Спудейський вісник № 23 (25.08.19)
Переднє слово
▼
Літній конкурс: Під іншим кутом зору
▼
Італійські канікули
▼
Екосвідомість
▼
Літній конкурс: Моє спудейське літо
▼
Листівки з літа
▼
Гори й тіні
▼
Літній конкурс: Як долати стан тотального виснаження (СТВ)
▼
10 скілів, які варті твоєї уваги
▼
Відень до дня народження
▼
Літній конкурс: Моє літо
▼
Скрипторій: почитати поперед осіні
Переднє слово
Усім привіт!
Long time, no see!
Вітаю, якщо ти з нами вперше і дуже хочу, аби тобі тут сподобалось.
Якщо ж ні, сподіваюся ти сумував(ла).
Бо ми сумували точно. Тому підготували великий, яскравий і дуже цікавий літній номер, спробували розповісти про наші пригоди, дали таку можливість і вам.
Щиро, безмежно щиро дякую за вашу підтримку, за ваші враження, історії, спогади. Усе це неймовірно важливо для нас.
Я також сподіваюся, що ваш відпочинок був насиченим та змістовним і що ви готові разом писати нову історію, створювати нові незабутні моменти.
Один із таких моментів уже дуууууууже скоро — ФрешФест.
Тому, якщо ти фреш, по-перше, вітаю, ти вже тут! По-друге, пропоную не витрачати часу дарма, починати писати ту саму історію (пряме значення чи переносне? а може — усе і одразу?), про яку вже казала, саме зараз.
До 27 серпня ти все ще маєш шанс поділитися з усією Могилянкою історією свого вступу, найяскравішими емоціями й враженнями та виграти власну публікацію в будь-якому з наших номерів та персональне інтерв’ю. Ми чекаємо саме на твою розповідь!
Хай там як, усім гарного останньо-літнього тижня, яскравого святкування, нових знайомств та успішного початку навчання.
А поки давайте згадаємо, яким воно було — літо.
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського вісника”
Літній конкурс: Під іншим кутом зору
Хочу звернутись до всіх тих спудеїв та спудейок, у яких літо не було схоже на найкраще у їхньому житті, а більше на моє: робота, довга розлука з друзями та посиденьки вдома через занадто спекотну погоду. Не подумайте, не хочу починати свою розповідь на сумній ноті, а радше показати вам, що таке літо цілком може бути наповненим гарних спогадів та нового досвіду (а отже і вважатися одним із найкращих).
Почну перш за все з того, що робота, якою я була зайнята тривалий період, навчила мене ставити цілі і вперто досягати їх, а також цінувати кожен момент вільного часу.
Буденні речі набували нового сенсу, і от ти вже колекціонуєш у своїй пам’яті заходи сонця, вчишся готувати нову страву, відшукуєш маленькі місцеві кав’ярні простою прогулянкою містом, із трепотом купуєш білет на новий концерт, а звичайна подорож до моря на кілька днів перетворюється на маленьку пригоду (і навіть задушлива поїздка потягом — це плівковий кадр із якогось фільму, режисера, мабуть Веса Андерсона чи Софії Копполи).
До речі, як щодо фільмів? Я їх обожнюю, а спека — лиш привід залишитися вдома та знайти нову кінокартину. Неважливо, підліткова драма чи класика світового кінематографу — кіно надихає та мотивує, дарує ідеї, виховує смак та дає можливість подорожувати, нехай навіть ви не можете собі це дозволити саме у цей період свого життя. Тому я не згодна з тими, хто вважає, що кіно чи серіали — пуста трата часу (серйозно? Ви ще не подивились «Дивні дива»?).
Літо — це час для «клаптикової ковдри» з твоїх хобі, тому, думаю, якщо ви витратили свій час на гру на музичному інструменті, перегляд ютубу, художню й не дуже літературу та пошук ідеального кадру для фото, як це склалося в мене, то можу вас привітати, адже ви набрались сил для нового навчального триместру.
Літо дало багато часу на роздуми, нагоду зробити невеличку паузу у тому шаленому ритмі, який почався і тривав протягом мого першого курсу, а також можливість засумувати за друзями та зрозуміти, наскільки цінними стали для мене люди, яких майже рік назад зустріла вперше. Саме тому хочу надихнути усіх фрешиків сміливо починати нове університетське життя, а інших спудеїв та спудейок поглянути на своє (можливо дуже схоже) літо під зрозуміти, як сильно нас змінюють маленькі сонячні моменти.
Дарія Трохименко,
студентка ФСНСТ-2
Італійські канікули
Це було перше літо, коли я працював, але вже зараз, коли ви це читаєте, звільнився. Нарешті. Алілуя. Чесно кажучи, ідеєю працювати влітку горів не вперше, але цього разу плани втілилися. Усе літо, із самого ранку до вечора, — одна лише робота, аж як одного дня тітонька запропонувала взяти тайм аут на тиждень і … відпочити. Спершу я думав відмовитись, бо це втрачені гроші, проте згодом погодився — мрія про Європу та відпочинок від сірих буднів.
Оскільки потрібно було швидко вирішити, куди мандрувати, ми почали перебирати варіанти, але одразу ж обпеклися через дороговизну бронювань у розпал сезону, тому було прийнято рішення летіти із пересадкою.
Першим, але не остаточним місцем прибуття став Відень. Хочу сказати, що Могилянка та Вісник не відпускав, бо ще в аеропорту Києва перестрілись з колегою, котра також летіла туди, тож статтю про її подорож також шукайте в цьому номері (Альоно, привіт!).
Відень — це перша столиця Західної Європи, котру я відвідую. Тут мої уявлення про старовинність і помпезність західного світу більш ніж підтвердились. У пам`яті залишились прогулянки вулицями Відня, його незабутні скульптури та монументи, відвідини музею Бельведер, посиденьки в кафе готелю Імпереаль за келихом сухого, сніданок з кавою та тістечком — усе це мій липневий Відень. Це місто відкрите кожному, завдяки розмаїттю, тут усі світи співіснують у комфорті разом, і саме тут кожен може віднайти своє краще. Так, я це відчув тільки за два дні нашого перебування там — і вже точно знаю, що повернусь сюди…
Було чимало варіантів, куди саме вирушити з Відня далі… Це міг бути Мілан чи Рим… Наш літак приземлився у Римі — й одразу з аеропорту ми вирушили відкривати Італію з середини. Нам пощастило двічі: пересувались на авто й нашими гідами були італійці. Одразу на шляху з аеропорту очі прикипають до краєвидів: обабіч магістралей гори, виноградники, море, пальми, сади, палаци…
Нам пощастило побувати в маленькому містечку Cocuruzzo. Це місто в горах, де столітні будинки просто висічені в скелях. Ми зупинились в гірському маєтку, якщо його так можна назвати, звісно. Відпочили ніч у прохолоді замку й повечеряли ситно (що для мене справді важливо, бо я вегетеріанець) смачною, максимально свіжою й корисною їжею та домашнім вином. Я не п’ю з принципів, але це особливий випадок — цьому посприяла атмосфера й колорит місцин, де ми були. Якщо продовжувати тему їжі, то італійці снідають виключно солодощами, почасти навіть без кави.
Фортеця Agriturismo San Cristoforo могла б стати справжньою оазою для туристів, адже тут все ідеально й про тебе справді піклуються. Зараз сюди частіше за все приїздять італійці, щоб відпочити. Повертаючись, ми насолоджувались ландшафтами, що неначе ввібрали всю можливу рослинність зі світу в одному місці. Імовірно, це через клімат країни. І так, дорогою я сфотографував отару кіз, котрі смакували виноградом.
Наступною нашою зупинкою були терми Vescine — басейни з водою із тутешнім сірко-воднем. Якраз починався дощ, і це було щось надзвичайне: сидиш і несолоджуєшся масажем у басейні з гарячою водою, а тебе поливає згори прохолодний літній дощик, а довкола велич матінки Природи. Просто лежиш і насолоджуєшся, споглядаючи це все.
