Somebuddy to love. Спудейський вісник №21 (13.06.21)
Переднє слово
Привіт-привіт, сонце
Як нагадування, що вже червень і до завершення навчального року лишається…2 тижні? У це складно повірити, але ми вже тут і впевнено рухаємось вперед до того омріяного відпочинку.
Цей випуск свідомо складається з однієї статті-інтерв’ю, за підготовку якого я вдячний Євгену, Ані та Даші.
Ця розмова ставить усі крапки над найпопулярнішими питаннями про життя бадді й відбір у бадді. Запрошую до прочитання. Це чудово.
Але перед цим давайте все ж перевіримо, чи ви все встигли зробити:
- Пройти опитування якості освіти. Реченець 14 червня.
- Пройти опитування про майбутнє КМЦ. Реченець 24 червня.
- Податися в бадді на наступний рік. Реченець 18 червня о 23.59.
Якщо до останнього я би все ж таки радив повернутись після прочитання випуску, то перші два сміливо можна виконувати — освіта має бути якісною, а КМЦ — місцем, де справді твориться спільнота.
Усім душевного спокою та продуктивного тижня!
Дякуємо, що ви з нами
Слово за слово: Дар’я Сандалова
Сподівання, плани, виклики та навіть інтриги часто супроводжують розмови, пов’язанні з «Бадді». Уже могилянські чати сколихнуло сповіщення про новий набір до цієї організації. Сотні анкет знову потраплять до рук команди відбору. Студенти знову очікуватимуть на позитивну відповідь. Колишні фреші знову стануть помічниками для фрешів прийдешніх. Уся ця метушня ознаменує закінчення чергового насиченого року для «Бадді». Очевидячки, він цілковито відрізнявся від усіх попередніх. Нові умови, нові підходи, новий досвід. За всім цим стояла і продовжує стояти щоденна праця ще чинних бадді. Їхню роботу вже майже рік координує Дар’я Сандалова, студентка ФСНСТ-4. Ми вирішили розпитати її про цей досвід. І вона охоче поділилася думками про баддіювання, особливості відбору до «Бадді» та могилянське життя, яке для неї невпинно наближається до проміжного завершення.
Привіт, Дашо. Рік, що минув, видався доволі цікавим в «Бадді» і загалом в Могилянці. Тому перше моє питання пов'язане з твоїм особистим досвідом як координаторки бадді і як студентки Могилянки. Яким цей рік видався для тебе?
Він вийшов, напевне, дуже важливим у моєму житті. Цей рік був таким моментом, як кажуть, що твоє студентське життя – це найкращі роки твого життя. Він виглядав якимось таким. Як студентки НаУКМА, він прийшов зі своїми складнощами і моментами, в які ти бачиш неймовірні курси і ти читаєш неймовірні речі, але через те, що ти дивишся в екран восьму годину за день, то в тебе не сильно відкладається щось у голові. І від цього дуже сумно. Я написала диплом. Приємно. Це був стрес. Не рекомендую. Точніше як, всі пишіть. Як для координаторки бадді, він був складний, але чарівний. Це був неймовірний виклик для мене. Я не очікувала, що стану координаторкою. Він прийшов зі своїми складнощами і труднощами, і я відкрила для себе багато речей, які я не вмію робити. А мені здається, що найважливіше в житті, те, для чого ми вчимося, – це знаходити помилки і вчитися їх виправляти. І я відкрила, що насправді не вмію користуватися Вордом та Екселем. Хоча мільйон письмових робіт здано, але я не знаю про всякі штучки і про їх функціонал. Типу можна перекладати тексти в Excel, робити додавання, робити малюнки. Who knew? Not me.
Змінилася більшість людей, змінився формат, і я відчувала, що все, що я можу зробити – це слідкувати за тим, щоб залишилася ідея. І просувати ідею. Це я й робила.
Як для координаторки це було, звичайно, складно в ті моменти, коли треба було іти першопрохідцем у всіляких речах. Бо в нас є готове бачення того, як має виглядати Фрешфест, готове бачення того, що має бути у ВЗ. І в цей раз всі ці документи, гайдлайни не знадобилися, бо по суті, було не до цього. Найважливіше, що мені хочеться тут сказати, це те, що колись я довгим часом їздила в табір, в якому весь час змінювалися вожаті, потім почали змінюватися діти, а потім табір переїхав до іншого місця, а потім він почав займатися іншою програмою. Але я продовжувала туди їздити і відчувати щось. І для мене стало дивним, як історія про те, що якщо на кораблі поміняли парус, дерево і усі цвяхи, чи залишиться він тим самим? І от цим для мене стали «Бадді» у цьому році. Бо змінилася більшість людей, змінився формат, і я відчувала, що все, що я можу зробити – це слідкувати за тим, щоб залишилася ідея. І просувати ідею. Це я й робила.
Це круто. Попри ті труднощі, на які ти вказала, зокрема, й технічного характеру і комунікативні, які виникали через карантин, що, на твою думку, вдалося зробити найкраще? Що було найбільшою перемогою, з твого погляду, протягом цього року?
Те, що попри всі труднощі, було проведено ВЗ, було проведено Фрешфест, були проведені івенти, які мали проводитися. І я бачу, що деяким людям це зайшло. Я розумію, що не кожному фаново дивитися в комп'ютери і споглядати все. Але якщо була одна людина, яка за допомогою Фрешфесту чи ВЗ познайомилася з іншими людьми, а такі були, по відгуках ми читаємо, я вважаю, що це - супер. Не всім потрібні бадді, не всім потрібні івенти, не всім потрібне могилянське життя. Але якщо ми допомогли буквально одній людині, я вже вважаю, що це класний вплив.
А як фреші загалом відреагували на зміну формату проведення усіх цих заходів і цілковито новий досвід навчання. Починаючи з 1-го вересня, вони фактично перебувають в онлайні. Як, з твого погляду, відбилася така зміна на них?
