Кожны дзень. Спудейський вісник №16 (10.05.21)
Кожны дзень. Мистецтво. Солідарність. Спротив
▼
East West Business: інтерв’ю з Дмитром Жуком і Танею Шендерою
▼
Помітний зсув у бажанні розмовляти українською мовою
▼
Три слони та черепаха творчого процесу Pomme de Boue
Переднє слово
Добривечір, могилянська спільното!
Довгі вихідні дійшли свого логічного завершення, весняна сесія позаду, а це означає лише одне - скоро літо й спудейський заслужений відпочинок. Ми зникали з інформаційного поля не лише, щоб успішно здати іспити й написати курсові, але й щоби знайти натхнення та нові теми для спілкування з вами. Нам уже є чим пишатися, адже ви розгорнули 91 випуск за всю дворічну історію Спудейського.
Лежачи десь на галявині у траві, чи в ліжечку вдома, запрошуємо до прочитання нового випуску. Сонечка Вісника обачно підібрали для вас історії про щось таке буденне, але досі не таке відоме кожному.
Новий тиждень і навчальний триместр попереду. Зичимо сил та натхнення, усе неодмінно вдасться.
Ми сумували за вами.
Бережімось. Радіймо. Сяймо.
Кожны дзень. Мистецтво. Солідарність. Спротив
Кожны дзень — це гасло, що запевняє самих білорусів і тих, хто солідарний з ними, що ще нічого не завершилося й протест триває кожний день, цебто він триватиме й завтра. Білоруський протест зараз — це розпорошені акції, що стимулюються з низів та не мають єдиного лідера. Протестна Білорусь — це мережева система підтримки противників режиму один одним, а також протиставлення та перетворення своєї слабкости на інструмент боротьби з репресивною машиною.
Виставка для нас, українців, дає можливість зрозуміти білорусів та їхнє світосприйняття напряму, без нашого українського погляду (який ой як відрізняється!). Виставка декларує, що всі об’єкти так само розпорошені, як протестувальники й шукати логіки в розміщенні артоб’єктів непотрібно, проте закрите приміщення та наявність одного входу (який одночасно і вихід), все таки, диктує напрям руху глядача. Емоції на виставці теж диктують певний початок та кінець цієї загальної історії. Увага! Ваші емоції можуть дещо відрізнятися від емоційних переживань автора тексту.
Так, коли тільки входиш у приміщення Арсеналу та починаєш розглядати плакати, чуєш «Мы выйдзем шчыльнымі радамі». І цей супровід у поєднанні із революційним, дещо агресивним та радикальним, контекстом плакатів дає відчуття настрою, що заохочує тебе стати під цей вояцький марш «за шчасце і за волю» та пророкує перемогу. Але чим далі ти йдеш, тим менше ти бачиш перемоги. Ти бачиш спротив, ти бачиш протидію режиму, який уособлюється Лукашенком, проте діячі злочинів — у балаклавах, тому низове зло лишається невідомим і так само усюдисущим. У певний момент виставки всередині тебе зароджується думка про кінець, про…на язиці крутиться слово «поразка», проте воно вже звучить як вирок і крапка. Можливість поставити крапку варто лишати самим білорусам. І, здається, що поки хоч один білорус на Батьківщині чи в еміґрації усвідомлює та протестує проти зла, «кожны дзень» триває.
Чому варто прийти на виставку? Бо якщо вам цікаві події, що відбулися в Білорусі, то вам варто спробувати їх зрозуміти через білоруських контекст, а не ваш особистий. Прийдіть і послухайте/почитайте/подивіться як сусідній народ творив це все і чому робив саме так, а не инакше. Почитайте про те як патріархальне білоруське суспільство, а відповідно й уявлення про стосунки в сім’ї, пов’язано із диктатурою та авторитарністю влади у Білорусі (трішки про білоруську сім’ю можете дізнатися із випуска Вісника за 9 березня!). Почитайте як білоруські митці сприймають смерть за ідею та насильницький спротив. Послухайте, що для білорусів є «фашизм» та який соціальний конструкт формує слово «фашист». Подивіться на елементи в’язничної культури та усвідомте, що людям, яких обмежили в природніх громадянських правах, доводилося там сидіти. Деяким з них доводиться сидіти там і далі. (Також можете глянути інтерв’ю Ріфа й зрозуміти чи відрізняються наші камери та правоохоронна, суддівська системи від системи Лукашенка).
