Барви. Спудейський вісник №37 (16.11.21)
Вісті
▼
Від мрії до книги
▼
Радіодиктант національного гейту
▼
На пошуки закинутого раю: «Мапа Реновації»
▼
Ілюзіон: “Доґвіль”
▼
Передвісті
Розпочалось опитування щодо якості прослуханих в осінньому триместрі курсів
Метою є збір відгуків щодо актуальності одержаних знань, продуктивності взаємодії з викладачами. Очікують на конструктивну критику та пропозиції щодо покращення навчального процесу. А також нагадують, що опитування — це можливість подякувати викладачкам та викладачам.
Опитування є анонімним і триватиме з 15 по 28 листопада.
Будемо вдячні за чесні відгуки про ваш досвід навчання.
-із повідомлення Центру забезпечення якості освіти НаУКМА.
Студентська колегія запустила форму для збору прикладів успішних кейсів результатів опитування й обіцяють за тиждень зробити підбірку найбільш вдалих.
Реченець — 19 листопада (пʼятниця)
Перенесено 5-ті вибори президента НаУКМА
9 листопада стало відомо, що у відповідь на лист НаУКМА від 27 жовтня, МОН вносить зміни до наказу та переносить дату виборів президента на 20 січня 2022 року.
Від мрії до книги
Видання книги починається з її написання. А щоб написати книгу, треба мати історію. Ось такою була історія «Барв» :
Через те, що мама багато працювала, я хотіла запам‘ятати ті рідкісні моменти разом. Разом ми були завжди, коли лягали спати. Замість подушки — мамина тепла рука, а під покривалом — заплутане переплетіння маленьких і вже дорослих ніжок.
У казках жилося кайфово. Там добро перемагало зло, і тебе не відводили в садочок, бо нема з ким залишити вдома. І ніхто не глузував з принцес. Хіба що з Попелюшки, але й то не аргумент, адже П’єро одразу дає зрозуміти, що то мачуха — страшна й зла, а не дівчинка.
Мені подобалось вчити про любов, тепло й радість із казок. Я чекала ночі, аби почути нову історію, прожити нове життя. Не знаю, звідки мама брала ті сюжети, і як вона не втомилась вигадувати щось нове вже через тиждень. Напевно, зараз вона могла б бути чудовим копірайтером.
Я часто засинала й не чула фіналу, а зранку ми не могли згадати, про що була та казка. Але цю я запам‘ятала.
Мама дуже здивувалась, коли я сказала, що пишу книгу за мотивами її казки. Я й сама не думала, що серед любовних романів та детективів оберу казку. Мені здається, я дуже боялась забути її. Забути те материнське тепло, що вона в мені зберігала. А потім у 20 років починаєш задумуватися про склероз все частіше. Щоб не забути, я почала писати. І написала.
Написала та й забула.
Через декілька років я прийшла на один з найпопулярніших курсів на бакалавраті — “Креативний менеджмент”. Головне завдання на цьому курсі «дуууже просте» — зібрати команду та запустити стартап.
Моя команда зібралась максимально спонтанно. Спочатку ми з Настею, ілюстраторкою казки, побачили один одного на лекції і вирішили швидко законектитися. Я знала, що у мене є на курсі інша подруга, і запросила її. Так Аня потрапила до нас. Тож, у нашій команді була я (філологиня), Наста (соціологиня), Аня (правникиня), і не вистачало ще 1 людини. В чаті я побачила дуже смішні повідомлення Даші (комп.науковиця), яка також виявилась моєю знайомою та, що найважливіше для всіх нас, знала математику (принаймні обіцяла, що знає). ЇЇ жарти привели її 4 до нашої команди. Проте хороших людей мало не буває, тому за декілька днів у наш вагончик заскочила ще одна правникиня — Настя.
Так ми зібралися, аби спільно зробити щось круте.
Упродовж наступних двох тижнів ми намагалися зрозуміти, який проєкт хочемо робити. Варіантів було безліч, наприклад, організовувати квест-екскурсії містом або відкрити кав’ярню в одному з корпусів КМА. Певний час ми навіть розробляли план запуску застосунку для пошуку ідеального закладу поруч.
