FRESH FEST (01.09.19)
Переднє слово
▼
Things I Wish I Knew
▼
God Knows What
▼
Моя задихана коридо
▼
Свята та Вечірки
▼
Могилянські традиції
▼
За книгами та снами
▼
Музичне
▼
Випускники фрешам
Переднє слово
Не можете навіть уявити, наскільки я рада брати участь у створенні номера на кшталт цього. Є щось дуже й дуже захопливе в тому, що ти знайомиш когось нового зі світом, який тебе надихає, з думкою про те, що їх він надихатиме так само сильно.
Також хочу подякувати усім, хто взяв участь у нашому конурсі історій вступу. Дякую за те, що ділилися особистим: страхом, захватом, переживаннями, непевністю, мріями та сподіваннями. Усе це неймовірно близько та щиро. Тому та, дякую. І вірю, що на вас чекає неймовірна подорож, почати яку можна вже прямо зараз:)
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського вісника”
Things I Wish I Knew
Звучатиме максимально банально: не вірю, що я вже не фрешка. І якщо ми вже почали з банальностей, таки дозволяю собі ще одну: час пролетів надто швидко.
Банально чи ні, але факт є фактом: позаду не тільки перший ФрешФест, а й перший курс. Позаду хвилювання, невпевненість у собі, страх залишитися без друзів, нікому не сподобатись, ніяк не реалізуватись, скотитися в навчанні, загубитися в переході, перечепитися і впасти під поїзд метро, перечепитись і впасти на сходах в спортзал, отримати незарахи, не закрити сесію, не дописати письмову роботу, відправити не ту версію дописаної письмової роботи, злетіти з бюджету, з’їхати з розуму, нічого не встигнути, нічому не навчитися, нічого не зрозуміти, остаточно заплутатись в житті та провести його решту, куняючи десь на Центральному вокзалі…
Коротше кажучи, я нервова. Максимально. Була і буду. А на порозі чогось невідомого усе ще гірше, ніж ви можете собі уявити. Згадую себе напередодні ФрешФесту 2018: налякана, часто посміхаюсь, щоб сподобатися всім та одразу й заодно приховати те, що мені некомфортно серед усього цього натовпу людей, яким, здається, весело разом, тут, де всі, здається, знають одне одного. А ти не знаєш нікого. Сумно і хочеться подзвонити мамі.
Чи все було настільки трагічно? Та ні. Просто я не знала того, що знаю зараз. Шкода, що не знала. Втішно, що можу написати про ці «знаю» тепер. Аби хоч одна людина, яка зараз нервує так само, як я колись, просто глибоко вдихнула і заспокоїлась.
- Ти нізащо не лишишся один/одна
Найбільший мій тогочасний страх. Нікому не сподобатись. Ні в кого не викликати зацікавлення. Спостерігати за тим, як всі довкола тебе знаходять друзів, тусуються разом, як незнайомці стають одне одному близькими. А ти так і залишаєшся у тотальній самотності.
Ха. Ха. Ха (Саркастичний сміх). Бо навіть якщо ти будеш дуже старатися лишитися сам-на-сам, ситуація Me, Myself and I вирішиться вже на першому тижні.
Бо Могилянка — місце з найбільш відкритими та легкими на підйом людьми ever.
Тому не сумнівайся, що першотижневе хожденіє усією групою по всім можливим могилянським граблям зблизить тебе з куууууупою людей. І вже перший твій день тут цілком можливо завершиться тим, що ти йтимеш до метро, жартуючи, сміючись на всю Контрактову та ділячись своїми враженнями з (як мінімум) двома одногрупниками.
І поки ти будеш потихеньку знайомитися з ними, станеться перша пара англійської і фрешівський вінегрет — тобто повна мішанина людей твого факультету за категорією знання англійської мови. Таким чином ти без особливих зусиль отримаєш пару-трійку (кількість необмежена) друзів із інших спеціальностей.
А в один із днів після пар ти раптом зустрінеш когось із Бадді, ви розговоритеся за життя-буття і він/вона скаже: «Не хочеш в Холік/Амігос/Вагу?». І навіть якщо це питання звучатиме тобі як фраза із генератора рандомних цитат, максимально раджу погоджуватися. Бо саме так ти познайомишся з половиною Могилянки, яка зависає по цих місцях.
Наглитавшись рафу та наївшись неперевершених сінабоннів, слізно попрощавшись із Бадді, домовившись про ще одну каву на тижні перед парами, ти нарешті вирішиш, що годі тинятися Подолом, потрібно їхати в гурто. І от. Стоїш, чекаєш умовний 114 на якусь умовну Троєщину. Знов зустрічаєш пів Могилянки. І знову, заговорившись за життя-буття, дізнаєшся, що хтось крутитиме на 9 поверсі фільм і цей хтось запрошує всіх. От реально всіх. Без зайвих питань ти, ясна річ, погоджуєшся і йдеш дивитися кіно. Там знайомишся із половиною гуртожитку, ви дивитесь фільм, а потім, оскільки в кімнаті магічним чином опиняється гітара, гріх вже й не поспівати. А оскільки у когось із нових знайомих магічним чином на телефоні опиняється ще й додаток якоюсь тім-грою, гріх вже й не побавитись. Якщо коротко, вітаю, цього вечора ти запустив(ла) нескінченний ланцюг знайомств, який триватиме стільки, скільки ти тут вчитимешся. А може й довше. Хтозна.
А потім трапиться перший Кораблик, перший День факультету, перший ТСР… Розписувати не буду. Думаю, основний месидж ясний.
2. Ти знайдеш те, що тобі справді сподобається
Мене також лякала невизначеність, новизна простору, перспектива нереалізованості. Не те що б я не знала, чого саме хочу. Навпаки, я добре знала, чим хочу займатися, що мені подобається і в якій сфері мені б хотілося працювати, у яких речах мені необхідно розвиватися. Я боялася іншого, що не знайду шляхів, виходів, можливостей. Що захороню мрії й скнітиму в гуртожитських стінах без інтересів, планів, проектів та захоплень.
Знову нічим необґрунтований страх. Бо звідки мені було знати, що
Могилянка — це місце, де люди ростуть, змінюються, формуються як особистості, знаходять себе та справу, якою вони горять
Ніхто не повідомив мене, налякану фрешку, що річ, яку тут знайти найпростіше — заняття, яке буде тобі до душі. Більше того, ти завжди з легкістю можеш створити щось таке, чого тут ніколи не існувало, знайти однодумців, які підтримають найбожевільніші ідеї, з якими буде весело працювати, з якими саме слово «праця» втрачатиме нуднувато-кропіткий відтінок, стаючи чистим задоволенням, а час летітиме як стріла. Мій саме так і пролетів. Та я вже то й казала.
3. Ти закриєш сесію
Ще зовсім недавно слово «сесія» викликало якийсь тваринний страх. Усі мої старші друзі, усі без винятку лякали хаосом, безсонними ночами та передозом кофеїну. Я не здивую вас, якщо скажу, що це правда. І безсонні ночі й кава, кава, кава, кава… Але тільки якщо це буде твоїм вибором.
Річ, якої я не знала, але яку я таки зрештою зрозуміла, те, що нічого не трапляється незалежно від тебе, бо всі твої рішення, уся нескінченна кількість виборів, які доводиться роботи, врешті ведуть до того, що ти або спиш, або ні. Або встигаєш, або не дуже.
Ти обов’язково закриєш сесію, якщо захочеш. От і все. Усе буде як по маслу, якщо ти сам(сама) так вирішиш. Кількість прикладеного часу та затраченої енергії прямо пропорційна твоєму результату. Звучить майже як якийсь фізичний закон. Не знаю як щодо фізики. А от з приводу закону — то так. Називай це як хочеш: тайм-менеджмент, удача — не важливо. Бо для мене це аксіома. А з приводу всіх жахів, якими обросло це слово, — ну що ж, люди істоти досить драматичні. Це я тоді теж не зовсім розуміла.
4. Тобі буде тут добре
Я дуже-дуже боялася, що буде важко. Важче, ніж я готова витримувати. Переїзд до Києва став для мене випробуванням. Гуртожиток, навчання та й саме місто — усе це було новим, шокувало, лякало, жорстко виривало далеко за звичні зони комфорту, з розмаху збивало з перенісся рожеві окуляри та пожбурювало їх далі, ніж можна було бачити. Раптом надходить розуміння того, що лише ти є відповідальним за своє життя. Ця відповідальність лякає. Ти вчишся відстоювати себе та свої інтереси, знаходиш у собі грані, які допоки були тобі невідомі. Але як би похмуро не звучав увесь останній абзац, Київ та Могилянка врешті стають місцем, де тобі добре, бо тут — близькі люди, улюблена справа та почуття власної значущості, потрібності. І якщо чесно, я б нізащо і ніколи не боялася свого нового могилянського життя, якби знала яким воно буде. Яскравим. Веселим. Натхненним. Складним. Але сповненим безмежної любові до тих, хто мене оточує. Тебе тут любитимуть. Ти любитимеш тут себе. Бо станеш кращою версією себе. А значить, усе точно буде добре.
Тому та, шкода, що я не знала цих речей. Втішно, що можу ділитися цими речами зараз.
Аріна Кравченко
God Knows What
У 77 році н.е. видатний римський діяч Пліній Старший у своїй фундаментальній праці “Природнича історія” засвідчив, що слони бояться мишей.
