Вечоринка. Спудейський вісник №42 (13.12.21)
Традиції й безпорядки Андріївських вечорниць
▼
Для чого Україні долати своє минуле?
▼
Тіні забутих пам’ятників імперського Києва
▼
І це лише початок
Традиції й безпорядки Андріївських вечорниць
Названі на честь Андрія Первозванного, вечорниці з 12 на 13 грудня для могилянців — благословення після залікового тижня, нагода вилізти з-під завалу дедлайнів і перенестися у затишний магічний простір. Щороку Спудейське Братство влаштовує це свято, яке вже встигли спробувати й в онлайн-формат і, на щастя, цьогоріч святкування відбулося наживо, з великою кількістю людей, веселими конкурсами й неймовірними музиками — гуртом «Буття» та їхньою добіркою фольклорних пісень із різних куточків України.
«…Минулорічні вечорниці взагалі були онлайн, а цьогоріч ми нарешті зустрілися вживу. Є велика різниця між усміхненими людьми поруч та чорними квадратиками в Діскорді. Цього року ми поставили собі за мету відродити традиційні Братські вечорниці. Себто були й ворожіння, готування вареничків, любовні конкурси й ігри та, звісно, обряд Калити. Я дуже вдячна гурту «Буття», який грав на наших вечорницях, а також навчив нас народним танцям та іграм»
– Марина Сошко, голорг Андріївських вечорниць
Святкові вечориці, що символічно відкривають цикл зимових «празників», завжди були нагодою для особливої здибанки. За словами голови комунікацій Андріївських вечорниць, організація й підготовка цьогорічного вечора тривала близько місяця.
Звичайний грайливий характер вечорниць, які базуються на жартівливій взаємодії хлопців і дівчат, цього вечора забарвлюється в містичний відтінок, адже невід’ємним атрибутом Андріївських вечорниць є святкові ворожіння. Цього разу їх було вдосталь — на балконі «Смолоскипу», де незмінно й традиційно проходять могилянські вечорниці, утворився магічний простір, в якому можна було наворожити собі щось хороше-цікаве.
Якщо ж містичні витребеньки не викликали захоплення, то до початку основного дійства можна було доєднатися до ліплення вареників — з різними начинками для усіх і (не)приємними сюрпризами для хлопців.
Обережні спроби винести двері «Смолоскипу» о шостій вечора знаменували початок нестримних веселощів. Підготовані дівчатами заздалегідь завдання хоч і були нелегкими — потребували кмітливості, концентрації й уміння вчасно згадати, як плескати в долоні, — а проте виборсатися з них і пробратися на третій поверх до музики, танців і смачної їжі всім хлопцям вдалося.
Танці — те, без чого неможливо уявити жодні вечорниці. Андріївським пощастило з чималою кількістю людей, що бажали доєднатися до «празничного» дійства, а от простору «Смолоскипа», вочевидь, пощастило не так сильно — підлога й стіни здригалися. Крутилася голова і від танців, і від нестачі повітря в тісному приміщенні — втім, кого це хвилює, якщо замість свіжого повітря лишаться свіжі яскраві враження.
Кульмінацією вечора після всіх традиційних безпорядків, бешкету й кружляння, стало кусання калити. Власне, давніша назва свята походить від цього круглого солодкого коржа, який випікали перед зимовим сонцестоянням. Ритуальне кусання калити зібрало чимало охочих довести власну спритність — за відчуттями, в приміщенні стало ще тісніше. Втім, якщо так думати, святкові вечорниці, що утверджували перемогу світла в найтемніші дні року, з калитою, що символізувала сонце, так і мали відбуватися — в тісному й теплому просторі, трохи хаотично, однозначно святково, дуже грайливо.
«Дуже вдячний за людей. За організаторів, котрі мотивували одне одного й не давали забути для чого ми це робимо. За відвідувачів: котрі показали, що все було не дарма і свято вдалося. Панувала атмосфера свята і веселощів, що зараз, у сесійно-онлайновий період особливо цінується. Дякую Марині за старання, чудову організацію та віру в подію. Дякую хлопцям за чудовий бешкет і тусу — та ще багатьом людям, котрих можна нескінченно перелічувати. І, звісно ж, дякую СБ за те, що зібрало нас усіх».