Перше, що стало цікавим, це те, що для них цей формат не був новим, і що він виглядає дуже по-шкільному. Це ті самі лекції, семінари, посилання на Зум. І мені здається, що тут виникає ситуація, в якій не відбувається цієї різкої зміни. Мені здається, що перехід від школи, коледжу до університету, є однією із капітальних змін у житті людини. Я просто нещодавно зрозуміла, що таке університет. Це, по суті, зібралися, класні люди, які проводять різні курси. І такі, а давайте, якщо ти хочеш стати перекладачем, то ти можеш не йти в «SpeakUp», «GreenForest», «SkyEng» і три інших школи англійської, а ти можеш піти в одне місце, де будуть викладачі з усіх цих шкіл і вивчити щось. Тобто університет – це не якась «обязаловка» чи місце, в яке треба ходити, а це просто набір курсів, які можна пройти в фан. І за які тобі платить держава, якщо ти вступив на бюджет. Клас! Але мені здається, що для багатьох фрешів не відчулася ця зміна, чисто через те, що мало що змінилося. Вони досі займаються в Зумі, вони досі готуються до семінарів як на домашку. Вони пишуть ті самі есе і всілякі штуки. Загубився той момент, коли ти після пар виходиш на другий плац, бачиш людей і дізнаєшся, що сьогодні хтось грає у вагабонді і співає пісні. Чи що завтра можна поїхати в гуртожиток і там танцювати весь вечір під музику 80-х. Мені здається, що через те, що у людей не було так багато зіткнення з іншими поколіннями Могилянки, у фрешів вибудовуються нові цінності і нові бачення того, що є Могилянка. І вони будуть, звичайно, кардинально відрізнятися того, що було до цього. І ніхто не знає, в кращу чи в гіршу сторону. Може, в кращу сторону.
Говорячи про цей перехід, який майже не відчувся через карантин і пандемію, чи вдалося, на твою думку, бадді якось занурити фрешів у нове середовище? Тобто хоча б якось дистанційно передати часточку могилянськості, що вона відрізняється від усього іншого досвіду, який в них був до того?
Дуже класне питання. Чесно сказати, я не знаю. Ми отримуємо менше відгуків цього року, ніж зазвичай. і це окей. Ми отримуємо менше фідбеку від першокурсників, і це теж окей. Зі свого боку, я впевнена, що все, що ми робили минулі роки, ми зробили і цього. Кожна проблема, кожне питання, кожна порада були залучені. Кожна могилянська фразочка була передана. Кожен мєм був донесений на золотій тарілочці і направлений комусь. Я вважаю, що потік ішов від нас. Але це знаєш, коли ти ходиш на курс, і якщо ти зацікавлений у ньому, ти послухаєш, наситишся і зрозумієш. А якщо тобі зараз не має такої потреби, то ти нічого не візьмеш. Тому я впевнена, що бадді робили все те, як робили раніше. І я бачу, що якість була на такому самому рівні, і навіть вищому. Я часто просила від людей більшого. Але все, що ми просили, все, що ми запланували, майже все було виконано.
Чи відомі вже результати опитування фрешів цього року?
Так-так. І оцінки хороші, і вони дуже радують. У більшості бадді бали знаходяться на межі 8,9-9,2. Тобто приємно, гарно, раді працювати. При цьому ми бачимо велику кількість дуже низьких оцінок. Коли люди оцінюють інших на 2-3 бали. І ми розуміємо, що якщо пропадає той момент, коли ти бачиш людину візуально, а серед 70 людей у твоєму чатику не дуже зрозуміло, чия аватарка спілкується голосом бадді. Але більшість задоволена.
Якби бадді не давали так багато всередині, мені здається, що у людей не було б стільки можливостей писати пости, відповідати тисячу разів на питання, розповідати, що таке САЗ, і як із ним жити.
Тобто я бачу, що, порівняно з попередніми роками, оцінка фрешів не змінилася. Тому що 9,2 та 9,2 у попередні два роки, і цього року теж на цій межі тримається. Це чудово, це ознака того, що спільнота чи-то організація працює. А, до речі, спільнота чи організація? Що таке «Бадді» назагал?
Я колись відповідала на це питання у «20 питань до бадді». І в мене просто дуже критичне ставлення. Я знаю, що «Бадді» – унікальна організація серед людей, які знаходяться всередині неї, але при цьому я розумію, що це – не унікальна організація у світі. Що таких організацій є безліч, і вони всі класно справляються. Що у нас в Могилянці є чудові «Вступ НаУКМА», що у нас є неймовірний «КУТ», який збирає музичну спільноту. Але мені здається, що «Бадді» набагато більше дає людям всередині неї, ніж організації, в яких я ще бувала. І що це насправді спільнота. Для тих, хто хоче бути всередині неї, для тих, хто готовий відкриватися, це – спільнота. Це зустрічі, на яких ми не говоримо про фрешів. Це той факт, що навіть у часи пандемії, коли страшно з дому виходити, я була у гостях у семи людей, яких я не знала минулого року. Це той факт, що бадді збираються побазарити ввечері в Зумі і пограти в ігри. Це те, що коли хто-завгодно напише в чат, навіть у той, в якому я була бадді два роки тому, на своєму другому курсі, велика кількість людей відгукнеться. Тому бадді можна сприймати як організацію, яка на фрешів і про фрешів. Але також вона дає дуже багато своїм учасникам. Тому це – спільнота. Якби бадді не давали так багато всередині, мені здається, що у людей не було б стільки можливостей писати пости, відповідати тисячу разів на питання, розповідати, що таке САЗ, і як із ним жити.
