В очікуванні… Спудейський вісник №25 (16.11.20)
Козаки також… на карантині сиділи
▼
Слово має жити. Litera A.
▼
Як закохатися в Бойківщину
▼
Ілюзіон: Присмерк (2014)
▼
Faces of KMA: SexEdKit
Козаки також… на карантині сиділи
Образ козака-лицаря, дужого захисника Батьківщини, значною мірою завдячуючи зусиллями народної творчості, міцно закріпився в уяві українців. Своїм друзям і близьким ми досі зичимо міцного, «козацького» здоров’я. Натомість «карантин» все ще сприймається як щось новітнє і штучне, воно зовсім не клеїться у нашій уяві з героїчним епосом Запорожжя. Наперекір нашим уявленням, сторінки історії переконливо стверджують: ще козаки сиділи на карантині й знали про епідемії.
Маємо визнати, що за часів Запорозької Січі епідемії були майже звичною справою. З цим жили і намагались боротися. Вогонь і оцет — найпоширеніші дезінфектори наших предків, не обминали навіть документації. Так-так, навіть листи мали пройти через вогонь! У давнину всі папери, що надходили на Січ, справедливо сприймалися канцелярією як потенційна бактеріологічна загроза. Багато листів надходило з «вірусного» Криму та прикордоння, тож перед тим, як прочитати й відреагувати на звернення, лист зберігали у камері схову, де той мав відлежати карантин. Було звичним і не вважалося чимось пригодницько-шпигунським вимочування в оцеті з «термообробкою» палаючою свічкою.
Логічно, що лист надходив не сам собою. Його приносив гонець, що йшов разом з подорожніми обивателями. На сторінках «Архіву Коша Нової Запорозької Січі» можемо знайти повідомлення про створення спеціальних застав для відбування шеститижневого карантину з приміткою: «доки чума зовсім не минеться, — в житла, зимівники та дачі запорозькі нікого не пускати». Трохи згодом у передмісті сучасного м. Запоріжжя виросте цілий район — Кал(р?)антирівка, який був повністю відведений під карантинні бараки. Без ізоляції не обходились і торжища: з заснуванням фортеці Святої Єлисавети у 1754 році (сучасне м. Кропивницький) було проведено ярмарок «з дотриманням карантинів для приїзжих». Можемо тільки зітхати, гадаючи над тим, з якою «швидкістю» їхали крам і документація на Січ…
Крім простих обивателів і гінців, шляхами постійно курсували чумаки — специфічні для степової людності торговці. Саме слово «чумак» за аналогією з «козаком» завжди намагалися пояснити якимись тюрськими впливами. Якщо довіряти етимології, то чумак — це «той, що носить булаву або палицю», але на гадку спадає інше — ЧУМАк. Такі здогадки можуть здатися білими нитками шиті, але дуже часто разом з товаром чумаки приносили і хвороби. Щоб цьому запобігти, купці дезінфікувались дьогтем: змазували себе, своїм волам — хвости, роги, копита.
Збудники епідемій щоразу були різними, але в народі спалахи захворювань традиційно називали чумою. Ознаки так само різнились: можемо читати як про висипи віспи на шкірі (звідки пішли прізвища Рябий, Рябченко), так і про «небезпечну повітряну хворобу», від якої вмерло багато людей, «не маючи жодної зовнішньої ознаки хвороби». Погодьтеся, звучить досить по-сучасному, але це — лист на ім’я кошового отамана Григорія Лантуха 1755 року…
Одним миттям рук цю проблему вирішити не вдавалось, тож Україну (куди там, світ!) довелось рятувати … могилянцям. Без зайвої скромності згадуємо Данила Самойловича, випускника Києво-Могилянської академії 1761 року, який став чи не єдиним вченим-епідеміологом у тогочасній Російській імперії. Довівши можливість протичумного щеплення, він став неабияким натхненником для нашого часу, досі лишається життєствердним мотивом, що проголошує силу думки над будь-якою бідою. Уроки історії не тільки містифікують окремі рядки хронологій, а й стають для нас справжньою надією на фоні лихоліть.
Слово має жити. Litera A.
Близько року тому зустрілись два абсолютно різних полюси — Кріс та Настя. І як уже повелось, саме такі дуети приводять до чогось геніального. Цього разу народилось дещо літературне. Ціллю проєкту стала передача літератури й знань із локальних кругів; показати людям щось нове, когось нового; щоб література перетворилась із закритого руху у цілком відкритий для усіх і кожного.