– Молдавський Хан, голова комунікацій на вечорницях
Ось і грайливий настрій вечорниць відчувався всюди — від пісень (організатори потурбувалися про співаник із текстами, які, окрім усього іншого, було цікаво перечитувати), до конкурсів із жартівлими залицяннями, насмішками й заграваннями один із одним. Органічний хаос і симпатична магія — так можна схарактеризувати цьогорічні вечорниці, і нам усім лишається сподіватися, що ворожіннями й заграваннями ми дограємося до успішної сесії й заслуженого відпочинку.
Для чого Україні долати своє минуле?
Скільки існує історій України? Либонь, стільки ж, скільки й її дослідників. Щоправда, такий феномен гетероголосся для України порівняно новий, позаяк ще тридцять років тому історія тут була одна — компартійна радянська. Все інше вважалося за полову.
Перебудова Горбачова привідкрила кватирку, крізь яку до затхлої світлиці радянської історіографії почало проступати свіже повітря. Згодом Акт 24 серпня відчинив вікна навстіж. Так до нас потрапила книжка «Україна: Історія» канадського історика Ореста Субтельного. Її український переклад, видрукований у 1991–93 роках видавництвом «Либідь», розхапали на початках незалежности, немов новий бестселер Василя Соняха.
Український журналіст та історик Данило Яневський назвав твір Ореста Субтельного «українським Толкіном» через лінійність та спрощеність праці. Саме завдяки цим рисам вона й стала наріжним каменем підручників історії України від дев’яностих і до сьогодні. Одначе для колег-істориків ця праця радше бачилася як чернетка, що потребувала розширення та поглиблення.
У 1997 році з’явився спільний проєкт Наталі Яковенко та Ярослава Грицака — двотомний «Нарис історії України». Ця книжка залучала напрочуд широке читацьке коло — від «дітей старшого шкільного віку» до наукової спільноти. Одначе наративам двох авторів бракло синхронізації, а самому «Нарисові» — глибини та новизни. Це була відносно розмірена прогулянка фактажем української історії, що попередньо витрушувала з нього п’ятикутні зірки.
Революція Гідности знову розворушила українську публічну історію. Бестселером стала книжка директора українського інституту в Гарварді Сергія Плохія під назвою «Брама Європи» — короткий виклад історії України з урахуванням геть новітніх подій, таких як Революція Гідности та війна на Сході.
Якщо Орест Субтельний схилявся до розмежування своїх розділів не лише за хроносом, але й за топосом (окремо описуємо життя українців у Російській імперії, окремо — тих, що під владою Габсбурґів), то Плохій намагається зшити історію та довести, що імперські кордони не були перепоною для тісної взаємодії українців. Позаяк увесь цей простір має одну авру — авру границі між Європою та Азією — «брами Європи». На думку Плохія, саме географія є ключем до пояснення української ідентичности.
На тлі раніших спроб написати повнотну історію України, приступну для широкого читацького кола, монографія «Подолати минуле: глобальна історія України» Ярослава Грицака видається чи не квінтесенцією.
Про сутність праці промовляє її обкладинка. Придивіться, і побачите подвійну експозицію: на одній площині розміщено силует карти світу та поверх неї — кордон України. Праця, над якою професор працював близько 15 років, є спробою вписати історію України в контекст світової історії. Саме цією оптикою вона відрізняється від раніших спроб колег. Якби Ярослав Грицак був фотографом, то його заслуга полягала б у переході від мікро- до макрозйомки.
Ярослав Грицак не приховує свого кордоцентризму — його праця не позбавлена авторського суб’єктивізму. Одначе без цього кордоцентризму далебі не було б і самої праці, позаяк її метою є пошуки відповідей на питання, чому незалежна Україна не відзначилася стрімкою лібералізацією та економічним поступом так, як це зробили її західні сусідки — Польща, Словаччина, Чехія. Саме пошуки, а не відповіді. Хоч пан Ярослав і переконаний у тому, що минуле допомагає підібрати ключі до майбутнього, не варто ототожнювати таку візію з позитивізмом. Стремління до абсолюту марне, тож історія, як і філософія, має ваготу самим процесом, а не результатом. І цей процес — пошук — лише почасти може наштовхнути нас на щось, а не гарантійно привести до успіху.
