Любиш — піди! Спудейський вісник №4 (21.02.22)
· Якщо любиш — піди! #ШкарлетГеть
· Для Міська
· Про любов, благодійність та єднання
∘ «Аукціон побачень» до/після
∘ Мета та концепція події
∘ Аукціон зустрічей від Асоціації випускників НаУКМА
∘ Стипендія ім. Андрія Мелешевича: що, для кого і чому?
· Свято, яке завжди з тобою
· Віденська солідарність з Україною
· Детективна історія «Євробачення»
· Чи є художня література пережитком у 21 столітті?
Якщо любиш — піди! #ШкарлетГеть
Ми ходили під Кабмін і у сам Кабмін. Ми говорили як з Прем’єр-міністром України, так і зі Спікером Верховної Ради України. Ми оббивали пороги урядових будівель та зустрічалися з депутатами. Але Банкова та Грушевського залишалися німими до наших вимог.
Саме тому 14 лютого студенти кількох ЗВО — КМА, НАУ, КПІ, КНУ ім. Шевченка та представники інших університетів країни вийшли під Офіс Президента України з однією вимогою: негайна відставка Сергія Шкарлета.
Але якщо ви думаєте, що оголошення акції протесту — це просто написати в чат «завтра акція!» і всі вийдуть, то поспішаю розчарувати. Це не так.
Чому ми обрали саме цей час? 14 лютого — день закоханих, прекрасний медіапривід для всіх та й робочий день. Тому страйкком, спільно з іншими ЗВО, визначили, що Валентин у цьому році прийде лише до чесних міністрів.
Потім треба подати подання у Київську міську держадміністрацію. Кількість людей, музика, прохання забезпечити Червоним Хрестом… Потім з вами зв’язується поліція діалогу, і ви дуже довго запевняєте одні одних, що все буде добре і що це виключно мирне зібрання громадян України.
Люди домовляються за звук, малюють плакати та знімають відео. Хтось відписує у Фейсбуці знайомим, щоб вони звернули увагу на протест. Інші — пишуть у Студради ЗВО, щоб вони підтримали нас і прийшли завтра під ОП, чи роблять подання та оформлюють вимоги. І як би комусь не хотілося, щоб ми були проплачені, на превелике щастя, усі гроші ми зібрали студентством.
І от, холодний ранок 14 лютого. Люди повільно приходять на місце збору, беруть плакати та починають розмовляти між собою. Поки координатори намагаються донести до Управління державної охорони, що машина зі звуком не може стояти за 20 метрів від основного люду, студенти та небайдужі кияни охоче позують перед десятками фотокамер та роздають інтерв’ю.
Але з цієї метушні координаторів, волонтерів та студентів видніється одна та головна мета — відставка чинного міністра освіти і науки України Сергія Шкарлета. Студентам не личить таке кохання, тому вони зібралися, щоб засвідчити їхню нелюбов до очільника МОН.
Окрім цього, на протесті звучали такі вимоги:
• забезпечення автономії українських університетів;
• дострокове розірвання контракту з ректором НАУ Максимом Луцьким, колишнім регіоналом, що підпадає під дію Закону України “Про очищення влади”;
• поновлення студентів НАУ, яких відрахували через їхню стійку позицію проти забудови університету житловими комплексами;
• призначення на посаду міністра освіти та науки компетентного фахівця з бездоганною репутацією в академічній спільноті.
Вимоги до Президента забрав представник від Офісу Президента. Також нам запропонували поспілкуватися з першим заступником міністра освіти Вітренком Андрієм, але ми відмовилися — «студентські генерали не співпрацюють із заступниками».
Кульмінацією події стало крижане серце, майже метр заввишки. Воно символізувало небажання студентів далі продовжувати «стосунки» з паном міністром. До серця була прив’язана фотографія, як пан Табачник (одіозний міністр освіти часів Януковича) нагороджує пана Шкарлета (одіозний міністр освіти часів Зеленського) на фоні портрету четвертого Президента України. Серце було розбите під овації протестувальників.
Спочатку ми уявно розриваємо стосунки із міністром, однак згодом розірвемо реально.
Далі цілий тиждень тривала кабінетна війна. Наступним нашим форпостом була Київська міська рада. Так, КМР не має повноважень щодо відкликання міністра, але такого роду рішення — чудовий політичний хід, який може засвідчити підтримку наших вимог.
Щоб винести це рішення на голосування на сесії міської ради, треба було пройти 3 комісії — освітню, самоврядування та регламентну. Якщо перші дві пройшли швидко та без ексцесів (не враховуючи сварок з помічником пана Вітренка, який по сумісництву голова фракції «Слуга народу» у КМР), то з останньою довелося помучитися.
Один із членів комісії не хотів голосувати «за», поки до проєкту рішення не були долучені рішення органів студентського самоврядування всіх університетів, які висловили нам підтримку. Також були виголошені правки, з якими ми погодилися.
І наступного ранку, у четвер, 17 лютого, я вже готувався до виступу за трибуною сесійної зали Київської міської ради. Але все сталося як не гадалося. Попри успішну регламентну комісію та прохання декількох депутатів перенести звернення до Прем’єр-міністра України щодо відставки Шкарлета наперед, секретар Київради проігнорував це.
Тому питання перенеслося на розгляд на наступне засідання, яке буде через два тижні після попереднього. Тепер весь цей час ми намагаємося далі й далі розмовляти з депутатами, доводити їм, чому Шкарлет руйнує нашу освіту та чому їм це також повинно боліти, як і нам. Бо студентів у Києві — 10% від усього населення міста. І наші інтереси повинні бути враховані та почуті.