Уже вечірньою дорогою ми проїздили не менш вражаючими місцями. Швидко підіймаючись чи опускаючись дорожніми серпантинами, пролітаючи гірськими тунелями, ми завжди споглядали море. Воно того дня було особливо неспокійним: хвилювало, розбивало свої гігантські хвилі об берег, і все це супроводжувалось сильним вітром і дощем. Було таке відчуття, неначе ми рухались на зустріч шторму, адже похмуре небо було завжди попереду. Така погода не завадила зупинитись у Сперлонзі. Це містечко, що стоїть неначе на форпості моря й тим самим заманює туристів, котрі захоплено бродять вузькими вуличками, а із закутків споглядають за неспокійним морем. Саме тут нам вдалося скуштувати найсмачніше морозиво в Європі! Спокійно, його таким справді визнали цьогоріч.
Увесь подальший час ми жили за 45 кілометрів від Рима й за 20 кілометрів від моря — це неначе ідеальне розташування, щоб мати можливість потягом дістатись туди й туди без проблем (не завжди).
Рим був і залишається туристичною меккою Італії. Спекотним днем тисячі туристів нічого не лякає, і всі радісно йдуть відкривати для себе місто. Фонтан Треві точно треба побачити. Так, можливо, через натовп розгледіти скульптури не дуже вдасться, але потрібно спробувати.
Обов’язково відвідайте Ватикан. Святе місце, котре своєю славою та величчю приваблює відвідувачів з усього світу. Собор Святого Павла вражає розкішшю. У мене після відвідин цього місця залишились двоякі враження, тому раджу кожному побачити й відчути його для себе, якщо вам пощастить, то Папа Римський привітає з вікна.
Шкода, що не вдалось відвідати Колізей через шалеееннуу кількість людей у черзі, але для мене це є причиною, щоб повернутись до Рима ще раз.
Один день ми провели в приморському місті Неттуно. Через шалену спеку, яка накрила всю Європу тоді, не залишалось нічого, як піти на море. Цього дня воно було спокійним, тому вдалось навіть поплавати та позасмагати. Окрім моря, можна було поблукати старим містом і трохи відпочити, насолоджуючись вузенькими безлюдними вуличками. Усе тут на диво майже безлюдне, таке справжнє й недоторкане при цьому. Є дві речі, котрі мене здивували: перше, що всюди тут на кожному кроці встановлені дефібрілятори на вулицях, і друге, що тут, як і у всій Італії, питна вода з колонок завжди ллється в каналізацію… Тут вдалося скуштувати смачні й на диво недорогі кремові десерти й зрозуміти, що лате в Італії означає молоко й нічого більше.
Уся ця подорож невідомою пересічному туристу Італією не відбулась би, якби не теплі стосунки моєї тітки з її однокласницею, котра вже понад 20 років живе там. Вони з її чоловіком просто надзвичайні люди, бо хто б ще повіз нас по всім цим місяцям, хто б ще прийняв у себе вдома як рідних… Цей чоловік — італієць, він, хоч і не розумів жодного слова українською (майже жодного), неначе знайшов спільну мову з нами. Постійно жартував й поводився неначе з давніми друзями. Одного разу, сидячи в ресторані за келихом вина, неначе тост моя тітка промовила “Viva Italia”, її подружка мало не засміялась, бо досі ніхто такого не казав на повному серйозі, а її чоловік якраз зрозумів усе правильно й був щиро вражений таким жестом.
Найвеселіша (у жодному разі) історія з цієї подорожі в нас пов’язана з тамтешньою залізницею. У день вильоту, ми, як планували, мали вирушити на потязі до Рима. Проте сіли не в той бік, і, так, можливо, це наша провина, наступний поїзд, на котрий ми могли б сісти й без проблем дістатись Рима вчасно, запізнився майже на годину. Розуміючи, що до літака залишається менше ніж півгодини, ми купили квитки на швидкісний експрес до аеропорту з надією, що приїдемо вчасно, але й тут все було не так, як гадалось. Експрес прибув із запізненням на 12 хвилин, і до вильоту в нас залишалось менше 40 хвилин. Щойно прочинились двері вагона — ми крізь натовп побігли з речами і таки встигли. Найтрагікомічніше в цьому всьому це звернення кондуктора в поїзді «дякую, вам за розуміння та співпрацю» і «calme, seigneur», неначе все так і має бути.
Італія країна контрастів — місцями ти відчуваєш, неначе не виїздив зі свого спального району в Києві через схоже сміття, дороги й людей, що почасти нагадують навіть не Україну, а якусь із країн Африки. А з іншого боку — ти розумієш, що справжня Італія — це не Рим, не Колізей, а це все, що довкола цих туристичних центрів, котрі, якщо занехаяти, то зникнуть назавжди. Це місцеві люди, маленькі містечка, смачна їжа, вражаючих масштабів й краси природа — саме це справдешня Італія. І тоді ти без миті вагання з гір на долину можеш прокричати: “Bella Italia!” — і не пошкодуєш, адже вона справді варта цього.
Viva Europa.
Сергій Фірак
Екосвідомість
Літо. Із цим прекрасним періодом у нас асоціюється довгоочікуваний відпочинок, соковиті фрукти та ягоди, але, певно, перш за все — подорожі. Я, як і мої колеги, теж мандрувала цьогоріч і, окрім залишків карамельної засмаги і відновлених нервів, маю купу приємних спогадів. Проте, моя розповідь сьогодні трохи відрізнятиметься від формату попередніх історій у цьому випуску, адже я хочу поділитись враженнями від початку мого шляху до екосвідомості.
Думаю, усі помітили, наскільки тема екології зараз на часі й у певному сенсі трендовою. Звідусіль линуть пости про шкоду пластику, перші шпальти видань буквально кричать про зміну клімату, глобальне потепління і танення льодовиків. Якщо ця тема якимось чином оминула вас, чи ви вважаєте, що люди просто драматизують, і нічого страшного не відбувається, пропоную переглянути трохи фактів і статистики:
- Щорічно більше 190 країн у всьому світі виробляє більше 270 мільйонів тон (!) сміття з пластику, із яких приблизно 3% зникає у водах Світового Океану. Пластик справді не розкладається, він оточує нас скрізь, і ми, як споживачі, не завжди відрізняємо, що з наших покупок містить цей небезпечний матеріал. Ми полюбляємо пити каву, чай чи какао, та кожного разу, заходячи до кав’ярні, ми не замислюємось над тим, що стаканчики, із яких ми п’ємо свої смачнющі гарячі напої — не паперові, адже вони містять прошарок пластику. Чайні пакетики, блискуча обгортка з-під солодощів, пакети з-під соку і молока і навіть жуйка та інші речі нашого побуту — усі вони містять у собі прошарок пластику і синтетичні полімери. Але якщо пластик, яким ми звикли його бачити, наносить невиправну шкоду довкіллю, то уявіть, що скоює його менша копія.
- Мікропластик — це крихітні частинки полімеру, основної пластикової маси розміром від 5 мм до 100 нм, тому під час очищення стічних вод його неможливо відфільтрувати. Він навіть підступніший, адже незважаючи на його крихітний розмір, входячи до складу шампунів, косметики та виділяючись при пранні синтетичного одягу, створює чимало проблем. На острові Мадейра в Португалії ще у 2016 році на скелях були виявлені плямки, що складаються з поліетилену. Припускають, що мілкі частинки осідають після відливу, а потім висихають на сонці, тим самим утворюючи кірку, що дуже нагадує водорості, якими живляться морські слимаки й інші представники океанської флори.
- Арктику вважають одною з небагатьох незабруднених частин світу, проте навіть там разом зі снігом випадає мікропластик — у кожному літрі снігу вчені виявили близько 10 000 шматочків мікроскопічних частинок. Тож зараз можна з гіркою упевненістю сказати — пластик є на планеті скрізь. Та якщо аргументи щодо шкоди пластику планеті вас досі не схвилювали, подумайте про те, що вживаючи їжу та напої з пластмасової тари, ми завдаємо шкоди також і собі. Цей матеріал містить різноманітні домішки і з часом або під дією температури виділяє у воду і їжу такі шкідливі сполучення як бісфенол. Проте пластикова навала — це, на жаль, не єдина наша екологічна проблема.
- Чи знали ви, що 9 мільярдів кілограм фруктів та овочів щорічно йдуть у смітник на фермах тому, що не відповідають косметичним стандартам продуктових магазинів? А те, що літр авіаційного пального створює більше 2,5 кг СО2, на виробництво однієї бавовняної футболки використовується 2700 літрів води, а одна викинута батарейка забруднює 400 л води, отруює 20 метрів квадратних ґрунту, вбиває 2 дерева, 2 крота і 1 їжака?