«Ну, якщо що, то в мене є книга», — сказала я ще на першій «діловій зустріч» у забитій маленькій кавʼярні (Espressoholic be like). Ми відчайдушно намагалися не розлити каву на зошити з нотатками й доїсти чізкейк до початку наступної пари. Одним словом — справжні бізнес вумен.
Окєй, ми не могли зробити додаток і відкрити кафе. Ми знову починали шукати ідеї.
А потім Даша згадала про книгу: “А давайте реально надрукуємо книжку?”. Чесно кажучи, мені ця ідея не сподобалась одразу, адже я не могла подумати, що комусь дійсно може стати цікавим читати, а потім ще й видавати мою казку. Та віра і запал моєї команди переміг і зломив мою невпевненість. Те, як в них загорілися очі від ідеї створити щось щире та справжнє, розтопило моє крижане серце.
Так почалися 2 роки нашої кропіткої роботи над книгою. Було все: і злети, і падіння. Ми закрили курс на максимум, зробили величезну кількість підготовчих процесів до початку друку, але потім почався ковід, літо, дипломи. Промальовані ілюстрації, зверстана книга і заява на краудфандиг сховалися до шафи.
Ми ставили проєкт на паузи. Але ми ніколи не зупиняли його.
За ці два роки ми стали на ноги лише міцніше, всі негаразди, стреси, погано надруковані і дуже дорогі пробні примірники, пошуки видавництва, брак сил та натхнення привели нас до того, що є зараз. Улітку ми заново почали роботу, ще раз надихнулися історією і повірили.
Настя намалювала нові ілюстрації і почала роботу над новою, класнішою, яскравішою обкладинкою.
Аня допомогла нам знайти відеографа, і ми зняли крутезне відео для краудфандингу.
Даша пропушила нас піти до видавництва “Києво-Могилянської академії”, що стало найкращим рішенням, адже вони підтримали нас і згодилися допомогти з друком.
Ми з Анею та Настею декілька годин прописували контент план і розбиралися зі стратегіями, редагували заяву, переписували тексти.
Сотні годин переписки та зустрічей на Подолі, під час яких ми мріяли, як буде круто видати нашу книжку, вилилися в те, чого ми так довго чекали — ми запустили збір коштів!
Особливістю нашого проєкту є те, що це самвидав. Ми покриваємо всі витрати власними силами, бо для нас було дуже важливо зберегти книгу такою, як ми її створили. Видання за рахунок видавничого дому значно полегшило б роботу. Ми б надіслали текст книги і чекали фінального продукту. Текст, ілюстрації, обкладинка, формат — все могло б бути іншим, не нашим. Тому ми обрали шлях важче, проте цікавіший, адже для нас головною метою є не просто надрукувати текст і продати книжки. Ми хотіли довести, що будь-яка мрія здійсненна, якщо докласти зусилля та вірити в неї. Я мріяла видати дитячу казку, придуману, моєю мамою. Настя мріяла проілюструвати реальну книжку. Ми б обов’язково зробили це, проте хто знає, де, коли, і як.
А потім стався курс у Могилянці, який переріс у значно більше, ніж оцінка. Аню, Настю, Дашу та Насту зачепила моя історія. А мене зачепила їх віра в мене.
Ми повірили в один одного, аби створити те, що любимо всім серцем.
Ми вже дорослі, але такі ж самі діти з мріями та вірою у магію. Моя мама все ще вважає мене дитиною. А я все ще засинаю під казки, тепер вже аудіо, бо в темряві й тиші буває дуже страшно. Саме тому я й вирішила її видати. Хотілося, щоб під неї якась малеча не боялась темряви.
Наста: Завжди мріяла проілюструвати дитячу книгу і «Барви» так неочікувано, але так «правильно» ввійшли у моє життя. Мені неймовірно подобається саме наша історія, подобається, як логічно в неї вплітається ця частинка — «розмальовка». Що наче і не могло бути інакше, що саме діти додають в цю історію нових барв. Це те, що мотивує не зупинятись — хочеться, щоб «Барви» нарешті побачили світ і світ побачив їх.