Але загалом це спільнота, яка налічує 96 людей цьогоріч. І говорячи про неї, Гліб Кузьменко, чинний декан по роботі зі студентами, зауважував, що важливо, щоб існував певний командний пазл. І тому моє наступне питання пов'язане з формування цього командного пазлу, адже стартує новий відбір до «Бадді» і, відповідно, знову актуалізується питання, хто туди може або не може потрапити. І потрапить у майбутньому. Пан декан стверджував, що набір зазвичай відбувається залежно від потреб організації. І ті, хто відбирають бадді, керуються принципами, які відповідають цінностям, орієнтирам і компетенціям організації. Які цінності плекає «Бадді» як організація і як спільнота? І які цінності, відповідно, має мати майбутній член цієї спільноти?
Це дуже цікаво. Минулого року я була дуже чітко налаштована, що в організації мають бути люди, в яких бачення схоже на моє. Я навчаюся, навчалася і чотири роки жила, дихала соціальною роботою. Це – наука про допомогу людям. І про те, що всі ми рівні. І всі ми маємо мати однакове ставлення, всі ми маємо бути супертолерантними. У нас буквально пари, на яких ми розбираємо мову. І годинами спілкуємося про те, чому назвати когось негативним словом, пов'язаним з психічним захворюванням чи ментальними проблемами, це кінець світу насправді. І це дуже сильно впливає на людство. Що мова формує наші думки. Але під час набору я зрозуміла, що для організації потрібні погляди з різних сторін. Є базові цінності, такі як толерантність абсолютна, при чому це bare minimum. Толерантними мають бути всі в принципі. І трошки вище за толерантність я хочу, щоб серед бадді було багато прийняття. Коли вони опиняються з 30-а, 5-а чи 140-а фрешами, ці фреші будуть різні. І дуже важливо, що коли дивний фреш буде стукати тобі в приватні повідомлення і писати тобі про свої душевні проблеми чи про те, що він не розуміє, що з ним трапляється, дуже потрібно бути толерантним. І просто без цього буде дуже важко. І також всередині «Бадді» цінності, такі як повага до прав людини, такі як комунікабельність, тому що важко спілуватися з мільйоном фрешів, якщо ти – інтровертна людина. Як інтровертна людина я знаю.
Треба розуміти, що фрешів також безліч, і на кожного фреша знайдеться свій бадді.
Крім цього, чесність, відкритість. І є така річ як настирливість, отаке бажання рухати все вперед і дізнатися свого, і дібратися свого. І в командній роботі ця річ дуже часто може заважати і прийматися. Тому для мене велика цінність у тому, що інколи, коли ти бачиш погані коментарі чи срач у бесіді, краще промовчати. І це зробить більше добра. І це також розуміння того, що якщо першокурсники не розуміють чогось і роблять щось по-своєму, краще дати їм можливість помилитися. Тобто люди, які мають категоричні принципи і категоричне бачення чогось, їм буде дуже важко. Тому що це організація на 90 людей. І всім цим дев’яноста людям потрібно співпрацювати. Але та, я знаю, що ми брали людей, у яких цінності не дуже співпадають з моїми, і які показали чарівні результати. І ми брали людей, з якими я до цього, як вони були бадді, не спілкуалася, бо мені здавалося, що ми не зійдемося просто поглядами на життя. І вони теж показували чарівні результати. Треба розуміти, що фрешів також безліч, і на кожного фреша знайдеться свій бадді. Тому основні цінності – це повага до інших, вміння відстояти своє, але при цьому знати, коли відступити. І толерантність, сприйняття, готовність іти на компроміси.
А що у такому разі не є припустимим для «Бадді» загалом і для того, хто хоче бути бадді, зокрема?
Вираження будь-яких форм дискримінації чи стигматизації, починаючи від словесної і закінчуюючи діями. Ми дуже мало насправді бачимо дискримінації, і дуже мало людей зараз дискримінуються. Я маю на увазі серед студентської спільноти. Це має бути якась активна дія, яка порушує закони. Але стигматизуються у нас безліч людей. І якщо хтось в команді «Бадді» бачить, що в якомусь чаті люди починають висловлювати агресивні нападки на представництво будь-якої групи чи категорії людей, то це, звичайно, зразу ні. Бо дуже важливо приймати всіх, навіть якщо тобі ці люди не подобаються. Навіть якщо тобі неприємно з ними спілкуватися. Нас на соцроботі вчили, що навіть якщо з безхатніми, навіть якщо людина перед тобою неприємно пахне, треба розуміти, що вона – така само людина, як і ти. Що після одного душу вона стане з тобою на рівні. І буде дивитися на тебе такими самими очима. Також неприйнятне якесь залучення до великої кількості конфліктів. Якщо ми весь час бачимо, що людина вступала у відкриті бійки, відкриті конфлікти чи щось таке, ми розуміємо, що це – не її проблеми, це її життя, і вона може робити все, що хоче. Але, мабуть, в контексті організації, в якій є 90 різних думок, це буде трошки важко. І якась дуже сильна закритість і відстороненість від соціальних мереж. Бо бути бадді у 2020, 2021 і 2022 – це про те, щоб бути онлайн. І тому люди, про яких немає нічого в ніяких соцмережах, які не репостили якісь фотки до дня Києва, грубо кажучи, чи не ділилися в Фейсбуці постами про Чорнобиль, грубо кажучи знову ж, видаються незрозумілими. Ти не знаєш, про що вони думають. Ти не знаєш, яке їх бачення.
Що тоді може бути орієнтиром для того або тієї, хто хоче стати частинкою «Бадді»?
По-перше, розуміти, що це – не про твої персональні якості, а про те, як ти вписуєшся в концепт команди. Ти можеш бути ідеальним бадді або ідеальною людиною, але у контекст цієї команди ти можеш не вписатися. Але насправді якщо тобі подобається допомагати іншим, мати фан, і якщо ти відчуваєш в собі потребу віддавати весь час і потребу надихатися кимось іншим. Якщо у твій чат хтось кидає запитання «яка домашка?», і ти не відчуваєш роздратованість, а відчуваєш бажання подивитися, яка домашка і кинути її, то тобі будуть раді.
