TheFreshFest. Спудейський вісник №18 (28.09.20)
Лімітована версія — The Fresh Fest 2020
▼
Голос могилянців: слідами podkmast’ерів
▼Per aspera ad astra або як я потрапила в Могилу
▼
Летс гоу, фрешики?▼
Чому саме Могилянка, а не Шева?
▼
Ілюзіон: 100 метрів
Лімітована версія — The Fresh Fest 2020
Цьогорічний Фреш Фест укотре доводить, що могилянці готові адаптуватися до будь-яких викликів долі чи незгод, адже знайомство першокурсників з могилянською спільнотою відбувалося в абсолютно новому та інтерактивному форматі. Головною метою організаторів було зробити його емоційним та соціально важливим в плані комунікації, щоб фреші мали змогу не тільки стати частиною спільноти, але й пройнятися її атмосферою.
Неодмінно, таке масштабне та відповідальне дійство в онлайн режимі потребує неабиякої підготовки, про це з нами ділиться одна з організаторок фесту Марина Пасько, хімія-4:
Майже всі організаційні моменти, як і сам фест, проходили онлайн. Існував певний концепт — ідея теоретичної реалізації інтерактиву. Проте кожен відділ сам для себе вирішував яким чином втілювати активності. Ми намагались адаптувати вже існуючі з року в рік локації: листи в майбутнє, мем-локацію, ігри, презентації СО тощо. Знаєте, це був саме той випадок, коли все пішло по плану: бот працював, Ютуб не блоканув трансляцію Карантинника. Перші десять хвилин до боту зайшло 660 людей, 195 людей пройшло квест. Для всієї нашої команди це був дуже незвичний досвід, але сподіваємося, що цьогорічний фест був дійсно особливий та унікальний.
Показати свої таланти та творчі обдарування першокурсники могли на Карантиннику. Щоб взяти в ньому участь необхідно було зняти відео на хвилину і показати в ньому будь-який вияв власної творчості, наприклад, стендап, картину, пісню, танець тощо. Безпосередньо про реалізацію дійства нам розповіла Дарина-Марина Патюк, соціологія-3:
У нас було два етапи: перший — це показ всіх учасників в Інстаграм і потім вже частину з них ми транслювали в Ютубі. Боялися, що це може бути занадто довго і нецікаво, адже робили це в перший раз. Я вважаю, що вона завершилася успіхом: ми отримали багато позитивних коментарів. Умене була дуже хороша команда Бадді для Карантинника. Ми отримали більше півсотні заявок і насправді не розраховували на такий великий попит, але ми дуже позитивно здивовані з цього приводу.
Таку велику кількість локацій необхідно було логічно поєднати, для цього був створений спеціальний бот.
Квест був реалізований у боті. Під час квесту учасники отримували певні завдання, які відсилали на інші локації для пошуку відповідей, а згодом їх потрібно було ввести в боті. Також була можливість взяти участь у крослетерінгу, відправивши боту свої дані та згодом отримати дані рандомно обраної людини, якій ти писатимеш паперового листа — ділиться з нами творець бота, Дмитро Жорник, ІПЗ-2.
І заключною ланкою в розважальній програмі Фесту 2020 було проведення різноманітних ігор в Діскорді, таких як «Майнкрафт», «Крокодил», «Мафія», «Jackbox», «Keep Talking and Nobody Explodes». Та найбільшою популярністю користувалась гра «Jackbox», у якій іноді навіть не вистачало місць. Там треба жартувати, а у нас кожен другий в КМА — ще той жартівник! Відповідала за проведення ігор та їх організацію Анастасія Вуж, ФГН-3, яка поділилася з нами своїми очікуваннями:
Спрогнозувати скільки людей буде на кожній грі та на локації взагалі було досить важко, тому що такий формат проведення Фреш Фесту відбувається уперше. Я модерувала «Майнкрафт», у нас в середньому шість-сім людей одночасно було, ми будували новий гурто на Позняках. Але, наприклад, на «Крокодил» взагалі ніхто не зайшов, на жаль. Також досить часто фреші зависали в загальному голосовому чаті з символічною назвою КМЦ. У Мафії у нас настільки дійшов технічний прогрес, що “вночі” там грала джазова музика з боту, який ми додали на сервер. Нашу локацію я вважаю дуже успішною , бо майже всі ігри закінчувалися запитаннями фрешів “А ми будемо в це грати ще?” … And I think that`s beautiful!
Ну і звісно, цікаво було би дізнатися враження та емоції фрешів, для яких такий досвід фесту в онлайн-режимі був уперше. Так, поділилась своїм досвідом Насіба Бобієва, ФГН-1:
- Мені здається, що, незважаючи на режим онлайн, нашим Бадді вдалося зробити для нас дуже цікаву гру, у процесі якої ми згуртувались як команда. Дізнались багато нового про Могилянку завдяки квесту і посміялися над університетськими мемами.