Аня : Пам’ятаю той день, коли ми вирішили видавати дитячу книжку-розмальовку. Надихнулась цією ідею, адже маю малюків племінників, які постійно просять мене розказати їм казку. І оскільки більшість вони знають дуже добре, потрібно самотужки їх вигадувати. Мама Романни вигадала «Барви», які дівчинка запам’ятала і записала. Хіба це не круто? Я рада, що долучилась до цього проєкту і вірю, що нашу казку побачить світ!
Даша : Мені здалося, що це класна мрія, яка заслуговує на шанс. Зачепило, що її реалізація здавалася дуже навіть здійсненною. Це мене продовжує мотивувати і досі, хочеться зробити все від себе залежне, довести проєкт до логічного кінця, і щоб нарешті ця книга вийшла у люди.
Настя : Видання цієї дитячої казки-розмальовки — це про реалізацію мрії маленької дівчинки — Романни. Ми дуже довго відкидали цю ідею, оскільки вона видавалась надзвичайно складною у реалізації. Але кожного разу, як ми поверталися до неї, на душі було дуже тепло.
Наразі це — вже щось більше за просто стартап, який дівчата вигадали для того, аби отримати хорошу оцінку з дисципліни. І я рада, що, хоч і буває важко, ми знаходимо енергію одна в одній та докладаємо всіх зусиль, аби познайомити вас з цією історією.
Для того, щоб підтримати наш проєкт, ви можете перейти на сторінку краудфандингу, почитати більше про сюжет та особливості книги, та залишити свій внесок. За кожен внесок від певної суми, ви обов’язково отримаєте приємний подаруночок. А за внесок від 250 грн — екземпляр книги! Підписуйтеся на наші Instagram та Facebook та слідкуйте за тим, як цей проєкт реалізується. Ми будемо розказувати про весь шлях самвидаву і, сподіваюсь, про його успішну реалізацію.
Допоможіть маленькій мрії стати великою!
Радіодиктант національного гейту
Всеукраїнський радіодиктант національної єдності наразі вважається чи не наймасовішою щорічною акцією єднання навколо української мови. Вперше захід було проведено у травні 2000 року з нагоди дня Кирила і Методія та річниці перепоховання Тараса Шевченка.
Щоправда, досвід першого диктанту виявився млинцем нанівець: флешмоб радше нагадував конкурс, тож учасники надсилали свої роботи впродовж усього літа, а коли восени були оголошені переможці, ті, хто писав навесні диктант згадали про це і продовжили надсилання робіт ще й восени.
Ще однією проблемою, яка спіткала організаторів перших диктантів, стало те, що тексти для радіоетеру не були оригінальними, себто брались з відомих книжок чи збірників. Окремі умільці, збагнувши таку логіку, віднаходили ці тексти й надсилали на пошту редакції. Такі роботи переписувались без скорочень та поправок, що було озвучено, тож одразу ідентифікувались як шахрайство.
Окрім того учасникам також пропонувались тексти з авторськими розділовими знаками, що викликало негативну реакцію та ледь не спричинило припинення акції.
З того часу радіодиктант зазнав якісних змін: захід було остаточно перенесено на осінь; щороку озвучувались авторські тексти; з 2019 року учасники могли звірити свої роботи з правильним варіантом, який мали опублікувати протягом 15 хвилин.
За два десятиріччя свого існування Всеукраїнський радіодиктант національної єдності здобув низку рекордів. Так, у 2019 році в день проведення акції запит «радіодиктант» став найпопулярнішим Google-запитом серед української інтернет-аудиторії. Крім України локаціями проведення флешмобу є станція Академіка Вернадського в Антарктиді, посольство України в Норвегії, Дубаї, Туреччині, Латвії, Лівані, Алжирі, Молдові, Португалії, Північній Македонії, Кенії, Тунісі, Бразилії, Чехії, Чорногорії, Італії, Фінляндії, Іспанії, США, Малайзії та інших країнах.
Цьогоріч автором і читцем радіодиктанту став Юрій Андрухович (а науковою консультанткою, до речі, була професорка катедри української мови КМА Лариса Масенко). Текст диктанту уже оприлюднено, тож можна виявити свої хиби в написанні, а проведений на сторінці «Спудейського вісника» в Instagram прямий етер із могилянською викладачкою української мови Анастасією Онатій стане в пригоді при аналізі помилок.