У 1990 році Deutsche Bank опублікував прогноз перспектив зростання країн, що здобудуть незалежність внаслідок розпаду СРСР. У цьому рейтингу Україна посіла перше місце, тобто згідно з прогнозами вона мала стати найуспішнішою пострадянською республікою колишнього СРСР. Одначе дійсність виявила разюче відмінною від математичних прогнозів.
«Чому так сталося? “Дойче Банк” не врахував історію, а вона має значення. Історія кидає тінь, тому ми мусимо зрозуміти її хід. Є дві тактики: перша — пишатись своїм славетним і героїчним минулим. Це потрібно нам, без сумніву! Але це не допомагає зрозуміти, що з нами відбувається. Інша тактика — глянути по-новому на минулі події, щоразу аналізуючи свої упадки. Минуле — це не тюрма. Воно завжди залишає місце для вибору. Ми можемо здолати трагічні сторінки і вийти з тієї траєкторії, якщо навчимося змінювати свої дії. Отже, якщо ми хочемо зрозуміти де ми є і що нам робити, — треба зануритися в історію і подивитися на неї інакше — не героїзувати, а пробувати “подолати”» — розповідає пан Ярослав на презентації своєї праці в Українському католицькому університеті.
Нова монографія Ярослава Грицака — це маркер виходу української історіографії на новий рівень. Незалежно від того, наскільки праця резонуватиме кожному читачу, варто сподіватися на те, що вона підживить суспільну дискусію. А дискусія є лакмусовим папірцем поступу.
Тіні забутих пам’ятників імперського Києва
«Обличчя» Києва минулого часто визначали пам’ятники, яких сьогодні вже немає і про які практично ніхто не пам’ятає. Нині про те, що вони колись існували здебільшого нагадують лише фотографії та поштівки з їхніми зображеннями, а для того, щоб дізнатися, в якій саме точці міста вони знаходилися слід здійснити спеціальний пошук.
У 70-их роках ХІХ століття в Києві було лише два пам’ятники. Перший — зведена у 1802 році колона Магдебурзького права. Другий пам’ятник святому Володимиру, що з’явився у 1853 році. З розвитком міста в Києві стало з’являтися все більше й більше пам’ятників. Мабуть, найвідоміший з них — Богдану Хмельницькому (постав у 1888 році). Однак більшість пам’ятників імперського Києва до наших днів не дійшла. Де такі монументи розташовувалися та чим цікаві?
Пам’ятник Іскрі та Кочубею
Розташовувався на місці сучасної «Арсенальської гармати» (неподалік входу на сучасне метро «Арсенальна»)
У 1909 році в Російській Імперії гучно відзначалося 200-річчя Полтавської битви. Саме тоді була висловлена ідея спорудити пам’ятник генеральному судді Василю Кочубею та полтавському полковнику Івану Іскрі — козацьким старшинам, які у 1708 році повідомили Петра І про зносини гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ. Петро І Кочубею та Іскрі не повірив, наказав видати їх гетьманові, який Кочубея та Іскру стратив. Після того, як Мазепа став на бік Карла ХІІ, Кочубей та Іскра були «реабілітовані» та героїзовані.
Сам же пам’ятник став останнім проєктом, реалізованим за час перебування Києва у складі Російської Імперії. Відкритий він був у вересні 1914 року — вже після початку Першої Світової війни.
В Києві монумент не любили. «Безбарвний», «потворний», «оперетковий» — так його називали.
Протримались Іскра та Кочубей менше п’яти років — у 1919 році пам’ятник знесли, у 1923 році на його місці спорудили «Пам’ятник Арсенальцям» — на постамент, що залишився від «знятої» скульптури, поставили гармату, а напис на постаменті замінили. Цей пам’ятник стоїть і нині, однак ідеологічне навантаження тепер в нього інше — у 2019 році напис на постаменті знову змінили і з пам’ятника учасникам повстання на заводі «Арсенал» він перетворився на пам’ятник тим, хто його придушував.