Слово має жити. Чому? Тому що під впливом слів ми змінюємось і знаходимо якусь частинку себе. Ми хочемо просто допомогти людині розкрити свою душу.
- Кріс, засновниця проєкту
Дівчата зібрали поетів, письменників, і утворили «Litera A. Потік свідомості». Потоком цієї свідомості є думки й вірші авторів, у яких можна тонути, виринати, знаходити щось для себе нове. Авторами ж були поети старого та нового поколінь, які разом чаювали й насолоджувались компанією. Після цього вечора остаточно було вирішено створити цілком серйозний і постійний проєкт.
На допомогу тут прийшла Могилянка й могилянці зі своїми знаннями, отриманими на креативному менеджменті. Побудувався фундамент, придумалась піар-стратегія, розписався план — Litera почала рости й розвиватись.
Уже 2 вересня відбувся перший івент — перфоманс-презентація щоденників підлітків-політв’язнів. Ця подія була колаборацією з іншим німецьким проєктом, учасники якого, власне, знайшли ці щоденники.
Це було дійсно сильно і масштабно. Я сама після цього приходила до тями близько тижня, тому що я так морально очистилась, що світ змінився після того дня.
- Кріс, засновниця проєкту
Після цієї події відбулось те, на що команда так довго чекала. Про «Літеру» почули, про неї почали говорити, до неї почали доєднуватись нові люди з новими ідеями та баченнями.
У майбутньому Літера планує давати лекції не лише в Києві, але й в інших містах, а також продовжувати робити поетичні вечори, інтерв’ю та перфоманси. Так, на наступний рік уже заплановай перфоманс на тему французької поезії, зокрема Рембо, і його тези про бачення текстів через колір.
У будь-якому разі, Litera A є ще зовсім юним проєктом, який уже навчився сам стояти на ногах, і навіть потрохи ходити, але він точно ще потребує любові й підтримки. Почати можна просто ввівши у пошукову стрічку інстаграму: @litera__a. Адже хто як не ми, таке ж юне, але з гарячою душею, покоління, підтримає рідний, з частинкою Могилянки в серці, проєкт?
Як закохатися в Бойківщину?
У цій статті я маю нагоду розповісти про найкращу подію, яка трапилась зі мною цього року. 21 жовтня я отримав нежданий дзвінок, завдяки якому зміг доєднатися до 5-денної експедиції Бойківщиною, куди також були запрошені кілька порядних, розумних та просто чарівних людей, з якими мені випало бути знайомим.
Але ця стаття не про мене і мою рефлексію. Натомість, це чтиво для широкої авдиторії, адже людей, яких цікавить бойківська культура, значно більше, ніж людей, яких цікавлять мої філософські роздуми. Тому цей допис буде максимально спрямований на те, щоб після його прочитання вам захотілося взяти квиток на поїзд “Київ — Славське” і вже завтра опинитися в імлистих та червоногарячих Карпатських горах.
Почну з легкої розминки. Я трішки схиблений на архітектурі, і хоч моя схибленість межує з профанацією, та все ж у бойків такі села, що не повідати про них я не можу. На відміну від Гуцульщини чи Покуття, де досі багато будівель покриті старовинною сірою бляхою, яку я просто шалено обожнюю, у бойківських селах мені не вдалося знайти майже жодної старої хатини, господарі якої послуговувалися б чимось подібним. Переважно старі будівлі на Бойківщині зараз вкриті похмурим радянським шифером, оцим-от сірим хвилястим, який ви вірогідно зможете зустріти і в своїй рідній місцевості. Така покрівельна різниця пов’язана з тим, що до того, як в тутешні краї дісталися всілякі шифери, бойки крили свої житла або солом’яною стріхою, або ґонтом (пластинами січеного дерева), які в другій половині XX століття цілковито втратили свою актуальність через швидке розповсюдження нових будівельних матеріалів. Вам може здатися, що це все вкрай сумно, і ліпше брати квиточок на поїзд “Київ — Верховина”, щоб побачити атмосферні гуцульські житла, але Бойківщина насправді тим і прекрасна, що її, по-перше, не так легко розгледіти справжню, а, по-друге, закохатися можна лише пізнавши її зсередини.