Така інформація особисто мене змусив засумніватись, а чи правильно я живу?
Поступово заглиблюючись у цю тему ще більше і більше, зрозуміла, що саме час діяти. Незабаром я придбала шопер і декілька сітчатих мішечків для фруктів та овочів, із якими спочатку боязко ходила на закупи, а потім сміливо відмовлялась від поліетиленових пакетів на касі.
Усередині травня у Могилянці від Екоклубу “Зелена Хвиля” пройшов неймовірний фестиваль Mohyla Green Day, про який ми писали в одному з наших випусків. Однією з локацій була Recycle Zone, куди можна було принести відсортовані пластмасові пляшки, кришечки, папір на переробку та навіть одяг, аби дати йому друге життя. Тоді я не тільки зробила свій внесок (макулатура), а ще й охоче стала членкинею екоклубу, і вже зовсім скоро після фестивалю ми разом виносили речі на переробку, садили кущі на першому плацу і планували нові екорішення. Члени цієї організації, у яких так само палають очі і які так само готові змінювати цей світ на краще, надихнули мене на те, щоб почати змінювати свої звички вдома. Адже глобальні зміни починаються із маленьких змін.
Із настанням літніх канікул і появою вільного часу я почала впроваджувати зміни у господарстві. Без підтримки і розуміння своїх рідних у мене нічого не вийшло б, і я щаслива, що ми разом потихеньку змінюємо наш побут. Отож, я почала чистити зуби бамбуковою щіткою, а стару пластмасову скоро віддам на спалювання, адже її не можна переробити. Під час миття посуду ми тепер використовуємо люфу — губку натурального походження і веганське господарське мило замість хімічних речовин. Але основне зрушення відбулось, коли ми вдома почали сортувати сміття.
У нашому гаражі вже встановлено з картонних коробок окремі контейнери для пластику, паперу, скла, металу і сміття на спалювання. А ще, на кухні тепер є пам’ятки про різні види пластику, що робити з сировиною і як взагалі сортувати.
На щастя, у наш час існує безліч інформаційних ресурсів і проектів, які допомагають стати більш свідомими в екологічному плані. Наприклад:
- Я обожнюю читати пости @larisazz та @ecoclubnaukma в Інстаграмі, дізнаючись про екологічну ситуацію у світі та те, що з цим можна зробити.
- Recycle Map у браузері та MotiWaste бот в Телеграмі допоможуть з’ясувати, куди і яку нести сировину на переробку
- Проект «Україна Без Сміття» має свою сортувальну станцію, куди можна привезти сировину на переробку або сміття на спалювання. Вони також мають свого бота в Телеграмі, який неабияк полегшує життя своїми постами і порадами! До того ж, вони мають різноманітні екологічні товари!
- Магазин ZeroWaste Store, в якому є все від keep cup (багаторазові екологічні чашки, що зручно складаються) до воскових серветок для продуктів і навіть органічний дезодорант!
- Ще одна хороша новина — нещодавно КМДА оголосила про встановлення 2500 контейнерів на вулицях Києва для роздільного збору пластику і скла.
Хай там як, бути екологічно свідомим — не означає накупити екотоварів і вважати, що ти вже рятуєш планету. Велике зелене правило трьох R повідомляє — Reduce, Reuse, Recycle, що означає зменш обсяг споживання, використовуй багаторазово те, що можна використати, і перероби те, що вже ніяк не використаєш. У першу чергу ми повинні свідомо підходити до того, що ми купуємо і споживаємо. Чи справді воно потрібне? У ХХІ столітті ми так сильно залежимо від речей, що вже практично тонемо в хаосі предметів, не в змозі оцінити, наскільки ситуація моторошна. Дуже раджу з цього приводу подивитись фільм «100 речей і нічого зайвого».
Варто пам’ятати, що there`s no planet В, і руйнувати дім, у якому живеш — не надто вдала ідея. І насправді найбільша загроза для нашої планети — віра в те, що хтось інший врятує її. Потрібно просто почати діяти. Поступово. Маленькими-маленькими кроками.
Отже, таким є моє літнє одкровення, те, чому я навчилась і те, що хочу передати вам. Живіть свідомо і будьте тими змінами, які ви хочете бачити у світі.
Валерія Плічко
Літній конкурс: Моє спудейське літо
Вчені стверджують, що сприйняття смаків людиною змінюється з віком. Але чому б так само не змінюватись аромату самого часу, що лишається у пам’яті людини лише набором асоціацій? Моє літо у дитинстві пахло стиглим колоссям безкрайнього (ну, принаймні до найближчої лісосмуги) поля, вологою деревиною старої мансарди, віддавалось луною від шепотіння соснового лісу. Воно нагадує… Справді, лише нагадує, прослизає піщинками у годиннику зрадливої пам’яті. Я заплющую очі, і переді мною проносяться пахощі, здавалося б, зовсім нещодавніх оксамитових ночей. Літо моїх старших класів одягнене саме у такі шати; воно безсонне, розмальоване в яскраві кольори неонових вогнів, сповнене потаємних надій та страху перед майбутнім.
То що ж я можу сказати, перегортаючи чергову сторінку календаря, який безжально рахує дні до кінця мого першого літа? Першого без думок про свою непотрібність. Першого із друзями. Першого в Академії.
Воно пахне мокрим асфальтом біля дев’ятого корпусу і квітами з полей Рівненщини, воно присипане крихтами побілки від ремонту та нещодавніх розкопок у Староакадемічному. На нього щедро бризнула свіжа зелена фарба, що зараз прикрашає стіни відремонтованого приміщення Екоклубу НаУКМА. Моє літо — це люди, із якими я постійно зустрічалась, жартувала, тягала меблі, мужньо переживала спеку під час приймальної комісії та переписувалась вночі за ці декілька місяців.
Якби можна було описати калейдоскоп отриманих вражень одним словом, найкраще підійшло б «любов». Якщо можна було би порівняти цей час з подією у історії людства, варто згадати Вудсток. Я ніколи не була ще так зайнята влітку (розриваючись між справами, кожна з яких, звісно, найважливіша!) і водночас ніколи не відчувала себе такою вільною. І хоча за три місяці мені вдалося відпочити у затишку із хорошими книгами рівно тиждень, знаєте що? Анітрохи про це не шкодую.
Ольга Красінько,
студентка ФГН-2
Листівки з літа
Днями підписувала подрузі листівку з Харкова, звідки я повернулася нещодавно. Поки обмірковувала, що ж саме написати, зловила себе на думці, що цього літа я так багато разів підписувала листівки, що навіть більше не знаю, які підібрати слова для чергової з них.
Так вже виходить, що замість магнітів я вже давно привожу з подорожей якісь оригінальні листівки. У них є багато переваг. Як мінімум: їх легше запхати у валізу.
Я кріплю їх на стіну над ліжком як нагадування про місця, в яких була. Вони — моя яскрава мапа, завдяки якій я орієнтуюся у своєму житті. Вони — шматочок тепла холодної сніжної зими. Вони — нагадування про всі вже пройдені шляхи і натхнення для пошуку ще невідомого.
Улітку всього хочеться набагато більше, ніж будь-коли. Ти відчуваєш якесь особливе раптове піднесення через те, що ти вільний від більшої частини зобов’язань. Можна нарешті займатися тим, чим ти хотів, поки доводилось ходити в університет і часу катастрофічно бракувало, бо “О божечки, у мене завтрa три семінари і на кожний тонна літератури”. Врешті-решт почати викреслювати пункти з довжелезного списку книг, серіалів та фільмів, які тобі радили протягом кількох місяців. Поїхати кудись, не хвилюючись про те, що, коли повернешся, доведеться знову з головою пірнати у вир навчання, роботи.
Хтось колись сказав, що літо створене для пригод, подорожей, сміливих вчинків, кохання та ще чогось там. Хтось колись сказав, і всі почали використовувати це як своєрідне кліше. В принципі з очевидних причин воно правдиве.