Григорій Будний, ФПрН-1:
- ФрешФест відбувся хоч і дистанційно, але весело. Найбільше мені сподобалося пограти в різні ігри. Також Карантинник, який відбувся в рамках фесту, був дуже крутою ідеєю. Я відчув, що наші Бадді зі всіх сил старалися, щоб улаштувати нам прекрасний вечір, і їм це вдалося!
Гліб Осіпович, ФГН-1:
- Ідея із онлайн-фестом була чудова, але не вистачало людей. Наприклад, було лише 3 активних гри в Діскорді, 2 з них лише періодично. Квест, меми тощо були реалізовано ідеально. Незважаючи на проблеми, все було дуже круто.
Така яскрава, емоційна та захоплююча подія, як ФрешФест 2020 лише доводить, що могилянці — це креативні, творчі та вельми обдаровані люди. Це міцна спільнота однодумців, яка піклується про здоров’я та безпеку її членів. Адже незважаючи на те, що зараз небезпека пандемії, ми змогли не відступати від традицій та організувати цю подію як слід.
І нехай першокурсники не мали змоги дослідити простори Могилянки, проте змогли повністю поринути в її атмосферу в режимі онлайн, а на все інше ще буде свій час.
Голос могилянців: слідами podkmast’ерів
Що таке подкаст? Для когось це непогана можливість провести вільний час, для когось – спосіб виразити свої думки, ідеї та цінності, а для когось це слово взагалі не значить нічого. Але для нашої могилянської спільноти це вже давно перестало бути просто “словом”. Для нас подкаст – це можливість почути могилянські голоси, дізнатися багато чого цікавого, це спроможність відчути могилянській дух навіть в умовах карантину та просто гарна можливість відпочити в перервах між напруженими робочими днями. І подякувати за це ми маємо людям, які створили цей чудовий проект. Проект, що надихає. Проект під назвою “podkmast”.
І як не дивно, у нас є можливість подякувати. Подякувати, обговорити майбутні плани та просто поспілкуватися з прекрасною командою podkmast’ерів! Саме для цього вони люб’язно погодилися дати інтерв’ю. Тож настав час познайомитися з “провідниками могилянських голосів” та дізнатися всі подробиці життя podkmast’у.
Справді, питань дуже багато, хочеться про все дізнатися та все обговорити. Але, як то кажуть, все починається з привітання. Розкажіть буквально в двох словах про себе та що вас об’єднує з podkmast’ом.
“Привіт, я Вероніка/Ніка/Кукніка, студентка вже 2го курсу маркетингу, засновниця та ведуча podkmast`у ( і насправді я досі не звикла так себе описувати). Але якщо ви шукали людину, яка постійно сміється у випусках і загалом менеджерить увесь процес створення могилянського подкасту – то це я”.
“Привітики! Мене звати Макс Терзі, також у мене є друге ім’я — Антон, проте всі кличуть мене Максоном. Наразі я фінансист другокурсник, хоча двічі планував перейти на соціологію. З podkmast’ом мене об’єднує любов. Любов до Могилянки, Подолу, любов творити щось корисне для людей”.
“Привіт! Я Ніка, вчуся на другому курсі, спеціальність — маркетинг. Маю купу захоплень і любов до вечірніх прогулянок містом. У podkmast’і займаюся в основному інстраграмом й інколи «іншими питаннями, які впадуть на голову», і це найкраща роль, яку можна було мені придумати”.
“Я Діма, МП-2, фінанси. Що мене об’єднує з podkmast’ом? Напевно, те, що я. займаюсь там технічною підтримкою. Ще на початку року Ніка до мене підійшла з ідеєю подкастів. Після “краштесту” ідеї вона мені зайшла і я вирішив приєднатись”.
Для тих, хто в танку: що таке podkmast та чому він заслуговує уваги?
“Якщо коротко, podkmast — подкаст про могилянців, від могилянців і для могилянців. Ми можемо змінювати формати, теми, гостей, але завжди в центрі будуть люди, пов’язані з НаУКМА. І ми намагаємося розкрити Могилянку та її людей з різних сторін” — коментує Кукніка.
“Взагалі, ми починали з ідеї поширення між студентами історій про одне одного, як історій успіху, так і просто цікавих фактів з життя. Це дозволило б різним студентам краще розуміти один одного, а фрешикам — дізнатись, що можна робити в КМА і чим це тобі допоможе в майбутньому. Зараз це бачення розширюється і з’являється все більше ідей, тому чекайте нових форматів!” — додає Діма.
Вау, це дійсно захоплююче! Якщо ми вже торкнулися теми наших улюблених фрешів, то пропоную вам описати podkmast трьома словами. Коротко, ясно та тематично – все, щоб зацікавити якомога більше людей.
Кукніка: “Для мене це щирість, досвід й експеримент”.
Макс: “Відчуй Могилянку звуком”.
Ніка: “Різноманітно, чітко, цікаво”.
Діма: “Від Могилянців з користю”.