Прийдіть та усвідомте, що вони відрізняються від нас. Проте вільна, демократична Білорусь все ще важлива та життєвонеобхідна першочергово для них, а також для нас. І якщо вам аж так кортить напнути українського світосприйняття на всі ці події, то спитайте себе як реагувала українська держава на перепетії сусіднього народу.
У будь-якому випадку, допоки відбуваються такі виставки й допоки протестуючі у будь-який спосіб не погоджуються із чинним порядком денним Білорусь жыве і жыве вечна.
East West Business: інтерв’ю з Дмитром Жуком і Танею Шендерою
East West Business — для значної частини могилянців ця назва є чимось страшним, а сама організація видається якимось «закритим клубом для обраних», де навколо членів команди витають формули, як у відомому мемі. Чи дійсно все так складно й недоступно? Про це розповідають президент EWB, Дмитро Жук, та голова відділу подій, Таня Шендера.
Розкажіть про себе
Дмитро: Мене звати Дмитро. Я вчуся на 2 курсі, на фінансах, і вже майже рік я курую EWB (позиція називається «Президент EWB», але як на мене вона звучить надто пафосно). У мене є декілька хобі, що приносять мені велике задоволення: я фотографую та пишу, але ні тим, ні тим я в EWB не займаюся, робота там у мене дещо інша — я працюю як менеджер. За цей рік в організації я багато чому навчився, отримав стільки скілів і такий досвід, який в іншому місці, мені здається, отримати було б дуже складно.
Таня: Мене звати Таня, і я теж вчусь на 2 курсі фінансів. Люблю дізнаватися все нове і терпіти не можу неорганізованість. В EWB я голова відділу подій і в принципі займаюся всією комунікацією в нашій організації. За цей час я багато чому навчилась, і багато з ким познайомилась.
Як минає ваше дистанційне життя?
Таня: Наше дистанційне життя минає як і в усіх інших студентів Могилянки — із зумами, тімзами та Дістеду. Але натомість за рахунок того, що ми не витрачаємо стільки часу на дорогу, і в принципі паралельно з лекціями можна щось зробити, у нас з’явилось більше часу і на студентське життя, і на організацію, і на наукові проєкти.
Дмитро: Але з іншого боку мені дуже страшно подумати, що наступний рік може пройти як і цей через те, що відчуваю, як цей стиль життя в’їдається й починає тиснути психологічно. Із організацією це теж насправді тісно пов’язано, адже не вистачає спільного часу разом, не вистачає роботи над проєктами в режимі офлайн, коли можна бачити людей, емоції й реакції. Відсутня ця можливість побудувати комьюніті, бо в онлайні це значно складніше.
Поговоримо докладніше про дистанційне життя саме в організації. Як воно організовується?
Дмитро: Тут є два аспекти, як на мене: спілкування всередині команди та спілкування з авдиторією. До карантину основним форматом роботи в організації були офлайн-події, куди ми запрошували різних лекторів, збирали людей, і вони слухали це як лекцію. Коли почався карантин, ми мусили дуже швидко змінювати формат. Ви можете помітити, що ми тепер перетворились на медіа: у нас дуже розвинуті соцмережі, ми маємо свої подкасти, і всі формати ми адаптували під режим онлайн. Стосовно організації, ми часто проводимо різні онлайн-зустрічі. У нас є регулярні місячні зустрічі, ми працюємо в маленьких проєктних командах, де легше спілкуватися між собою, також ми аналізуємо разом нашу роботу і проводимо різні події внутрішні для команди, які допомогають нам із bonding activity. Наприклад у нас була така штука, коли ми місяць читали разом книжки, перед цим мали зробити вклад у 100 гривень, якщо хотіли взяти участь. І от, якщо ти читав, то тобі повертаються гроші, якщо не дочитав — то гроші йдуть у фонд організації. Такі штуки допомагають частково компенсувати відсутність живого спілкування. Також у нас є різні закриті тренінги для команди: ми запрошуємо крутих лекторів, які безкоштовно проводять міні-воркошопи заради того, щоб допомогти розвиватися нашій організації.