Одна ж людина, яку я знаю, у нашу першу зустріч озвучила дуже цікаву думку, над якою я тепер періодично замислююсь. Дослівно не згадаю, але суть була в тому, що немає сенсу виділяти одну-єдину особливу пору року. З рештою, те ж літо — це лише частина загального плину життя протягом року. Просто саме воно має найсприятливіші обставини для того, щоб бути настільки романтизованим. Проте заперечити те, що літо дійсно магічна пора року, важко. Не знаю як у вас, але особисто в мене найбільша кількість мрій збуваються саме влітку.
Цього року в списку своїх заповітних бажань я поставила плюс одразу навпроти декількох речей. Усі вони загалом пов’язані між собою. Це все подорожі. Романтична ідея про морський круїз, сакральне бажання посидіти на берегу океану, здійснити поїздку за кордон з друзями — і це ще не весь перелік.
Буду чесною: тут у мене почався ступор, бо я не уявляю, як розповісти про все, що відбулося так, щоб це не перетворилося в невеликий роман. Аби мене ніхто з вас раптово не звинуватив у плагіаті, без жодних докорів сумління зазначаю: стиль наступних абзаців inspired книгою Юрія Андруховича “Лексикон інтимних міст”.
Кілька маленьких історій, які, сподіваюсь, зможуть передати вам атмосферу подорожей, які мені пощастило здійснити цього літа.
СІНТРА
Третього дня в Португалії ми автомобілем приїхали у місто Сінтра. Від нього десь хвилин 30 до узбережжя. Ближче до вечора ми нарешті заселилися в просто розкішний ретро готель прямо на березі океану.
А тепер давайте трохи пофантазуємо. Ви відкриваєте двері. У невеликій кімнаті темно і трохи душно. Ви кладете речі, підходите до величезних від стелі до підлоги вікон. Тремтячими руками ви розсуваєте штори. В очі б’є біле світло, настільки яскраве, що на мить воно сліпить. Коли цей секундний ефект проходить, ви бачите у вікні широчезну смугу Атлантичного океану.
Ви відчиняєте двері на балкон, впускаючи в кімнату свіже солоне повітря, яке моментально підхоплює і колихає штори. Воно не таке, як морське, — прохолодніше. Вітер сильніший. Чутно, як об берег з шумом розбиваються хвилі.
Коли я сиділа в літаку на шляху до Португалії, то мала досить великі очікування. Побувати в цій країні було моєю мрією. Настільки давньою, що я вже і не пам’ятаю, звідки вона взялася. А що найбільше мене приваблювало, так це перспектива зустрічі з океаном. За 18 років бачила я багато, але якось саме з ним зустрітися мені не щастило.
З цієї причини я не писатиму про Лісабон. Місто, звичайно, дуже гарне, і в принципі я маю що розповісти. Чого вартують лише маленькі затишні бари та ресторанчики в районі Bairro Alto, де ввечері немає де пір’їні впасти. Звідусіль лунає найрізноманітніша жива музика, а вузенькі вулички освітлюються яскравими ліхтариками. Люди гомонять десятками мов, знайомляться, зустрічають старих друзів, сміються, веселяться.
Я б також могла багато розповісти про багаторівневу неоднорідну архітектуру Лісабону, яка мене просто назавжди закохала в себе. Знаєте, це той момент, коли серед просто красивих міст ти знаходиш те, де б ти дійсно жив. Яке відчувається по-справжньому комфортним в усіх можливих аспектах. На моєму рахунку це таке третє. Узагалі за бажання могла б написати невелику брошуру — “подорож Лісабоном”. Однак не буду.
Після заселення ми одразу пішли на пляж. Я не очікувала, що ми зможемо купатися. Мені було чудово відомо, що океан значно холодніший за море. Проте я була приємно здивована, коли вода виявилась не просто не холодною, а дуже теплою. Пам’ятаю наш діалог з мамою в той момент:
— Давай я тебе пофотографую хоча б!
— Ні. Усе потім! — і з цими словами я побігла в океан. Варто казати, що в той день ми так і не пофотографувались?
Починало темніти, а це означало, що настав час їхати.
А тепер знову уявіть. Ви їдете в машині гірським серпантином, вікно опущене, вам в обличчя дме прохолодний вечірній бриз. Праворуч ви бачите, як майже неприродньо яскраве, рожево-помаранчеве небо на горизонті зустрічається з тонкою смужкою океану. Радіо вимкнено, але в голові грає Боб Ділан. Легендарна “Knockin` On Heavens Door”. Авто звертає, і тепер ви буквально прямуєте на зустріч заходу сонця вздовж скелястого обриву. Уже не важливо приїхати кудись нарешті. Відчуття захоплення і неосяжного щастя, яке виникає десь глибоко всередині в цей конкретний момент, — от що має значення.
Ніби це найпрекрасніша мить усього вже прожитого життя. Ідеальне кіно, створене долею за сприяння дивовижної португальської природи. Ти посміхаєшся. А на очах чомусь сльози.
Пам’ятаєте, колись у молодших класах ми приходили першого вересня в школу і першим завданням на уроці української або англійської було написати маленький твір про те, як пройшло ваше літо? У ті часи моїм найяскравішим спогадом зазвичай було щось на кшталт поїздки на море з бабусею чи катання на роликах.
Отакий, мабуть, найяскравіший спогад я б описала, аби мені довелося знову розповідати зошитові в косу лінієчку про те, як пройшло моє літо. Захід сонця на мисі Cabo da Roca в Португалії — найзахіднішій точці Європи, біля океану.
СТОКГОЛЬМ
Не можу сказати, що в Стокгольмі з нами (я та три мої близькі подруги) траплялося щось надзвичайне. Хіба що зовсім трохи відхилилися від норми наші витрати. Власне, я не відкрию вам страшний секрет, якщо скажу, що Скандинавія дорога, чи не так?
Відвідавши славнозвісний музей “Васа”, наївшись вафель з морозивом у старому місті, провівши близько години в нереально крутому книжковому магазині та витративши майже всі гроші, ми, дуже щасливі, сіли на паром назад до Риги.
Ще довше, ніж на парі з логіки, час може тягнутися лише на круїзному лайнері. Я вже казала, що ця ідея спочатку здалася мені дуже романтичною. Вона справді така, доки після двох годин бродіння кораблем не усвідомлюєш, що вже обійшов все, що тільки можна, наївся швецьких тефтелей в буфеті й на щастя таки не витратив 20 євро на ту розкішну метрову упаковку Таблероне. Тоді настає момент, коли ти починаєш просто, так би мовити, “втикати”.
Чи не найкращим, що сталося за круїз, був, захід сонця, який ми бачили на шляху до Риги. Від нього перехоплювало подих. Ми з дівчатами стояли на кормі обійнявшись, слухаючи Coldplay — Paradise та посміхаючись. Просто було дуже гарно. Небо, море, сонце і на сотні клометрів навколо більше нічогісінько. Аби не корабель, було б справжнє єднання з природою.
Однак найцікавіше те, наскільки загублено відчуваєш себе посеред морських просторів. Після заходу сонця остаточно темно так і не стало. На горизонті все ще лишалося яскраве блакитне світло та якісь дивні світлі хмари, що ніби світилися. О першій ночі ми так само продовжували сидіти на кормі, споглядаючи це видовище і слухаючи хлюпотіння води десь на десять поверхів нижче. Ми розмовляли про щось, що дуже схвилювало Каріну, як раптом на горизонті, на фоні тієї частини неба, яка таки стала абсолютно чорною почало виринати щось яскраво-червоне. Знаєте, ніби посеред Балтійського моря засвітили гігантський світлофор. Якщо чесно, я в житті не бачила такого великого та червоного місяця.
Ми подивилися на годинники на телефонах. Добре пам’ятаючи, що, коли ми вийшли на палубу, було близько першої, ми дуже здивувалися, побачивши, що телефон показував дванадцяту ночі. Протягом наступних десяти хвилин спостерігали, як годинники казяться і показують то один, то інший час. Склалося стійке відчуття того, що ми загубилися десь в міжнародних водах. Настільки сильно, що на кораблі навіть перестав працювати інтернет. Втішала лише думка, що айсбергів в Балтійському морі начебто не має бути.
Кінець кінцем в якусь мілісекунду, коли таки з’явився зв’язок, мені надійшло СМС від Київстару з привітанням в Естонії. Час на годиннику був естонським. Не впевнена, що це можна вважати за візит до Естонії, проте в той момент було радісно від думки, що нас хоч десь привітали. Значить ми загубилися не остаточно, і в берегової охорони буде можливість знайти наш корабаль.
