Навколо по колу. Спудейський вісник №38 (21.11.21)
А ти знайомишся в Інтернеті?
▼
Запали свічку пам’яті 27 листопада — згадай жертв Голодомору
▼
Новий сезон “Зелених дискусій”
▼
Ілюзіон: “Спокуса”
▼
Євген Чикаленко переселяється в Іллінський сквер
▼
Передвісті
Переднє слово
Добривечір, Могилянко!
Знаково, що сьогодні ми відзначаємо День Гідности та Свободи. Вісьмома роками раніше, 21 листопада 2013 року, студенти зібрались під монументом Незалежності, щоб висловити мирний протест. Ми знаємо чим це закінчилось і що було далі… Шалений біль втрати та ще більший гнів невідомости…
Сей тиждень укотре показав нам необхідність наявності здорової комунікації усередині спільноти. Причин негативних може бути казна скільки, хоч та сама дистанційка, але результат наживо — будь-які конфлікти, що переростають вже у критичну ненависть, чи візьмімо хоч могилянські вибори… Чим вони кращі? Могилянцям потрібно розмовляти й поважати одне одного, щоби бути Гідними самих себе.
Принагідно нагадуємо, що до вечора 28 листопада триває опитування студентства щодо прослуханих восени курсів. Покваптесь висловити свою заувагу щодо якости курсу чи вдячність викладацтву.
Вакцинуймось та бережімось.
Удалого тижня попереду.
А ти знайомишся в Інтернеті?
ВОЗ — це не тільки дебют першокурсників на віртуальній «сцені» НаУКМА, це знайомство із їхнім світом, баченням, почуттям гумору та мисленням. Це подія, яка об’єднала фрешів із різних куточків Могилянки задля створення чогось масштабного та цілісного. Тож яким він був, цьогорічний ВОЗ?
Цього року провідною тематикою були “Винаходи людства” і, додатковою, “Дорожні знаки”. Тема непроста, цікава та неординарна, тож фрешикам довелось добряче попрацювати над своїми виступами. «Відверто, я сама не до кінця уявляла, як це можна обіграти, але тим самим ми дали неймовірно широке поле для творчості. Факультетам діставались теми завдяки рандомайзеру, деякі комбінації вийшли достатньо кумедними». — поділилась відповідальна за загальний сценарій вечора Сербіненко Анастасія, БП-2.
Тож які виступи підготували факультети?
Факультет гуманітарних наук презентував історію про мандри гречанки Іларіони в часі й просторі задля повернення сучасним студентам Могилянки. Адже на неї чекала запекла гра у шахи з паном Брюховецьким, в положенні ризику — Альма. Яскраві образи, цікаві персонажі, неочікувана романтична розв’язка. Провідним мотивом та, власне, ідеєю виступу стало нагадування про те, що допомагати іншим — це важливо та необхідно, а запеклі пригоди — можливість знайти щось цінне та щире.
Сімкіна Юлія, ФГН-1: «Я грала роль Трасйоні у виставі ФГН, моя героїня — це типова латиноамериканська дівчина з Санта Барбари 50-тих. Через те, що роль була суто епізодичною, зніматися було ще смішніше, самі зйомки “народили” безліч локальних жартів. Як театрал та актор можу з впевненістю сказати, що цьогорічний ВОЗ був потужний та яскравий».
Але ВОЗ — це не тільки можливість поринути у творче середовище, реалізувати власні ідеї та спробувати себе у ролі актора, танцівника чи сценариста. Це, в першу чергу, спільна ідея, що об’єднує та зближує однодумців: «…ВОЗ дав мені можливість нарешті побачити наживо свій факультет, покреативити на зйомках та стати справжньою командою…» — Балабекян Єва, ФГН-1.
Ну і без веселих історій тут звісно ж не обійшлося: «Їдеш о 9 в бібліотеку на зйомки, береш з собою ноутбук, і поки в тебе семінар, знімають сцени без тебе. Потім навпаки. Бігаєте по Києву в пошуках потрібної локації з купою сумок і речей для зйомок. У публічних місцях було дуже смішно дивитися на реакцію людей, коли ти у 13 градусів стоїш у літній сукні, а інша дівчинка стоїть в пледі і з рушником на голові…» — Ярова Анастасія, ФГН-1. Проте, як виявилось, дівчата зовсім не дарма пішли на ці ризики, адже факультет гуманітарних наук переміг у номінації «Найкращий сюжет».
