Спудейський вісник #4 (10.02.19)
Переднє слово
▼
Вісті
▼
Про фрагментарність буття
▼
Весілля на плаці
▼
Троянські війни
▼
На еко-стилі
▼
КМАфія
▼
Вандрівка: Чай з молоком
▼
Скрипторій: Старшокласниця. Першокурсниця. Спудейка. Я
▼
Ілюзіон: Вільні письменники
▼
Передвісті
▼
Післяслово
Переднє слово
На носі 14 лютого, а довкола звична, щороку повторювана, іноді (не)трошки набридлива атрибутика у вигляді рожевих сердечок та пухкеньких чарівних янголяток, яка, однак, як і саме свято, виконує дуже важливу функцію. І я зараз не про дивну (чому дивну, скажу пізніше) традицію дарувати дорогі подарунки чи ходити в ресторан саме цього дня.
14 лютого потрібне як мінімум для того, щоб нагадати: не варто бути байдужим, коли довкола люди, які люблять тебе і ще більше людей, яким здається, що їх не любить ніхто, людей, які залишаються наодинці зі своїми внутрішніми монстрами, навіть якщо їх оточують люблячі батьки та вірні друзі.
Це свято потрібне, аби нагадати, що кожен(на) із нас — істота наділена дивовижним даром емпатії, співчуття, а значить ми маємо використовувати його постійно, використовувати, аби робити часом реально жорстокий світ більш стерпним. І робити ми маємо це щоденно, щохвилинно, і дивною я вважаю традицію робити один день у році інакшим, якимось екстримально особливим, бо він насправді нічого не вирішує, як і маленька паперова листівка. Важать почуття, тому не забувай говорити про них тим, хто тобі справді важливий. Кожного дня. Із листівками чи без — не суть.
Насправді я просто хотіла сказати, що байдужість — біч нашого часу, з яким потрібно щось робити. Тому так чи інакше статті цього номеру пов’язані з небайдужістю до певних проблем, людей, речей. А підсумовуючи весь цей хаотичний спіч, просто хочу сказати, що, якщо ви бачите, що щось не так, будь ласка, не відвертайтесь. Теза банальна, але без любові та співчуття ми не люди, якщо не намагаємося йти вперед — теж.
Так чи інакше, зі святом.
Аріна Кравченко,
головна редакторка «Спудейського вісника»
Вісті
Квінтесенція звіту Конференції студентів
- За рік було використано 192 934 грн на заходи та студпроекти
- Ліквідовано 4 студентські об’єднання, які 2 роки поспіль не звітували перед Відділом роботи зі студентами (наразі об’єднань усього налічується 37).
- Цьогоріч було застосовано електронну систему поселення до гуртожитку, що пришвидшила процес поселення до рекордних 223 людини за добу.
- Винесено на обговорення питання з впровадження електронних виборів до Студентської колегії.
- Студентські колегії рекомендовано вести щомісячну звітність (донині СК була зобов’язана звітувати щоквартально).
Перемога на муткорті
Правники виграли національний раунд “Джессапа”! Команда з четвертокурсників Анастасії Єрмоленко, Дениса Гаценюка, Мирослава Вовка і Людмили Редутової під тренерством випускника факультету Максима Поповича здобула перемогу на національному відборі муткорту Philip C. Jessup International Law (для непрошарених: муткорти — це турніри, що відтворюють судовий процес за участю сторін, представлених командами).
Їхніми конкурентами були 8 команд з інших університетів. Відтак навесні могилянці поїдуть у Вашингтон представляти Україну на міжнародному раунді. Тримаємо пальчики!
Поїздка до інтернату
Це є благодійний проект від #fssst_family. Метою нашого проекту впершу чергу є саме психологічна підтримка дітей. За можливості матеріальна допомога, але увага та яскраві події — це те, чого їм саме не вистачає. Наразі ми плануємо допомагати конкретній школі-інтернату #5 для дітей із вадами зору.
Чому саме цей інтернат?
Я була там, коли мені було 11. І саме ті діти запали мені в серце. Я пам’ятаю, як я роздавала кульки різних кольорів і дівчинка запитала, якого кольору кулька, я сказала, як небо. У відповідь я отримала ще одне питання «а яке небо?». І це настільки мене взразило, що до сих пір в голові лунає ця фраза.
Наступна поїздка планується в неділю, 17.02.
Дуже потрібно:
- волонтери, котрі хочуть бути залучені/дарувати тепло малюкам/підтримати
- фінансова допомога на карту ПриватБанку (реквізити нижче)
Єва Ткаленко
@ev_tklnk (організаторка)
5168 7559 0011 1374Ткаленко Євангеліна Беатріс Ігорівна
+380504442986
Про фрагментарність буття
Я прямував до КМЦ, розмірковуючи про складність людини та суперечливість її ролі у цьому світі, бо знав, про що саме буде виставка, яка, власне, і була метою моєї довгої дуже холодної прогулянки.
«Фрагменти» — своєрідна ретроспектива творчості художника-філософа, керівника мистецької студії НаУКМА «Антресоля» Ігоря Цикури.
Усі роботи так чи інакше пов`язані з людиною, вічними філософськими питаннями, на які кожен із нас відповідає по-своєму. Спільне одне — кожна із картин вихоплює із життя ту чи іншу мить, фрагмент буття, змушує зануритися у світ ілюзорний, сюрреалістичний та світ реальний.
Через полотно приходить усвідомлення миттєвості власного існування в масштабах вічності, глобальність загальнолюдських трагедій. Саме до таких роздумів спонукає дещо похмурий фон усіх представлених картин Ігоря Цикури.
Полотна виставлено у просторому холі 3 поверху КМЦ. Досить промовистим є те, що усі картини ніби вивершуються вгору — у них мотив оптимістичної віри у світле завтра, у сонце, яке таки з`явиться.
Що найголовніше у мистецькому світобаченні Ігоря Цикури? Як зазначає сам художник, що до “спротиву часу додається й спротив простору”, “усвідомлення фрагментарності власного існування”. У центрі експозиції дещо незвичайний експонат — два з’єднані між собою велосипеди.
Як на мене — це символ, що у цьому світі все взаємопов’язане, а люди — відповідальні за все, що відбувається. Більшість картин мають одину спільну ідею — передають безперервний і нестримний рух уперед усіх членів соціуму, прагнення зростання, удосконалення.
Усі частини деталей на полотнах взаємопов’язані, взаємопроникні, є продовженням одне одної. Попри соціальні загрози, попри виклики часу, попри нестабільність — усе рухається уперед у часі й просторі й спонукає до оптимізму, віри у світле безхмарне майбутнє
Ось такі вони — «Фрагменти». До 15 березня (9:00 -18:00) ще маєш час подивитися.
Сергій Фірак
Весілля на плаці
Якщо ви чуєте звідусіль веселі пісні, передзвін, крики «гірко!», привітання і клятви молодих — ви на весіллі. А якщо все це відбувається на плацу, а люди співають гімн Могилянки — то ви на могилянському весіллі! Наближається найромантичніший день року, День усіх закоханих, і ми вирішили поговорити не просто про історії любові у КМА, а про їхню кульмінацію — обмін обручками і обіцянками кохати одне одного до скону.
На рахунку НаУКМА чотири весілля: восьмеро молодят (або, принаймні, один з пари) вирішили, що рідний університет, у якому було пережито безліч щасливих митей, мусить стати місцем початку нового етапу у їхньому житті.
Що ж особливого у могилянському весіллі? Може, молодих вінчає президент НаУКМА? Чи замість випускати голубів, молодята гладять Альму? Ми поспілкувалися з нареченою 2015 року, Софією Теребовою, і дізналися, як воно — одружуватися в стінах Альма-матер.
– Як ти познайомилися зі своїм нареченим, а нині чоловіком Юрою? Наскільки я знаю, ти вчилася в Могилянці, а він в КПІ.
Ой, ми знайомі з 13 років. Не знаю точно, коли познайомилися. Моя старша сестра дружила з його, потім і нас познайомили. Ми почали товаришувати, разом їздили у літні табори, разом ходили у протестантську церкву. Із часом ця дружба переросла у щось більше.
– Чому вирішили одружитися саме в Могилянці? Як виникла така ідея?
Коли я була на другому курсі (це був 2013 рік), в КМА проходило весілля, і мене запросили в організаційну команду. Я вже тоді займалася випічкою, тому мене зробили відповідальною за їжу. Мені дуже сподобалася така ідея, усе дійство, мене це дуже надихнуло. Для мене в ту мить було дуже важливо, щоб така ж значуща подія, але вже у моєму житті, пройшла саме в Могилянці, і саме на другому плацу, поряд з КМЦ. Там довгий період збиралася (орендувала приміщення) церква, у яку я ходила з дитинства. Так що я вчилася там з понеділка по суботу, а потім в неділю приходила на службу, так що це місце поєднувало дві важливі сфери мого життя. Це було моє особливе місце.
– Чи були якісь проблеми під час організації? Адміністрація не заважала?