Секунда пройшла і годинник знову почав казитися.
Абсолютно загублені в часі, ми з дівчатами пішли спати. Зрештою вранці ми знайдемо себе в Ризі.
ЮРМАЛА
Спойлер — мораль до цієї історії: не губіть капці.
Тепер, коли ви заінтриговані, почнемо спочатку.
Після повернення зі Стокгольму ми мали ще кілька днів жити в Ризі. Один із них ми вирішили виділити для поїздки в Юрмалу. На дворі ж бо стояла рекордна для Латвії літня спека — 34 градуси тепла. Така погода тут рідкість. Зазвичай в цю пору року тут близько 25 градусів. Та й навіть тоді в латишів стрес. Це спекотно! Коротше кажучи, усе населення Риги, яке не мало важливіших справ, просто перебралося на море.
Той день був дуже розслабленим. Ми купили ягід на центральній вулиці Юрмали, там же придбали найсмачніші в усьому світі сирні пончики (заперечення не приймаються, просто повірте на слово — вони божественні). Назвати те, що ми робили купанням, можна хіба з натяжкою. Щоб дійсно поплавати в Балтійському морі, вам потрібно спочатку пройти, мабуть, добрий кілометр чи два. Ну, словом, мілке море дуже. Проте помочити ніжки можна вдосталь.
Полежавши досхочу на пляжі, ми вирішили, що час їхати додому. Потяги ходять часто: раз на 10–20 хвилин. Тому, нікуди не поспішаючи, ми ще раз прогулялися містом, розглядаючи старі дерев’яні вілли та прийшли на вокзал. Ми вже сідали в потяг, як раптом дівчата почали сходити назад на платформу.
Я не зрозуміла, що відбувається, і з усіма чотирма білетами на руках зайняла місця, подумала, що вони зараз прийдуть. Проте ні! Вони стояли на платформі і дивилися на мене крізь відкрите вікно. Як тільки я вже збиралася вийти до них, потяг поїхав.
Знаєте, як в кіно. Під постукування колес потяга я висовуюся у відкрите вікно, а три мої подруги поступово віддаляються від мене. Я тільки розчула, як Каріна закричала: “Я капець загубила!”.
Як пізніше з’ясувалося, їй наступили на п’ятку, через що кросівок успішно злетів з ноги і приземлився на колію. Поспішаю вас заспокоїти і сказати, що історія мала щасливий кінець. Я просто доїхала до сусідньої станції, викликала таксі, приїхала за дівчатами, і ми сіли на наступний потяг. Спеціально таке не придумаєш. Зате саме з таких пригод і складаються спогади, які живитимуть тебе наступні 9 місяців. А потім знову літо і знову загублені капці в Юрмалі, чи, можливо, деінде, де ідея загубити капці звучить ще більш романтично.
От про щось таке я думаю, коли розглядаю листівки на своїй стіні. Вони нагадують про всі ці пригоди. Недоспані через спеку і перегляди “Добрих передвісників” ночі в Харкові. Кава в лісабонському парку, де хлопець аж надто добре грав на піаніно.
Катання на бобслейній трасі в Ризі.
Гроза на океані. Все це — історії, які просто неможливо вмістити в одну єдину статтю для студентського щотижневика. Проте я дуже хотіла поділитися хоча б частинкою цього розмаїття. Ніби привезти вам листівку.
Марія Вакулюк
Гори й тіні
«Ти справді ніколи не бачила гір?» – питали всюди і абсолютно всі. А на обличчях – щире здивування, недовіра, спроба зловити мене на брехні чи жарті. І додавали, коли ставало зрозуміло, що я серйозно, що на губах ані тіні від усміху: «Це ж нонсенс». Мене безмежно дивувала така реакція, трохи засмучувала, трохи дратувала. Я думала: «Ну так, ну не бачила, ну й що з того? Я ж бо майже за тисячу кілометрів від дому, де немає гір, немає подібної однозначної усталеності, немає речей, без яких ти і твої досвіди – нонсенс». Я не розуміла, поки нарешті не побачила їх.
Гори.
Бо ж, коли ми проминули дороговказ із написом ЯРЕМЧЕ, мені справді здалось, що усе, що зі мною було, усе моє життя, усі мої радості, невдачі, приязні та ненависті – нонсенс. Бо який сенс у будь-чому окрім гір, якщо вони справді такі, і це все – не сон?
Який сенс без їхньої дружньої сонячної величності, їхньої зеленої соковитості, їхньої недосяжності? Я дивилася на дерева – волосся гір, що збігало вниз схилами, на маленькі розсипані десь майже в небі хатки, на рудих, плямистих, чорних, бурих корів, на сивих вусатих дідусів… І думала: «Як мало вартує людина, яка вона незначна і смішна в ілюзії власної значущості, як можна бодай сумніватися у злагодженості, правильності, гармонійності, мудрості усього природнього, перед обличчям якого нам випадає бути або частиною чогось цілого та справжнього, нічого не чіпати та лише сліпо коритися, або ж помирати, йти звідси зі своїми жахливо штучними готелями, жахливо прозорими басейнами та жахливо дорогими іномарками». Помирати однаково фізично і душею або жити під сонцем десь в горах.
Бо хто ти, якщо не це все? Навіщо ти тут, як не задля цього?
Питаю: «Чому гори місцями темніші?». Бачу, як по них повзуть якісь плями. «О! Та то хмари тіні кидають». Думаю: «Хмари. Кидають. Тіні». Якийсь сюр. І саме тоді життя, здається остаточно і безповоротно змінюється. Дивлюсь на ці плями. Хіба так виглядають тіні? Мабуть, таки так. Тут можливо все.
До кінця подорожі я рахувала тіні. Вийшло тридцять три. Кажу: «Як пощастило людям, які живуть тут». «Еге, життя в горах то є складне життя». Дивлюся вгору. Не бачу краю. Вірю. Та це складність, що захоплює подих. І полишає тридцять четверту тінь. Уже на твоєму серці.
Аріна Кравченко
Як долати стан тотального виснаження (СТВ)
Згідно з…, відповідно до…, купа всього різного намішалося в моїй голові за час навчального року. Так, я люблю право, напрацювала за останні місяці досвід роботи, але все ж хочеться хоч іноді від нього відпочити. Мотивації в мене хоч відбавляй, але все ж під кінець червня мене накриває так зване СТВ або стан тотального виснаження. Це коли нічого не можеш та не хочеш. Це коли не в силах відкрити навіть лист на пошті. Хоча зовсім нещодавно поєднувала навчання, роботу й творчість. І заздрила дітям у садочку, які сплять на тихій годині. Нагадайте мені, будь ласка, що таке сон. Сон? Ні, не чули. Уже й рівень натхнення навіть підупав. Знаєте, чи не кожна розумна людина страждає певними професійними хворобами. По-моєму, в юристів це нестача художньої літератури. Коли навіть із друзями та рідними спілкуєшся в офіційно-діловому стилі з домішками наукової термінології. А вони думають, що твоє місце – не КМА, а психлікарня.
Моїми незмінними супутниками на перші тижні липня стануть подушка та художня література. Ніби повертаєшся до нормального ритму життя. Допоки не згадаєш, що без права твоє життя дорівнює деградації. Отак лежиш, гортаєш стрічку на фейсбуці, дивишся на людей і думаєш: «А я за кордоном не була з десятого класу». А життя йде. Відсипатися – то святе, бо на 4 курс в мене мегасильно грандіозні плани, але ж я не збираюся лежати все літо. Якось тупо.