І хочеться закінчити цю коротеньку статтю переспівом катонівського «Карфаген має бути зруйнованим» — Шкарлет має піти!
Ми заслужили на освіту без очільника-плагіатора.
Ми заслужили на нульову толерантність до академічної недоброчесности.
Ми заслужили на повністю оновлене міністерство освіти і науки без радянських практик залякування та тотального беззаконня.
Ми заслужили на відставку Шкарлета.
Для Міська
Восени 1991 року Місько Барбара і “Мертвий Півень” у Будинку звукозапису Українського радіо працювали над своїм першим альбомом “Ето”. 17 лютого цього року ми зібралися тут-таки, у Будинку звукозапису, на концерті для Міська. Для вшанування його пам’яті.
Між цими датами — десятки пісень та сотні концертів, незліченна кількість історій і багато любови, якої нам бракуватиме. Голос Міська Барбари впізнає і впізнаватиме не одне покоління, адже музика “Півнів” так чи інакше з’являється у наших життях — і лишається в них назавжди. Ми з однолітками по-новому побачили українську культуру завдяки “Мертвому Півневі” — те саме робило і покоління до нас:
“Завдяки Міськові я відкрила для себе дуже багато дуже різної української поезії, і це для мене були ключі для того, щоби почати читати більше і відкрити для себе українську мову Юрія Андруховича, яка мені дуже подобається. Я хочу вірити, що Міськові сподобався б цей концерт — як мінімум, я думаю, що дуже важливо згадувати про нього, адже проростає й дає плоди не тільки наша робота, але й наша пам’ять. Важливо те, що він мав значення для такої великої кількості людей, і це не обов’язково музиканти, а й звичайні слухачі та читачі”
— Богдана Неборак, літературознавиця
Такий концерт, де пісні “Мертвого Півня” виконували б інші українські співаки, придумав сам Барбара. Тож “Концерт для Міська” — це не лише про пам’ять, але і про наступництво. Про те, що ми не забуваємо своїх і за потреби можемо підхопити естафету.
“Місько придумав ідею концерту. Все продумав — і пішов. І вирішив подивитися зверху, як ми цю ідею втілимо”
— Галина Бабій, журналістка
Культові пісні “Півнів” на концерті виконували не лише музиканти, які добре знали Міська, як-от Тарас Чубай, Сергій Жадан, Святослав Вакарчук чи сестри Тельнюк, але й ті, які так і не встигли зустрітися з Барбарою. Христина Соловій, яка відкрила концерт вальсом “Я помру від застуди”, згадує:
“За декілька днів до смерті Місько відповів мені у Фейсбуці, коли я згадала його як одного з найулюбленіших українських артистів. Він мені написав: “Дякую”, і я подумала: “От, нарешті, з’явилася ця ниточка, за яку можна зачепитися і познайомитися з ним”, тому що тоді він здавався мені таким великим і недосяжним, що скільки б не було цих можливостей підійти та познайомитись, я весь час не наважувалася”.
Цього вечора для Міська лунало безліч голосів — і кожен був сповнений теплотою. Неодноразово звучали слова про те, що десь там, у засвітах, він тішиться, спостерігаючи за нами. І в цих словах не було смутку — лише велика вдячність за те, що Місько зробив для нас і що продовжує робити його творчість.
“Мені дуже важливо, що це все відбувається. Перед заходом ми з друзями говорили, що Місько очевидно дивиться десь згори на нас і усміхається та радіє — тому що це все якось зближує нас. Для мене постать Міська дуже важлива, бо я формувалася на “Мертвому півні” — не хочеться говорити в минулому часі й не хочеться завчасу покривати постать Міська бронзою. Мені здається, що дуже багато людей, так чи інакше дотичних до української літератури і вужче до української поезії, були би зовсім іншими без голосу Міська і без його нерву, того способу читати поезію, яким він був наділений. Я знаю зовсім молодих людей, які знають пісні “Мертвого півня”, але не знають авторів цих поезій — і таким чином поезія як усна форма мистецтва продовжує жити, продовжує передаватися з вуст в вуста, із вух у вуха — що, зрештою, і є найвищим сенсом поезії… Велике щастя, що ми всі мали Міська і що ми продовжуємо його мати, бо не минає любов, не минає поезія, не минає цей голос, не минає це світло, яке він нам лишив і з яким він зараз дивиться на нас згори”
— Катерина Калитко, письменниця
Мабуть, самому Міськові не сподобалось би, якби на концерті, присвяченому йому, люди сумували і плакали. Тож цього вечора вся зала підспівувала “Ластівок”, “Брат, піво кончілось” та “And Everybody Fucks You”. Своїми спогадами про Міська зі мною поділився Олександр Ірванець, письменник, Підскарбій Бу-Ба-Бу:
“Він був кузеном Романові Садловському з групи ЛуГоСад, а письменниця Ірина Вільде була його двоюрідна бабуся. Місько розказував, що Вільде, чиє прізвище у Польщі писалося через w, отримала листа від Оскара Вайлда: він у якійсь газеті прочитав про письменницю з Польщі, яка мала таке саме прізвище, як у нього.