Ох… Ну, ясно, що ми не казали «Ой, а можна у вас одружитися на плацу?». Ми організували фестиваль, який пропагував сімейні цінності і об’єднував студентів і викладачів (особливо у цьому допомогла моя подруга Ілона Дронюк, ми разом вирішували всі питання). Людей було дуже багато! По-перше, ми запросили близько сотні своїх друзів і родичів, а по-друге, по всій Могилянці висіли постери, що так і так, буде весілля. Пам’ятаю, після того дня до мене в друзі у Фейсбуці додавалося дуже багато незнайомих людей, а потім приходили повідомлення типу «Привіт, Софіє, була в тебе на весіллі!», і я така «Вау, круто, спасибі що прийшли!» *сміється*
– Що ще було незвичайного у весіллі? Може, традиційну весільну промову виголошував президент КМА Андрій Мелешевич?
У нас було справжнє вінчання на плацу! Ми розписалися за тиждень до того, а тоді нас вінчав пастор (мій тато). Він спочатку вів мене до вівтаря, а потім вінчав. А щодо Мелешевича… ні, такого не було. Але мені здається, що в той період як раз були перевибори, тому президентом він ще не став. Але перед тим ми ходили у плановий фінансовий відділ до пані Дядченко. Так хвилювалися, що вона все це не дозволить! Ми спитали про другий плац, про саме весілля… Але вона дозволила. Це було в суботу, справді прийшло дуже багато людей, а з шостого корпусу викладачі потім скаржилися, що не можна було проводити нормально заняття — всі дивилися у вікна і просили їх відпустити.
Ще у нас були майстер-класи, фотозони, різні волонтери… і багато їжі! Офіціанти ходили по плацу з тацями, пригощали канапками, пиріжечками і фруктами. Всі наїлися!
– Чи плануєте своїх дітей віддавати до Могилянки?
Я планую. *сміється* Але моєму сину два з половиною роки. Дай Боже, щоб Могилянка жила і процвітала до того часу, коли йому доведеться вступати.
– Розкажи трохи про своє навчання в КМА.
Я вчилася на ФЕНі, поступила в 2012р. І я дуже пишаюся тим, що наша деканесса вважала, що ми — найкращий рік! Щодо навчання… Моє навчання можна описати однією фразою, яка належить моєму одногрупнику, шаленому відміннику і хорошому другу Олегу Коропу: «Софіє, тобі це навчання, як валіза без ручки — тягти важко, а кинути шкода». У мене було дуже активне студентське життя. Перший курс я відучилася дуже ретельно, з ранку і до ночі сиділа в бібліотеці, а потім після першого курсу почала займатися своєю справою — пекарнею. Пекла вдома перед парами, після пар, дуже часто не встигала нормально підготуватися до семінарів. Мені дуже допомагали мої друзі. От за що я Могилянці щиро вдячна, так це за друзів і мережу зв’язків у цілому. На третьому курсі я орендувала кондитерський цех, бувало, що з самого ранку їхала у цех на Вокзальну, там пекла, потім їхала на пари, після них знову в цех дороблювати торт, а потім ще у годину пік везла його у метро замовнику. І ще й лишалися сили приїхати в бібліотеку і повчитися!
А ще як раз тоді ми з подругами організували КМАркет. Ми попали у хвилю популярності таких маркетів, вуличної їжі у Києві. Ми зібрали могилянських виробників «під одним дахом» — це був справді крутий двіж.
Взагалі, Могилянка дала хорошу базу знань — я, звичайно, не супер крутий фінансист, але свою справу знаю.
– Що таке March&Co?
Це, власне, моя пекарня-кондитерська. Пекла я взагалі з 15 років, але після першого курсу зрозуміла, що це справді моє. Усі знайомі про це говорили, і я врешті їм повірила. Якось я потрапила на Ресторанний день у Києві, де продавала випічку — до мене стояла черга, всім дуже сподобалося! *посміхається* І я подумала: раз люди задоволені, треба продовжувати. І перше, що я зробила: створила групи у Фейсбуці і ВКонтакті. Я й не думала, що треба щось іще! Ось…
Так що я просто почала пекти для своїх друзів і друзів моїх друзів. Після весілля, де ми готували багато пригощань, з’явилася думка, що якщо треба їжа — це до мене. Потім було КмаБізКон, де я відповідала за фуршет (це, фактично, моє перше велике замовлення). І далі-далі-далі так воно і пішло. Коли я випустилася з університету, пішла в декрет, бо як раз була на середині вагітності. Коли народила, думала, що все, тепер буду класичною мамочкою, але я не з тих людей, хто може сидіти вдома без діла. У мене таке шило, що я через 11 днів після пологів спекла торт на замовлення! І понеслося!
До речі, один мій знайомий, випускник ФЕНу 2003(!) року, який працював фінансовим директором у різних компаніях, сказав мені «Софіє, у тебе великий потенціал, давай його реалізуємо». І ми повністю взяли приміщення, зробили ремонт, закупили обладнання, я зібрала команду (двоє кондитерів, менеджер і я) і ми зараз активно розвиваємося: печемо на замовлення торти, пироги, кекси і печиво з доставкою по Києву. Так що, зараз я мама маленького синочка і власниця пекарні.
– Дякую за розмову! Успіхів!
Взаємно!
Ось такі вони — романтичні історії в Могилянці. Ну що, намітили собі місце для одруження? Поспішіть зайняти чергу! І хто знає, може наступне могилянське весілля не за горами?..
Ольга Гунявая
Троянські війни
Ні для кого не секрет, що, якщо людина живе в гуртожитку, — вона автоматично стає носієм найсмішніших, найнедолугіших і часом реально кріпових історій. Бо це ж гуртожиток, і тут постійно щось трапляється. Апріорі має траплятися.
Трапилось це «щось» п’ятого лютого (05.02.2019). Мабуть, не знайдеться жодної людини, яка б не знала чи не чула про «ту саму історію з робітниками». Картина маслом: один із робітників, які наразі ремонтують блоки (під час виконання робіт паралельно живучи в гуртожитку), напився й у стані алкогольного сп’яніння почав ломитися в помешкання студентів. Історія, погодьтесь, абсурдна й дика, тому ми з Іллею вирішили провести своє маленьке розслідування й подивитися на ситуацію з усіх сторін, з усіх можливих ракурсів та кутів і отримати відповідь на одне-єдине питання: «Як таке взагалі могло статися?».
Перш за все, я зв’язалася з Ірою Ш., дівчиною, якій того самого дня довелося в паніці писати в бесіду гуртожитку, аби знайти когось, хто зміг би заспокоїти п’яного робітника:
“Не можу розповісти все детально і точно, бо я була перелякана і можу наплутати щось. Почалось все з того, що я була сама в своїй кімнаті, хтось постукав, я відкриваю і бачу на порозі чоловіка, на вигляд явно п‘яного. Він сказав щось незрозуміле, я дуже перелякалась як тільки його побачила, бо відразу згадала історії про те, як кілька разів до нас в гуртожиток потрапляли незрозумілі наркомани [прим. ред.: іще одна не менш відома історія, яка полягала в тому, що невідомий чоловік, який знаходився під дією наркотичних речовин, увірвався в гуртожиток та почав виривати ручки дверей, Інтернет-кабелі тощо]. Відразу закрила двері на ключ. Подзвонила хлопцю кілька раз, він не взяв трубку, був не в гуртожитку. Потім почула, як цей мужик голосно гупає в двері до сусідів. Я написала в наш спільний чат в телеграмі, що в моєму блоці незрозумілий п‘яний чоловік, попросила допомогти.
Через пару хвилин прийшло кілька хлопців, вони його якось вивели і спустили на перший поверх, там з ним розмовляли і розбирались. Виявилось, що цей п‘яний чоловік — робочий з гуртожитку, який недавно поселився в кімнаті на моєму поверсі. Потім вони повернулись на наш поверх, зібрались ще студенти. До п’яного чоловіка приєднався його сусід-робочий, який робив спроби заспокоїти першого. Ми кілька разів намагались викликати поліцію, але вона чомусь не змогла( або не захотіла) приїхати. Цей чоловік був дуже неадекватним, він спочатку вибачався переді мною, потім починав усе заперечувати і казати, що він нічого не робив. У кінці всі розійшлись, п‘яного чоловіка забрав його сусід в їх кімнату.
Мене в цій ситуації найбільше лякає те, що ця людина живе в ста метрах від мене, і немає ніякої гарантії, що таке не повториться ще раз зі мною, моїми сусідами чи ще з якимись людьми”.
Події того дня прокоментував й Едуард Д., якому теж «пощастило» стати жертвою п’яних витівок:
“Коли я перебував у себе в кімнаті в ліжку, до мене в кімнату (без стуку) зайшов чоловік. Після його першої ж фрази, яку мені так і не вдалося розібрати, я зрозумів, що він був під дією алкоголю. Згодом він пройшов далі в кімнату та спитав, чи може він лягти на вільне ліжко. Я відповів йому, що зараз зателефоную тому, кому належить це ліжко (під час цього я піднявся з ліжка). Чоловік сказав, що почекає на балконі. Після того, як він вийшов, я дістав ключі та зачинив кімнату. Через деякий час він почав ломитися до кімнати, але згодом пішов”.