Квиточок до Львова – і я вже на літній школі з конституційного права. Не буду вантажити Ваш мозок різною юридичною термінологією, але скажу, що там було класно. У слово класно я вкладаю чудову компанію, мальовничу природу та один із кращих готельних комплексів Західної України – «Бухту Вікінгів». А також романтичний нічний Львів. Місто натхнення та шоколадної насолоди. Романтики. Недарма взяла із собою нотатник. Було б непогано замутити збірку тревел-поезії, щоб було що перечитати на старості років. Бо любовну лірику можна писати про три речі: про чоловіків, про жінок та про Львів. Накупила купу шоколаду друзям… а тоді довелося заїдати ним занадто міцну наливку на випуску школи. Бо це було перше, що трапилося мені на очі. Одним словом, було весело! Дякую великому спонсору ОБСЄ за тиждень щастя! Але конкурс на ту школу, скажу чесно, чималенький…
Не знаю, як Ви, а я сприймаю літо як акумулятор натхнення та сил на весь навчально-робочий рік. Але не люблю лежати вареним овочем на пляжі, пробувати себе в ролі великого смаженого тюленя на піщаній сковорідці, рахувати кількість жиру тощо. Як Ви зрозуміли з моєї розповіді, я – прихильник інтелектуального відпочинку. Тепер і моя черга викликати заздрість у друзів на фейсбуку. І в них протягом серпня майже щодня висвічувалася романтично-велична Німеччина! Не люблю закидати іноземні мови, раз у житті випала унікальна можливість їх вивчати! Перетин польського кордону: джєнь добрий, пшепрошам, цо пані хче. А потім спросоння о четвертій ранку перемикаю свій внутрішній контрл це на гутен таг, херцліх вількоммен та інше. Після двох вчителів німецької мови, була я в групі найпотрібнішою людиною. «Танечко, купи мені морозива». «Танечко, спитай, із якого матеріалу ця сукня». «Танечко, куди нам іти». У німців, зізнаюся чесно, теж є трабли з англійською мовою. Тільки сядеш відпочити після довгої прогулянки, а тебе, як у кошмарному сні, хтось покличе. Але дякую всім за мовну практику! Радує те, що іноземні мови я вчила та вчу не для того, щоб спілкуватися з німцями та поляками на тому світі. Дякую рідній школі та Могиляночці!
Але до того, про що можна писати любовну лірику, додаю Бремен. До місць, де можна інтелектуально насититися – додаю мегаполіс Гамбург. До морів, на яких я була, додаю Північне. І так, я стрибнула вище власної голови – написала перший за життя вірш німецькою та прочитала купу книг в оригіналі. Бо в Україні художня література є тільки англійською, а з інших іноземних мов тобі в книгарні запропонують хіба що книги з лексики та граматики. Одним словом, мовною практикою та враженнями задоволена на двісті відсотків зі ста.
Сьогодні я відсипаюся востаннє за 2019 рік. Сувеніри нагадають рідним та близьким мені людям про те, що я їх люблю. І безперечно, мені буде що згадати на пенсії. А зараз у мене на порядку денному моральне налаштування на навчання та пошук роботи. Усе хороше колись закінчується. Але час заробляти на наступні подорожі та робити інвестиції в натхнення. І посміхнулася мені молодість. І тисячі віршів у телефоні та нотатнику. І акумулятор вражень та життєвих сил наповнено на триста відсотків зі ста. Одним словом, друзі, до наступного СТВ!
Тетяна Подоляка,
студентка ФПвН-4
10 скілів, які варті твоєї уваги
Тільки вступаєш в університет? Чи вже провчився декілька років? Хай там як усе ще не розумієш, чого хочеш від життя?
Ексклюзивно для тебе Вісник приготував 10 скілів, які варто опанувати до того, як підеш у доросле життя. Студентські роки – це час експериментів, творчості, спроб самовираження і знаходження себе в цьому житті. І навіть якщо ти сумніваєшся щодо своєї спеціальності чи думаєш, що вже зробив все, що тільки міг, – опанувати ці скіли дуже класна ідея. Адже вони точно допоможуть у майбутньому та зроблять життя простішим.
Вивчити іноземну мову
Англійська в наш час – ні для кого не сюрприз. Але знання ще однієї мови підвищує твої шанси знайти кльову роботу, допомагає у розвитку розумових здібностей та автоматично робить тебе цікавішою людиною. Через «Дуолінго», «Дору-мандрівницю», на курсах чи самостійно – шляхів навчатися є безліч. Витрачаючи всього 10–15 хвилин на день, результати з’являться через півроку.
Технічний скіл
Не кожен із нас планує займатися СММ-ом, але в світі технологій розуміння техніки – it’s a must. Такі прості речі як вміння робити Дудли, голосування, вміти не просто написати текст у Ворді, а й гарно оформити його рятують життя багатьом. Витратити день на те, щоб зрозуміти базу фотошопу, і творчі завдання, презентації та резюме будуть виглядати набагато привабливіше. Адже увагу звертають на стилізовані оголошення, а не прості чорні літери на білому фоні шрифтом Comic Sans.
Емоційний інтелект та нетворкінг
Так, емоції, їх розуміння, переживання і сприйняття – це також річ, яку треба вивчати! Через книги, онлайн-курси чи тренінги – варіантів багато. Могилянці зазначають, що це є важливим вмінням: розуміти, як підтримати людину в біді, що не варто говорити, коли хтось сумує, коли не варто закінчувати повідомлення улюбленою емоджі, як працювати з командою найрізноманітніших особистостей – усе це стосується саме цього скіла. Люди мають різні інтереси, і в наш час не стільки потрібно знати все, скільки знати людей, що вже встигли добре опанувати певну галузь знань.
Працювати з інформацією
Найбільше могилянців зазначили якраз цей момент як найважливіше вміння, що рятувало їх від безсонних ночей та довгих повторень. Варто навчитися:
- робити з тисячі сторінок одну
- робити з однієї сторінки тисячу
- знаходити правдиву і точну інформацію
- відкидати усе непотрібне (навіть якщо ти писав цей абзац курсової три дні)
- працювати з Гугл Академією та науковими журналами
- швидко знаходити потрібну інформацію серед мотлоху
- знаходити щось цікаве для себе у найнудніших текстах
І головне зрозуміти – немає незнайомих тем, є лише неопановані. А з усіма могилянськими онлайн та оффлайн бібліотеками та силою гугла ви можете стати експертом в будь-якому питанні, аби були час та бажання.
Time management
Якщо тобі все ще здається, що в твоєму житті немає жодної вільної хвилини, – вивчай принципи керування часом. Через таблиці, планери та програми у телефоні можна спланувати свої дні таким чином, щоб у них залишався час і на відпочинок, і на саморозвиток, і на друзів. Зрозумій, що навчання та робота – це не все життя, і плануй свої 24 години відповідно. Так, спочатку це може здаватися важкою і непотрібною частиною дня, але навіть робити собі чек-ліст, щоб пам’ятати про всі важливі деталі – це вже дає тобі бонус у продуктивності. Погодьтесь, є різниця між людиною, що «нічого важливого сьогодні не зробила» і людиною, що «встала з ліжка, прибрала в кімнаті, приготувала сніданок, сходила на пари, зробила конспект, відповіла на семінарі, поспілкувалася з одногрупниками і відповіла на всі повідомлення в інстаграмі».
Засвоїти мнемотехніку
Мнемотехніка – це вид вивчення інформації через перетворення її з сухих фактів на кольорові асоціації. Не можеш запам’ятати вірша? Перетвори його у пісню. Числа та дати здаються заважкими? Дай кожній цифрі свою літеру, і грайся зі словами і фразами. Усі ми знайомі з цим із дитинства – «Де Ти З’їси Ці Лини» чи музична абетка часто приходили на допомогу під час здачі ЗНО. Іще один доказ того, що, вибудовуючи таким чином асоціації навколо потрібної тобі інформації, ти допомагаєш мозку зрозуміти весь процес.
Записувати усе важливе
В університеті люди навчаються не на оцінку, а для себе, і тому правильно робити конспекти чи нотатки – неймовірно важливо. Подивись відео про зручне ведення зошитів або пиши усе в ноуті, головне – зберігай інформацію. Оскільки викладачі часто дають більше одного джерела, знайти потрібну цитату, яка “точно була в одній із цих книжок” буде трохи складно, тож конспектуй! Малюй, роби таблиці, клей стікери – конспект ти робиш лише для себе і своїх знань, структурованих у формі, що потім обов’язково допоможе тобі під час сесії. Викладач одним словом згадав маленьку деталь щодо письмових робіт? Запиши. Хтось запропонував перенести пару через три тижні? Нехай це опиниться у тебе в телефоні. Хто володіє інформацією – той володіє світом (і гарними оцінками).