Факультет інформатики представив незвичний сюжет, мотиви якого перегукувались із святкуванням Дня бабака. «Слідкуй за чорною коровою» — ось у чому розгадка. Це провідний вислів виступу, ключовий натяк на розуміння ідеї, адже саме чорна корова стає своєрідним образом-символом або, як зазначила координаторка виступу ФІ Марго Буденкова, БП-2: «..чорна корова щось типу антагоніста або емблеми — антагоніста, там такі прикольні моменти з тією коровою були! Вони цю корову і на підставці для стакану намалювали, і знак цей постійно десь показується…»
То й не дивно, що перемогу у номінації «Найсмішніший виступ» отримав цей факультет: «Ядуже рада, що нас відзначили за найкращий гумор. Це означає, що у фрешів вдалось викликати емоції глядачів, ще й позитивні — це прям дуже круто!» — Марго Буденкова, БП-2
Оскільки темою цього року стали винаходи людства, а допоміжною темою — дорожні знаки, ФСНСТ зупинились на винаході — лампочці та знакові — мотель/готель. Сюжет розкриває різні історії з точки зору звичайної лампочки. Саме тому деякі кадри знімалися нібито з висоти люстри.
Така задумка допомогла факультету стати кращим у номінації «Найкраще розкриття теми». Своїми враженнями поділився Островський Богумил, БП-1: «Враження після перегляду неможливо передати словами, всі факультети попрацювали дуже сильно. Якби мені доводилося обирати переможця, я б не зміг визначитися».
Виступ факультету природничих наук презентував винайдення караоке та знак “низьколітаючі літаки”. Виступ складався з трьох сюжетних ліній: перша — гурт, який хоче зробити так, щоб фанати також могли співати на концертах; друга — захоплена навчанням фізикиня, яка має на меті створити цікавий та корисний винахід; третя — нелегка доля юнака, що став жертвою булінгу у шкільні роки, тож тепер він ненавидить веселощі та все, що з ними пов’язано.
«Цьогорічний виступ ФПрН — більше, ніж просто цікаве відео про караоке та жарти про дорожній знак. Це справжній фільм, під час якого глядачі будуть проживати весь спектр емоцій разом із акторами на екрані…» — поділилась координаторка виступу Маскайкіна Антоніна, БП-2. Адже ідеєю виступу була не просто історія винаходу, а історія героїв, з їх переживаннями та турботами, в яких глядач міг пізнати себе.
Здобути перемогу у номінації «Найкраща режисура» та цьогорічному ВОЗі вдалося факультету правничих наук. У своєму відеоролику команда поєднала винайдення фотоапарату та знак «дорожні вибоїни». Історія зображує повернення президента, який робить усе можливе, щоб вирішити проблеми могилянців, або ж просто — залатати «вибоїни».
Особливо приємно, що навіть після оголошення результатів, фреші наголошують далеко не на перемозі, а діляться емоціями та враженнями від процесу роботи в команді:
Я відчула себе частинкою чогось ВЕЛИКОГО. Це ком’юніті, яке горіло бажанням зробити все на найвищому рівні. Було відчутно, що думка кожного враховується. Адже ти — частина команди! — Корець Дарина, БП-1.
Найважливішим серед цього було відчути дух єдності, що дарує спільний досвід. — Лапа Світлана, БП-1.
Це було неймовірно. Дуже рада була бачити і спілкуватися наживо зі своїми людьми. Зйомки– це щось: стільки сміху, стільки позитивних емоцій, у такі моменти ти усвідомлюєш, що знаходишся, як удома, у колі рідних тобі людей, де вас пов’язує одна ідея. — Баранюк Ксенія, БП-1.
Безмежно радію, що я є частинкою могилянської спільноти, впевнений, що це далеко не остання наша перемога! — Довгаль Олександр, БП-1.
Також не залишились осторонь та підготувала свій виступ команда Бадді, яка наголосила на тому, що незалежно від того, «…чи ти фреш із переляканими очима, чи магістр другого року навчання, якого, здавалося б, вже нічого не може злякати», усім нам потрібен помічник, надійне плече та підтримка. Взаємодопомога, взаємна підтримка необхідні в будь-якому колективі, адже саме такий зв’язок робить спільноту міцною та сильною.
