Крим. Літо. Спудейський вісник №24 (06.07.21)
Заплющуєш очі — а там цілий світ
▼
«Жити. Розвиватись. Процвітати»
▼
Блакитна мрія
▼
Крим очами тої, котра ніколи там не була
Переднє слово
Привіт із середини літа!
Так-так, може здатись, що ще зовсім нещодавно завершувався цей триместр, а зараз уже липень. Настала пора спудейського відпочинку й солодкого літа…Особливо липень.
Наш сезон теж добігає кінця зовсім скоро, тож у цьому передостанньому випуску Спудейського ділимось історіями Могилянців про чудовий час в українському Криму. Так як це було раніше й так як це буде завжди. Вони змогли окупувати наші землі, але не зможуть забрати приємні спогади, це найцінніше й ми це пам’ятатимемо.
Крим — це Україна!
Слава Україні!
Заплющуєш очі — а там цілий світ
Отак воно буває, коли ти зовсім ще малеча, і тільки збираєшся йти до школи наступного року. Здається, що часу не існує, а простір навколо є настільки ж неосяжним, як і увесь космос — хоч нехай це усього лише одне маленьке місто.
Шумить вода, незручні босоніжки злітають з ноги вниз по крутих кам’яних сходах. Знімаєш їх взагалі — а гаряче! Сонце невтомно гріє, хоча, здавалося б, куди ще тепліше. Так голосно, що аж ніби над вухом, ниють птахи — можливо, теж не витримують спеки.
Як же було її ім’я?..
Чорне волосся переливається на цьому яскравому аж до болі світлі аж фіолетовим. Біжиш до неї, а вона сидить. На камені, біля озерця, де завжди плавають лебеді.
— Скільки ти тут ще будеш?
Вона обертається, весела. В очах горить вогник, що нагадує про те, як ви учора бігали під дощем і намагалися потрапити «додому» (у готель), швидше, ледь не задихаючись, поки з величного палацу, святкуючи настання ночі, не випливуть привиди, про яких ви прочитали у кинутій на асфальт біля фонтану брудній (фізично, хоча й змістом, бувало, теж) газетці «Дива. Загадки. Таємниці», й не оживуть мармурові леви.
— Ще тиждень. А ти?
Замислюєшся, скільки часу вже пройшло з першого дня тут. Згадуєш, як бігла до котів, що цілою зграєю сиділи біля їдальні — а мама казала, що не треба їх чіпати. Думаєш, як відповідально себе відчувала, вперше намагаючись сфотографувати батьків на фоні гір. Навіть пам’ятаєш, як вперше побачила її — на другий день, біля виходу з готелю, поряд з такими незвичними кущами, де вона досліджувала, мабуть, місцеву рослинність чи неймовірно голосних цвіркунів.
Як же її звали?
— Не знаю. Напевне, теж.
Спитавши дозволу в батьків і пообіцявши не відходити надто далеко, удвох пішли шукати пригод. Знайшли величезного метелика і безліч дивних комах, яких обидві ніколи не бачили раніше. Розповідаєш про усіляке, а її лякає, що бажаєш колекціонувати знайдених на узбіччі мертвих комах; пояснюєш з захопленням, що це майже як збирати маленькі камінці з берегів — але камінці ніколи не були живими і не несуть стільки сенсу, як комашка.
— А я думаю, що камінчики теж живі. Просто по-своєму.
— Насправді, так. Уявляєш, вони вже були тут, коли нас не було.
Захоплюєшся усім старовинним. Думаєш, що колись у палаці, напевне, вирувало справжнє життя, а на вежах стояли справжні охоронці, і стежили за порядком. Як же цікаво, що це були за люди? Про що вони думали? Які були їхні, простих вартових, імена? І чому тільки про таке не розповідають на екскурсіях…
Вона розуміє. І слухає. Слухає, не перебиваючи, і чутно лише цвіркунів, які вже почали свою монотонну пісню, та й чайок.
А я не можу згадати її імені, а пам’ятаю лише волосся. І очі — зелені, теплі, немов трохи вигоріла трава.