Утім Всеукраїнський радіодиктант національної єдности не тільки про диктант, ясна річ — тут неабияк важать позатекстові фактори. Цього разу, на жаль, вони були радше негативними. Багато людей, що взяли участь у флешмобі, скаржилися на темп читання. Варто визнати, що Юрій Андрухович справді диктував зашвидко, одначе цей недолік має бути повністю нівельованим на тлі мети проведення щорічного радіодиктанту — звернення уваги на українську мову, відзначення Дня української писемности й урешті єднання нації (про що свідчить назва заходу).
Натомість з’явилася купа ненависті та гейтспічу на адресу Андруховича. Невдоволені цьогорічним диктантом люди стверджували, що попередні читці були куди кращими, і закликали повернути їх уже наступного року. Насправді ж у коментарях до прямого етеру в YouTube, де транслювали радіодиктант, вкрай різкі та негативні висловлювання як щодо Андруховича, так і щодо диктанту з’являлися ще задовго до читання.
Прикро визнавати, але чи не основним чинником, що впливає на упереджене (і дуже часто негативне) ставлення до радіодиктанту, є його обов’язкове написання в багатьох школах. Це дає підставу учням, котрі дуже часто на імператив відповідають агресією, ненавидіти радіодиктант і все з ним пов’язане без об’єктивних на те причин (звідси й заклики ставити дизлайки прямій трансляції диктанту), вчителям же — очікувати від читання відповідності до норм шкільної програми, а в разі її відсутности — вимагати її запровадження.
Така критика є невиправданою, оскільки радіодиктант національної єдности, ясна річ, не має на меті дати школярам ще одне завдання з української мови — таке рішення завжди лишається цілком за адміністрацією конкретної школи. Тож за такою логікою учні мали би висловлювати своє невдоволення не організаторам радіодиктану і тим паче не його читцеві, а тим, хто зобов’язує їх цей диктант писати, себто адміністраціям своїх шкіл і викладачам. Так само цей диктант не ставить за мету перевірити учнівський рівень знань з орфографії, пунктуації та синтаксису, тож і вимоги вчителів «повернути Олександра Авраменка», бо той, мовляв, «читає згідно з усіма нормами шкільної програми», також є недоречними.
Украй гостра реакція та невиправдана критика, на превеликий жаль, уже стали нормою в публічній сфері української шкільної освіти. Тут варто згадати випадок із Оленою Бурдун, викладачкою математики «Всеукраїнської школи онлайн». Коли пані Олена припустилася технічної помилки при вирішенні одного прикладу, вона майже моментально стала жертвою численних гейтерських нападів у мережі. Треба згадати і досвід Римми Зюбіної, за чиїм голосом ми писали радіодиктант торік. Зі слів акторки, тої кількости гейту, що вона отримала після прочитання диктанту 2020 року, було настільки багато, що вона відмовилася від запрошення читати диктант удруге. Цього разу лавина накрила Андруховича. Невимовно прикро, що людина, яка так сильно доклалася до розвитку українського слова, вимушена в День української писемности (sic!) терпіти тонни недоречної критики, викликаної тільки невідповідністю горизонту очікувань певних людей і реальної мети радіодиктанту.
Зрештою маємо визнати, що свою функцію диктант таки виконав: декого він об’єднав обговореннями щодо естетичності тексту Андруховича, інших згуртував у його критиці. Але в кожнім разі резонанс було здійнято. Шкода, що почасти задля цього доводиться жертвувати моральним станом тих, ким ми натомість мали би пишатись і захоплюватись. Не забуваймо, для чого ми пишемо диктант насамперед — не для оцінки, не для перевірки своїх знань, а задля того, аби долучитися, мабуть, до найбільшої культурної події сучасної України, до того, що має нас об’єднати.
На пошуки закинутого раю: «Мапа Реновації»
Можна було побачити сторіс із зеленим ромальованим парканом на Гелловін, натикнутись на зборище людей біля київських будиночків що похились, читати розлогі дописи на фейсбуці про “Квіти України”, але якщо ви все ще не знаєте, хто це, то ми даємо вам другу шанс. Зустрічайте команду людей, що не проходять повз закинутянки, а залишаються з ними і запалюють вогники у чорних вікнах.