Впевнений, що такий опис дійсно вмотивує фрешів познайомитися з цим проект (якщо вони, звісно, ще не знають про нього). Тепер пропоную поговорити про початок життя podkmast’у. Хто вдихнув життя у цей проект? Чия була ідея та як все почалося?
Кукніка: “Як я люблю жартувати, я просто фанат людей і голосовок. Насправді, ще зі школи мене надихали люди поруч, я хотіла прямо записувати якісь їхні історії та ділитися ними. Уже в Могилянці до цього додалися класні знайомства, бажання створити щось своє, і ось з’явився podkmast. Почалося все з випадкової розмови з Дімою Харченком, який посеред мого не дуже вдалого пітчу спитав «Ну то коли будемо записувати?»”
“Ніка підійшла до мене під час якоїсь з лекцій і сказала, що має декілька ідей, які хоче спробувати реалізувати” – згадує Діма. “Однією з ідей були подкасти. Чесно кажучи, я був скептично налаштований, але Ніка пояснила детальніше ідею, ми її пропрацювали і я зрозумів, що можна записувати. Благо, в КУТі була апаратура”.
Ніка продовжує: “Так я дізналася, що:
а) Діма засновник КУТа;
б) Міф про нереальну могилянську спільноту – зовсім не міф;
в) Мені доведеться вчитися монтувати та говорити з людьми в оточенні мікрофонів.
Далі ми записали два тестових випуски (мені досі страшно їх переслуховувати), зібрали команду і після десятків зустрічей (у кав’ярнях, а потім у зумі) запустилися. А результат ви бачите (чуєте)”.
Ніка розповідає зі своєї перспективи: “Була Кукніка, в якої вже довгий час в голові сиділа ідея зробити щось таке, де розповідатиметься про людей. Була я, якій страшенно хотілося в якусь СО, бути частиною цього студентського життя, але жодна з них чомусь мене не торкала і через це було неймовірно сумно. І ми почали думати. Спочатку були різні ідеї, в основному про книжковий клуб, а потім якось їй спав на думку подкаст. Почали діяти, мізкувати, як воно буде, Кукніка шукала людей в команду. От приблизно з цього все й почалося”.
Макс підсумовує: “Ми з Кукнікою почали дуже тісно спілкуватися після Вечору Знайомств і зрозуміли, що у нас багато спільних інтересів та цінностей. Одного дня вона розповіла мені про свою ідею створити подкасти в КМА, адже сама дуже багато їх слухала. Все б залишилося на рівні ідеї, проте Кукніка дуже настирна і дуже добре, що вона говорила про це не лише мені та не один раз. І от, в середині грудня, в КУТі, ми з Кукнікою та Дімою Харченко записуємо пробний випуск зі мною. Після цього все почалося. Кукніка почала вчитися монтувати, зібрала команду, у нас відбулася зустріч, ми розподілили обов’язки, склали план сезону та придумали назву”.
Говорячи про назву: хто автор геніального бренду “podkmast”?
“All credits belong to Makson. Серед ідей були ще. «ПідКМА.ст», «Плітки з КМЦ», «Podcasts from the Mohyla», «MAdcasts» і навіть. «Вісті з Могили». Слава Богу, ми обрали найнудніший, найнейтральніший і найкоротший варіант” – з посмішкою згадує Кукніка.
“Коли ми сиділи в нашому дружньому командному колі в одній з кав’ярень на Подолі та обговорювали план, ми дійшли до питання назви. Враховуючи могилянський мейнстрім вміщати абревіатуру КМА всюди, у мене в голові одразу промайнула така думка” – підтверджує Макс.
Отже тепер ми знаємо, як все почалося. Як то кажуть, шлях до успіху лежить через невдачі, тому я не можу не спитати: чи виникали у вас якісь труднощі під час організації проекту?
“Звичайно, у мене навіть у блокноті є «сторінка факапів». Я не жартую” – каже Кукніка. “Дуже страшно починати щось нове, говорити перед мікрофоном, розкривати людей, з якими тільки-но познайомилася, давати це комусь слухати (а потім ще й в інтернет викладати), організовувати себе та команду, уперше в житті розробляти контент план та тисячі інших речей. Але наскільки ж круто це переборювати та пишатися результатом!”
Макс: “Звичайно. Подкасти в Могилянці – це було щось нове. Було важко змінювати наш план запуску через початок карантину, адже потрібно було повністю зсувати дати і сподіватися, що самоізоляції швидко закінчиться. Проте Кукніка запропонувала випуститися на карантині, і це була чудова ідея. Адже подкасти – це те, що можна спокійно слухати на карантині не виходячи з дому. Також були складнощі із надсиланням мікрофонів для гостей, адже ми не могли зібратися в КУТі для запису випуску”.