Гліб також звернув увагу на те, що «Бадді» – це про особливі компетентності, такі як атмосфера, стиль та естетика. З твого погляду, який стиль умовно має бути у того чи тієї, хто є членом команди «Бадді»?
Абсолютно різний. Я переглядаю інколи інстаграми в своїй стрічці, і я бачу абсолютно різних людей. Є ті, хто вже знайшли свій стиль, є ті, хто ще до нього не прийшли. Але мені здається, що «Бадді», як написано у нас на футболках, – це ті, кому небайдуже. Найчастіше репости про всілякі мітинги за права тварин чи проти якихось судових дивних справ чи, як кажуть, за все хороше, проти всього поганого, я бачу саме серед бадді. Це люди, які якщо побачать пост про нерівність, проблему чи ситуацію, обов'язково зайдуть в коментарі, щоб розібратися, що не так. Це люди, чий стиль це – небайдужість. А одягатися і говорити вони можуть по-різному. Вони можуть писати суржиком, а можуть вичурною українською мовою. Вони можуть спілкуватися одними жартами або бути суперсерйозними. Носити кроп-топи яскраво-зеленого кольору чи костюми випрасувані. Тому я вірю, що це про небайдужість і вміння розуміти, що світ - не чорно-білий, а яскраво-сірий, але при цьому, що є якісь моменти, в які треба залучатися і думати.
Зважаючи на таку різнобарвність членів команди «Бадді» і усіх претенденток і претендентів, які хочуть туди потрапити, постає питання про критерії, яких дотримується команда відбору бадді безпосередньо під час вже цього етапу? Звичайно, є якісь уявлення про те, що має бути, є уявлення про те, які потреби має організація. Але під відбору, вочевидь, ви стикаєтеся з 500 різними людьми, які хочуть потрапити в цю організацію і потрібно з ними якось ладнати. За якими критеріями ви їх добирали або добиратимете, на що опираєтеся, на що зважаєте?
У мене є навіть ціла низка критеріїв. Дуже часто це щось, що дуже важко пояснити через слова, але ти дивишся на людину і розумієш. А насправді словами все пояснюється. Це такі прості речі як вмотивованість, її готовність до дії, її зрілість внутрішня. Якщо людина не знає, хто вона, якщо людина загублена в цьому світі, їй спочатку треба дізнатися, хто вона є, а не кидатися з головою, у якусь роботу, за яку ще не платять. Це неконфліктність. Ми також шукаємо дуже велику кількість людей з інших організацій, тобто залученість в активне КМА-життя. Це вміння бачити цілі і їх досягати, а також досвід командної роботи. Це все дуже важливо. Але при цьому, я повторююся, у нас були люди, які мали нуль досвіду командної роботи, інколи бували конфліктними, і не знали, що саме вони будуть робити. Але при цьому вони пройшли, і зараз це – одні з найкращих людей, яких я знаю. Тобто орієнтири є, але важливо, що це структурується не лише на тому, яка ти людина. Бо ми відмовили минулого року неймовірній кількості чарівних людей, яких ми не могли взяти чисто через тому, що для команди був потрібен хтось інший. Я працювала чотири роки в проєктних діяльностях, я працювала з дітьми, я працювала з командами, і на моєму рахунку безліч створених команд. І тут дуже важливо розуміти, що ти ніколи не знаєш, що ти отримуєш в кінці, але інколи ти дивишся і розумієш, що ці двоє людей не спрацюються.
Наскільки я розумію, залежно певного випадку, ви ставите певні питання до кандидатів. Як ви оцінюєте ті питання, які потрібно поставити конкретній людині. Від чого це залежить?
Є неймовірна кількість цих питань. Вони діляться на категорії. Тобто знання Могилянки, цінності, внутрішні орієнтири. Насправді після того, як ми передивляємося ці анкети, профілі людей, також питаємо... Тобто це дуже великий масив роботи. Ми опитуємо всіх, хто знайомий з цією людиною, кого знаємо. Ми опитуємо членів організацій, в яку ця людина входить. Ми збираємо інформацію з усіх соціальних мереж і бачимо, що у нас є. Інколи ми просто дивимося і розуміємо, що у цієї людини все зрозуміло з командною роботою, бо вона з УАЛ, зрозуміло все з цінностями, бо він/вона була в СК і допомагала робити минулорічний День відкритих дверей. Але не зрозуміло, що з цінностями внутрішніми. І тому серед питань ми питаємо про цінності. Питання про те, як би ти реагував, якби до тебе прийшов фреш і почав тобі признаватися в любві. Питань безліч, і насправді інколи ти бачиш по ходу, що тобі цікаво в цій людині. У деяких з маленькими мотиваційними листами ми питаємо, навіщо це все. У людей, у яких навпаки багато мотивації, ми питаємо, як вони будуть берегти себе від вигорання. І зазвичай ми питаємо їхні враження про інших кандидатів і інших членів команд. Просто щоб зрозуміти, чи є у них якісь внутрішні конфлікти, бо працювати в команді, в якій є якийсь прямий конфлікт, насправді доволі важко. Але питання може потрапити абсолютно рандомне. Це ще залежить від того, чи приходиш ти першим зранку, чи останнім. Бо в кінці дня всі втомлені, і сидіти 12 годин два тижні підряд, це таке, весела річ. Ми також інколи задаємо питання абсолютно абсурдні. Бо фреші також будуть задавати абсурдні питання. Просто, щоб подивитися, як людина реагує. Важливі не знання, важливо не те, що ти знаєш, хто така Проценко (попередня деканка по роботі зі студентами – ред.), Осьмак (очільниця КМЦ – ред.), хто такий Гліб Кузьменко, яка різниця в КС (Конференція студентів – ред.) чи СК (Студентська колегія – ред.). Важливо, щоб людина могла зорієнтуватися і зрозуміти, як вона буде вирішувати ситуацію. У нас були кандидати, яким ти задаєш питання, і вони кажуть: «Не знаю. Я піду і спитаю у цього», «Не знаю. Я спочатку піду сюди, а потім сюди». І ці відповіді були набагато ясніші, ніж коли люди при нас намагалися ґуґлити, що таке КС.
