Vivat Academia! Спудейський вісник №33 (20.10.21)
Під Покровою герба
▼
Оживлюючи історії: «Чистий Сковорода»
▼
Про Могилянку не від могилянців
▼
Завершальне слово
Під Покровою герба
Bасиль Чебаник — художник, завдяки якому відродження Києво-Могилянської академії закарбувалося у бароковому гербі. Митець-графік, який творить музику начерком власного пера, Заслужений діяч мистецтв України, член-кореспондент Національної академії наук, Лауреат Шевченківської премії, автор унікального алфавіту «Рутенія». Напередодні Дня Академії ми поговорили з паном Василем про те, як формувалось візуальне обличчя Могилянки, про приховані символи на спудейських гуді та творчі плани.
Як народився герб Могилянки? Це була ваша ідея чи замовлення могилянців?
Усе сталося завдяки дружині В’ячеслава Брюховецького, яка була зі мною знайома. Свого часу вона запропонувала В’ячеславу Степановичу, щоб мене підключили до створення візуальної комунікації Могилянки. Ми зустрілися, поговорили… В’ячеслав Степанович мені довіряв повністю, схвалював усе, що я робив. Окрім герба, я ще створив дизайн грамоти про внесок у розбудову Академії та печатку. Тоді в Академію запрошували багато іноземних професорів і нагороджували їх цим сертифікатом. Там тиснутий герб, мій шрифт та біла рельєфна печатка, яка має складний, зате унікальний процес виготовлення. Під печатку я підкладав круглу вологу висічку з картону і зверху по білому кліше тиснув під пресом. І виходило біле по білому. Така оригінальна технологія. Цей сертифікат вручали Бжезинському, президентам різних країн… По всьому світу розійшлася моя печатка.
Малюючи герб, я хотів показати, що Києво-Могилянська академія — це твір бароко, бо саме в цей час зародився університет. Я використав графіку періоду бароко: наприклад, орнаменти навколо щита засновані на елементах барокового книгодруку. Я надихався зокрема архітектурою: брамою Заборовського та простором довкола Софії.
Що зображено над щитом герба: Герб України чи Покрова?
Цей знак — зображення Богоматері, адже запорозькі гетьмани підтримували Академію. Але й на Герб цей символ схожий. Із Верховної Ради до Брюховецького прийшов запит, що ми використали Герб, а це незаконно — однак герб Могилянки з’явився раніше, ніж гербом України став тризуб. Інше непорозуміння сталося, коли генерал Олексій Михайлович Коровін подумав, що на гербі зображені його ініціали. Утім, В’ячеславу Степановичу цей казус сподобався. Власне на монограмі, окрім абревіатури «КМА», яка легко читається, насправді можна побачити також літеру «У» — “університет”.
Над чим ви зараз працюєте?
Я вже двадцять років працюю над шрифтом «Рутенія». Це історичне оформлення української мови. Цей важливий проєкт поки не має відповідного суспільного розголосу. Ми користуємося російським шрифтом, він так і називається — русский гражданский шрифт. І ніяка це не кирилиця. Московський стовп каліграфії Юрій Гордон у своїй монографії пише, що сучасний гражданський шрифт не має нічого спільного зі слов’янською писемністю. Це вже напівлатинська абетка. Дивіться: буква «в» — це латинська «b», «н» — латинська «h», «р» — це латинська «р», «з» — цифра 3 тощо. Власна національна абетка — це те, що відрізняє мову від діалекту, а націю, культурно-політичну спільноту — від населення колоніальних володінь. Ми користуємося чужим шрифтом, який був створений для російської мови. України вже тоді не було, і все українське було заборонено. Починаючи від Петра І і до 1950-х років. Так середньоазійським республікам накинули так звану кирилицю — але зараз вони перейшли на латинку. Ніби краще. І нам рекомендують. Але якщо ми перейдемо на латинку, то хто ж ми будемо? Уявіть собі — відмовитися від коріння! Через кілька поколінь, коли всі звикнуть до латинської абетки, то наших стародруків уже ніхто й читати не буде. Молодь перейде на англійську мову. Усе, надруковане за тисячу років до теперішнього періоду, коли мають перейти на латинку, за кілька поколінь буде забуте і втрачене.