Діма детальніше про технічні проблеми: “Це трабли з технікою, щось ламалось, там навушники не працюють, там програми виснуть, але це робочий процес. Найважчий період був на карантині, коли транспорт закрився, більшість гостей першого сезону не в Києві, або закриті по домах, а в нас ще немає 4 випусків з 6… Оце було весело. Але нічого, ми це зробили!”
Ніка підсумовує: “В основному це було розподілення обов‘язків та дедлайнів (а також лагідного нагадування про прострочений дедлайн) та відсутність досвіду в тому, як це все робити. Тим не менше, бажання довести все до ідеалу зробило свою справу і навіть перші випуски та пости в нас були на класному рівні. До речі, цей самий перфекціонізм не давав нам якийсь час запуститися, адже здавалося, що щось ще не дороблено”.
Справді, досвід дуже важлива річ у таких справах. А який процес, на вашу думку, виявився найскладнішим під час запуску проекту?
“Урешті-решт запуститися. Я хотіла б максимально підготувати випуски, пости, ілюстрації, щоб усе було заздалегідь продумано. Та стався карантин, усе пішло не по плану, і я після тижнів роздумів й обговорень раптово зрозуміла: ніколи не буде вдалого моменту. Після запуску завжди нервово щось не встигнути або десь помилитися, але легше зібратися та заспокоїтися, коли знаєш, навіщо та для кого це все робиш” – каже Кукніка.
“Напевно найскладніше було збиратися і обговорювати наші подальші дії під час початку карантину. Ми не знали що краще: чи почекати закінчення карантину, чи починати зараз. На щастя, вибір ми зробили правильний” – ділиться своїми думками Макс.
Але попри всі труднощі ви зараз тут, розповідаєте про вже вдалий проект, і це дійсно заслуговує поваги. Саме віра в свої сили дуже допомагає не втрачати “запал”. А коли ви зрозуміли, що “це воно”?
“З самого початку. Мені одразу сподобався спосіб мислення Кукніки і я зрозумів, що проект має бути класним і я готовий в нього вкладатись” – коментує Діма.
“Коли отримали фідбек після виходу першого випуску. Коли незнайомі люди пишуть «Хей, ви зробили щось дуже круте, продовжуйте далі» – це надзвичайно надихає. Після цього не так складно монтувати випуск за день чи перезаписувати його чотири рази через проблеми зі звуком” – натхненно стверджує Кукніка.
Напевно, найприємніше, що можна отримати під час реалізації проектів – усвідомлення того, що все вдалося. А коли ви зрозуміли, що все вдалося? У чому виявився, якщо можна так сказати, перший успіх?
“Коли ми запостили перший випуск і отримали хороші відгуки від наших однокурсників і не тільки. Це було неймовірно” – радісно згадує Ніка.
“У нас було дуже багато відгуків після першого випуску з Максом Масоном. В основному всі вони були в філіалі, але нам цього було достатньо, адже всім подобалося. Інші випуски набули високої популярності, а ваші відгуки допомогли нам рухатися далі та розвиватися” – відповідає Макс.
“Коли я чую, що когось надихнув гість, комусь тепер не так страшно проявляти ініціативу, хтось ще дужче захотів до КМА. Я не бачу сенсу рахувати прослуховування чи підписників, бо для мене успіх – це досягнення мети podkmast`у: надихати, мотивувати та об’єднувати” – коментує Кукніка.
“Напевно, в актуальності” – каже Діма. “І хоч успіх ще попереду, я вже радий чути від інших студентів, що випуски для них були корисними чи вони надихнулись історіями гостей випусків. А якщо хтось бачить якісь косяки, пишіть фідбек. Завжди раді почути”.
Тепер ми знаємо, як ви пройшли цей шлях. За цей час у вас, гадаю, сталося багато різних мємних історій та ситуацій. Звісно нам всім цікаво почути щось з цього. Тому своє наступне питання я сформулюю так: “Таємниці з внутрішнього життя podkmast’y: що від нас приховують?”
Кукніка: “Та ми не те, щоб щось приховуємо… Проте, дуже сподіваюся, що усі вирізані з випусків моменти ніхто ніколи не почує, бо чого там тільки не було: і жарти про зоофіла, і імпровізований ASMR, і дуууже кріповий сміх. Ще іноді доводилося з окремих уривків фраз чи слів створювати нові речення, бо не було можливості перезаписати. Мені досі цікаво, чи це чутно під час прослуховування”.
“А ще до мене тепер можна звернутися з проханням записати та змонтувати розмову касира магазину для реклами. І я без питань запишу 30 різних варіантів фрази «Добрий день, чи є у вас бонусна картка?».
Діма продовжує: “Список довгий: фотки скрученого Макса під час першого тесту, мою пампушечку (поп-фільтр до мікрофона), підводний човен під першим корпусом, капсулу часу на другому плацу… Xто такий Ющук? І купа всього іншого. Просто живіть з цим”.
Хотів би я колись почути повну версію цих історій. Добре, тепер від локальних жартів та мємів перейдемо до трішки серйознішого питання. Ви казали, що ситуація з карантином сильно вплинула на ваш проект. Що можна сказати про теперішній стан? Чи є життя під час карантину?