Міська я знаю з дуже молодих років, він був другим чи третім лауреатом нашої премії Бу-Ба-Бу за кращий вірш року. І цим віршем був текст пісні “Осіннє”, яку Місько написав. Він був дуже класний, я пам’ятаю його ще у львівський період, ну і в харківський, звичайно. Він мене кілька разів навіть поводив Харковом, і мене здивувало, як львів’янин так знає Харків. Місько був дуже пластичний, ми всі це знаємо, я пам’ятаю ці його вихиляси. Я взагалі пам’ятаю першу “Червону руту”, цих юних “Мертвих півнів” узагалі шмаркатих. Він був видатний артист і як пластик, і як вокаліст. Він співав кілька пісень на мої тексти… А якось ставили мою маленьку п’єсу про зраду, і Місько там грав і співав — і з моєї моноп’єси зробили мюзикл. Це хороша постановка, я нею пишаюся”
Своїми враженнями від концерту поділився й Сергій Жадан, додавши й один зі своїх численних спогадів про Міська:
“Ми колись із Міськом грали у футбол. Це було у травні 99-го року, на фестивалі “Апокаліпсис почнеться звідси”, футбольний матч був у програмі фестивалю. У нас у Харкові є молодіжний парк, це колишній Харківський міський цвинтар, де могили Хвильового, Кропивницького, Гулака-Артемовського, академіка Васильківського і ще багатьох харків’ян. Там є спортивний майданчик, і ми вирішили грати у футбол. Зазначили це у програмі і думали, що прийде багато людей, ніби з усіма домовилися — але це був третій день фестивалю і, ясна річ, на ногах стояли уже не всі, тому прийшло тільки п’ятеро людей. Було двоє львів’ян, це були Місько і Назар Федорак, і було троє не-львів’ян. Місько грав із Назаром, а нас було по суті двоє, бо мій кум, Андрій Кокотюха, вже на ногах не стояв, тож ми поклали його в ворота. І ми грали, билися як леви, але вони в нас виграли, Місько забив переможний гол.
Мені було дуже важливо взяти участь у цьому концерті, й було дуже приємно перебувати у цьому товаристві людей, яких я люблю і поважаю. Страшенно важливим було поєднання усіх цих голосів: дуже різних, але неймовірно рідних”
Ведучими на концерті були письменник Юрій Андрухович та журналістка Галина Бабій. Своїми історіями та спогадами про Міська вони заповнювали паузи між виходом виконавців та процесом налаштування інструментів, створюючи неймовірно теплу та щиру атмосферу — наче на дружніх посиденьках, де всі розказують улюблені бувальщини та діляться думками. Втім, за таким дійством стояла велика робота й велика відповідальність.
“Я не був частиною публіки та бачив концерт ізсередини. Я весь час переживав, щоб усе було гаразд, і, мабуть, не міг повною мірою насолодитися цим — але попри це, фактично в кожному виступі був момент, коли я трохи “відлітав”. І це, власне, фантастична магія Міська, який нам допомагав весь час”
— Юрій Андрухович, письменник, Патріарх Бу-Ба-Бу
Коли приходить смерть, лишається пам’ять. І голос лишається — голос, який завжди буде з нами і викликатиме ту шалену любов, що й за життя. Місько Барбара довів це: незважаючи на смерть, ми досі відчуваємо, що він тут, із нами. Адже поки ми можемо підспівувати йому на записах концертів чи на платівках “Мертвого Півня”, поки ми можемо чути й переказувати історії про нього, він житиме. І наші діти так само, як ми, завдяки йому будуть відкривати для себе українську літературу й так само, як ми, говоритимуть, що багато віршів українських класиків звучать для них голосом Міська Барбари.
Про любов, благодійність та єднання
«Аукціон побачень» — це тепла й затишна могилянська традиція, яка щороку об’єднує студентів навколо благодійності. Чудова можливість позмагатися за бажані лоти, викупити зустріч із цікавою людиною і долучитися до збору коштів безперечно створює виняткову атмосферу всередині спільноти Академії. Помічаєш цю згуртованість навіть у часи пандемії, коли поодинокі зустрічі у бібліотеці Антоновичів чи кав’ярнях на Подолі, перетворюються на безцінні миті єднання, а зацікавленість у спілкуванні з могилянцями лише зростає. Спостерігаєш за нашою єдністю під Офісом Президента та Кабінетом Міністрів України, в інформаційному просторі та соціальних мережах, перед обличчям загрози і небезпеки. Насамперед ми плекаємо всеосяжну любов і нетлінні цінності, що повсякчас слугують нашим життєвим орієнтиром, як у діях, так і могилянських подіях.
Цьогоріч особливістю благодійної ініціативи стало проведення двох паралельних аукціонів від студентської організації FIdo та Асоціації випускників НаУКМА. Хоча вони орієнтовані на різну цільову аудиторію та відрізняються в організаційних питаннях, їх пов’язує спільна мета — зробити внесок у стипендію ім. Андрія Мелешевича, третього Президента НаУКМА, та розвиток активної молоді в Академії.
«Аукціон побачень» до/після
В аукціону, як і будь-якої неповторної могилянської події, є своя історія становлення, конкретна точка відліку, з якої все почалося. Трохим Бабич, колишній координатор Fido і розробник платформи «Аукціону побачень», розповів про зміни у форматі заходу та модифікацію механізмів його проведення.