Поки ми не одягнемо свою мову в її національну абетку, вона не стане повною мовою, а буде діалектом. Дивіться, в інтернеті української мови нема, тому що вона користується чужою абеткою. А там знають, це вже традиція європейська, що мова, яка не користується своєю абеткою, це діалект. А діалектів тисячі, мільйони — тому беруться тільки ті мови, які мають свою власну абетку. Уявіть собі, така ситуація. Ви виходите рано на роботу чи у ЗВО, дивитесь — на вулицях написано китайською. Дивитесь у ятки, де продаються книжки, газети — китайська. Дістаєте паспорт, а там китайська. Дістаєте гривню, а там китайська. Ви здивовані, ви шоковані. Але ж зараз російська, кругом російська, на вулицях російська. На установах російська, на адміністрації президента України те саме, що і в Кремлі. Засічки різні, а конструкція та сама — гражданський шрифт. І в паспорті російський шрифт, на гривнях російський шрифт. Це окупація. Абетка як ніщо інше об’єднує націю та територію. Візуально ми є продовженням Росії, бо абеткою ми не відрізняємося. От приїжджають із Петербурга у Львів гості, ходять і говорять: «Яка різниця? Це Росія». Росіяни так і сприймають: «Нема України. Де, покажіть! Українська мова? Покажіть українську мову, хтось бачив?» Адже мова складається з двох половинок: мелодія мови і засоби, які її зображають. Тому мова має своє візуальне обличчя. Тільки за рахунок писемності з покоління в покоління передається історія.
Тобто виходить, що ми чуємо мову, але не бачимо її?
Це мова для сліпих, у якій існує візуальний кордон. Ви були закордоном колись? Виходячи з вагона чи летовища, ви ще не знаєте нікого, ні з ким не говорите. Ви дивитесь кругом — і бачите, що це інша країна! Цей ефект досягається за рахунок шрифту. А в нас вийдеш — Росія. Економічні та політичні обставини, влада — все це міняється і забувається. Але абетка залишається навіки. Тому якщо я вас переконав, переконуйте інших.
Нещодавно про мене зняли фільм до Дня писемності. Настав День писемності, я вмикаю телевізор. Показують цей фільм, і за кадром голос: «Старий художник вважає, що українська мова повинна мати іншу абетку». Зробили з професора старого художника. І мовлять далі: «А от професор університету Шевченка, доктор філології, що він скаже?» А він каже, що в нас уже є три букви, і цим ми відрізняємося. Професор сказав, що проти, а хіба може тоді мати рацію «старий художник»? Потім я подзвонив на канал «Культура» і питаю, чи є в української мови своя національна абетка. А мені й відповідають: «Аякже, у нас спільна з Росією абетка».
Це зроблено на базі старогрецької [показує свій шрифт, — авт]. У старогрецькій абетці була буква «р» така, з таким язичком. Під цим “животиком” зараз пустота. Я ще роблю поверху такі полички, воно об’єднує верхній край і заодно це такий натяк на індоєвропейську націю. У моїй абетці буква у — це перемога, буква о — родина, життя. Ромб посередині — український знак оберега. На всі брамах, на воротах оці чотирикутники, пішла мода така. А це оберіг. Ми вбили двох зайців, цим розрізнивши букву О і нуль. Нуль порожній. Як яйце без жовтка. А буква М — це Покрова.
Тобто у вашому шрифті немає латинських впливів?
Є. Деякі букви, які латиняни можуть не сприймати, я роблю під латинські, бо таке було в грецькій абетці, а ми пішли від Греції — хоча це спірне питання. У нас у скорописі була й буква «f», тож можна букву і таку зробити. Вона буде читатися і латинянами. Зараз діти з першого класу вчать латинську абетку, тому легко впізнають ці літери. У моєму шрифті відчитуються латинські впливи, але і питомі ознаки я зберіг: дивіться на букву «ж». Нижній край як земна куля: ми тут саджаємо насіння, воно виростає, з’являється птах. А ми ще тут кладемо зернятка. А це трипільська традиція.
До речі, про Трипілля. Чи вважаєте ви трипільську культуру частиною української ідентичності?