«Мапа Реновації» — громадська організація, яка займається закинутими будівлями. З трьох людей вона розрослась до великого проєкту з командою волонтерів та підтримкою активістів та організацій зі всієї країни. Серед їхніх останніх досягнень — інтерактивна карта зі закинутими будівлями Києва, яка нараховує понад 200 будівель Шевченківського району, гелловінська кооперація зі мережею ресторанів «Привіт» та рекламним агентством «Havas», а також акція на захист «Квітів України».
- Яка ваша найбільша перемога та найболючіша поразка?
Питання насправді дуже важке щодо нашого профілю роботи. Тут не так легко отримати однозначну перемогу, це завжди робота «в довгу». Можу перелічити список важливих досягнень, які формують нас зараз: перші співпраці з містом, інтервенція та презентація нашого сайту у руїнах Бехтерівського провулку, повне дослідження Шевченківського району (яке не припиняється, адже місто змінюється), початок дослідження Подільського району й особливо наш освітній курс дослідження Подолу. Ще перемога, — це громадська підтримка, яка сильнішає, згадуємо підтримку кейсу «Квітів України», садиби Барбана, акції свідомих компаній спрямованих на підтримку діяльності цих ініціатив. Поразка особисто мені згадується у втраті будинку Уткіна. Це було дуже боляче.
Ксенія Пальцун, архітекторка, ілюстраторка та лекторка «На пошуки закинутого Подолу»
- Які ви маєте плани на наступний рік? Можливо, нові освітні проєкти чи колаборації з іншими організаціями?
Плануємо зосередитись на дослідженні Подолу. Завершити курс і далі разом, можливо, з кимось із учасників цього курсу, поглибити дослідження. Масштабувати інтерактивну карту на цей район. Плануємо зібрати гроші на юридичну підтримку «Квітів України», Садиби Барбана, комплексу за адресою вулиця Хорива, 2. Хочеться більше скетч-серій вже і на Подолі. Більше екскурсій та невеликих освітніх проєктів/лекцій, колаборацій.
- Твій улюблений дім на Подолі й чому?
Якось випадково забрела на провулок Ярославський, і знайшла там моє Подільське кохання — будинок на провулку Ярославському, 7 (гугл цю адресу не визнає, але він поруч зі спорудою 7/9). Про його історію знаю рівно нічого, тому дуже руки чешуться дослідити комплексно. Але своїм білосніжним фасадом він мене покорив. Схожий будинок розташований за адресою Сковороди, 1, який я також дуже люблю. Вони обидва невеликі, я б сказала, мініатюрні відносно сучасного оточення, і через це затишні. У них спокійне оздоблення, яке можна довго роздивлятись. Тут виникає відчуття спокою, довершеності та загадковості.
За останній місяць вони встигли не тільки зацікавити десятки користувачів соціальних мереж своєю інсталяцією, але й запустили перший освітній проєкт для тих, кому так само болить від погляду на розбиті шибки історичних будівель у самісінькому центрі. У рамках проєкту «На пошуки закинутого Подолу» волонтери мали не лише можливість відвідати серію лекцій на тему урбаністики та civic tech, але й взяти участь у двох польових дослідженнях, метою яких було дослідити та зафіксувати подільські закинутянки. Курс буде тривати два місяці, а після його завершення 30 учасників мають представити свої проєкти.
- Чому будівлі закинуті?
Я навчаюсь за освітньою програмою «Урбаністика та міське планування», тому контекст міського активізму мені дуже близький. Після численних відкритих лекцій, курсів та воркшопів вдалося знайти багато однодумців, пости та історії яких допомагають у розширенні обізнаності щодо подій, які відбуваються у місті. Саме це дозволяє мені не випадати з потоку поганих новин, які останнім часом все частіше стосуються закинутих будівель (їх знесення). Вони мене дуже сильно зачіпають, тому що Київ я люблю вже 19 років, а ще, тому що бачу в цьому несправедливість — не можуть бути гроші (прибуток) важливішим за історію… Хто має право вирішувати, що торговий центр є більш цінним за культурну спадщину…
Аліна, учасниця проєкту «На пошуки закинутого Подолу»
- Як пройшло твоє перше дослідження і що вразило тебе найбільше?