Трохим: Я у Могилянці з 2010 року і вже відтоді в Академії відбувалися благодійні аукціони, організацією яких займалася СО РадіоКвіт у соціальній мережі ВК. На сторінці створювали окремий альбом, куди всі охочі завантажували свої фотографії і могли робити ставки. У такої системи був ряд організаційних недоліків, які я також помічав, як учасник, зокрема: залученість людей з-поза могилянської спільноти, відсутність змоги відслідковувати ставки, які учасники безперешкодно могли редагувати і видаляти. Досить часто виникали конфліктні ситуації, що супроводжувалися агресією, неприйнятною для самого духу аукціону. Основною метою заходу є насамперед благодійність, що повинна відбуватися у теплій, затишній атмосфері, у якій кожен почувається вільно й у безпеці, і про це не потрібно забувати.
Тому після заблокування ВК створення окремої платформи стало значним кроком вперед і дозволило виправити суттєві негаразди попереднього формату. Наприклад, зараз набагато зручніше шукати лоти і працювати з аукціоном через систему фільтрів, а ще зникла можливість маніпуляцій над ставками. Сайт існує з березня 2018, тобто функціонує вже 4 рік поспіль, що дуже тішить. Звісно, у нас досі є проблемні ділянки, особливо схема оплати, адже команді FIdo доводиться вручну звіряти виписки з картки з надісланими учасниками квитанціями. Та загалом усі організаційні питання, що виникають в процесі, суто технічного характеру і діяльність СО їх успішно покриває.
Про цілі та цінності, а також переваги такого формату благодійності
Трохим: Взагалі ми працюємо за принципом «для могилянців та їх друзів» і переслідуємо дві цілі: збір коштів на благодійність та згуртування могилянської спільноти, що і є нашою ключовою цінністю. Саме формат аукціону потрапляє у категорію win-win: коли за рахунок розширення власного кола знайомств, ти водночас долучаєшся до благодійної справи. Ну хіба не ідеально? Основна ідея — це покращення започаткованої могилянської традиції та підтримка рушійних змін у сфері освіти в стінах Академії.
Чому цей аукціон важливий для тебе?
Трохим: Пан Андрій був близькою мені людиною. Саме він призначив мене на посаду свого радника, коли був Президентом НаУКМА, і став для мене одним із ідейних орієнтирів, прикладом незламності у переконаннях і вірності правді та Могилянці. Тому мені дуже важливо долучитися до благодійної справи, що спрямована на вшанування пам’яті Андрія Анатолійовича. Скажімо, цього року я відклав n-ний бюджет для стипендії ім. Андрія Мелешевича і вирішив витратити його у такий спосіб.
Мета та концепція події
«Аукціон побачень» 2022 року відрізнявся від попередніх: збільшився ажіотаж та жвавість, осбливо завдяки другому аукціону від Асоціації до заходу долучилося більше охочих. За словами організаторів, кількість учасників невпинно зростала і перевершила показники минулого року, а зацікавленість у події позитивно вплинула на її масштаб та динаміку. У цьому однозначно можна пересвідчитися, якщо поглянути, які запеклі бої за лоти точилися у коментарях під лотами.
«Концепція онлайн аукціону полягає у спілкуванні між студентами, інтерактивності між учасниками у коментарях. Для когось це можливість знайти кохання, познайомитися з могилянцями чи зустрітися з старими друзями. Хтось бере участь лише для збору коштів на благодійність. Однієї мети немає, їх є декілька і кожен обирає ту, що йому найбільше до вподоби. Окрім FIdo, до організації опосередковано були залучені такі СО, як Бадді, СБ, СВ та багато інших, які поширювали інформацію про аукціон через свої канали зв’язку. Я дуже вдячний за їхній внесок, про який неможливо не згадати, адже він дозволив охопити та зацікавити нове покоління студентів»,
— Андрій Відейко, організатор «Аукціону побачень» від FIdo.
Після завершення онлайн аукціону лоти вартістю понад 500 гривень потрапили у «другий тур». Ця частина відбувалася в Zoom, де зібралися зацікавлені покупці для продовження торгів «наживо».
«Сподіваюсь, що наступного року фінальна частина аукціону відбуватиметься офлайн і буде справді ефектним і помпезним дійством, бо через карантинні обмеження й онлайн ці складові не такі відчутні»,
— додає Андрій.
Чому збір коштів для стипендії ім. Андрія Мелешевича є справою усієї могилянської спільноти?
Андрій: Андрій Мелешевич — видатна людина, яка багато зробила для університету й присвятила життя Могилянці і студентам. Це спосіб вшанувати його пам’ять та розповісти про нього наступним поколінням. Стипендія зможе надати студентам не лише фінансову допомогу, але й моральну підтримку і зробити вагомий внесок у розвиток якісної освіти.
Аукціон зустрічей від Асоціації випускників НаУКМА
Паралельно з «Аукціоном побачень» від FIdo, який став невід’ємною частинкою студентського досвіду в Могилянці і своєрідною класикою, Асоціація випускників НаУКМА запустила власний аукціон, що проходив у межах збору коштів для стипендії ім. Андрія Мелешевича.
«Асоціація випускників проводила благодійний аукціон вперше, адже схожого досвіду у нас ще не було. Коли ми думали, як зібрати кошти на стипендію, то з’явилася ідея спробувати такий формат. Після планування розпочалася підготовка, що полягала в створенні й узгодженні правил участі, а також пошуках різних й цікавих лотів. Аукціон зустрічей відбувався на сторінці Асоціації випускників НаУКМА у Facebook. Схема доволі проста: спершу людина, яка хоче стати лотом, надсилає своє фото у форму зголошення, а далі ми завантажуємо його в альбом, де й відбуваються ставки. На відміну від сайту FIdo для «Аукціону побачень», на якому потрібно авторизуватися через корпоративну пошту або зареєструватися, у нас немає цих технічних вимог, що дає змогу охопити не лише випускників Академії, але й усіх охочих»,
— Катерина Скороход, медіаторка Асоціації випускників НаУКМА.