Ви ж знаєте, що в Чернігові люди говорять напівросійською. Я з Буковини. Там багато німецьких і румунських слів. Тобто сусідні мови впливають одна на одну. Так само й сусідні культури. Ми завжди були на цій території, ми нікуди не ходили і нізвідки не взялися. Ми тут з’явились. Це така благодатна площина. На цій території тихо. Це така колиска для народів. Врешті з’явилася така популяція слов’ян, українців. Доводять, що від слов’ян, українців пішла і Німеччина. Досі в Німеччині є слов’янське поселення венедів. Навіть в Італії є місто Півхліба. І Венеція — це від «венеди». Так що все звідси, з України.
Чому ви назвали свій шрифт «Рутенією»?
Русь у давніх рукописах, зокрема латинських, називали Рутенією. Так ніхто не плутав Русь із Росією. Тому Рутенія — це і повернення до витоків, і спосіб показати нашу окремішність, ідентичність.
Теоретично гражданка могла з’явитись в Україні? Перша гражданка з’являється в типографії при фортеці святої Єлисавети. І обладнання для цієї типографії (букви звичного для нас вигляду) везуть з Лаври.
Лаврська друкарня працювала на всю імперію. Там і польською друкували, і латинською мовою. Ця абетка пішла від латинського класичного шрифту. Але ж дивіться — назва Росії пішла звідси. А ми можем відняти у них Росію? Проблема. І нам цього не треба, бо вони знов скажуть, що це Росія. Зараз проблема така, ми можемо відкинути всі історичні причини і факти, взяти тільки сьогоднішній момент. На сьогодні Україна в ярмі російського шрифту. Нам треба терміново поміняти візуальне обличчя України.
Я зараз роблю монограми артистам, художникам, всім, хто хоче. І всім страшенно подобається, тому що там це роблено «Рутенією» . Спочатку пишу олівцем, до долі міліметра поправляю. У мене стоїть кульман, там спеціальний механізм, що рухається під кутом лінійки.
А якщо не секрет, хто з відомих людей уже замовив у вас щось? Якусь, можливо, печатку абощо?
Та багато. Лариса Ніцой замовляла. А ще з Ларисою Масенко, могилянською викладачкою, співпрацювали, коли у мене була виставка в Могилянці, та Кирилом Стеценком. Крім того, я зробив монограму для Лесі Дичко, а також ескізи для Віталія Портнікова та Яніни Соколової. У збірці віршів Оксани Забужко також присутній мій шрифт.
Якою вона була Академія 1990-х — початку 2000-х?
Мій онук вступив у Могилянку на філософське відділення, але не закінчив. Але він компетентний, знає англійську мову. Я неодноразово виїжджав із ним на міжнародні виставки каліграфії (моя абетка була на чотирьох всесвітніх виставках каліграфії). Підходили іноземці, знайомились, і він перекладав англійською.
У нашій розмові багато разів звучало слово «музичний», звідси питання. А яка вам музика подобається?
Люблю будь-яку музику. Можете на Фейсбуці мене додати в друзі, там є і джаз, і метал, і симфонії. Каліграфія, так само як гра на скрипці й танці — пластична, японці кажуть, що це вправа для тіла й розуму. Коли пишемо пером, це ніби маленький такий рух, але участь у ньому бере все тіло. І ті самі японці кажуть, що на кінчику пера збирається вся енергетика, як іскра. У шрифті є, крім пластики, ще й ритм. Якщо одна якась буква в абетці несхожа, вона має мати підтримку. Тому якщо тут зроблено такі паралельки, то для ритму.
Коли ви, до речі, востаннє в Могилянці були?
Може, рік тому. Я би хотів, щоб поміняли напис на прапорі, щоб там було написано Рутенією. Є ще проблема із написом на фронтоні: букви е та є, написані за російською традицією, тому виходить, що вони майже не відрізняються — на нашому чільному корпусі написано «Акадємія» ! На чільнім корпусі! Ну як це — Україна, Могилянка — російський шрифт.
Що б ви побажали Могилянці та могилянцям на честь Дня Академії?
Оновити фасад. Це ж ювілей.