А що робити тим людям, яким не вдалося потрапити в команду? Вочевидь, вони сприймають це дуже болісно, вважають, що це несправедливо. Звичайно, не всі, але такі випадки бувають. Створення телеграм-спільноти «Антибадді» тому яскравий приклад. Що, на твою думку, варто робити цим людям?
Зрозуміти, що це взагалі не про їхні персональні якості, абсолютно. Спитати фідбек у координатора відбору їхнього факультету. Ми завжди надавали фідбек і пояснювали наші рішення усім, хто хотів. Відчути у собі, чому так вийшло, і чому це так їх зачіпає. Ми - якась ліва організація в якомусь лівому університеті. Через два роки вони не згадають про те, що були хтось, хто їм відмовили. Не переживати взагалі. Зрозуміти, що, слава Богу, тобі не треба писати звіти, відповідати фрешам, агресувати, мати проблеми з адміністрацією і вирішувати, як комусь доїхати до Трої о 3-й ночі. Зрозуміти, що на цьому світ не кінчається, і якщо ти хочеш спільноту, то, не знаю, зі мною за цей рік тусувалися багато людей, які не є бадді, і що крок до спільноти – він прямо тут. Це не прірва якась. Зрозуміти, чому це було так важливо, бо ми ніколи не можемо образитися на те, у що ми не віримо. Якщо я тобі скажу: «Євгене, тобі ці сережки зовсім не личать». Ну типу, виглядає жахливо. І я не думаю, що ти образишся, бо на тобі немає зараз сережок. Ситуація у тому, що якщо мені скажуть, що мені зовсім не личить цей рудий колір волосся, я також не ображуся. Ми ображаємося лише на те, у чому ми не відчуваємо всередині себе впевненості.
Якщо організація дивиться на мене і відмовляє, то це не організація, в якій я хочу працювати.
Зрозуміти, чому тобі важливо отримати зверхнє ствердження від якихось шести рандомних людей, яких бозна-хто вибрав і які, може, завалять диплом наступного року. Як я, майже. Забити на це. Спробувати себе в іншій соціальній організації. Або створити свою. Іти з прапором в руках. Для мене найбільшим уроком стало колись те, що коли я йшла на роботу, я дуже переживала, що мені відмовлять. А потім я зрозуміла, що якщо організація дивиться на мене і відмовляє, то це не організація, в якій я хочу працювати. Мені потрібно, щоб так само як я цінувала організацію, так і організація цінувала мене. Якщо тобі, як фрешу, сказали, що, можливо, у тебе недостатньо досвіду чи розуміння, то прийди наступного року. Якщо не вийшло наступного року, то нічого страшного. Ніхто від цього не помре. Тусуватися можна так само. І не переживати взагалі.
Однак в подібних викликах, які стоять перед тими, кому відмовили, завжди постає питання того, що взяли «своїх». Тих, кого добре знають, тих, хто вже був минулого року. Я не знаю, чи хтось на це інший звертав увагу, але 34 з 96 бадді цьогорічних це ті, хто вже були минулого. Тому в мене постає питання, чи не відбувається консервування організації в такий спосіб?
Дідовщина. Насправді ми намагаємося зробити так, щоб проєкти такі великі, як, наприклад, Вечір знайомств, фрешфест, СММ, усе це потрібно координувати. І координувати це можуть кожний раз нові люди, але важливо, щоб ця людина вже бачила, як це відбувається зсередини. Тому ми дотримуємося такого принципу, що ми намагаємося залишити як мінімум одну людину старого калібру. У нас є велика квотна система. Вона не діє на кандидатів, які неймовірні і суперкласні. Вона діє, коли у тебе є два однакових кандидати, які схожі за своїми характеристиками, а місце одне. Якщо п'ятеро людей у команді другокурсники, і стоїть питання між ще одним другокурсником і третім курсом, ми візьмемо третій курс. Просто тому, що у нього ще є більше досвіду. Якщо у команді четверо дівчата і один хлопець і стоїть питання, чи брати ще одну дівчину, чи хлопця, то ми візьмемо хлопця. Просто тому, що питання про військову кафедру у моєму житті не поставало. Якщо стоїть питання між тим, брати суперкласного другокурсника чи бадді, який минулого року проявив себе не дуже, не ходив на баддіміти і залучився один раз, ми візьмемо класну людину. Оце така квотна система працює лише якщо в тебе є два однакових кандидати.
І зі свого досвіду я хочу сказати, що це важливо, щоб залишалися люди, які бачили внутрішні процеси. Бо внутрішніх процесів дуже багато. І я навпаки дуже рада, що це така невелика кількість, тобто третина виходить. Я думала, що це буде більша частина людей. Дуже сумно, звичайно, відмовляти своїм друзям. І от кожному, хто скаже, що в бадді беруть друзів, у мене буде стояти велике питання і дуже велика кількість претензій. Я зі своїми друзями декількома дуже близькими, я розуміла, що в них була на мене образа через те, що я не взяла їх. Хоча я знаю, що вони – неймовірні люди, і вони були б супербадді, але вони просто не вписувалися в команду. І я знаю, що велика кількість людей, які мене надихали і які були з минулорічної команди, на яких я дивилася з відкритим ротом, і яким також прийшли відмови. Це було теж дуже боляче і дуже сумно. І в день, коли ми розсилали листи, я говорила по телефону чотири години і чула сльози. Дуже багато. І розуміла, що цей вибір зробив боляче моїм друзям. Але ситуація у тому що нас семеро, і якщо це твій друг, це не значить, що це – суперлюдина. Тобто якщо хтось думає, що в бадді беруть друзів, то ні. Але при цьому є така штука, що хороші люди тягнуться до хороших людей. І серед мого оточення є тільки ті люди, з якими мені приємно спілкуватися, які такі самі комунікабельні, відкриті і яскраві, як і я. І тому якщо буде стояти питання, брати в бадді... Ну, наступний рік не я буду відбирати, так що теж таке. Але коли стояло питання, брати людину, в якій я точно впевнена і яку я точно знаю чи брати людину, в якої немає жодної соціальної мережі, яка ніколи не писала нічого в чат, про яку не знає староста, то так, ми брали людей, котрих ми знаємо і які активні онлайн. Бо для того, щоб працювати онлайн, потрібно бути активним онлайн. А якщо брати друзів, то, на жаль, ні.
