НеРівність. Спудейський вісник №29 (19.09.21)
“Я хочу цілувати свою кохану і не боятися цегли в голову від “добрих” людей” — як проходили цьогорічні Марші Рівності в Україні
▼
«Тату, шолом тисне»: виставка сучасного мистецтва в НХМУ
▼
Радіо Подкаст
▼
Хто такий Іван і чому він Піп?
Переднє слово
Добривечір, дорога могилянська спільното!
Рівність! Це те за що вже вдесяте в Києві виходить Марш рівності. Це прагнення поваги до одне одного не зважаючи на будь-які наші особливості, всі ми різні, але ми рівні в цьому житті. У кожного з нас є бажання бути собою й почуватись у безпеці, чи ми належимо до ЛГБТК+ спільноти чи ні, ми маємо поважати одне одного. Не ображати, не бити, не вбивати, а жити й змінювати цей світ на краще для кожного сьогодні й завтра.
У цьому випуску також про сучасне мистецтво, нову серію подкастів і подорож родини Спудейського вісника у гори.
Нагадую, що тривають зустрічі із кандидатами у президенти НаУКМА. Наша команда підготувала ще напередодні І туру випуск із інтерв’ю, можливо, він стане вам у допомозі. Маємо зробити вирішальний вибір у цей четвер з 9 до 15 години в КМЦ, бо Могилянка вічна, вибори — ні!
А завтра ще більше новин! Лишень натякну: нові сонечка.
Шануймося й любімо одне одного, це дуже важливо сьогодні.
“Я хочу цілувати свою кохану і не боятися цегли в голову від “добрих” людей” — як проходили цьогорічні Марші Рівності в Україні
Веселкові прапори, багато молодих людей у яскравому одязі, вже звичні для українських Прайдів кричалки “Бунтуй, кохай, права не віддавай!”. З іншого боку стоять рамки, автомобілі поліції та поліцейські в повному обмундируванні, а з-під пам’ятника Шевченку чути уривки фраз “Бог спалив Содом і Гоморру. Покайтесь… ЛГБТ-ідеологія — це загроза національній безпеці України”. Так у Києві та Харкові відбувалися Прайди — правозахисні акції на захист прав ЛГБТ-людей.
Ранок 12 вересня. Ми збираємося рано, прямуємо до метро. Згідно з раніше надісланими інструкціями безпеки, прапори та плакати лежать складеними в рюкзаках, на голові чорні кепки та максимально непримітний одяг. Похід на правозахисну акцію досі схожий на спецоперацію з несподіваним фіналом. Біля станції метро “Держпром” вже стоять кордони поліції, учасники та учасниці Прайду, а також поодинокі опоненти, які стоять біля виходу з метро. Як і всі учасниці та учасники маршу, проходимо рамки та поверхневий огляд працівниками поліції.
І ось, ми на Прайді. Навколо дуже багато людей і різних прапорів та плакатів. “Пишаюся своїм коханням”, “Медіа Люк не любить падлюк”, “Нехай гомофобія вимре, як динозаври”, “Я хочу цілувати свою кохану і не боятися цегли в голову від добрих християн” — плакатів стає все більше, а учасники та учасниці ходи за допомогою волонтерства безпеки потрохи починають будуватися в колони. Бачимо колону психологів та психологинь, колону від міського медіа “Люк”, лесбійську колону, колону бісексуальних та трансгендерних людей, колони правозахисних організацій “Amnesty International”, “Інсайт”, “Гендер Зед” та інші.
“Бунтуй, кохай, права не віддавай”, — під цю кричалку ХарківПрайд рушив своїм маршрутом. Збоку чути чоловічий голос: “А ви б спробували пройтися, якби тут не було поліції!” — звичний супровід акцій присвячених темі захисту прав ЛГБТ-людей в Україні. Чоловіка вивели поліцейські за периметр маршу, і хода під звуки кричалок та музики рушила. Майже 3 кілометри і ось, метро. “Шановні громадяни, для евакуації проходьте на метро”, “Будь ласка, знімайте всю символіку. Це може бути небезпечно для вас” — поліцейський та волонтерка з рупором оббігають колону. Учасники та учасниці Прайду вдягають кепки, сонцезахисні окуляри і швидко спускаються в метро. Попри всі спроби залякувань та погрози нападом на ходу з боку праворадикальних груп, ХарківПрайд відбувся масово та безпечно і став найдовшим Прайдом в усій Україні. До ходи долучилися майже 3000 людей.