На жаль, як можна було помітити, виступи не всіх факультетів були представлені на цьогорічному ВОЗі. Ми поспілкувалися із координаторкою команди Бадді Томляк Ганною, ФГН-4, щоб чітко окреслити деталі та причини ситуації, яка склалася.
Відомо, що цього року один із факультетів був дискваліфікований. Чому?
Так, у нас склалася надзвичайно неприємна ситуація з командою факультету економічних наук. Деякі члени цієї команди агресивно відреагували на наші правки (які ми давали кожному факультету), після чого спілкувалися зі мною грубо та некоректно. Я розумію, що зауваження можуть бісити, проте це не може бути виправданням неповаги до організаторів івенту. Втім, цієї ситуації виявилося недостатньо, тому у відео також вставили картинку, на якій обсценною лексикою виразили образу особисто мені. Ця образа була спеціально надрукована дуже маленькими літерами, щоб, ані ми, ані глядачі цього не помітили. Проте ми з суддями помітили, і допустити таке до конкурсу вже не змогли. Я хотіла б закликати всіх, хто це читає — якщо ви бачите, як відбувається щось схоже — не мовчіть. Мовчання = підтримка та толерування такої поведінки.
Чи було заздалегідь зазначено, що є забороненим під час виступів — нецензурна лексика, жарти на певні теми, образи/приниження інших?
Вечір Онлайн Знайомств — це офіційна діяльність СО “Бадді НаУКМА”, тож ми маємо право вводити свої правила на нашому заході. Заздалегідь було зазначено, що обсценна лексика, російська мова, неповага організаторів не є прийнятними. Також ми дуже просили не використовувати тему ковіду, щоб зменшити негативні емоції під час перегляду. Кожен факультет отримував якісь правки від нас, кожен факультет їх виправляв. Це те, як це працює вже декілька років.
Про що вони — Могилянські цінності?
Могилянські цінності — це про повагу та спільноту. Про відчуття безпеки, про створення свого простору, в якому немає місця цькуванню та приниження гідності. Про те, щоб тебе сприймали як людину, незважаючи на твій вік/ґендер/колір шкіри та інші речі. Про спільну позицію українськості, демократизму, гуманізму та розвитку. Це щось, що забезпечує нам комфортне та прогресивне середовище для зростання. Мені дуже шкода, що багато людей цього вже не відчувають. Сподіваюсь, прийде день, коли вони повернуть собі це.
Наостанок хотілося б подякувати усім учасникам, які долучилися до проведення вечора, адже ви зробили найбільше — подарували глядачам емоції, презентували себе та своє бачення. Велику вдячність висловлюємо пані Владиславі Осьмак, яка відчинила двері КМЦ для зйомок ведучих.
Запали свічку пам’яті 27 листопада — згадай жертв Голодомору
Трагедія людства, яку до сьогодні визнають не всі. Голодомор — це не лише вбивство мільйонів невинних українців, це злочин проти людства, це справжня чорна сторінка історії людства. Споглядаючи на геноцид із сьогоднішнього ракурсу, виникає лиш одне питання: навіщо морити голодом людей, якщо можна використати їх як потенційну робочу силу? Відповідь проста: вбивали не народ, а національну ідею.
Хто такі українці початку 20 століття?
Багаті, незалежні, свободолюбиві власники землі. Підприємці, які за час НЕПу — нової економічної політики — будували млини, олійниці, круподерки та виробляли ремісничі вироби, які потім продавали на ринку. Це окремий прошарок суспільства, проти якого розгорнула боротьбу радянська влада. Під гаслами «Знищимо куркуля як клас» сталінський режим викорінював свідомих і освічених. Тих, хто не піддаються контролю. Тих, хто пам’ятає українську революцію та ідеї незалежности, які вона несла.
Завішані образами та рушниками оселі. Оздоблені золотом й іконами церкви. Розкішний одяг, декілька рядів намиста, пишні спідниці та розшиті камізельки. Де ділося це багатсво? Люди продали все за буханок хліба.
Підготовка до Голодомору почалася задовго до 1932-го. Спершу у селян забрали зброю, яка лишилася після подій 1917–1921 років. Це був прояв страху влади, що вільні повстануть, а без зброї — їх легше зупинити. Через декілька років Москва розгортає маштабну кампанію колективізації, яку українці не підтримали. Навіщо заможним людям, які потом і кров’ю ставали на ноги, віддавати все майно державі? Союз спалахнув повстаннями, організаторами яких стали українці. Примусову колективізацію відклали, але від неї не відмовилися.