Одного ранку, прокинувшись від неспокійного сну, я побачила, що обернулася на дрібну сіру мишу. У мене був довгий лисий хвіст, пара жовтих зубів і вуса, що насторожено ворушилися від звуків за дверима. На щастя, я не була комівояжером, могла спати на правому боці та не пропускала будильників, наставлених на четверту ранку. Підозрюю, якщо я продовжу свою метафору, чи радше метаморфозу, то мене звинуватять у академічній недоброчесності ще до початку навчального року. Не найкраща перспектива для людини, котра нещодавно позбулася постійного місця прописки на батьківській шиї та зі словами “горить сарай — гори і хата” вирушила пакувати валізи до великого та страшного Києва, озброївшись хіба що неоново-рожевими окулярами та пошарпаним примірником “Міста” Підмогильного. Гадаю, десь на цьому моменті редактори розчаровано похитали головою, зібралися підняти руку, аби недвозначно показати мені на двері. У темі ж написано “Історія твого вступу до Могилянки”, а тут натомість потворні гризуни, незрозумілі філософи античності та Франц Кафка у розквіті депресії. Тим не менше, як говорять ловеласи з серіалів моєї бабусі, дайте мені ще один шанс, можливість все пояснити та безкоштовний квиток на концерт «Foals».
Отже, від мишки у мене щось таки було. Із настанням минулорішньої осені я невтомно гризла. Ні, не крихти несмачного печива десь на кухні, а граніт науки. Попри всі зусилля, за мною завжди пленталися пара-трійка хвостів, які не хотіли відпадати навіть коли на них декілька разів ставали черевиком. Вони, як у “Попелюшці”, чекали свого зоряного часу. Наприклад, колись опівночі, напередодні дедлайну, аби перетворити мої мрії про здоровий сон на гарбузове галуззя. Я була чудовим експериментальним об’єктом, науково спростовуючи усі попередні дослідження про максимальну допустиму денну дозу кофеїну та фабричного цукру. На останок, мій гардероб ввібрав у себе усі барви фільмів Фрідріха Вільгельма Мурнау. Без поняття, хто це, знаю тільки те, що його кіно було чорно-білим. Як не як, одна відмінність таки була. Замість того, аби полювати на сир за канонами “Чіпа і Дейла”, я націлилася на слона. Чи радше на примарну безформну концепцію того, що, я вірила, кінець кінцем таки мало виявитися слоном. Добре, усе послідовно.
Мушу зізнатися, твердження, що його так трепетно леліяв Пліній Старший у своєму доробку виявилося міфом ще у ХVII столітті, коли вчені довели, що товстошкірий ссавець боїться не гризуна, а несподіваності появи дрібноти. Тоді навіщо тут недостовірна інформація? Насправді, мене зацікавив не сам факт, а ідея, прихована у ньому. Ідея того, що дещо дуже мізерне може впливати на щось беззаперечно велике, з’явившись у правильному місці та в правильний час. На жаль, ще тоді, на початку дощової осені, саме свідомості про ці два важливі компоненти нажаханого слона — місце та час — у мене не було. Я лиш з писком і, ймовірно, тиском, переливала непевність у відчай, інколи додаючи забагато спантеличеності та скептичності. Перебільшення, скажете. Тоді ліпше процитую уривок із фільму “Переваги скромників”, аби не бути голослівною. “Є люди, котрі уже в 17 забувають як воно — коли тобі 16.” Мої солодкі 16 були схожі на гримерку з сотнею костюмів, із яких потрібно було обрати лише один, не примірявши жоден. От і прийшов той момент, коли дівча жаліється на те, що їй є що вдягнути. Жаль, що воно розмовляє не про сукенку, а про життєвий вектор. Напевно, не дарма вектори зображають у формі стріл, бо інколи складається враження, ніби якесь невідоме “щось” хоче тебе ними прорешетити.
Якщо професійний світогляд Остапа Вишні сформували картопля, коноплі та бур’яни, то у абітурієнта основну роль відіграють значно менш прозаїчні речі, як, наприклад, консолідовані рейтинги вишів, злісні коментарі у Фейсбуці, наявність бюджетних місць і, у моєму випадку, відсутність потреби складати іспит із математики, що значно звузило мій список можливостей.
Я не знала, що маю потрапити до Могилянки чи будь-якого іншого університету. Стіни моєї кімнати не були обклеяні постерами з емблемою навчального закладу і, більше того, у мене не було жодного худі з інсайдерським написом на ньому. Я не була схожа на тих тінейджерів з американських мелодрам, в яких, як у якоїсь собаки Павлова, при згадці про Лігу Плюща чи школу мрії починав інтенсивно виділятися шлунковий сік. Існувала проста необхідність вибору, яку треба було позначити відміткою “виконано” наприкінці останнього шкільного року, ніби це був класний журнал із техніки безпеки. Були моменти, коли я вперто себе переконувала, що взагалі вступати не буду, адже складно було знайти зміст у вищій освіті серед нагромадження того бруду, який щоденно виливали на сучасну систему навчання, інколи доволі небезпідставно. Працювати доводилося заради мети, яка ще не створилася, що нерідко дуже пригнічувало. Врешті-решт, все стало більше схожим на тицяння пальцем у небо. У цьому було щось від азартної гри, от лишень ти не в Лас-Вегасі, у колоді карт немає тузів і ніхто не пропонує кубинських сигар. Було байдуже, співалося тільки “Que sera” — що буде, то буде. У своїх пошуках “саме того” я перетворилася на академічну Шарлотту Йорк із “Сексу у великому місті”, переслідуючи не так навчальний заклад або спеціальність, як їхні недоліки. Це дозволяло довше уникати визначеності та насолоджуватися дитячою безпосередністю.
Про Могилянку я почула на уроці історії, де вона всього-на-всього розчинилася серед маси інших важливих інституцій і дат. Підозрюю, що свою любов із першого погляду я продрімала ще десь у 8 класі. Тим не менше, згодом я потрапила на CACTUS Forum, де й сформувалася моя ще ембріонна симпатія до подільської alma-mater. Далі декілька презентацій, пара-трійка сотень сторінок із відгуками, і я опинилася з новонародженою певністю щодо того, куди хочу рухатися. Не заперечуватиму, що певність ця часто хворіла, переживала зради і рідко мала підґрунтя, але вона була схожа на бур’ян, який неможливо виполоти, з яким довелося змиритись. Із цими абьюзивними стосунками з визначеністю я й опинилася перед дверима електронного кабінету вступника, ще не вигадавши причини свого візиту. “А, менше з тим!”- подумала я, поскладавши приорітети, як дощечки у грі “Дженга”. Три заяви, бо, кажуть, це щасливе число, а далі за кількістю букв у назві спеціальності — від більшого до меншого. Чекатиму.
Рейтинги набували обрисів, я компульсивно оновлювала стрічку. Раптом до мене написали у Інстаграмі. До завершення вступної кампанії ще було трохи часу. До мене зверталися могилянівці-міжнародники, котрі вітали мене у своїй сім’ї, адже тоді цифри говорили на мою користь. З’явилася тінь ейфорії, адже останнє чого я очікувала — це уваги до себе як до емоційно нестабільного вступника, а не до номера у списку. Нарешті відчувалося приємне збентеження та очікування без присмаку фаталізму. Хоч результат був досить передбачуваним, мене охопило дивне ірраціональне захоплення. Мені сказали готувати документи.
Київ виявився різним. Складно було не сплутати метеликів у животі зі спазмами тривоги, коли доводилося їздити його вулицями. Як у дівчинки з малого провінційного містечка, у мені прокинулося дещо схоже до шизофренії. Весь час здавалося, ніби сотні пар очей безперестанку витріщаються на тебе з балконів багатоповерхівок-мурашників. Це, напевно, була стереотипна закоханість у поганого хлопця, у яку пірнаєш з головою, навіть коли у думках ритмічно повторюється, що таке до добра не доведе.
Мені вдалося швидко подати документи, що потім хтось влучно порівняв з із витягненням меча короля Артура з каменю. Я двічі забувала паспорт, поки виходила, і ледь не пропустила чергу, але це вже деталі. Не люблю говорити мовою магів або екстрасенсів, але енергетика на подвір’ї будівлі була неймовірна. Нікого не знаючи, я почувалася так по-домашньому, що згодом мені захотілося заварити чай і перевзутися у шерстяні тапочки. Було добре.
У моїй галереї фотографія навпроти головного корпусу академії, недавно закінчився “Київський” торт із підземного супермаркету, а цього літа тато не ховав валізи назад на горище. Я перестала гризти себе нав’язливими думками, але досі не можу залишити у спокої нігті. Всередині мене ще живе сіре мишеня, але воно більше не хоче лякати слона. Страх породжується зі страху, а боятися вже набридло.
Ангеліна Грицей
Моя задихана коридо
У вагоні приміської електрички важко дихати. Повітря густе й затхле, воно обліплює легені пасажирів й подекуди виривається назовні брудною лайкою. Жінка навпроти мене із утомою дивиться у брудне вікно. Їй десь близько сорока років, долоні складені на колінах: шкіра згрубіла, потріскана, під нігтями чорніє земля.
Потяг прибуває на Дарницю і за дві хвилини позбувається пасажирів. Тим, хто виходить, не дають змоги пройти ті, хто заходить. Я прориваюся у світ, наче народжуюся заново, й швидко прямую платформою до виходу.