Дарина Чупат, Антон Потєхін, Віталій Побережний
Оживлюючи історії: «Чистий Сковорода»
Дні Академії мають особливу здатність — оживляти історії. Беручи приклад із канону детективного сюжету, ми гортаємо великий літопис могилянських літ у пошуках витоків “Чистого Сковороди”.
Перші спроби віднайти зародки чи не найупізнаванішої могилянської традиції сягають спраглого літа 1840 року. Тоді, покладаючи надії на ікону Богородиці Братської, містяни обнесли її навколо Києво-Братського монастиря, і сталося чудо — пішов дощ.
Спудеї старої Академії шанували Богородицю Братську по-своєму, бо, помолившись до неї, можна було не переживати за сесію — жодних «незарахів» не буде. Нічого не нагадує? — наштовхує на роздуми голова Культурно-мистецького центру КМА Владислава Осьмак у одному з наших попередніх випусків.
Безумовно, часи Київської Духовної академії минули, але споконвічне прагнення спудейства вберегтися під час сесії і особливий, сакральний зв’язок з водою Академія залишила за собою до свого відновлення наприкінці ХХ ст.
Усупереч поширеному уявленню, перше миття Сковороди відбулось не 1991 чи 1992 року, а аж 1997 р. Отож, щоб уявити 15 жовтня того року, доведеться переглянути чимало газетних стосів та метеорологічний щоденник. Надворі +5, небо похмуре. Могилянці миють Сковороду вперше:
Сковорода стояв цілісінький вересень замизганий і загажений голубами. Майбутні бакалаври (переважно гуманітарії та екологи-природничники) ще з вересня вирішили помити пам’ятник. А потім з’явилася ідея приурочити це до Дня Академії. З початку жовтня народ на природничому активно шукав ганчірки та миючі засоби, домовлявся за драбини. Наші славні ходаки на ходулях також приєднались до цієї акції. Академічна спільнота підтримала цю подію, що згодом переросло в традицію… — згадує Лариса Ковалевська, випускниця НаУКМА 2001 р.
Бачимо, що відома серед могилянців традиція народилася з молодого прагнення змінити простір навколо себе на краще. Спудейство яскраво засвідчило про своє право на Сковороду і свою відповідальність за нього. І, як личить кожній студентській акції, перші миття Григорія Савовича, як і зараз, повнились юнацьким запалом та гумором.
Особливо багато «вольностей» у студентській програмі свята, починаючи з миття пам’ятника Григорію Сковороді як символічного підтвердження ідеалів чистоти, аж до бурсацького карнавалу з продажем «козацьких страв» — пива та кулішу за символічний «1 брюх», що дорівнює 1 гривні. Бурлескні витівки молоді не шкодять серйозним концертам і виставам студентських колективів. Отож поважні академічні традиції «Києво-Могилянки» врівноважені пошуком «нових форм», — зазначає Діана Клочко у своїй статті в газеті «День» за 1998 р., вказуючи на те, що миття відбувається, «щоб підчистити ідеали».
Із плином живої історії наш “літописний” обов’язок — зафіксувати й цьогорічного «Чистого Сковороди»:
Карантин дається взнаки. За моїми спостереженнями, навіть братчикам і братчицям стає важче зберігати і передавати традиції й важливі організаційні навички. Та Олександра Темченко, яка відповідала за підготовку «Чистого Сковороди», дуже відповідально підійшла до справи. Ми все обговорили заздалегідь, визначили, хто за що відповідає (СБ і КМЦ), про все домовилися. Саша хвилювалася, я, як могла, підтримувала.
Зрештою, все вийшло багатолюдно, драйвово і щиро. Саме цим насамперед дуже сподобалася вчорашня акція. У «Чистому Сковороді», хоч як готуйся до акції, завжди є елемент спонтанності, імпровізації. Думаю, це цілком органічно — як прояв свободи, яку так цінував Григорій Савич, — ділиться враженнями Владислава Осьмак.
Справді, за час карантину миття Сковороди стало своєрідним випробуванням для могилянської спільноти. Не обійшлося цього разу й без традиційного дійства на ходулях, за лаштунки якого нам вдалося зазирнути:
Ті студентки лише три дні тому уперше стали на ходулі. Повірите? Тут дуже хочу подякувати моїй колезі Тетяні Шуран, керівниці студентської театральної студії, яка так швидко поставила цілу групу на ходулі і створила атмосферу взаємної довіри, підтримки і безпеки для всіх, хто вчора прикрасили акцію ходою на ходулях, — ділиться Владислава Осьмак. Приємно, що єдність і згуртованість стали невід’ємним цінностями. Це завжди надихає.