У 1930-му було прийнято Закон про хлібозаготівлю, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Через Велику депресію ціна на зерно впала, а СРСР потопав у боргах. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани зросли до неможливого. Колгоспи віддали усе. Селяни, відчуваючи біду, втікали в міста, однак Сталін наказав видати внутрішні паспорти для контролю.
І тут починається найгірше. З приходом холодів зерна не стало. Восени люди, аби вижити, були змушені йти на поля, де щось залишилося після жнив. Однак це також було суворо заборонено “законом про п’ять колосків». Поставлені в такі умови люди жили з відчуттям, що смерть повсякчас поруч. Вулиці українських міст і сіл були всіяні трупами померлих від голоду. Їх забирали підводами, проте мерців було надто багато — тіла не встигали прибирати з доріг. У таку жорстокість влади важко повірити, однак після слів свідків стає моторошно.
Держава обікрала селян, і запевняла їх в тому, що вони — чужинці у своєму ж домі. Те, що земля українців “належить” режиму, а люди — “порушники”, настільки міцно врізалося в свідомість людей, що свої дії Марія Андріївна Тільна з Харківщини — свідок Голодомору, називає не інакше як “крадіжкою”:
“Ходили, як колоски вже поспіли, красти вночі. І тоді одна жінка, у неї діти були малі, звати її було Секрета, а дітей було четверо й малі діти були, пішла колосків нарізать — впіймалась. Засудили. В тюрмі вмерла.»
Тамара Бедренко з Київщини згадує: «По дорогах люди падали і падали, і їх ніхто не закопував. І собак не було, і котів. А от ворони розтягували потроху.»
Микола Онищенко знаходить прізвища односельців у списках загиблих у Музеї Голодомору-Геноциду. Зі страхом на очах він згадує засторогу матері: «Не виходь, бо тебе з’їдять». Свідок Геноциду плаче і ділиться спогадами як знайшов гнилого крота і обсмалив його, щоб з’їсти. Коли голод закінчився, а йому вішали червоний галстук і вручали комсомольський квиток в голові звучала пісня: «Нема хліба, нема сала, бо совєтська власть забрала»
Марія Корнієнко бачила хліб, який гнив у покосах. «Активісти», які забирали все — навіть лушпиння картоплі, не були афимерними далекими комуністами. Це були сусіди, які заздрили колишньому багатсву. Марія до сьогодні відмовляється називати імена, адже не хоче псувати життя їхнім внукам.
Голод забирав усе людське. Матері переставали бути матерями, брати забували про сестер. Людьми керував лише інстинкт.
«Батько зловив в хаті мишу, — згадує пані Марія. — «Я кричала: «дайте хоч раз вкусити. Батько гаркнув: улови то й будеш їсти».
Микола Онищенко розказує про сусідку — Рибачку. «У теї Рибачки не стало дитини. Мати разом з головою села прийшли до неї. Мати питає:
-А де Орися твоя?
-Десь пішла і пропала.
-А що в печі?
Як заглянула піч, то витягає чавунця, а з чавунця виглядає рідна зварена дитинка. Рибачку засудили, але вона втекла».
Люди вмирали, зерно гнило, а союз багатів. Британського журналіста Ґарета Джонса зацікавило таке неспівпадіння у економіці, тому він вирушив у Москву, а звідти завдяки хитрощам добрався до України — житниці союзу. Британець не міг повірити побаченому. Навесні 1933 року Джонс полишив УСРР й опублікував свої статті про голод під власним іменем в «Манчестер Гардіан». Американські журналісти, серед яких Волтер Дюранті, що нагороджений Пулітцерівською премією, сиділи в страху та дезінформували світ брехнями про відсутність голоду. Дюранті відвідав райони масового голоду з дозволу радянського керівництва і запевнив, що «Голод — це вигадки Ґарета Джонса».
Сталінський режим морив українців голодом, стирав їхню ідею незалежности та робив рабами. У хати, що ще смерділи голодною смертю заселили росіян, що значно змінило етнічне розселення українців. Ті, хто вижили, боялися бути собою, адже бачили, що в селах, де жили росіяни голоду не було.