“Однозначно. Я дуже вдячна команді за підтримку і сміливість, бо саме podkmast мені допоміг протриматися на початку карантину – це постійна діяльність, обговорення, відволікання від навчання 24/7. Ще безмежно дякую людям, які повірили в нас і допомогли зібрати кошти на мікрофони для віддаленого запису (які, до речі, ми досі часто використовуємо)” – розповідає Кукніка.
“Звісно, сумно, що без таких двіжух, як раніше, але жити можна. Хтось йде на роботу, хтось вчиться, а хтось записує подкасти” – додає Діма.
Ми вже дізналися багато чого цікавого про podkmast. І я думаю настільки, що вже з’явилися люди, які хотіли б приєднатися до вашого проекту. Тому не можу не спитати: чи можливо потрапити до команди podkmast’y? Як стати podkmast’ером?
“Якщо чесно, мені доволі страшно було робити відбір для дизайнерів (який проходить прямо зараз!), бо команда podkmast`у без перебільшення стала моєю другою сім’єю. Проте ми розуміємо, що потрібно зростати та розвиватися, тому офіційно стаємо відкритими до пропозицій”.
“Найголовніше – мати мотивацію, поділяти наші цінності (так, це класичне могилянське слово), ну і дотримуватися дедлайнів. Прямо зараз нам, знову ж таки, потрібні дизайнери, але якщо у когось є бажання писати пости чи монтувати випуски (або ж вчитися це робити) – ви знаєте, де нас знайти” – каже Кукніка.
“Любити могилянку, кохати podkmast усім серцем своїм та своїми вухами, мати мотиваці. щось творити та ідеї” – радить Макс.
“Насправді, нам важливо, щоб людина поділяла наші цінності й усвідомлювала ціль проекту в цілому – це для розуміння того, навіщо ми взагалі створили podkmast. А також важливо вміти підлаштовуватися під обставини, чітко дотримуватися дедлайнів та сприймати критику (слово «критика» звучить страшно, але, насправді, в нас все дуже м’яко і максимально конструктивно). Бонусом буде любов до Могилянки та готовність розповідати про неї людям навколо. Нам важливо розширюватися” – доповнює Ніка.
Діма про створення подкастів: “Насправді, поріг входу в подкасти дуже низький. Їх може робити кожен, хто має комп і телефон”.
“Найголовніше – ідея. Важливо розуміти, для чого ти записуєш ролик і хто твоя цільова аудиторія. Як конкретно, я, наприклад, не люблю подкасти в стилі «Привіт, я вирішив/ла записати подкаст просто так. Не знаю, що з цього вийде, але ось, слухайте». Хоча все має шанс на існування”.
Отже у кожного є шанс потрапити до вашої команди. Враховуючи цікавість та потенціал podkmast’y, думаю що бажаючих буде багато. А наступне питання стосується нашої могилянської спільноти. Спільна діяльність між різними СО вже не рідкість у Могилянці, тому спитаю: чи плануються якісь колаборації? Поділіться інсайдами, якщо можете.
“Звичайно!” – Піднесено відповідає Кукніка. “Це дуже незвичний досвід: залучати інших людей і втілювати спільні проекти. Можу по-діловому сказати, що прямо зараз ми в процесі обговорення співпраці з двома СО”.
Вау, виглядає дуже інтригуюче! Будемо чекати з нетерпінням на спільні проекти та їх реалізацію. Загалом, ми дізналися багато чого цікавого та корисного. Хотілося б підсумувати все трохи глобальним та навіть філософським питанням: як podkmast допоміг або навіть змінив життя людей (це питання стосується й команди).
“Думаю, на це питання кожен з читачів повинен відповісти собі особисто” – каже Макс. “Я відкрив для себе любов до СММ та копірайтерства та почав писати (не лише пости) і наразі працюю в цій сфері в трьох СО-СІГ. До того ж, я відкрив для себе подкасти як такі, адже почав слухати багато подкастів і вважаю це корисним використанням часу”.
“Особисто я відчула себе нарешті на своєму місці!” – Відповідає Ніка.
“Ми маємо декількох людей, які вступили в КМА завдяки нам, і я дуже тішусь з того” – радісно додає Діма.
“Наскільки я знаю з відгуків, podkmast допоміг кожному по-різному: комусь стати сміливіше, нарешті подати документи до КМА, зібратися й написати резюме, когось познайомив ближче з могилянською спільнотою, а комусь взагалі відкрив світ подкастів. І це нереально круто усвідомлювати”.
“Якщо казати про мене – це надзвичайний мікс нових вражень, людей, досвіду, емоцій, ідей і відповідальності. Я втілила свою мрію, зібрала команду друзів, винесла безліч уроків і почала (трошки) розібратися у звуці” – ділиться враженнями Кукніка.