Однак, наскільки б однозначною не здавалася ситуація, наскільки б очевидно категоричною не мала би бути позиція адміністрації, усі, з ким випадало говорити, як один стверджували: “Завідуюча захищає того алкоголіка”. Ось це здавалося реально дивним, тому ми вирішили упевнитися в усьому самотужки, виключити можливість «зіпсованого телефону», максимально об’єктивно та неупереджено підійти до питання. Отож, нам все-таки вдалося поговорити із завідуючою, Любов’ю Вікторівною. Here’s what we’ve got:
– Добрий день, учора склалася неприємність. Робітник, перебуваючи у нетверезому стані, намагався вломитися у помешкання студентів. Нам би хотілося максимально об’єктивно висвітлити те, що сталося. Чи не могли б ви прокоментувати цю ситуацію?
Ну наче ж все порішалося. Сьогодні тут розборки були.
– А які розборки?
Був тут начальник і студенти були, і все. Просто мені з одної сторони, перша сторона — це студент, а друга сторона — людину цю я просто знаю. Тут я півтора роки, і ще, коли вчора приїхали, ключ, кажу, буду давати тільки цій людині конкретно. Бо я її знаю. І ось, начальник тоже в шоці. І всі ми: і Міла Петровна [прим. ред.: комендантка], і чергова — ми знаємо : це людина порядочна, добросовісна, безвідказна. Він отож нам і покрасив пральню. Де шо поломиться, я до нього знов кажу. Там, Саша, будете ложить плитку. Ще вчора, кажу, в нас десь там в коридорі, на блоці, я бачу, що піднялася. Думаю, поки вони є, знаєте, нема ж кому в нас зробити. То я й кажу, Саша, я подивлюся, а ти покладеш плитку, як ми поговорили. І тут вечором мені вже дзвонить Міла Петровна, я подзвонила начальнику, і така от нехороша історія. Він каже мені, тоже людину жалко, ну така історія сталася, з ким не буває. А він каже, що не знає, випив горілки, зовсім, каже, не п’є, чого туди занесло, ну сам не знає.
– І який результат?
Значить, ну він тут жить не буде. Він буде працювати, але жити не буде.
– А якісь санкції? Типу штраф чи…?
Він відработає. Він нам тут… Тут є робота. Він поцеклює нам пол. Пообіщав. І вкриє лаком. Ну, начальник там пообіщав шось по фінансах, але не знаю. Ну і факт в тому, що житло він матиме десь у другому місці, я думаю цього буде достатньо.
– І лише один робітник був задіяний у цій ситуації?
Ну да, він був один. Бо, кажуть, другий він за ним уже приходив, а він не п’є взагалі, мені сказали. Він приходив за ним, шоб його забрати. А чого він пішов, я взагалі не знаю. Чи може він заблудився чи випив чи не міг найти…
– Чи траплялися якісь інші неприємні ситуації з робітниками?
Ні, не було, це один раз. Просто у нас вони жили втрьох при моїй пам’яті. Вони спокійні нормальні люди, працювали, жили і не було ніяких питань. Це перший раз. Ну якби було, то й не жили б тут, розумієте ж. І всім тепер неудобно. І начальник ось прийшов та й каже, що в шоці, що така сталася історія,. Я знаю цю людину. У кожного спитайте, усі знають його як людину таку нормальну, адекватну і положитєльну. Знаєте, в житті все буває. Ну випив, ну так сталося. Все, наказан. Я думаю, він тоже такий розстроєний, такий, що ужас. Ходив до студентів вибачався і тут при всіх. Ну знаєте, каждий може оступитися.
Але, як виявилося, насправді все було не настільки просто та безхмарно. У ході все більшої й більшої кількості розмов знаходилися все нові й нові факти, що суперечили як історії пані Любові, так і версії про гарні та безпроблемні відносини з робітниками.
Говорила я і з Тарасом Р., який розповів мені як про поточну пригоду, так і про інші проблеми, які роками хвилюють весь гуртожиток, розпочавши таким чином низку інсайдерських коментарів, абсолютно відмінних від почутих в кабінеті завідуючої речей:
– Давай почнемо з найсвіжішої історії. Що можеш сказати?
Ну, я розкажу про ситуацію зі своєї сторони. Я радий, що нарешті почали ремонтувати блоки, тому що це якраз мої блоки ремонтують. Але я сиджу, і тут знайомі кажуть, що у вас там на коридорі розборки якісь. Подумав, мабуть, тусуються там собі. Потім ще раз мені це сказали, і ми вже вийшли подивитися. Я вийшов у коридор і побачив два величезних тєла, які говорять з кількома нашими студентами про те, що «а шо ви нам зробите». Пише одна моя знайома в бесіду про те, що до неї цей чувак вламується в кімнату. Класно, що були наші і що вони просто сказали : «Ну, чуваки, по-перше, а) поліція викликана, по-друге, б) вас двоє, нас багато. І алілуя, що вони після того попустилися і пішли до себе в кімнату. Ось. І факт в тому, що після цього було куча нашифрованих дівчат, куча народу, який переживав, треба було виходити моніторити, через кожні хвилин десять-п’ятнадцять вибігати дивитися, чи все ок. Я пішов до цієї знайомої, до якої вривалися в кімнату, класно, що вона встигла закрити двері, бо чувак просто прийшов шукати пригод на свою голову в кімнату. Дівчина живе сама, класно, що є «Общажний Двіж» [прим. ред.: гуртожитський чат в Телеграмі], що хтось прочитав це, класно, що були хлопці. Тому що не знаю, що було б. Просто це вже не перший випадок. У моєї одногрупниці подруги вкрали ноут з кімнати. Є дуже цікава кореляція, що кожен раз, коли приїжджають робочі і заселяються до нас в гуртожиток, в когось зникають якісь речі. І от цього разу ми вирішили, що це відверто задовбало. Але проблема в тому, куди це написати, куди це сказати, а нема кому сказати, а чекати комендантки, а комендантка алілуя, що реагує, але…
– Здається, ніби вони його захищає.
От так, так: напився, подумаєш, з ким не буває. І це дуже тупо. Кожен раз, коли у моїх знайомих крали речі…Ну типу це реально дуже класно, коли я у своїй кімнаті вдягаюся і вже виходити збираюся, робочий приходить такий і заглядає. Ну типу це дискомфорт. У мене дівчина живе в гуртожитку. А якщо до неї хтось завалиться, а я буду десь далеко. Ну тіпа, класно, що є пару чуваків, які фізично можуть їх угомонити. Так само, коли тоді викликали поліцію, півгодини поліції ще не було. Та й взагалі були ситуації, коли у нас під гуртожитком чуваки бухали, стріляли в повітря, потім увірвалися в гуртожиток, «хто стріляв з общаги?!» і давай махати стволом…
– Так, а наркоман, який нещодавно вламувався…
Два наркомана, так, вривалися. Тобто таких ситуацій багато. І типу, зрештою, десь два роки назад — я на четвертому курсі — ми думали зробити такий простір, де ці штуки можна було б вирішувати. І зараз усе це в принципі на стадії слів, але ми думаємо про те, щоб зробити якусь таку оперативну штуку. Тобто насправді класно, що ви цим зайнялись, бо перш питання — куди це писати, кому це казати. Тому що інших легітимних варіантів я не бачу. Да, ясна річ, можна робочих побити, ну кльово. Ну типу, це класний спосіб, але він в принципі проблеми не вирішить, бо знову ж таки робочі… І чому вони живуть в гуртожитку — це питання. І бачити другий раз того мужичка, який нам розказував, які ми класні, шо ми йому зробимо, і який ходить зараз далі в гуртожитку. За ініціативу ми іще не знаємо, це чисто оперативна штука, якшо буде фідбек, то алілуя, просто було питання, куди це говорити, а якщо ні, то будемо дивитися. Є ідея просто зібрати всі ці факти докупи, я знаю, що хтось підписи мав збирати — це теж класно. Ми просто хотіли зробити такий інформаційний проект, чисто про всі ці крадіжки і так далі, бо за ці чотири роки історій було багато. Наступного дня цей робочий прийшов вибачатися, а потім десь через півгодини розмови він такий: «Ну вобще я тіпа не винуватий».
– Серйозно? Бо завідуюча казала, що збирала студентів, робочих, була розмова а-ля публічне вибачення у неї в кабінеті.
За публічні я не чув, можливо. Клас, бо мене вже мало цікавлять структурні питання. Головне, що всі живі-здорові. Тому що да, є наркомани і це вже не перша ситуація, що до нас вриваються. І це проблема. Я розумію, що є нелегали-студенти, але було б класно, якби тут хочаби жили ті, хто тут прописані, тому що студенти якщо буянять, якщо вони реально щось нароблять, то ми можемо щось зробити. А що ми зробимо робочим, які тут сидять? Це тягне на кримінал, насправді. Енівей, тут питання чисто безпеки. Да, нелегали-студенти. Але студенти мають бути захищений. Гуртожиток на те й гуртожиток, що тут живуть студенти, і тут має бути безпека — це перше. Дуже класно, що до нас можуть увірватися наркомани, у нас стоять камери, але це не захищає, а ту взагалі внутрішній ворог, так що…
– Чи є ще якісь проблеми?