Про штучний голод скромно мовчали до 2004. Після обрання президентом Ющенка 28 листопада 2006 року Верховна Рада визнала Голодомор геноцидом українського народу. Україна перестала мовчати про маштабні втрати — від 8 до 12 млн. За офіційними даними у Другій Світовій Війні полягло 9 млн.
Голодомор визнали трагедією, актом нищення українців. Проте не лише сучасний агресор — Росія — не визнає штучний голод Геноцидом. Окрім неї Голодомор не визнає Німеччина, яка загрузла у болоті через будівництво Північного Потоку та маніпуляції з боку Росії. Обережно говорить на тему голоду в Україні і Туреччина, адже визнавши Голодомор, доведеться визначатися і щодо ставлення до інших аналогічних трагедій, наприклад знищення вірмен у 1915. Вірменія теж не спішить визнавати Голодомор Геноцидом через дружбу з Росією.
Чому пам’ятати про Голодомор важливо?
В останню суботу листопада, цього року вона припадає на 27 листопада, українці зі всього світу згадують невинних жертв сталінського терору. Однак запалити свічку пам’яті в першу чергу повинні ми — громадяни України. Пам’ять про страшні події 1932–33-го років робить з нас націю. Ми не повинні мовчати. Ізраїль не мовчить про Голокост, так само українці повинні говорити про страшну трагедію — Голодомор. Свічка на вікні, пам’ять про мільйонні жертви сталінського режиму у пам’яті.
Новий сезон “Зелених дискусій”
28 жовтня стартував новий сезон Зелених Дискусій — щорічного заходу ЕкоКлубу «Зелена Хвиля». На постійній основі дискусії тривають ось уже четвертий рік, успішно подолавши перешкоди дистанційного формату. За цей час у ролі запрошених гостей опинились екоактивіст, співзасновник і голова ГО «Єдина Планета» Павло Вишебаба; співзасновниця першої української zero-waste компанії OZERO Анастасія Мартиненко; фахівець із моніторингу та оцінки якості повітря Максим Сорока; правозахисниця та екоактивістка Тамара Харчилава та інші.
Формат Зелених Дискусій відрізняється від звичних для могилянців лекцій, оскільки метою організаторів є жива взаємодія між запрошеним фахівцем і слухачами. Душа заходу — голова ЕкоКлубу Анастасія Скок — підкреслює, що прагне досягнути максимально неофіційної атмосфери. Тому дискусії завжди і складаються з двох частин: розповіді гостя і подальшого обміну думками — не тільки мудро-науковими, але й цілком побутовими. Основне значення мають нестандартні теми, що привертають увагу відвідувачів і з-поза могилянської спільноти.
Осінні дискусії провокативною темою грінвошинґу в українському бізнесі відкрив Олександр Коваль, голова ГО «Зелена генерація». Пан Коваль розповідав про експлуатацію попиту на екологічну тематику з боку українських компаній, що активно підкреслюють «зелені», «екологічні» та «органічні» характеристики своїх товарів і послуг, не маючи для цього жодних реальних підстав. Активіст продемонстрував, за якими показниками вдається перевірити виробника на грінвошинґ і закликав до активної інформаційної активності — адже саме широкий розголос, на думку гостя, здатний сприяти змінам.
А вже 18 листопада у ролі спікера опинився Олег Савицький, член правління ГО «Екодія», експерт із питань зеленої енергетики. Відповідно до пана Савицького, у сучасному світі кліматичні та енергетичні питання вкрай пов’язані, що знаходить відображення і у стратегічних політичних цілях. Так, на Конференції ООН зі зміни клімату (COP26) було оголошено про низку нових ініціатив у сфері підтримки інновацій в енергетиці і прискорення переходу до відновлюваних джерел. Це рішення має сенс у світлі того, що, згідно із Паризькими угодами 2015 р., використання відновлюваних джерел енергії мало зрости протягом 2015–2030 лише на 3,6%. Візія активіста радше оптимістична у його розповіді про Україну, оскільки цього року країна представила свій другий національно-визначений внесок до Паризької Угоди, який передбачає скорочення викидів в енергетичному секторі на 26% від поточного рівня. Також на COP26 Україна долучилася до Power Past Coal Alliance, заявивши про намір позбутися вугілля в енергетиці до 2035 року.
