TEDxNaUKMA. Спудейський вісник №25 (07.07.21)
Як гуртувався TEDxNaUKMA?
▼
Ever since United Kingdom
▼
Хто чув, хто не чув, як Вісник на Говерлі був
▼
Останнє вдячности слово
Переднє слово
Привіт!
Ви розгорнули останній випуск у цьому сезоні, а також 100–й випуск за всю історію Спудейського! Поки ви читаєте, наша команда вже святкує і готується до короткого відпочинку, щоби сонечко знову й знову сходило над бурсою.
У цьому випуску спілкуємось із творцями могилянського TEDx, ділимось думками пов’язаними із мобільністю у Британії, а також розповідаємо про травневі пригоди нашої команди у Карпатах.
Усім сонечка й гарного літнього відпочинку. Дякуємо, що ви з нами, далі неодмінно буде.
Любимо вас ❤️
Як гуртувався TEDxNaUKMA?
Після того, як ви послухали 20 питань від Бадді, ви вже явно сформували своє уявлення про захід та вже точно знаєте, що такий має відбутися. Проте чи знаєте ви «кухню» проєкту й те, як всі ці наші прекрасні могилянці змогли організувати прекрасне? Зараз розповімо.
Спочатку ми поговоримо із Іваном Горовським, який став співорганізатором TEDу в нас, та дізнаємося історію його шляху.
Як виникла ідея зробити TEDx в Могилянці? Ну тут дві мотивації. Одна — це моя особиста, це моя любов до цього формату, моя внутрішня мрія зробити TEDx івент. А друга мотивація — це могилянський контекст. Сьогодні це роз’єднаність спільноти, я не відчував об’єднувальні фактори. У цей же час ми перейшли на карантин, і дуже мало було активностей, які б давали відчути студентське життя, та й загалом спільнота відчувалася як більш пасивна, аніж активна. Не було відчуття, що є якісь проривні ідеї в спільноті, круті проєкти. Тому захотілося створити щось для спільноти (коли я кажу спільнота, то маю на увазі і студентів, і викладачів, і випускників, і про співробітників) те, що допоможе відчути цю славетну єдність спільноти, про яку всі говорять.
Для мене TEDxNaUKMA стане першим кроком у цьому напрямку. Я чітко розумів, що це не буде вирішення проблеми, але це буде перший крок до цього, що він може показати, що в спільноті є проактивні учасники, що в спільноті є круті ідеї, навколо яких можна об’єднуватися. Тому, коли я почав досліджувати, як податися, то звернувся по допомогу до Влада Грєзіна, ліцензіата TEDxKYIV, з Катьою Молнар, з якою ми сьогодні в команді, і яка тоді хотіла подаватися теж на ліцензію. І ми об’єднали зусилля та подалися разом. Але вперше нам відмовили, проте дали дуже крутий розгорнутий фідбек, де сказали, що їм не сподобалося, що потрібно покращити. І з другого разу в нас вийшло! Власне, почали підготовку до заходу. Спершу почали набирати команду, яка була сформована десь взимку, тоді й почали роботу.
Тема заходу — це була твоя ідея. Чому це неоднозначність?
Просто для себе на той момент я досліджував концепцію світу VUCA. Це абревіатура, що позначає нестабільний, невизначений, складний, мінливий світ. У цій концепції для мене найцікавішим було саме поняття неоднозначности, тому що, мені здавалося, що наше подання припадало на початок пандемії. Тому те, як трансформувалися наше життя, наша рутина, наші щоденні ритуали, якісь процеси в житті, здавалося дуже неоднозначним. Тому ми хочемо ідеями дати однозначність або пояснити природу неоднозначности і те, як з нею працювати. Мені не хотілося, щоб наший TEDx звучав як «Вставай завтра і роби!», не хотілося абстрактно-мотиваційного, а хотілося ідей, що зможуть надати розуміння, як працювати з неоднозначністю з різних сторін: науки, психології, здоров’я. Мені здається, що нам вдалося, але подивимося, коли пройде захід.
У твої обов’язки входило знаходити партнерів та контактувати з ними. Розкажи як це було й чи були якісь підводні камені.
Ми івент, що направлений на спільноту, ми хочемо залучити саме спільноту. Тому для мене було важливим, аби партнери, що дадуть нам гроші, не були абстрактними, а нам мовляв байдуже, чим вони займаються, а щоб це були компанії/бізнеси/фонди, що мають глибинний зв’язок із Могилянкою. Чи то там засновники могилянці, чи то вони вже були залучені до спільноти і якось їй допомагали. Нашими партнерами є благодійний фонд «Повір у себе», який вже протягом тривалого часу підтримує Могилянку. Другим партнером стала юридична компанія «Василь Кисіль та партнери», де керівник є нашим випускником. Агенція, що робила нам айдентику, теж мала очільником випускника Могилянки. І проджект-менеджер наш теж випускник, тому тут супер багато різних глибинних зв’язків.
Розповім і про инших наших партнерів, бо варто зазначити всіх: це “Товариство судових дебатів НаУКМА” (Сергій Пєтухов, від імені якого один випускник дав нам ресурси на рекламу у фейсбуц)і. А також Студентська Колеґія, яка надала ресурс на зйомки.
Підводні камені? Тут найважливіше було у розмові з партнером пояснити, що ми об’єктивно їм мало що могли запропонувати. Варто було акцентувати увагу на тому, що вони будуть залучені в спільноту, яку вони підтримають своїми діями. Найбільший виклик — це показати, що їхня допомога може стати інструментом впливу на спільноту і можливістю долучитися до її розвитку.