Вітаю тебе, Києве! Вітаю вас, обшарпані стіни вокзалу, тони набридливої, яскравої реклами й злодюжки, що нишпорять серед натовпу.
Вітаю, столице поривань і надій! Я відчуваю, що в глибині серця ти є для мене символом щасливого майбутнього. Утім, дорогою до омріяного університету я бачу зубожіння.
Воно мовчки розправило крила над твоїми вулицями й дихає зневірою. Я бачу людей, які заслуговують на краще. Їхнє життя застигло у желатині важкої праці. Де б їм знайти час, аби глянути на небо?
Я здіймаю очі догори й дивлюся на хмари, бо мені поки що лише вісімнадцять.
Я на порозі свого вишу й ось-ось зроблю крок у нове й невідоме. Вища освіта в кращому університеті — це відповідальність, яку я вже відчуваю. Це можливості, які потрібно використати не задля особистого збагачення.
Я люблю свою країну. Я милуюся спорудами в центрі міста, але відчуваю більше поваги до стін Дарниці й Київ-Пасу. Вони розкажуть мені набагато більше про те, чим живе й чого прагне серце українця. Поезія народу видрукована на засмальцьованих сидіннях приміської електрички, вона ховається у торбах бабусь, що вертаються з ранкового базару. Вона на дні пляшки з найдешевшою горілкою. Вона у вибоїнах на дорозі, на полицях сільської крамниці.
Вища освіта — це вдячність, повага і небайдужість. Стоячи у новенькому одязі перед дверима у нове життя, знайди в собі мужність обернутися й побачити Україну такою, якою вона справді є: втомленою старою жінкою на сходах підземного переходу.
Я бачу її, тому знов повертаюся обличчям до Києво-Могилянської академії й прочиняю двері в майбутнє.
Катерина Руденко
Свята та Вечірки
Напевно, ви вже в пошуках вишиванки на Посвяту, скуповуєте всю канцелярію і готуєтесь влитись в новий колектив. Захоплююче? Чи, може, моторошно? Невизначеність завжди трохи лякає, хоча чутки про те, що в Могилянці три сесії, якісь незрозумілі кредити (в кого їх брати?) і ще якісь додаткові предмети вільного вибору, бентежать не менше. Але не варто хвилюватись, адже у КМА ми встигаємо все — і добре вчитися і гарно відпочивати! Кортить дізнатись, як усе відбувається? Тоді тримайте гайд по святах і вечірках Могилянки.
Найперше свято у вашому студентському житті — це ФрешФест — фестиваль для фрешів, тобто першокурсників, тобто вас. Це захід від Buddy — невтомних менторів і помічників, мета яких — познайомити вас з іншими першокурсниками, величезним розмаїттям студентських організацій та залучити до студентського життя загалом. Можна сказати, це така собі неофіційна посвята або більш масштабний Фрешміт.
Оскільки нашу альма-матер часто порівнюють з Ґоґвортсом, минулого року тематикою ФрешФесту був саме світ Гаррі Поттера. Усі локації другого плацу були оповиті магією — від спіддейтингу до локації мемів!
Кіберзона, різноманітні челенджі, літературні посиденьки і навіть спортивна зона з волейболом, настільним тенісом і шахами. Тож можливостей для знайомств було купа, а якщо раптом засумував — тебе зустрічали люди з вільними обіймами.
Задля того, аби ви трохи відчули, як воно по-справжньому було, ми взяли коментар у одного з минулорічних фрешів, Жені, ФПрн-2, Біологія:
“Значить фрешфест.
Як же давно він був. За цей рік я встиг пережити як мінімум четвертину нового життя — нового могилянського життя. Усе нове: досвід, люди, атмосфера, кардинальна зміна оточення та адаптація. Проте почалася ця подорож саме з ФФ18.
Як зараз пам’ятаю це ніякове відчуття необізнаності та незнайомості, зверху густо залите цікавістю та азартом дізнатися якомога більше про місце, в яке я потрапив.
На мою скромну думку ФФ — це саме те місце, де фреш може знайти все, що його цікавить в могилянському плані і не тільки, та відчалити у захоплююче плавання на кораблику, який попливе під новим стягом великої спудейської сім’ї.. ото загнув.)
Окей. Тепер по конструктиву. Як я побачив наймасштабніший могилянський захід?
Тільки ступивши на другий плац, я зрозумів, що загубив свої очі, бо ті кудись порозбігалися від кількості стендів різноманітних організацій та лаундж зон.
Мене тішила дуже тепла атмосфера та велика кількість привітних людей. Усі до тебе посміхаються та намагаються якось тебе розворушити і змусити заговорити з ними. Аж страшно, особливо, коли ти наляканий фреш, який не розуміє, куди він потрапив. (Пф. нє, я таким не був.. нє-нє). Через короткий проміжок часу ти звикаєш до цієї “фестивальної” метушні та ніби підсідаєш на ту хвилю. І ось ти вже водиш своїх нових друзів, з якими тільки познайомився на лаунджі, по території і показуєш їм, де можна виграти крутий стікер чи стаканчик запашного чаю з пєчєнькою.
Найбільше мені згадується той перший вечірній квартирник з живою музикою та по-творчому красивими людьми. Мурашки від атмосфери виступів не сходили з моїх рук.
після концерту, ФФ не закінчується. Хоч плац і закривають, усі з незрозумілих причин натовпом двіжують у напрямку КМЦ. А що за дійство відбувається там, дізнаєшся, коли завітаєш на ФФ19!”
Ця подія, ніби вступ до книги «Студентське життя в КМА» і безумовний must visit. Цьогорічна тематика Фрешфесту — F•R•I•E•N•D•S, тож дружнє середовище було гарантоване, як і завжди в Могилянці. Щиро радіємо за всіх, хто не проґавив можливість відчути, що придумали Buddy!
Добре, вступ ми пройшли. Уявіть: екватор осені. Золотисте листя затишно шуршить під ногами, всюди чутно аромат кориці, а руки і серце зігріває какао. Ви більше не губитесь між корпусами, вже маєте свої улюблені місцини на Подолі і навіть звикли до фізри на Трухановому острові — прекрасна пора! Саме 15 жовтня на вас чекатиме одне з найбільших Могилянських свят — день народження Києво-Могилянської академії, або KMA DAY.
Цього року рідній альма-матер виповнюватиметься аж 404 роки! ( і це зовсім не error). Хоча на перший погляд це подія поважна, урочиста і серйозна, але ніхто не нудьгуватиме, адже день народження — це завжди весело! Кожного року Студентська колегія, адміністрація КМА, ініціативне студентство та студорганізації готують цілу серію подій і розваг.
Це і різноманітні лекторії, і майстер-класи, КМАркет, багатий на домашні незвичайні смаколики, стікери зі Сковородою і безліччю інших могилянських речей, обов’язково квартирник та навіть квести! А також фудкорт, де є буквально все: від спокусливих десертів до козацького куліша, щоб ніхто не залишився голодним.
Особливо люблю могилянку за те, що тут проходить просто безліч різних атмосферник івентів, вечорів, як-то кажуть походеньок. І кожен запам’ятовується чимось своїм. Пригадую, що день академії був теплим. Я зараз точно не про погоду. Можливо мене зігрів смачнющий суп у м’якому хлібному стаканчику (а їжа хоч не світить, але гріє). Але більш вірогідно, що теплий слід в моєму серці залишила та сама атмосфера і люди, з якими я провела цей день. Багато фото, спілкування і чистий пан Сковорода, що може бути краще? Найбільше сподобався квартирник. Плац, ліхтарики, теплі шарфи і музика — вечір вдався! Чого лише варте дружнє «завивання» приспіву. Усе було дійсно якось по-сімейному
Аня,ФГН — 2, Германська філологія
Могилянка чекає усіх на своє свято, а подарунком на день народження нехай стане ваша щира усмішка і любов!
Погода вже не тішить жовтневим приємним теплом, а скоріше надокучує сірими дощовими пейзажами. Проте це не біда, ви зігріватиметесь не тільки горнятком кави між парами, а ще й спільною ідеєю з колегами по факультету, адже у листопаді на вас чекає ВЗ — Вечір Знайомств.
Сліпуче світло софітів, червона доріжка, чарівні ведучі, всі глядачі у дрес-коді Black-Tie — ну просто справжнісіньке вручення Оскару, або як мінімум другий випускний!
Кожен з 6 факультетів має презентувати свій виступ у межах однієї загальної тематики. Минулого року це були кіножанри, і ми мали змогу подивитись інтерпретації мелодрами, українських телешоу, детективу, супергеройського та документального фільму і навіть болівуду!