Тому, якщо ви хочете навчитися бачити Бойківщину, пильно зверніть увагу на дві речі, перебуваючи в бойківському селі: на церкву та на “довгу хату”. Якщо церква складатиметься з трьох бань, які здіймаються вгору у вигляді башт, то вітаю, адже ви точно на Бойківщині! Під час експедиції ми відвідали безліч бойківських сіл, і понад 90% церков, які з’являлися перед нашими очима, мали тридільну систему з трьома банями, незалежно від віку церкви чи матеріалів, з яких вона споруджена. Отож якщо ви знайшли таку церкву, то раджу пошукати ще “довгу хату” — звичайне собі житло, за винятком того, що воно буде вдвічі або втричі довшим (але не ширшим) за всі інші будівлі довкола. У таких “довгих хатах”, окрім житлових приміщень, розташовувалися також комора, стодола, забійня та інколи стайня. Зараз такі унікальні будівлі зазвичай стоять покинутими або ж перетвореними із напів господарських в цілковито господарські приміщення чи радше просто в склад.
Настав час змістити увагу з матеріального на оте духовне і внутрішнє, у яке й можна закохатися. Для мене це перш за все самі люди: бойки та бойкині (чи, як сказав мій хороший товариш, бойкиці). Наприклад, Микола Степанович Михайлик, який у віці 83 років переконав нас піднятися разом з ним на вершину гори Карасовець, висота якої становить близько 700 метрів. По-перше, підіймалися ми не просто бур’янами, а липовою алеєю, яку за його ініціативою близько року тому було висаджено на честь відновлення незалежности України. По-друге, завдяки цьому ж панові Миколі на вершині гори прямо зараз триває спорудження меморіалу, присвяченого героям України. Будинок пана Миколи не покритий ґонтом або соломою, та й хата його зовсім не “довга”, зате всередині ви зможете побачити мінімузей бойківського ремесла й одягу, невеликий архів українських часописів, а також величезний стелаж, щільно закладений старими і новими книжками, змішаний запах яких утворює тут вкрай щемну атмосферу. Вам не потрібно брати участь в експедиції, щоб побачити цю людину, а побачити її справді варто. Якщо з’явиться таке бажання — на вас чекає село Бітля в глибоких Карпатських горах. Шукайте будинок із флаґштоком та синьо-жовтим прапором.
Проте в пана Миколи мені бодай не хотілося плакати. А ось коли ми приїхали до Любови Василівни Федьків у село Вовче, то мої очі без перебільшення захотіли спухнути і почервоніти, хоча мені й досі важко визначити, що саме так вплинуло на мене, бо пані Любов… вона просто заспівала. Але заспівала настільки казково і щемно, що мені здалося, ніби такого проникливого співу я ще не чув у своєму житті. Мені стало дуже сумно, коли я дізнався, що інформації про неї та про пана Миколу в Інтернеті майже немає. У бойків загалом є проблема того, що вони не надто популярні. Хоча, може, це зовсім не проблема, і воно навіть на краще, бо масовий туризм, певне, лише пришвидшить процес руйнації тих залишків автентики, що продовжують жевріти на півночі Карпатських гір.
Можна було б розповісти ще про бойківську кухню, але я, кажучи трохи по-бойківськи, “ся гет на тім не розумію”. Що тут казати, якщо яєчню вперше в житті я посмажив за кілька тижнів до поселення в гуртожиток. Тому пора ставити крапку. Сподіваюся, завдяки цій статті ви справді дізналися щось нове про Бойківщину та її жителів, і тепер будете планувати свої майбутні подорожі з урахуванням цієї інформації. Наостанок хочу просто подякувати Міністерству молоді та спорту України, молодіжній організації “Студентський клуб” та пану Володимиру Виговському, який уже третій рік поспіль організовує подібні експедиції. Спасибі вам за те, що дозволили проєкту «Єдність у різноманітності. Бойки» відбутися!
Ілюзіон: Присмерк (2014)
Село. Такий близький, але водночас такий віддалений для сучасної людини світ. Ми вже давно живемо в суспільстві міста, тоді як село стає для більшості з нас лише гарним спогадом з минулого. Проте десь там — за кілька десятків кілометрів від гамору великого мегаполіса — і досі вирує життя. Воно може видатися надто розміреним і навдивовижу спокійним, адже його швидкість дійсно на порядок менша. Тому не дивно, що ми іноді з ностальгією згадуємо про село у часі швидкого ритму власного життя. Іноді таки хочеться відволіктися від шаленого ритму міста.