Історію про партнерів доповнює Катя Воробей:
Коли ми на початку кинули заклик для пошуку партнерів, то ми знайшли Сергія Пєтухова, випускника права Могилянки, який активно втручається в студентське життя. Тому ми йому написали, переговорили, а Сергій вирішив зробити пост у фейсбуці, де він питав, чи варто вкладати гроші у цей проєкт. Там ми найшли пані Ірину Іванченко, яка із фондом «Повір у себе» стала нашим ключовим партнером. Вона нам дуже допомогла у фінансуванні зйомок. Хоча була й опозиційна думка. Там була одна пані, яка розповідала, що краще б зайнялися музеєм університету, а не вкладатися у студентські ініціативи. Нам тоді це дуже відгукнулося у певний момент. Бо наший захід — це не просто об’єднати спільноту й долучити до традиції TEDx в університетах, як це в Кембриджі, Оксфорді, Єлі. А також можливість показати наші маловідомі місця. Й музей КМА нам дуже в цьому допоміг.
Перед тим як говорити про спікерів, і те як формувався концепт заходу, до якого залишилось два дні, варто поговорити про, перефразовуючи наступну героїню, інструмент, завдяки якому це все стало можливо — про гроші. Отже, тепер декілька запитань до Олі Іващенко:
Як ти потрапила в команду й чим займаєшся в ній?
Я потрапила як і всі: заповнила анкету за декілька днів і надіслала. Подавалася на фінансову менеджерку, тому зараз нею і є. Отже, я роблю бюджет, який потім показується партнерам. Головне тут — це стисло і прозоро показати, яка сума на що йде, щоб не виникали питання. Наприклад, платити доводиться поштучно чи позмінно — і це різні схеми, які варто зрозуміло прописати. Мінімум слів і максимум інформації — дивишся, і тобі все зрозуміло.
Моя робота дуже внутрішня. Якщо ми візьмемо Землю, то я знаю саме ядро. Я знаю, скільки потрібно грошей на це. Гроші, з якими я працюю — це інструмент. Фінансова частина — це закулісся. Я люблю робити свої справи так, щоб мене при цьому не висвітлювали. За мене мають говорити мої справи. Мені не обов’язково бути скрізь, мені головне, щоб мої справи були скрізь.
З чого формується бюджет, що туди входить?
У нас є людина, яка займається партнерами — це Ваня Горовський, він ще і ліцензіат. Він шукав людей, які будуть мати бажання фінансувати цей проєкт. Для того, щоб вони надали кошти, потрібен був бюджет — я його формувала, щоб ми прийшли до партнерів із точною сумою. А вони вже кажуть, яку статтю витрат готові профінансувати. Ти ж не можеш просто прийти і попросити: «дайте скільки можете»? Ні, всі має бути чітко.
Сам бюджет команда формує разом. Наприклад, я не дуже знаю, які саме потрібні камери чи який звук для зйомки, але я знаю скільки це все коштує. Тому я спілкуюся з людиною, що відповідає за зйомки, ми формуємо список, що нам потрібно. Після приблизного формування ми намагаємося максимально оптимізувати бюджет. Звичайно, можна жити на широку ногу й хотіти 200–250 тисяч гривень, але наскільки реально знайти таке фінансування? Це цікаве питання.
Після того, як нам на пальцях пояснили (кореспондент просто гуманітарій, який далекий від грошей, тому пояснювати доводилося дійсно так, дякую Олі за терпіння в роз’ясненні) не тільки де беруться гроші, а й що з ними відбувається, ми можемо перейти до спікерів та самих спічів. Цим займаються дві Каті — Молнар і Воробей, які себе називали Мо і Во. Тому й питання у нас частково будуть перехресні.
Як ти потрапила в команду?
Катя Во. Ваня попросив мене поширити формочку, де вони збирали команду. А потім сказав, щоб я заповнила. І я заповнила. (сміється). Насмілюся висловити теорію, що кожен уалівець хоче вступити в Могилянку й зробити TEDx в ній. Спочатку я мала бути менеджеркою заходу, проте пандемія внесла свої правки. Ми вирішили робити захід онлайн, тому опція організовувати фізичний захід відпала. У цей час з команди пішла Юля Григорук, яка була координаторкою програми, і на її місце стала я. Але, насправді, у нас у команді атмосфера стартапу: ми поділили основні напрямки нашої діяльности, а з усім иншим ми на підхваті, наприклад, SMM, контролювати, що хороший текст, а що не дуже хороший текст, підбирання тренерів тощо.
Катя Мо. Ваня окремо заповнював ліцензію і я з Юльою окремо заповнювали ліцензію. Потім я написала організатору TEDxKYIV, щоб уточнити деталі. І він сказав, що в Могилянців є Ваня Горовський, який теж заповнює ліцензію. Таким чином ми вирішили об’єднати наші зусилля і тепер Ваня є як ліцензіат, а як як співліцензіат. Юля згодом пішла з команди.
Ти кураторка програми. Що входить у твої обов’язки?
Катя Во. Моя робота полягала в тому, щоб створити програму, яка буде виглядати органічно. Контентне наповнення, набір тренерів, перформерів. Це все наша справа.
Катя Мо. З Катьою у нас розподілені обов’язки порівну. Було кілька зон відповідальности: перша — це відібрати спікерів, перформерів, після цього потрібно було з ними постійно комунікувати, підтримувати на зйомках. Зараз теж є багато мікрозадач: узгодити презентації зі спікерами, побудувати сценарій заходу, розташувати їх у логічній послідовності. Потім комунікація постпроєктна.
Як відбиралися спікери?
Катя Во. У нас було два етапи. Є категорія спікерів, яких відбирали ми, а є ті, хто номінувалися або були номіновані. У нас було більше 50-ти заявок. Ми їх проглядали, там були певні питання, де потенційні спікери мали ставити галочки пріоритетів. Зрештою, чим був більший пріоритет тим більше вони нам підходили. Центральний пріоритет для нас, як людей, які відбирали, було не те хто, а яка ідея й чи відповідає вона нашій темі. Далі виходили на зв’язок, просили їх драфти, потім їх вичитували, дивилися, чи підходить нам по темі, чи не суперечить могилянським цінностям, чи є мова ворожнечі. Потім ми бачили перед зйомкою кінцевий текст виступу, який нам вже не доводилося редагувати.
Захід у вас буде повністю онлайн чи там таки лишається офлайнова можливість?