ВЗ — унікальна можливість проявити себе у різних ролях — сценаристи, актори, співаки, танцюристи — обирай амплуа до вподоби і розкривай свій талант! Вдалі жарти, креатив, незвичайні вміння — одні з запорук перемоги, проте найважливіше — це вогник в очах і командна робота! Тут ви зможете набути не тільки нових навичок, але й знайти друзів, а може навіть кохання! Хтозна;)
Про ВЗ я дізнався з палких розповідей і закликів Дениса Карловського, мого бадді. Впевнений, що олди оцінять. Інформація ця, звичайно, цікава і корисна, але ВЗ — це не тільки Денис, що галасує. ВЗ — це атмосфера. І почалася вона для мене на кастингу. Саме там я вперше зустрів велику кількість людей, до того ж натхненну і зайняту спільною справою. До речі, безкоштовно віддаю тіп: не засмучуйтесь, якщо не отримали якусь певну роль, ви завжди можете знайти собі іншу, або її знайдуть вам бадді-керівники цього Марлєзонського Балєта. Така ж ситуація сталася зі мною, бо я прийшов на одну роль, а пішов з тою, від якої я був у ще більшому захваті. Якщо кастинг це такий миттєвий спалах супер-нової, то ось репетиції це повноцінне сонечко: гріє завжди, а іноді й припікає. Що на ВЗ, що на дні факультету, репетиції були ключовим моментом, вирієм подій та емоцій, місцем, де створюється дружба та посилюється любов до Могилянки. Впевнений, що люди, які готувалися до ВЗ у 2018 зі мною погодяться
Олексій, ФГН-2, Філософія
Не передати словами шалені емоції того дня, адже ще зранку, окрім генеральних репетицій, напруження додавали онлайн-вибори найкращої афіші, де кожен голос був на вагу золота!
А ввечері, поки всі, затамувавши подих, чекали результатів, актова зала палала світлом ліхтарів і гуділа співом “Червоної Рути”. Хапайте можливості — і ви отримаєте те, що Могилянка готова вам дати.
Наша альма-матер — надзвичайно багатогранна і кожного разу не перестає дивувати. А якщо трохи пофантазувати: якою б особистістю була академія? Утілення цінностей, мудрості, свободи і любові. Та сильно напружуватись не потрібно, адже у нас вже є наша Міс НаУКМА, яку було обрано цьогоріч на благодійному конкурсі.
Оля Насвіщук (Право — 4) вразила усіх своєю щирістю і чудовим почуттям гумору на конкурсі талантів та безмежно великим серцем на соціальному проекті, який з’явився у цьому році замість дефіле в купальниках. Чотири місяці ретельної підготовки, чотирнадцять неймовірних конкурсанток, кожна з яких зуміла по-справжньому здивувати, і от нарешті 5 червня у стінах КМЦ просто спалахнув феєрверк.
Чотирнадцять зірок сяяли на сцені, і погляд відвести було просто неможливо. У перерві поки судді робили свій вибір, аби трохи відволіктись від нервового очікування, ми всі насолоджувались прекрасним квартирником від музичного простору — КУТа, проте наші кулачки таки були стисненими.
Більше всього вразив такий великий наголос на соціальне. Те, що кожна учасниця мала пройти певне випробування цим соціальним підтекстом конкурсу, оскільки кожна дівчина намагалась зробити щось максимально щире і відверте. Оскільки кожен по-різному сприймає цей підтекст, хтось радив, як підтримувати своє власне здоров`я, а хтось показав проект великої підтримки тої частини громадськості, яка потребує того, як ніхто інший. Дівчата були неперевершені від А до Я. Усі неймовірно талановиті і красиві. Сценки кожної з учасниць були по-своєму цікавими, але всі заполонювали увагу глядачів. Не можу не згадати виступ КУТа, бо це окремо справило просто такі емоції, що ми наситилися на рік вперед. Люди випромінюють такий заряд енергії, що не можна було всидіти на місці. Ми підспівували КУТу, кричали, вболівали, зривали голос, плакали, коли виграла дівчина, у перемогу якої ми вірили і, правду кажучи, це було в сотню разів крутіше звичайних таких собі конкурсів краси і «Міс університету
Неля, ФГН-2, Германська філологія
Аби краще відчути і побачити, як пройшов той незабутній вечір, читайте наш 19 випуск про Міс і готуйтесь до не менш масштабного і не менш кльового Містера НаУКМА!
До речі, соціальний проект однієї з конкурсанток Міс НаУКМА, Олександри Власенко (Політологія — 4), вже може навіть стати справжньою Могилянською традицією! Із закінченням навчального року і страшної сесії ви перестаєте бути фрешами. В якомусь плані вже не такі свіжі (зіпсуті?), повністю освоїлись і навіть самостійно купуєте сидр у Сільпо;) Проте Могилянка також вчить вдячності.
ByFresh — проект подяки Бадді від фрешів за всі безсонні ночі, блукання Львовом та поради — загалом усе те, що чекає на вас попереду. Проект був у стилі комп’ютерної гри, ніби своєрідним симулятором бадді, який мав вирішувати різноманітні проблеми, аби допомогти першокурснику.
Пісні, танці, акторська гра, локальні жарти — все було на висоті і врешті-решт навіть дуже зворушливо.
Проект стовідсотково вдався, у процесі підготовки учасники отримали купу нових знайомств і безцінний досвід:
Цей проект допоміг мені перебороти страх виступу перед публікою, а також, співпрацюючи та знайомлячись з людьми (колегами), якщо можна так сказати, я відчував комфорт та неймовірні емоції
Степан, ФГН
На питання “Що вам дав БайФреш?” відповідали так:
Людей. Атмосферних, класних харизматичних. Море емоцій та можливість проявити себе, згадати, що танцювати, — це взагалі-то круто, і навіть іноді виходить
Аня, ФЕН
Цікаві ролі, глибше знання ФСНСТ…причину купити маску коня
Володимир, ФІ
Ну і коментар організаторки :
«Найцікавіше в БайФреш був БайФреш. І це вичерпна думка. I’m telling you it was made totally ByFresh. Ніщо не було настільки неймовірним, як занурення у світ фрешів; фрешів до того (в більшості) не знайомих між собою. Бачити, як вони знайомляться, починають спілкуватися та разом ходити гуляти… Знаєш, це те непередаване відчуття, коли ти бачиш, що люди хочуть йти на репетицію, бо знають, хто там на них чекає!»
Тож, фрешики, у вас, звісно, все ще попереду, але не забувайте дякувати своїм Бадді вже зараз!
Ще одна новонароджена подія, яка стане традицією — це Mohyla Green Day. Екосвідомий фестиваль від Екоклубу “Зелена хвиля”, що пройшов у середині травня, розмалював навчальну буденщину у яскраво зелені фарби.
У програмі були такі активності як: зона переробки, куди можна було принести сировину, майстер-клас з виготовлення багаторазових бахіл зі старих парасольок, вікторина з призами, фантастична фотозона, фудкорт з веганськими стравами і ще неймовірна купа всього!
Чого лише варті стікери “Make Mohyla Green this May”, фолк-джем від Спудейського Братства і взагалі цілий квартирник “Made in UA” від КУТа, пісні на якому виконувались виключно українською, адже фестиваль відбувався якраз в один день з Днем вишиванки!
У той вечір навіть імовірність дощу не завадила прекрасному почуттю єдності з природою, Могилянкою і, власне, своїми коренями.
А ми мали нагоду поспілкуватись з організаторкою події і за сумісництвом головою Екоклубу — Анастасією Скок про те, як проходила підготовка:
“ЕкоКлуб ніколи до цього не робив фестивалі, але нас і ніколи не було так багато. Особисто мені Mohyla Green Day обійшовся усього у шість зустрічей, половина з яких була з КУТом та СБ. Усю основну частину роботи було поділено між командою. Я подала ідею, розділила між екоклубівцями межі обов’язків, а далі — діло совісті. Кожен мав свою сферу відповідальності, тому вже через два місяці після відновлення команда ЕкоКлубу мала результат — перший екофестиваль у Могилянці. Усе, що ми робимо, — це тільки перші кроки до поліпшення екосвідомості могилянця. Ми плануємо ще! А якщо цікавлять деталі — заходьте до нас у 3–307)”
Ви вже напевно впевнились у тому, що Могилянка — це одна величезна родина, і якщо про день народження альма-матер ми вже поговорили, то саме час розповісти про менші її частинки — факультети і їх особливі святкування. Я думаю ви знаєте, що ФГН, ФЕН, ФПрН, ФПвН, ФІ, ФСНСТ — це зовсім не заклинання з минулорічного ФрешФесту, а саме назви наших факультетів. Студенти кожного з них збираються і об’єднують свої сили не тільки на ВЗ, а ще й на дні факультетів.
Кожна вистава проходить у рідних стінах актової зали КМЦ і виступ кожного факультету неповторний.
Тематикою гуманітаріїв цього року була Мафія, природничники жартували про паралельні світи, літаючі меблі і борошно, а ФСНСТ підіймали суспільно важливі питання. Розмаїття дивовижне і кожного разу усім вистачає енергії невтомно працювати і по-справжньому приносити задоволення. Слово очевидцям:
День ФПрН
“Треба віддати належне всім, хто готував цю виставу. Свіжо, динамічно, дуже влучний гумор, усе продумано до дрібниць. Мушу визнати, найкращий день факультету за мій перший рік тут”
Володимир, ФПвН
День ФІ
“Цей день факультету мав неочікувано довгу офіційну частину. Після офіційної частини розпочався сам виступ. За сюжетом студенти створюють робота, який захищає могилянські цінності, а допомагають їм його покращити знайомі з інших факультетів. ФІ справді дуже добре передали атмосферу великої могилянської сім’ї, в якій ти завжди можеш попрохати допомоги чи підтримки та отримати її. У кінці концерту ФІшники заспівали на сцені разом зі своїм деканом. Це було надзвичайно зворушливо та непідробно щиро”
Марія, ФСНСТ
День ФГН
“Враження? Ну, це було круто. Так, швидко все минуло, але дуже круто. Купа нових локальних мемів, типу вил, пісні про КМЦ тощо. Кожного дня бігати на репетиції, знову і знову повторювати свої репліки, боячись їх забути, сміятися з прикольчиків і жартів — те, чого мені не вистачало ще від ВЗ. Ну і найголовніше: скажу, що для мене цінний не сам момент виступу, а ці всі стадії підготовки. Тому закликаю — беріть участь у таких заходах. Це кайф”.