Таня: Усе це було повною зміною для діяльності нашого відділу. Наприклад, якщо креативний відділ займався соцмережами, і в них просто збільшився обсяг роботи, то нам треба було в принципі змінювати формат нашої роботи. Найбільша проблема була в тому, що половина нашої команди — це люди, з якими ми навіть не бачились очно, бо це першокурсники. Однак у нас таки була цього року одна-єдина офлайн зустріч, такий собі неофіційний тімбілдинг. Зібрались ті, хто мав можливість зустрітись у Києві, і провели пікнік з різними активностями, будували вежу з зефіру й макаронів. Це було весело. Тому в принципі сподіваємось, що наступного року, навіть якщо буде змішане навчання, ми все одно матимемо можливість комунікувати з командою вживу.
Розкажіть про EWB як організацію: яка Ваша ідея, специфіка, про що це, і для кого?
Таня: East West Business — це студентська організація, яка існує вже більше 10 років у Могилянці. Донедавна вона позиціонувала себе лише як організація для Факультету економічних наук. Зараз EWB — це про бізнес, маркетинг, і все, що до цього дотичне, яке має бути доступним і зрозумілим для усіх. Ми такий собі місток між людьми, що хочуть отримати практичний досвід, та людьми, що мають цей практичний досвід і можуть розказати про те, як виживати в сучасному бізнес світі.
Дмитро: Ідея EWB не в тому, що він надає супертехнічні знання студентам (хоча б тому що в такому форматі це зробити неможливо). Ми це швидше платформа, яка має надихати, і робимо ми це в різних напрямках, але це все має в результаті бути пов’язаним із бізнесом. Кінцева мета — це щоб в Україні з’явились свої класні проєкти, які запустять наші студенти. Когось ми направимо в SMM, і вони почнуть досліджувати ту сферу; хтось послухає про те, як якийсь класний чувак відкрив свою школу онлайн, і використає цей досвід; ще хтось почує про якісь факапи, і вже не допустить цих помилок.
Давайте поговоримо про структуру команди. Хто у вас є, і чи є хтось не із ФЕНу?
Таня: Рік тому, у червні, у нас була перебудова організації, і з 4 відділів ми зробили лише 2: відділ подій та креативний відділ. Креативний відділ у свою чергу поділяється ще на кілька підвідділів, і він займається в основному соцмережами. Під час офлайн-життя креативний відділ займався ще стікерами, постерами. Відділ подій у нас є єдиною структурою, і я, як голова, курую діяльність усіх організаторів, які займаються пошуком спікерів, складають запитання. Що стосується відбору, то він у нас проходить не лише на початку року: він був у вересні, у січні, і зараз, у червні, ми плануємо пошук людей (в основному для креативного відділу). Щодо людей не із ФЕНу, то так, вони в нас є. Це люди і з соціології, і з ФІ, і їм усім суперкомфортно, бо немає якогось обов’язку академічно розумітись у фінансах. Усе, що потрібно — це мати хороший рівень самоорганізованості й бути готовим розвиватись.
Дмитро: Мені здається, що досі є цей чи то страх, чи то стереотип, що якщо в цій організації є слова бізнес, економіка, фінанси — то це дуже складно, і тільки для ФЕНу. Але ми намагаємось робити все, щоб із цим боротися. Ми певні, що людина з будь-якого факультету може якось свої знання інтегрувати в бізнес і використати це, щоб запустити класний проєкт. Тому ми робимо якісь події, що орієнтовані на більш широку авдиторію. Частково ми мали події, пов’язані з журналістикою, проводили дебатний турнір, який також залучав людей із різних факультетів. Стосовно команди, то коли ми почали робити реструктуризацію, ми до цього підходили досить візійно з метою спростити структуру й зробити її більш чіткою й контрольованою. У команді зараз 29 людей, які працюють на різних посадах. У якісь моменти вони поділені на маленькі проєктні команди, і це дозволяє водночас організовувати хоч навіть по 4 події. Зараз завдяки всьому цьому наша організація працює як маленький, але потужний стартап.
За свій рік на ваших посадах що вдалось найбільшого впровадити?