Перше питання, це те, що немає чіткого фідбеку від адміністрації. Це була проблема як мінімум чотири роки, поки я тут живу. Друга проблема — цвіль на блоці. Коли я почав писати про це в фейсбуці, не буду казати хто з адміністрації, почав наганяти на самоврядування, а самоврядування на мене типу чому я пощу це у фейсбуці, тегаю людей з УАЛу, тому шо це ж інвестори Могилянки, що я їх відлякую, що я взагалі не маю розказувати, що таке погане у нас тут твориться. Блін, а як я вже півроку живу взагалі без води на блоці? Ну тіпа кльово. І три роки я живу з зацвівшою кухнею і зацвівшим душем. Окрім цього це крадіжки, це проблема і це знову ж таки реакція адміністрації. Проблема в тому, що, коли заселяються робочі і відбуваються крадіжки на блоках, до робочих одне питання: «Ви були в гуртожитку?» — «А нас не було в гуртожитку» — «А , ну всьо, це не можуть бути робочі, бо вони не…». Брати тих самих робочих, окей, я згоден, що треба юридичне розслідування, але по факту, можна провести просто кореляцію. Робочі з’являються — починаються грабунки. Можна поміняти хоч робочих, нє? А все зводиться знов до нелегалів. Одні проблеми переводять стрілки на інші. Робить це адміністрація гуртожитку. Чому вона це робить? Мабуть, тому що їй так простіше. Адміністрація Могилянки просто ігнорує проблеми. Класно, що Проценко приїжджала, але все одно…
Друга ситуація це те, що я живу на блоці з чуваком, який десять років живе нелегалом. Історій з ним було багато веселих. Але звичайно, якшо ти живеш з людиною чотири роки, ти вже знаєш, як робити так, щоб обходити проблеми, тому що ти розумієш, що їх не вирішиш. Приходить поліція, вона його в’яже на один день і він повертається назад. Могилянці тупо плювати. Він винен енну кількість тисяч, кілька разів сюди вступав, він живе нелегалом. Я розумію, але тут вже його ніхто не водить. А якщо починаються якісь питання, це чувак, який може викинути двері з балкону. Так, рік назад він викинув двері з балкону. Три роки назад він зайшов в кімнату до сусідів і перекинув холодильник у кімнаті. Окей, це класно, я радий, що в мене не було з ним конфліктів, але на блоці, ну типу я сиджу і в мене викидають двері з балкону. Це питання теж дуже цікаве. Чому з цим ніхто нічого не зробить? Якщо Могилянка боїться за авторитет, то давайте якийсь фідбек, якщо буде фідбек, буде якась взаємодія, якщо немає фідбеку — вони самі не залишають вибору.
Ситуацію з крадіжками прокоментувала і Настя Р., людина, яку я абсолютно випадково зустріла в коридорі і якій, однак, як і будь-кому в цьому гуртожитку, було що сказати:
“Мене просто обікрали в липні. Але найгірше те, що адміністрація гуртожитку з величезною натяжкою погоджується співпрацювати зі слідством. Тому що в моїй ситуації, коли я прийшла і сказала, що мене обікрали, я попросила дані людей, які живуть на моєму блоці, бо мене попросив про це слідчий. Мені довелось послухати довгу лекцію про те, що я сама винна і ми всі колективно самі винні, і чого ти взагалі думаєш про студентів, це ви водите нелегалів і от тепер получайте”.
А щодо загального портрету «людини порядочної, добросовісної, безвідказної», її моделі поведінки та вибачень новини теж, на жаль, невтішні. І новинами цими поділився Ярослав М.:
“Історія така, що я стою на коридорі дев’ятого поверха, приходить до мене мій одногрупник із сусіднього блоку, каже: «Ярік, ходи, бо там якийсь кіпіш на четвертому поверсі. Ми йдем, я питаю, що там, він каже, що типу п’яний мужик ломиться до дівчат у блок. Ми йдемо, бачимо Стахурського, сходимо вже утрьох на четвертий поверх, знаходимо той блок. Дівчата кажуть, що його уже забрали, що він сидить уже по ходу на першому поверсі. Сходимо ми на перший поверх і бачимо п’яного в доску робітника, який сидить на кріслі, матюкає, криє матами просто всіх кого попало, обзиває, каже, що — от іменно цитата — «Ходи вийдем, поговорим». Особисто мене він назвав клоуном, що теж образливо, і почав до всіх лізти. Потім ми викликали поліцію. Поліція відмовилась приїжджати в гуртожиток. Після цього я сьогодні його зустрів, сьогодні він був в общазі, він працював. Він ні перед ким не вибачався”.
Розмова ж із самим робітником не склалася, бо окрім загального незадоволення з приводу того, що ми відволікаємо його від роботи, ми почули лише «У мене вчора так голова боліла. Випив аж три спазмалгони» із уст того самого порушника порядку.
Отож, на основі усіх зібраного матеріалу можна сформулювати тези, які яскраво ілюструють загальні гуртожитські проблеми та тенденції їхнього (не)вирішення:
- Адміністрація гуртожитку достатнім чином не контролює поведінку робітників під час їхнього проживання в гуртожитку, яке саме по собі викликає питання.
- Адміністрація гуртожитку уникає визнання очевидної неприпустимості подібної поведінки.
- Адміністрація гуртожитку так до кінця і не сформувала конкретну систему штрафів на випадок подібних ситуацій.
- Хто і як вибачався — досі нез’ясовано, адже когось робітник нагородив особистим зверненням, когось проігнорував, а деяким, вочевидь поміркувавши як слід, заявив, що він ні в чому не винен.
- Керівництво гуртожитку заперечує можливий зв’язок «робітники-крадіжки» та уникає дослідження цієї проблеми.
- Нелегали — проблема, яка на перший погляд дуже хвилює адміністрацію, бо саме в ній вона вбачає джерело постійних проблем. Однак, це не заперечує того факту, що в гуртожитку роками нелегально проживають десятки людей, на чию неправомірну поведінку адміністрація заплющує очі.
- Результат звернення до керівництва гуртожитку з приводу більшості проблем — незадовільний.
- Вираження стурбованості з приводу проблем в гуртожитку зазвичай сприймається досить болісно й у якості посягання на авторитет самого університету.
- Елементарна безпека тут під великим питанням, бо ніколи не знаєш, хто вискочить тобі на зустріч цього разу: ошалілий наркоман, котрий якимось чином потрапив у гуртожиток і несеться коридором, обриваючи ваші кабелі та ваші ручки з дверей, чи п’яний робітник, який гатить у ваші двері, бо йому раптом захотілося насолодитися затишком вашої кімнати чи полежати на вашому ліжку. До таких речей неможливо бути готовим, а виходить, що маєш бути готовим до них завжди.
Ось вони — досить сумні висновки. Що буде далі — невідомо. Однак, хотілося б наголосити, що єдина першочергова мета цієї статті — привернення уваги до справді дуже серйозних речей. І увагу тут привертати конче необхідно, бо ці проблеми не можуть бути вирішеними лише за участі студентів, а тому заганяють їх у стан очікування та безсилої люті. Ігнорувати подібні речі — найпростіше, що можна зробити. Але очевидно, що вже на цьому етапі усе спростилося до неприпустимих масштабів. Тож доводиться ускладнювати.
Аріна Кравченко, Ілля Рудійко
На еко-стилі
Якщо ти в тренді, то, мабуть, знаєш, що справді модно зараз — дбати про природу. Що таке еко-фешн? Якщо коротко, ідея про розумне виробництво одягу, його постійну переробку та повторне використання, боротьбу з гіперспоживанням…
Коротше кажучи, круто, якщо ти йдеш в секонд, а не в SkyMall, круто, якщо носиш куртку дідуся, а не купуєш нову кожного сезону, круто, якщо увесь твій лук коштує менше ніж обід у ресторані. Саме ці тенденції наразі хвилюють індустрію моди: все частіше й частіше ми дізнаємося, що всесвітньо відомі бренди, такі як, скажімо Gucci, Versace, Stella McCartney, Armani, Calvin Klein, Michael Kors, відмовляються від використання хутра. А чи варто взагалі нагадувати про взуття із монопластику від Melissa, відмову від штучних фарбників та синтетики брендом Pople Tree, zero-waste колекцію від Mark Liu? Що й казати, звична модна індустрія трансформується в модну еко-індустрію прямо у нас на очах. Не оминув вітер змін ані Ukrainian Fashion Week, ані Могилянку. Марія Селезньова та Вероніка Радецька взяли участь в еко-акції, яка проходила в шоу-румі та була спрямована на привернення уваги громадськості до актуальних екологічних проблем. Більше про акцію розповіла СВ Маша:
— Як ти знайшла проект і чому вирішила взяти в ньому участь?
Проект я знайшла в Телеграм-групі, там шукали еко-активістів, а оскільки я позиціоную себе як еко-активістку, я одразу ж написала людині, Ніті, дівчині з мого гуртожитку, яка знала цю дизайнерку. Ідея полягала в тому, щоб прийти на Ukrainian Fashion Week в шоу-рум і продемонструвати месседж у вигляді одягу з написами від дизайнерки, котрий ми на себе надягли. Написи стосувалися розумного використання одягу.