Настя, ФГН-1
Отже, виступ відбувся, сцена порожня, грим змито, костюми і декорації лишились за лаштунками. А куди ж поділись студенти? Не могли ж вони розійтися, адже не святкувати День Народження рідного факультету просто неввічливо! А проте ми йдемо на шум, чуємо скандування “Любов, Гулянка, Могилянка”, виходимо із КМЦ і вже на сходах та в парку бачимо тих, хто ще півгодини тому був на сцені, їх друзів, одногрупників і просто всіх, хто любить розважатися. Нарешті всі розслабились, чутно сміх, цікаві бесіди і співи. Здавалось би, на цьому все мало б закінчитись, проте Могилянські вечірки не були б собою, якби так все і залишилось.
На afterparty днів факультету іноді чекають навіть більше, аніж на сам концерт, адже нарешті можна відірватися, вивільнити свою енергію і вдоста потанцювати! У КМА настільки люблять вечірки, що їх організовують справжні професіонали і знавці своєї справи. Команди Boontїvnyk та Shark&Co — гаранти твоєї безпеки, прекрасного настрою та задовільнених потреб у якісних треках! Певно, тут не потрібно багато описувати, тому що це однозначно варто спробувати самим, адже вечірки — це яскраві миті ночей, крутий досвід і незабутні спогади. А своїми враженнями з нами поділилась Софія, ФГН-2, філософія :
«Не скажу, що без афтерпаті Могилянка — не Могилянка, але саме вечірки до ранку свідчать про те, як студенти хочуть бути разом 24/7. Це не просто туса в першому кращому клубі. Афтерпаті після дня факульту — це добре спланованя подія для могилянців і про могилянців, з хорошою музикою та локацією. Вона дає відчуття моменту і залишає п’янкі спогади, що гріють тихими вечорами перед сесією»
Креативність — одна з провідних цінностей нашої спільноти, і тому навіть вечірки у нас незвичайні, адже деякі з них проходять на воді, а якщо бути точніше — на плаву. Ви ще не раз почуєте словосполучення “квитки на кораблик”, і вам точно закортить спробувати, що ж воно таке. Ну а поки анонс — 4 години на борту, різноманітні тематики, плейлісти, мальовничі краєвиди Києва і неймовірні люди поруч.
Вечірки на корабликах завжди були і є “родзинкою” в студентському житті Могилянки. Пам’ятаю свій перший кораблик досі, його організовували Бадді і в мене найприємніші спогади саме з нього. Вже потім я познайомився із корабликами Шаркенко і Бунтівником. Щодо того, чим особливі організації то можу навести кілька прикладів: у Бунтівника — хороші інтерактиви (я про розіграші напоїв перед Ковчегом), прекрасна музика і аудиторія твоїх близьких друзів та знайомих, у Шаркенко — круті діджеї, круті тематичні вечірки і постійно драйв на кораблику! Перебуваючи в кухні з “акулами”, я отримав великий досвід і купу хороших зв’язків, які я зараз підтримую дуже тісно і радий, що Шаркенко організація мені це надав. Проте, я згодом зрозумів, що в мене є особисто потенціал для того, щоб організовувати кораблики під власною франшизою TERMINOVO. В цій команді я зібрав дійсно талановитих та працьовитих людей, які мені допомагають в питаннях організації та розвантажують мене від роботи, яку вони розуміють більше. Скоро ми збираємося влаштувати першу у своєму роді вечірку на Кораблику, проте не буду зараз розкривати всі секрети — все побачите на кораблику. І також слідкуйте за оновленнями в каналі в Телеграмі та на сторінці в Інстаграмі. Буде гаряче!
Таким досвідом з нами поділився Андрій Мацюк, ФЕН-4, який до того ж є організатором нового напрямку вечірок, яких ми вже просто не можемо дочекатися! (Вони нам TERMINOVO потрібні!)
Поки що це все, що вам потрібно знати про Могилянські свята і вечірки. Ось-ось відпливе ваш кораблик у справжнє спудейське життя, тож stay tuned, stay strong і не бійтеся бути собою, адже саме так ви робите свій внесок в історію Могилянки!
Валерія Плічко
Могилянські традиції
Могилянка відома своїми особливими традиціями. Вони самобутні, вони творять унікальний імідж нашого університету. Для наших читачів, а особливо для свіженьких фрешиків робимо короткий дайджест найвідомішими могилянськими традиціями.
Альма
Кожного року Посвята у спудеї КМА не може пройти без особливого символічного жесту. Вважається, що погладити черепашку на ім’я Альма, що вже дуже довго живе у стінах Академії — це на удачу. Її урочисто проросять перед фрешиками. Уявити Посвяту без Альми просто неможливо. Радимо займати місця в перших рядах, щоб встигнути дотягнутися до могилянської цієї легенди, бо буде ажіотаж, а можливість тільки одна. Наступна — якщо виступатимете на магістратуру.
Букиця
Ще одна тваринка, без якої уявити рідний університет неможливо це кішка Букиця. Book та киця — хіба не геніально як на ім’я кішки яка живе в бібліотеці? Так. Букиця — мешканка бібліотеки Антоновичей що на першому плацу. За час, який ви проведете там (а повірте мені, прийнамні кілька разів ви побуваєте в Антоновичах, навіть якщо ви не фанат бібліотек), ви обов’язково зустрінете цю пухнасту красуню. Якщо вдасться, вона навіть дозволить себе погладити. Однак, тут пам’ятайте всі ті правила, яких Гегрід у “В’язні Азкабану” рекомендував Гаррі дотримуватися в спілкуванні з Гіппогрифом. Букиця дівчина з характером :)
Миття Сковороди
Хочете успішно скласти сесію? We are here to help you!
15 жовтня вам варто приїхати на Контрактову якомога раніше, аби ви встигли пробратися поближче до пам’ятника Григорія Сковороди. Знову ж таки, пам’ятайте про ажіотаж! Ви не одні такі. Далі, все просто. Долучайтеся до щорічного урочистого миття Григорія Саввича на честь дня Академії. Rumor has it, що той хто помив Сковороду обов’язково добре складе сесію. До речі, перевірила особисто — працює!
Андріївські вечорниці
Святкові вечорки від СБ, де можна круто відпочити під час зимової сесії. Дівчата готують, ворожать та мучать хлопців, а хлопці бешкетують і проходять квести та випробування від дівчат. Традиційно відбуваються майстер-класи зі старовинних танців та ігор. Занурення у ретельно зібрані традиції гарантовано!
Аукціон побачень
У Могилянці. Купують. І. Продають. Людей.
Абсолютно легально.
Так, серйозно.
Щорічний онлайн аукціон побачень дозволяє людям знайомитися та разом з тим збирати кошти на благодійність. Схема проста: створюєте свій лот (ну, тобто виставляєте себе на аукціон), купуєте інші лоти (себто інших спудеїв) і купують ваш! Ви можете купити когось з ким хотіли б познайомитись, або просто заради сміху викупити друга/подругу. Все на ваш розсуд. Головне — всі гроші будуть передані на важливі потреби.
Вертеп
Щорічна акція від Спудейського братства (СБ), де братчики показують політичний вертеп свого авторства. Вертепують у відомих організаціях, видавництвах, державних установах: від деканатів Могилянки до міністерств і Верховної Ради.
Колодій
Український аналог Масляни, свято початку весни. Могилянка щороку закликає весну разом з організованими СБ яскравим ярмарком, старовинними танцями та фаєршоу зі спаленням солом’яної баби.
Купала
Масштабний могилянський фестиваль на природі, який щороку організовує СБ. Вдень на могилянців чекають майстер-класи, квест, танці, ігри та концерт, а вночі — головна фішка заходу, містична вистава при світлі факелів. Червневий (а могилянці святкують Купала в червні) релакс перед заключною сесією навчального року.
Марія Вакулюк, Гліб Кузьменко
За книгами та снами
Як іноді чорний шоколад із додаванням мармеладу/ маршмелоу/ крихти цинамонового бісквіту чи карамелі перестає бути шоколадом і перетворюється на здешевлену мішанину, так само легко у вирі різночасових нашарувань зникає чар багатьох університетів. На щастя, Могилянка — це виняток із цієї прикрої закономірності. Іноді чистокровність — це єдиний рятунок.
Куди не глянь — всюди історія: передусім це багатовікові цінності. Вони толерують корисне різноманіття та надимаються бойовим цепеліном, коли право на це різноманіття потрібно відстоювати силою духу та інтелекту. Я завжди ототожнювала Могилянку з постійним пошуком спільності: солідарність та компроміс — ось основні підмурки загальної згуртованості.
Для будь-якого абітурієнта вступ — це величезний стрес. Складається відчуття, ніби тебе, людину, яка не вміє плавати, вкидають в швидку течію річки. І справа не в тім, жив ти до цього під скляним ковпаком батьківської турботи чи завжди був відповідальним і самостійним, а в тому, що починається новий етап твого життя — життя, про яке ти ще відверто нічого не знаєш. Тому, коли поруч з’являються бадді і протягують тобі руку, відчуваєш безмежну вдячність і гостре зріднення з тими цінностями, які пропагує кожен могилянець. І все, що лишається від твого страху — це навергана річкою купа валунів і пощипування в горлі від нових смислів і одкровень.