«Асоціація спільно з родиною пана Мелешевича та нашими партнерами з ACREC, Києво-Могилянської школи врядування ім.Мелешевича і Факультету правничих наук ведемо фандрейзингову кампанію для іменних стипендій вже кілька місяців. Для цього ми задіяли різноманітні канали та способи: публічні оголошення, приватні звернення, організацію цільових подій (дискусія “Корупція робить щасливим” і Могилянська Розколяда). Аукціон зустрічей — це один з традиційних форматів, який ефективно поєднує благодійність і налагодження соціальних зв’язків. Далі в нас у планах провести Вечір пам’яті пана Андрія.
Ми ще підбиваємо підсумки аукціону, але вже можу сказати, що він був вельми успішним, як з огляду залучення спільноти, так і фандрейзингової частини»,
— Костянтин Пересєдов, президент Асоціації випускників НаУКМА.
Стипендія ім. Андрія Мелешевича: що, для кого і чому?
Катерина: Стипендія ім. Андрія Мелешевича — це продовження справи його життя. Щороку вона надаватиме можливість трьом студентам чи студенткам навчатися на магістерських програмах, серед яких «Антикорупційні студії», «Право», «Суспільна політика і врядування». Асоціація випускників НаУКМА діє за системою ендавменту, тобто внески збираються в один грошовий фонд і не витрачаються, натомість використовуються накопичені відсотки. Це надає змогу виплачувати стипендію на постійній основі.
Андрій Мелешевич щиро вірив, що активні молоді люди завдяки якісній освіті зможуть створювати і просувати суттєві зміни. Ті, хто знали пана Андрія, відчували постійну підтримку, особливу енергетику і турботу з його боку, адже він завжди допомагав студентським ініціативам і починанням. Пан Андрій був світлим, простим і щирим, і ми хочемо, щоб його духовний спадок продовжував надихати нове покоління могилянців, а стипендія сприяла їхньому освітньому і творчому розвитку.
Чому випускники Академії продовжують активно долучатися до акцій у її стінах і підтримувати зв‘язок з нею протягом життя?
Катерина: Могилянка — це унікальна спільнота зі своїми цінностями, тому той досвід, який ти отримуєш тут у студентські роки залишається з тобою назавжди. Могилянець — це на все життя. Атмосфера та цінності Альма-матер якраз сприяють твоєму бажанню бути причетним(-ою) до Академії і людей, що творять цю спільноту разом, і не залишають байдужими.
До вашої уваги — найдорожчі лоти цьогорічного «Аукціону побачень» від FIdo
Лот #3 — Гліб Кузьменко
«Благодійний аукціон — це і важливо, і весело. Сам процес мені нагадує щось між грою та фестивалем: “драма” перебиття ставок, мемасні переписки в коментарях під лотами, друзі, які приходять допомогти та підіймають ціну твого лоту, хайп довкола найдорожчих лотів й усе таке. Коротше кажучи, це чудово, коли ледь не ціла спільнота грає в одну гру з добрими цілями.
Викладачі, адміністрація, випускники КМА, які виставляють свої лоти, зрозуміло, можуть привертати ще більше уваги до аукціону. Андрій Анатолійович часто й сам брав участь в аукціоні, щоб посилити збір коштів на підтримку могилянців. Погодьтеся: лот президента НаУКМА — це потужно. Тож ми й у цьому сенсі всі разом продовжуємо справу, яка була для нього, думаю, дуже й дуже важливою».
Лот #562 — Максим Яременко
«Про аукціон довідався дуж-e-e-e-e випадково, хоча могилянські студенти вже давно організовують схожі заходи задля різних добрих цілей. Пам’ятаю, що ще задовго до пандемії був благодійний аукціон, де можна було виставляти свої речі, книжки, фото тощо. Не скажу, що я як слід розібрався в деталях, але головна ідея — чудова. То чому б і не підтримати створення фонду для стипендії ім. Андрія Мелешевича. До того ж, зустріч зі студентами — це навіть своєрідна пільга у наш час ненормального університетського спілкування»,
— Максим Яременко в коментарі для Вісника.
Лот #56 — Анна Журавльова
«Мені сподобалася ідея аукціону побачень, тому що це хороша можливість для студентів долучитися до збору коштів і водночас зустрітися одне з одним. Це дуже дієвий та інтерактивний спосіб, що дозволяє залучити якомога більше людей, які не лише роблять внесок у розвиток університету, але й отримують змогу позмагатися на хвилі азарту й поборотися за бажаний лот. Я не вважаю, що наявність особистих мотивів — це обов’язково щось погане, адже в результаті вони сприяють збільшенню пожертв на благодійність і усі зібрані гроші йдуть на добру справу. Загалом організація і задум події справили на мене приємне враження і я була щасливою взяти участь в аукціоні».
Лот #6 — Сергій Фірак
«Аукціон як щорічна змога для могилянців укотре єднатись і зробити благе діло. Минулі роки, коли я брав участь у аукціоні, ми збирали кошти для могилянців, котрим необхідні були кошти на лікування, а цьогоріч ціль масштабніша — ендаумент для стипендії ім. Андрія Мелешевича.