У фокусі уваги і осінніх гостей ЕкоКлубу, і усіх попередніх спікерів, перебувають різні аспекти захисту навколишнього середовища: як бунтівні акції, так і довготривала бюрократична боротьба, як відповідальний бізнес, так і цінності особистого низового внеску. Але саме таке різноманіття найкраще відповідає суті «Зеленої Хвилі». Адже стіни невеличкої аудиторії 3–307 — штаб-квартири ЕкоКлубу — об’єднали представників усіх шести факультетів КМА з різними зацікавленнями, досвідом і підходами до збереження навколишнього середовища. І хоча ми такі відмінні, але кінцева мета у нас спільна.
Ілюзіон: “Спокуса”
Безпардонна вульгарність чи елегантна спокуса?
Це запитання з’явилося у мене під час перегляду французько-нідерландського фільму, представленого цього року на Каннському кінофестивалі. Режисером є Пол Верговен, що давно став відомим завдяки своїм картинам, які балансують на межі між надто аморальним та напрочуд вишуканим дійством.
Водночас стрічка «Benedetta», або в українському перекладі «Спокуса», перейняла багато сюжетів, що були представлені в минулих роботах Верговена, зокрема він продовжує змальовувати сильну, непередбачувану та хитру жінку; ту, у якої на одному плечі сидить ангел, а на другому — чорт. До речі, для «Спокуси» ці слова є дещо більшим, аніж просто гарна метафора, адже глядач опиняється у монастирі, розташованому в маленькому італійському містечку Пеша; за вікнами XVII століття, а десь неподалік лютує епідемія чуми.
Ця кінокартина має певне історичне підґрунтя: вона була частково побудована на праці американки Джудіт Сміт під назвою «Нескромні вчинки: життя черниці-лесбійки в Італії епохи Відродження». Не зважаючи на це, у фільм було додано багато персонажів, що не фігурували в реальності, сама концепція також значно відрізнялася від праці історикині, зокрема тут з’явився характерний для Пола Верговена чорний гумор та занадто підкреслений натуралізм та антиклерикалізм.
Церква тут постає у ролі театру, де кожен грає свою визначену роль, і не від любові до Господа, а лише тому, що вони мають від цього певний зиск. Упродовж фільму ми бачимо як один за одним відкриваються глядачу всі сім смертних гріхів: від жадоби, що проявляється у бажанні взяти більше грошей із людей, які віддають своїх доньок на духовне служіння і до зневіри, коли настоятельниця монастиря зізнається, що давно перестала вірити в Бога. Цікавим є й те, що ми не бачимо жодного позитивного персонажа, за якого можна було б вболівати чи переживати. Особисто для мене при перегляді кінокартини важливим є зачепитися за одного з героїв, проживати з ним його емоції. На жаль, тут такого зробити не вдалося.
Одним із центральних, і в той самий час найсуперечливіших, мотивів стрічки є видіння Бенедетти, які були пов’язані з нею та Ісусом. До кінця залишається незрозумілим чи бачила вона Спасителя насправді, чи лише вдавала це для досягнення власних цілей. Зважаючи на загальне антицерковне (а не антирелігійне, як може здатися на перший погляд) спрямування кінокартини, більш вірогідним здається другий варіант.
Захопливою також є гра з простором: перші хвилини глядач знаходиться у профанному та вільному світі, проте майже вся інша частина стрічки проходить у тісняві церковних стін, завдяки чому з’являється відчуття певного заточення. Цікаво спостерігати за алгоритмами, які працювали у маленьких замкнених суспільствах, прослідковувати як це впливало на дії та рішення певного героя. Дуже вдало було передано забобонність тогочасного суспільства, його віру в небесні знаки та чудеса, що особливо сильно вимальовувалася на тлі панічного страху через розповсюдження смертельної хвороби, від якої не було ліків. Глядач бачить соціум, який сповнений водночас невимовного жаху та невимовної надії, доведений до стану, коли вже не шукає правди й не захищає справедливість, а сліпо йде за тим лідером, що пророкує безпеку та порятунок.
Водночас було багато моментів, коли акторська гра здавалася мені не надто вдалою, а атмосфера, яку спеціально намагалися зробити темною, виглядала дуже штучною, але загалом ця кінокартина буде достатньо цікавою для тих, хто хоче провести вечір за переглядом чогось незвичного та пізніше обдумати побачене, проте не варто очікувати від неї занадто яскравих емоцій та почуттів. Звісно, вона є контроверсійною в етичному плані, але не змусить глядача сидіти у напруженні до останньої секунди перегляду.
