомою нікому палицею, схожою на посох Миколая , але в азіатському стилі? В той момент, час неначе зупинився, усі присутні здивовано подивилися на прибулого, здалося, начебто навіть радіо перестало працювати. Тиша, і тут, китаєць підбігає до каси і вмолившись перед продавцем пропонує йому, цитую: «Стати моїм королем і ми з тобою полетімо на моєму магічному драконі у далекий край?» Вираз обличчя бідного продавця потрібно було бачити, він помовчав десь хвилину , а потім промовив: « I’m calling the cops». Не знаю, що зі мною тоді сталося, можливо, то моя внутрішня вандер вуман вилізла, а можливо, мені просто закортіло пригод, але факт залишається фактом… Я підбігла до прекрасної пари і вхопивши китайця за руку, сказала :
— Це мій брат, і він трошки не в собі, вибачте , я зараз виведу його.
— Ходімо Боб, — звернулася я до незнайомця.
Ми вийшли на вулицю, я одразу побачила групу чоловіків, а «Боб» тим часом заговорив:
— Вибачте будь ласка , це просто був жарт, я програв друзям і повинен був зробити те , що ви тільки що бачили…
— Нічого собі у вас друзі, таке спробуй вигадай, — відповіла я , стримуючи сміх.
— Hey man! You weren’t supposed to find a girl, — до нас підійшли його друзі.
— But I still did it, — відповів Боб.
Так ми і познайомилися, вже в той вечір я дізналася , що його насправді звали Джозеф і походив він зі звичайної американської родини, навчався в мистецькому коледжі на дизайнера ,та мав маленьку собачку. Ви спитаєте мене, чому так швидко? А тому, що ту ніч я провела в домі разом з його батьками, усіма друзями- коміками, та любою собакою — Міллі, яку я тепло згадую й зараз. Це було найпрекрасніше Різдво в моєму житті , я спробувала усі приготовані страви, послухала історії про те , як треба проводити свято «За версією батька Джозефа» і не зімкнувши очей ні на хвилину , змогла зустріти світанок. Також , мені запам’ятався момент з ельфами яких кладуть як охоронців на предмети , щоб їх не торкалися ,бо , якщо зачепити охоронця — це може погано закінчитися. Чому саме це привернуло мою увагу? Тому що один з ельфів сидів на пляшці віскі, і Джозеф, нагадайте чому я з ним досі зустрічаюся , взяв і скинувши бідолаху з місця розпив ту пляшку зі мною та друзями. Мммм, романтІк.
— Darling, — почула я голос свого Ромео , коли ми вже підійшли до ялинкового базару. Дійсно, замріялася.
На базарі було багато людей .Усі вони намагалися хоч якось домовитися між собою, комусь не підходила ціна, комусь не подобалася гілка з правої сторони лівого верхнього краю, і так далі … Я була впевнена що нас не чекатиме та ж сама історія. Нагадайте мені щоб я більше ніколи не переоцінювала Йосипа. Спочатку, ми підійшли до чоловіка в якого були гарні , але дорогі ялини , тому, мінус. Наступним претендентом став дуже колоритний чоловік , який пропонував нам акцію « Три в одному», додаючи до поганенької ялинки ще дві гілочки, щоб, як він сам сказав , прикрасити оселю.Теж мінус. Так ми ходили бродили приблизно дві години , поки не натрапили на просто ідеальну ялинку, яка підходила нам за виглядом і по ціні. Так ось, чому я тепер ніколи не буду вірити в нормальну поведінку свого хлопця. Цей укреініан мен, вирішивши що може вмовити продавця скинути ціну, увімкнув якийсь незрозумілий акцент , і запропоновував йому. УВАГА, гопак від американського розвідника. Бідний чоловік, який просто приїхав торгувати ялинками не зміг відмовити, і тому, подивившись на шедевральний соло концерт ансамблю Вірського, скинув нам триста гривень з ціни. Здається, він навіть на відео це зняв, думаю скоро побачу дикі танці в інтернеті
Озирнувшись навколо , я зрозуміла що вже було досить темно, а також те , що ми зовсім не продумали , як будемо нести ялинку до дому. Тому, взявши цю махіну , ми просто пішли три кілометри пішки , бо так же всі нормальні люди роблять. І все б нічого, якби не ожеледь, наші феєричні три падіння . а також, неперекладний український фольклор під час намагань встати. Сказати що я була втомлена і зла — це не сказати нічого, я думала що вже ніщо не зможе добити мене , але…
— Взагалі, ми могли не купляти ялинку, так важко її нести, — пролунав голос позаду мене, коли ми йшли по приємному снігу, біля спортивного майданчика
Сама не знаю, як так вийшло, але в той момент, у мені прокинувся звір, я вихопила нещасну ялину в Йосипа і вдарила його нею по голові.
— Зовсім здурів, чи що?! Я за ялинкою перлася, а ти мені тут цю incredible information розповідаєш?!