Кажуть, найрідніші люди — це ті, з ким ти ділиш на двох книги та сни. Я обрала своєю спеціальністю українську філологію, тому що викладачі цієї кафедри формували мої мрії та сни своїми книгами. Чар академії у тому, що знання для спудеїв — це не огром сухої інформації, а ліхтар в руках одвічного шукача.
Мабуть, я міряю своє направду доросле життя вже замалою для нього міркою, але мені і досі не віриться, що шкільні роки позаду, як коробка зі старими платівками та дитячими сукнями на горищі батьківського дому, а попереду — така хвилююча на перше вслухання юність. Якщо дорослішання — це геній любові, то у Могилянки надзвичайно «людяне око»: вона «побачила» в кожному з нас ту іскру, з якої вже зовсім скоро розгориться ціле полум’я. Можливо, випадковостей дійсно не існує — принаймні в це хочеться вірити.
Валерія Сергєєва
Музичне
Часом, буває, прокидаєшся вранці, на вулиці рання весна, хмарно, холодно. Без настрою снідаєш, одягаєшся. Їдеш у заповненому вщент метро в оточенні точно таких самих незадоволених життям облич. З усіх сил намагаєшся, чесно, намагаєшся, знайти привід для радості. Натомість лише з сумом усвідомлюєш, що їдеш на пари, аби просидіти в універі до самого вечора. Прямуєш вулецею Григорія Сковроди, минаєш КПП і раптово тебе огортають звуки музики. Вона лунає з радіорубки на другому плацу. Поки йдеш до входу в корпус, починаєш посміхатися, настрій поліпшуєтся, похмурий день вже не так пригнічує, а перспектива сидіти на парах здаєтся не такою вже й неприємною. Потім на великій перерві між третьою та четвертою парами йдеш слухати KvitLive на тому ж самому другому плацу, поспіхом кидаючи погляд на дошку оголошень, де висить постер майбутнього Квартинику. Уявити Могилянку без музики просто неможливо.
У Могилянці в принципі ніколи не буває сумно. Тут постійно є чим зайнятися. Але невід’ємною частиною загального розмаїття заходів нашої альми є саме музичні події.
Одними з типово могилянських заходів, які проводяться доволі часто, є Квартирники. Вони відбуваються як в рамках більших свят, так і окремо. Під час них всі охочі, які вміють грати на інструментах або співати, мають можливість проявити себе. Варто лише зареєструватися.
Таким чином квартирники — це не лише вечір в теплій атмосфері великої могилянської сім’ї. Це нагода отримати неоціненний досвід виступу перед публікою, можливість попрактикуватися в улюбленому занятті поряд із настільки ж закоханими в музику людьми.
Зазвичай квартирники організовуються за підтримки студентських організацій РадіоКВІТ та КУТ.
Окремі квартирники найчастіше проводяться в підвальному просторі КМА ПідWall.
Ми поспілкувалися з кураторами обох студентських організацій.
Перший на черзі — Ігор Шудра з КУТа.
Розкажи, будь ласка, детальніше про КУТ. Як він з’явився? В чому основна ідея? Чим він займається?
КУТ з’ явився із цікавої ідеї та вдалого поштовху. У кількох людей з’явилась ідея такого собі музичного хабу всередині КМА, в який музиканти могли б приходити, щоб репетирувати, спілкуватись та обмінюватись досвідом. Власне, минулого літа (рік тому) відбувся хакатон ідей, на якому вдалось отримати підтримку від Ірини Іванчик та фонду “Повір у себе” — це і стало приводом до того, щоб створити КУТ. В основному ми займаємось організацією репетицій та створенням різних музичних івентів (минулого року — квартирників), а також у міру можливостей допомагаємо іншим СО.
Що робиш конкретно ти?
Конкретно я — один з адміністраторів цього хабу. Адміни можуть вам допомогти практично з будь-яких питань, що стосуються нас: запис на репетиції, допомога з організацією події, користування апаратурою і так далі, і тому подібне, і все, що ви могли б придумати. Список адмінів є в нас у друкованому вигляді на правилах користування репетиційними та в шапці нашого телеграм-каналу.
Які перспективи розвитку організації? Що плануєте робити?
Цього року ми хочемо перш за все представити кілька нових івентів, вдосконалити оформлення та облаштування самого хабу, створивши круту лаунж-зону для музикантів та всіх-всіх-всіх. І ще ми дуже хочемо налагодити взаємодію між могилянськими музикантами, виправити все, що було не так в минулому навчальному році та ще дуже багато всього — подробиці дізнаєтесь першими, якщо будете слідкувати за нашими соцмережами :)
Як на тебе, яка роль музики в КМА?
Музика перш за все надихає та запалює у будь-якому сенсі. Могилянка сама по собі якось “аномально активно” притягує творчих людей — зокрема, музикантів — і завдяки цьому роль музики в нас рішуче велика. Тому варто ходити на квартирники і слухати, слухати, слухати! А для тих, хто достатньо надихнувся та має бажання, — обов’язково творити музику самостійно.
Тепер поговоримо з новим головою Радіо КВІТ — Зінченком Микитою.
Бути координатором студ.організації — це…
Це відповідальність, рішучість, готовність до того, що ти не всім подобаєшся, та постійне “друзі, а я нагадую…”
Які плани в Радіо на майбутній навчальний рік?
Ми перезапускаємо Ютуб канал, починаємо говорити в ефірах, а не просто ставити музику, готуємо наймасштабніше шоу за історію КМА, запускаємо підкасти, будемо проводити інтерв’ю з викладачами і не тільки. Плануємо вводити новий формат у вигляді мікро TED TALK. Проводитемо аукціон побачень і звичайно лайви з квартирників — куди без них.
Кілька слів для фрешиків про Радіо КВІТ.
Цей рік ми будемо дуже багато єб… працювати. Ми відкриваємо новий відділ та нові формати, відновлюємо те, що колись було круто та впроваджуємо те, про що будуть говорити майбутні бадді майбутнім фрешам. Ми творимо нашу Альма матер з тієї сторони, де кожен може проявити себе, зробити свій внесок в нашу лампову студентську історію.
Так, це пафосна промова. Так, це промо, але в той же час я вірю в кожне слово. Ну шо, поработаєм?
Також я мала нагоду задати кілька питань найактивнішим учасникам квартирників.
Ігор Зелінський
Давно пишеш свої пісні?
Не так часто я їх пишу, щоб правильно відповісти на це питання. Першу пісню написав жартома десь наприкінці 9ого класу. Тоді я не думав, що сприйматиму це своє хобі серйозно, хоч і музику любив завжди.
Що надихає на творчість?
Будь-які емоції. Усе нове. Все, що вирізняється на сірому фоні. Часто це люди і стосунки з ними. Загалом усі ті речі, які зазвичай спонукають бути живим, — надихають.
Ти досить часто виступаєш на Квартирниках. За що тобі вони подобаються?
Крім того, що квартирники — це вправи для виступу перед публікою, я зацікавлений в тому, щоб побачити підтвердження тому, що я відчуваю, коли пишу пісні і музику. Я ділюся зі сцени емоціями і отримую у відповідь реакцію, яка каже мені «Так, мені це було потрібно. Або хоча б зрозуміле, близьке»
Усім, хто вважає себе меломаном, варто хоч раз потрапити на квартирник і спробувати музику з вуст і рук інших таких же ж любителів музики.
Таня Зайвая
Давно пишеш пісні? З чого ти починала?
Це вийшло якось спонтанно, ще за шкільних років: завжди думала, що от, як виросту, буду писати альбоми. Але ніколи нікому не показувала, бо (якшо чесно, й досі) думаю, що пісні банальні і ванільні (бо пишуться зазвичай в кульмінації емоцій, а потім, коли дивишся в спокійному стані, — виглядає дуже смішно).
Згодом показала декільком друзям, сказали, що прикольно, а в Інстаграмі закидали сердечками. Не думаю, що з них вийдуть якісь світові хіти, але це допомагає у вивільненні емоцій.
Що можеш порадити людям, які тільки планують виступати на Квартирниках?
Хочу порадити ні в якому разі не переживати і насолоджуватися кожною хвилинкою квартирнику, бо дарувати людям тепло і любов за допомогою квартирника — це найкраща можливість спробувати себе на сцені з найкращою в житті підтримкою і аудиторією!
Дарина — Марина Патюк
Що тобі найбільше подобається в Квартирниках? Чому вони варті уваги?
Ооо, квартирник — це як окремий світ в КМА. І це не просто метафора для гарного текстику. Просто уявіть: маленьке приміщення, світло, люди і купа емоцій. Ти збираєшся інколи з абсолютно незнайомими людьми, з якими через музику відчуваєш одне і те саме. Ви стаєте одним цілим, поглинутим в звук та відчуття.
Другий різон — також люди, але інша частина залу — сцена! У нас такііііі неймовірно вері мач талоновиті студентки та студенти, а ми навіть не на Глієра)) Просто прийти подивитися на своїх же знайомих, їх пісні, виконання. Бо, знаєте, бути на сцені і співати — це в першу чергу ділитися якимось своїми дуже інтимними відчуттями. Не знаю як іншим, але мені важлива пісня, яку я виконую і меседж, який буде йти від мене. І це не має бути щось такє ВАУ ФІЛОСОФІЯ, просто вайбс кайфу, які я сподіваюсь глядачі також отримують.