Пам’ятник Бобринському
Розташовувався на бульварі Шевченка (на місці нинішнього пам’ятника Щорсу)
Відомий промисловець, цукрозаводчик, граф Олексій Бобринський став одним із засновників цукрової промисловості на території сучасної України. Він зіграв чи не головну роль у перетворенні Києва на «цукрову столицю» Російської Імперії. Також на кошти Бобринського було споруджено залізницю Одеса-Балта — першу на території Наддніпрянської України. Пам’ятник Бобринському з’явився в Києві у 1872 році на Бібіковському бульварі (нині — бульвар Шевченка). Монумент часто піддавався нападам вандалів і у 1900 році навіть було проведено його реставрацію.
Цікавим пам’ятник Бобринському є ще й через свою відносну довговічність порівняно з подібними монументами — статую Бобринського «зняли» аж у 1926 році, а постамент розібрали у 1932-му. Тоді як більшість знесених «імперських» пам’ятників зникли протягом 1917–1920 років.
Пам’ятний знак на місці смерті Олександра Дрентельна
Розташовувався на Володимирській гірці
Олександр Дрентельн — київський генерал-губернатор у 1881–1888 роках. Він відзначився, зокрема, тим, що у 1883 році заборонив виступи українського театру у Києві та на території київського генерал-губернаторства (Київська, Подільська, Волинська губернії).
У 1888 році, під час параду на честь 900-ліття Хрещення Русі Дрентельн впав з коня та помер. Причиною його смерті став інсульт. У Києві поширилася легенда, що смерть Дрентельна «передрік» київський юродивий — розбив миску з кашею на тому місці, де згодом генерал-губернатору стало зле.
За рік після смерті Дрентельна відкрили пам’ятник — увінчаний хрестом обеліск з пояснювальними написами. Він простояв до 1919 року, коли був ліквідований більшовиками.
Пам’ятник Олександру ІІ
Знаходився на Царській площі (тепер — Європейська площа) на вході в Купецький Сад (тепер — Хрещатий парк)
Пам’ятник Олександру ІІ відкрили 30 серпня 1911 року. Його відкриття було частиною урочистостей, присвячених 50-річчю скасування в Російській Імперії кріпацтва. Урочисте відкриття пам’ятника було задокументоване, в тому числі, кадрами кінохроніки.
Частиною урочистостей до 50-річчя скасування кріпацтва була й вистава «Казка про царя Салтана» в Київському оперному театрі, на якій було смертельно поранено тодішнього російського голову уряду Петра Столипіна.
Пам’ятник Олександру ІІ був знесений у 1920 році більшовиками.
Пам’ятник Столипіну
Розташовувався на Думській площі (сучасний Майдан Незалежності) на перетині з Хрещатиком
1 вересня 1911 року (тут і далі в цій частині статті — дати за юліанським календарем) Столипіна було поранено, 5 вересня він помер, а вже 7 вересня вперше заговорили про зведення пам’ятника. Він з’явився в Києві у 1913 році.
Та протримався монумент зовсім недовго — менше чотирьох років. Саме пам’ятник Столипіну став першим в історії Києва знесеним пам’ятником, та, відповідно, першим «постраждалим» у «війні з пам’ятниками», що точилася у 1917–1920 роках — його демонтували 16 березня 1917 року. Демонтаж цей скидався на театралізовану виставу — на мітингу над пам’ятником провели «суд», «засудили» до повішення, після чого за допомогою схожої на шибеницю конструкції скинули вниз. Ці дві деталі вказують на те, що Столипін на той час був чи не найяскравішим символом «старих порядків» — навіть більшим, ніж російські монархи.
Додаток: Пам’ятник княгині Ользі
Розташований на Михайлівській площі
Пам’ятник не увійшов до основної добірки через те, що був відновлений після руйнування. Втім, про нього все ж таки, варто згадати, адже два пам’ятники одній княгині мали різну «ідеологічну прив’язку».