19 вересня. На київський Марш Рівності починають запускати учасників та учасниць з 9:00. Біля рамок ходять поодинокі чоловіки в спортивному одязі та знімають обличчя людей на телефони. Пізніше такі фотографії разом з персональними даними активістів та активісток можуть опинитися на Телеграм-каналах праворадикальних груп з закликами до розправи. На Прайді починають потрохи збиратися люди. Серед них представники та представниці посольств, сім’ї з дітьми, люди з собаками, молодь, активісти та активістки правозахисних організацій. З машини зі звуком чути музику та промови спікерів та спікерок. Цього року КиївПрайд очолює переможиця KyivPride Awards 2021 у номінації “ЛГБТ+ активістка року”. Чути уривки промови та звуки кричалок. На КиївПрайді оголосили політичні вимоги Маршу і зрештою колона рушає у супроводі поліцейських. Під час маршу одна із опоненток Прайду лягає на асфальт, щоб завадити руху колони. За кілька секунд її у супроводі журналістів виносять поліцейські Поліції Діалогу — Прайд продовжує рух. На фінальній точці чути, як поліцейські разом з волонтерством закликають усіх спускатися в метро для евакуації з території Прайду. Учасники та учасниці ходи знімають з себе веселкову символіку та блискітки. З платформи співають пісню “Моє ім’я Україна”. Київський Марш Рівності пройшов безпечно і яскраво.
Загалом у 2021 році Прайди відбулися в 5 містах України: Херсоні, Кривому Розі, Одесі, Харкові та Києві. Попри пандемію та погрози все більше ЛГБТ-людей долучаються до активізму та виходять на захист своїх прав. З боку опонентів часто можна почути закиди про те, що Прайди є проявом так званої “ЛГБТ-пропаганди” та непотрібні в Україні. Втім, за словами активістів та активісток Прайди потрібні не тільки для підвищення видимості ЛГБТ-людей, яка сприяє більшій відкритості суспільства, а й для відстоювання тих прав, яких немає у ЛГБТ-людей в Україні: права на шлюб та створення сім’ї, а також права на захист у випадках злочинів на ґрунті ненависті. Через недосконале законодавство та безкарність винних у вчиненні нападів на правозахисні події та ЛГБТ-людей такі злочини повторюються. Власне, інструкції безпеки на Прайдах обґрунтовані саме ризиком зіткнутися з насильством з боку опонентів до, під час або після Прайду. Крім того, часто від таких нападів можуть страждати навіть люди, які не належать до ЛГБТ-спільноти, а просто мають “нетакий” вигляд. Так, у 2019 році після першого ХарківПрайду групою праворадикалів було побито 16-річного хлопця за висвітлене волосся та футболку з логотипом гурту “Pink Floyd”. І таких випадків тисячі в усій Україні. Саме тому цьогорічні Прайди пройшли під вимогами розслідувати злочини на ґрунті ненависті, гарантувати ЛГБТ-людям рівний доступ до всіх державних інституцій та ефективно протидіяти булінгу в освітній сфері. У суспільстві, де за будь-які прояви інакшості переслідуються ніхто не може почуватися в безпеці, тому учасники та учасниці Прайдів вийшли вкотре нагадати, що права людини важливі, а в ненависті немає майбутнього.
“Пліч-о-пліч на захист рівноправ’я” — таким був один із плакатів на Прайді. Цьогорічна хода якнайкраще проілюструвала це гасло. Незважаючи ні на що, було зроблено великий крок вперед до прийняття різноманіття та прав людини в Україні.
«Тату, шолом тисне»: виставка сучасного мистецтва в НХМУ
З 10 вересня по 28 листопада в Національному художньому музеї триватиме виставка сучасного українського мистецтва. Проєкт покликаний уперше продемонструвати добірку мистецьких творів із другої половини 1980-х років донині з колекції музею. Виставковий проєкт «Тату, шолом тисне» також пропонує розглянути процес інституціоналізації сучасного мистецтва в Україні крізь оптику музею як інституції, що прагне змін та осучаснення, та в контексті публічних дискусій про Музей сучасного мистецтва, надає можливість критично оглянути недалеке минуле та окреслити загальні напрямки руху в колекціонуванні сучасного мистецтва.