Це миття Сковороди було для мене першим! І, мені здається, це було супер атмосферно й приємно, що з кожним роком все більше й більше людей під час барабанної процесії зацікавлено витріщаються на нас і долучаються до миття! А ще приємно, що ще жодного року наше Миття не пропустили очільники НаУКМА, і традиційно саме вони миють першими, — говорить Роман Ажнюк про єдність спудейської спільноти. Єдність, що маніфестує: уже як декілька років поспіль пам’ятник Сковороди є знаком солідарності з народом Білорусі, ініційованим могилянцями — Колею Рибитвою з Free Belarus Center.
Настрій бадзеры, бойовий. Я, напевне, не помилюсь, якщо скажу, що більшість білорусів, як і більшість українців, один про одного нічого не знають. Ті, що народилися за Радянського Союзу, асоціюють сучасну Білорусь з гуртом “Сябры”, “Песняры”, хорошими заводами, дорогами — на цьому максимум. Якщо ж говорити про молодше покоління, то приємно, що більше цікавляться своєю культурою, цікавляться сусідами. Тож дякуємо Вам, бо стяг на плечах великого філософа — це вельми символічно. Це було значним кроком до нашої єдності, до розуміння нас як народу, як нації, як культурного поєднання, — доєднується до вітань Академії Овчинніков Олег, місцевий активіст білоруського відродження.
Наприкінці акції миття Сковороди на плечах філософа було розгорнуто стяг, на якому поєдналися наш рідний синьо-жовтий і біло-червоно-білий стяги. На наших очах твориться жива історія. Ми міцнішаємо нашою єдністю.
Про Могилянку не від могилянців
За своє існування Могилянка переживала різні речі — як хороші, так і погані — про які говорять на урочистих зібраннях у стінах Академії. Сьогодні ми теж переживаємо нелегкі часи, що насамперед ілюструються нескінченними виборами президента та дистанційним навчанням. Як на мене, ми можемо з впевненістю казати про внутрішні проблеми спільноти, які варто вирішувати і які потрібно зрозуміти. Готуючи цей матеріал, усвідомив, що варто робити не інтерв’ю, а глибокі соціологічні дослідження (до чого соціологів наших і закликаю!). Проте сьогодні ви почитаєте одну з декількох розмов, що будуть присвячені нашій спільноті й тому, яка вона є. Моїм співрозмовником був Євген Синиця — археолог, випускник і викладач у КНУ, а також викладач курсу Античности в Академії. Спробуємо глянути на нашу історію під іншим кутом, який хоч і не претендує на об’єктивність, проте не буде заангажованим «підсліпуватою любов’ю» до alma mater (зізнайтеся собі, що у вас може бути таке!):
Як ви вважаєте, чи існують університетські спільноти, і як вони формуються? Тільки через те, що ви просто декілька років вчитеся разом?
Як на мене, будь-який універ, і Могилянка не виключення, це ком’юніті. Це сфера спілкування, де навчання є дуже вторинним. Маю на увазі, що спілкування неформальне, воно формує спільноту набагато більше. При цьому це спілкування міжстанове, якщо так можна сказати. Тобто це не тільки спілкування між студентами різних курсів, факультетів, які перетинаються в різних двіжухах, і необов’язково, щоб це було щось внутрішньоуніверситетське. Свій помічає свого. Також важливе і спілкування між викладачами й студентами. Внутрішня культура спільноти формується завдяки ось таким багатовекторним зв’язкам. Завжди присутнє те, що ми належтмо до середовища певного ЗВО.
Щодо Могилянки, то наскільки я знайомий із історією новітньою академії, то її намагалися зробити схожою радше не на університет, а на закриту приватну школу англійського зразка. Мається на увазі, що це спільноти, які є елітні, вони ідейні. Ба більше, наскільки знаю, існувала процедура рекомендації від діючих могилянців, які навчаються, що ось ця людина справді достойна вступити до цієї спільноти. Зараз, наскільки я розумію, цього не дотримуються…
Усе уніфіковано ЗНО.