Ніколи не сумніваюсь: чи слід брати участь у подібних активностях, чи ні. Просто беру й роблю, адже розумію цінність цієї справи для спільноти. Тут із року в рік нові знайомства, можливість за капуоранжом чи прогулянкою деінде серед міста познайомитись з новими для себе людьми з такої маленької і водночас такої великої могилянської родини, особливо це стало актуальним у нинішні часи пандемії, коли всі заховались за екранами компʼютерів. Благодіяти — це не модно, це потрібно, тільки в такій підтримці утворюється справжня спільнота».
Такі аукціони — це неймовірна нагода долучитися до могилянського духу, стати частинкою дійства, що наповнює серце трепетом, захватом й азартом, а ще любов’ю, якої багато не буває.
Свято, яке завжди з тобою
All the lonely people, where do they all come from?
All the lonely people, where do they all belong?
Щороку за два тижня до весни майже весь світ охоплює громадянська війна. Про неї не кричать на вулицях розхристані репортери, не пишуть таблоїди і не знімають документальних фільмів. Про неї не попереджають політики та пророки, мовчать поети та пропагандисти, а тим часом ця війна всеохопна і безжальна. Замість кулеметів у ній коробки із шоколадними цукерками, замість броньованих танків — плюшеві ведмедики, замість бойових дронів — прикраси у вигляді сердець. Лінія фронту пролягає склом вітрин, за якими одні, дзвінко сміючись від щастя, вибирають подарунки. Інші, боязко піднявши коміри й переступаючи крізь серпантин, розмірковують, чи нагадує світ у магазині іграшок образ їхньої любові. Любові, якої ми всі потребуємо. Любові, яку частина з нас мала. Любові, яку хтось із нас втратив.
І коли у середині лютого у червоно-рожеве вбралась Могилянка, то повітря сповнилось звичного напруження. Повільними кроками чужинки на святі життя блукати коридорами КМЦ, затримуючи ледь відчутний погляд на об’єднаних руках пар. Пам’ятаю, як на обличчях цих хлопців і дівчат, що мають нині індульгенцію на виявлення себе, мерехтять збентежено-наївні посмішки, як у іменинника під вечір бурхливого святкування — п’янкого від щастя близькості і трохи стомленого від уваги. І ледь помітним рухом, одним підйомом кутиків вуст вітати таких самих, як і ти, занурених у спогади про любов. Любов, якої ми всі потребуємо. Любові, яку частина з нас мала. Любові, яку хтось із нас втратив.
Але цей тиждень почався із понеділка — дня, який об’єднав нас під гаслом любові до чогось великого і безмежно просторого. Я озирнулась і побачила світло у очах людей навколо. Проміння цього світла огортало шлейфом у Білому просторі, коли могилянці серйозно підписували свідоцтво про найменш серйозний шлюб у їхньому житті. Блакитним потойбічним сяйвом воно лягало на обличчя усіх, хто вдень і вночі невтомно шукав номер свого метча у загальних чатах. Світло віддзеркалювало сміх на стендапі і полум’ям бігло жилами могилянців на квартирнику. Світло відблискувало у вогниках гірлянд на вечорі o.poetry, наповнило, перелилось через край дванадцятьма рядками вірша, що жив усередині не один рік. Я вийшла його прочитати, щоб ще раз зазирнути у вічі незнайомих чужинців-у-натовпі, наповнених світлом любові до всесвіту, довколишнього, Академії. Любов, якої ми всі потребуємо. Любові, яку частина з нас мала. Любові, яку хтось із нас втратив.
І тоді я вийшла на вулицю і відчула, як вперше за півроку мені стало вільно дихати, як почала затягуватись пустка усередині. Адже для усього є час: час обійматись і час відвертатись, час шукати і час втрачати, час тримати і час кидати, час роздирати і час зшивати, час любити і час ненавидіти. Але для того, щоб це зробити, підійде і середина лютого.
Віденська солідарність з Україною
Зараз, як ніколи, ми відчуваємо силу єднання. Коли довкола панує тотальна невизначеність, наявність своїх людей поруч допомагає зберегти спокій. Нині кожен з нас відчуває зусилля ворога, спрямовані на те, щоб посіяти сум’яття у наших серцях. Але коли ми розуміємо, що не полишені сам-на-сам зі щупальцями агресора, розбурхати тривогу стає дедалі важче. Ми бачимо, що нашу буденність повсякчас оберігають Збройні сили, ми чуємо голоси сотень людей, які допомагають нашому війську. І разом ми готові сприймати нові виклики повсякдення. Бо ми — це не лише люди, які живуть і творять в Україні, це й потужні осередки українців та їхніх друзів за кордоном. Будучи в Україні, ми не завжди знаємо про їхню діяльність десь там, у країнах з іншими прапорами. Але у часі непевності вони голосно заявляють про свою присутність поруч з нами.
18–20 лютого у 29 європейських містах пройшли акції на підтримку України в рамках кампанії «Європейський день солідарності з Україною». У Відні подію організували «UnlimitedDemocracy», засновницею якої є українка Анна Паттерман та об’єднання єврооптимістів «Vienna Goes Europe». Коментуючи мотиви акції, президентка об’єднання Каті Шнееберґер заявила, що «Європа дивиться в спільне майбутнє, яке забезпечить демократія, свободи та волонтерська взаємодія».