Назва проєкту «Тату, шолом тисне» запозичена з однойменного твору Олександра Гнилицького, що також експонований на виставці. На цій роботі, що є програмною для раннього періоду творчості митця, зображено одягнену у фрак постать, обернену спиною до глядача. Деталі одягу героя та мрійливе тло додають роботі відчуття позачасовості. Написані ж на ній слова «Папа, шлем давит», до яких і звертається виставка, інтерпретуються дослідниками як певна фіксація відчуття тягаря застарілої художньої традиції та болісного поривання з академічною мистецькою спадщиною.
Назва проєкту, таким чином, привертає увагу відвідачів до бажання музею, як традиційної культурної інституції, сформувати власну колекцію сучасного мистецтва, а також до численних перешкод, що супроводжують цей шлях. Згадати варто, зокрема, проблему сприйняття (та прийняття) сучасного мистецтва широким загалом і труднощі комунікації з владними структурами.
Виставка розгортається у п’яти залах та оповідає про формування музейної колекції сучасного мистецтва від державних надходжень до дарунків меценатів, колекціонерів та митців. На виставці представлено твори, що залучають різноманітні медіуми від живопису до фотографії, колажу, відео-арту та документації перформансу.
Виставка «Тату, шолом тисне» розпочинається залою, у якій хронологічно, за допомогою таймлайну, розміщеного вздовж стін, відображено знакові події української культури з 1987 року донині. У цій залі відвідувачі також можуть ознайомитися з виставковою історією НХМУ останніх тридцяти років. Таке занурення до теми дозволить пригадати події, що сформували культурне середовище сьогодення, та слугуватиме добрим вступом до розмови про інституціоналізацію сучасного мистецтва та роль у цьому процесі музею.
Наступні зали об’єднані за групами надходжень творів мистецтва до НХМУ. Таким чином, друга зала демонструє надходження з колекції «Градобанку». Ця збірка — одна з найбільших, сформованих у 1990-х роках. Започаткована у 1991 році, вона налічувала роботи класиків українського живопису й загалом на 90% складалася з живописних творів. Працюючи з механізмами комерціалізації мистецтва, колекція вибудувала своєрідну ієрархію видів сучасного мистецтва, у якій живопис займав чільне місце. У 1996 році через банкрутство банк зобов’язали передати колекцію до НХМУ. Остаточно роботи перейшли до музею лише у 2016 році, а відтепер твори Олександра Ройтбурда, Яни Бистрової, Тіберія Сільваші, Олега Тістола, Арсена Савадова й інших знакових митців сучасності можна вільно оглянути в залах музею.
Яна Бистрова. Удвох (Сафо і я), 1990. Полотно, олія.
Анатолій Криволап. Вечірній інтер’єр. Полотно, олія.
На виставці також уперше представлено роботи, що надійшли до музею від «Фонду Мазоха». У 2004 році у рамках програми «Час меценатів» «Фондом Мазоха» було проведено аукціон, покликаний підтримати музей у створенні громадської колекції сучасного українського мистецтва. До події долучилися колекціонери, мистецтвознавці, діячі культури та бізнесу, а митці надали свої роботи безкоштовно. Отримані кошти мали піти на закупівлю відібраних експертами двадцяти творів сучасного мистецтва. Колекція, отримана завдяки аукціону, включає живописні й графічні роботи та твори, що залучають нові медіа. Це, зокрема, роботи Андрія Сагайдаковського, Павла Макова, Олександра Гнилицького, Гліба Вишеславського, Василя Цаголова, Іллі Чичкана та інших відомих митців.
Гліб Вишеславський. Єгипетський амулет (Південь), 1990. Полотно різної структури, метал, дерево, шкіра.
Віктор Сидоренко. Жорна часу, 2003. Фото.