Євген Чикаленко переселяється в Іллінський сквер
Іллінський сквер — це місце, що складно уявити без могилянців, бурхливих обговорень і дискусій, запаморочливого сміху, втомлених, але щасливих облич і традиційних романтизованих вечорів п’ятниці на КМЦ. Мабуть, доречно говорити про цей простір, як локальний осередок для соціалізації й комунікації кількох поколінь студенІства, створення теплих спогадів, пам’ятних розмов та цікавих і непередбачуваних знайомств. Наша Альма органічно співіснує з Подолом і наповнює стародавній район власною енергетикою та атмосферою, а найголовніше — ціннісним змістом і підтекстом. Іллінський сквер можна впевнено ідентифікувати «могилянським», адже там легко відшукати «своїх» людей, які надають особливого шарму робочим будням і продовжують невтомно працювати під вікнами четвертого корпусу, щоб у п’ятницю ввечері повернутись на те ж місце, але вже без ноутбука.
Інститут української археології та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України виніс на громадське обговорення пропозицію щодо присвоєння Іллінському скверу ім’я видатного українського благодійника Євгена Чикаленка. Ця провідна історична постать перебувала на українській суспільно-політичній арені впродовж буремних революційних років і зробила для культурного й освітнього піднесення й процвітання нашого народу чи не більше за найпопуляризованіших в інформаційному просторі громадських діячів минулого століття. Його діяльність була спрямована на розвиток мистецтва, підтримку талановитих майстрів слова, видання української преси та закладення фундаменту для подальшої реалізації рідної мови у суспільному житті.
Пропоную здійснити невеликий історичний екскурс, що наприкінці дозволить зробити більш ґрунтовні висновки про доцільність (чи недоцільність) перейменування скверу.
Попри те, що Євген Чикаленко, перш за все, відомий своєю меценатською діяльністю, він також був успішним агрономом та новатором. Впроваджуючи ефективні технології у сільськогосподарську галузь, землевласник зумів заробити й накопичити статки, що стали джерелом фінансування відомих українських письменників, серед яких Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Дмитро Яворницький та Данило Мордовець. Також більшу частину власних прибутків українець перераховував на видання часописів та газет. Євген Чикаленко заснував власний фонд підтримки вітчизняних літераторів, вклав значні кошти у будівництво Українського академічного дому та роботу Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, призначав гонорари за публікації українською мовою. Громадський діяч усвідомлював надзвичайну вагу та потужність слова з його дивовижними властивостями впливати на розвиток свідомих громадян та нації, отож, ініціював вихід першої на Наддніпрянщині щоденної української газети «Громадська думка» (згодом «Рада»), що виходила аж дев’ять років — до початку Першої світової війни. Професійна організація такої кропітної роботи стала справжнім викликом і випробуванням для Чикаленка, проте й певного роду покликанням і метою, адже втілила мрію мецената про заснування автентичної української преси, що мала б достатні сили й ресурси для протидії російській експансії.
Окрім успішної діяльності у сфері культури та освіти, Євген Чикаленко долучається до активізації українського політичного руху. Вважається, що він стоїть біля витоків Центральної Ради, адже ініціював її скликання та був одним із кандидатів в очільники. Проте через проблеми із здоров’ям та «відсутність хисту до публічності та ораторства» відмовився від запропонованої посади на користь Михайла Грушевського, якого й запросив стати головою новоутвореного органу. Боротьба за право самовизначення українського народу, вибір найбільш реалістичного й перспективного вектора розвитку спричиняли дискусії поміж партіями, чиї політичні програми державотворення кардинально відрізнялися й інколи суперечили одна одній. Євген Чикаленко, як «магніт», притягував до себе поборників національної ідеї, досить часто виступав у ролі арбітра при вирішенні конфліктів. Він розумів, що політичні та громадські діячі зуміють досягнути спільної мети, лише об’єднавши зусилля та виступивши єдиним фронтом. Доволі складно знайти партію чи організацію Наддніпрянщини, до якої не був би причетний Чикаленко: Українська загальна організація, «Стара громада», Загальна українська безпартійна демократична організація, Українська демократично-радикальна партія, Товариство українських поступовців — ось неповний перелік.