Що ж, кількість гарних відгуків безперечно свідчить про ваш внесок у могилянську спільноту, and I think it’s beautiful. Хочеться неймовірно подякувати за те, що прийшли та розповіли про свій проект, поділилися частинкою свого життя та просто провели приємну бесіду. Останнє, вже можна так сказати, традиційне питання: що чекає podkmast у найближчому майбутньому? Які у вас плани?
“Зараз працюємо над другим сезоном, який ну зовсім відрізняється від першого, потихеньку розширяємося, перероблюємо візуал і загалом продовжуємо експериментувати. І, сподіваємося, скоро почнемо дивувати знову” – каже Кукніка.
“Тобто творити цікаві й корисні випуски з любов’ю для вас й надалі” – посміхаючись, додає Макс.
Що ж, мені нічого не залишається, як ще раз подякувати всім за це неймовірне інтерв’ю! Бажаю успіхів у всіх ваших задумах, ну і звісно ж продовжувати надихати, так само, як ви, будьте впевнені, вже надихнули велику кількість людей до цього! Невпинно продовжуйте свою діяльність, а ми й надалі будемо слухати ваш голос – голос Подолу, нашої Alma Mater та голос кожного студента Могилянки загалом.
May the force of podkmasts be with you
Per aspera ad astra або як я потрапила в Могилу
Звук потягу. Навушники в вухах. Думки, важкі й доленосні. Коли голова втомлюється думати й тягне тебе до сну, а відпускає лише о 5 ранку, уві сні згадуєш все як історію від третього обличчя, бо твій мозок надто активний. Отож, меланін починає виготовлятися всередині твого тіла, як на фабриці, а мозок проєктує історію-сон.
Я як різні духи Різдва із твору Чарльза Діккенса «Різдвяна історія» спостерігаю за собою зі сторони. Дух минулого бачить період підготовки й всю роботу у вигородках, всі переживання, всі читання посібників й заплітання пучків перед кожним тестом. Дух теперішнього бачить очікування й амбіції, які біжать швидше за звук. Також він оптиміст від тім’я до п’яти. Вірить, що все буде добре й він знайде свій дім за покликанням.
На відміну від темного привиду невтішного майбутнього для Скруджа, мій дух Майбутнього такий собі добрий пірат (вже схопила оксюморон, як літературний вірус). Цей володар морів хороший, бо хоче лише знайти скарби. Це не морські перегони, це самогартування. Отож, цей дух бачить насичене життя на острові Могилянка.
Раптово прокидаюсь. Розумію, що це якась нісенітниця, бо все невпорядковано (як завше). Починаю відновлювати хронологію, як археолог, що знайшов декілька кістяків різних динозаврів. Спочатку це була механічна й енергозатратна підготовка до тестів (тут насправді нічого цікавого). Лише під кінець року я намацала свій шлях розвитку, як сліпа, хоч він завжди був у мене під носом — це тексти. Далі все за схемою МОН.
Цікавим і разючим епізодом є саме подача документів та перший візит до Києва у 2020 році. Як типові туристи, ми спершу потрапили зовсім не на ту вулицю. Вулиця Іллінська перетворилася на вулицю Ю.Іллєнка, а очі на хижаків, бо вони вишукували приймальну комісію. Коли зебра впала в око, лев заспокоївся й почав шукати орієнтири. Все пройшло вдало.
Після поїздки мене за шкірку схопив синдром самозванця. Трусить досі, бо мій мозок ще готується в каструлі. І сама я варюсь, намагаюсь зрозуміти систему й повірити у свою нову реальність.
Зараз я сиджу як той, що шукає істину в храмі Будди, усвідомлюючи, що метафора могила трансформувалась в Могилу, що набагато краще.
«Час плинний — Києво-Могилянська академія вічна!»
Олександра Семенишина, студентка БП-1 “Філологія (українська мова та література)”
Летс гоу, фрешики?