Остання зала оповідає про взаємодію митців та мисткинь із середовищем культурної інституції та демонструє історію музею в контексті розмови про сучасне мистецтво Експоновані в цій залі роботи здебільшого створені в 2010-х роках та відображають різні форми співтворення митців і музею: від фотографічних документацій перформансів циклу «Заручник у НХМУ» та питання взаємодії живого твору мистецтва та музейного простору, до циклу творів «Поручні» Даниїла Галкіна та питання доступності середовища музею. Роботи цієї зали включають приклади реінтерпретації музеєм своєї колекції, архівно-орієнтовані й критичні роботи. Представлені твори надійшли до музею від колекціонерів, фондів та митців.
Відвідини експозиції дозволять відвідувачам дізнатися більше про розвиток взаємин музею з сучасним мистецтвом та про зміну ролі самого музею у цій взаємодії від середовища для дії до ключового діяча. Виставку варто відвідати, аби поміркувати над цими процесами. Крім того, для проєкту «Тату, шолом тисне» створено об’ємну публічну програму, що дозволить глибше дослідити зміни в культурі останніх тридцяти років. Програма включає лекції, артист-токи та відвідини виставки разом із митцями.
Радіо Подкаст
16 листопада, 1924, 19:00. «Алло, алло, алло! Говорить Харків!». Саме такими словами почалася епоха україномовних радіопередач. Наразі, після майже сторічної історії існування, регулярним прослуховуванням радіо можуть похвалитися лише власники автомобілів. Водночас все більшу популярність здобуває подкастинг — такий собі осучаснений вид радіомовлення. Разом з редакцією ми підготували добірку подкастів, що ідеально пасуватимуть для прогулянок осіннім містом.
Mincultpryvit
«Mincultpryvit» — це проєкт українського кінорежисера Нарімана Алієва, що відомий своїм фільмом «Додому». Головний концепт цього подкасту можна описати трьома словами «безкультурно про культуру». Саме в такій неформальній обстановці Наріман обговорює разом з музикантами, режисерами та іншими культурними діячами усе, що хвилює. «Ми говоримо про культуру в широкому сенсі, не тільки про мистецтво», — розповідає він у інтерв’ю українському виданню та згодом додає: «Ми можемо обговорювати культуру, як хочемо. Бо академічно розмовляти про мистецтво — це досить складно для сприйняття. І люди можуть не зрозуміти банальні речі. Коли ж ми говоримо просто й без обмежень, можна легко доносити складні теми».
Ок і шо?
«Ок і шо?» є подкастом, який створили учасники громадської організації «Центр спільних дій», що займається аналізом державних політик та просуває демократичні зміни. Основним ведучим цієї програми є Андрій Андрушків, виконавчий директор цього центру. Саме він розповідає зрозумілою мовою у щотижневих випусках, які рішення ухвалює влада, та допомагає виокремити найважливіше. Наприклад, у останніх епізодах можна почути про вибори в окупованому росіянами Криму, позбавлення Кабміном старих повноважень, а також нові карантинні правила.
Станція 451
«Книжки — лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути», — каже словами Фабера Рей Бредбері у своїй книзі «451 градус за Фаренгейтом», яка стала натхненням для назви проєкту «Станція 451». Засновник подкасту Олександр Михед є українським письменником та автором книги «Я змішаю твою кров з вугіллям. Зрозуміти український схід». Саме він ставить собі за ціль охороняти безмежжя книг від забуття за допомогою своєї пожежної станції. У своїх випусках Олександр намагається глибше осягнути простір книг, зрозуміти деталі та проаналізувати авторів: що саме на них впливало та що формувало їхні думки. Перший сезон був присвячений драматургам, які знімають кіно, а також кінорежисерам, які пишуть книжки. У другому сезоні до Олександра доєднується його батько Павло Михед, що є професійним літературознавцем. Разом з ним вони вони досліджують українську літературу, говорять про авторів, які відомі ще зі шкільної програми, та дозволяють більш ґрунтовно зануритися у контекст їхніх творів.
Українські 90-ті
Подкаст «Українські 90-ті» від видання “Української правди” є провідником у світ перших років Незалежної України та буремних дев’яностих. Саме завдяки цьому проєкту можна відчути себе жителем України 30 років тому та почути голоси відомих політичних діячів того часу — Леоніда Кравчука, Левка Лук’яненка та В’ячеслава Чорновола. А також зрозуміти, чому наша історія складається саме так: чому першим президентом став Кравчук, як Росія вивозила тактичну ядерну зброю через українські кордони та чи так легко далася Україні Незалежність.