Дмитро: Перше, що ми зробили — це змінили повністю структуру, розробили цілі, візії, оптимізували роботу (прописали різні стандарти роботи). Ми повністю перезапустили наші соцмережі і, знайшовши формат, який для нас працює, ми збільшили кількість підписників більше ніж удвічі. Ми запустили новий формат подкастів і маємо свій канал подкастів, який з’явився дуже випадково, але тепер ми будемо весь час цим займатись. Ми організували досить масштабну подію дебатів, яку я вже згадував. Зараз ми працюємо над новою великою подією — онлайн-змаганнями для студентів у тематиці маркетингу. Уже маємо класних спонсорів, але про це згодом уже розповімо.
Таня: У нас тепер є регулярні події. Щомісяця, наприклад, виходить один-два подкасти (залежно від періоду навантаження у студентів). Також, щомісяця ми організовуємо прямий ефір, куди запрошуємо одну з «акул бізнесу». Це зазвичай досить невимушено, і при цьому дуже корисно. Такі речі дають подумати й надихають на нові події.
Розкажіть більше про подкасти. Скільки їх є, з ким вони, на яких платформах вони виходять?
Таня: Ми виходимо на всіх платформах, і на сьогодні ми маємо 9 епізодів.
Дмитро: До речі, «Радіо НВ» зараз запустили свою платформу подкастів, ми до них звернулися з запитом, чи можна публікуватись у них на платформі, вони підтвердили, і зараз нас можна послухати ще й там.
Таня: Перевага того, що ми почали співпрацювати з НВ у тому, що вони публікують лише українські подкасти, а ринок зараз тільки розвивається, конкуренція не така велика, і тому є більший шанс того, що ми вийдемо за межі Могилянки.
Дмитро: Стосовно того, з ким є подкасти, то наш перший подкаст був із випускником Могилянки, Олексієм Малицьким. Був також Андрій Худо, співзасновник холдингу «!FEST».
Таня: Також є випуск з випускницею Могилянки, Альоною Мисько. Останній подкаст вийшов з Євгенією Глізер, вона розповідала про управління проєктами. Також був випуск із PR-менеджеркою «Всі свої» Наталією Чуловською. Був також Роман Тимофеєв, колишній редактор «Elle» та Олесь Тимофеєв, який заснував Університет онлайн освіти.
Чи допомагають вам в організації викладачі?
Таня: Під час Дебатного турніру нам допомагали викладачка фінансів — Олена Прімєрова та Іван Затварський, коли ми зверталися щодо актуальної теми, що стосувалася б бізнесу й економіки, і при цьому була б простою для людей з неекономічних спеціальностей. У результаті ми використовували запропоновані ними теми, звісно, дещо модифіковані, але все ж.
Чи робите ви колаборації із іншими СО?
Дмитро: Наш Дебатний турнір — це була колаборація з Дебатним клубом, ми тоді їм це запропонували, зробили спільну команду, швидко все зорганізували й успішно все провели. Із великих колаборацій — це була єдина наша співпраця у подіях.
Таня: Також ми співпрацювали зі студентською організацією правників із ЛНУ ім. Франка. Тоді ми спільно працювали над дописом у соцмережах про те, як організувати фінанси й свій бюджет людині, яка не має якихось економічних знань.
Дмитро: Якихось чітких планів щодо наступних співпраць у нас зараз немає, але є бажання! Тому, якщо хтось хоче запропонувати нам колаборацію — то пишіть, ми відкриті.
Бліц
Де легше почати старт-ап: у Рівному чи у Києві?
Разом: У Києві.
Остання книга, яку ви прочитали:
Дмитро: «Теплі полярні ночі» Тарнавського. А перед тим «Про рекламу» Д. Оґілві — рекомендую всім.
Таня: Зараз я читаю «Ґудзик» Ірен Роздобудько, а до цього я прочитала «На гачку» Нір Ейяль і Раяна Гувера.
Вишні чи черешні?
Разом: Черешні.
Чи є у вас якась/якийсь role model?
Дмитро: Ні, я таких для себе не створюю.
Таня: Ні, у мене є якась основна мета, але не особистість.
Дистанційка чи очка?
Дмитро: Хоча б змішаний формат, організаціям дуже тяжко так функціонувати, як зараз. У лекціях очно я сенсу не бачу, а от на семінари добре було б вийти.