Катя Мо. У нас є відзняті виступи й ми будемо їх транслювати у двох опціях, як онлайн і офлайн в КМЦ. На «живому» заході будуть присутні ще й самі спікери. Загалом, це все так дивно вийшло саме через карантинні умови. Адже ми бачили пандемічну ситуацію, а вона не покращувалася. Зараз вона теж незрозуміла. Неоднозначна. Тому ми робимо дві опції й онлайн це дуже гарна опція для тих, хто сидить в Здолбуневі, або Хмельницькому, або в Рожнах та де завгодно, але хоче подивитися, проте не має можливости прийти в КМЦ.
І останнім (не за значенням) у команді є простий випускник Могилянки — Трохим Бабич:
TEDx це гарна ініціатива, а я люблю займатися гарними ініціативами. Коли почала збиратися команда, то я написав Вані, що мовляв, якщо потрібна допомога з організацією сцени, то пиши. У мене ж є досвід. Тому згодом мене долучили як продюсера. Але нам довелося шукати нові шляхи для реалізації, бо через всю ці карантинну історію стало зрозуміло, що звичайний TEDx в нас не вийде. Тоді я вже почав займатися пошуком локації, створення візуальної концепції, тобто як це буде виглядати. Очевидно, тут є лепта режисерської роботи. Я продумував концепт, і як зрештою буде виглядати кадр.
Чому цей захід важливий для спільноти?
Бо тут питання, як ми себе бачимо. Ми розповідаємо, що ми спільнота ініціативних лідерів, яка веде всіх у 22 століття. То в цьому й має бути суть. TEDx — це настільки автентична ідея для Могилянки, що инакше й бути не могло. Щоб ми могли закріпляти наші цінності, про які ми говоримо, зокрема й назовні, підкріпити ділом. Для спільноти це ще й важливо вкотре об’єднатися навколо її достойних членів і подивитися, які нині є ідеї в Могилянці. Це така собі поточна точка зрізу спільноти.
Чим зрештою ці ідеї відрізняються від ідей більших спільнот. Які ідеї є виключно в Могилянці?
Катя Мо. Насправді, ті ідеї, які ми відібрали, вони відгукнуться не тільки могилянцям, але й иншим студентам, випускникам. Бо теми, що підіймає неоднозначність, є актуальні не тільки для могилянської спільноти, а загалом для нашого світу, особливо в часи пандемії. У нас немає могилянкоцентризму в темах, але всі наші спікери так чи инакше пов’язані з академією.
Що для тебе неоднозначність?
Іван. Для мене це про останні два роки (пандемія). Складність вибору. Це коли ти стоїш у пустелі й в тебе можливі всі потенційні шляхи. Але ти не можеш піти усіма шляхами, а лиш одним.
Катя Во. Це константа сьогодення. Мені здається, що це життєвий факт і те, з чим можна миритися, а можна суперечити, але неоднозначність лишається фактом буття людини. Ти постійно інтерпретуєш слова инших, але це можуть бути не їхні думки, а лише те, як ти інтерпретував чиїсь слова. Неоднозначність це те, що може бути передумовою конфлікту. Але конфлікти — це не завжди погано, вони можуть вести й до розв’язання та покращення. А ще це про динаміку, різність світоглядів.
Катя Мо. Для мене це перш за все про можливість. Я після TEDx почала все більше помічати неоднозначности в житті. Наші перші враження, наші очікування, наші поразки. Але життя давало можливість подивитися на це з другого боку, і ти починаєш розуміти, що це шанс, насправді, щось переинакшити, спробувати зробити знову.
Оля. Неоднозначність — це світ, в якому ми живемо і який ми бачимо. Ми щодня прокидаємося у неоднозначності. Світ зовсім неоднаковий, ми просто створюємо ілюзії, які допомагають тобі легше жити і розуміти світ. Але, насправді, це дуже неоднозначно.
Трохим. Це тільки у фільмах все зрозуміло: є добре і зле. А в нашому житті надати об’єктивну оцінку подіям набагато важче, бо ми не знаємо мотивацію дій. Пам’ятаєш фільм «Джокер»? От це і є про неоднозначність, бо нам завжди показують, що там Бетмен і як він став таким крутим. Але є і инші герої, тих що завжди вважали негативними, дійшли до такого життя, у них теж є своя мотивація.
Про що б була твоя розповідь на TEDxі про неоднозначність?
Іван. Я себе уявляв, до речі, як я виступав на сцені TEDx. Я думав, кожен із нашої команди це робив. Я б говорив про цінності як інструмент роботи з неоднозначістю, бо коли все неоднозначне, то на що ти можеш спиратися? Я б говорив про те, як орієнтуватися в неоднозначності. Це не про бінарність, де нуль та один, це набагато складніше, це про безліч виборів. Я б фокусувався саме на цьому на своєму виступі.
Катя Во. Я б говорила про смерть. У мене нещодавно помер тато і це було велике потрясіння для мене. Але в той же час з’явилася оця неоднозначність життя, бо десь ти терпиш втрату, багато сумуєш і думаєш про спогади, які неможливо відтворити, проте в той же час у тебе з’являються життєствердна енергія, бо життя, зрештою, продовжується. Я почала більше спілкуватися про смерть з друзями. Буквально на днях я мала розмову про те, що навіть в Україні регіонально смерть сприймається по-різному. Десь є поняття гробків, класичне поняття поїсти на кладовищі та зібрати усіх родичів, а хто переживає смерть неемоційно, у когось свої ритуали. А якщо виходити за межі України, то в деяких культурах смерть — це просто перехід в инше життя, і це сприймається як свято на рівні весілля. Зрештою, кожен фініш — це по суті старт. Саме тому я б обрала цю тему, бо навколо неї є ця неоднозначність смерти як явища. Тут є над чим подумати.