Проєкт інтелект
«Проєкт інтелект» був створений українським науково-популярним медіа «Куншт», що поширює знання про те, як наука визначає наше життя. У цьому подкасті ведучі доступно пояснюють основні принципи роботи штучного інтелекту. Тут ви знайдете про етичні та соціальні проблеми, що пов’язані з ШІ, кіберзлочини та застосування цієї технології у медицині. Окрім того розробник та один з ведучих Олександр Гончар ділиться навчальними матеріалами, які є корисними для початківців, що хочуть працювати в цій сфері. Тема є досить міждисциплінарною, тож буде цікава багатьом.
Здоровий подкаст
«Здоровий подкаст» — це подкаст про доказову медицину, що супроводжується гумором та порадами професійних лікарів. Сімейна лікарка Віолетта Лійка та лікар і медичний блогер Андрій Med Goblin розвінчують медичні міфи, які ми чути з дитинства. «У соціальних мережах мало не кожен блогер пише про те, яку жменю БАДів він п’є та наскільки це все корисно. Люди, які прочитали 3 статті, думають, що можуть лікувати інших. Доступність інформації та відсутність критичного мислення іноді призводять до дуже сумних наслідків», — каже Віолетта Лійка українському видання «The Village». Саме в цьому подкасті ви почуєте багато іронії на тему гомеопатії, трохи менш жартів про інстраграмних нутріціологів без відповідної освіти та досить серйозні розмови про важливість ментального здоров’я і турботи про себе.
Бонус:
З усіма, хто дочитав до цього моменту, хочу поділитися каналом у телеграмі «Наші подкасти» (@nashipodcasty), де можна щодня відслідковувати, що нового виходить в українському подкаст-просторі.
Хто такий Іван і чому він Піп?
На зв’язку СВ family. Нещодавно ми повернулися з нашого другого сходження на гору, тож готові поділитися власними історіями, факапами, лайфхаками і, звичайно ж, світлинами!
Залишайтеся до кінця випуску і ви дізнаєтесь:
- хто такий Іван і чому він Піп?
- як ми обрали готель, а потім милися 4 дні підряд у гірській річці?
- лайфхаки для подорожі
Хто такий Іван і чому він Піп?
Що ж, усе починається ще з кінця підйому на Говерлу. Спочатку все здавалося за жарт — у нас ще трусяться ноги, ми не встигли доїхати додому, а вже думаємо про нову вершину.
Не минуло і 3 місяців, а наш чат уже називається “СВ їде на Піп Іван”, команда розширюється до 17 людей, і ми знову застрибуємо у потяг.
А знаєте, що найбільше дивує, коли їдеш із Вісником? Уявіть собі картину: 17 студентів їдуть у плацкарті. У багатьох уява напевно вже змалювала крики, гучний сміх, запах алкоголю та перекури в недозволених місцях. Та студенти якісь не такі, трохи дивакуваті: сидять, розмовляють напівпошепки, розповідають історії кохання дідусів та бабусь. А коли гасне світло і потяг засинає, вони зовсім тихо читають одне одному вірші Жадана і Іздрика, тримаючи ліхтарики телефонів над друкованими виданнями. Могилянка в чистому вигляді.
У чому ще особливість подорожей СВ? Ми вистрибуємо на кожній станції, бігаємо, намагаючись хоч на хвилину вхопити повітря нового міста, та жартуємо в стилі “Ля, я не поняв: це ТаймСквер чи шо?”. Це, насправді, одна частина команди, поки інша нервово переводить погляд із вікна на годинник і назад.
Загалом маршрут “Київ — готель” був простим — лише з кількома пересадками: спочатку 16 годин потягом, потім автобус до Верховини, а потім ще таксі до села та самого місця проживання. Загалом, не важче, ніж дорога Троєщина-Могилянка о 8 ранку.
Та попри все, ми на місці. Усі на місці. Ще й живі. І майже здорові.