У 1895–1901 у Берліні було споруджено «Алею перемоги» — комплекс з 32 пам’ятників бранденбурзьким та прусським правителям. У Києві, надихнувшись цим проєктом, вирішили спорудити подібний комплекс. Проєкт отримав назву «Історичний шлях». Цей «шлях» мав проходити від Михайлівського собору до Софійського. На початковому етапі передбачалося звести 15 пам’ятників, а згодом — довести їх число до сорока. Планувалися і пам’ятники особистостям, пов’язаним з історією Києво-Могилянської Академії — Петру Могилі та Феофану Прокоповичу. Завданням «Історичного шляху» було утвердження російського імперського бачення історії міста. Частиною цього проєкту був і пам’ятник Княгині Ользі. Більше того, це був єдиний з монументів «Історичного шляху», який вдалося звести. Подальшого розвитку проєкт не отримав, решта пам’ятників залишилися «на папері».
У 1919 році пам’ятник було знесено, на його місці постало фанерне погруддя Тараса Шевченка, яке протрималося лише рік. Пізніше на цьому місці був сквер, а у 1996 році пам’ятник княгині Ользі було відновлено.
Про Київ імперських часів часто говорять, як про «місто, яке ми втратили». Однак, варто замислитися: А яке саме місто можна вважати «втраченим»? Адже імперська спадщина Києва є не менш контраверсійною, ніж радянська. Чимало з представлених у цій добірці пам’ятників мали яскраво виражену пропагандистську місію. Цікаво, що з цих пам’ятників було відновлено лише один, а щодо інших не було навіть дебатів щодо їхньої відбудови. Про спадщину імперських часів, безумовно, треба говорити. Однак, це не завжди означає її відновлення.
І це лише початок
Дощ за вікном додає осінній присмак першим дням зими. Хочеться лежати під ковдрою з чашкою чаю або кави й дивитися фільми, де багато сонця і тепла. Зігрівається не лише тіло, а й душа, що потім із сонечком усередині летітиме в різдвяну казку. Й одним з таких фільмів є «Дюна». Ця кінострічка була найочікуванішою прем’єрою осені 2021. Режисеру Дені Вільньову вдалося зняти фільм-послання, дії котрого відбуваються аж у 10191 році. «Дюна: Частина перша» отримала багато схвальних відгуків і від глядачів, і критиків.
В основі кінокартини — однойменний науково-фантастичний роман XX ст., написаний Ф. Гербертом. Вона розповідає про те, що людська жага до влади й багатства вічна, але її можна перемогти. Війна за «прянощі» — головна боротьба між Домами, володарями планет. Також у ній зображується шлях лідера, що має не тільки врятувати народ фременів від імперії, а й злитися в одне ціле з пустелею та знайти гармонію в собі. Роль головного героя (Пола Атрида) зіграв відомий актор — Тімоті Шаламе. І в цій статті ми розглянемо його акторську гру.
Зовнішність. Тімоті має дуже цікавий і своєрідний зовнішній вигляд. По-перше, у нього європейська краса із східним відтінком (адже в жилах актора тече єврейська кров). Темне чорне волосся хвилями спадає глибоко в очі. І по-друге, це його фігура. Вона в Тімоті — юнакоподібна. Актор не має яскраво вираженої мускулатури, біцепсів чи кубиків пресу. Та це, як на мене, його фішка. Завдяки юнацькому тілу Шаламе вдається показати силу внутрішнього стержня, її повний контраст із зовнішньою оболонкою. Тому роль юного сина герцога, молодого Месії і майбутнього лідера він зіграв дуже правдоподібно. Цей східний відтінок рис обличчя актора костюмери вдало підкреслили кольорами одягу — чорний, білий або тілесний. Отже, зовнішнє злиття з народом пустельним було на максимум.