Фільм Валентина Васяновича «Присмерк» — ода спокою сільського життя. Перед глядачем постає ідилія сільських краєвидів, яку не псують навіть найбільші побутові труднощі. Головні герої цієї документальної стрічки — 82-річна Марія та її син Олександр, який майже нічого не бачить. Вони мешкають у старій хаті на краю віддаленого села на Житомирщині, і їхнє життя складно назвати простим. Марія мусить сама збирати траву, доглядати за худобою і готувати їжу своєму хворому синові. А той боїться її смерті, хоч прямо і не показує цього. Їхнє обійстя вже давно потребує ремонту, але сил для цього, як видається, немає ні в кого. І глядачеві від початку не дуже зрозуміло, що ж тримає цих людей на землі. Землі, де щодня треба виконувати складну фізичну роботу, бо тварини хочуть їсти, а город потребує постійного догляду. Моментами здається, що на життя вже давно насунулися сутінки, і ці люди лише чекають, коли смеркне.
Але «Присмерк» — це точно не про смеркання. Це про людей, які продовжують жити, попри усі негаразди. Вони не скаржаться на свою долю, а намагаються насолодитися тим, що дала їм природа. І їхній життєрадісності можна лише позаздрити. Вони не хапаються за усе й одразу, для них присмерк ще не настав. Марія знаходить час, щоб поспівати, а Олександр — щоб випробувати музичні інструменти.
Поряд з цим, Васянович звертається до свого улюбленого прийому — довгих планів, щоб передати усі переваги і вади життя на селі. Краса природи, на тлі яких працюють герої, здатна утримати увагу глядача протягом усієї стрічки. Він проживає зміну пір року разом з Марією та Олександром і навіть не відчуває перепадів у погоді. Картинка настільки гармонійна, що вже не звертаєш уваги на огріхи в роботі оператора. А репліки персонажів настільки захопливі, що хочеться їх слухати ще і ще. Здавалося б, теми розмов виключно побутові, але скільки ж сили у тій філософії сільського життя.
«А життя гарне ж» — певне, ця фраза Олександра чи не найкраще описує ключову ідею стрічки. Герої постійно шукають нових занять для себе. Марія доглядає за новонародженим телям і купує кілька десятків курчат. Олександр береться лагодити трактора. Удвох вони рубають дрова на зиму. На їхніх зморшкуватих обличчях глядач не побачить навіть натяку на смуток. Наприкінці стрічки Васянович показує, як до обійстя завезли труну. Здавалося б, ось вона — ознака близького смеркання. Але потім Марія промовляє, що її труна стоїть десь у закутку і вже давно припала пилом. Героїня не виказує навіть ноту неспокою. Ба більше, вона вже будує плани на прийдешній день.
Faces of KMA: SexEdKit
Секс так чи інакше є невід’ємною частиною життя кожної дорослої людини. Він абсолютно нормальний і не має сприйматися як щось погане, страшне та заборонене. Однак чомусь, не зважаючи на природність цього процесу, у нашому суспільстві ще досі панують наративи стосовно табуйованості теми сексуальних стосунків, ненормальності тих чи інших сексуальних практик, сорому стосовно сексу та власної сексуальності. Причиною цього, серед багатьох інших, можна вважати недостатню обізнаність. Водночас, важливо надавати сексуальну освіту грамотно, з правильним підходом та відповідним ставленням. За цю не просту справу взялася команда могилянців зі стартапу, секс освітнього проєкту Sex Ed Kit. Сьогодні знайомимо вас з ними.
Sex Ed Kit — це бренд секс-освітніх подарунків. Він націлений на зміну стереотипів про секс — подарунки, та створення дійсно цікавого та корисного освітнього набору. Сформувався навесні 2020 року із бажання створити у Могилянці секс — просвітницький проєкт. “Хоча, декому було не зрозуміло, навіщо все це потрібно, це лише більше нас переконувало, що секс-просвітництво потрібне”.
Зараз у команді шестеро чудових яскравих людей.
Аня Єльцова, вчусь на 3 курсі менеджменту. В команді Sex Ed Kit відповідаю за гарні фото та стратегію наповнення інстаґраму. Серед команди мене виокремлює той факт, що я працюю в проєкті не з самого його створення, а трохи пізніше. Добре, що в нас немає дідовщини.