— Darling… — здивовано промовив Джозеф.
— А це тобі за дарлінг, — я знов ляснула його ялинкою.
Американский розвідник почав відбиватися від жінки козацького роду, спочатку ставлячи блоки руками, а потім, зрозумівши що це погано закінчиться, він не знайшов кращого виходу ніж рятуватися втечею.
— Стій, я ще не закінчила, — агресивно промовила я і побігла за хлопцем по снігу намагаючись прибити його купленим деревом. Джозеф почав кликати на допомогу, але отримав лаконічне « Ніхто тебе тут не врятує, друже мій любий»
— Stop this right now! Ти — крейзі жінка!
— А чого ж не дарлінг тепер? Все, закінчився період солодких розмов та гарних подарунків, життя сімейне починається? Я тобі зараз влаштую сімейне життя , побачиш , що таке справжня українка, — я крутила ялинкою в усі боки намагаючись хоч якось зачепити Йосипа. З нього навіть зимова шапка спала. Перемога, перемога!
— Вгомонися, я ж нічого такого не сказав , — не втримався він.
— Нічого?! Да я вб’ю тебе лодочник, тьху, ялиночник!
Коли ми сильно розкричалися , з вікон будинків на нас почали дивитися люди , і , як я розумію , ми виглядали максимально небезпечно, бо хтось викликав на нас поліцію, попередньо повідомивши що ми — наркомани . Двоє патрульних приїхали дуже швидко і розняли нас. Без зайвих розмов , вони запхали нас до машини, разом с ялинкою, яка виглядала так, наче йшла в комплекті « Три в одному» , ну, ти й сам бачиш.
Жінка звернулася до хлопця в костюмі святого Миколая , якого забрали за дебош на Хрещатику. Він подивився на ялинку , яку тримав розпатланий , побитий та втомлений чоловік.
— Дійсно, різдвяний настрій ви собі створили , пані.
— Ой і не кажи , жах якийсь. Найцікавіше, що нікому не розкажеш, бо не повірять просто. Що я, працівник музею сучасного мистецтва, сиджу зараз в «обезянніку» за гратами і мені навіть не дають пояснити що я не наркоманка. Ось так і купляй ялинки, на свою голову, супер Різдво, просто incredible! — сумно промовила жінка
— Люба, ти пробач мені за це, — почулося від чоловіка з ялиною.
Жінка раптово повернулася до нього і здивовано подивившись, промовила:
— Повтори будь ласка те що ти зараз сказав.
— Пробач мені за це все? — повторив Джозеф.
— Та ні, інше, — захитала головою та сама daring.
— Я назвав тебе любою, сонечко моє, — посміхнувшись відповів американський розвідник.
— Наркомани, виходимо, — сказав працівник поліції намагаючись стримати посмішку.
— Хто ж знав , що ви серйозні люди, вибачте нас, не хотіли вас затримувати гарного вечора, — додав другий.
Так, вийшовши з відділку поліції , пара героїв почимчикувала додому. Джозеф ніс побиту ялину, а його люба ніяк не могла забути такі приємні і довгоочікувані слова.
— Я їсти хочу , але не впевнена що ми вдома хоч щось маємо, — промовила вона.
— Чи знаєш ти той самий магазин ,який працює цілодобово та навіть в святкові ночі?
— Ти про наш АТ…
— Так про нього, моя люба, — відповів американець.
Зрозумівши що втрачати вже нічого, жінка поцілувала людину, яку незважаючи на всі дурнуваті ідеї та вчинки, кохала найбільше усього в житті,. Ялинка випала з рук Джозефа і він нарешті зміг відповісти на поцілунок. Так вони і стояли посеред вулиці ,а позаду них синіми вогнями горів гарно прикрашений магазин.
Наче в кіно, згодні?…
Новорічне чудо
Новий рік… Та атмосфера дива, справжнього щастя, любові й надії на краще. Ні-ні-ні, чекайте! Але ж це також пора вчитися дихати знову після чергового мандаринового переїдання, пора передноворічної тривоги й шаленої бентеги, пора неприйняття себе, «американських гірок» у відносинах з рідними, пора, коли Кевін МакКалістер і Гаррі Поттер щовечора підкидають жереб, хто ж буде сьогодні змушувати серця вкотре битися частіше, пора «нічого не встигаю», «та за що» та «як обійняти людинку через екран телефону?!».
Цей період має входити до списку чудес світу (як і взаємне кохання, щира-щира усмішка від вушка до вушка та…третій корпус Могилянки), адже це те, що нас єднає, запалює зсередини й тримає вмотивованими протягом року, загалом як і КМЦ ріднесенький.