І дуже важливо — не оцінювати виконавця, бо в першу чергу він вийшов на сцену не для того, щоб порадувати глядачів, а щоб віддати частинку себе, відкрити щось потаємне. І коли люди кажуть «ну що це за дивну пісню він/вона виконує, мені не подобається», — це боляче. Ви не мисліть в такому ключі — взагалі не думайте під час пісні. Відчувайте!
І трєтя штука — те, що всі мають змогу взяти участь в класичних КМА Квартирниках. Якщо в тебе є бажання, віддача, вміння і мінімальний талант, в якому ти впевнений або не дуже, — ти можеш стати тим транслятором гарних емоцій — виконавцем на квартосі.
Ілля Лапко
Що тобі найбільше подобається в Квартирниках? Чому їх варто відвідувати? Чому варто брати в них участь?
Квартирники — можливість проявити себе як музиканта.
Оскільки на квартирниках в НаУКМА грає дуже багато музикантів, то є чому навчитися у них, і це дуже корисно виконавців. Саме в НаУКМА я навчився багатьом речам пов‘язаним з живим виступом.
Для слухачів квартирники — це атмосферно проведений вечір. Вони приходять подивитися на своїх друзів-виконавців, або просто послухати живу музику. Люди завжди підспівують, танцюють.
Тому дуже раджу відвідувати квартирники як виконавцем, так і слухачем.
Що можеш порадити людям, які тільки планують виступати на Квартирниках?
Виконувати музику — весело, а не страшно. Тому не слід боятись виступати. Але не забувайте, що якісний виступ — це теж робота.
Фактично всі Квартирники мають різну тематику, проте за сутністю більш чи менш однакові.
Однак, цього року відбулося три Квартирники, які дещо відрізнялася за форматом. Про кожний з них Вісник вже писав, проте ще раз зробимо їх короткий огляд для наших старих і нових читачів.
Перший — так званий “Підмогильник”. Він був особливим тому, що його організовували Buddy НаУКМА і тому, що замість того, щоб просто сидіти люди мали можливість танцювати завдяки організованому танцполу.
Не знаю, хто вигадав, що можна не просто сидіти, а танцювати на квартирнику, але йому (чи їй) окрема подяка! І врешті, хто цей добродій?
Все почалося близько 2 місяців тому, коли я танцювала вдома під «Dream a little dream of me». Мені спало на думку, що було б кльово її заспівати і запросити інших людей потанцювати один з одним. І все — ідея зробити квартирник такого формату засіла в моїй голові, я думала: «Блін, це буде так круто!».
З інтерв’ю з організаторкою заходу Катериною Квашницькою
Другий — квартирник для тих, хто не вміє співати “Наслухались”. Його організувала Євгенія Мелешко (ФГН, філософія — 3) в рамках конкурсу соціальних проектів для Міс НаУКМА.
Як взагалі виникла така ідея?
Це було якоїсь осінньої ночі на кухні в мене вдома. Ми як завжди з моїм другом обговорювали все на світі. Я йому допомагала писати сценарій на квартирник, який був на День Академії. Ця ідея сама якимось чином народилася в мене в голові, одразу зі слоганом («Голос тих, хто завжди слухає») і приблизною ідеєю промо. Згодом я пройшла кастинг на конкурс Міс НаУКМА, одним із завдань якого є соціальний проект. Як ви розумієте, мені навіть довго думати не довелося — я знала, що робитиму квартирник для людей, які не вміють співати. Тут була навіть справа не в тому, що я мріяла зробити саме квартирник, ні, я просто мріяла заспівати. А квартирник — це найзручніший формат, для того, щоб це зробити вперше.
Євгенія про свій захід
Третій — квартирник цілковито української музики “Made in UA”. Цей концерт справді можна назвати новаторським з ряду причин.
Вперше квартирник зіграли в холі третього поверху КМЦ, це було новим місцем з новою акустикою, а відповідно й звучанням та найголовніше — це був квартирник повністю українських пісень, де всі слухачі могли з легкістю підспівувати всі пісні без винятку, адже вони наші, українські.
Отже, як бачимо, музика займає дуже велику частину життя в Могилянці.
Я запитала у наших виконавців, яка на їхню думку роль музики в КМА.
Судячи з кількості піаніно в КМЦ, музику в КМА люблять. Постійно бачу або чую студентів, які сидять на третьому поверсі КМЦ або на сходах, в репетиційний базі КУТа або в Білому просторі та грають на гітарі чи на піаніно. Ті ж самі квартирники проводять дуже часто, тому що люди дійсно зацікавлені.
Ілля
Об‘єктивно ніякої ролі не грає. А от якщо брати кожного могилянця окремо, то музика буде одним з головних персонажів. Судячи з власного досвіду, скажу, що це той інтерес, який дуже ефективно знайомить з іншими людьми, на яких ти міг раніше не звертати уваги.
Ігор
Роль музики в КМА просто величезна, бо квартирники дають можливість відкрити в собі неймовірні можливості та емоції, і найкраще — це те, що публіка — твої друзі, які підтримують, насолоджуються, надихають і спонукають виступати ще. А для слухачів — це можливість відчути живу музику, нові емоції, підтримати своїх друзів і поринути в справжню могилянську атмосферу.
Таня
Як і в житті. Музика — це як емоційний вакуум. Протягом однієї пісні ти можеш 2–3 хв відчувати стільки емоцій, ностальгії або відрази. А потім раптом інша пісня — і ти вже маєш зовсім інші відчуття.
В КМА музика — це здатність показати себе, знайти друзів, людей, які розділяють твої музичні смаки (що іноді ріл дуже важко), можливість провести час в цьому вакуумі, а потім посидіти на КМЦ.
З приводу ролі для мене її не має, бо казати «роль» — порівнювати з іншими частинами КМА. А, як я вже сказала, музика — це окремий світ, де люди діляться собою, переживаннями, щастям — і не можливо оцінити «роль» такого заходу. Якщо академічна частина — це раціональна складова, то музика — емоційна, культурна, соціальна. Одним словом, приходьте на квартоси, тусіть, любіть, слухайте і вслухайтеся, вчіться.
Дарина — Марина
Могилянка без музики — не Могилянка. Тож, аби по справжньому відчути її на повну — просто слухай.
Вакулюк Марія
Світлини: Анастасія Трикаш
Випускники фрешам
Здоров, фрешику (чи нефрешику)! Пишу зараз цю статтю, паралельно чекаючи свого розкладу на другий рік навчання, хоча досі не можу повірити, що перший курс пролетів так швидко. Ще трохи, і половина шляху буде пройдена, а там — і повноцінне доросле життя за межами університету! Ця думка не те що би лякає, швидше змушує намагатися встигнути в Могилянці все.
До чого то я? А до того, що ми з вами — не перші, кого Альма-матер випустить з-під свого крила. Я поговорила з випускниками та випускницями КМА, поставила їм декілька запитань про навчання та попросила порадити щось важливе усім фрешикам. То що, послухаємо, чим вони горіли протягом навчання та куди життя завело їх зараз?
Оскільки Могилянка була моєю мрією з восьмого класу, то я вже на момент вступу начиталася багато про університет і особливу культуру в ньому. Перед вступом я також відвідувала підготовчі курси в Могилянці, ходила на організовані студентами екскурсії плацами. Отже невелика, але підготовка в мене уже була. Моє Могилянське життя — це про корисний академічний і життєвий досвід, прокачку скілів, здобуток дружби і любові!
Найщасливіший день в КМА… Мені здається, що кожен день у Могилянці був по-своєму щасливим і неповторно прекрасним. Коли озираєшся на всі 4 роки, кожна хвилинка у стінах Могилянки — про відчуття дому і родини.
Щодо моїх планів: наразі їду вчитися на магістратуру за кордон, але впевнена, що Могилянка назавжди в моєму серці, незалежно від країни чи кілометрів, які нас розділятимуть. І звісно, що ще не раз я обов’язково зустрінутися зі своїми друзями із фразою “побачимося під каштанами?”
Наостанок одна порада фрешам: пробувати свої сили за кожної можливості і використовувати їх на максимум. Розширюйте власну зону комфорту, робіть те, що страшно. Важка дорога завжди веде до успіху! Ніколи не зупиняйтеся і відчиняйте усі замкнені двері з ноги (я метафорично, звісно ж)!
— Єлизавета Чуркіна, випускниця соціології
В Могилянку я вступив відносно випадково, тому ніяких надзвичайних очікувань у мене не було. Але з перших днів я зрозумів, наскільки це неймовірне місце. Поділ, корпуси, кав’ярні та старовинні будівлі, викладачі, які зацікавлюють до навчання, але найбільше — це студенти і середовище.
Власне, люди — це найкраще, що я знайшов за цих 4 роки. Я був і в Братстві, і в Та Могилянка, і в СК — усюди мене оточували ті, хто розширював мій світогляд, давав нові поштовхи до звершень і розвитку. Усіх перелічити не можу, але майже кожен вплинув на мене. Або в трикутнику організацій четвертого корпусу (СК, СБ, КВІТ), або в гуртожитку чи на КМЦ під час цікавих розмов, в процесі організації десятків подій, у Львові, чи потязі на Крути. І саме люди мені багато в чому допомагали в створенні КУТа — того, що гріє душу та надихає.