Внутрішнє перевтілення в Пола Атрида. У «Дюні: Частині першій» зображується перетворення юнака в чоловіка, маленької особистості — у велику й сильну. Пол Атрид — син герцога Лето I(Оскар Айзек) і відьми-наложниці Джессіки (Ребекка Фергюсон). Саме від матері хлопець успадкував фізичні й розумові здібності. До того ж кохана герцога навчала сина практики володіння голосом-наказом, що мав підкорювати кожного. І це перший етап Полової ініціації. Також юний герцог постійно бачить сон про дівчину з планети Арракіс. Та найцікавіше те, що юнак — «штучно виведений» Месія. Клани Домів протягом багатьох років об’єднувалися, аби нарешті вивести обраний «мозок». І цей варіант обраної людини цікавий і відмінний від традиційного. Тобто зазвичай поява Месії (букв. «Помазанник») супроводжується природними явищами, ознаками з неба (народження Ісуса сповіщала зірка над яслями). А в «Дюні» перед нами Пол — результат людського плану. І ця новина ранить хлопця, котрий усе не міг змиритися зі своїм майбутнім — очолити Дім Атридів. Бо мріє знайти народ фременів і розгадати таємницю своїх снів.
Тімоті Шаламе правдоподібно зіграв ці етапи юнацького переродження. У його грі не було дитячості чи легковажності. Навпаки обличчя актора відображало зосередженість, внутрішній конфлікт між бажанням й обов’язком. Мені сподобалося, що в сцені, де Пол мав витримати біль і не виймати руку з коробки відьми (наставниці Джессіки), Тімоті не переграв (бо це важливий епізод у житті Пола). Він не показував, що це якісь надлюдські муки, не було надмірного страждання в його міміці. Актор мужньо відіграв це випробування.
Але, як на мене, одна з найкращих сцен цього фільму — момент, коли Пол одягає батькову печатку на палець. Герцог загинув, а отже, Дім Атридів переходить у руки сина. І молодий герцог нарешті усвідомлює своє призначення, приймає роль «Помазанника». А Тімоті прожив цей перелом в особистості велично! Червоний колір відтіняв погляд, у котрому наповну пульсувала сила чоловіка-лідера. Одна з якостей Шаламе — не перегравати в кульмінаційних моментах. І це дуже круто!
Й остання сцена битви між герцогом і чоловіком — певний кінцевий обряд ініціації. Хлопчик має пролити першу в своєму житті кров. Майбутній Месія перемагає, однак Пол переживає не перемогу, а той факт, що він убив людину. Забрати життя — ознака імператора, у котрого син герцого боявся перетворитися. І в момент, коли юнак споглядає обличчя свого суперника, Шаламе досить професійно передає цю трагедію. Він не робить це надто сентиментально, а натуралістично й знову ж таки мужньо. І ще одна річ, що допомагала актору показати зародження чоловіка в юнаку — дистікомб. Костюм рятує людину, забезпечуючи її вологістю, у пустелі. Та дистікомб додає фігурі актора змужнілості.
Хочу ще додати, що після смерті герцога-батька, на плечі Пола Атрида додається обов’язок захисту родини, своєї матері. Хлопцю вдається це: він не покидає свою матір не на мить. І заради неї виходить на фінальний двобій. Взаємодія Ребекки й Тімоті хороша, дійсно відчувався зв’язок матері й сина.
Проблема Еліо. Незважаючи на те, що в доробку 25-річного Шаламе досить багато фільмів, роль Еліо в «Назви мене своїм ім’ям» (2017) стала ключем для формування в масового глядача уявлення про цього актора. У коментаря часто можна побачити відгук на кшталт «Він завжди буде нашим Еліо». Звісно, Тімоті прожив це перше кохання в житті свого героя на всі 100. Але приклад Роберта Паттінсона показує, як основна роль, визначена публікою, впливає на актора. Згодом Паттінсон зненавидів свого кінопрототипа — загадкового вампіра Едварда Каллена. Та, я вважаю, що проблемою Тімоті Шаламе може бути образ юнака. Це добре, що він показує цей образ з різних боків. Але існує небезпека, що глядач втомиться від постійного юнака. Однак у хлопця ще все попереду.
Тому, сподіваємося, що талант актора проявлятиметься в різних фігурах (у 2023 році вийдуть два фільми з участю Шаламе: «Дюна: Частина друга» й «Вонка». І він ще не раз отримуватиме нагороди й визнання публіки!
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