Чи існує якийсь окремий відбір для тих, хто вже був у «Бадді», чи вони на загальних засадах з іншими?
На загальних засадах з іншими. Такі самі питання, точно так само. До них більше питань, до них більше критеріїв відбору. Ми дивимося на всі їх коментарі від фрешів, ми дивимося на всі коментарі від координаторів їхніх факультетів, ми питаємо їхню команду. А коли ти цілий рік працював з командою, то ти 100% наробив якусь лажу. І дуже часто нам розповідають такі історії шалені, що ми потім сидимо дивимося такі – хороший був бадді, але наступний рік в команду не йде. Для них відбір більш жорстокий, ніж для тих, кого ми не знаємо. Бо ми маємо бути впевнені в цій людині. Я взагалі за те, щоб брати нових людей, бо люди на другий і на третій рік згасають і їм це вже не в новинку. І я бачу, що якість їхньої роботи зменшується.
Чи в такому разі відбуваються внутрішні конфлікти в «Бадді»?
Так, звичайно, як і в будь-якій організації. Їх менше, ніж в інших колективах, у яких я працювала, наприклад. Бо люди завжди знають, до кого звернутися. Але, звичайно, є люди, з якими я не дуже хочу побачитися випадково на Подолі. Сто людей не можуть усі дружити. Але такого, щоб у нас були якісь відкриті, агресивні конфлікти, у нас не було. Інколи заходять два табори, одні люди, які вірять в астрологію й інші, які не вірять. І весь вечір перетворюється на «це тому, що ти – рак», «це тому, що ти – козел». Але нічого критичного, ніяких моментів конфліктів і сварок через баддіювання на моєму рахунку не було. Якщо вони є, у нас застосовуються медіаційні процеси. І робота кожного бадді курується кураторами, а кураторів курую я. Куратори питають у бадді, як вони почуваються, бадді – у фрешів, а у кураторів питаю я. Отак всі навколо крутимося, вирішуємо конфлікти.
А якби ти оцінила досвід баддіювання за цей рік і діяльність «Бадді», скажімо, за шкалою від 1 до 10?
Не враховуючи карантинні умови, я б сказала «шість». Бо у нас були ще три великі проєкти, які вже готові, але які не вдалося реалізувати через те, що нема сил. Враховуючи те, що ми живемо в моменти пандемії, я б сказала «одинадцять». Через те, що умови постійно змінювалися. На початку року ми організовували фрешміти для кожної спеціальності. Бадді приїжджали з інших міст у Київ. А потім за день Київ перевели у помаранчеву зону, і їдучи трасою Київ-Чоп на телефоні з Діаною Проценко ми вирішуємо, що всі фрешміти відміняються. І потім цією ж трасою Київ-Чоп, як тільки на зупинках з'являється інтернет, я пишу усім, що всі їхні плани, всі їхні подорожі, все відміняються. Ніхто не проводить фрешміти. Люди робили дуже багато. Я бачу меншу активність, менше бажання, менше «Хто на хлібзавод? – Я! – Хто туди-то? – Я!». Через те, що це дуже важко, коли в тебе нема фідбеку від фрешів. І я бачу, що зараз, в кінці року, коли люди отримують цей фідбек, стає краще. Але ми не можемо працювати чисто на бажанні. Нам потрібно розуміти, що те, що ми робимо, дає свій вплив. І коли це все онлайн, і ти не бачиш впливу, коли першокурсники не відповідають «Дякую», а ти там розписуєш їм дві години усі студентські організації, то це, звичайно, вбиває мотивацію. Порівняно з минулим роком, можливо, ми зробили менше. Порівняно з викликами теперішньої ситуації, ми зробили більше, ніж могли, ніж хотіли і ніж я сподівалася.
А які три проєкти ви не встигли реалізувати?
У нас уже готові і розроблені бадді-ігри. Це як віртуальний квест і завдання для кожного, хто захоче долучитися. Він готовий, просто не факт, що ми реалізуємо його в цьому році. Можливо, й в цьому. Тобто це щось дуже масивне, щось, що розроблялося місяць, і до цього були долучені безліч людей. Також у нас є неймовірні ідеї для відео та рубрик, які ми запропонували нашому СММ-відділу. Які були створені, які прописані сценарії, але в яких щось не вийшло. І ще прямо перед тим, як з'явився могилянський Тіндер, команда бадді ФСНСТ працювала над розробкою знаходжень друзів і знаходжень партнерів для проєктів, і яка була дуже великою і масштабною. А потім за день до її запуску з'являється могилянський тіндер, який є прототипом. Зрозуміло, що ніхто ні в кого не вкрав ідею, я в це не вірю. Люди точно так старалися місяцями. Просто ми не прокомунікували це один з одним. Але проєкт також є, і він одного разу у меншій варіативності спрацював.
Супер, тоді чекаємо на їхню реалізацію. Хочеться сподіватися, що до закінчення цього начального року вдасться у чомусь ще взяти участь. Але назагал, цей рік, вочевидь, є фінальним і для тебе також. І дивлячись на досвід цих трьох років і вже виходить дев'яти місяців, яким для тебе видалося могилянське життя?