Катя Мо. Я б говорила про цю ж неоднозначність як можливість. І назвала б це як «Йти не можна стояти. Йти не можна, стояти. Йти, не можна стояти». Фішка в тому, що в житті з нами стаються дуже неоднозначні події і немає якогось правильного сприйняття їх. Тому дуже часто потрібно бути максимально гнучким. Немає умовної пігулки, що допоможе при всіх хворобах. Так і тут: є моменти, коли «йти не можна, стояти» а є коли «йти, не можна стояти». Це про те, що треба вміти сприймати події та цей невизначений та неоднозначний світ.
Оля. Неоднозначність долару (сміється). Я б, можливо, говорила про неоднозначність економічних систем. Ми живемо у неоднозначному світі. Хто сказав, що два плюс два буде чотири? Людський мозок сформований так, що не може бути неоднозначності, якщо ми не маємо відповіді на якісь питання, ми починаємо шукати пояснення, якщо цього пояснення нема, ми його придумуємо, згадайте як люди вірили в богів, що є бог сонця, вогню, але це ж просто фізичне явище. А тепер питання, наскільки правдиво пояснює світ фізика і чи це не є новою формою віри в богів, наскільки точно ми можемо довіритись математиці або ж фізиці — от це вже питання. Тому економіка для мене це можливість хоч трохи зрозуміти світ або вибудувати свою ілюзію розуміння світу. Бо економічні системи…
Вони однозначні чи неоднозначні?
Ну дивлячись, з якого боку дивитися. Це про цінність грошей. Гроші — це клаптики паперу, але люди надають їм певну цінність. Але пріоритети змінюються. Раніше люди готові були вбивати за золото, а зараз готові віддати будь-що за інформацію.
Трохим. Про некритичність сприйняття один одного. Бо я, побувавши в Нідерланадах, був надто захоплений ними і засмучений ними. У них з тобою можуть вітатися незнайомі люди просто так, а в нас, якщо таке відбудеться, то одразу підсвідомо думаєш «ШОООО?». У них можуть дивитися у вічі, бо просто цікаво, а в нас це вже початок агресії.
А в нас набагато сильніше сприймається ненависть, а не кохання. Людям куди простіше бачити, як наприклад, нинішня й колишня дружини чоловіка ненавидять один одного, аніж усвідомити, що вони можуть товаришувати й спілкуватися.
Ever since United Kingdom
«Dedicated to new beginnings and deeper meaning»
Одного вересневого вечора я прийняла рішення, навіть не давши собі часу подумати. «Мамо, а що ти думаєш про те, аби я поїхала на пів року до Великобританії, у Глазго?». Особисто для мене вирішити зробити щось таке, настільки вийти з зони комфорту — складно. Знаєте, багато хто мені казав — на Еразмус їдуть не за навчанням. Коли я писала статтю одного дня в Еспресоголіку, я водночас розмовляла зі своїм другом, поділилася з ним тим, як важко мені знайти певний баланс у всіх речах, про які хотілося б написати. Він сказав: «Напиши про життя».
Найвірогідніше, у цій статті, я б могла розповісти любим читачам Спудейського Вісника про навчання у Великобританії у всіх тих нюансах, з якими мені довелося зіткнутися. Однак я абсолютно навмисне обираю не фокусуватися на цьому. Бо як можна звести ціле маленьке життя довжиною у 5 довгих місяців лише до штудіювання підручників? Справедливо буде сказати, що взагалі вмістити все, про що хотілося б розповісти, в одну статтю абсолютно неможливо. Проте я дуже хотіла б поділитися з Вами частиною того, якою була для мене поїздка до Великобританії навесні 2021 року, до University of Glasgow за програмою академічної мобільності ERASMUS.
Пролог: КИЇВ
Дуже дивно було вперше у житті збирати чемодани у поїздку довшу за 2 тижні.
Коли я стояла посеред своєї кімнати після отримання підтвердження того, що мене взяли на мобільність, я думала, як спакуватися. Що брати? Що насправді важливе для мене, без чого я не зможу провести наступні пів року? Кінець кінцем виявляється, що мені вистачає двох невеликих чемоданів та одного рюкзаку для того аби взяти з собою своє життя в мініатюрі та перевезти його на пів року за тисячі кілометрів.
Далі отримання візи, нервове очікування, переживання про скасування мобільності, Новий Рік і нарешті 14 січня 2021 року. Холодний сніжний день, ранок, авто, аеропорт «Бориспіль» та нарешті довгі 6 годин у двох літаках.
ГЛАЗГО
У Глазго глибока ніч, таксі везе мене темними вулицями, де з бляклого світла ліхтарів виринають старовинні класичні будівлі. «Британія», — думаю я, дивлячись на них, бо вони виглядають як саме те, що я очікувала побачити тут.
У кімнаті гурто холодно — радіатор вночі не працює — і темно. Швидко розбираю чемодани, загорнувшись у ковдру та три светри і лягаю спати. У голові жодної думки. Я не пам’ятаю своїх емоцій тоді. Я була надто втомлена. Пам’ятаю, у дворі гуртожитку бігали дві лисиці і було моторошно тихо, ніби тут взагалі ніхто не живе.
Глазго — невелике місто. Я закохалася з першого погляду, коли вперше вийшла пройтися за продуктами після десятиденної обзервації.
Залиті сонцем вулиці, високі кам’яні будівлі з великими вікнами, крізь які можна розгледіти чарівні вінтажні інтер’єри. «Хто ці люди, які тут живуть?», — питаю я себе, коли бачу всередині квартир величезні мальовані полотна, роялі та антикварні меблі.
Ще одна річ, яка кидається в очі — все навколо аж надто зелене як для кінця січня.
Місто потопає у зелені: кожен парк, кожна вулиця та двір. Пізніше все це перетвориться на безкрає море рожевого та білого цвіту, коли прийде квітень.
Поки що це починає покриватися білосніжним шаром снігу, що поволі летить з неба.
Захоплення настільки сильне, що переповнює і ллється за край. Коли я вперше бачу Університет, я ледве стримуюсь аби не заплакати — це ніби справжній замок, щось з фільмів та казок.