— Чи вважаєш ти такі способи боротьби дієвими? І чи дають вони щось?
Ми даємо людям можливість заглибитися в цю тему, зацікавлюємо їх.
— Що еко-активізм значить особисто для тебе? Тому що є багато людей, які не вважають це важливим, цікавим, потрібним? Чому це потрібно саме тобі?
Я знаю, що більшість людей не задумується про таке, і їх не цікавлять глобальні проблеми природи, Землі і всього людства, тому ще це не стосується особисто їх в даний період часу, і таким чином вони думають, що це нікому не потрібно. Я все-таки людина більш чутлива. І я вважаю, що якщо ми почнемо з себе вирішувати цю проблему, хоч би не створювати так багато сміття, то це змінить усе на краще. Тобто ми починаємо з себе, і підключаються інші люди, і так ми змінюємо систему.
— Розкажи більше про свій образ.
На мені була футболка виготовлена із льону, бо він екологічно чистий, і під час процесу йог обробки не задіюються токсичні речовини. Також на мені була спідниця, якій було 50 років, на ній був меседж щось типу «А чи зміг би ти носити одяг більше 50 років?».
— Розкажи про атмосферу заходу, ставлення людей. Чи звертали вони на вас увагу? Чи запитували щось?
В основному ставилися позитивно. Наше завдання було в тому, щоби підходити до людей, робити з ними фото, розповідати про те, чим ми зараз займаємося, якось їх зацікавити. Щодо атмосфери, всі люди здавалися неймовірно зайнятими та заклопотаними, але було дуже приємно, що вони зупинялися та приділяли увагу.
— Чи відчувала ти в той момент, що щось змінюєш? Ти хвилювалася?
Я відчувала зацікавлення в нашу сторону. Я майже не хвилювалася, бо розуміла, що роблю щось важливе, і це додавало сил.
— Яким був найбільш пам’ятний момент? Те, що тобі сподобалося більше всього?
Мабуть дуже цікаві люди, дуже неординарні образи та дружня атмосфера в команді.
— Чи відчувала ти від когось нерозуміння проблеми?
Так, були люди, які не хотіли з нами фотографуватись та слухати.
— Яким чином вони це обґрунтовували?
Часто це було питання типу: «Чому ви фотографуєтесь саме зі мною?»
— Чи хотіла б ти і надалі брати участь у таких заходах?
Так, я й надалі хочу активно займатися еко-активізмом та боротися за збереження природи.
Поспілкувалась я і з організаторкою акції Світланою Волковою. Вона розказала про моду, еко-рух, натхнення, творчість та організацію акції:
“Коли мене питають, чому я займаюсь дизайном одягу, я не можу відповісти нічого серйознішого, ніж, «я вважаю це є правильно». Справа в тому, що одяг займається мною. Я з найдрібнішого дитинства з пристрастю бачу його у снах, спалахами бачу, коли закриваю очі, його образи накочуються на мене після значних емоційних струсів. Часто у снах я ходжу по магазину з одягом, розуміючи що це сон і роздивляючись асортимент таким чином, щоб прокинутись і замалювати. Я б з радістю була дівчиною-фізиком, але.. Коли, прийшов час зосередитись на чомусь конкретному, щоб створити бренд, я зважила всі свої цінності, співставила з тим, чого може не вистачати цьому ринку і створила eco sustainable бренд чоловічих сорочок. Який перетворився на дещо unisex, тому що дівчата теж вподобають сорочки, які я роблю.
У чому sustainable? Я обрала для себе лляну тканину. Льон гарний по багатьом показникам. Для його поливу більшою мірою достатньо атмосферних опадів і він не виснажує так водні ресурси як коттон, льон не потребує значних кількостей пестицидів і як результат це не тільки береже здоров’я тих, хто його вирощує, а й зберігає саму тканину гіпоалергенною. Льон одне з найміцніших рослинних волокон і речі з нього служитимуть довге життя. А коли врешті льон протреться, то утилізується природнім чином без шкоди планеті. Я розробляю крій в програмі і ріжу тканину лазером, що дозволяє мені уникнути використання паперу на більшості етапів виробництва. Я хочу створювати речі для slow living, речі які ви звісно можете використати для фото в себе в інстаграмі, але головне ви хочете їх одягати бо вам в них комфорто і спокійно. Надалі я б хотіла розширити сам асортимент, планую на це літо зробити декілька моделей брюк, також хочу почати працювати з конопляною тканиною, а в зовсім далеких планах. Як це пояснити. От якщо наразі розвиток технологій веде нас до якогось анти утопічного майбутнього і індустрія потроху знищує Землю такою як ми її знаємо, то я хочу щоб мій одяг був частиною інакшої тенденції, використання технології і індустрії to protect the nature.
Акція яку я організувала на UFW вийшла доволі спонтанною. З самого початку, коли я замислила всю історію з шапками, я хотіла долучити до цього своїх друзів екоактивістів і їх друзів. Але це доволі зайняті люди, які за тиждень навряд знайдуть вільний час на якусь ще подію. Тому я зверталась просто до фб аудиторії, окреслюючи дуже загально меседж. І коли знайшла людей — надала їм трохи інформаційного ресурсу, щоб вони могли зрозуміти суть проблеми. Мала фідбеки від моделей, що для них багато чого було відкриттям і вони передивились своє ставлення до особистого споживання. Навіть це вже невелика перемога)
Було декілька труднощів. Але вони не суттєві. Я зверталась по сприяння до дискусійної панелі Sustainable Fashion Pad на самій події, але вже було досить пізно і я думаю дівчата просто не знайшли часу опрацювати мій запит. Ну і насправді всі труднощі у нас в голові. Нас часто виховують з думкою про те, що якщо мета достойна, то шлях буде понадміру важким, і скоріше за все нічого не вдасться. В результаті найбільша складність полягає в тому, аби припустити, що все насправді простіше ніж здається. Підійти до пропускного пункту і дізнатись, що на територію UFW можна потрапити без запрошень, якщо вам не потрібно конкретно на покази. (Так, бо для мене найбільшою задачею здавалось провести моделей на подію)
Щодо створення одягу. Знаєш, мені все більше здається, що скоро буде чіткий розділ на одяг який створюватимуть програми, і одяг який створюватимуть люди. Споживач зазвичай не усвідомлює чого він хоче, за те алгоритми прекрасно фільтрують і впорядковують його інтереси і створити річ, яку буде дуже легко продати ЦА в програми буде набагато більше ресурсу ніж у людини. Дизайнери одягу мають відійти до лави митців. Тих, хто сколихує суспільну свідомість не для того, щоб дати їй те, чого вона хоче, а для того, щоб поселити туди нові ідеї, вказати нові шляхи. Думаю мій одяг про це.
Мене надихає розвиток.
Остання акція це результат креативної комунікації по-факту. Те до чого я прийшла врешті має мінімальну кількість спільних точок з тим, від чого я відштовхнулась рік тому. Але тим більш цікаво вдивлятись у візерунки сенсів. Спочатку я просто отримала пораду від одного дизайнера з Франції, що якщо у мене мінімально фінансового ресурсу, я тяжію до історії, гікуватості і всього що я тоді наговорила, то мені варто створити невелику колекцію наприклад … шапок.
І я замислила шапки, що матимуть формою нагадувати шоломи, матимуть уособлювати якісь меседжи, і матимуть бути eco-friendly. У мене не довести ідеї до реалізації, з ряду причин і я врешті взагалі створила сорочки.) Але думка про шапки періодично відвідувала мене як результат дії різноманітних арт тригерів. І врешті я прийшла до того, аби створити власноруч шапки з речей, які вже не живуть повноцінним життям, але таких які люди все одно не матимуть сил викинути. Наприклад моя подруга Наталка Довгопол принесла речі, які в минулому сторіччі в’язала і шила її бабуся, яка так хотіла виглядати ошатно в часи, коли на поличках крамниць не було нічого особливого.
Онуки вже ніколи не носитимуть речі, але і не зможуть викинути. Речі грозить бути забутою або з’їденою міллю. З одної спідниці я навіть зробила сукню, на пасках якої написала « How long do you use your clothes? What about 50 years?» Швидко окреслився дизайн — моя емоційна рефлексія на тему проблем, які дарує індустрія моди цьому світу. І коли, перші декілька шапок були готові я подумала про презентацію цього діла і на носі як раз був UFW, і речі набули ще одного функціонального навантаження — привернути увагу до проблем тих людей, які можливо ніколи про це не замислювались. Так шапки обросли іронічними речами, що я менш ніж за тиждень зварганила з секонд-хендівського деніму. До речі, нам в країну завозиться по 24 кг секунду на кожного громадянина, включаючи немовлят і літніх людей в рік. Як багато ви зустрічаєте в секунді достойних речей, а скільки залишається у нас тут у вигляді сміття?”