Знаходити нові хобі
Будь то плівкова фотографія, гра на музичних інструментах, нова мова програмування чи випічка – не бійся вивчати нові речі. Могилянка – велика спільнота, і є висока вірогідність того, що у ній ти знайдеш людей, які можуть тебе чомусь навчити. Спробуй себе у команді ТаМогилянка, якщо є бажання зрозуміти, як працюють камери. Відвідай ЕкоКлуб, квартирники, виставки – відчуй, що саме тобі до душі, і не бійся звертатися за допомогою! За шоколадку студенти готові на все. Ну, майже на все.
Пам’ятати про себе
І мова йде не про трендові бомбочки для ванни, не про лосьйон після гоління, а про вміння піклуватися про себе. Нам усім варто зрозуміти, що ми – не машини для навчання, а звичайні люди, зі своїми, людськими потребами. Уміння відпочивати – також скіл. Знайдіть метод, що допоможе розслабитись саме вам – чи то кава в Еспресоголіку, чи подорож вулицями Подолу з улюбленою музикою в навушниках, чи вечір з коханою людиною, чи гарна книга і свіжа випічка. Зрозумійте, що ваші сили можуть закінчитися, і краще один день побути наодинці, розслабитися та відновити внутрішні ресурси, ніж побувати на всіх вечірках світу, а зранку засинати на парах.
Сподіваємось, якась із цих порад змусила тебе замислитися і, можливо, навіть почати рухатись у новому для тебе напрямку. Бажаємо тобі успіхів – нехай літо вже майже позаду, але світ чекає на тебе і твої неймовірні вміння!
Дар’я Сандалова
Відень до дня народження
Із кожним роком бажання відсвяткувати день народження більш яскраво, ніж будь-коли зростає і досягає максимальної позначки, якщо, звісно, таке можна виміряти дозиметром чи будь-яким іншим метром.
Цьогоріч у поле зору потрапили дешеві авіаквитки до прекрасного міста – Відня. Уперше з подругами на досить довгий період часу, уперше подорож треба планувати, адже виліт – уже за чотири місяці.
І хоча відгуком подружані після 12-годинної прогулянки містом стало щось на кшталт: «Ну виглядає, як Львів, тільки мова якась незрозуміла і старбакс є!», запевняю, пригоди розпочалися ще в аеропорту, адже найдешевший варіант дістатися міста – метро. Додаємо відсутність працівників-помічників, карти міста і дослівного перекладу назв квитків. Цікаво еге ж? Попри те, що про подорож всі ми знали завчасно, діяли перевіреним способом – метод тику в комбінації з “а, прокатить, а якщо що – то ми іспанки!”.
Насправді раджу купувати багаторазовий квиток, однак варто пам’ятати, що в центрі міста лише метро – автобуси і трамваї не заїжджають у вузенькі атмосферні здебільшого пішохідні вулички міста. Якщо ви молоді і вільні, але досі illegal, і пісня «18 мнє уже» не про вас, то двері всіх музеїв столиці колишньої Австро-угорської імперії відкриті і є безкоштовними. Ну або якщо вам пощастило, як і мені, і на вигляд вам не більше 16-ти, то ви теж зекономите ~40€. І не забудьте студентський – знижка не тільки в мистецьких закладах, але і в барах!
Раджу відвідати Leopold Museum (Museum Quarter) – місце з найповнішою колекцією робіт Шиле. Там є на що подивитися і є чим надихнутися; Belvedere – аби насолодитися роботами Клімта, віденських митців, Ван Гога; та, звичайно, Albertina!
Звісно, розпродажі цілий рік на Marianhilfer straße – прикольно, однак, якщо ви справжня акула шопінгу, полюбляєте ретро і бажаєте відчути місто так, щоб до дрижаків і запаморочення, – блошиний ринок саме те, що треба!
Він неймовірно великий, довгий, гамірний і, на жаль, більша його частина для багатеньких туристів. Однак щосуботи збирається різноманітна публіка і з самісінького ранку до обіду торгує нажитими скарбами – годинниками, брошками, фотокартками, ретро коміксами, одягом… Тут можна знайти будь-що. Тут також можна дешево і ситно поїсти – спектр вибору сягає східних та традиційно-австрійських солодощів, страв із м’яса-риби.
Досліджувати вулички із паперовою мапою у руках, тріп по барах, споглядання-фотографування будинків з ліпниною або/та мозаїкою – таким був наш спосіб пізнання міста. А от вежа головного собору у серці Відня – непогана альтернатива пташиному польоту. Тільки обережно на сходах: після майже нескінченної кількості сходинок ще декілька хвилин зможете ходити тільки в одну сторону і тільки по колу (перевірено!).
Гастрономічний тур – це, особисто для мене, синонім Рима, однак цього разу випала можливість побачити й столицю Австрії через різноманіття її смачної їжі. Не бійтеся експериментувати: заходьте у кафе, де смачно пахне, купуйте в магазинах незвичайні продукти.
Мої улюбленці: Vapiano. Попри те, що в Києві цей заклад теж є, саме у Відні, місті, де він був створений, – найсмачніше! Aida. Це кондитерська і одночасно візитівка міста. Кавомани, зазирніть за цікавими поєднаннями і чудовим еспресо! Ласуни, цей заклад – відвертий must visit: традиційний захер, тістечка моцарт і бааагато іншого.
Про Відень можна писати багато і гарно, зі складними зворотами і численними епітетами, надсилати листівки та хизуватися світлинами.
Однак, споглядаючи оперу та її інтер’єр, варто пам’ятати, що саме атмосфера довершує прекрасну ліпнину і багате внутрішнє оформлення. Насолодитися картинами теж неможливо у повній мірі без знань передісторії, мотивів їх написання.
Звісно, це місце може здатися схожим на Львів чи Будапешт, проте це тільки обкладинка! Хто б знав, що за архітектурою австрійської столиці ховаються чудові пиріжки з маком і зовсім невіденська кава, колекція витворів світового рівня впереміш із місцевими творцями, та й тутешні мешканці не харчуються лише сосисками й пивом! Це місто треба відчути: полежати у парку на траві, посмакувати тістечка, покататися трамваєм…
Альона Павленко
Літній конкурс. Моє спудейське літо
Зазвичай ти пишеш розповідь про те, як провів літо, наприкінці літа. Але для мене воно не закінчиться, поки я не відчиню двері Могилянки вперше за останні місяці. У мене ніколи не було надзвичайного літа з безліччю подорожей та тисячами вражень. Це літо не стало винятком із правил. Воно було одночасно продуктивне та ледаче, радісне і сумне, чітке та розмите.
Найкраще буде почати розповідь з червня. На той час був розпал дуже важливого для мене онлайн-курсу, і я забула про сон, соціальне життя та навчання. Замість того, щоб тусуватись на Бунті до 6 ранку, я продала квиток та тусувалась за ноутбуком до 4. Я перестала пам’ятати про їжу та їла перше, що бачила в холодильнику або не їла нічого. Спати по 2–4 години стало нормою. Знаєте, є такі люди, що вихваляються тим, які вони зайняті і як вони сплять по 6 годин за 4 дні? От я не намагаюсь бути такою людиною, бо я ненавиділа себе за це. Ти віддаєш усі свої сили, щоб встигнути до дедлайну, збиваєшся з ніг, а потім відпочиваєш так довго, що знову доводиться встигати до дедлайну. Я їла багато фастфуду, перестала фарбуватись та прасувати речі. Моя робота почала мене дратувати, культурологія вганяла в стрес на годину тридцять кожного тижня. Марк Менсон пише, що ти згадуєш найтяжчі періоди свого життя як найкращі, і я не можу не погодитись. Це був місяць прекрасної філософії кіно, відкритого ноутбука з улюбленою програмою та прогулянками Троєщиною з пролитим сидром в руцях. Це був місяць денного сну, черешні та полуниці кожного дня та найкращого концерту у моєму житті. Я закрила сесію та свою валізу і почався липень.
Липень – це прекрасний Відень та робота над декількома проектами, змішана з лінню. Відень – це казка, з якої не хочеться йти. Це Брейгель, до якого ти приходиш, як до свого діда в гості. Це кавун в крутезній австрійській Біллі. Це просто спокій. Відень не дозволяє тобі метушитись або перейматись.