Усе це здається якимось іншим життям. Я не планувала цього завчасно. Моє рішення їхати на Еразмус — як вскочити у вагон випадкового потяга буквально в останній момент — імпульсивне, спонтанне. Думаю, після довгого часу проведеного вдома через локдаун, поїздка на кшталт такої була мені просто необхідна.
І таким чином мій потяг виявився свого роду Гогвортс Експресом. Для мене це було ніби перегорнути певну сторінку свого життя, дати собі час, побути на самоті і подумати про дійсно велику кількість речей. Важко щось зрозуміти про себе коли навколо тебе постійно багато людей. Іноді потрібно побути в іншому середовищі аби зрозуміти, що ти хочеш та маєш робити далі.
Якщо зовсім чесно, я не можу сказати, що дуже багато концентрувалася на навчанні. Основним, що не давало мені покою, була моя курсова робота — інше хвилювало мене дуже побічно (застереження: я не кажу, що це приклад для наслідування, просто у моєму випадку ситуація була саме така з низки причин).
Справа у тому, що весь той принцип, за яким було побудоване навчання в Університеті Глазго (і загалом, наскільки я змогла зрозуміти, у більшості університетів Британії та Європи) був для мене чужим та дивним. З одного боку — тут про тебе піклуються. Твої інтереси, здоров’я ментальне та фізичне на першому плані. Якщо тобі потрібно більше часу після дедлайну — ти його отримуєш, допомога від викладача — отримуєш, не ходити на семінари — отримуєш. З іншого боку — все це розслабляє і ти взагалі не відчуваєш, що навчаєшся. Я не стверджую, що щось є поганим, а щось добрим — просто розповідаю, як це було для мене. У такому середовищі, на контрасті відчуваєш себе кращим з гіршим. Принаймні саме так я себе відчувала, потрапивши сюди після КМА та нашої системи освіти. Я відчувала себе старше багатьох інших студентів мого віку. До речі, люди у віці 19–20 років тут переважно на 1 курсі, а я ж закінчила третій.
Що я робила насправді — брала від навчання те, що було дійсно корисно та цікаво (включно з надцікавою літературою, яку нам давали) але головним чином намагалася настільки закарбувати у пам’яті кожен день, наскільки це можливо.
Я вперше була у Британії. Я вперше жила сама (мені пощастило — у квартирі на 5 людей у мне фактично увесь час не було сусідів). Я вперше почала будувати власний маленький світ — бодай навіть лише його імітацію, бо в кінці історії — я повертаюся додому. Я вперше готувала сама, вперше повністю сама розпоряджалася своїм часом. Від усього цього дуже різні емоції. Це страшно і прекрасно водночас.
Було самотньо — мені не пощастило знайти хороших друзів, з якими б я проводила багато часу. Були, звісно, люди з якими я спілкувалася, однак ми не стали близькі і бачилися доволі рідко. Іноді охоплювали неприємні відчуття: ти сидиш о 10 вечора на тихій кухні і все, чого тобі хочеться — поговорити з реальною людиною, яка б була прямо тут, навпроти. У такі моменти як ніколи починаєш цінувати можливість бачити рідних хоча б по відеозв’язку.
Однак, кінець кінцем, усвідомлюєш вже потім, коли повертаєшся, наскільки цінним був увесь той час. Усі ті години на самоті. Усі ті прогулянки старим містом, ранкові пробіжки у лісі з абсолютно магічними пейзажами, які ніби зійшли з платівки Тейлор Свіфт під назвою «folklore». Великі горнятка чаю. Кіновечори у затишній кімнаті. Маленькі подорожі до чарівних шотландських містечок. Ти просто проживаєш ці моменти. Ти споглядач та учасник життя водночас, як написав би Френсіс Скотт Фіцджеральд.
А ще з екстер’єром як у Глазго відчуваєш ніби живеш у якомусь романі чи фільмі про навчання у престижному університеті на кшталт «Таємної історії» Донни Тарт або ж «Спільноти мертвих поетів» — таке враження, що з тобою мають відбуватися якісь неймовірні напівтаємничі пригоди. Хочеться увімкнути в навушниках пісню «Young and beautiful», загорнутися у довге тепле пальто та гуляти вулицями, потім взяти смачної кави та лишитися на кілька годин у величезній університетській бібліотеці, з верхніх поверхів якої видно усе місто.
Та найдивовижніше — той факт, що у тебе є постійне, абсолютно чітке усвідомлення того, що все, що відбувається, ніколи не повториться, що ти навряд повернешся в ці місця найближчим часом. Це додає тобі свого роду сміливості та свободи. Робити те, що дійсно хочеш, фотографувати усе, що бачиш, відчувати та надихатися.
Я відсвяткувала свій 20 день народження у Британії. Це було десь далеко за межами будь-яких мрій. Аби 14 — річній мені сказали, що за 6 років вона сидітиме десь у Шотландії на березі моря, питиме вино та саме так прийматиме вітання з днем народження… Звісно, я б не повірила. Це ж просто не може бути правдою, так?
Є щось чарівне у тому, аби йти фактично в нікуди лише з одним важким рюкзаком. Ліворуч десь далеко внизу коло гострих скель та покритих яскраво зеленою травою схилів, хвилі накривають кам‘яний пляж.
Праворуч розкинувся степ — тоне у помаранчевому світлі сонця, що вже за якусь годину — дві почне поступово сідати.
Теплий вітер дарує відчуття комфорту, підхоплює кучеряве волосся та довге пальто. Навколо практично не єдиної душі. У тілі — втома, але ноги продовжують йти. Охоплює бажання все кинути, зупинитися прямо тут і зараз посеред піщаної дороги.
Єдине, що змушує йти далі — чистий ентузіазм, чисте непідробне бажання йти попри весь багаж за спиною. Бо коли маєш ціль — як би важко не було — продовжуєш йти.
Поїздка спланована буквально ще з вересня, з моменту як я вирішила, що їду на Еразмус. 12 квітня 2021 року мало бути ідеальним. Я хотіла поїхати кудись далеко, подалі від людей, на самоті. Останнє було дуже важливо. Я думаю, є такі подорожі у яких ти маєш бути сам.