— А ти вже вмієш писати?
— Тільки друкованими літерами…
— А я вже не друкованими вмію, а як дорослі. Навчилася. От поїду — писатиму тобі листи. А наступного року зустрінемось тут, у цей день. Біля цього каменя.
— А я чекатиму.
І я писала, два чи три рази, великі листи з малюнками про рідне місто і клеїла у них найгарніші наліпки, але марно — не було відповіді. І адресу я потім загубила.
І до каменя так і не прийшла.
Отак розплющуєш очі — а перед тобою вже не цілий світ, а лише плівкова фотокартка, де біля місця вашої зустрічі стоїш тільки ти. Одна-єдина.
Єлизавета Трофименко
«Жити. Розвиватись. Процвітати»
Таким був надпис на стінах НВК «Української школи-гімназії» в місті Сімферополі, допоки його не замалювали та літери не стали чорними (щоб не привертати увагу). А вони ще більше приковують мій погляд щоразу, коли я проходжу повз школу під акомпонування військових літаків у парі з пробираючим до мурах шумом, до якого я вже так звикла за 7 років і який нахально перебиває будь-який саундтрек в моїх навушниках. Багато що змінилося за ці роки. Маленькою дівчинкою в 6-А класі (ба більше — 2-АГ («Г» відповідало за статус гімназії) щосереди на класній годині я слухала одну і ту же фразу від вчительки: «Ви — майбутнє еліта нації, ви — діти України, ви маєте вчитися сумлінно, аби змінити свою країну на краще». Кожна людина в класі вже знала ланцюжок із цих слів напам‘ять. Думаю, якби будь-якого мого друга розбудили тоді вночі, він без усіляких заминок переказав би ці слова. Але нас всіх розбудили в березні 2014 року, і маленька 12-річна дівчинка, яка все ще була в 6 класі, із подивом на обличчі споглядала, як вже знайомий ланцюжок із слів від класної керівниці на ранок змогли пригадати не всі. Батьки сказали їм, що його можна дещо змінити. Як валюту. Як прапор. Як країну. «Не хвилюйся, ти залишишся вчитися в цій красивій школі, просто мова навчання буде іншою. Ну, і історію ти повчиш за іншим підручником. Так, можливо, декілька твоїх друзів ненадовго переїдуть, але обов’язково з’являться нові, які згодом прийдуть до цієї школи. Вони тобі сподобаються, вони теж розмовляють «на русском». Здається, ніби тоді я проспала кілька місяців. Пам‘ятаю лише постійних репортерів в шкільних коридорах, які викликали мене на інтерв‘ю замість контрольної з математики. Пам‘ятаю, як відклала сопілку на декілька місяців, що замінилися кількома роками. Пам‘ятаю, як питала в мами, чому декілька однокласників не прийшли до школи після весняних канікул, а потім дізнавалася, що вони вже стали однокласниками когось у Львівській, Київській і Чернівецькій областях. Було боляче і незрозуміло. Іноді досі здається, наче я сплю. Маленькі діти хотіли протестувати проти великого несправедливого світу, і єдиним символом протесту були синьо-жовті стрічки, які ми надягали на чергування на перерві. Мені хотілося б написати попсово-комерційну історію про те, що Крим — це унікальне місце, яке вбирає в себе колорит Туреччини і гори Каліфорнії, яке не відпускає твою юність, сховану в перших таборах і поцілунках у моря, і яке обов‘язково притягує в молодості. Але це дуже мала частина мого Криму. Іноді здається, що навіть глибоке Чорне море не повністю втопило мій біль і що високі гори досі не можуть сховати той гнів і розпач, що стався так давно і досі не покидає серце дівчинки з 2-АГ класу, яка от-от перейшла на 2 курс в університеті. Все частіше ловлю себе на думці, що за Кримом приємніше сумувати, аніж щоразу переживати ці непрості емоції по приїзду, але я повертаюсь із посмішкою на очах і не можу відпустити те, що завжди було і залишається моїм домом.