Так, це змінило ЗНО. Як зовнішній спостерігач, який точково викладає майже 20 років у Могилянці, можу сказати, що різниця між Шевою і Могилянкою в нульових у плані студентів була помітнішою, але після ЗНО вона практично зникла. Можливо, цей фактор відігравав значну роль. Тут ще й розмір має значення. Університет виріс: нові програми, нові спеціальності, афільовані структури. Це теж має значення, бо у Шеви — понад 20 тисяч студентів, які не можуть бути культурно однорідними. Коли ком’юніті менше, то корпоративна культура працює краще.
Відзначу ще те, що я помітив за істориками: змінилася культура політична, так би мовити. Я маю на увазі, що Могилянка від початку була таким собі осередком здорового націоналізму, скажімо так. А зараз Могилянка асоціюється із лівацтвом, як на мене, не завжди справедливо, адже йдеться загалом про права людини та толерантність. Але це все одно асоціюється з лівими ідеями. Тому в Могили з’явився ось цей імідж, що там ліваки патентовані. І це дійсно відчувається: для людей, що вчилися в Могилі, ліві ідеї є нормою (я не кажу, що це не є нормальним!).
Тобто ви погоджуєтеся з тим, що малий розмір Академії дозволяє їй краще формувати свою корпоративну культуру? Якщо говорити про клішований образ могилянця, то він теж змінився?
Усі мої спостереження є суб’єктивними та торкаються невеличкого сегменту. Але так, є певні маркери: у нульових почути російську в Могилянці було практично неможливо, і я маю на увазі не тільки робочі ситуації. Потім це змінилося, що пов’язано із ЗНО, а потім і війною та переселенцями.
Чи помічали ви за собою, що йдучи вулицею, ви могли побачити групу студентів і сказати, що вони спудеї Могилянки?
Відверто, раніше це було більш помітно. Могилянці були розкутими у зовнішніх проявах. Тому не зі ста відсотками, але з великою імовірністю можна було сказати, що це могилянець. Зараз трішки все змінилося, але не через те, що щось не так із ком’юніті, а ззовні багато що змінилося. Поточне покоління у поведінкових моделях дуже сильно відрізняється від попередніх. Відчутної різниці зараз я не бачу.
Чи є конфлікт між Шевою і Могилянкою? Чи це награна штука для першокурсників, щоб формувати спільноту, об’єднувати її?
Мені важко сказати, наскільки серйозно це мусолиться. Я це сприймаю як гру, в яку і сам іноді граю. У нас із колегами постійний привід поприкалуватися: «Що з тебе взяти, ти з Могили», «Мовчи вже, ти з Червоної Хати». Це, звичайно, є й іноді набуває абсурдних форм. Повторюся, що для мене це більше гра, яка не має нічого поганого. Це укріплення внутрішньої структури, мовляв, є конкуренти й конкуренція. Це гребна регата «Оксфорд vs Кембрідж». Ми повинні показувати, що в нас є краще, бо ми, зрештою, боримося за абітурієнта, у якого зараз дуже широкий вибір. Бо, наскільки я знаю із власного досвіду спілкування із першокурсниками, то вибір між Шевою і Могилянкою для них дуже складний. Зараз починає фігурувати ще УКУ.
Питання чому конкуренція набуває гротесності то це через те, що ми не дуже добре працюємо із абітурою. Наприклад, тих хто вступають на маґістратуру ми можемо відправляти до Могили, бо там є спеціаліст, який потрібний саме цій людині, а от із вступниками до бакалаврату такого не роблять. Вся робота зводиться до того, що ми круті, ми найкращі, тому йдіть до нас і тільки до нас, бо в іншому місці все погано. Ми повинні пояснювати, що саме у нас краще, а що ліпше вчити у іншому університеті.
А чи працює ця конкуренція? Чи не заважає вона робити якісь спільні проєкти, бо навіть працюючи разом ти відчуваєш награну конкуренцію.