«Чому ви фотографуєтесь саме зі мною?» — найтривожніший момент цієї історії, адже поки біда не постукає саме у твій дім, не торкнеться тебе безпосередньо, не забере якусь конкретну матеріальну річ, в яку вкладено якесь особливе значення, — сучасна людина не озирнеться, не вийде за межі власного комфорту та звичного ладу речей. Та правда в тому, що біда вже гучно колотить у двері, забирає більше, ніж ми можемо дозволити собі віддати. І еко-фешн — величезний крок, масштаби якого, можливо, наразі складно оцінити, але, який точно змінить світ у перспективі. Головне не бути байдужими.
Аріна Кравченко
КМАфія
Однією з цінностей, зазначених у нашій корпоративній угоді, є зберігання й продовження могилянських традицій. Але це зовсім не свідчить про зацикленість академії на минулому. Нові традиції постають вже у цьому десятилітті, і одна з них — гра в мафію. О так, хто ж зі спудеїв не знає про неї?
Інтелектуально-психологічна гра, яка допомогла пережити не одну пару. Мова про телеґрам-чати з ботом, який організовує гру для учасників. Це настільки очевидно, що ви запитаєте: навіщо про це писати? І я відповім: так, порівняно свіженькі чатики з’явилися нещодавно і завоювали повсюдну відомість та популярність як і в межах факультетів (Мафія ФГН, Мафія ФІ та Мафія ФЕН), так і загальні (КМАфія1615). Але так грали не завжди.
2011 рік. Кілька ентузіастів гри в мафію. НаУКМА. Саме тоді з’явився перший могилянський клуб, мета якого — збиратися разом та проводити ігри. Щоправда, гру було проведено лише раз за весь навчальний рік. Ідея ледь жевріла наступні роки, і було прекрасно, якщо сеанс відбувався раз на два місяці. По-справжньому задум розцвів аж у 2014-му. Відтоді клуб збирався щотижня у ПідWall. Як розповідає Олексій Гаманюк, один з пізніших керівників клубу, у 2015–2016 роках людей було стільки, що доводилося грати одночасно на двох столах — у Підволі і в КМАрт Спейсі. Деякі учасники навіть брали участь у міських турнірах мафії від імені могилянського клубу. Проводилися й особливі сеанси — так, на Геловін гравці приходили у тематичних костюмах, що підсилювало вайби таємничості, якими й так наскрізь пронизане повітря (гравцям онлайн не зрозуміти).
На жаль, у 2017–2018 навчальному році динаміка клубу ослабла. Ігри перестали проводитись регулярно, а згодом він зовсім занепав. На деякий час клуб був заморожений, але ідея не стерлася з пам’яті. Вона перекочувала в облюбований всіма месенджер Телеґрам, де любителі створили групові чати для гри своїм факультетам. Після деяких конфліктних інцидентів з «чужинцями» в чатах з’явилася КМАфія 1615, де грають охочі з усіх спеціальностей. Ось навіть у чому вона, та сама «міждисциплінарність»! Станом на зараз, онлайн спільнота мафо-комо-миро-доко-суїків налічує півтори сотні студентів.
Але онлайном справа не обмежилася. Руслан Позур (ФЕН-3) взяв на себе ініціативу з відновлення діяльності колишнього клубу. Відкриття «сезону» вже пройшло тиждень тому, на нього й було запрошено вищезгаданого пана Гаманюка.
Він провів огляд правил та розкрив багато факторів, від яких залежить перемога тієї чи іншої сторони. Відтепер щосуботи у Підволі будуть живі ігри, що розвивають мислення та вчать кооперуватися. А на додаток затишна атмосфера і чай з печивом.
Спудейський вісник рекомендує!
Володимир Ковчежнюк
Вандрівка
Чай з молоком
Мені важко схопити “чисто” лондонський дух у кількох словах чи — ба — реченнях. Упевнений, що для кожного Лондон уявляється чимось іншим, асоціюється зі своїми дитячими чи не дуже мріями, стереотипами й очікуваннями, породженими з фільмів, книг чи серіалів. Тому для кожного він буде своїм, тим паче — залежно від погоди.
Утім, мушу зізнатися, що з самих ранніх років, плекаючи мрії про подорожі, з-поміж усього мріяв про Лондон і Париж. У Парижі мені випала нагода побувати значно раніше, а от — зрештою — в Лондоні вже напередодні своїх 20.
Очікування справдилися, якщо дуже коротко. Всі мої прочитані книги з класики англійської літератури, фільми, серіали й улюблена музика — усе, здається, справджується й свідчить про свою напів- казкову реальність. Спершу було таке п’внке відчуття нереальності, неймовірності, але, зрештою, вже за перші два-три дні почав чути себе тут як удома — без перебільшення, володіння англійською й шалене захоплення всім, від географії й історії до спілкування з незнайомцями дали змогу почувати себе ніби місцевим.
Мої найбільш симпатичні чи-то близькі чимось місця: я не здатен виокремити одне чи два, чесно кажучи. Мабуть, я міг би розповісти про Вестмінстерське абатство, Національну галерею, Тотенхем Роуд, Сохо чи Ґрін-парк, але, чомусь, я згадую, як у перші години поїхав до Воксголла й там ішов ранковою набережною, близько 10 ранку, і поруч поспішали бізнесмени на роботу, подекуди йшли студенти чи пенсіонери, які не повинні спішити, хтось вигулював собаку чи долав свій ранковий забіг.
І ліворуч видніється, в ранковому світанку, Дім парламенту з Біґ-Беном, майже всуціль захованого тимчасовими кріпленнями задля реконструкції, а вдалечині чути шум літаків. Утім, попри такий позірний поспіх, тихий плин Темзи й попелясті хмари на майже ясному небі все-таки свідчили, що я в Англії.
Незабаром вип’ю чай з молоком біля Букінгемського палацу, говоритиму з охоронцем у Національній галереї про його улюблену картину й колишню дівчину з України, а ввечері буду тамувати подих, дивлячись за натовпом з другого поверху дабл-декера на Стренді…
Проте все це — прикрашені романтичними образами марення мене, у пошуках дешевого ресторанчика, втомленого від прогулянок Вестмінстером, а Лондон здатний закохати в себе кожного назавжди, навіть тих, хто бачив і його темні сторони.
Денис Карловський
Скрипторій
Старшокласниця. Першокурсниця. Спудейка. Я
Серед численної художньої літератури для підлітків, що заполонила усі книжкові полиці, роман «Старшокласниця. Першокурсниця» Анастасії Левкової привертає нашу увагу не тільки тим, що в його сюжеті фігурує Києво-Могилянська академія. Він написаний у вигляді щоденника, і здавалося б, дуже складно у такому форматі передати динаміку та насичити сторінки подіями, але авторка роману, за сумісництвом журналістка та літературознавиця, впоралася з цим на «ура».
Назва роману говорить сама за себе: головна героїня Ліля, яка спершу є старшокласницею, закінчує школу і поступає на перший курс, перетворюючись, власне, на першокурсницю. А читачі мають змогу спостерігати за останніми незабутніми шкільними роками Лілі, і її першими кроками у дорослому житті.
Події роману охоплюють 2001–2004 роки. Ліля Мартинюк починає вести щоденник, у якому описує все, що відбувається в її житті: навчання в школі, відносини з друзями, перше кохання, пробудження національної свідомості, проблеми маленького містечка та вступ до київського вишу.
Книга допомагає краще зрозуміти життя підлітка на початку ХХІ століття: час, коли ще не в кожному домі стояв звичайнісінький телефон, коли ніхто не зрозумів би слово “інстаграм”, а жоден абітурієнт і гадки не мав, що таке ЗНО. Але вже тоді потрібно було якось відпрацьовувати 200 годин корпоративної угоди і давати собі раду у дорослому житті.
Для того, щоб відчути цю історію, не потрібно бути студентом Могилянки (назва якої, до речі, жодного разу у творі не згадується, хоча з окремих деталей її очевидно, що це саме вона). Моя мама, яка закінчила Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, прочитавши цю книгу, визнала, що писали ніби про неї — ті ж переживання, той же страх перед столицею, те ж відчуття, ніби за спиною виростають крила.
Якщо говорити про манеру написання, варто відзначити, що пані Анастасія досягла тієї «золотої середини», яку шукають так багато авторів: увага акцентується тільки на потрібних деталях. Текст не перевантажений непотрібними описами — кожне слово ще більше розпалює “читацький апетит”. Безумовно, історія чіпляє емоційністю та наповненістю.
Хочу навести вам декілька улюблених цитат з цього роману, після прочитання яких неможливо залишитися байдужим(ою):
“На новорічній дискотеці Десятов видивився на мене всі очі. На всі медляки я мусила тікати з залу”
“Добре, що в наш час війна неможлива. В епоху ООН, всіх цих миротворчих структур, поряд із розвиненою мирною Європою… Європа нізащо не допустила б війни так близько від себе. Та й ділити вже нема що”
“Моя фрешка, — сказав у метро Микола, цілуючи мене в перехід від носа до щоки. — Зіниці твої виткані із подиву”
А ще не пропустіть: ексклюзивне інтерв’ю для Спудейського Вісника з авторкою книги Анастасією Левковою!