Таня: Я теж вважаю, що вже треба закінчувати цю еру онлайн-життя.
Помітний зсув у бажанні розмовляти українською мовою
Уперше я був у Києві приблизно три роки тому в рамках моєї бакалаврської програми. У Лондонському університеті, щоб задовольнити університетські вимоги та перейти до наступного і останнього року навчання, обов’язково треба було провести принаймні три місяці в закордонному виші . Тому на початку третього курсу вивчення української мови мені довелося переїхати в Україну на кілька місяців, аби значно покращити свої знання з української, а заодно дізнатися, як живуть тут люди.
Відверто кажучи, тоді моє розуміння української мови було напрочуд низьким, оскільки я завжди покладався на російську, щоб пройти попередні два роки навчання, і, мабуть, не сприймав серйозно свій розвиток української. Я був, як і більшість «західників», переконаний, що в Україні люди розмовляють лише російською, і тому докладати стільки зусиль до вивчення української вважав марною тратою часу. Звичайно, я помилився.
Озираючись назад, рішення зосередитися на моїх російських навичках, а не на українських, було неправильним, оскільки, зрештою, українська, навіть у Києві, почала набирати обертів за останні кілька років — значно зауважати, бо адже ще навіть нещодавно вибір робили завжди на користь української. Прибувши, я помітив, що, незважаючи на те, що російською найчастіше розмовляють на вулицях, українська все часто присутня в мовному просторі міста. Події Майдану 2014 року, безсумнівно, змусили українців задуматися про своє майбутнє та значення, яке має мова та її розвиток для зміцнення української держави. Більше людей свідомо вирішили припинити будь-яке спілкування російською мовою та повністю перейти на українську.
Чому я детально це підкреслив? Насамперед тому, що під час мого останнього візиту до Києва я відчув важливість української мови та її вплив на суспільство, і нині це відчуття лише посилюється.
Наразі здебільшого люди розмовляють українською. Звичайно, все ще залишається багато тих, які говорять лише російською або суржиком, до яких належать особи похилого віку, заможні люди, міжнародні працівники, деякі мешканці сходу України (хоча, до речі, навіть багато хто зі східних регіонів уже перейшов на українську), іноземці і, звичайно, проросійськи налаштовані особи.
Так досі є довгий список тих, хто з тих чи тих х причин ще не перейшов на українську, але я думаю, що найголовніше, щоб молоді говорили українською. Російська мова завжди пропагувалася, оскільки в минулому вона відкривала нові можливості, головним чином завдяки пострадянським країнам, де люди все ще говорять російською мовою, проте останніми роками і ця тенденція різко зменшується. І нині молодь в Україні усвідомлює важливість української, а замість вдосконалення російської вони більше уваги приділяють вивченню англійської та німецької мов. Мудрий крок, враховуючи те, що лише кілька тижнів тому уряд оголосив про намір зробити англійську мову другою головною мовою України. Особисто мені, як порівняти з мовною ситуацією 3 роки тому, під час мого останнього візиту, більш ніж помітно, що російська мова стає щораз менш сприятливою для “вуличних розмов”. Зрозуміло, що новий закон про мову, що набув чинності 16 липня 2019 року, який змушує всі державні установи говорити українською, сприяє зміцненню незалежності України.
Також варто зазначити, що рівень англійської мови також повільно зростає серед молоді. Насправді складно назвати цю мову англійською, можливо, вираз український варіант англійської мови буде доречнішим.
Якщо порівняти з ситуацією кількарічної давнини, приємно зауважити, що українська мова стала важливішою майже для всіх українців. Мені дуже приємно бачити, як люди почали по-справжньому цінувати українську мову та активно змушують себе нею розмовляти, навіть якщо це не їхня рідна мова. Як і в житті, що більше ми змушуємо себе робити щось незвичне для нас, то швидше ми звикнемо. Це те, що багато українців зробили останнім часом заради України.
Три слони та черепаха творчого процесу Pomme de Boue
Pomme de Boue — анонімний колектив, що виготовляє та клеїть на стіни київських будинків мозаїки зі звичайної керамічної плитки. Мозаїки невеликі, але яскраві.
Зазвичай вони геометричні та асиметричні.