Потім був серпень і він налякав мене своєю несподіваністю. Серпень – це село, куди ми їздимо кожного року. Село 2019 має для мене відтінок «Володаря перснів», «Дедпулу» та безкрайнього поля з Еллі, що біжить до тебе. Серпень це 90% ліні. Або відпочинок, який мені потрібен, але я караю себе за нього. Серпень – це десятки інтерв’ю з Томом Холандом (котик людина-павук), це Нойз Мс та подорож до Одеси на його концерт. Одеса – це плацкарт, салати з Сільпо та нічна Аркадія. Це вибух мізків на концерті, перегляд лайків та коментарів після публікації другої роботи з тих самих важливих курсів. Першу я так і не спромоглася добити.
Я пишу зараз в останні дні серпня, яким можу надати присмак Тарантіно, меланхолії та тотальної невизначеності у житті. Це бажання змінити себе та своє життя, це перегляд абонементів у спортзал, це мотиваційні відео. І хоча я не знаю, де і ким буду через 5 років у цей самий час (але чорт забирай, як хочеться зрозуміти, ким я там себе бачу), хоча моє життя таке неідеальне, хоча інтерв’ю з Томом Холандом вже давно закінчились… Хоча ще так багато хоча, я знаю, що почнеться вересень, з ним перша лекція та моя розмова про звільнення, з ним так зване «нове життя», яке, я вірю, настане. І знаєте що? Усе написане тут, воно неймовірно особисте, я навіть трохи жалкую, що писала це. Але це нове життя воно дійсно почнеться. І не тільки у мене. Воно почнеться і у вас, і ви станете кращими, ніж були вчора. Мені так хочеться у це вірити, то чом би й ні?
Анна Педченко,
студентка ФСНСТ-2
Скрипторій: почитати поперед осені
Вже за декілька сонячних днів спудейське літо піде в академічну відпустку й настане черга багатообіцяльної спудейської осені. Проте в коридорі між цими двома порами року деколи зустрічаються високі пороги – своєрідні невирішені справи: певна літня сонливість і певна вакуумна сумняшка, коли нічого не ясно й нічого не хочеться. Відтак, я хотів би запропонувати вам дві книги, які, сподіваюся, зможуть освіжити ваш настрій перед новим могилянським сезоном.
Пришвидшити серцебиття: ДіБіСі П’єр, «Сніданок із Борджіа»
Показання: лікування та профілактика літньої прокрастинації; лікування симптомів зниженого емоційного тиску
Протипоказання: не любите психологічні трилери
Ви в когось закохані. Він/вона не читає ваші повідомлення в месенджері ось уже три години. Чому? Чи могло щось статися? Кожні 10 хвилин ви перевіряєте, коли ця людина була востаннє онлайн. У вас вологі долоні. Ви знаходите цілком логічні пояснення, що він/вона зараз просто в дорозі/на парах/на роботі/спить. Ви відкидаєте раціональні пояснення. У голову лізуть ідіотські ідеї (ні, ну а раптом його/її потяг метро зупинився в тунелі на кілька годин?). У голову лізуть ще гірші ідеї: а раптом він/вона мене не любить? Вирішуєте забути про все це й не хвилюватися. Кожні 10 хвилин ви перевіряєте, коли ця людина була востаннє онлайн.
Ви маєте відповісти в месенджері людині, в яку закохані. Інтернет-сигнал на трасі так не вважає. Тепер він/вона точно образиться. Думаєте знайти Wi-Fi, але ви практично посеред поля в Черкаській області. Навколо корівки.
Якщо вам знайомі такі ситуації, ви вже можете уявити, у чому полягає зав’язка й наочна проблема «Сніданку з Борджіа». Через вкрай несприятливі погодні умови молодий науковець Аріель вимушений зупинитися в сімейному готелі на узбережжі Англії, та ще й без мобільного сигналу. Поки в Амстердамі без жодної вісті від коханого на нього чекає збентежена Зева, Аріелю лишається хіба що спілкуватися з дивними готельними співмешканцями – сім’єю Бордерів – і персоналом. От ви б змогли, попиваючи лікер, протеревенькати всю ніч перед каміном про мистецтво, сигнулярність і льонокомбінати з сусідами з вашого під’їзду, поки ваша кохана людина стирчить в Амстердамі, га?
Безумовно, змістовна лінія книги цим не обмежується, постійно завертаючи в темні провулки й паркові алеї. Де межа нашої довіри одне одному? Чи діє, насправді, принцип бумерангу? Що ми маємо передбачити, аби не зробити боляче іншим людям? Чому не варто замовляти таксі за 10 грн.? На певних же етапах цієї подорожі в читачів, імовірно, будуть виникати не стільки світоглядні питання, скільки звичайне розгублене «ЩООО..?». Втім думка-флагман упевненими поступом прорізається крізь густий англійський туман: ми надто вразливі й безпорадні зі своєю діджиталізацією, онлайн-спілкуванням й опорою на зовнішні джерела інформації.
«Сніданок із Борджіа» – це про людину, яка лишилася наодинці зі своїм мозком. Жодної допомоги. Жодного «окей, гугл».
Зняти літній смуток: Річард Бротіґан, «Генерал Конфедерації з Біґ-Сур»
Показання: лікування та профілактика літнього смутку, вакуумного («щось наче треба робити, але нічого не хочу, нічого не розумію») стану, мінорного настрою
Протипоказання: надто соромитеся власного сміху
Мабуть, це останнє, що можна подумати про книгу з такою назвою, проте «Генерал Конфедерації з Біґ-Сур» – різдвяна історія, хіба що без самого Різдва. Тут ви не знайдете виразного філософування й моралізаторства, прихованих шарів складного й напівдепресивного змісту чи, взагалі, будь-чого, що б вам сказали законспектувати на уроці зарубніжної літератури в школі (як розбираючи, наприклад, «Злочин і кару» Достоєвського).
Події відбуваються в США. Оповідач описує історію свого знайомства в барі з вкрай безпосереднім і гедоністичним у своїй безтурботності Лі Меллоном. Він, у свою чергу, вірить у те, що його предок був славетним генералом військ Конфедерації, якому навіть начебто на його честь був встановлений пам’ятник десь у Каліфорнії, проте Лі Меллон не знає, де саме. Водночас, Лі Меллон проектує на себе своєрідну воєнну романтику прадіда. Герої за келихом обіцяють віднайти історію генерала та вирушають у дауншифтерські пригоди, живучи в закинутих будинках або прямісінько над каньйоном, спілкуючись із жуками, розглядаючи китів і рефлексуючи над станом і передусім вадами тогочасного американського суспільства у формі вербальних мемів.
Проте у випадку з «Генералом Конфедерації» не так важливі деталі сюжети – на першому місці стоїть полотно емоцій, гумор і життєствердність. Сам настрій і потік думки твору, як і Лі Меллон, є вкрай безпосереднім, легким, протестним і дещо навіть «бахнутим»: він оминає та ставить під сумнів саме поняття цивілізованості, вихованості та низку етичних норм і табу. Герої діють десь на межі «Забавно» та «Що воно робить?? Я телефоную 911». Це гумор, який викликає навіть не посмішку, а відвертий сміх і, водночас, легеньке відчуття сорому й власної «зіпсованості».
Усі ми здатні бути щасливими, усі ми здатні знайти людей, які розділятимуть з нами це щастя – меседж книги доволі простий, і навряд чи спонукає до пошуку глибинних підтекстів. Проте «Генерал Конфедерації з Біґ-Сур» доносить його влучно й пронизливо. Цілком імовірно, що після цієї книги вам, як і мені, буде нестримно хотітися жити.
Гліб Кузьменко
Післяслово
Друзі, спудейське сонечко повертається на могилянські плаци, і ми невимовно вдячні, що ви зустрічаєте його схід разом із нами — хтось уже вкотре, а хтось первинно (вітаємо в могилянській родині, любі фреші!) ❤
Користуючись нагодою, я хочу подякувати й редакції Вісника за незгасний ентузіазм і бажання творити щось тепле й потрібне ось уже протягом 9+ місяців.
Попереду ще один спецвипуск — він буде оприлюднений до цьогорічного FreshFest від Бадді КМА (до речі, завітайте на наш стенд там). З вересня ж ми повернемося до щотижневого формату, і сонечко буде з’являтися над бурсою, за традицією, щонеділі о 18:00.
До нового сходу! ☀️
Гліб Кузьменко, голова Спудейського вісника