Бабусин компот із полуниці не може замінити навіть найдорожчий сік Galicia, а татові домашні страви і аромат, що відчувається через телефон, дедалі більше притягують мої руки до екрану і просять про одне — купити квитки додому. Хоча б на тиждень, а якщо у мами вийде вмовити залишитися побільше, то на два. Повідомлення від друзів із словами «Ліно, ми зачекалися. Повернешся, я візьму машину в брата і як завжди поїдемо в Ялту, помедитуємо біля моря» заповнюють всі соціальні мережі, і всі невідкладні справи в столиці вмить перетворюються на ті, що можуть трішки зачекати. В Криму для мене відбувається intermezzo - довгоочікуване духовне відродження посеред гір, які не здатні змінити жоден прапор, що стоїть на їхній вершині. Крим вірно зберігає всі мої секрети дитинства і розбишацтва юності в таємниці та завжди очікує на повернення додому, аби я принесла вістку про те, що сталося зі мною в молодості. Крим пам‘ятає мене різною — здебільшого слабкою, бо вдома можна вальяжно їсти полуницю в м’ятій футболці у друзів на дачі, запиваючи все це «діло» найдешевшим лимонадом, коли в столиці життя нагадує марафон «зебри» — ти або змінюєш станцію метро, або кав‘ярню для роботи. Удома, в Криму, я справжня, і заради згадки про себе таку я завжди повертаюсь і повертатимусь на півострів, де море лагідно обточує гострі частини мого каміння душі і не дає йому розбитися об прибережні скелі.
Аліна Семенова
Блакитна мрія
Варто з’їхати з освітленої траси, як починалась справжня стихія. Вперше я побачив море, коли мені було десять років. Батьки часто розповідають, як я злякався шумлячих хвиль, коли ми підійшли вночі до них майже навпомацки. Цілком може бути: під моїми ногами в суцільній темряві раптом опинилася величезна стихія, величі якої я тоді ще не розумів.
То була справжня батьківська мрія — показати синові море. Як годиться справжній мрії, її оточували темними хмарами злі символи. Рік, пам’ятаю тоді був “непростим” : 2013-ий, та ще й “рік змії”. Утім, це не завадило батькові взяти кредит і привести до ладу стару “Волгу-21”, куплену на металобрухті.
Він любив розповідати, що колись у юності виграв трохи новішу “Волгу-24” в лото. Але замість того, щоб піти й забрати її — обміняв у когось свій щасливий квиток на кілограм цукерок, як та дитина. Не знаю, чи ця історія правдива, — батько щоразу наводить нові аргументи, навіщо вчинив саме так, додаючи нових поворотів до й без того чудернацького сюжету. Незмінним лейтмотивом лишається тільки одне — батькова пристрасть до ретромашин.
Крім вишуканого блакитного кольору, що місцями переливався з хромом, особливого шарму машині давала блискуча статуетка на капоті. Це був олень, що рішуче подавався вперед своїми ногами, своїми рогами, усією душею машини. Як символ чекань і нестримних пригод. Це була душа машини відлита з металу, за що батько називав автомобіль лагідно — “Оле́нька”
Це була та машина, що звертала на себе увагу. Того літа 2013 року я відкрив для себе таку штуку як нічні ринки. Це були купи довгих яток з персиками та абрикосами вздовж трас. З ними починалась екзотика, яку кортіло спробувати на смак тут і зараз — пізнього вечора, дорогою на Крим. І от, направивши на одного із продавців, кримського татарин, зустріли неочікувану пропозицію: татарин був ладен купити машину тієї ж миті. навіть пропонував батькові прямо тут і зараз викупити його машину. Батько відмовився. Я знав, що потайки йому подобається, коли на “Оленьку” звертали увагу.
Коли ми виїхали з тоді ще Кіровограда, я не вірив, що ми так далеко заїдемо. Думав, покатаємось навколо дому та й годі. Попереду нас чекало 800 кілометрів дороги під Джо Дассена і “Аббу”.