Pomme de Boue почали діяти восени 2018 року, перші мозаїки були крихітними (5–10 см в діаметрі), сьогодні розміри збільшилися до 40–50 см завширшки.
Pomme de Boue погодилися відповісти на наші питання, щоправда, їх відповіді здаються сюрреалістичними.
Ви вже зазначали раніше, що процес створення мозаїки — це імпровізація, але може існують якісь три слони чи черепаха творчого процесу? Колір, форма, місце мозаїки?
Pomme de Boue: Так, ми часто повторюємо, що наші роботи виникають в процесі імпровізації, але схоже це слово не є самоочевидним. Ми вирішили показати, як виглядає процесс поступової кристалізації мозаїки.
З кольором зазвичай проблем немає взагалі, головним чином нас турбує композиція.
На початку процесу в нас є гори обрізків кафельної плитки. Уламки схожих кольорів розкладені по різних коробках, коробок не дуже багато, не більше десяти.
Потрібно з чогось почати. Ось перший крок, нічого хитрого в ньому немає, ніякого таємного знання або замислу. Це зелена голова з коричневими вухами. Це те, на що в подальшому буде намотуватися колаж, вихідний елемент кристалізації. Він уже асиметричний.
Три наступних кроки. Зелений притягує помаранчевий.
Зверніть увагу, що гори та низу тут немає, вся конструкція обертається. Ми ходимо наволо столу.
Додалися два недогризки в правому верхньому кутку та золотавий трикутник унизу.
Ні, рожевий дратує. Блідо-зелений також нас полишив. Можливо, блакитний? Велика бордова трапеція сповзла донизу та наїхала на зелену трапецію.
Великий бордовий перестрибнув на нове місце поруч з білим. Додалася біла смужка. Чому біла? Ми спочатку поклали туди помаранчеву, але вона бєєє.
Так-так, у коробці з білими уламками знайшлася пошарпана дуга.
Біла дуга перестрибнула на нове місце, тепер вона подовжує білу трапецію. Гори та низу все ще немає. Дивится та думати можно з будь-якої сторони.
Біла дуга переповзла в інше місце та подовжилася. Це патерн! У дуги під пахвою з’явилася вже знайома пара кольорів: бордовий та золотавий. Це кольоровий акорд! Яскраво-зелений горбок витягся в зелений ніс. Білого стає занадто багато.
Рожевий — це контраст із зеленим чи несмак?
Згори цього не видно, але мозаїка вже дісталася третього поверху, плитки давно лежать одна на одній. Хитка конструкція.
Бордово-коричневі намагаются зібратися в патерн у фоні, але це їм не дуже вдається.
Знайшлася фіолетова плитка з двома круглими витинами. Але конструкція стала схожою на розчавленого на сковорідці восьминіга. Але ми цінуємо усе сухе та цупке. Помаранчеві спалахи знизу до справи не мають відношення. Це підмостка під темною плиткою.
Радикальне рішення: вертикально обрізати праву верхню бордову таким чином, щоб вона стала продовженням білого патерна. Окрім того, з’явився новий акорд: темно-коричнева, бордова та золотава.
Cитуація змінилася: з’явилися верх і низ. Темний квадратний каблук — це низ.
Повернулися знайомі нам рожевий зуб і фіолетова плитка дивної форми. Але набагато помітнішою є поява помаранчевої смужки.
Синьо-блакитне починає захоплювати верхню частину картинки. Нам ввижався темно-синій кружечок або кулак, який ми просто намітили купкою трикутничків.
Блакитний трикутник зник. Виникла проблема ліворуч від великого фіолетового квадрату. Там необхідно щось світліше, ніж фіолетовий, але не білий.
На лівому фланзі з’являються дві бліді плитки та злам між ними. На правому фланзі три смуги пнуться догори.
У лівому верхньому кутку з’явилася смугаста зона пришелепкувато-святкових кольорів. Праворуч відтемно-синьої плями виріс маленький білий зубчик.
Біла смуга праворуч здається трохи заширокою, чи не так?
Помаранчевий розігнався згори вниз і опинився за самімісінького низу. Дірку заткнули червоним трикутником. Замість рожевого зуба з’явився золотий.
Вгорі виникла біла пляма. Чи не забагато білого? У лівому верхньому куті виліз блідий аквамарин. У правому верхньому кутку виросла темно-синя гуля.