Таким чином і сталося, що я відзначила свої 20 років у містечку Стоунгейвен, недалеко від міста Абердін. На морському узбережжі, поруч зі старовинною фортецею Даннотар. Це місце стало свого роду місцем сили, до якого я обов’язково ще повернуся одного дня, можливо, аби провести тут ще один день народження.
У квартирі абсолютна тиша. На вулиці мене чекають чемодани. Потрібно лише замкнути кімнату та піти. Просто піти. Не затримуватися, ні в якому разі не обертатися. Намагатися не прокручувати в голові усю ретроспективу подій, що відбулися за останні 5 місяців тут. Не вдаватися до меланхолії та, мабуть, деякого жалю над собою. Замкнути кімнату та піти. Це виявилося аж занадто складно. Виявилося, просто видихнути і швидко зачинити двері може бути насправді важко.
Останні місяці ця кімната була сповнена помаранчевого світла від вогників, якими я прикрасила увесь її периметр. На стінах висіла ціла галерея з фотографій, які я надрукувала, аби відчувати себе затишніше та тепліше — ближче до дому та близьких мені людей. На підвіконні стояли книжки та рослини. Ліжко прикрашали м’які подушки.
Пусті стіни, темно-синя університетська білизна (моя власна була теплого, гірчичного кольору, з сонцями), за вікном починається дощ — занадто темно для середини дня. Навіщо природа так? Аби було сонце, можливо, було би легше.
Водій Убера ледве підіймає мої валізи. 15 хвилин і я на вокзалі. Вже в авто мене накривають почуття. Я намагалася не плакати, поки була у гурто. Це здавалося дурницею. Чому мені плакати? Бо ж, мабуть, плачуть ті, що нещасні, хіба ні? Ні. Плачуть люди. Просто тому, що вони люди. Просто тому, що відпускати якісь речі може бути дуже важко. Особливо якщо це було важливо.
Далі мене чекали 4 дні у Лондоні. Полишаючи Глазго, я відчувала, ніби назавжди полишаю дім, хоча й дуже хотіла поскоріше повернутися до своєї справжньої домівки. Частинка мого серця назавжди знайшла своє місце у прекрасному затишному куточку Шотландії. Спогади про час в Глазго назавжди лишаться живими та яскравими у моїй пам’яті. В останній день у Лондоні я кину у ставок у Гайд парку монетку і загадаю бажання. Думаю, Ви майже напевне можете здогадатися яке.
Епілог: ЛОНДОН
Історія поїздки до Лондона — це історія про Могилянку, небажання витрачати 100£ аби зробити тест на коронавірус та надію зустріти Гаррі Стайлза. Справа у тому, що мені дуже пощастило, адже моя хороша подруга, що раніше навчалася у КМА, тепер навчається поблизу Лондона і погодилася прийняти мене у себе спершу на три дні. Однак вийшло що я побувала у неї двічі. Перший візит був запланований ще з осені.
Другий стався через те, що тест на коронавірус у Британії — дуже дороге задоволення, однак, якщо летіти без пересадок, його можна не робити. Таким чином я опинилася у Лондоні вдруге за 4 дні до того, як мала повертатися до Києва.
Усе життя я прожила у столиці. Київ — безумовно велике місто. Навіть у порівнянні з тим же Глазго він здається непомірно величезним (останнє насправді дуже невелике місто — його можна обійти за день). Коли я їхала до Лондона, я особливо не думала про те, що для мене буде чимось дивовижним потрапити до мегаполісу.
Однак, може і прозвучить трохи дивно, перша думка після вечірньої прогулянки у лондонському Сіті була: «Я в житті не бачила таку кількість настільки високих будівель».
Смішно та й годі, але перше враження від Лондону було дуже дивним і розмитим. Можливо, через втому після ранкової поїздки до Брайтону (на ногах з 4 ранку), можливо, дійсно через те, що для мене все було дуже новим та незвичним.
Тим не менш, за період моєї мобільності поїздка до Лондону — окрема достатньо велика глава, в кінці якої лишився дуже чіткий висновок: я хотіла б не просто сюди повернутися — я б хотіла тут лишитися надовго. Це місто, разом із Глазго, однозначно завоювало значущу частинку мого серця.
Лондон різний — гучний та яскравий. Це столиця. Це величезний бізнес центр. Місто студентів та банкірів. Місто музики та мистецтва. Тут поряд з хмарочосами влаштувалися затишні спокійні райони на кшталт Ноттінг Гіллу, а також голосні райони — центри нічого життя Сохо та Шорідіч. Лондон — місто ярмарок з вуличною їжею і вінтажним одягом та водночас дорогих ресторанів де вечорами можна зустріти відомих співаків та акторів.
Для мене Лондон був картинкою з фільмів та серіалів, яка нарешті стала реальною. Потрапити сюди було однією з моїх великих мрій і, мабуть, те, що я відчувала вперше в’їжджаючи до міста на потязі, це саме те, що відчуваєш, коли здійснюється заповітна мрія. Якась дивна ейфорія та передчуття чогось колосального. Ніби попереду — величезна пригода і часу ціла вічність.
Лондон відчувався зовсім не так як Глазго. Лондон відчувався швидким, ніби спалах, ніби єдина яскрава емоція, ніби величезне свято. Вже не потрібно було турбуватися про навчання. Мобільність була фактично позаду і лишалися лічені дні до того, як потрібно було повертатися додому. Від цього кожна година ставала ще ціннішою. А враховуючи те, що тепер поряд був хтось дуже близький — все ставало ще краще.
Теплий сонячний день у Брайтоні зі спробою купатися у морі, яке виявилося абсолютно льодяним. Музика на пляжі, сіль на обличчі та волоссі.
Довжелезна прогулянка Лондоном, коли було пройдено близько 40 тисяч кроків. Панорама дощового міста з вершини хмарочоса. Вечеря в маленькому італійському ресторані в Сохо та поїдання десертів майже об 11 ночі.