Про першу зустріч з морем хочеться написати вивищено, приправити символізмами і бароковою лексикою. Ми провели у Міжводному тижні зо два, а може, і місяць. Жили у приватній садибі, разом з іншими сім’ями. Побут був невибагливий: душ і туалет надворі. Але люди їхали туди не для того, щоб жити в комфорті, а щоб бути поруч з морем. Це щось на кшталт життя біля високого замку чи великого каньйону, що втратило всю урочистість, поріднившись з кожним туристом.
На другий день моря вже ніхто не боявся.
У нас був “інтерактивний” відпочинок, я таке любив, — ми виходили за межі селища й там зустрічались із неприборканим морем, безлюдними набережними, степовими просторами. Згодом я багато разів бував у лісах, горах, але найкраще завжди почувавсь у степу. Багато людей почуваються там добре. Кажуть, так склалось історично: у степу зразу видно, хто до тебе наближається — друг чи ворог. Але в моєму випадку все було простіше: я не думав про ворогів, а степ радше асоціювався зі спокоєм. А коли нині відчуваю, як вітер колихає високу траву, степ нагадує мені море — картинами і спогадами.
На півострові я також знайшов собі друга. Він був росіянином. Як це часто буває у дитинстві — трохи разом побігали, і ось ви вже приятелі. Кілька днів тому я знайшов клаптик паперу з його адресою — місто Бєлгород, вулиця Щорса. Коли ми роз’їхалися, восени з’явилося бажання написати йому листа. Батько мене застережив: “Боюсь, його бабуся буде не в захваті”. Тоді я не надав особливого значення цим словам. Для мене та поїздка залишається легким, безжурним спогадом із дитинства, до яких лиш згодом допліталися роздуми над хорошим і поганим.
За кілька місяців почалась Революція Гідності.
Сталось так, що після тієї подорожі всі розійшлися врізнобіч: Крим збився зі шляху, батько поїхав працювати за кордон, я поїхав на навчання, а машину… розібрали. Вона ще справна, стоїть собі у гаражі, але після Криму вже більше не поїхала. Чекає доброї нагоди: повернення півострова чи, можливо, мого весілля.
Антон Потєхін
Крим очами тої, котра ніколи там не була
Але це поки що …
У бабусі є фотографія мого двоюрідного брата в Криму. У дечому вона надихнула мене на створення цієї історії.
Сонце будить її своєю легкою та теплою рукою. У кімнаті починають з’являтись перші промінці. Усе прокидається… Остання тінь ночі, сон, відпускає людину зі своїх обіймів. Бджілка залітає в кімнатку. Кружляє, кружляє навколо маленького букета, а потім ласує квітковим пилком. Поснідавши, комаха знову розпочинає свій ранковий танок і тихенько залишає людське помешкання. З відчиненого вікна доноситься свіжий аромат троянд; він благословляє новий день.
Дівчина прокинулась, однак не поспішала покидати м’яку постіль. Схилившись на бильце ліжка, вона з цікавістю оглядає орендовану кімнатку. Сонні очі спіймали старі фотографії. На одній чоловік у святковому костюмі, але саме фото дуже тускле. Тому чорне волосся має де-не-де сиві плями, проте погляд чоловіка залишився незмінним. Усе ті ж іскри радості палають в очах, усмішка приємно вітає глядача. На іншій чоловік і жінка навпроти «Ластівчиного гнізда». Видно, що вони закохані і, ніби дві ластівки, прилетіли до своєї домівки, аби вже ніколи більше не розлучатись. Ще одна світлина увічнила дідуся і якусь дівчинку, певно онуку. Старий мляво дивиться кудись удалечінь, згадуючи про молоді літа. Маленька дівчинка навпаки пильно вдивляється в глядача, вивчає його. Над поличкою з фото красується книжкова полиця. Старі й нові книжки контрастують між собою. Утворилась дисгармонія: тьмяні палітурки з яскравими червоними літерами тихо заздрять новій збірці творів Ісмаїла Гаспринського.