На цьому моменті наші стежки почали розходитися — хтось у душ, хтось працювати, а хтось поїсти з неймовірним краєвидом на гірську річку, гори і ліс. У той момент ми ще не знали, що на цьому наш готельний спокій закінчиться (навіть не почавшись).
Згодом наша команда зібралася разом, щоб оглянути місцину, прогулятися і звикнути до нових краєвидів. Нічого фантастичного на думку місцевих жителів ми б в околицях нашого селища не побачили, проте оскільки ми були туристами, то захват викликали навіть буденні, але не менш прекрасні речі, наприклад, милі кізки та корівки, що власноруч паслися недалеко від нашого готелю.
Окрім наших пригод у селі, ми також мали і культурну програму. Головною подією був похід у музей гуцульської магії. У попередній поїздці ми мали можливість завітати до музеї-сироварні, в якій нам привідкрили завісу життя та історії гуцульських мольфарів, тому цього разу ми вимішені були закрити цей гештальт. Не будемо спойлерити, але туди точно варто завітати, по-перше, аби дізнатися містичну історію Тарадуди, по-друге, бо можна гарно затрембітати та поголосити в ріг, по-третє, там стільки містичних речей, що навіть курс магії в літературі не втамує вашу цікавість.
Наступний ранок почався не з кави. Ми прокинулись о 6 ранку, майже без бійки вирішили, чия черга в душ, поснідали і загрузилися в машину, яку лагідно одразу ж назвали “труповозкою”. Це саме той момент “і сміх і гріх”, бо щоб не впасти і не змерзнути, ми тримались одне за одного і обговорювали свої очікування від підйому.
Підібравшись до підніжжя гори, одразу зауважили, що туристів значно більше, ніж коли ми були на Говерлі. У якийсь час ми навіть почали неоголошено змагатися з так званими “скейтерами-хіпстерами”, які, ймовірно, збиралися не в гори, а на Рейтарський рейв.
Ще на підйомі з нами стався цікавий випадок: поруч йшла група, у якої знаковий клич був такий, як і у СВ. Тобто завжди, коли хтось зупинявся, чи мав щось повідомити, то кричав: “Ео!” і наша команда зупинялась. Та цього разу хтось із “чужих” почав сигналити своїм, СВ відповідає і не зрозуміло — “Боже, а хто є хто?”.
Порада: коли йдете в гори компанією, придумайте простий сигнал, який ви будете передавати одне одному. Таким чином, ви будете завжди на зв’язку, попри покриття мобільного інтернету.
Хоч Піп Іван вважають найважчою для сходження горою, та тут все одно є великий плюс: підйом не завжди стрімкий. Час від часу трапляються пологі ділянки, на яких можна спокійно йти і відпочивати. Та ми все одно радимо брати з собою палички. Зазвичай вони стоять біля початку шляху, проте можете взяти і спортивні. Це ДУЖЕ полегшує підйом.
Також варто додати, що на шляху до вершини Піп Іван, є багато цікавих місць, де можна і привал зробити, і неймовірні фото. Одне з них — Вухатий Камінь. Такі місця найбільше перехоплюють подих, бо ти вже на неймовірній висоті, але інші гори все одно на одному рівні з тобою і демонструють всю свою недоторкану красу. Відчуття, ніби потрапляєш в онлайн-шпалери для Windows старого шкільного комп’ютера, на якому вчили форматувати таблиці.
Якщо ми вже почали описувати природу Карпат, то тут важко встояти від захвату і не додати ще сотні слів про їхню красу. Вона чарує і немов манить залишитися тут довше, а ти і не можеш опиратися — просто зупиняєшся на кожному кроці, щоб зробити знімки, які переглядатимеш дорогою додому і не повіриш, що все це було насправді. Казка.
Та ця природа не тільки красива, а ще й щедра. На шляху ми і найсмачнішою чорниці наїлися, і джерельною водою напилися.
Проте варто бути обережним, щоб не переплутати з отруйними рослинами чи водоймами. Радимо набирати воду лише в джерелах. А ще краще брати достатню кількість із собою.
Загалом, пройшло якихось 7 годин і ми зійшли на Піп Іван! Важко, тяжко, але ми змогли. І, чесно кажучи, у цей момент ти розумієш, що тепер тобі точно все під силу. Напевно, одне з найкращих відчуттів у світі, яке ми радимо пережити кожному.