Прогулянка у Кенсінгтон Гарденс теплим літнім вечором. Апероль у затишному пабі. Пікнік у Гайд парку. Поїздка на велосипеді через самий центр міста. Сніданок рано вранці у найвищому хмарочосі Лондона — Шард.
Знаєте, моя плівкова камера, яка справно працювала багато років, зламалася саме в останній мій день у Лондоні. Мабуть, це означало, що настав момент прощатися з цим місцем. Дійсно, в той день я відчувала, що і справді зроблено і побачено все, що хотілося. А все, що не встиглося — обов’язково буде наступного разу, який, хочеться вірити, буде дуже й дуже скоро.
Лондон був ідеальним завершенням цих абсолютно прекрасних, феєричних, важливих півроку. Дійсно такий собі епілог до цієї глави мого життя. Далі — краще. Далі — більше. А ця поїздка на Еразмус загалом стала для мене справжнім новим початком і надихнула мене на дуже багато речей. Я абсолютно не пожалкувала про те, що прийняла рішення подати документи на мобільність. Кожна секунда у Великобританії на сто відсотків вартувала цього.
Якщо ви ще досі сумнівалися чи вартий Еразмус того, аби подаватися — однозначно так. Головне — не забувайте про те, що яким буде ваш особистий досвід, залежить фактично лише від вас. Це шанс отримати абсолютно неймовірні пів року за кордоном, знайти знайомства та побачити дивовижні місця. Головне не боятися та бути відкритим до усього навколо. Так що на завершення лишається сказати лише одне: Carpe diem та удачі усім, у кого цей дивовижний досвід ще попереду🧡
Хто чув, хто не чув, як Вісник на Говерлі був
Стається це все спонтанно, у потоці десятків чатів і тисяч невідомих повідомлень за ніч, що на ранок складно розібрати, чи то був жарт, чи ми справді піднімаємось на Говерлу. Цього разу історія зазнала успіху, СВ таки пішов…
Розуміємо, що зараз навчання, але хто згадає про пари за якийсь час? А ось спогади із підйому зі своїми на вершину України справді закарбуються. Планували довго, бо лічені з нас підіймались у гори чи м’яко кажучи мали достатній рівень підготовки для цього, але наперед скажу, що піднялись і вижили всі.
Уже прокинувшись у поїзді, з самого рання погляди зосереджені на природі й місцині за вікнами. Хтось усерйоз чи подумки рахує кількість церков, що були в полі зору, хтось споглядає за красою териконів і зелені, річок Закарпаття, це притягає. Поволі, крізь тунелі та запахи солярки ми прямували до місця призначення. Позаду лишається Коломия, Яремче й зрештою поволі прибуваємо до Ворохти. Із просоння не розумієш, куди йдеш, але це не важливо, коли ти бачиш довкола гори. Зійшовши з потяга, ти заспокоюєшся, бо страшна 16-ти годинна дорога позаду, й природа тут, і водночас не приховуєш перестороги, адже невідомі пригоди ще тільки попереду.
Ви ніколи б не могли подумати, але житло ми обирали, зважаючи на колоритне мовлення господаря та наявність у нього дитини, не тому, що це було нашим пунктиком, а просто він здався нам дуже милим, власне пан Ігор таким і був насправді. Спудейство окупувало цілий будинок, чим перетворило його на власну фортецю на найближчий тиждень. Будь-яка спільна поїздка не проходить без годин розмов, спільних посиденьок над чимось, вирішенням різних справ і такого всякого, це гуртує, стає дуже домашнім і наче, а може й справді якось по-сімейному.
Місцевість тут розкішна, слова підбирати слід обережно. Аби це зрозуміти, достатньо вже дивитись із вікна поїзда й намічати потенційний план прогулянки найближчими околицями. Тут чудово все: низькі старенькі будиночки з особливим для цієї місцевості тисненням й різьбленням по деревині й металу, це галявини, цілі галявини із зеленою травою, де тобі хочеться просто бігати, товктися і роботи все, що завгодно, бо ж спокійно й ви наче на відпочинку, якщо не брати до уваги розпал триместру.
Ось так мандруєш туди-сюди й натрапляєш на чиїсь володіння, зустрічаєш тварин, що стають твоїми друзями на цю вандрівку. Саме так, ми зустріли впродовж усієї подорожі аж чотирьох песиків, котрі ставали нашими «дружками» й залюбки супроводжували куди б ми не чимчикували. Ти можеш заблукати, натрапивши у глухий кут, чути крики твоїх, що там небезпечно, краще не лізти, бо можна зірватись і провалитись кудись, але так само ти можеш наважитись й спуститись вниз, до Прута, помочити нозі та зробити знимки на березі річки.
А глядеш догори — і бачиш старий, але досі діючий віадук, куди так і кортить піднятись, навіть розуміючи, що будь-якої миті там проїде поїзд, але він тобі просто посигналить й промчить далі з розумінням того, що ми не місцеві й вражені красою, бо довкола нас завжди гори, що зачаровують.
А як ми на Говерлу ходили? Усе дуже просто, заїхали, а далі лишень 4 години підіймались, просто ж, правда. Насправді хто зна, як би ми це зробили пішки, але круту кам’яну дорогу всюди супроводжує стрімка ріка, десь високо бере свій початок Прут, довкола ліс,і тільки автобусик із туристами, що з широко розплющеними очима їдуть далі, щоб підкорювати її.
Так нас зустрічав Карпатський національний парк. Ще десь далеко на шляху ми розглядали вершину, бачачи сніг там, не вірили, що нам туди; думали, що ми помремо, бо це вже якісь Гімалаї, а ми ж до такого не готові. Та й справді, в середині травня ти до такого вже не готуєшся, але сніг був, і ми бачили його чимало в лісі на шляху сюди.
Відправною точкою стала туристична база «Заросляк», тут усі підготовлені й такі авантюристи-аматори, як ми, обирають свій шлях догори. На початку ми всі обзавелись палицями, що покоління підкорювачів бережно передають тут у спадок одне одному. Ми рушили!