Традиції його святкування різняться не лише від культури до культури, але й від родини до родини, проте основне правило лишається: ніч з 31-ого грудня на 1-ше січня має бути проведена з найулюбленішими серцю людьми (не буду брехати: інколи цими людьми є ми самі). Проте ніжитися в теплі сімейного кола не завжди виходить, особливо з грізним, суворим паном Ковідом, чия жорстока рука поставила товстелезну крапку в життєвій історії мільйонів, тож сподіваюся цією коротенькою оповіддю принести усмішку на обличчя тих, чиї руки вже давно опустилися, чия надія почала сумніватися сама в собі.
Отже, що ж для вас означає свято Нового року?
«Чарівне безглуздя», — підказав би хтось. Авжеж, адже життя не може змінитися за одну лиш ніч, за одну лишень секунду, котра відділяє попередній рік від наступного, проте саме це й змушує багатьох з нас продовжувати йти вперед, не опускати рученьок і проаналізувати теперішній стан речей.
«Час романтичних зізнань», — пошепки, ледве-ледве розтуляючи вуста, промовляє сміливець. Можливо. Новий рік символізує початок чогось цілком нового й незнаного раніш. Чари зародження почуттів манять, ведуть за собою, обеззброюють, обезцінюють усі попередні емоції й спогади, лишаючи нас наодинці з мрійливою грою в «щось більше».
«Та ви знущаєтеся! Це ж переддень народження батька нашого — Степана Бандери», — вигукне чорнобровий з-поза тіней вічної любові до неньки-землі своєї, терору диспергування української нації та щирої віри в майбутнє. Так, хлопче любий, так, соколику далекоглядний, так, козаченьку хоробрий, Україна вічно буде жити. Ми, її вірні діти, зробимо її безсмертною.
«Усе те так, та чи ви бачили новорічну ялинку на Софійській площі?» — витанцьовують слова з вуст мрійниці, обпікаючись пломінною, жаркою усмішкою в кінці кожного слівця. На жаль, не кожен мав змогу зцілити свої оченята ласкавими кольорами свята на площі, оскільки пандемія занадто вже ж полюбляє вносити свої барви, та єдине я знаю точно — мережі спалахували дивовижними знимками вічнозеленої красуні, котрі в мить запалювали серця, втомлені й, попри все, жагучі.
«Котики й коцики — ось моя релігія!» — впевнено зітхає дівчина у затишному, коричневому светрику, руками вимальовуючи в повітрі силуети таких добре знайомих незнайомців, знайдених на сторінках улюбленої книги. Її одяг завше, мов зірками на нічному небі, зітканий шерстинками пана Пухнастого Щастячка, котрих неможливо позбутися, котрі пронизують кожну клітинку тіла своїм теплом. Її голос замінює ненаситне муркотіння, зваблюючи й заманюючи у свої тенета палкої любові й невимовного добра.
«Але ж…»
«А що як…»
«Та чому ж…»
«Можна заперечити?..»
«Дайте мені можл…»
«Чекайте-чекайте!!!» — зненацька зістрибує та, чиє серце окуповане зневірою, відчаєм і розпукою, та, вічні поривання серця котрої були відторгнені, та, котра тремтить біля телефону щоразу з’являється нове повідомлення, та, чиє життя обертається навколо однієї особи, та, чиє нездоланне кохання не було відчуте. Любов протікала по провідках її навушників, котрі, певне, зрослися з її сутністю, наповнювала кожну клітинку тіла, бурхливо текла кожнісінькою артерією і вибухала всередині при найменшій інтеракції з об’єктом кохання. Вона нею захлиналася, хоча нею єдиною вона й жила.
Дівчина ледве на мить підіймає вологі від гарячих потоків емоцій оченята і змушує весь світ затамувати подих: вона падає навколішки, викохана в промінні зимового сонця, доторкається вустами підлоги й волає що є духу: «Боже мій, ВІН мені написав!!!».
«Лелечки ж!» — падає додолу в обіймах справжнісінького щастя той, хто виплакав безсонні ночі, той, хто день і ніч молився, той, хто пізнав любов, яка гаряче обпікає й болить, яка душить і кровоточить, запізно, той, хто окропив слізьми бездиханне тіло власного батька, той, хто ризикує втратити й матір..
«Вона…вона жива. Вона буде жити», — не вірячи своїм словам, продовжував хлопчина.
Залою проходять найтепліші вітання й побажання.
«О, ні! Моя маленька донечка, — повідомляє той, кому лишилося недовго марити буттям на цьому світі, той, хто понад три роки не мав можливості побачити власне дитя через жахливу, ненаситну війну на сході, — святкуватиме цьогоріч вдома!!! Нарешті її побачу, лебідоньку свою…»
«Мене взяли на посаду!»
«Я закрила сесію!»
«О, тисяча прийшла!»
Усі метушилися, раділи, кричали. Життя вирувало в стінах цієї зали, життя всім своїм єством нагадувало про себе.
Новий рік — час казки, час врешті-решт повірити в казку. Тож повір і ти.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