«Потрібно щось переставити», — подумала туристка, та ця думка швидко покинула її. У кутку самотньо лежала пташина клітка…
У цьому спокої дівчина вирішила поснідати. Насолоджуючись свіжим молоком і солодким медом, вона думала про квіти, сонце, гори; куди поїде завтра, що нового побачить. Плани стосовно близького майбутнього поєднувались зі спогадами про гору Ай-Петрі. Величні вершини лякають і водночас притягують до себе. Їхня могутність надихає. Атланти, що тримають небо на своїх плечах. «Як чудово бути пташкою!» — беззвучно скрикнула мрійниця. Вона боялась порушити цю тишу, котрої інколи бракує у великому місті. Про нього, до речі, у таких місцевостях рідко згадуєш. Природа повністю захоплює думки… Раптом із сусіднього будинку долинає криклива, міська музика. Ні, це нікуди не годиться! Її ареал поширення — місто, котре звикло до безперервного шуму. А в цьому затишному містечку такі звуки геть не личать. Перед смертю О. Уайльд сказав, що в кімнаті залишаться або він, або жахливі шпалери. Тепер час молодої дівчини покинути територію, котру важко знайти, однак легко втратити.
До моря йти приблизно 15 хвилин. Це небагато і до того ж немає спеки, що підганяла б людину. День тішить приємною прохолодою та сонцем. Хочеться до моря…
Звуки моря… шум хвиль…
Блаженство! Тепла водичка поглинає людське тіло. Відчуваєш себе метеликом, що ось-ось має вилетіти з кокона. Хвилі, як шовкова тканина, обгортають дівочий стан. Недарма Афродіта народилась з морської піни. Природа — вічна окраса людини! Лісна зелень додає свободу рухам, а вітер створює безладну, однак милу, композицію з волосся. Море дарує грацію й легкість, гори — силу. І квіти… котрі є природною діадемою. Усе у світі Прекрасне, і людина живе в Красі та є її частиною!
Звуки моря… шум хвиль…
Капельки води тоненькою стрічкою спадають з тіла. Берег доволі безлюдний, легко бути в собі, знайти цілюще джерело для душі. Хвилі тихенько торкаються пальців на ногах, морська піна лоскоче ступні, пісок зігріває руки. Чайки зустрічають і проводжають судна. Здається, що час зупинився… У серці грає відлуння «Ave Maria» Шуберта…
Звуки моря… шум хвиль…
Після міста, постійної метушні, безперервної роботи дівчина знайшла місце, де може побути наодинці із собою. У столиці, щоб отримати таку можливість, потрібно любити самотність, не боятись важких 4-ох стін. А тут зовнішня свобода стає надійною опорою для твоїх внутрішніх пошуків. Якось думки не збираються в одне ціле, не мають однієї основи. Одна мисль народжується, та відразу на її місці з’являється друга. Після таких жонглювань починаються короткі перерви — милування морем і сонцем.
Пробігла дитина — її сміх розчиняється у височині гір. Діти щасливі, вони не чекають моментів, а створюють їх. Ось і ця дівчинка біжить, розбиває на окремі шматочки повітря своїми ручками. Вона відчуває себе всемогутньою, не сумнівається у своїх крилах. Шкода, що деякі дорослі часто їх гублять або відрізають.
«Крила!» — ось, що вона шукала. Дівчина, ніби враз пізнала істину життя, усвідомила, як мало вона літала протягом останнього часу. Щось постійно заважало їй здійнятись над собою і творити! Творити! Писати! Тепер у неї є джерело, є крила! У голові спалахнув сюжет, що конче потрібно занотувати. Дівчина відчула присмак насолоди від роботи… Варто повертатись до своєї кімнатки, взяти нотатник і почати. Головне — почати! Не загубити таке мінливе почуття, як натхнення!
Звуки моря… шум хвиль…
Юна письменниця йшла стежкою, дякуючи морю та дівчинці за допомогу. Вона розуміла тепер М. Коцюбинського: Крим став одним з її «кононівських полів».
Звуки моря… шум хвиль…
Аромат троянд… і ручка, що пише!
Олена Терещенко
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