Мозаїка потроху розростаєтся. Щоб охопити її поглядом, нам доводится ставати на стільці та дивитися згори вниз. Так виглядає рабочий стіл в цілому. Уважний погляд може розгледіти кілька нових блакитних спалахів біля верхньої межі композиції.
Уцілому це схоже на результат. Плитка лежить кількома шарами. Хочется її покласти одним шаром і заповнити щілини та дірки.
Мозаїка майже готова, залишилися лише технічні кроки? На жаль, ні.
Зараз уперше в нашій оповіді з’являється склоріз. До цього моменту ми плитку не різали, а лише використовували наявні уламки.
Після проведення подряпини, плитку затискають в плитколомі, вона розламується на дві частини. Ми починаємо точніше підганяти шматки плитки один до одного.
Пахва білого патерна отримує дивну білу міні-діагональ.
У самому центрі біла смуга насунулася на фіолетовий квадрат. Хочется радикальних видовищ, давайте спробуємо непристойно подовжити помаранчеву смугу.
Якщо здається, що все це простий та швидкий процес, то даремно так здається. Ми вже не перший день пораємося з цією мозаїкою, краю не видно. Багато шматків плитки доводиться шліфувати алмазним надфілем. Це пилке та брудне виробництво.
Ми перестрибуємо через кілька кроків. Помаранчева смуга простяглася, але недалеко. Найцікавіше — заокруглення у лівому верхньому куті. Велика біла пляма вгорі праворуч зникла. Наразі там зелено-блакитна радість.
У правий верхній кут вдирається синя ракета з червоним носом та червоним полум’ям із сопел. Зверніть увагу на невеличку фіолетову смужку в правому нижньому кутку.
Зелену галявину вгорі витолочили. Помаранчевих смужок забагато. Червоні трикутники — чи то носи ракет, чи то гав — також розмножуються. Найголовніше: в правому нижньому куті з’явився величезний фіолетовий квадрат (там була лише тонка смужка, тепер вона виросла). Він зв’язується з великим фіолетовим квадратом з лівого боку. Вся композиція затискається між ними.
На правому фланзі виникла дірка. Можливо спробувати заткнути її яскраво-зеленим? Тоді всі зеленіутворять патерн літери Y.
Після неабиякої мороки лівий фланг склався. Блідо-блідо-тілесний — це плитка для підлоги, вона товста та тверда, розколювати та шліфувати її — справжнє випробування.
Цікава плитка кольору кави з молоком. Це радянська тонка плитка (звичайна сучасна плитка для стін — 7 мм завтовшки, тонка радянська — 5 мм). Таких відтінків сьогодні не виробляють. Радянська плитка взагалі була своєрідних кольорів, ми їх називаємо індустріальними, вони притлумлені, радянські верстати та стіни коридорів фарбували у щось подібне. Такі тьмяні індустріальні кольори добре поєднуються з яскравими.
До того ж, фіолетовий вгорі пішов по колу (це та сама плитка дивної форми, що давно нас переслідує). З-попід цього заокруглення вистрілила вгору біла смуга.
Нам нагодився величезний темно-синій трикутник і ми спопробували його прилагодити вгорі.
При дрібній підгонці та штопанню дірок з’являється безліч дрібних рішень: скажімо, під довгою білоюсмугою з’явилася бордовий трикутник схожий на тінь.
Зараз битва триває в двох місцях.
У лівому верхньому кутку літню недоумкувату галявину ліквідовано. На цьому місці з’явився сполох здвох зелених. Темно-синій трикутник розпростатися не зміг.
На правому фланзі виникла ідея своєрідної стартуючої ракети. Від неї вправо вниз відходить трибарвна діагональ. Деякий час ми на неї згаяли. Але все не те.
Верх склався. Синя труба праворуч отримала тонку білу смужку (на цьому місці вже було багато білих смуг різної довжини та ширини), за кольором ця пляма стала бордово-золотавою, як і зона зліва. Найголовніше зараз: кавове заокруглення зправа стрільнуло вгору.
На фотографії видно, що ми малюємо олівцем на столі можливі продовження колажу. Раніше столяри креслили силуети шматків фанери, що потрібно випиляти, просто на столі. Папір для цього невикористовували. Це практично і просто.