Біографія Євгена Чикаленка дійсно є непересічною, як і особистість благодійника, насиченою подіями й здобутками. Його внесок у розбудову української державности й культури прагнуть вшанувати й увіковічити пам’ять про мецената у назві нашого рідного скверу.
Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені!
— сказав Євген Чикаленко й неодноразово демонстрував втілення свого вислову на практиці. Ім’я людини, що вбачала в «просвіті українською мовою пробудження народу від віковічного сну, визволення його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя», може стати не лише викарбуваною фізичною позначкою на мапі Києва, але й духовним орієнтиром для студентства, черговим нагадуванням про нетлінні могилянські цінності, що безпосередньо перегукуються з ідейними принципами Євгена Чикаленка.
На сайті Київської міської державної адміністрації з 18 жовтня до 18 грудня 2021 року відбувається обговорення проєкту «Про присвоєння імені скверу у Подільському районі міста Києва» , тож якщо ви хочете висловити власну думку стосовно даного питання , то закликаємо вас це зробити!
Хтозна, можливо, через кілька місяців ми усі зустрінемось на КМЦ у сквері імені Євгена Чикаленка!
22–27.11 (понеділок-субота)
Розпочинається Тиждень відкритих дверей у Могилянці, де абітурієнти зможуть дізнатися про вступ, навчання, традиції та цінності Академії. Цьогоріч подія проводитиметься онлайн і складатиметься з лекторію від викладачів та співробітників НаУКМА (у вівторок відбудуться основні лекції, а з середи по суботу на вступників чекають презентації факультетів).
23–25.11. 11:00
Музей Майдану проводить безкоштовну екскурсію місцями Революції Гідності і вшановує пам’ять героїв. Екскурсія дозволить не лише пройти по місцях революції, а й дасть унікальну нагоду поспілкуватися з її учасниками, засновниками й активістами майданівських ініціатив та почути з перших вуст розповідь про події листопада 2013-го — лютого 2014 року.
25.11–10.12
У ЦСМ «Білий Світ» відкривається групова виставка українських художників, присвячена політичним подіям в Білорусі. Восьмеро українських митців та мисткинь об’єднали результати своїх роздумів, переживань і досвідів в одному виставковому просторі під спільною назвою “Білоруський Майдан”.
16–28.11 (до неділі)
Виставковий проєкт “Кіноплакат. Реінкарнація” презентує сорок плакатів до сучасних кінофільмів українського виробництва. На творчих засадах і досвіді авторів, що співпрацювали з «Укррекламфільмом» у 80-ті роки ХХ століття, нове покоління дизайнерів випробовує власний потенціал, свідомо і дотепно залучаючи інтуїтивну уяву глядача до своєрідного сприйняття фабульної інтриги фільму у несподіваній формі.
25.11 (четвер), 17:00
Публічне інтерв’ю з Юрієм Андруховичем, який цьогоріч став автором тексту та читцем Радіодиктанту національної єдности. Він називає себе автором актуальної літератури сьогодення і вважає, що викладання літератури в школі мало б нагадувати таке собі обговорення прочитаних чи улюблених книжок, або тих, які не сподобалися, і без жодної програми. Модератор розмови — Микола Вересень.
25.11 (четвер), 18:30
Відбудеться обговорення книжки обговорювати “Бійцівський клуб феміністок”. Джессіки Беннет (ведуча — Ірина Ніколайчук). Найцікавіше у книзі те, що авторка говорить про “невидимі” форми сексизму. Коли наче і жінки в компанії є, і на хороших посадах, і зарплата у них рівна, але все ж щось не так. Звісно, переважно книга корисна жінкам, бо сексизм направлений саме на них. Але цікаво буде дослідити, чи відчувають чоловіки тиск гендерних стереотипів на робочому місці, і як він на них впливає.
26.11 (п’ятниця), 19:00
“І сотворив собі кумира” — унікальна імерсивна вистава, показ якої відбувається лише раз на рік — в день пам’яті жертв Голодомору. Глядач здійснить подорож сторінками щоденника свідка тих подій, зустрічаючи на своєму шляху історії людей, що пережили трагедію та тих для кого 1933 рік став останнім. Ця подорож спогадами очевидців дає змогу глибше усвідомити трагедію Голодомору, віддати шану загиблим і зазирнути в очі тим, хто цілеспрямовано знищив мільйони людей.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