Пів на третю у суботу, 19 лютого, на площі Прав людини кілька десятків людей надувають і роздають перехожим жовті та сині кульки. Більшість з присутніх говорить українською, а з колонки на столі лунають пісні українських виконавців. Трохи поодаль розгортають прапор «Stop Putin, Stop War». Довкола панує атмосфера загального піднесення. Організатори встановлюють банери з прапорами Європейського Союзу. Тим часом кульок стає дедалі більше, а площа поступово наповнюється людьми з українськими прапорами. Авдиторія напрочуд різнорідна — на акцію сходяться і студенти, і люди старшого віку, і батьки з маленькими дітьми.
О 15.00 Анна Паттерман оголошує про початок акції хвилиною мовчання про загиблих під час Революції Гідності. Опісля лунає гімн України, слова якого підхоплюють усі присутні. На кілька годин у центрі Відня стає трохи більше українського. До мікрофону по черзі підходять запрошені гості — посол України в Австрії Василь Химинець, австрійські депутати та активісти. Поряд з тим розгортають тридцятиметровий прапор України, який займає майже всю площу Прав людини. Через це ті, хто тримали прапор на кінцях, майже не чують виступи промовців, голоси яких відносить кудись доволі сильний віденський вітер. Однак такі виклики не стають на заваді учасникам, які долучилися до події передусім для того, щоб показати силу єднання.
Окрім австрійців та українців на акцію прийшли також представники інших народів, які зазнали агресії з боку Російської Федерації — білоруси, грузини та чеченці. На їхніх плечах лежать національні прапори, а самі вони зі сцени висловлюють слова підтримки українцям, які тут і зараз борються за свою свободу. У такі моменти вкотре переконуєшся у важливості солідарності. Лише так, певне, можна показати, наскільки небезпечним є ворог, який загрожує усім водночас, але й наскільки вагомими є спільні дії.
Подія триває трохи менше двох годин. Після виступу останнього промовця знову лунає гімн України. Захід закінчується доволі спокійно. І це навсправжки контрастує з акціями у Україн, які мені доводилося збоку споглядати. Ні музики, ні перформенсів, ні гучних гасел. Лише «Слава Україні!», яке час від часу вигукує Анна Паттерман, знаходить свій відгук у вигляді лункого «Героям слава!» від учасників акції. Опісля вони гуртуються для спільних фото, спілкуються про своє життя та нарешті знімають маски. Карантинні обмеження у Відні ще досі передбачають носіння масок під час масових публічних заходів.
Українська діаспора у Відні вже кілька сотень років докладає зусиль до спільної справи. У 1921 році тут заснували Вільний український університет. 8 років потому у цьому місті розпочала свою діяльність ОУН. І тепер українці знову єднаються, щоб допомогти своїм співвітчизникам у непростий час. Вони знову підтримують Україну, щоб не допустити нової хвилі страждань, страху та переслідувань. І вони завжди будуть #StandwithUkraine.
Детективна історія «Євробачення»
12 лютого 2022 всі пильно стежили за фіналом нацвідбору на конкурс «Євробачення», який цьогоріч пройде у Турині, Італія. За результатами суддівських балів та глядацького голосування перше місце посіла співачка Аліна Паш з піснею «Тіні Забутих Предків»
І-і-і… Тут починається найцікавіше.
Перш за все, гурт «Kalush Orchestra», який здобув друге місце за загальними підрахунками та перше — за глядацьким голосуванням, звинувачує телеканал «UA: Перший» у спробі фальсифікації результатів і мали намір оскаржити фінальне рішення конкурсу.
Під час трансляції канал не опублікував кількість голосів, яку здобув кожен конкурсант, а продемонстрував результати вже у коефіцієнтному співвідношенні від одного до восьми. Коли ж фронтмен гурту «Kalush» Псюк Олег та його команда намагалися дізнатись точну кількість голосів, їм відмовили й сказали, що опублікують результати пізніше.
Крім цього, на оголошенні результатів загальну таблицю балів не вивели на екран. Суспільне посилається на людський фактор та певну похибку перерахунку голосів.
Щодо самої Аліни Паш: опісля конкурсу з’явилася велика кількість інформації щодо її творчої діяльності та громадянської позиції.
Але про все по порядку.
2015 рік: Аліна Паш відвідує тимчасово окупований Крим через російський кордон, про що зазначає у своєму дописі на Фейсбуці, де скаржиться на якість авіаліній. Пізніше, у 2019, ведуча шоу «Світське життя» Катерина Осадча в ефірі програми запитує про поїздку в Крим і Паш підтверджує цю інформацію.
Згодом, 5 лютого 2022 року, до нацвідбору Аліна Паш інформує Суспільне про те, що літала до Стамбула і пізніше, повернувшись додому, відвідала Крим через український кордон. Співачка зазначає, що перебувала на приватному заході (українському весіллі).
Також виконавиця надає довідки про перетин кордону адмінкордону.
Пізніше громадський діяч Сергій Стерненко надіслав запит до ДПСУ (державна прикордонна служба України) і вони зазначили, що не надавали такого документу. Це свідчить про те, що виконавиця та її команда вчинили злочин за статтею 358 ККУ — підроблення документів. Після цього повідомлення Національна поліція за законом (ст. ст. 214, 216 КПК) зобов‘язана відкрити кримінальне провадження.
2017 рік: Аліна відвідує Москву, про що свідчить її допис в Інстаграмі. На фото Паш стоїть на Красній площаді у футболці з написом «Kyiv».
2018 рік: співачку запрошують на російський фестиваль «Bosco Fresh Fest». (Не хвилюйтеся — з нашим ФрешФестом він не має нічого спільного)
Михайло Куснірович, довірена особа Путіна на виборах 2018 року, стає основним організатором події, що обурює фанатів Аліни. Згодом вона вирішує не відвідувати захід, адже вважає, що «музиці не місце там, де шум і ненависть».