Я Настя і я координаторка проєкту Sex Ed Kit! Я дуже geek в плані секс-освіти, постійно моніторю ринок та читаю багато спеців у цій сфері. Можу порадити класний сексшоп, підібрати лубрикант або поговорити про те, чому не варто купувати дюрексию Заробляю на життя у маркетинг-агентстві, у вільний час готую класні торти та ходжу в гори! Вчусь на 4 курсі ФЕН у КМА.
Я Оля, ФЕН -3 Економіка, окрім проєкту я працюю координаторкою альтернативної школи та нещодавно стала фінансовою менеджеркою в TEDxNaUKMA.
Марія Черненко, ФЕН-3 Економіка. Я займалась фандрейзингом на самому початку і партнерствами зараз. За рік до цього займалась секс-просвітницьким соціальним проєктом у Харкові, який згодом перетворився на крутезне соціальне підприємство SexEdKit.
Я Макс Цукан і я займаюсь проєктними фінансами — роблю різні звітності, нагадую сплатити податки і тд. По життю теж працюю в різних фінансових установах, люблю у вільний час готувати і читати книжки! Як і Настя, вчусь на 4 курсі Економіки в КМА.
Якщо ви були на нашій сторінці в інстаґрам, то знаєте, що мене звуть Катя і я дизайнерка проєкту, тобто займаюсь тим, що тішить ваше око) Вчусь я на 3 курсі ФЕНу, на спеціальності економіка (оце так новина), а у вільний час намагаюсь не залишитись без друзів через свої жарти. Якщо ми з вами знайомі, то ви й самі знаєте «хто я», а якщо ж доля нас ще не звела — ваше щастя та спокійні ночі.
“Трошки не розумію у який саме момент ми «успішно запустили стартап», проте наразі я відчуваю бажання займатись цим далі, адже бачу неабиякі результати та отримую майже фізичне задоволення в момент, коли мені кажуть, що сексосвіті в Україні — бути!”, — каже Катя. Взагалі на думку творців Sex Ed Kit сексуальна освіта в Україні тільки починає набирати оберти, убільшості людей все ще існують певні стереотипи. Наприклад, що до весілля займатися сексом не можна і що, власне, саме слово секс можна говорити тільки після 18. “Але статистика така, що середній вік втрати цноти це 15 років. Замість того, щоб банити цей контент та відвертатись від нього, потрібно пояснювати та розповідати про всі тонкощі, про які не розкажуть на уроці з біології”.
Як зазначила Маша — вона працювала над соціальним проєктом пов’язаним із сексуальною освітою у Харкові. Водночас Настя хотіла робити секс освітній проєкт у Могилянці. З цього і почався розвиток проєкту. Наступний поштовх він отримав на дисципліні Івана Затварського “Креативний менеджмент”.
“Коли ми таки дійшли на курс креативного менеджменту, дороги назад вже не було, але були три головні ідеї, які ми мали втілити: 1) секс-просвітництво; 2) комерційний продукт; 3) те, що можна взяти в руки (фізичний вимір). Ми набрейнштормили багато ідей і в фінал вийшли дві: візуальна новела і адвент-календар. Обрали другий і з цього через декілька місяців вийшов подарунковий бокс Sex Ed Survival Kit — наш перший продукт, — коментує Маша і додає: До речі, перший прототип ми вирізали і склеювали вручну. Коли ми його показали в універі та у кав‘ярні Vagabong, ми зрозуміли, що не помилились і те, що ми хочемо зробити — це пушка-ракета”
Оля зазначає також, що команда відчуває підтримку з боку прогресивної спільноти, бізнесів та блогерів і їх це запалює, водночас “є банальні заборони, які уповільнюють наш розвиток, наприклад, бан реклами в інстаґрамі та фейсбуці (нам постійно пишуть, що це контент 18+)”.
Sex Ed Kit за своєю суттю — бокс, наповнений меншими коробочками, у кожній з яких знаходиться секс — освітній подарунок та додаткова корисна інформація про продукт, його використання. Також у рамках проєкту команда випустила лінійку кондомхолдерів — спеціальних боксів для зберігання презервативів.