Узагалі тут є чотири маршрути із різним рівнем складності: найдраматичнішим виглядає червоний: він просто з одного підніжжя гори до протилежного прямо пересікаючи, але ми для себе розглянули два інших: зелений, що трошки відходячи в лісок веде нас через Говерляну до місця призначення, і синій - стрімкий для нашого швидкого спуску. Тож ми рушили, вперед через високий корчуватий ліс, колючі кущі та діючі повноводні струмочки, що несуть талу воду донизу. Тут ти розумієш, наскільки природа чиста від самого початку і наскільки вона взмозі самоочищатись від сезону до сезону. Так само тут ти знову і жартома і з острахом знаходиш сніг, чимало снігу, й він весь час трапляється на шляху. Погода забезпечує тебе всім необхідним для справжнього підкорення вершини: вітром і одночасно сонцем в обличчя, снігом і просто вологою землею, тут тобі може бути жарко, й ти надягаєш шорти, або навпаки загортаєшся у найтепліше.
Готуватися тут слід до всього. На підніжжі Говерли на привал ми згаяли добру годину, бо треба було підживитись, відпочити й наробити світлин на роки вперед і для схожих аватарок у всіх, це вже наче головним у наших поїздках стає.
Вершина Говерли хоч і виглядає такою неприступною здалеку чи навіть на половині шляху, далі вона стає рідною і просто запрошує тебе дертись у височінь ще і ще, трошки вище карабкаючись через сніжок та тримаючись за корчі, щоб не впасти. І ти нарешті там! Це найважливіше!! Ти досягаєш вершини — і вона стає твоєю, спокійно дає насолоду краєвидом, відчуттям власного задоволення та втіхи з того, що вдалося!!!
Куди не повернеш голову — вигляд на сусідні гори, а, оглядаючись донизу, не з першого разу усвідомлюєш, звідки ти прийшов, бо все немовби потонуло в гущині лісу. Говерла в такий період теж засніжена, теж приманює туристів і така ж нездоланна, бо приймає тільки тих, хто готовий наважитись…
Це справді так, бо навіть, якщо був страх, чи вдасться піднятись, то тут він уже минає, тобі спокійно й попри сильний холодний вітер — тепло. Як ми спускались, а точніше з’їжджали справжнім сніжним трампліном, це ще додуматись треба було, але ми насміялись, намокли й просто отримали ще більше насолоди.
А так дорога назад нагадувала відеогру, де тобі в ролі умовного Маріо доводилось стрибати з камінця на інший, щоби зійти до низу, а інколи й шукати щось невідоме через кущі, бо вода змила дорогу.
А ще ми в дощ з’їздили до Верховини. Очікуючи невідомого автобуса у невідомий час у компанії жіночок, що їхали на «ГавЄрлу» й чекали тут уже цілу «гадІну», ми все ж за кілька годин, але дістались туди.
Це спонтанна поїздка, але вона була варта того, щоб побувати в місцині, де колись Сергій Параджанов знімав легендарні «Тіні забутих предків», до речі, тут є його хатина-музей, повна різноманітних знімків та ескізів до фільму, а також речей автентичного побуту гуцулів.
Ще більше справжньої Гуцульщини вдалось відчути на сироварні, де мила пані показала, як добувається сир і розповіла просто все про різні боки життя та побуту цих українців. Тут, у квадратній майже крихітній для нас хатині, вдалось і на трембіті спробувати пограти й на дримбі навчитись.
Такий тиждень із підйомом на Говерлу якраз те, що потрібно було цьому травню. Так, був розвиток подій, щоб захищати курсову під час підйому чи проходити практику в Майнкрафті, але все сталось краще, бо було зі своїми. Назад у поїзді хтось читав Іздрика, хтось хропів, хтось дивився Параджанова, а хтось намагався заснути, але всі думками були іще там, на Говерлі.
Такою видалась наша перша поїздка у гори.
Ця стаття схожа на якісь спогади, що видаються нелогічними, звісно, вони такими й будуть, але ми їх закарбовуємо у тексті.
А як ви думаєте, що буде далі? Правильно, підемо ще далі, нам так сподобались гори, що ми піднімемось на Піп-Іван наступного місяця.
Останнє вдячности слово
Ось працюєш майже два роки головним редактором і тільки зараз починаєш розуміти скільки всього було зроблено. Скільки інтерв’ю взяли, скільки текстів вичитали, редагували й редагували, скільки статей написали, скільки фото зробили, нарад провели, а безсонних годин вночі із обговореннями…
Ми видаємо сьогодні 25-й випуск, якщо рахувати від початку 2021 року та 100-й, якщо брати за всю історію Спудейського вісника. Це не тільки моя заслуга, подякуємо ще й Аріні Кравченко, що була головною редакторкою до кінця 2019 й по суті запустила наше видання.
Це був неймовірний час, що ми провели разом у роботі, пригодах і навчанні, тому дорогі сонечки, я хочу подякувати кожній та кожному за цей час.
Дякую, що знаходили сили в собі й писали матеріали, приходили на зустрічі, продукували ідеї, радили та сварили, все це допомогло нам стати самими собою. Стати «Спудейським вісником» із істинним спудейським духом, запалом у вигляді божевільної команди та моря ініціатив, горнятка чогось гарячого та балачок на сходах КМЦ чи о 1 ночі в мережі.
Невимовно вдячний Глібу Кузьменку за довіру й дозвіл втілювати все.
Також особливо хочу подякувати пані Владиславі Осьмак, котра постійно нас підтримує починаючи від порад, коментарів і завершуючи тим, що просто є поруч у складні моменти. Це найцінніше.
А ще ми дякуємо нашим читачкам та читачам: спудеям, викладачам, випускникам, батькам. Ваша підтримка відчувається кожним прочитанням та вподобайками.
Як я вже сказав, наша редакція іде на заслужений відпочинок. Готуємо до осені багато цікавого, ба навіть активну програму на період приймальної комісії, тож побачимось.
Ми не кажемо до побачення, а говоримо до зустрічі.
Дякую всім і за все.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