Невидимі сальто могилянського духу на фоні дзвінких вигуків фрешів на Контрактовій ніколи б не стали реальними, якби не тисячі різних челенджів до… Згадую літо 2018 року в Одесі, коли ходила в мерчі кемпу від Корпусу Миру та гарячково спостерігала за завзятою абітурою, яка в перервах між ілектівами перевіряла свої прізвища в рейтингах вступників на сайті НаУКМА. В університет вступали, а я й подумати не могла на той момент, що за два роки старші друзі колись стануть моїми Бадді, а я — їхньою натхненною фрешкою. За ранки із запахом ментолових хітсів із сусідньої кімнати та вечори в 192 маршрутці спасибі Південній Пальмірі. Коли б мені сказали, що, заповнивши аплікаційну форму на участь, я виграла не тиждень з американцями,а саму себе й власне майбутнє, ні за що б не повірила! А воно он як закрутилося…
Якщо та сама любов — то те, що йде зсередини, то кореляція між любов’ю до себе й тайм-менеджментом цілком можлива. Певно, тому я збираю нотатки докупи за годину до дедлайну. Хоча цей реченець, може, і не рахується, бо роки, місяці, дні до прописки на Деснянському районі були значно більш помітними в календарі. Починати щось нове складно, та водночас захоплююче. Люблю ці виходи із зони комфорту, а вечори біля того вашого КМЦ повні їх по вінця. За якийсь тиждень «Сільпо» на Контрактовій та охоронець з «Vero-Vero” стали невід’ємними персонажами історії нового, насиченого емоціями, життя. І це лякає, бо особисто моя душа фрешки плаче, коли розуміє, що чисто технічно скоро велика могилянська сім‘я розбіжиться чи то по «русифікованих», чи то по україномовних містах. (Ловлю дикий флешбек від сегмента лексикону на Трої). І тоді доведеться сумно сидіти перед ноутбуком, слухаючи голос пані Тетяни Олександрівни Ярошенко не з восьмого поверху рідного гуртожитку, а зі звичного третього на роменському бульварі Свободи. А так не хочеться відриватися від щоденної рутини, постійних лайок на мультиварку «Мулінекс», яка чомусь не хоче включатися, бо хтось просто забуває її вставити в розетку;). А ці гіпотези цілком мають шанс стати неперебільшеною реальністю через кляту ковідку.
Обожнюю червоний колір і все життя обираю ядучий шелак, проте, якби нігті могли стати демонстрацією зони міста, не задумуючись би фарбувала в зелений і ходила собі радіючи життю, як так і треба. А поки просто з посмішкою читаю вечірні діалоги в телеграмі моїх «соціоробів» під акомпанемент Джамали в аірподсах (мамочко, в усі лише один, клянусь!) Завтра вперше буде «Вступ до соціальної роботи», а отже, старт багатьох майбутніх фахівців запам’ятається кавою, переписками та першим заповненим конспектом.
Треба ще в’їхати в роботу корпоративки, зіграти нарешті в мафію, забігти в «Амігос», розібратися із силабусами й нарешті оформити карту для виплат (бо 1300 не росте на деревах ні вулиці Цвєтаєвої, ні Маккейна, хоча в Могилянці трапляються і не такі дива дивні). Та все тільки починається, тому цих див буде ще багато, як і недоліків дистанційного навчання. Нам дано шукати істину в серцях, як співає Джамала та носити звання студеїв Могилянки.
«… жить, не засоряя.
Себя, как истину искать.
Иным дано лишь побеждать».
Владислава Руденко, студентка БП-1 “Соціальна робота”
Чому саме Могилянка, а не Шева?
Навіщо ти подала документи до універу-секти? Ні, ну так-то КПІ “покруче” буде. Боже, там аж три сесії — ти чим думала? Ну кожному своє, але удачі — можливо, сподобається.
Дуже круті думки, які я не просила висловлювати. Дуже цікаві питання, на які я відповідати не буду. Ну, можливо лише частково.
Незважаючи на те, що я не відвідала ще жодної пари і не вдихнула могилянського життя, я вже відчуваю, що це моє місце. Якось дивно, але просто душа лежить до цього університету, який скоро стане мені і всім фрешам рідною домівкою.
Ніколи не знала, чого конкретно хочу, бо подобалось майже все — різні предмети і абсолютно протилежні види діяльності. Але одразу було ясно, чого я хочу від студентського життя. Хочу навчитися вчитися (і таке буває). Хочу стати дорослою і більш самостійною, знайти себе і проживати кожний момент яскраво і на повну. Хочу крутої атмосфери і творчого натхнення. Хочу знайти нових друзів — цікавих та неординарних особистостей. Хочу вирости духовно. Переконана, що зможу реалізувати задумане лише тут.
Поки чекала на результати, передивилась ледь не всі відео «Тої Могилянки». Настільки відчула себе могилянкинею і проникнулась тутешнім університетським життям, що думала: «Не пройду сюди в цьому році — буду стресувати і пробувати свої сили наступного». Коли на абітпошуку були проблеми, то зник смайлик біля Могилянки. За вікном було сонячно, але в мене був дощ і пісні DAY6 (навіть якщо у вас усе чудово в житті, то після двох пісень буде розбите скло, замість серця, серйозно).
На щастя, мені не знадобився gap year, і тепер я офіційно фрешик! Неможливо передати, яка я була щаслива. Потім цей бум радості пройшов, бо не виспалась: я так хотіла потрапити до Могилянки, що не могла заснути. Не вірила, що це правда, а не сон, поки не сіла на сходах КМЦ писати заяву. Знову відчула ейфорію від того, що стала частиною омріяного університету. І хоча зараз карантин, і я не можу пройтися коридорами корпусів, сподіваюсь на якнайшвидшу зустріч у реальному житті, а не в моїх фантазіях.
Вірю, що Могилянка — одна велика крута сімейка Адамсів. Як сказала моя подруга, це таке місце, де всі якісь особливі. Але, незважаючи на якісь відмінності, всі разом. Доказом є бадді, які просто неймовірно милі і завжди готові допомогти. Не потрібно зайвих пояснень — СІМ’Я .