Нам з партнеркою трапився дуже цікавий будинок, дворик якого місцеві розмалювали графіті. Нас вразило не тільки його оформлення, але й один хлопець, який живе в цьому будинку. Він завів нас у цей дворик і почав розповідати про нього, історію будинку і як його облаштовували для життя. Це будівля у формі П, у якій одна частина заселена, а друга — закинута, і по суті він не має функціонувати, бо постійно вимикають то опалення, то воду, але є чотири квартири, які тримаються за нього і не хочуть їхати, бо це їхній дім.
Альона, учасниця проєкту «На пошуки закинутого Подолу»
Ілюзіон: “Доґвіль”
Відзнятий у 2003 році фільм «Доґвіль» Ларса фон Трієра окрім неймовірної ретро-класики американського автопрому особливо не дивує вибагливістю декорацій чи костюмів персонажів. Натомість, кінострічка викликає силу емоцій, які стануть ґрунтом для роздумів. Наведену рецензію структурно розбито на декілька частин, що було стилізовано під сюжетну манеру фільму.
Розділ І, який є вступним і окреслює сюжетний задум фільму
Так, світ — театр,
Де всі чоловіки й жінки — актори.
Тут кожному приписаний свій вихід,
І не одну з них кожне грає роль!
«Як вам це сподобається» В.Шекспір
Кінематографічне надбання Ларса фон Трієра за своєю природою є досить контраверсійним. Поєднання драми і жаху провокує особливу перцепцію під час перегляду, викликає емоції тривожного очікування, невизначеності та хвилювання, що цілком вкладається в жанр трилеру. «Доґвіль» — тому не виняток.
За своїм задумом, «Доґвіль» — це історія про одне з гірських містечок 1930-их років. Візуальне наповнення створене за принципом театральної сцени, що надає зображуваному містечку особливого аскетизму і дипресивності. Відсутність будь-яких стін надає виняткового символізму в деяких кадрах, де можна наочно застати співуживання насильства та рутини, таку собі квінтесенцію «банальності зла» за Х.Арендт.
Доповнюючи реальність власними образами, глядач постійно мусить думати, чим вдало користується режисер і на «підготований ґрунт» дає головний мотив для роздумів. Ним виявляється дівчина-втікачка, що просить притулку в місті.
Розділ ІІ, у якому автор намагається збагнути концепт божественного у фільмі
В індустрії вантажоперевезень найважливіше зберегти неупередженість.
Біл Хенсон, «Догвіль»
Тоді Апостол Петро звернувся до них: “Зараз я дійно усвідомлюю, що Бог неупереджений.
«Діяння апостолів (Дії 10 вірш 34)»
Обмежуючись нашим знанням сюжету, головним відчуттям наприкінці перегляду стає надокучливе відчуття внутрішньої розколотості у виборі між виправданням та засудженням головної героїні — Ґрейс Малліган. Таку невизначеність можна пояснити відсутністю старого-доброго поділу на хороших та поганих персонажів, що правив би нам за чіткий абсолют. Спочатку автор стрічки змушує нас співчувати Ґрейс, згодом же — дає їй в руки пістолет. Такий хід сюжету вибиває з-під наших ніг будь-які спроби покластися на героїню, чи ж навпаки — повною мірою співчувати жителям. Ми сумніваємось, попри те, що на кадрі бачимо абсолютно чіткі дії.
Ідею божественного начала у фільмі навіює євангелічний мотив вселенської любові до людства й невиправдані страждання Христа. Певне уособлення задуму Ісуса вкладено в образ Ґрейс — вона розуміє людство, співчуває йому і не може їх ненавидіти, бо їх дії — це всього лиш слабкість.
Наприкінці стрічки ми бачимо зовсім іншу персону, що чинить насильство, якій кортить «спробувати відновити знехтувану тут справедливість, в імʼя інших міст, в імʼя людства, в імʼя конкретної людини — Ґрейс». До цієї дії — акту розправи — зводяться чи не всі аргументи дописувачів та критиків про те, що божественна натура Ґрейс — хиба і зрадництво ідеалу прощення, що проповідував Христос і довів Своїм прикладом.