– Коли у вас виникло бажання писати? І коли — бажання написати саме «Старшокласницю. Першокурсницю»?
Бажання писати — ще в молодших класах :) У третьому класі ми з подругою вирішили написати книжку про якісь наші тодішні тусовки (вони тоді ще так не називались), а ще — репортаж про одну з будівель, яка нам видавалася дивною на тлі інших.
Після курсу найсвітлішої пам’яті Сергія Іванюка “Основи літературної творчості” я повірила, що можу писати. Це був третій курс Могилянки. Тоді я задумала одну книжку і працювала над нею, потім другу — і працювала над нею… Вони не були завершені. Перша завершена книжка — “Старшокласниця. Першокурсниця”.
Її я вирішила писати на початку 2015 року. За рік перед тим перебирала давні, ще шкільні та студентські, речі й подумала: шкода, що я спалила свої підліткові щоденники, — з них би тепер вийшла книжка для підлітків. Через рік я подумала: гм, а що заважає мені написати ці щоденники знову? Поділилася ідеєю з подругами, читацькому смакові яких довіряю, також із мамою — вони підтримали ідею.
Я багато чого пам’ятала, і багато з цього увійшло до книжки. Але, звичайно, тепер я вже мала задум, знала, які меседжі хочу вкласти у цю книжку, — і писала згідно з тими меседжами, а це не завжди те саме, що я писала 14–17-річною.
– Що складніше: процес написання чи процес видання книги? За яким критерієм взагалі відбирають книги для друку, і як вам пощастило привернути увагу видань?
Для мене процес видання книжки не був складним. Я надіслала рукопис у “Видавництво Старого Лева” — редакторка ознайомилася, зателефонувала мені і сказала, що вона зараз на середині, що їй дуже цікаво, що вона не може відірватися від тексту і що буде пропонувати його своєму керівництву до видання. Отже, для мене складнішим усе ж був процес написання книжки.
Щоправда, я спеціально виділила рік на те, щоб текст “відстоявся”, — за цей час його прочитали десь двадцятеро людей, зокрема підлітків, вони висловлювали свої зауваження і я, спираючись на них, дещо видозмінила текст (багато поскорочувала, до речі). Ну, і через рік, звичайно, була змога самій подивитися на своє “дітище” більш відстороненим, а отже — більш об’єктивним — поглядом.
Книжки до друку відбирають за тим, чи, на думку видавців, знайде цей текст своїх читачів, чи ні, чи вважають вони його цікавим, чи ні. Я не робила особливих зусиль, щоби привернути увагу до книжки. Написала про неї пост у Фейсбуці, зробила кілька презентацій у різних містах України — і все. Можливо, мені було легше привернути увагу до “Старшокласниці. Першокурсниці”, ніж іншим авторам дебютів, бо на той час я вже 10 років працювала у книжковій сфері (організовувала заходи у мережі книгарень “Є”), тож багато людей, які люблять читати, знали мене, тому зацікавилися книжкою. Втім, я знаю також читачів, які не працюють у цій сфері, у містах, де я доти ніколи не бувала, — вони теж читали цю книжку, бо прочитали про неї в інтернеті гарні відгуки. Є читачі, які зацікавилися книжкою після того, як погортали її, — їм сподобався стиль, зацікавила тема — і вони купили, а до того жодної її реклами не бачили.
– Чи ця історія повністю автобіографічна?
Ні, не повністю. Як я вже казала, мала певні меседжі — і підпорядковувала те, що описую, цим меседжам. Були речі, які мені просто хотілося показати, от, мовляв, бувало й таке в той час. Я спілкувалася зі своїми ровесниками, а також з учительками своєї школи — вони розповідали, що було у нашій школі вже після випуску мого класу. Деякі з тих подій також увійшли до книжки, але так, наче це відбувалося з моїм класом.
– Що ви найбільше хотіли донести історією про дівчинку Лілю?
Те, що все буде добре :) Що якщо хлопець, у якого ти закохана, байдужий до тебе і здається, що це крах усього, то треба подумати про те, що через 5 років ти сама вже будеш байдужа до того хлопця (а воно ж, знаєте, у підлітковому — максималістичному — віці буває так, що здається: я вже нікого не зможу полюбити, о жах!) і буде хтось, кого кохатимеш і він тебе теж. І хлопців це так само стосується — я впевнена, що багато хлопців підлітками закохуються і здається, що ця дівчина — одна-єдина на весь світ, і що робити, якщо вона вперто не відповідає взаємністю? Пережити це. Потім буде краще:)
Мені також було важливо показати, що варто обирати ту професію, до якої лежить душа, яка справді цікава, а не зважати на такі речі, як престиж, — престижні професії змінюються, причому навіть у межах одного десятиліття — важко вгадати, що буде престижним і затребуваним через 10 років. А таланти і схильності людини не змінюються (можуть, щоправда, відкриватися протягом життя нові). У роботі ми проводимо велику частину свого життєвого часу, а тому потрібно, щоб робота нам подобалася. І ще, якщо людина справді щось любить, знає і вміє, вона знайде, як заробити цим на життя, — так мені здається. Не варто також боятися помилятися з вибором. Якщо в 20 років ви зрозуміли, що те, з чим працюєте чи на кого вчитеся, — не ваше, то не треба боятися це змінити й почати здобувати ту освіту чи змінювати на ту роботу, яка вам справді до вподоби.
Ще, я хотіла показати процес становлення нашої держави у той час, який, якщо чесно, був на початку 2000-х доволі застійним, але все одно тоді щось відбувалося в умах і серцях підлітків та дорослих, зокрема в маленьких містечках не-окраїнних областей.
– Чи було бажання щось змінити у книзі після її видання?
Хіба що якісь дрібниці. Після видання я відпустила книжку — відчуваю, як вона живе власним життям.
– Чим запам’яталося навчання у КМА?
Багато чим запам’яталося: цікавезні пари, спілкування з викладачами, яких страшенно поважала, їхні розмірковування були для мене наче одкровенням. Мені подобалося читати те, що нам задавали, подобалося ходити до бібліотек. Я щаслива ще й тому, що жила у гуртожитку, — це було прекрасно. Було відчуття тепла, затишку, а інтелектуальні розмови із сусідами завжди надихали (і досі надихають — ми досі з деким дружимо). Може, саме тоді я зрозуміла, що таке жити великою родиною, і мені це подобалося. Ще у Могилянці дуже багате культурне життя — ми ходили на всілякі покази фільмів, виставки, публічні лекції, зустрічі з письменниками, ну, дні факультету й дискотеки — це теж було круто.
– Чи сумуєте зараз за Могилянкою? Хотіли би повернутися до навчання у її стінах?
Уже тепер не сумую. Через те, що перевступала, я провела у Могилянці 7 років. Вони були чудовими — і мені їх було досить, більше не треба, дякую. Треба рухатись далі, що я й роблю. Дальше життя — також цікаве і насичене. Може, Могилянка ще років два після випуску мене тримала емоційно, але потім відпустила, зараз я дивлюся на неї трохи відсторонено, маючи змогу просто поважати, але не прикипати серцем.
– А взагалі, як ви думаєте, що такого має Могилянка, що назавжди залишається у серцях людей?
Атмосфера доброзичливості, свободи (не знаю, чи зараз ця свобода збереглася), взаємної поваги (зокрема між викладачами та студентами), високого інтелектуалізму, долученості до найважливіших процесів, які відбуваються в Україні та цілій Європі.
– Я знаю, що ви не плануєте писати продовження, але давайте пофантазуємо :) Якби усе-таки вийшла друга частина, яку назву вона б мала?
Можливо — “Запах лаванди” або “Я хотіла, щоб він написав роман” :)
– Спасибі за інтерв’ю!
На все добре :)
Історія Лілі справді чіпляє, її роздуми змушують замислитися над власним життям, спонукають згадати курйози на шкільних олімпіадах і конкурсах та з посмішкою ностальгувати за підлітковими роками. А те, як Ліля відчуває Могилянку, закохує в альма-матер ще більше, дозволяє зазирнути у минуле і залишити там частинку себе.
Ольга Гунявая
Ілюзіон
Вільні письменники
“Вільні письменники” або ж “Щоденники письменників свободи” — біографічна кінострічка 2007 року випуску від режисера Річарда ЛаҐравенезе. В українському прокаті вона не з’являлась, тому широкій громадськості невідома. Дарма, бо їй є що сказати кожному/кожній з нас.