Не вмію плавати, але хочу на кораблик. Ненавиджу війни, але Троя звучить непогано. Українка (ну не зовсім), але хочу засісти в Американці. Улюблений колір — фіолетовий, але якщо простір, то тільки білий. Дві сесії банально, адже Бог любить Трійцю. ФЕН, але стільки дівчат, що більше схоже на ФЕМ. Ванни нікому не готую, але для Сковороди не шкода нічого. Рептилії — не моє, але Альма — просто сонечко. Інші університети ловили мене, та не спіймали. Сиджу у своєму рідному місті і друкую це чудо о третій годині ночі, але душею вже в Могилянці.
Світлана Мазур, студентка БП-1 “Маркетинг”
Ілюзіон: 100 метрів
Рамон (Дані Ровіра) працює в рекламному бізнесі. Він успішна людина — його цінують на роботі, у нього є кохана дружина, син, от-от народиться друга дитина. Здавалося б єдина «проблема» — тесть Маноло (Карра Елехальде), відлюдкуватий старий, який часом поводиться так, що його доньці Інмі (Алехандра Хіменес) доводиться кидати все і їхати до нього. Одного разу Інма застає безлад у будинку батька і вирішує, що якийсь час Маноло поживе з її родиною. Ні Маноло, ні, тим більше, Рамон такій новині не раді. Тим паче, що в житті останнього несподівано з’являються інші проблеми, значно серйозніші. У чоловіка виявляють розсіяний склероз — важку і дуже підступну хворобу нервової системи. Якось він помічає рекламу тріатлону Ironman і вирішує його пройти…
100 метрів. Найкоротша олімпійська дистанція. Людину, яка встановила на ній світовий рекорд, вважають найшвидшою людиною в світі. Однак, є люди для яких просто пройти цю відстань — величезне випробування. Що вже говорити про тріатлон Ironman, в якому йдеться навіть не про метри, а про десятки, сотні кілометрів (3,6 км плавання, 180 км заїзду на велосипеді, марафон на 42 км), які ти маєш подолати за 17 годин. У 2013 році цю відстань подолав хворий на розсіяний склероз іспанець Рамон Арройо. Саме на його історії й засновано фільм «100 метрів».
Перш за все, цей фільм — про силу волі і духу, важливість підтримки рідних та те, що ніколи не варто здаватися на волю обставин і йти, попри все, до своєї мети. Однак це лише те, що лежить на поверхні. «100 метрів» — це ще й фільм про пошуки себе. Це фільм про те, як однієї миті здавалось би розмірене й благополучне людське життя може змінитися до невпізнаваності. Останнє стосується не тільки Рамона, а й Маноло, який ніяк не може змиритися зі смертю дружини.
Дуже важливу роль відіграє сама назва фільму. Сто метрів — це своєрідний символ, маркер. Для когось — безпомічності, для когось — боротьби та досягнення мети. Недарма в одному з епізодів Маноло говорить Рамонові, що він «пройшов свої сто метрів». Таким чином підкреслюється, що Рамон здобув маленьку, але перемогу над своєю страшною хворобою. І навпаки, коли один з пацієнтів лікарні, в якій лікують хворих на розсіяний склероз, говорить головному героєві, що «скоро він не зможе пройти й ста метрів», то цим підкреслюється його безпомічність перед хворобою, по суті відмова з нею боротися.
Окремо хотілося б відзначити акторську гру, особливу Дані Ровіру та Карру Елехальде. Адже їхні персонажі переживають дуже помітну еволюцію. Рамон спершу навіть не вірить у свій діагноз, потім панікує і, лише поставивши перед собою мету пройти тріатлон, починає йти до неї та боротися з хворобою, паралельно допомагаючи тестеві жити далі після смерті дружини. Сам же Маноло на початку фільму повністю пригнічений втратою дружини (навіть хоче накласти на себе руки), однак згодом перетворюється на суворого, вимогливого і разом з тим, людяного наставника, тренуючи Рамона. Рамон та Маноло спершу постають принципово різними героями: один бореться за власне одужання, інший — зломлений та зневірений. Однак зрештою вони об’єднуються і починають допомагати та підтримувати одне одного. Завдяки такій грі персонажі кіно, розказана в ньому історія, стають ближчими і зрозумілішими — герої постають не ідеалізованими символами, а живими людьми в реальних обставинах. А ще завдяки їй віриш, що це справді реальна, хоч і дещо «охудожнена» історія, а не цілковитий витвір уяви сценариста.
Загалом «100 метрів» — це потужна життєствердна та мотивуюча історія. Мабуть, саме такі фільми є найпотрібнішими у наші непрості часи. Бо після їх перегляду хочеться «ловити летючу мить життя» попри всі незгоди та проблеми, що в ньому виникають. Такі фільми надихають на звершення.