Рушійним. Для мене університет став тим моментом, коли я знайшла людей, які можуть прагнути чогось так само сильно, як і я. Мені було дуже важко навчатися в школі, за шкільним темпом. Я пройшла два роки за один. Мені було дуже нудно в школі. І мені ніколи не було зрозуміло, чому якщо в тебе є ціль, і ти до неї хочеш іти, і якщо в тебе є ідея, чому ти її не реалізовуєш. І потрапивши в Могилянку, я побачила людей з такими само високими балами на ЗНО, з такими само високими цілями і переживаннями. Я дуже змінилася сама, я надихнулася. Я безліч разів закохувалася і сиділа на КМЦ і плакала через розбите серце. Я знайшла спільноту, з якою я можу подорожувати. Я знайшла організації типу «Спудейського вісника», який подарував мені бачення того, що відбувається у світі, і як можна переживати про це. Я зрозуміла, що люди справді обговорюють Лесю Українку і її творчість. Коли ти вчишся в школі, ти думаєш, що вийдеш з неї – і все забудеться. Але потім ти потрапляєш кудись, і хтось каже тобі про зміну її листів до Кобилянської протягом якихось років. І ти сидиш і захоплюєшся. Я зрозуміла, що уся інформація, яка є у світі, може стати найкращою зброєю для тебе. Ці роки були захопливими, дуже дивними, дуже приємними. Вони подарували мені друзів, вони подарували мені досвід. Напевно, що вони подарували мені професію, але то таке. Я знайшла університет, в якому можна дискутувати про ґендерну теорію на парах, а не сидіти і пояснювати професору, чому люди бувають не лише чоловіками і жінками. Я знайшла університет, у якому можна відкрито говорити про те, що ти хочеш створити проєкт підтримки білоруських студентів. Я за допомогою своїх ресурсів це робила. Я знайшла університет, в якому (банер – ред.) «Свободу Олегу Сенцову» може висіти на третьому корпусі. На цей плакат ми колись дуже весело скидувалися всі разом, а потім його безкоштовно повісили. І це був взагалі heart-break. Я знайшла університет, людей з якого я бачу на кожному марші, на кожній акції, на яку я ходжу. І це стало чимось докорінно важливим і неймовірно доленосним для мене.
А що для тебе стало найбільш пам'ятним моментом за ці роки?
Це буде, звичайно, дуже дивно, але це буде мій перший бадді-міт. Коли на другому курсі я прийшла до гори людей, це було на наступний ранок після «бунта». Тобто я не спала всю ніч, і я зайшла в місце, де стояли люди. І я зрозуміла, що я буду частиною чогось неймовірного. Я знала трьох людей і дуже боялася цього. А потім моя наступна бадді соціальної роботи Настя Тимко (нині одна з бадді магістрів ФСНСТ – ред.) сказала мені: «Сідай. Я – Настя». І в цей момент я зрозуміла, що тут для мене є місце. Що тут я зможу робити те, що схочу. І це було дуже таким. В кінці року я сиділа і дивилася на всіх людей. І я знала, що знаю кожного поіменно, я знаю всіх інстаграми, і чим вони займаються.
Зважаючи на такі слова про Могилянку, чи рекомендувала б ти вступати до неї для інших?
Канєшно, да. Насправді я вірю, що в кожного є свій шлях. І що якби я вступила б Шеву, то зараз би я так лагідно відповідала про Шеву. Якби я вступила в УКУ, то я б з такою любов'ю розповідала про УКУ. Але я справді вірю, що в Могилянці є щось унікальне, українське, що стало для мене найбільшим таким приємним викликом. І що в ній все дуже рівне. І що в ній ти можеш спілкуватися з деканом по роботі зі студентами аудіоповідомленнями. І що в ній є можливість щось змінити своїми руками. Звичайно, якщо ти хочеш навчатися в університеті без корупції, а недавно я дізналася, що не всюди так, і була в повному шоці, то та, я думаю, що треба вступати. Але якщо ти вступиш в інший універ, то я теж думаю, що все буде добре. Це – не кінець світу.
Якщо дати людині можливість робити все і дати людині ресурси, то навчання перестає бути викликом, тривожністю, сльозами і заваленими дедлайнами. Навчання стає цікавою грою, яку цікаво пройти.
Говорячи про Могилянку як про університет, як про спільність, вочевидь, ми останнім часом доволі багато говоримо і про проблеми, які нас оточують. І от з твого погляду, що є найбільшим викликом або найбільшою проблемою для цього університету?