Сюжет розкаже нам про тернистий шлях трансформації наївної та недосвідченої вчительки англійської мови в першокласного педагога, кумира мільйонів та борця за вселюдську рівність. Що? Безліч разів було, кажете? Не варто поспішати з висновками. Місце подій — Каліфорнія, охоплена неоголошеною громадянською війною, котрої не уникли навіть шкільні стіни. От уявіть на хвильку: що б ти, так-так ти, зробив(ла), якби мав(ла) навчати купку малолітніх бандитів, крадіїв та вбивць, що не цураються підкріпляти свої вербальні аргументи невербальними застосуванням стусанів, кинджалів та вогнепальної зброї? А, ще не варто забувати, що їм на тебе, власне, абсолютно начхати. Правильна відповідь — якнайшвидше знайти собі нову роботу. Але ні, це не про нашу головну героїню. До речі, про неї…
Ерін Ґрувелл — реальна людина, яка, здається й досі викладає в якомусь з американських вишів. Відверто кажучи, у фільмі вона постає як гіперболізовано-ідейний, добрий, співчутливий, щирий персонаж, у якого в моменти важких морально-етичних дилем на обох плечах сидить по парі янголят. Як не парадоксально, називати Ерін головною героїнею-кліше не зовсім правильно. Чому? Бо вона знає, що вона наївна, вона знає, що її мета недосяжна, знає, що її учні можуть в будь-який момент когось застрелити, а адміністрація школи тільки зрадіє й остаточно махне на них рукою… Вона все це знає, але все одно кожного дня приходить до школи, кожного дня намагається налагодити контакт з підлеглими, дивиться в їхні байдужі очі й намагається їх вчити. Саме через це її не можна назвати кліше — кліше все це сприймають за належне, а міс Ґ, як її кличуть в школі, прекрасно розуміє своє положення. І саме тому за нею цікаво спостерігати. Тому їй співчуваєш. Тому, коли на екрані з’являються лицемірні посмішки шкільної адміністрації, чи її невдаха-чоловік намагається переконати її кинути роботу, мимохіть стискаються зуби.
Щодо героїв другого й третього планів, то вони є. До того ж, непогано прописані (принаймні, зрозуміло, чому ти маєш за них перейматись). Але нам чомусь не дають їхніх імен. Лише кількох найголовніших. Серйозно. Із усього класу назвали, здається, не більше шести. Не те щоб це було якоюсь проблемою, бо всіх учнів і неучнів видно як треба: лицемірів — лицемірами, бандитів — бандитами, а стареньких бабусь — героями війни. Так, там і таке буде, але no spoilers, як то кажуть. Загалом герої задніх планів виконують свою функцію — доповнюють історію, але не переймають на себе нитку оповіді. Напевне, так і має бути, проте все ж трохи більше прив’язаності до них не завадило б.
Щодо акторів: вони добре впорались. Так. Поїхали далі.
Технічна сторона. Перш за все, варто пам’ятати, що фільм виходив дванадцять років тому, а в жанрах стоять «біографічний», «кримінал» та «психологічний» — сучасної CGI-графіки, загальних планів з квадрокоптерів (чи комусь ближча назва «джмелі»?), насичених action-сцен та ще багатьох звичних всім елементів сучасного кіно тут нема. Проте є прекрасні передні та портретні плани (ні, чесно, в оператора — золоті руки) та приємні оку розмиття задників, плавні переходи, стабільна зйомка в русі, ненав’язлива спайка кадрів, спокійний саундтрек, наповнений джазом та реп-музикою в особливі моменти «сповідей» (до речі, вони також доволі круто реалізовані й не сприймаються як черговий флешбек не в тему) персонажів, купа дрібничок, розкиданих там-сям, котрі доповнюють певних героїв та ще багато-багато чого…
Якщо завести мову в бік недоліків — звичайно, вони є. Але найбільший — то є кінцівка. Ні, не сподівайтесь, не перекажу. Кінцівка… Швидка. Занадто швидка. Настільки, що на контрасті з усім фільмом здається обірваною. Проте це не так. Просто вона стає тією самою головною кульмінацією в загальній схемі кінострічки, після якої завжди очікуєш спаду. Та його нема. Нема, бо він і не потрібен. Бо ця історія все ще триває. Із інших прорахунків згадується певна нелогічність дій учнів в класі… Але, якщо враховувати, що то все було насправді, питання нелогічності відпадає. Ні, воно все ще є, та адресоване воно не творцям фільму, а тим самим реальним учням.
Насамкінець, що ж «Вільні письменники» можуть нам розказати? Чого навчити? Мабуть, людяності. Тому, що всі ми однакові, що в усіх нас червона кров і колір твоєї шкіри на це не впливає, що цей світ — несправедливий та жорстокий, але у кожного є шанс з цим боротись, що навіть найгірший бандит та вбивця — все ще людина й здатний на співчуття, милосердя та спокуту.
Про це «Вільні письменники». Про те, як здоровий людський ґлузд здатен змінити купу людей. «Вільні письменники» — не про бандитів й кримінал, хоча й про це також. «Вільні письменники» — про те, як бути людиною. І саме через це цю кінострічку років через 200 назвуть класикою. Повірте мені на слово.
Ярослав Шевель
Передвісті
Затишок, чарівні несподіванки, творчі люди та нереальні ідеї. Шукаєте спільний знаменник? Без сумніву це КМАркет, що цього разу планує подію “Їж, пий, люби”.
Саме там тобі подарують часточку гармонії та натхнення, без драйву чи екшну, але з любов’ю. Тож завітай послухати вірші учасників проекту “Стілець” та живу музику на Романтичному квартирнику від КУТ. Або… заповнюй реєстраційну форму і стань учасником. Подія відбудеться 15 лютого о 16.20. КМЦ. Колізей.
Зачувши слово «лекція» закочуєш очі на автоматі та інстинктивно позіхаєш? Волієш не відсиджувати пари, а зачитуватись новою історією про Бетмена? Організатор комікс сегменту Comic Con Ukraine та активний учасник української комікс спільноти Дмитро Данилюк допоможе тобі поєднати приємне з корисним!
Уже цієї середи, 13 лютого о 16:30 на другому поверсі КМЦ матимеш змогу дізнатись про історію коміксів, їх значення як пласту культури, а також популяризацію коміксів в Україні. Не проґав лекцію,на якій не захочеться померти від нудьги, лекцію, яку ми всі заслужили!
У вівторок, 12 січня, об 11:00 біля метро «Арсенальна» відбудеться Антикорупційний тур, організатором якого є Міждисциплінарний центр протидії корупції НаУКМА. Для того, щоб відвідати цю подію , треба заповнити форму. Якщо хочеш прокачати свої скіли англійської та дізнатися щось нове, не зволікай та реєструйся.
Тренінг з толерантності від ГО “КиївПрайд”
Якщо ти — свідома людина, яку хвилюють питання толерантності, дискримінації стигматизації та захисту прав ЛГБТ-спільноти, завітай на тренінг від “Київпрайд”.
Що на тебе чекає:
- практичні завдання з протидії дискримінації та стигматизації в суспільстві;
- інформація стосовно коректної термінології;
- спростування поширених міфів.
Стати учасником інтерактивних сесій можна за умови реєстрації. Кількість місць обмежена, тож швидше переходь за лінком . Місце проведення повідомиться пізніше.
Film Screening The Lincoln Lawyer
Могилянець, виглянь у віконечко і ой, що ж це, знову сніг з дощиком, тобто час фільмів, теплих шкарпеток і невилізання з ліжечка?
Звісно так, і Американська бібліотека точно підтримує твоє бажання подивитися цікавий фільм у кульному оточенні англійською мовою(!). Don’t worry, якщо твій рівень англійської недостатній для постійного нечитання субтитрів, адже cast підібраний як ніколи вдало. До того ж, ніхто не відміняв американський пафос і багато непередбачуваних plot twists.
Про що ж цей фільм? Адвокат вирішує усі справи на задньому сидінні Лінкольна який одночасно є його офісом, у нього з’являється клієнт з таємницями (читай гарненький багатий поганець) і після цього його життя в постійній загрозі… Hope that’s достатньо захопливо для того щоб приєднатися до спільного перегляду фільму у цієї середи (13.02) о 16:00.
«Здай кров , поділись життям» — так-так — це стосується саме тебе ! Адже тобі випаде унікальна можливість у поділитися життям вже 21 лютого з 9:00 до 14:00. Буквально. Адже уся зібрана кров буде передана на переливання до київських міських закладів охорони здоров’я . Тож не зволікай, переходь за посиланням, обирай зручний день і ходи робити добрі справи. Ми впевнені, що ти знаєш правила, а якщо ні, скоріше читай, що і до чого перед та після здачі крові: http://kmck.kiev.ua.
Післяслово
Спудеї та спудейки, ми вдячні вам за прочитання четвертого числа СВ та сподіваємося, що цей випуск був вам до вподоби не менш за попередні. Дякуємо також всім світлинарям (за знімки до матеріалів, нашим респондент(к)ам, героям і героїням статей.
Які маємо новини?
По-перше, у #4 ми продовжили доповнювати Вісник новими та, сподіваємося, постійними рубриками: Ярослав Шевель відкрив своїм оглядом Ілюзіон, що тепер супроводжує вже відомий вам Скрипторій, а Денис Карловський, редактор видання Це є ФГН, поділився своїми враженнями прямісінько з Лондона та став нашим першим гостьовим “майже іноземним” кореспондентом :)
По-друге, СВ перейшов на блог-платформу Medium для підвищення продуктивності нашої роботи.
Водночас, ми продовжуємо працювати над вдосконаленням наших матеріалів і появою нових статей. До слова, не лише від спудеїв і не лише від могилянців 😉
Файного вам тижня! Побачимося наступної неділі о 18 — коли сонечко сходитиме над бурсою ⛅️
Редакція часопису