Найщасливіший день у мене був після того, як ми організували наш перший квартирник (Новорічний). Коли я побачив велику кількість радісних облич після події, я був неймовірно щасливий, і це я буду пам’ятати ше довго. Найсумніший день я вже зараз не згадаю, адже був і за крок до незараху, й інші не дуже веселі моменти траплялися, але вони давали гарного стусана для того, щоб ставати кращим і не робити таких самих помилок (не отримуйте незарахів, не дуже весела штука).
Могилянці назавжди залишаються могилянцями, ми всі сковані одним ланцюгом. Хоч ми буваємо дуже різними, але є спільні риси, які одразу дозволяють знайти студента чи випускника альми, навіть в іншому місті чи країні. Плани на майбутнє? Так вийшло, що я «влетів» назад, тому ще 2 роки буду в академії. Вирішив вступити на магістратуру, щоб поглибити знання економетрики (фінанси one love), продовжити те, що почали розвивати в КУТі й зробити ще декілька проектів, які не встиг реалізувати на бакалавраті.
Порада фрешам? Ох, не втрачайте час. Якщо хочете щось зробити: краще робіть (але згідно із Законодавством України). Якщо ж серйозно, то розвиватись і вчитись можна в різних напрямках. Окрім того, що можна заглиблюватись у свою спеціальність, в КМА є купа ініціатив, до яких можна долучитись. А якщо не знайшов те, що тобі подобається, то можна завжди зробити щось своє. Наприклад, окрім музичного хабу, минулого року з’явились Гік Клуб та студія старовинного танцю «Міжсвіття». Могилянка дозволяє спробувати будь-що, тому це дуже класний плацдарм для майбутніх звершень.
І хочу передати привіт всім магістрам. Тримаймося!
— Дмитро Харченко, випускник фінансів
Мій вступ до Могилянки був доволі раптовим, тому я не встиг побудувати особливих очікувань. Може воно і на краще, бо Могилянка для мене була майже чистим аркушем. За роки навчання я зрозумів, що для мене це в будь-якому разі найкращий варіант вишу України, оскільки тут панує особлива атмосфера, і що ще важливіше — ця спільнота об’єднує дуже багато різних, талановитих яскравих і цікавих людей.
Найкраще, що зі мною трапилось, — це знайомства і спілкування саме з цими людьми. Особливо я би хотів виділити три спільноти, в яких я брав участь завдяки КМА — Конференція студентів, Shark & Co і Бадді. Усі вони дали мені класний досвід, приємні спогади і крутих друзів. Незважаючи на свій випуск, я завжди буду вважати себе членом Могилянської спільноти, оскільки академія дала мені дуже багато, і я завжди радий сюди повертатись. Станом на зараз я продовжую організовувати вечірки для студентів, тож з нетерпінням чекаю початку нового сезону, щоб познайомитись з новим поколінням фрешів. Крім того, я планую і далі відвідувати важливі для КМА свята (Фрешфест, День мого факультету, День академії тощо). Я завжди буду радий допомогти наступним поколінням могилянців, передати їм свій досвід.
Головна порада для фрешів: беріть від Могилянки все і не забувайте їй віддячувати. Академія дає вам безліч можливостей для спілкування, навчання, розвитку. Ніколи не обмежуйте себе, беріть участь в максимальній кількості всього! Ваша активна участь в житті спільноти — найкраще, що ви можете зробити для розвитку Могилянки. Ну і звісно ж не забувайте якісно відпочивати!
— Данило Крутоног, випускник маркетингу
Я всім і завжди розповідаю, що до Могилянки потрапив випадково, — просто не вступив туди, куди хотів. Але після 4 років тут я розумію, що це та сама випадковість, яка подарувала мені те якісно нове життя, яке в мене є. Найкраще, що зі мною трапилось за ці 4 роки, — це спостереження за власним розвитком. Могилянка є платформою, яку хтось використовує на повну, а хтось — аби просто зайняти свій час. За 4 роки я взяв вкрай багато. Але найголовніше, мабуть, — це величезна мережа контактів. Не просто однокурсників чи друзів по універу, а тих, які творять зміни тут і зараз. Про кожного з яких можна довго розповідати, бо вони всі яскраві особистості. Це, мабуть, те, що для мене визначає цей університет.
Я тут точно що назавжди, а особливо враховуючи, що я тепер вступив на магістратуру. Звісно університет змінюється, і часто важко стежити за новими трендами, однак я думаю, що я залишусь з Могилянкою ще дуже надовго. Складно позбутись того, що вже є частиною тебе. Та якщо це ще й те, що тобі в собі подобається.
Головна порада від мене: користуйтесь цими роками по максимуму, не просиджуйте вдома просто так. Чим шаленіший у вас буде зараз ритм, тим більше ви для себе отримаєте в майбутньому. Могилянка — це двері. Питання в тому, чи увійти, чи лишитись на килимку “Welcome”.
— Денис Гаценюк, випускник правознавства
Коли я був абітурієнтом, очікування щодо Могилянки були досить високими, бо я вважав, що вступаю на найсильніший правничий факультет в Україні. І ці очікування справдилися. Нульова толерантність до корупції, взаємоповага, свобода — це все те, за чим я йшов у Могилянку і що знайшов. А ще купа крутих людей. Мені важко виділити найщасливіший конкретний день, але, напевно, це був той момент, коли я зрозумів, що зробив правильний вибір, що я на своєму місці, серед своїх.
З Могилянкою я точно не прощаюся хоча б тому, що вже знову став студентом НаУКМА, але вже на магістерській програмі. І впевнений, що після магістерки теж не скажу прощавай, а буду максимально близько триматися цієї спільноти, бо Могилянка — це велика сім’я, а про сім’ю негарно забувати. А коли вона така чудова — тим паче.
Найголовніше, що б я порадив фрешам, то це не зациклюйтесь лише на навчанні. Так, навчання є дуже важливим елементом, але не допустіть того, щоб після закінчення університету знання, отримані на парах, були єдиним, що ви винесли з університету. Студентське життя, особливо могилянське, створює безліч можливостей для різностороннього розвитку, тож не втрачайте цю унікальну нагоду. І насолоджуйтеся цими роками, ви того варті!
Діма Деркач, випускник правознавства
— Багато хто вважає, коли вступає до Могилянки, що тут надто важко. Я не була винятком, боялась, що не витягну навантаження. Усе вийшло навпаки, навчання було не напряжним зовсім. Іншим очікуванням було, знову ж таки, як і багатьох, що, отримавши могилянський диплом, ти будеш певен у тому, що ти спеціаліст у своїй галузі, що ти отримав найцінніше — знання… На превеликий жаль, навчаючись на психології, я зрозуміла, що мої очікування не справдились. Тримаючи в руках диплом, я знала, що я соціально активна дівчина, що у мене розвинені soft skills, що я випускниця найпрестижнішого вишу країни, але точно не спеціаліст у галузі психології.
Що сталось класного за період навчання в КМА? Я вже писала про це пост на фб, але можу повторювати це вічність — найкраще, що сталось зі мною за період перебування в КМА — це Бадді! Це організація, яка робить Могилянку Могилянкою, це команда, в якій ти можеш розкритися, це можливість проявити себе. Бадді — це ті люди, які приймають фрешиків в КМА і показують, що наш університет — це дійсно величезна сім’я!
Чесно кажучи, найсумніший день пов’язаний з бадді також. День, коли я зрозуміла, що я більше не частина цієї команди. Хоча бадді один раз — бадді назавжди, але я лишила велику частину свого серця в цій організації. Я була бадді всі три роки, і було дійсно болісно усвідомлювати відхід від баддівських справ.
Найщасливіших днів, певно, було два — це посвята та випуск. На посвяті усвідомлюєш, що ти став частиною найкращого університету країни. Я, так-так, Я ЧАСТИНА КМА. Це неймовірно! А через чотири роки тиснути руку деканці, підкидати бонет та зрозуміти, що я успішно ЗАКІНЧИЛА найкращий виш країни. Це неймовірно (2)!!!
З могилянського гніздечка я вилетіла зовсім ненадовго, бо вступила на магістратуру в рідну КМА. Адже, дійсно, один раз могилянець — назавжди могилянець. Не розглядала інших вишів взагалі. Могилянка в серці навіки. І це не далекі, пусті слова. Це те, наскільки наш університет став близьким мені за 4 роки. Тому моє найближче майбутнє — це магістратура, ну і робота, звичайно.
Моя порада фрешам одна, але дуже важлива: take it easy! До Могилянки я навчалась в коледжі і витратила дуже багато нервів, сил та здоров`я на навчання. В Могилянці вже сприймала все трошки легше і всім раджу. Будьте відповідальні, цікавтесь, але не шкодьте своєму здоров’ю!
Чи хочу передати «привіт»? Ні, лише дякую. Дякую батькам за кожне слово та кожну дію, що привела мене туди, де я зараз є!
— Лідія Єлістратова, випускниця психології
А я хочу щиро подякувати усім випускникам, які погодилися поділитися з нами своїми історіями та думками.
Ну що, першокурсники? Готові стати частиною нашої могилянської родини? Дитинство закінчилося, але веселощі — точно ні! Тому починайте кайфувати і використовуйте все, що приносить вам доля.
Побачимося!
Ольга Гунявая
© Спудейський вісник, 2019