“У боксі є 7 тематичних комірок і в кожній з них є певний продукт та інфокартка, на якій є інструкція до використання та кьюар-код. За кодом ви можете перейти на сторінку нашого сайту та почитати безкоштовні тематичні статті, дослідження, огляди та багато іншого. Теми комірок:
- безпечний оральний секс: смакові презервативи One + інструкція «як зробити латексну серветку»;
- менструація: тампон для сексу під час місячних;
- контрацепція: різні латексні презервативи One + поліізопреновий кондом Skyn. One — це бюджетні, але якісні презервативи, які можна купити у сексшопах або в інтернеті. Ми хочемо показати, що завжди є крута альтернатива Дюрексам-Контексам;
- лубриканти: 2 саше лубрикантів на водній основі + 2 саше — на силіконовій, бренди — Pjur, System Jo, Uberlube;
- секс-спецефекти: по 1 саше рідкого вібратора MAI Lubigel, смакового гібридного лубриканта Sensuva та їстівної розігрівальної масажної олії Excens;
- перша секс-іграшка: віброкуля з силіконовою насадкою Adrien Lastic та інструкція з 10 способів використання для людей з різними геніталіями;
- просто цікавості: стікерпак від творців та збільшена інфо-добірка цікавих ресурсів про секс!”, — коментує Настя.
За словами Насті, наповнення боксу найбільше підходить молоді, а особливо парам, які хочуть спробувати всього потроху, але не знають, з чого почати. “Ми обирали такі продукти, щоб люди потім могли купити їх в повному розмірі в сексшопі і це не коштувало їм шалених грошей та зусиль”. З добором наповнення проєкту допомагала команда секс — простору Lovespace. Настя розповідає, що запускати Sex Ed Kit в умовах тотального локдауну було дуже важко, особливо це стосувалося отримання наповнення боксу та підбору товарів. “Lovespace допомогли нам промоніторити, що є зараз на складах в Україні і з чого ми можемо обрати (цим теж частково був обмежений вибір наповнення), а також допомогли замовити за трохи нижчими цінами”.
Команда розповідає, що наразі дуже радіє успіху проєкту. За словами Насті вони зараз повільно, але впевнено роблять все що запланували. Найкрутішим Настя вважає те, що в них злагоджена мотивована команда. “Без команди зараз нікуди”. Тому дівчина щиро вважає, що єврейське прислів’я «хочеш зробити щось добре — зроби це сам» не актуальне.
Маша каже: ”Найбільше надихає те, що ми єдині в своєму роді в Україні і тому на нас велика відповідальність. Ми робимо те, що не виходить робити у вчителів в школах і у сексшопів. Це шалена мотивація продовжувати і робити якісний доступний продукт для молоді та не тільки”.
Sex Ed Kit не зупиняються на тому,що мають зараз — у планах активно рухатися далі, шукати магазини-партнери, де можна розмістити бокси та холдери, вдосконалювати наявні продукти та робити їх ще цікавішими, зручнішими та кориснішими. “Зараз ціль #1 — більше магазинів-партнерів”.
А що ж надихає команду працювати та йти далі? Загалом: результат, можливості, фідбек.
“Я саме та людина, яку надихає результат. Це бажання зробити ще краще, стрибнути ще вище своєї голови”, — Аня.
“Мене завжди надихає результат. Коли я бачу, що все не просто так, що ми робимо щось класне і виходить фінальний продукт, я розумію, що боятись нічого і все вийде! Буває, що я зустрічаюсь з кимось молодим, мені розповідають, що є такий класний проект Sex Ed Kit, я кажу, що я координаторка і мені кажуть «Ваууу, ти що з секс ед кіт?». Таке дуже надихає!”, — Настя.
“Можливості. Завжди коли я щось починаю робити перше питання в мене — «А що я з цього отримаю в перспективі». Можливості можуть бути у вигляді нового досвіду, репутації, впізнаваності, нових знайомств, навіть просто фінансів. Якщо я думаю про справу таким чином, мені легше переживати складні моменти та навіть провали. Бо результат — не головне, для мене головне — можливості”, — Максим.
Останньою коментує Катя: “Як я вже казала, надихає фідбек та реакція. Досить часто комунікую із людьми у котрих є своя справа і, нарешті, розумію що вони мали на увазі говорячи, що їх авдиторія та вони — на одній хвилі. Це справді дає достатньо сил щоб затопити пустелю сексуальної неосвідченності та висушити океан протиріч”.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