Щоб збагнути мотивацію Ґрейс, не зле звернутися до того, що свого часу надихнуло Трієра на створення стрічки. Таким поштовхом стала пісня піратки Дженні з п’єси Бертольда Брехта «Тригрошова опера». Дженні працювала в невеликому готелі та мріяла, що одного разу до порту зайде корабель, який розгромить усе довкола. Що люди, які зійдуть із корабля, спитають Дженні, кого треба вбити заради неї. І що вона без жодних сумнівів відповість: усіх.
Якщо прикладу Брехта можна приписати певну жагу помсти, то у випадку Трієра образ Ґрейс набуває інакшого трактування. Слова диктора за кадром вкладають в пояснення вчинку героїні чи не найголовніші у фільмі слова: «Вчиняючи як вони, вона б не змогла ні виправдати, ні засудити», себто у фільмі відбувається еволюція розуміння світового порядку і Ґрейс, маючи владу і приймаючи рішення, наближається до однієї з ознак Бога — безпристрасності: вона не дає перевагу ані виправданням, ані осуду. Таке відчуття божественного дає нам апостол Петро у «Діяннях апостолів». Таким чином, дії Ґрейс набувають рівня категоричного морального імперативу — вона вчиняє так, щоб максима волі могла мати статус всезагального закону.
Знакове й те, що схоже формулювання безпристрасності дає й у самій стрічці Біл Хенсон, буденні слова якого, після спроби вище трактувати окремі репліки кінострічки, набувають символічного значення. За задумом Трієра, обов’язки божественного контролю могли чимось наближуватись до «індустрії вантажоперевезень», себто до зважування вантажу (добрі/погані діяння на терезах Бога) і карання за порушення на дорозі (огріхи на дорозі життя).
Цікаво трактованим може бути й поява батька Ґрейс, що певною мірою теж наштовхує на пошуки євангельських аналогій. Знайома проблема батьків і дітей дістає виняткового звучання: діти батька, що має необмежену владу, відмовляються від блага, заради любові до людства. У випадку з Христом син згодом просить Батька дати сили, щоб витримати муки; у випадку з Ґрейс фінал драматичніший — батько пропонує їй розправу і вона просить про право на власний суд. На цій кульмінації сюжету аналогії з Євангелієм обриваються, натомість ми бачимо судилище вогню і крові — змалюванням яких не гребував Старий Заповіт.
Розділ ІІІ, у якому йдеться про місто як форму існування людини
Пітьма, яка прийшла зі Середземного моря, накрила ненависне прокуратором місто… Пропав Єрусалим — велике місто, що немовби не існувало на світі. Усе поглинула пітьма, налякавши все живе в Єрусалимі та його околицях.
«Майстер і Маргарита» М. Булгаков
Легка форма рецензії дозволяє мені звернутись до образів художньої літератури як сформованих авторським пером аудіовізуальних асоціацій, що виникають на окремих ділянках сюжету. Так, на сходженні Місяця, поява якого є передкульмінаційною у кінострічці «Доґвіль», за врочистістю та значимістю моменту, виникають стрункі асоціації з твором М.Булгакова «Майстер і Маргарита», де автор показує нам ледь не апокаліптичну темінь Єрусалиму — міста страти і особливого, божественного за своїм задумом суду. За аналогією, Трієр демонструє нам скупі дахи хат Доґвіля і засилля гір навколо. Безперечно, ландшафтні образи поселення супроводжуватимуть нас впродовж усього фільму, але головним у понятті міста є громада.
Автор стрічки зумисне не зосереджує нашу увагу на архітектурних особливостях гірського поселення, натомість показує нам соціум, що і є містом.
Упродовж перегляду Доґвіль справляє враження досить депресивного, ізольованого поселення. Місто не виправдовує своїх сподівань: на центральній вулиці не ростуть в’язи, як про те промовисто зазначає назва, а люди так само не облишені моральних тягарів. Кожен персонаж — окрема історія прикрості, кожна з яких заслуговує на наше співчуття.
Найбільш промовистими є персонажі Тома Едісона та Чака.
Перший — місцевий філософ-ентузіаст графоманської натури, який переконаний у тому, що жителі Доґвіля не спроможні прийняти дар долі, «мислення визначає буття» , а тому тут так погано живуть. Проте, як виявляється, йому самому бракне сил взяти на себе радість подарунку й відповідальність за його зберігання. Том живе у Доґвілі впродовж усього свого життя і запевняє, що повністю пізнав його природу, проте його спроби поліпшити мораль містян обмежуються короткими намаганнями проповідування чеснот і змін.