Небажання деяких викладачів вчитися і робити щось нове. Я пам’ятаю, як за рік до дистаційки, я брала активну участь в обговорення Конференції студентів, ми обговорювали, що є можливість зробити «Dist Edu» для всіх, є можливість усі курси перевести онлайн. Є спеціалісти, і це тільки небажання викладачів, бо я розумію, що це важко і це додаткове навантаження. Проблема в тому, що за рік наступила дистанційка, і всім довелося це робити і так. Але це все було зроблено швидко. Я пройшла один курс («Публічне мовлення вміжнародній практиці» — ред.) у пані Ольги Бершадської, яка є головою Центру оцінювання якості освіти в Могилянці. І її курс був неймовірно збудований, його було цікаво проходити. «Dist Edu» був оформлений так, що вся інформація шукалася на раз-два-три. Домашні завдання були виконані у форматі квестів, коли ти виконуєш одне завдання, і тільки після цього тобі дається доступ до іншого. Курс був створений таким чином, що ти зразу бачив всі свої оцінки, ти зразу розумів, що для тебе виглядає. Система оцінювання була зрозумілою. Тобто не було такого, що ти приходиш на семінар, відповідаєш весь час і тобі ставлять три замість п’яти. І я розумію, що просто якщо мотивувати викладачів, пояснити їм, як легко зробити це, як легко оформити «Dist Edu» і як легко один раз робити курс, щоб він слугував і потім його можна було просто довершувати. Це вирішило б неймовірну кількість проблем. Я приходила на пари пані Ольги, навіть з тим, що мені було важко часто і незрозуміло, я приходила на них із захопленням. У мене не було внутрішньої тривоги щодо оцінок. Наразі там деякі оцінки за весняний трим я отримують на початку літнього триму. І дивлюся на оцінювання есе на 40 балів, в якому мені незрозуміло, куди поділися ще 10. Пані Ольга має якусь магію в своїй голові і розуміє, як зробити курс таким, щоб він був цікавим. І щоб це не виглядало як прочитати книжку і відповісти по ній на запитання. Я не вірю, що є люди ліниві. Я не вірю, що є люди невмотивовані. Я вірю, що навчання може слугувати викликом. І коли людина не готова до цих викликів, коли в неї нема бази якоїсь, щоб там прочитати цю книжку, треба знайти її в інтернеті, скачати її, скачати pdf-reader, переформатувати її в pdf, знайти ту сторінку. Книжка буде в поганій якості, треба перевертати комп’ютер і читати отак. Не в кожного будуть сили це зробити. Але якщо дати людині можливість робити все і дати людині ресурси, то навчання перестає бути викликом, тривожністю, сльозами і заваленими дедлайнами. Навчання стає цікавою грою, яку цікаво пройти. Бо коли ми граємо у відео-ігри, ми теж навчаємося. Але чомусь там ми не плачемо, коли провалюємо рівень. Так має бути і з навчанням. Завалив курс — пройди його ще раз. Не переживай.
А як щодо профільного навчання, соціальної роботи? Як би ти оцінила цей досвід?
Щоб зрозуміти, що таке соціальна робота, треба зрозуміти, що Катерина Кріжік (студентка МП-1 — ред.) зробила соціальний центр для студентів, в якому можна прийти і поговорити про свої проблеми. Щоб зрозуміти, що таке соціальна робота, треба зрозуміти, викладачки підписані на нас у Фейсбуці, і ми лайкаємо їхні повідомлення про те, яке кіно подивитися. Що у нас є окрема бібліотека у четвертому корпусі з принтером і ксероксом, чисто з файлами про соціальну роботу. Вона маленька — це один кабінет, але у нас є кабінет, у який можна підійти, закритися там і навчатися там. У нас є простір на другому поверсі четвертого корпусу, який також створений чисто для студентів і в якому є кабінет, в якому можна сидіти, пити чай і їсти печиво. У нас є кафедра і неймовірна пані Наталія, до якої можна звернутися в будь-яку секунду. Соціальна робота достатньо унікальна саме в Могилянці, так як це люди, які буквально створюють її в України. Була дуже весела річ, коли я роздивлялася різні тренінги по Україні щодо певної галузі соціальної роботи і я не знайшла жодного тренінгу, в якому тим чи іншим боком не були залучені наші викладачки. Я знаю, що до нас приходять лише спеціалісти, які працюють на своєму внутрішньому бажанні, і які не працюють за гроші. Не скажу, що в нас багато контрактників. Тобто ситуація така, що соціальна робота — це сім’я, буквально. Вона побудована на взаємодії і на такому дуже ласкавому і простому навчанні. Я розумію, що якби я мала прагнення вчитися, я б взагалі ідеально знала б соціальну роботу, від зубів відскакувало б. Але та, проблеми існують, немає такого, що десь немає проблем. Я впевнена, що вони всюди є. Але якщо їх виправити і не зважати на них, то це дуже така тісна, маленька спільнота, в якій наукові керівниці відповідають тобі смайликами в Фейсбуці.
Уточню, центр, про який ти говорила, і який заснувала Катерина Кріжік — це…
САПС. Ну тобто ви розумієте, соціальна робота просто хоче, щоб всім було добре. Саме наша викладачка, пані Наталя Бондаренко, проводить психологічні консультації студентів. Соціальна робота вірить, що у студентів також є проблеми і що з ними також треба допомагати.
Це круто насправді.
Я просто не знаю інших факультетів та спеціальностей, у яких би за перші місця у вікторинах давали мерч спеціальності. Цього року через те, що мій і моєї групи соціальний проєкт виграв, ми отримали піццу від Veterano Pizza. Минулого року нам видавали якісь холдери щодо торгівлі людьми. Тобто це просто спільнота, у якій викладачі хочуть, щоб у студентів усе було добре.
Тобто навчання було саме таким, яким воно мало бути?
Так-так. Я впевнена в цьому.
Це чудово чути, коли навчальна складова і позанавчальна складова поєднуються в певній гармонії для людей. І, вочевидь, наступного року прийдуть нові люди в Могилянку, нові фреші. Також в онлайн, на жаль, з огляду на всі обставини. Що б ти, зі свого боку, порадила тим людям, хто прийде в Могилянку. Щоб ти хотіла, що вони почули?
Я розумію, що це прозвучить банально, але вчитися. Зрозуміти, що знати речі — це класно. Я пам’ятаю, я пройшла курс філософії і запам’ятала з нього дуже мало, якісь практичні речі. І така, ну це мені не знадобиться в житті ніколи. Через місяць після того, як я його пройшла, я потрапила у вісім розмов, у яких розглядався функціоналістський підхід чи якийсь ще. Різні підходи психологічні, важливі, і на яких розвивалося щось. Спілкуйтеся з людьми, з якими вам цікаво, не витрачайте час на тих, хто вам не подобається. І завжди просто вчіться, серйозно. Я працювала на першому курсі на трьох роботах. На другому я працювала шість днів на тиждень. І якби я могла повторити це, я б не працювала. Я б сиділа і вчилася, щоб потім за келихом вина розповідати про останні тенденції соціальної роботи, бо це цікаво. Знайдіть людей, яких вам цікаво слухати і спілкуйтеся з більшістю. І все буде супер.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