Вгорі ліворуч від синьої труби з’явилася тонка фіолетова смуга. Але головне: замкнулася верхня діагональ. Червоний ніс метеора-гави зник, а від синього корпуса метеора-ракети-гави залишився лише синій трикутник в правому верхньому куті.
Робота майже завершена. Ми до кінця не були впевнені, що зможемо зібрати гарну пристойну мозаїку просто на очах поважної публіки.
Два проблемних мікро-місця: вістря блакитної смужки вгорі та кінець білої смуги в самому низу.
Ми ці два місця побороли, результат не сфоткали, мозаїку перегорнули, і почали втирати клей поміжокремих шматочків кафелю. Але це вже не творчий процес, тому відповідь на питання про те, як виглядає імпровізація та її три кити, на цьому завершується.
Коли клей на зворотньому боці висохне, мозаїку затирають: в щілини між плитками на лицьовій стороні втирають чорний, дрібного помолу цемент. Виникають тонкі лінії між шматочками плитки. Готова мозаїка виглядає ось так. Вуаля!
Можно додати, що процес далеко не завжди проходить так гладко, і далеко не завжди можемо навіть самі зрозуміти, що відбувається, що йде не так, і що потрібно робити далі. Часто ми просто розбираємо напівскладену мозаїку, над якою працювали багато годин.
Та, звичайно, є мозаїки, які виникають не в процесі імпровізації. Тоді результат виглядає якось так. Це мозаїка для нашого проєкту «Метрополіс Либідь», що був реалізований в межах Французької весни 2021.
Можна було розповісти та показати, як складаються речі такого штибу, але ми краще розповімо це в наступному інтерв’ю, якщо ви ще не втратили інтерес.
Що з’являється першим: місце куди прикріпити чи сама мозаїка?
Pomme de Boue: Взагалі-то усі стіни стоять вже багато десятиріч, нічого не з’являється, а новими стінами ми не цікавимося.
Інколи ми робимо мозаїку для якогось особливого місця (мозаїка на останній фотографії зроблена для старої цегляної стіни біля річки Либідь, за стіною здіймається синьо-біло-зелена вежа Інституту Патона). Але зазвичай виготовлення мозаїк та пошук вірогідних місць йдуть паралельно. Власне, ми місця не шукаємо, ми їх просто зненацька бачимо.
Потрібно зазначити, що підходящих місць в місті дуже мало. В нас багато технологічних вимог (ми не клеїмо на пофарбовані стіни, на пінопласт, на вапно, на папір, на пластик), є безліч інших міркуваннь, але простіше зайти з іншого боку.
Краєвид навколо — геть не частина нашої работи, але слушне розміщення підсилює чарівність вуличної мозаїки. Проте чари така річ, що складно пояснити. Можно вважати, що нам часто-густо щастить. Ми зазвичай просто бачимо: о! це гарне місце, тут наша штучка вибухне. Оскільки всі вони в нас пекельно яскраві та контрастні, то яка саме буде висіти саме тут — це вже як вийде. Чарівність навколишнього краєвиду додасться до будь-якої з них.
Чи могли б Ви будь ласка окресилити ту межу, де закінчується мистецтво і починається вандалізм?
Pomme de Boue: Про мистецтво щось певне сказати важко, мистецтво — це вигадлива міфоманія, що прикриває напівмертвий бізнес. Можна без особливого перебільшення сказати, що ніякого мистецтва взагалі не існує.
Вандалізм більш конкретний та зрозумілий, це знищення середовища існування людини, міського середовища. І межа між середовищем мешкання людини, тобто життям, та вандалізмом, тобто смертю, чудово помітна.
Ось пейзаж в заплаві річки Либідь, кричущий приклад.
На першому плані — життя, доріжка. Там, де доріжка звужується, проходить межа, яка вас цікавить, ця межа маркована бетонними плитами, справа-то серйозна, межа між життям та смертю.
По той бік кордону до самісінького неба височіє вандалізм. Девелопери прагнуть відібрати у міста,тобто у людей, будь-який клаптик простору, навіть небо, знищити усе, що там стояло і росло. Вони хочуть награмуздити свої сміховинні та потворні комоди.
Квітень 2021, Київ
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