На прикладі другого персонажа — Чака, ми можемо помітити інше: він є прибульцем у Доґвілі. Історія Чака є досить туманною і в чомусь має перегук з історіями Ґрейс, яка здійснює втечу з великого міста й історією Тома, який прагне віри в себе і уваги. Чак є квінтесенцією думки про те, що іноді людина здатна протиставити себе іншим і вичинити інакше (до прикладу — здійснити втечу), але таку позицію сам персонаж згодом засуджує і розчиняється у мороці свавілля. Тези, що зринають з уст Чака, про те, що люди тут так само жахливі, запевняють нас у тому, що ця проблема його турбувала і була предметом його особистих поневірянь, однак нині він ховається за байдужістю і намагається маскуватися.
Загадковою ділянкою сюжету є пес Мойсей, поява якого в сюжеті теж навіює певні асоціації зі Святим Письмом. Хитким містком герменевтичних паралелей може виявитись вихід євреїв з Єгипетського царства, себто звільнення від тирана. У якому контексті трактувати пса, якого нарекли Мойсеєм у фільмі, залишилось для мене особистою загадкою. Відштовхуючись від біблійного сюжету, пес на ім’я Мойсей міг бути символом якогось виходу в майбутньому чи в минуле (як не крути події розгортаються в селищі «Пес-віль»). Так само можливе й те, що пса нарекли ім’ям біблійного Пророка, бо те нічого не значило для містян. Якщо ж апелювати до Євангелія, то вимальовується наступна паралель: Мойсей — Закон дав (назвавши пса його ім’ям, містяни забули про Закон), Христос — Закон виконав (закон забули, але Ґрейс його виконує, що нам моторошно спостерігати).
Підводячи підсумок, можна переконатися у провокативності кіноспадщини Ларса фон Трієра. Питання людського єства, суду і насильства залишаються актуальними в наш час. Головною тезою фільму, як на мене, можна вважати не саму формулу «як стати богом», яку режисер опосередковано демонструє на прикладі Ґрейс, а роздум про те, що люди справді не можуть піти проти природи, але природа не має брати верх у них, що вкладається в уста батька Ґрейс.
Відтепер щотижня редакція “Вісника” знову готуватиме Передвісті — найцікавіше та найважливіше з академічного, культурного та суспільного життя.
16.11 (сьогодні), 23:59
Завершується прийом заяв кандидатів/-ок на вибори до Конференції студентів VIII скликання. КС — вищий представницький орган студентського самоврядування. Очікують до 36 делегатів/-ок, що представлятимуть усі факультети.
16.11 (сьогодні), 20:00
«Памʼять про рококо у замках, палацах …і одній ратуші»: лекція Діани Клочко про архітектурний стиль рококо.
11–17.11 (до четверга)
«Дні Вишеградського Кіно» у кінотеатрі «Жовтень». Це покази сучасних стрічок з регіону Вишеградської групи — Польщі, Чехії, Угорщини та Словаччини.
18.11 (четвер), 18:00
Прямий етер із Романною Шубіною та Анастасією Цвєтковою — авторками казки «Барви».
18.11 (четвер), 19:00
«Борімося з тривогою» — зустріч Могилянського кола спілкування Центру САПС. Обговорюватимуть, як виникає тривога та як із нею боротися. Реєстрація у боті.
19.11 (пʼятниця), 19:00
Вечір онлайн знайомств — традиційний захід від Бадді НаУКМА, що полягає у виступах фрешів кожного факультету за певною тематикою. Цьогорічна тематика ВОЗ — дорожні знаки та винаходи людства.
19–21.11 (пʼятниця-неділя)
Social Awareness Ads Festival 2021
Х Міжнародний фестиваль соціальної реклами. Цьогоріч говорять про психічне здоровʼя. Найактуальніша соцреклама, спікери, психодрама та соціальне техно до ранку.
21.11 (неділя), 20:00
Вечір памʼяті Міська Барбари у Львові: у день попередньо запланованого концерту митця відбудеться виконання пісень, читання віршів та перегляд відео.