А ще обіцяємо: бутерброди та все, що візьмете з собою запам’ятається Вам як найсмачніша їжа за все життя. Без жартів. Фрукти ніби наповнюються природним соком, а сендвічі киснем, і в поєднанні це краще, ніж Тірамісу у ВероВеро в сотні разів.
Також вагомим плюсом Піп Івану є те, що на вершині багато що можна оглянути, є простір і для прогулянки, і щоб пофотографуватися. Консерваторія, капличка, гойдалка і неймовірний “панорамний майданчик” — усе до ваших послуг. Тут не буде тісно з іншими туристами. Як доказ, маємо фото, як ми заводили Шума під Go_A. Це вже як маленька традиція СВ.
А от спуск цього разу видався важчим, ніж минулої подорожі. Тут є логічне пояснення — шлях до Говерли коротший, але стрімкіший. Тому на неї важче підійматися (постійно лише вверх), але швидше спускатися. Дорога до Піп Івана, як ми зазначали, пологіша і довша, тому часу потрібно більше. Загалом подорож тривала 14 годин — о 8 ранку почали сходження, о 15 були на вершині і лише о 22 спустилися. Останні години були досить екстремальними, бо вже стемніло і нам довелось підсвічувати дорогу ліхтариками телефонів. Окрім цього, ми були надзвичайно втомлені, голодні і не обійшлося без травм.
Тому ще одна порада: не забудьте аптечку з базовими ліками, жгутом та еластичним бинтом.
Також Вісник рекомендує додати такі неочевидні речі до свого рюкзака:
- крем від засмаги — так-так, навіть коли лежить сніг, сонце припікає і дуже спалює шкіру. Маст хев сходження!
- запасну пару шкарпеток. Хто зна, яка там місцина — наш шлях лежав через струмок, а зранку та ввечері була роса. Тож мокро може бути навіть без дощу та снігів.
- засоби від комарів. Ввечері точно знадобиться, особливо, якщо йдете лісом.
- навушники/колонку. У моменти, коли важко йти, музика дійсно відкриває друге дихання.
- теплі речі. Зранку та ввечері, а також на вершині досить вітряно. Тому рекомендуємо брати з собою худі (а якщо Могилянське, то буде вдвічі тепліше)
- кілька фотографів, які зроблять фото на згадку (якщо серед вас таких немає, то захопіть плівку і вона зробить все за вас)
Проте на цьому наші пригоди не закінчились: повернувшись до готелю, ми зрозуміли, що немає води. Ось просто немає. Спочатку хтось набирав воду в пляшки і намагався помитися старим-добрим гуртожицьким методом. Та на наступний день ми втомилися сваритися та пішли в річку. І ні, не топитися.
Відверто кажучи, спочатку це було схоже на якийсь несмішний жарт від власників готелю чи долі, бо вода у річці Черемош була неймовірно холодна. Допомагало лише — “Баба сіяла горох…”. Ви б тільки знали, що там та баба тільки не сіяла, аби ми могли окунутися на секунду в ту крижану воду.
Спочатку ми думали, що як мінімум захворіємо, як максимум помремо. Та з кожною новою водною процедурою ми не тільки довше купалися, а ще й почали бавитися як діти в басейні та робити купу фото. Згодом ми почали махати всім туристам, які пропливали поруч на рафтингу. А в останні дні фраза “Ходімо на Черемош?” звучала як звичайне “Підемо їсти”.
І знаєте, наразі ми всі розуміємо, що це одні з найкращих спогадів за ту подорож.
До речі, ми звичайно і ворогам такого не побажаємо, але візьміть на всякий випадок екогель для душу, який безпечний для водоймищ.
Якось так і промайнула наша прекрасна подорож — у дорозі, за розмовами про вічність та жартами. І це було неймовірно!
Ми обов’язково повернемось туди, де залишили своє серце. Тільки вже з наметами та повним спорядженням. А поки застрибуємо в потяг нового навчального року. У кожного свій вагон, але ми все одно разом співаємо пісні і читаємо одне одному вірші. І чекаємо на наступну станцію — ТСР.
До зустрічі!
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