Мені теж ця штука не надто подобається, бо вона дійсно заважає робити щось спільне. Самі установи як спільноти різняться і це безперечно. Шева у мене не очах стала менш совкова. Скажу страшну річ: КНУ став більш могилянським. У тому плані, що роблять студенти, яке ставлення викладачів до них і до навчання. Могилянка, коли я почав викладати, вирізнялася великою кількістю студентських ініціатив. У нас (КНУ) таке теж уже присутнє. Знову повторююся, що після ЗНО все зрівнялося: приходять діти, які щось хочуть і вони це роблять. Але, знову таки, історія з коридорів, що у Шеві в організаційному плані стає все легше, а в Могилі все можливо, але з кожним роком все тяжче і тяжче. Тому в нас зараз зустрічний курс. Могилянка стає більш шевченківською.
Я не слідкую за вашими виборами детально, аби розуміти чому у вас не виходить. У Шеві теж були проблемні, але там все було пов’язано із юридичною складовою і зміною статуту. Ми це виправили і все відбулося.
Процедура виборів це достатньо демократична процедура. Надто не заглиблювався у ваші вибори, але як на мене це теж етап розвитку. Певний рівень досягнутий, спільнота вперлася у стелю й не може визначити куди йти. Так і має бути. Ідеї мають змагатися і це добре.
Останнє запитання. Ви сказали, що Шева стала могилянською. Коли я спілкувався із нашими студентами, що їздили у Європу по Еразмусу, білорусами, що були у Вільні. І всі вони сказали, що Могилянка це просто звичайний європейський університет і тому все, що в нас сприймається як «оце ж Могилянка» є звичним типом університету до якого варто йти всім іншим.
Думка, мабуть, слушна. Могилянка більш європейська. Повертаючись до конкуренції з УКУ, яка з’явилася, то тут теж конкуренція вже з більш новим для нашої освітоньої системи європейським підходом. Наші студенти теж зараз багато де їздять по Європі і порівняння не на користь Шеви, скажімо так. Особливо «чипляє», коли люди так відгукуються про Литву чи Естонію, які є такими самими пострадянськими країнами, як і Україна. Я розумію, коли це Польща, Франція чи Англія де таке завжди було, проте коли людина повертається з Каунаса, Вільнюса чи навіть Клайпеди і каже, що до Європи нам… за класиком Лесем Сергійовичем. Таке засмучує.
Могилянка така яка є зараз через те, що вона мала інші стартові умови. Фактично з нуля як антисовок і як невеликий виш. Тому це одна штука, а інша штука монстр на кшталт Шевченка, Каразіна чи Франка, якого дуже довго ламали, щоб зробити з нього совковий виш. Це десь на 70-ті, 80-ті було досягнуто й ламати це знову вже на Європу надзвичайно тяжко. Це правильно, це потрібно робити, але це стикається із існуючою системою і не робиться швидко.
З одного боку для університетів академічна традиція це надзвичайно важливо. У Могилі це теж позиціонують. Вам порівняно нещодавно було 400 років і я посміявся щодо цієї теми, бо Могила така яка є зараз не завдяки слідуванні багаторічної традиції, а лише через те, що вона новенька, свіженька. Вона успадковує за собою славу одного з найстарішого університету Європи, але на рівні роботи вона абсолютно модернова і сучасна від початку відновлення. І тому скільки Могилу не ламали у період Табачника, щоб привести до рівня середнього українського універу нічого з цього не вийшло, бо був наявний ідеологічний стрижень. А в усіх великих університетах, що беруть свій початок від ХІХ століття чи початку ХХ переступити через «славетне радянське минуле» надзвичайно важко.
Завершальне слово
Готуючи цей випуск ми намітили собі дуже багато, ви навіть не уявляєте скільки. Це не просто так, бо позаду і 30 і 406 років великої історії Академії, тож вибору не багато — мусимо впродовдж року вам про все розповісти.
Про людей, що творили й продовжують творити історію нашої alma mater, звісно ж торкнемось міфів й будемо намагатись їх обережно спростовувати чи обґрунтовувати навпаки. Далі буде, ще й як буде…
Звісно ж, нехай сонечко завжди сходить над бурсою та дає тепла новому дню.
Це вже 406 і це водночас тільки 30.
Ґратулюємо Академії!
П.С. Вісті щодо відбору до команди надійдуть вже цього тижня.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