Проте вона повідомляє, що не засуджує українських артистів, які гастролюють до країни-агресорки. Співачка наводить свої аргументи: «України не вистачає для того, щоб робити повноцінно крутий та якісний продукт». Невдоволених вона називає «агресивними патріотами». З цим погоджується дружина Сергія Лещенка Анастасія Тропольська, яка сама з 2014 року активно відвідує Росію з концертами.
2019 рік: після свого виступу на параді до 30-річчя з Дня Незалежності України, співачка заявила, що відвідувала Крим та Росію ще до створення творчого проєкту Alina Pash.
2020 рік: Аліна записує трек-кавер на пісню Богдана Титомира «Делай как я», проте згодом відео з записом видаляє.
Російська «Ферреро Руссия» постає офіційним спонсором відео, що змушує велику кількість прихильників Аліни висловлювати своє незадоволення.
У підсумку, після публікації посту Стерненка щодо фальсифікації довідок, голова правління Суспільного Чернотицький заявив про те, що команда телеканалу звернеться до правоохоронних органів за фактом підробки довідки Аліни Паш.
Пізніше, Суспільне отримали відповідь, що ДПСУ таку довідку Аліні Паш не надавала.
16 лютого: Суспільний мовник приймає рішення про дискваліфікацію учасниці через ймовірно підроблену довідку, а в своєму інстаґрамі Аліна Паш повідомила, що знімає свою кандидатуру.
Окрім цього, телеканал звернувся до гурту «Kalush Orchestra» з пропозицією представляти Україну цього року в Турині. Соліст гурту Олег Псюк оголосив, що повідомить про фінальне рішення тільки після того, як всі необхідні документи будуть підписані.
Опісля ексцесу з Аліною Паш та її дискваліфікацією, у соцмережах з’явилось фото учасника гурту «Kalush Orchestra» Тимофія Музичука. На знімку хлопець стоїть на фоні Собору Василя Блаженного, що знаходить неподалік Красної площаді.
Стало відомо, що у 2013 році співак відвідував Кремль, щоб взяти участь у концерті Михайла Поплавського, як учасник шоу балету.
Зрештою, існує також ймовірність, що жоден з учасників національного відбору не поїде представляти Україну на пісенному конкурсі цьогоріч.
Чи є художня література пережитком у 21 столітті?
Художня література. Після хуткого озвучення цих мовних знаків на думку зринають теплі казки бабусі, перші походи в бібліотеку по пригодницьке чтиво, сонм класиків і… непотріб?
Чули про онлайн-калькулятор Social Media Time Alternatives? Сервіс інформує відвідувача, на що він би зміг замінити проведені в мережі години: кількість додаткового прибутку, спалених кілограмів чи прочитаних книг. Соцмережі стають швидким способом відпочити, а художка починає виглядати затягнутим пережитком, читання якого забирає невиправдано багато часу і не приносить достатньо задоволення й користі. Якщо хочеш дізнатись нову інформацію — прочитай нон-фікшн чи науково-популярну книгу, а для розваг у XXI столітті вигадали доступніші альтернативи.
Все ж, якщо захотілося додати собі «високого» почуття освіченості через знання класики, то чи не простіше прочитати літературну критику? Тут отримуєш усе, що необхідно для цього — аргументацію та висновки щодо ідей і тем твору просто на долоні. Та й взагалі, ще легше — відкрити пошукову систему і прочитати на першому ж сайті, які ідеї хотів творець Х донести до читача Y, не заглиблюючись у письменницькі тонкощі автора. І подібні ланцюжки спрощень можна продовжувати й далі.
Отож, як художка може покращити чиєсь скромне буття, крім давно відомого всім «збагачення словникового запасу»?
По-перше, так само, як організм потребує їжі для функціювання, розум прагне поживи для думок. Художня література залишає читача наодинці з неоднозначними філософськими питаннями. Прикладом, Байронівський «Каїн» розповість, що благими намірами вимощений шлях до пекла, а «Гордість та упередження» Остин — що самопізнання можливе також і через взаємодію зі своєю протилежністю. Ваше завдання — особисто осмислити прочитаний у книзі досвід та підбити персональний підсумок, не подібний до жодного літературного критика.
По-друге, якщо хочеш покращити навички концентрації уваги, спробуй хоч інколи замінювати інстаграмо-тіктоковий марафон на читальний. Художка вимагає від читача тривалого зосередження, адже не можеш прочитати лише цікаві для тебе розділи, як у нон-фікшн книгах, а змушений прожити історію від першої до останньої сторінки.
По-третє, читаючи саме художню літературу, мимоволі аналізуєш соціальні взаємодії між персонажами, причино-наслідковий зв’язок їхніх дій та й узагалі зіставляєш стиль оповіді автора з іншими письменниками. Одне з досліджень 2015 року від Оксфордського університету показує: коли ми читаємо художню літературу, активуються центри мозку, задіяні в моделюванні простору, гіпотетичних ситуацій та ментальних станів людини. Як наслідок, покращуються навички соціальної взаємодії в реальному житті.
Можна лишити художню літературу припадати пилом на поличці — вибір лише за вами. Одначе, на мою невигадливу думку, вона точно не є марною витратою часу чи реліктом, навпаки. Це вагома частина життя, спосіб розслабитися чи зануритися у роздуми, і уявно познайомитися з автором через його книгу.
© Спудейський вісник, 2022
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
